Смиренність отця Брауна

Людина-невидимка

У холодній вечірній блакиті кондитерська на розі двох крутих вулиць у Кемден-тауні виблискувала у темряві, як кінчик розкуреної сигари. Точніше буде сказати, навіть як справжній феєрверк, бо незліченні вогні всіх відтінків веселки множилися у нескінченних дзеркалах і танцювали на незліченних тортах і цукерках, що сяяли позолоченими барвистими кольорами. Цю розкішну вітрину обліпили вуличні хлопчаки — шоколадки були в тих блискучих золотих, червоних і зелених обгортках, які чи не спокусливіші від самого шоколаду, а величезний білосніжний весільний торт у вітрині був недоступний і заманливий, наче Північний полюс, якби він увесь раптом перетворився на величезний льодяник. Зрозуміло, що настільки різнобарвні спокуси не могли не принадити всю довколишню дітвору віком до десяти, а то й до дванадцяти років. Але ця скромна крамничка не була позбавлена привабливості й для дещо старших: від вітрини не міг відійти молодик років принаймні двадцяти чотирьох. Ця кондитерська і для нього була сліпучим дивом, але вабили його не лише шоколадки — хоча їх, до слова, він теж не проти був би скуштувати.

Це був високий кремезний юнак з рудим волоссям і рішучим, але якимось байдужим поглядом. Під пахвою він тримав сірий портфель з чорно-білими ескізами, які запропонував за прийнятною ціною видавцям після того, як дядько (котрий був адміралом) позбавив його спадку за прихильність до соціалізму, хоча насправді він виступив із доповіддю проти цієї економічної теорії. Звали юнака Джон Тернбул Енгус.

Увійшовши нарешті до крамниці, він попрямував до дверей за стійкою, через які втрапив у своєрідне кафе-кондитерську, і ледь торкнувся капелюха, вітаючись з молоденькою офіціанткою. Це була смаглява дівчина в елегантній чорній сукні з рум'янцем на щоках та меткими темними очима; вичекавши скільки годиться, вона підійшла до молодика прийняти замовлення.

Замовлення, мабуть, завжди було однаковим.

— Будь ласка, булочку за півпенні й філіжанку чорної кави, — діловито попросив він. Але не встигла дівчина відійти, як він додав: — А ще я прошу вашої руки.

Смуглолиця красуня кинула на нього гордовитий погляд і сказала:

— Не люблю таких жартів!

Рудоволосий юнак несподівано серйозно поглянув на неї.

— Присягаюсь, я не жартую, — сказав він, — це так само безсумнівно… так само безсумнівно, як і те, що ця булочка коштує півпенні. Це аж ніяк не дешевше від булочки: за це теж треба платити. Це так само шкідливо, як і булочка. Від цього травлення розладнується.

Смаглява красуня довго не зводила з нього темних очей, болісно силкуючись його зрозуміти. Нарешті на її обличчі промайнула якась подоба усмішки, і вона опустилася на стілець.

— Вам не здається, — невимушено розміркував Енгус, — що поїдати ці булочки, коли вони коштують усього півпенса, насправді жорстоко? Адже вони могли б подорожчати до пенса. Я облишу цю варварську забаву тільки-но ми одружимося.

Дівчина встала зі стільця і підійшла до вікна. Видно було, що вона глибоко замислилася, але не відчувала до юнака жодної неприязні. А коли вона нарешті рішуче обернулася, то з подивом побачила, що Енгус вже спустошив вітрину і розкладає на столі свою здобич. Тут були і піраміди цукерок в яскравих обгортках, і кілька таць із канапками, і два графини, наповнені тими таємничими напоями — портвейном і хересом, які є незамінними в кондитерській справі. Ретельно розмістивши все це, він поставив у центрі білосніжний глазурований торт, який слугував головною прикрасою вітрини.

— Що це ви робите? — запитала дівчина.

— Те, що належить, люба Лауро… — почав він.

— Та, заради Бога, заждіть! — вигукнула вона. — І не розмовляйте зі мною у такому тоні. Я питаю, що це таке?

— Урочиста вечеря, панно Хоун.

— А це що? — запитала вона, нетерпляче вказуючи на білосніжну зацукровану гору.

— Весільний торт, пані Енгус.

Дівчина підійшла до столу, схопила торт і віднесла на місце, у вітрину; потім повернулася і, граційно спершись ліктями на стіл, глянула на молодика не без прихильності, але з неабияким роздратуванням.

— Ви навіть не даєте мені часу подумати, — сказала вона.

— Я не настільки дурний, — відповів він. — І у мене свої уявлення про християнське смирення.

Вона не зводила з нього очей, але, незважаючи на посмішку, обличчя її ставало все серйознішим.

