Смиренність отця Брауна

Око Аполлона

Іскристий серпанок, що буває лише на Темзі, щільний і прозорий водночас, прояснювався і виблискував усе більше в міру того, як сонце підіймалося над Вестмінстером. Вестмінстерським мостом йшло двоє людей. Один із них був високим, інший — низеньким, і ми, підкоряючись примхам уяви, могли б порівняти їх із гордовитою вежею парламенту та смиренним, зсутуленим абатством, тим паче що низькорослий був у сутані. За документами високого звали М. Еркюль Фламбо, був він приватним детективом і прямував у свою нову контору, розташовану в новому багатоквартирному будинку навпроти абатства; маленький же за документами іменувався превелебним Дж. Брауном, приписаним до церкви святого Франциска Ксаверія у Камберуелі; причастивши вмираючого, він заїхав дорогою, аби поглянути на нову контору свого приятеля.

Будинок, у якому розташовувалася контора, був високим, наче американський хмарочос, і по-американськи нашпигованим ліфтами й телефонами. Його щойно добудували, тож зайняті були лише три приміщення — над Фламбо, під Фламбо і його власне; два верхніх і три нижніх поверхи ще пустували. Однак увагу того, хто вперше дивився на нещодавно зведену вежу, привертало зовсім не це. Поміж ще не до кінця прибраного риштування на стіні, просто над вікнами Фламбо, виднілося величезне, величиною на два чи навіть три вікна, позолочене око, облямоване золотистими променями.

— Що це, на Бога, таке? — запитав отець Браун і зупинився.

— А, це нова релігія! — засміявся Фламбо. — На кшталт тих, що відпускають нам гріхи, кажучи, що ми безгрішні. Щось на зразок «Християнської науки», я так гадаю. Якийсь Калон (це він себе так називає, хоч таких прізвищ і не буває) винаймає помешкання наді мною. Я маю за сусідів двох друкарок унизу і цього жвавого пустомола нагорі. Він іменує себе новим жерцем Аполлона і поклоняється сонцю.

— Йому видніше… — зауважив отець Браун. — Сонце було найжорстокішим з усіх божеств. А що має значити це страхітливе око?

— Наскільки я розумію, у цьому суть їхньої доктрини, — відповів Фламбо, — по-справжньому сильні духом здатні витримати що завгодно. Їхні символи — сонце і величезне око. Вони стверджують, що цілком здорова людина може прямо дивитися навіть на сонце.

— Цілком здоровій людині, — зауважив отець Браун, — таке й на думку не спаде.

— Ну, це те, що я знаю про їхню релігію, — безтурботно продовжував Фламбо. — Ну і звісно ж, вони вважають, що їхня віра лікує всі тілесні хвороби.

— А чи лікує вона головну духовну хворобу? — серйозно і схвильовано запитав отець Браун.

— Це ж ще яку? — з усмішкою поцікавився Фламбо.

— Самовпевненість, — відповів священик.

Тиха маленька контора більше приваблювала Фламбо, ніж яскраве святилище нагорі. Він був справжнім уродженцем півдня і не міг уявити себе ніким іншим, окрім як католиком чи атеїстом; до нових релігій був байдужим, а до модних чи маргінальних — жодних симпатій не мав. Натомість він мав симпатії до людей, особливо до вродливих, а панянки, що оселилися внизу, були до того ж ще й своєрідними. Отож, поверхом нижче мешкали дві сестри, обидві худі й темноволосі, одна з них до того ж — висока і неймовірно красива. Профіль у неї був чіткий, орлиний; таких, як вона, завжди згадуєш у профіль, яким вони, немов відточеним клинком, торують собі шлях крізь життя. Її очі сяяли радше сталевим, аніж діамантовим, блиском і трималася вона прямо, так прямо, що, незважаючи на худорлявість, виглядала витонченою. Молодша сестра, вкорочена тінь старшої, видавалася тьмянішою, блідішою і непомітнішою. Обидві вдягали строгі чорні сукні з чоловічими манжетами та комірцями. У лондонських конторах є тисячі таких різкувато енергійних жінок; але цих двох дівчат вирізняло не зовнішнє, відоме всім, а справжнє їхнє становище.