— Пане Енгус, — спокійно промовила вона, — перш ніж ви знову візьметеся за свої дурниці, я повинна коротко розповісти вам про себе.

— Це мене тішить, — відповів Енгус серйозно. — Але якщо вже на те пішло, заодно розкажіть і про мене.

— Замовкніть і вислухайте мене, — сказала вона. — Мені нема чого соромитися і навіть жалкувати немає про що. Але що ви заспіваєте, коли довідаєтеся, що зі мною трапилася історія, котра мене анітрохи не компрометує, але переслідує як жахіття?

— Ну, якщо на те пішло, — серйозно відповів він, — мабуть, треба принести торт назад.

— Ні, ви спершу вислухайте, — наполягала Лаура. — Почнемо з того, що мій батько тримав готель під назвою «Золота рибка» у Ладбері, а я працювала за стійкою бару.

— А я все думаю, — докинув він, — чому в цій кондитерській панує такий благочестивий християнський дух.[20]

— Ладбері — це всіма забута, глуха, поросла бур'яном діра в одному зі східних графств, і «Золоту рибку» відвідували лише заїжджі комівояжери та ще найнеприємніша публіка, яку тільки можна уявити, хоча ви цього навіть і уявити не зможете. Я маю на увазі тих дріб'язкових, нікчемних людців, у яких ще вистачає грошей, аби байдикувати й тинятися барами або робити ставки на перегонах. Їхній поганий одяг був незрівнянно кращий від них самих. Але навіть ці молоді покидьки рідко вшановували нас відвідинами, а ті двоє, що заходили частіше, були не кращими, а гіршими від інших завсідників геть з усіх поглядів. В обох водилися грошенята, і мене дратувала їхня бездіяльна стомленість і пишне вбрання. І все ж таки мені було їх трохи жаль: я чомусь вважала, що вони пристрастилися до нашого маленького, майже ніким не відвідуваного бару тому, що кожен із них мав фізичну ваду — із тих, над якими полюбляють насміхатися всілякі селюки. Це були навіть не вади, а радше особливості. Один з них був напрочуд малий на зріст, майже карлик, принаймні не вищий за будь-якого жокея. Утім із жокеєм він не мав нічого спільного: кругла чорнява голова, акуратно підстрижена борідка, блискучі, гострі, як у птаха, очі; він брязкав грошима в кишенях, дзвенів масивним золотим ланцюгом від годинника і завжди намагався одягатися як джентльмен, щоб виглядати одним із них. Однак дурнем він не був — швидше неробою, який розумівся на всіляких пустопорожніх витівках. Він міг, ні сіло ні впало, показувати фокуси, то влаштовував справжній феєрверк з п’ятнадцятьох сірників, які запалювалися поспіль один від одного, то вирізав з банана танцюристів. Звали його Ізидор Смайс, і я, як зараз, бачу його маленьку чорняву фізіономію: ось він підходить до стійки і майструє з п’яти сигар кенгуру, що танцює.

Другий більше мовчав і був звичайніший, але чомусь турбував мене набагато сильніше, аніж бідолашний крихітка Смайс. Височенний, сухорлявий, ніс із горбинкою — я навіть назвала б його вродливим, якби він не скидався на привида. Він був неймовірно косоокий — нічого подібного я у своєму житті не бачила. Бувало, як гляне, місця собі не знаходиш, а вже куди він дивиться і поготів не зрозуміло. Схоже на те, що це каліцтво озлобило бідолаху, і, на відміну від Смайса, завжди готового викинути якийсь трюк, Джеймс Велкін (так звали цього косоокого) тільки попивав вино у нашому барі та блукав на самоті сумною рівниною. Мені здається, Смайс теж страждав через свій маленький зріст, хоча й не виказував цього. І ось одного разу вони здивували, налякали і глибоко засмутили мене: обидвоє ледь не в один день попросили моєї руки.

Тепер я розумію, що вчинила тоді доволі безглуздо. Але ж ці опудала були у певному розумінні моїми друзями, і я боялася, як би вони не здогадалися, що я відмовляю їм через їхнє потворне каліцтво. І тоді, задля годиться, я сказала, що вийду лише за людину, яка сама проторувала собі дорогу в житті. Такі вже у мене погляди, заявила я, не можу жити на гроші, які просто-напросто дісталися їм у спадок. Через два дні після того, як я сказала це, маючи найкращі наміри, почалися всілякі неприємності. Спершу я дізналася, що вони вирушили шукати щастя, наче в якійсь дурній дитячій казці.

І ось відтоді й до цього дня я не бачила жодного з них. Щоправда, я отримала два листи від коротуна Смайса — і листи ці були вкрай цікаві.

— А про другого ви щось чули? — запитав Енгус.

— Ні, він не написав мені жодного разу, — відповіла дівчина, дещо завагавшись. — У першому листі Смайс повідомив лише, що вирушив із Велкіном пішки до Лондона, але Велкін виявився надто швидконогим, коротун Смайс ніяк не встигав за ним і присів відпочити біля дороги. Завдяки щасливому збігу обставин його підібрав мандрівний цирк — і частково тому, що він був майже карлик, почасти ж тому, що він, і справді, був доволі спритним, йому незабаром пощастило привернути до себе увагу, і його взяли в «Акваріум» показувати фокуси, не пригадую вже які. Про це він розповів у першому листі. Другий лист виявився ще дивовижнішим — я отримала його минулого тижня.

Юнак на прізвище Енгус допив каву і подивився на дівчину з лагідним терпінням. А вона продовжувала свою розповідь, злегка посміхнувшись:

— Ви, напевно, бачили усі ці рекламні вивіски: «Безсловесна прислуга фірми „Смайс“?» Якщо ні, то ви, мабуть, єдиний, хто її не бачив. Чесно кажучи, я мало розуміюся на таких речах, але це якісь завідні машини, які виконують будь-яку домашню роботу. Знаєте, щось на кшталт: «Натисніть кнопку — і ось вам Непитущий лакей», «Поверніть важіль — і перед вами десять ґречних покоївок». Та ви, напевно, бачили цю рекламу. Отже, якими б ці машини не були, але це золоте дно, а грошенята загрібає спритний коротун, якого я знала в Ладбері. Я, звичайно, тішуся, що бідоласі так пощастило, але разом з тим мені дуже страшно: адже будь-якої миті він може заявитися сюди і заявити, що пробив собі дорогу, і це буде сущою правдою.

— А що ж другий? — зі спокійною наполегливістю повторив Енгус.

Лаура Хоун раптово підвелася.

— Любий друже, — сказала вона, — мені здається, що ви справжній чаклун і бачите мене наскрізь. Що ж, ваша правда. Так, від другого я не отримала ані рядочка та уявлення не маю, де він і що з ним. Але саме його я і боюся. Саме він переслідує мене. Зводить мене з розуму. Мені навіть здається, що вже звів: він усюди ввижається мені, хоча ніяк не може бути поруч, його голос вчувається мені, хоча він не може зі мною розмовляти.

— Ну, люба, — весело сказав молодий чоловік. — Та будь це хоч сам Сатана, йому все одно крити нічим, раз ви розповіли про нього. Божеволіють лише наодинці. А коли саме вам привидівся або почувся ваш косоокий приятель?

— Я чула сміх Джеймса Велкіна так само виразно, як чую зараз вас, — спокійно відповіла дівчина. — Саме його, бо поруч нікого не було. Я стояла на розі, біля дверей кондитерської, й могла бачити одночасно обидві вулиці. Я вже забула, як він сміється, хоча сміх у нього не менш своєрідний, аніж його косоокість. Близько року я не згадувала про нього. І присягаюся всім святим: це сталося майже відразу, як я отримала першого листа від його суперника.

— А чи вдалося вам витягти з цієї примари хоча б слово або вигук? — поцікавився Енгус.

Лаура здригнулася, але опанувала себе й відповіла спокійно:

— Так. Як тільки я дочитала другий лист Ізидора Смайса, де він повідомляв, що досяг успіху, тієї ж хвилини я почула слова Велкіна: «Все одно ви йому не дістанетеся». Він промовив це так виразно, наче був поруч у кімнаті. От жахіття! Напевно, я збожеволіла.

— Якби ви справді збожеволіли, — сказав молодий чоловік, — ви ніколи б цього не визнали. Утім в історії з цією невидимою особою справді є щось дивне. Але одна голова — добре, а дві — краще. І оскільки ви дівчина, я не згадуватиму ще й про інші частини тіла. Слово честі, якщо ви дозволите мені, здоровому і практичному чоловікові, знову принести з вітрини весільний торт…

Не встиг він договорити, як з вулиці долинув металевий скрегіт, і біля дверей кондитерської різко загальмував на шаленій швидкості крихітний автомобіль. Тієї ж миті маленький чоловічок у блискучому циліндрі вже стояв на порозі й нетерпляче переступав з ноги на ногу.