Поліна Стейсі, старша сестра, успадкувала герб і добрячу половину графства з купою грошей на додачу. Вона зростала у замках і садах до того, як у холодному запалі (притаманному сучасним жінкам) відмовилася від усього цього задля, як їй видалося, змістовнішого життя. Вона, однак, не погребувала грошима — такий вчинок, гідний ченців і романтиків, суперечив її прагматичній натурі. Вона вирішила, що гроші стануть їй у пригоді для того, щоб служити суспільству. На частину з них вона відкрила друкарське бюро, а решту розподілила між різноманітними лігами і комітетами, що борються за право жінок займатися такою роботою. Ніхто достеменно не знав, наскільки повно молодша сестра, Джоан, поділяє цей дещо діловитий ідеалізм. Однак у будь-якому випадку вона підтримувала свою сестру і начальницю з собачою відданістю, більш приємною, аніж твердість і прямолінійність Поліни, що межували з трагізмом. Однак старша сестра трагедій не знала і, вочевидь, заперечувала сам факт їхнього існування.

Коли Фламбо вперше зустрів Поліну Стейсі, ідучи до свого офісу, то невгамовна стрімкість і холодний запал дівчини сильно потішили його. Біля входу в хол він саме чекав хлопця-ліфтера, який розвозив мешканців та відвідувачів по поверхах. Але дівчина з пронизливим поглядом чекати не збиралася. Вона різко заявила, що сама розуміється на ліфтах і не бажає залежати від якихось хлопчиків, як і загалом від чоловіків. Хоч вона мешкала лише на третьому поверсі, однак за лічені секунди підйому встигла детально викласти Фламбо свої погляди на тему того, що сучасна прагматична жінка має бути на «ти» із сучасною прагматичною технікою. Її чорні очі пломеніли шляхетною зневагою до тих, хто не цінує науковий прогрес і тужить за романтикою минулого. Кожен, сказала вона, повинен уміти упоратися з будь-якою машиною так, як вона дає собі раду з ліфтом. Вона ледь не спалахнула, коли Фламбо відчинив перед нею дверцята, а він піднявся до себе, з усміхом згадуючи цей спалах самостійності.

Справді, характер у неї був палкий, владний, дратівливий, а худі тонкі руки рухалися так різко, наче вона намагалася все зруйнувати.

Якось Фламбо, якому потрібно було щось надрукувати, зайшов до неї й побачив, як вона жбурнула на підлогу сестрині окуляри і розтрощила їх ногою. При цьому вона таврувала «дурну медицину» та слабких жалюгідних людців, які до неї вдаються. Вона вигукувала, щоб сестра і не думала більше тягати додому усіляку погань, і запитувала, чи не придбати їй перуку або дерев’яну ногу чи скляне око; її ж власні очі при цьому яскріли скляним блиском.

Уражений такою нетерпимістю, Фламбо не втримався і з притаманною усім французам розсудливістю поцікавився в панни Поліни Стейсі, чому окуляри — ознака слабкості, якщо ліфт — ознака сили. Якщо наука вправі допомагати нам в одному випадку, то чому б їй не допомогти в іншому?

— Що тут спільного! — гордовито відповіла Поліна. — Так, пане Фламбо, акумулятори, машини та інші речі такого ж характеру — ознака сили. З допомогою різних двигунів ми можемо долати великі відстані й кидати виклик часу. Усі люди — і ми, жінки, також — опановують її. Це піднесено, це прекрасно, це справжня наука. А всілякі підпірки і припарки — ознака малодушності! Лікарі підсувають нам милиці, наче ми народилися каліками або рабами. Я не рабиня, пане Фламбо. Люди вважають, що все це потрібно, тому що їх навчають страху, а не сміливості й силі. Дурні няньки не дозволяють дітям дивитися на сонце, а потім ніхто й не може вільно дивитися на нього. Я дивлюся на інші зірки, буду дивитися і на цю. Сонце мені не володар, хочу — і дивлюся!