Дотепер Енгус не хотів псувати собі нерви і тримався безтурботно, але зараз йому не вдалося приховати хвилювання — він підвівся і вийшов із дальньої кімнати назустріч непроханому гостю. Одного погляду було досить, щоб найгірші підозри закоханого підтвердилися. Вишуканий одяг і крихітний зріст, задерикувато виставлена вперед борідка, розумні жваві оченята, випещені руки, що тремтіли від хвилювання, — звісно ж, це був той самий чоловік, про якого щойно говорила дівчина, — не хто інший, як Ізидор Смайс, який колись майстрував іграшки з бананової шкірки і сірникових коробок, Ізидор Смайс, що нині наживав мільйони на «металевих непитущих лакеях» і «ґречних покоївках». Якийсь час обидва чоловіки, інстинктивно відчувши, що в повітрі пахне відстоюванням своїх прав на володіння, дивилися один на одного з тією особливою холодною поблажливістю, яка найяскравіше відображає дух суперництва.

Пан Смайс, однак, і словом не обмовився про справжню причину їхнього протистояння, а лише запитав із запалом:

— Чи бачила панна Хоуп, що приліплено на вітрині?

— На вітрині? — здивовано перепитав Енгус.

— Зараз у мене немає часу щось пояснювати, — різко кинув коротун-мільйонер. — Комусь тут надумалося жартувати — треба з цим розібратися.

Він тицьнув полірованим ціпком у бік вітрини, нещодавно спустошеної весільними приготуваннями пана Енгуса, і той з подивом помітив, що на склі з боку вулиці приклеєна довга смуга паперу, якої, звісно, не було ще зовсім недавно, коли він сам споглядав цю вітрину. Чоловік вийшов на вулицю слідом за енергійним Смайсом і побачив, що до скла охайно приліплено смугу гербового паперу завдовжки в півтора ярди, а на ній розмашисто написано: «Якщо ви вийдете за Смайса, йому не жити».

— Лауро, — сказав Енгус, просунувши руду голову в кондитерську, — ви точно не божевільна.

— Відразу видно руку цього негідника Велкіна, — пробурмотів Смайс. — Я не зустрічався з ним ось уже кілька років, але він усіляко мені докучає. За останні два тижні він п'ять разів підкидав у мою квартиру листи з погрозами, і я навіть не можу з'ясувати, хто ж їх туди приносить, хіба що сам Велкін. Швейцар божиться, що не бачив жодних підозрілих осіб, і ось тепер цей тип приклеює до вітрини ледь не некролог, а ви сидите собі тут, у кондитерській…

— Саме так, — чемно додав Енгус. — Ми сидимо собі тут, у кондитерській, і спокійнісінько п'ємо чай. Що ж, пане, я високо ціную здоровий глузд, з яким ви перейшли відразу до суті справи. Про все інше ми поговоримо пізніше. Цей тип не міг далеко піти: коли я востаннє дивився на вітрину, а це було хвилин десять-п’ятнадцять тому, жодних наліпок там не було, смію запевнити. Але наздогнати його нам не вдасться: ми навіть гадки не маємо, у якому напрямку він зник. Послухайте моєї поради, пане Смайс, і негайно доручіть цю справу якомусь енергійному детективові — бажано приватному. Я знаю одного такого спритника — на вашій машині ми домчимо до його контори хвилин за п'ять. Його прізвище Фламбо, і хоча молодість його минула дещо бурхливо, тепер він бездоганно чесний, а голова у нього просто золота. Він мешкає на Лакнау-Меншенс у Гемстеді.

— Дивовижний збіг, — сказав маленький чоловічок, підвівши чорні брови. — Я живу поруч, за рогом, на Гімалайя-Меншенс. Чи не погодитеся ви поїхати зі мною? Я зайду до себе і зберу ці дурні листи від Велкіна, а ви тим часом збігаєте за вашим приятелем-детективом.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — ввічливо зауважив Енгус. — Що ж, чим швидше ми візьмемося до справи, тим краще.

У запалі надзвичайної великодушності обидвоє раптом церемонно розкланялися і вскочили у швидкісний автомобільчик. Тільки-но Смайс наддав швидкості й машина звернула за ріг, Енгус із посмішкою глянув на велетенський плакат фірми «Безсловесна прислуга Смайса» — там була зображена величезна залізна лялька без голови з каструлею в руках, а нижче красувався напис: «Куховарка, яка ніколи не бурчить».

— Я сам користуюся ними у себе вдома, — сказав чорнобородий чоловічок, усміхнувшись, — частково для реклами, а частково і справді для зручності. Повірте мені на слово, мої механічні ляльки направду приносять вугілля і подають вино або розклад поїздів куди спритніше, аніж будь-який живий слуга, з яким мені доводилося мати справу. Потрібно лише не переплутати кнопки. Але ніди правди діти, є й у цієї прислуги певні недоліки.

— Та невже? — перепитав Енгус. — Хіба вони не все можуть робити?

— Ні, не все, — незворушно відповів Смайс. — Вони не можуть розповісти мені, хто підкидає до моєї квартири ці листи.

Автомобіль, маленький і швидкий, як і сам власник, теж був його винаходом, нарівні з металевою прислугою. Навіть якщо цей чоловік був спритником, який умів робити собі рекламу, все одно сам він свято вірив у свої вироби. Відчуття мініатюрності й стрімкості зростало в міру того, як вони мчали крутою, забудованою білими будиночками вулицею, долаючи незліченні повороти в мертвотному, але все ще прозорому передвечірньому світлі. Незабаром повороти стали ще крутішими і запаморочливішими: вони підіймалися по спіралі, як полюбляють висловлюватися прихильники містичних учень. І справді, машина опинилася в тій частині Лондона, де вулиці крутизною майже не поступаються Единбургу і, мабуть, можуть навіть змагатися з ним у красі. Підйом за підйомом, і величний будинок, куди вони прямували, зависочів над ними, немов єгипетська піраміда, позолочена косими променями сонця. Коли вони завернули за ріг і в’їхали на вигнуту півмісяцем вулицю, відому під назвою Гімалайя-Меншенс, картина змінилася так різко, немов перед ними раптово відчинили широке вікно: багатоповерхова громада височіла над Лондоном, а внизу, неначе морські хвилі, здіймалися зелені дахи з черепиці. Навпроти будинку, по інший бік вимощеної гравієм і вигнутої півмісяцем дороги, зеленів чагарник, більше схожий на живопліт чи греблю, ніж на сад; а нижче виблискувала смужка води — щось на зразок штучного каналу, що нагадував оборонний рів навколо цієї неприступної фортеці. Промчавши по дузі, автомобіль минув рознощика з лотком, який торгував каштанами на розі, а далі, біля іншого кінця дуги, Енгус смутно розгледів синюватий силует полісмена, що походжав узад-уперед. Крім них, на цій безлюдній околиці не було ні душі; але Енгусу чомусь здалося, що люди ці уособлюють безтурботну поезію Лондона. У нього з'явилося відчуття, ніби вони — герої якогось оповідання.

Автомобільчик підскочив до будинку, і з розчинених дверцят кулею вилетів господар. Насамперед він опитав високого швейцара у блискучих галунах і низенького двірника в жилетці, чи ніхто не запитував про його помешкання. Його запевнили, що тут не було ані душі з того часу, як він запитував про це минулого разу; після цього разом з дещо спантеличеним Енгусом він ракетою злетів у ліфті на верхній поверх.

— Зайдіть-но на хвилину, — сказав захеканий Смайс. — Я хочу показати вам листи Велкіна. А потім біжіть за ріг і приведіть свого приятеля.

Він натиснув у стіні потаємну кнопку, і двері самі собою відчинилися.

За дверима розташувалася довга, простора вітальня, єдиною окрасою якої були ряди високих механічних бовдурів, що віддалено нагадували людей — вони стояли обабіч, немов манекени у кравецькій майстерні. Як і у манекенів, у них не було голів; так само, як і у манекенів, у них були непомірно могутні плечі й випнуті груди; але, попри все це, у них було не більше людського, аніж у будь-якій телефонній будці висотою в людський зріст. Замість рук у них було по два великих гаки, щоби тримати підноси. Аби вони відрізнялися один від одного, їх пофарбували в зелений, червоний та чорний кольори; в усьому іншому це були звичайнісінькі автомати, на які взагалі довго дивитися не варто, а у цьому випадку і поготів: між двома рядами манекенів лежало щось цікавіше від усіх механізмів на світі. То виявився клаптик білого паперу, на якому червоним чорнилом було щось нашкрябано — винахідник вчепився у нього, ледь відчинилися двері. Без жодного слова він простягнув папірець Енгусу. Червоне чорнило ще не встигло просохнути. Записка повідомляла: «Якщо ти бачився з нею сьогодні, я тебе уб'ю».

Запанувала коротка мовчанка, потім Ізидор Смайс тихо промовив:

— Хочете, я звелю подати віскі? Для мене це зараз зовсім не зайве.

— Дякую, я волів би радше подати сюди Фламбо, — похмуро відповів Енгус. — Здається мені, що справа стає досить серйозною. Я зараз же йду за ним.

— Маєте рацію, — погодився Смайс з дивовижною безтурботністю. — Ведіть його сюди якнайшвидше.

Зачиняючи за собою двері, Енгус побачив, як Смайс натиснув кнопку: один з механічних бовдурів зрушив з місця і поплив по жолобу в підлозі, тримаючи в руках тацю з глечиком і сифоном. Енгусу стало трохи ніяково від думки, що він залишає маленького чоловічка серед неживих слуг, які оживають, тільки-но зачиняються двері.