— Ваші очі засліплять сонце, — сказав Фламбо, вклоняючись із чужоземною ґречністю. Йому подобалося говорити компліменти цій дивній колючій красуні почасти тому, що вона при цьому трохи губилася. Але, піднімаючись на свій поверх, він глибоко зітхнув і подумав: «Отож і вона потрапила до лап цього знахаря із золотим оком…» І хоча він мало знав про нову релігію та майже не цікавився нею, про те, що її адепти дивляться на сонце, він усе ж чув.

Незабаром він помітив, що духовні зв’язки між верхньою і нижньою конторою стають дедалі міцнішими. Той, хто іменував себе Калоном, був справді величним, як і належить жерцеві сонячного бога. Він був не набагато нижчим від Фламбо, однак значно вродливішим. Із золотистою бородою, блакитними очима та відкинутою назад левиною гривою він вражаюче скидався на біляву бестію, оспівану Ніцше,[30] але тваринну його красу пом’якшували та возвеличували потужний розум і сила духу. Він скидався на саксонського короля, але такого, який прославився святістю. Цьому не заважала ділова, буденна обстановка — контора в багатоповерховому будинку на Вікторія-стрит, охайний і нудний клерк у приймальні, мідна табличка, позолочене око, що нагадувало рекламу окуліста. Його тіло і душа сяяли крізь вульгарність владною, натхненною силою. У його присутності кожен відчував, що перед ним — не шахрай, а мудрець. Навіть у звичайному діловому костюмі, який носив упродовж дня, Калон виглядав незвичайним і величним. Коли ж він славословив сонце у білих шатах із золотим обручем на голові, то був настільки прекрасний, що натовп, який збирався, аби подивитися на нього, раптово замовкав.

Кожного дня новий сонцепоклонник тричі виходив на невеликий балкон і перед усім Вестмінстером молився своєму блискучому володареві — на світанку, ополудні й на заході. Годинники ще не пробили дванадцять разів на вежі парламенту, а дзвони ще не віддзвонили, коли отець Браун сам, без Фламбо, вперше побачив білого жерця, що поклонявся Аполлону.

Фламбо бачив це не вперше, тож зник у високому будинку, не озирнувшись, чи йде за ним священик; а той — з професійного інтересу до обрядів або ж із особистої, надзвичайної цікавості до шарлатанства — задивився на балкон сонцепоклонника так, як задивився б на ляльковий театр. Пророк, що іменував себе Калоном, стояв у сліпучо-білих шатах, звівши догори руки, і його напрочуд владний голос, яким він читав літанію, заповнював метушливу, діловиту вулицю. Очевидно, це була середина молитви; його очі дивилися на розжарену зірку. Навряд чи сонячний жрець бачив що-небудь чи кого-небудь унизу, і у будь-якому випадку він не помітив маленького круглолицього священика, який, кліпаючи, дивився на нього із натовпу. Напевно, це була найбільш разюча відмінність між цими двома такими несхожими людьми: отець Браун кліпав завжди, на що б не дивився; служитель Аполлона дивився, не кліпаючи, на полуденне сонце.

— О, сонце! — виголошував пророк. — Зірко, найбільша з усіх зірок! О, джерело, що безупинно струменіє у таємничу невідомість, що зветься простором! Ти, що породило усіляку білизну — біле полум’я, білу квітку, білий гребінь хвилі! Батько, чия невинність у стократ перевищує невинність найневинніших і найбезтурботніших дітей, первозданна чистота, у чиєму спокої…

Щось страшенно затріщало, немов вибухнула ракета, і одразу ж пролунали пронизливі крики. П’ятеро людей кинулися до будинку, троє з них вибігли звідти і, зіштовхнувшись, оглушили один одного гучними плутаними тирадами. Над вулицею нависло невимовне жахіття, моторошна звістка, особливо страшна від того, що ніхто не знав, що насправді трапилося. Усі бігали і кричали, і лише двоє чоловіків залишалися нерухомими в цій метушні: нагорі — прекрасний жрець Аполлона, унизу — непримітний служитель Христа.