Шістьма сходинками нижче майданчика, на якому жив Смайс, чоловік у жилеті вовтузився з якимось відром. Енгус затримався, щоби взяти з нього слово, пообіцявши щедрі чайові, що той з місця не зрушить, поки Енгус не повернеться разом із детективом, і простежить за будь-яким незнайомцем, який підійматиметься сходами. Потім він збіг униз, наказавши пильнувати і швейцару, що стояв біля під'їзду; той повідомив йому також, що в будинку немає чорного ходу, що значно спрощувало справу. Не задовольнившись цим, він покликав полісмена, що походжав тут же, і вмовив його постежити за парадними дверима; нарешті він затримався ще на хвилину, купив на пенні каштанів і запитав у продавця, скільки часу той збирається ще тут пробути. Торговець, піднімаючи комір пальта, повідомив, що має намір незабаром піти, тому що ось-ось почне падати сніг. Справді, ставало все темніше і все холодніше, але Енгус застосував усе своє красномовство й умовив продавця трохи зачекати.

— Грійтеся біля каштанів, — серйозно сказав він. — Можете з'їсти все, що у вас залишилося, витрати — за мій рахунок. Отримаєте соверен, якщо дочекаєтеся мене, а коли я повернуся, скажете, чи не входив хтось он у той будинок, де стоїть швейцар, — хай то чоловік, жінка чи дитина — байдуже.

Із цими словами він поспішив геть, кинувши останній погляд на фортецю, що тримала оборону.

— Ну, тепер його квартиру оточено з усіх боків, — сказав Енгус. — Не можуть же всі четверо бути спільниками пана Велкіна.

Вулиця Лакнау-Меншенс лежала, так би мовити, у передгір'ях тієї гряди будинків, вершиною якої можна вважати Гімалайя-Меншенс. Приватна контора пана Фламбо розташовувалася на першому поверсі й з усіх поглядів була повною протилежністю по-американськи механізованому і по-готельному розкішному та незатишному помешканню володаря «безсловесної прислуги». Свого приятеля Фламбо Енгус знайшов у розміщеному позаду приймальні кабінеті, пишно обставленому в стилі рококо. Кабінет прикрашали шаблі, аркебузи, всілякі східні дивовижі, пляшки з італійським вином, доісторичні глиняні глечики, пухнастий персидський кіт і непоказний, запорошений католицький священик, який у такій обстановці виглядав цілком безглуздо.

— Це мій приятель, отець Браун, — сказав Фламбо. — Я давно хотів вас познайомити. Чудова сьогодні погода, от тільки надто холоднувата як на мене, людину півдня.

— Так, схоже, що у найближчі дні небо буде безхмарним, — відгукнувся Енгус, сідаючи на східний, вкритий буковими смугами диван.

— Ні, — тихо заперечив священик, — з неба вже сипле сніг.

І справді, як і передбачав продавець каштанів, за потемнілими вікнами кружляли перші сніжинки.

— Ну, гаразд, — похмуро промовив Енгус, — я, на жаль, прийшов у справі, й, до того ж, у вельми кепській справі. Бачите, Фламбо, неподалік від вас мешкає людина, якій конче потрібна ваша допомога. Її весь час переслідує і залякує невидимий ворог — негідник, якого ніхто і в очі не бачив.

Тут Енгус детально виклав історію Смайса і Велкіна, почавши із зізнання Лаури і закінчуючи розповіддю про привида, що сміявся на розі двох безлюдних вулиць, і про дивні слова, що чітко пролунали у порожній кімнаті. І чим далі, тим з більшою увагою слухав його Фламбо, а священик з байдужим виглядом сидів осторонь, наче його це зовсім не стосувалося. Коли справа дійшла до записки, приклеєної на вітрині, Фламбо підвівся, і від його широких плечей у кімнаті стало тісно.

— Здається мені, — сказав він, — що краще вам закінчити вашу розповідь дорогою. Мабуть, нам не варто гаяти час.

— Чудово, — сказав Енгус і теж підвівся. — Правда, поки що він у відносній безпеці. За єдиним входом до його притулку стежать четверо.

Вони вийшли на вулицю; священик дріботів за ними, наче слухняний песик. Він лише бадьоро сказав, щоб підтримати розмову:

— Як багато намело снігу.

Крокуючи крутими вулицями, уже запорошеними сріблястим сніжком, Енгус закінчив свою розповідь. Коли вони підійшли до вигнутої півмісяцем вулиці, забудованої багатоповерховими будиночками, він неквапливо опитав своїх спостерігачів. Продавець каштанів — як до, так і після отримання соверена — божився усіма святими, що не зводив очей з дверей, але нікого не бачив. Полісмен висловився ще чіткіше. Він заявив, що йому доводилося мати справу з різними шахраями — і в шовкових циліндрах, і в брудному лахмітті; він стріляний горобець і знає, що не кожен підозрілий тип підозріло виглядає; якби хтось тут проходив, він його помітив би неодмінно: він дивився в обидва ока, але, бачить Бог, нікого тут не було. А коли всі троє підійшли до швейцара в золотих галунах, який все з тією ж незмінною посмішкою стояв біля під’їзду, то почули безапеляційну відповідь.