Нарешті у дверях з’явився Фламбо, могутній велетень, що випромінював титанічну енергію, і невелика юрба принишкла. Голосно, як сирена у тумані, він наказав комусь (чи то пак, кому завгодно) бігти за лікарем і знову зник у темному, заповненому людьми проході, а його приятель, отець Браун, непомітно прослизнув за ним. Коли вони просувалися крізь натовп, то він усе ще чув глибокий пронизливий голос священнослужителя, що звертався до радісного бога, покровителя квітів і струмків.

Діставшись до місця трагедії, священик побачив, що Фламбо і ще чоловік шість стоять біля огородженого майданчика, в якій зазвичай переміщався ліфт. Але його там не було. Там була та, яка послуговувалася ліфтом.

Фламбо останні чотири хвилини дивився вниз на розтрощену голову і закривавлене тіло красуні, що не визнавала трагедій. Він був переконаний, що це Поліна Стейсі, й хоча послав по лікаря, не мав жодного сумніву, що вона мертва.

Йому ніяк не вдавалося пригадати, подобалася вона йому чи, навпаки, не подобалася; скоріше за все вона і приваблювала його, і дратувала. Але вона була для нього особистістю; нестерпно зворушливі спогади про її образ і звички пронизали його серце невидимими кинджалами втрати. Він згадав її ніжне обличчя і впевнену мову, і в тому спогаді була вражаюча чіткість, у якій кристалізується вся гіркота смерті. За одну мить, мов грім з ясного неба, неначе блискавка з висоти, прекрасна, горда жінка кинулася у шахту ліфта і розбилася. Що це — самогубство? Вона занадто палко любила життя, це було неможливо. Убивство? Однак хто ж міг убити у цьому напівпорожньому будинку? Хрипко і плутано він заходився розпитувати, де ж цей Калон, і раптом усвідомив, що слова його не грізні, а жалібні. Тихий, рівний, глибокий голос відповів йому, що Калон уже чверть години славить сонце у себе на балконі. Коли Фламбо почув цей голос і відчув на своєму плечі руку отця Брауна, він повернув до свого супутника потьмяніле обличчя і різко запитав:

— Якщо за увесь цей час він тут не з’являвся, то хто ж це зробив?

— Ходімо нагору, — сказав отець Браун. — Може, там довідаємося. У нас є півгодини, перш ніж прибуде поліція.

Доручивши лікарям тіло вбитої спадкоємиці, Фламбо кинувся сходами в її контору, проте нікого там не застав і побіг назад до себе. Коли він повернувся, то був дуже блідий.

— Її сестра, — промовив він зі зловісною значущістю, — пішла погуляти.

Отець Браун кивнув.

— Або вона піднялася в кабінет до цього «сонячного» чоловіка, — припустив він. — Я, будучи на вашому місці, спершу перевірив би це, а вже потім ми все обговоримо тут, у вашій конторі. Ні! — схаменувся він, немовби щось пригадавши. — Коли ж я нарешті порозумнішаю? Звісно ж, там, у них.

Фламбо нічого не зрозумів, але покірно супроводив невеличкого священика вниз до порожньої контори Стейсі. Загадковий пастир сів у червоне шкіряне крісло біля самого входу, звідки видно було і сходи, і всі три сходові майданчики, і заходився чекати. Незабаром сходами спустилися троє, всі — різні й всі однаково важливі. Першою йшла Джоан, сестра покійної; отже, вона і справді була нагорі, у тимчасовому святилищі сонця. Другим йшов сонячний жрець, який завершив славослів'я і спускався порожніми східцями у всій своїй красі; білим убранням, бородою і розчесаною на два боки гривою він нагадував Христа, що виходить від Понтія Пілата, з картини Доре. Третім йшов похмурий спантеличений Фламбо.

Джоан Стейсі — смаглява, зі стурбованим обличчям та передчасною сивиною у волоссі, попрямувала до свого столу і діловито переклала на ньому стос паперу. Цей її рух неначе повернув усім розсудливість. Якщо панна Джоан і була вбивцею, то холоднокровність їй не зрадила. Отець Браун поглянув на неї з дивною легкою посмішкою й, не відводячи очей, звернувся до Калона.

— Пане пророку, — сказав він, мабуть, Калону, — я волів, аби ви детальніше розповіли мені про своє вчення.

— Я зроблю це з превеликою гордістю, — відповів Калон, схиляючи увінчану голову. — Але я не зовсім вас розумію…

— Справа ось у чому, — простодушно і сором'язливо почав священик. — Нас учать: якщо хтось нехтує моральними принципами, то певною мірою у цьому є його власна вина. Але все ж ми менш суворо ставимося до тих, чий розум введений в оману софізмами. Чи вважаєте ви, що вбивство — гріх?

— Це звинувачення? — дуже спокійно перепитав Калон.

— Ні, — лагідно відповів Браун, — це захист.

Усі здивовано мовчали. Жрець Аполлона підвівся — повільно, як саме сонце. Він заповнив кімнату світлом і силою, здавалося, що точнісінько так само він міг би заповнити собою й Солсбері-Плейн.[31] Усю кімнату прикрасили білі складки його одягу, рука величаво простяглася вдалину, і маленька чорна постать священика у старій вицвілій сутані виглядала безглуздо і недоречно, наче чорна кругла пляма на білому мармурі Давньої Еллади.

— Нарешті ми зустрілися, Каяфо,[32] — сказав пророк.

— Крім вашої церкви і моєї, на світі немає нічого. Я поклоняюся сонцю, ви — мороку. Ви служите вмираючому, я — живому богу. Ви підозрюєте мене, вистежуєте, як і велить вам ваша віра. Усі ви — шукачі й нишпорки, злі шпигуни, які прагнуть тортурами або підлістю вирвати у нас покаяння. Ви звинувачуєте людину в злочинності, я ж звинувачую її у невинності. Ви закидаєте їй гріх, я — чесноту.

І ще одне скажу я вам, читачу диявольських книг, перш ніж спростувати ваші безпідставні мерзенні домисли. Вам ані найменшою мірою не збагнути, наскільки байдужий мені ваш вирок. Те, що ви називаєте бідою і стратою, для мене не більше, аніж чудовисько з дитячої казки для дорослої людини. Ви сказали, що пропонуєте мені захист. Мені настільки байдуже марево цього життя, що я сам можу себе звинуватити. Проти мене в цій справі є лише одне свідчення — і я назву його. Жінка, котра нині померла, була мені подругою і коханою — не за законами ваших іграшкових капличок, а за законом, який настільки чистий і суворий, що ви неспроможні його зрозуміти. Ми перебували з нею в іншому, не вашому світі, походжали сяючими палатами, поки ви блукали тісними заплутаними провулками. Я знаю, охоронці закону — світські та церковні — вважають, що немає любові без ненависті. Ось вам перший привід для звинувачення. Але є і другий, серйозніший, і я не приховую його від вас. Поліна не лише кохала мене — сьогодні вранці, перед смертю, вона за цим самим столом заповіла моїй церкві півмільйона. Ну, де ж кайданки? Вам не збагнути, наскільки байдужі мені ваші безглузді звинувачення. У в'язниці я лише чекатиму, немов на станції, швидкого потягу до неї. Шибениця доправить мене ще швидше.

Він говорив з ораторською владністю, Фламбо і Джоан Стейсі із німим захопленням дивилися на нього. Обличчя отця Брауна віддзеркалювало лише глибокий сум; він опустив очі додолу, і чоло його прорізала зморшка. Пророк, злегка спершись на стіл, завершував свою промову:

— Я виклав свою справу коротко, більше не маю що сказати. Ще менше слів знадобиться мені, аби спростувати звинувачення. Щодо того, чи здійснив я цей злочин, правда проста: вбити я не міг. Поліна Стейсі впала з цього поверху п'ять хвилин на першу. Людей зі сто підтвердять під присягою, що я стояв на своєму балконі, починаючи з дванадцятої, рівно чверть години. Я завжди молюся у цей час на очах у всього світу. Мій клерк, проста і чесна людина, жодним чином зі мною не пов’язана, підтвердить, що сидів у приймальні весь ранок, і ніхто за цей час від мене не виходив. Він скаже, що я прийшов за чверть дванадцята, коли про нещастя ніхто ще не думав, і відтоді не виходив з контори. Такого повного алібі не було ще ніколи ні в кого: показання на мою користь дасть увесь Вестмінстер. Отже, кайданків не потрібно. Справу завершено.