— Я маю право запитати будь-кого, що йому потрібно в цьому будинку, чи то герцог, чи жебрак, — сказав добродушний велетень, виблискуючи золотими галунами. — І присягаюся, що з того часу, як цей джентльмен пішов, запитувати було зовсім нікого.

Тут скромний отець Браун, який стояв позаду, смиренно потупивши очі, наважився лагідно запитати:

— Отже, ніхто не проходив цими сходами відтоді, як пішов сніг? Він почав падати, коли всі ми сиділи у Фламбо.

— Ніхто не входив і не виходив, пане, будьте спокійні, — впевнено відповів швейцар з поблажливою посмішкою.

— У такому разі цікаво: звідки ось це? — запитав священик, дивлячись на землю тьмяними риб'ячими очима.

Усі простежили за його поглядом, і Фламбо міцно вилаявся, розмахуючи руками, як справжній француз. По самій середині сходинок, що охоронялися здоровенним швейцаром у золотих галунах, просто між його поважно розставлених ніг, білим снігом тяглася вервечка бруднувато-сірих слідів.

— Чорт! — вирвалося в Енгуса. — Людина-невидимка!

Не промовивши ані слова, він повернувся й припустив вгору східцями, а Фламбо — слідом за ним; отець Браун залишився внизу, на засніженій вулиці. Він стояв, озираючись, ніби відповідь на його запитання вже не становила для нього жодного інтересу.

Фламбо хотів зопалу висадити двері могутнім плечем, але шотландець Енгус з притаманною йому розсудливістю обмацав стіну біля дверей, натиснув потаємну кнопку, і двері повільно відчинилися.

Перед ними був, здавалося, той самий передпокій, з тими самими шеренгами манекенів, з тією лише різницею, що у ньому стало темніше, хоча подекуди мерехтіли запізнілі відблиски заходу; деякі з безголових манекенів чомусь були зрушені з місця і тьмяно відсвічували в сутінках. У напівтемряві яскравість їхніх червоних і зелених торсів ніби скрадалася, і темнуваті силуети ще більше скидалися на людські. А посеред них, на тому самому місці, де ще недавно валявся списаний червоним чорнилом клаптик паперу, виднілося щось дуже схоже на червоне чорнило, пролите із пляшечки. Але то було не чорнило.

Із суто французьким поєднанням швидкості й практичності, Фламбо виголосив одне лише слово: «Убивство!», увірвався до квартири та за якихось п'ять хвилин обнишпорив усі шафи і закутки. Але його надія знайти труп була даремною. Ізидора Смайса в квартирі не було — ані живого, ані мертвого. Перевернувши все догори дриґом, Енгус і Фламбо знову зійшлися разом і очманіло дивились один на одного, витираючи з обличчя піт.

— Друже мій, — сказав Фламбо, переходячи від хвилювання на французьку, — цей вбивця не лише невидимка, він ще й примудрився зробити невидимим убитого.

Енгус оглянув напівтемну вітальню, заставлену манекенами, і в якомусь кельтському закутку його шотландської душі ворухнувся жах. Один із величезних манекенів стояв просто над кривавою плямою — можливо, Смайс підкликав його за мить до того, як упав мертвим. Залізний гак, що стирчав з високого плеча і заміняв руку, був злегка піднятий, і Енгус раптом з жахом уявив собі, як бідолашний Смайс гине від удару власного сталевого дітища. Бунт речей — машини вбивають свого господаря. Але навіть якщо так, куди вони його поділи?

— Зжерли? — подумав він з жахом, і йому на мить стало млосно, коли уявив собі пошматовані останки, перемелені й поглинуті цими безголовими механізмами.

Надлюдським зусиллям він змусив себе заспокоїтися.

— Ну от, — звернувся він до Фламбо, — бідолаха розтанув, як хмаринка, залишилася тільки червона калюжа на підлозі. Це, далебі, надприродно.

— Природно це чи надприродно, — сказав Фламбо, — але я мушу зійти вниз і поговорити зі своїм приятелем.

Вони спустилися сходами, минули чоловіка з відром, який ще раз, присягаючись, запевнив, що повз нього ніхто не проходив; швейцар біля під'їзду і продавець, що метушився поряд, завірили, що не зводили з цього під’їзду очей. Але коли Енгус став шукати четвертого вартового і не знайшов його, він запитав з деяким занепокоєнням:

— А де ж полісмен?