І, нарешті, я скажу вам усе, що ви хочете вивідати, і розжену останні хмаринки безглуздої підозри. Мені здається, я знаю, як померла моя нещасна кохана. Воля ваша, звинувачуйте в цьому мене, моє вчення чи мою віру. Але звинуватити мене у суді не можна. Усі, хто дотичний до вищих істин, знають, що люди, котрі досягли вищих ступенів утаємниченості, іноді набували дару левітації, вміли здійматися у повітря. Це лише частина тієї перемоги над матерією, на якій ґрунтується наша потаємна мудрість. Бідолашна Поліна була рвучка і горда. По правді кажучи, вона осягла таємниці не так глибоко, як думала. Коли ми спускалися ліфтом, вона часто повторювала мені: якщо воля твоя сильна, ти полетиш донизу, як пір’їнка. Я щиро переконаний, що, піднявшись духом, вона сміливо повірила у диво. Але воля чи віра зрадили їй, і нижчий закон, страшний закон матерії, узяв гору. От і все, панове. Це сумно, а по-вашому — і самовпевнено, і погано, але злочину в цьому немає, і я тут ні при чому. У звіті для поліції краще назвати це самогубством. Я ж завжди вважатиму це помилкою подвижниці, яка прагнула більшого знання і вищого, небесного життя.

Фламбо вперше бачив свого друга переможеним. Отець Браун сидів тихо і дивився в підлогу, болісно насупившись, немов соромився чогось. Важко було боротися з відчуттям, яке так владно підтримали крилаті слова пророка: той, кому належить підозрювати людей, переможений гордим, чистим духом свободи і здоров’я. Нарешті священик сказав, кліпаючи очима часто, наче від болю:

— Ну, якщо так, пане, то вам нічого не залишається як узяти цей заповіт і піти звідси. Цікаво, де ж вона, бідолашна, його залишила?

— На столі, біля дверей, — сказав Калон з тією вагомою простотою, яка сама по собі виправдовувала його. — Вона казала мені, що напише його сьогодні вранці, та я й сам бачив, як вона починала це робити, коли піднімався ліфтом до себе.

— Двері були відчинені? — запитав священик, дивлячись на куточок килима.

— Так, — спокійно відповів Калон.

— Так їх і не зачинили… — сказав отець Браун, зосереджено вивчаючи килим.

— Ось якийсь папірець, — промовила незрозумілим голосом похмура Джоан Стейсі. Вона підійшла до столу сестри і взяла листок блакитного паперу. Її бридлива посмішка зовсім не пасувала до ситуації, й Фламбо насупився, глянувши на неї.

Пророк стояв осторонь з тією царственою байдужістю, яка завжди його виручала. Фламбо взяв папір і почав його читати, усе більше дивуючись. Спочатку все було написано, як треба, але після слів «віддаю і заповідаю все, чим володію в день смерті» літери раптово змінювалися подряпинами, а підпису взагалі не було. Фламбо в повному здивуванні простягнув це священикові, той поглянув і мовчки передав аркуш служителю сонця.

За якусь мить жрець, завихривши білий одяг, двома стрибками підскочив до Джоан Стейсі. Його блакитні очі вилізли з орбіт.

— Що це за жарти? — вигукнув він. — Поліна написала більше!

Страшно було чути його нову, по-американськи різку вимову. Велич і велемовність спали з нього, наче пелерина.

— На столі нічого іншого немає, — сказала Джоан, і все з тією ж поблажливо-уїдливою посмішкою прямо поглянула на нього.

Він вибухнув мерзенною, брудною лайкою. Страшно і соромно було споглядати, як спадала з нього маска, немов відвалилося обличчя.

— Гей, ви, слухайте сюди! — закричав він, закінчивши лаятись. — Може, я і шахрай, однак я здогадуюся, що ви — вбивця! Ось вам і розгадка, шановні джентльмени, без усіляких там левітацій! Дівчинка писала заповіт… залишала все мені… ця мерзотниця увійшла… вирвала ручку… потягла її до шахти і штовхнула! Так, без кайданків не обійдемось!

— Як ви слушно зауважили, — з недобрим спокоєм промовила панна Джоан, — ваш клерк — людина чесна і вірить у присягу. Він у будь-якому суді підтвердить, що я була у вашій конторі та виконувала свої обов'язки за п'ять хвилин до смерті сестри і через п'ять хвилин після її смерті. Пан Фламбо також підтвердить, що застав мене там, у вас.

Усі мовчали.

— Отже, Поліна була сама! — вигукнув Фламбо. — Вона вчинила самогубство!

— Вона була сама, — сказав отець Браун, — але самогубства не вчиняла.

— Як же вона померла? — з нетерпінням запитав Фламбо.

— Її вбили.

— Так вона ж була сама! — заперечив детектив.

— Її вбили, коли вона була сама, — відповів священик.

Усі дивилися на нього, але він сидів так само тихо, відчужено. Його кругле обличчя насупилось, наче він тужив за кимось або когось соромився. Голос його був рівний і сумний.

— Ні, ви скажіть, — почав кричати Калон, не добираючи слів, — коли прийдуть за цією кровожерною гадиною? Убила рідну сестру, вкрала в мене півмільйона…

— Гаразд, гаразд, пророче, — посміхнувся Фламбо, — чого вже там, все одно цей світ — лише марево…

Служитель сонячного бога спробував знову вилізти на п'єдестал.

— Не в грошах справа! — проголосив він. — Звичайно, маючи їх, я поширив би своє вчення по всьому світу. Але головне — воля моєї коханої. Для неї це було святинею. Поліна бачила…

Отець Браун схопився, крісло захиталося. Він був страшенно блідий, але весь світився надією, і очі його сяяли.

— Ось! — дзвінко вигукнув він. — 3 цього і почнемо! Поліна бачила…

Високий жрець поквапливо, як божевільний, позадкував перед маленьким священиком.

— Що таке? — верескливо забелькотів він. — Та як ви смієте?

— Поліна бачила… — повторив священик, і очі його засяяли ще яскравіше. — Говоріть… заради Бога, розкажіть усе! Наймерзеннішому злочинцеві, спокушеному дияволом, стає легше після сповіді. Покайтеся, благаю вас! Як бачила Поліна?

— Пустіть мене, дідько вас забирай! — кричав Калон, немов пов'язаний велетень. — Що вам до того? Нишпорка! Павук! Що ви мене плутаєте?

— Схопити його? — запитав Фламбо, кидаючись до виходу, бо Калон широко відчинив двері.

— Ні, нехай іде, — сказав отець Браун і зітхнув так глибоко, немов його скорбота сколихнула глибини Всесвіту. — Нехай іде Каїн, Бог йому суддя.

Коли він ішов, усі мовчали, і швидкий розум Фламбо губився у здогадах. Панна Джоан з превеликим спокоєм прибирала папери на своєму столі.

— Отче, — сказав нарешті Фламбо, — це мій обов'язок, а не лише цікавість… Я повинен довідатися, якщо можна, хто скоїв злочин.

— Який? — перепитав священик.

— Той, що стався сьогодні, — відповів його поривчастий друг.

— Сьогодні сталося два злочини, — сказав отець Браун. — Вони дуже різні й скоїли їх різні люди.

Панна Джоан поскладала папери, відсунула їх і стала замикати шафу. Отець Браун вів далі, звертаючи на неї не більше уваги, ніж вона на нього.

— Обидва злочинці, — говорив він, — скористалися однією і тією самою вадою однієї й тієї ж людини, і боролися вони за ті ж самі гроші. Серйозніший злочинець перечепився через дрібнішого злочинця, і той отримав гроші.

— Та не тягніть ви, як на проповіді, — благав Фламбо. — Скажіть кількома словами.

— Я можу сказати й одним словом, — погодився його друг.

Панна Джоан, діловито й строго насупившись, надягла перед люстерком строгий, діловитий капелюшок, неквапливо взяла сумочку та парасольку і вийшла з кімнати.

— Правда дуже проста, — сказав отець Браун. — Поліна Стейсі сліпнула.

— Сліпнула… — повторив Фламбо, повільно підвівся і випростався на весь свій велетенський зріст.

— Це у них родинне, — вів далі отець Браун. — Молодша сестра носила б окуляри, але Поліна не дозволяла їй це робити. У неї була своя особлива філософія чи то своє марновірство… Вона вважала, що людина повинна долати слабкість, а не потурати їй. Вона не визнавала, що туман довкола неї згущується, і хотіла розігнати його зусиллям волі. Постійно напружуючи зір, вона сліпнула ще більше, але найважче було попереду. З'явився цей несамовитий, знавіснілий пророк, чи як він там себе називає, і змушував її дивитися на палюче сонце неозброєним оком. Вони це називали «смакувати Аполлона». О, Господи, якби ж ці нові язичники були трохи мудріші та просто наслідували давніх! Ті хоча б знали, що в чистому, беззастережному поклонінні природі чимало жорстокого. Вони знали, що око Аполлона може погубити й осліпити.

Священик помовчав, потім почав знову, тихо і навіть через силу:

— Не знаю, чи свідомо засліпив її цей диявол, але сліпотою він скористався свідомо. Убив він її так просто, що навіть неможливо про це подумати. Ви знаєте, вони обидвоє спускалися і піднімалися на ліфті самі, без допомоги ліфтера; знаєте ви і те, як тихо ці ліфти ковзають. Калон піднявся до її поверху і побачив у відчинені двері, що вона повільно, виводячи букви по пам'яті, щось пише, можливо, саме те, що пообіцяла йому напередодні. Він весело гукнув, що ліфт її чекає, і покликав, коли вона допише, піднятися до себе. А сам натиснув кнопку, беззвучно піднявся вище і цілком безтурботно пішов молитися на свій балкон на очах у багатолюдної вулиці, коли вона, бідолашна, закінчивши писати, побігла до ліфта, щоб чимшвидше потрапити до коханого, і ступила…

— Не треба! — скрикнув Фламбо.

— За те, що він натиснув кнопку, він отримав би півмільйона, — продовжував приземкуватий священик тим рівним голосом, яким він завжди говорив про страшні речі. — Але нічого з того не вийшло. Нічого не вийшло тому, що ще одна людина прагнула цих грошей і знала про Полінину хворобу. У заповіті була одна деталь, якої, мені здається, ніхто не помітив: він не дописаний і не підписаний, а підписи свідків — Джоан і служниці — там стоять. Джоан підписалася першою і з суто жіночою зневагою до формальностей сказала сестрі, що вона може підписатися згодом. Отже, Джоан хотіла, щоб сестра підписалася без справжніх, сторонніх свідків. З чого б це? Я згадав, що Поліна сліпнула, і зрозумів: Джоан хотіла, щоб сестра, залишившись на самоті, взагалі не змогла поставити свій підпис.

Такі жінки завжди пишуть ручками, а Поліна Стейсі і не могла писати інакше. Звичка, воля і пам’ять допомагали їй писати зовсім добре, але вона не знала, чи є у ручці чорнило. Ручки їй наповнювала сестра — усі, окрім цієї. Чорнила вистачило на кілька рядків, потім воно закінчилося. Пророк втратив п’ятсот тисяч фунтів та даремно скоїв найстрашніший і найгеніальніший у світі злочин. Фламбо підійшов до відчинених дверей і почув, що сходами піднімається поліція. Він обернувся і сказав:

— Ви повинні були дуже уважно до всього придивитися, щоб за десять хвилин його викрити.

Отець Браун здивувався.

— Його? — перепитав він. — Та ні! Мені було важко з цією ручкою і з панною Джоан. Те ж, що Калон — злочинець, я знав ще там, на вулиці.

— Ви жартуєте? — перепитав Фламбо.

— Зовсім ні, — відповів священик. — Я знав, що він злочинець, раніше, аніж довідався, у чому полягав його злочин.

— Як це? — здивувався Фламбо.

— Язичницьких стоїків, — задумливо сказав отець Браун, — завжди підводила їхня сила. Пролунав гуркіт, здійнявся крик, а жрець Аполлона не замовк і не обернувся. Я не знав, що трапилося, але зрозумів — він цього чекав.