— Даруйте великодушно, — сказав отець Браун, — це моя вина. Щойно я попросив його спуститися вниз вулицею, аби з’ясувати те, що мені спало на думку.

— Гаразд, тільки нехай він поквапиться, — різко сказав Енгус. — Там, нагорі, не лише вбили, але й безслідно знищили цього бідолаху.

— Яким чином? — поцікавився священик.

— Превелебний отче, — сказав Фламбо, трохи помовчавши, — провалитися мені на цьому місці, але я переконаний, що це швидше ваша парафія, аніж моя. Жоден друг чи ворог до цього будинку не заходив, а Смайс зник, наче його поцупив нечистий. І якщо тут обійшлося без втручання надприродних сил…

Їхня розмова була перервана вражаючою подією: з-за рогу виринув рослий полісмен у блакитній формі. Він підбіг просто до отця Брауна.

— Ви мали рацію, пане, — промовив він здавлено. — Труп пана Смайса щойно знайшли у каналі біля дороги.

Енгус запитав, перелякано схопившись за голову:

— Він що — побіг туди і втопився?

— Готовий заприсягтися, що він не виходив із дому, — сказав полісмен, — і, вже напевно, він не втопився, а помер від удару ножем у серце.

— Але ж ви стояли тут, і за цей час до будинку ніхто не заходив? — суворо запитав Фламбо.

— Спустімося до каналу, — запропонував священик.

Коли вони дійшли до повороту, він раптом вигукнув:

— Яку ж я втнув дурницю! Забув запитати полісмена про одну важливу річ. Цікаво знати: знайшли вони світло-коричневий мішок чи ні?

— Світло-коричневий мішок? — здивувався Енгус.

— Якщо ж мішок іншого кольору, все доведеться починати спочатку, — сказав отець Браун, — але якщо мішок світло-коричневий… що ж, тоді справу завершено.

— Радий це чути, — не приховуючи іронії, пробурмотів Енгус. — А я думав, що справа ще й не починалася.

— Ви маєте розповісти нам усе, — з дивною дитячою простодушністю виголосив Фламбо.

Мимоволі прискорюючи кроки, вони йшли вниз довгою дугоподібною вулицею. Попереду швидко крокував отець Браун, зберігаючи мовчання. Нарешті він сказав із майже зворушливою сором'язливістю:

— Мабуть, усе це здасться вам надто прозаїчним. Ми завжди починаємо з абстрактних умовиводів, а у цій історії можна спиратися тільки на них.

Ви, напевно, помічали, що люди ніколи не відповідають саме на те запитання, яке їм ставлять? Вони відповідають на те запитання, яке почули або очікують почути. Припустімо, одна пані гостює у маєтку іншої і запитує: «Чи хтось тут зараз мешкає?» На це господиня ніколи не відповість: «Так, звичайно, дворецький, три лакеї, покоївка та інші», хоча покоївка може поратися тут же у кімнаті, а дворецький стояти за її кріслом. Вона відповість: «Ні, ніхто», маючи на увазі тих, хто міг би вас цікавити. Зате якщо лікар під час епідемії запитає її: «Хто мешкає у вашому будинку?» — вона не забуде ні дворецького, ні покоївку, ні будь-кого іншого. Так уже люди розмовляють: вам ніколи не дадуть відповідь на запитання по суті, навіть якщо кажуть істинну правду. Усі четверо найчесніших людей стверджували, що жодна людина не входила до будинку; але вони мали на увазі зовсім інше: ніхто з тих, хто, на їхню думку, міг би вас цікавити. А між тим людина і увійшла до будинку, і вийшла, але вони її не помітили.

— Так що ж він невидимка? — запитав Енгус, піднявши руді брови.

— Так, із психологічного погляду він спромігся стати невидимкою, — сказав отець Браун.

Через кілька хвилин він продовжив усе тим же неупередженим тоном, ніби розмірковуючи вголос:

— Зрозуміло, ви ніколи не запідозрите такої людини, поки не замислитеся про неї всерйоз. На це вона і розраховує. Але мене наштовхнули на думку про неї кілька дрібниць у розповіді пана Енгуса. По-перше, Велкін любив тривалі прогулянки. По-друге, ця довга стрічка гербового паперу на склі вітрини. Але найголовніше — дві обставини, про які згадувала дівчина, — неможливо припустити, щоб вони були правдою. Не гнівайтесь, — поспішно додав він, зауваживши, що шотландець докірливо похитав головою, — вона була впевнена, що каже правду. Але ніхто не може залишатися на вулиці на самоті за мить до отримання листа. Ніхто не може залишатися на вулиці в повній самоті, коли починає читати щойно одержаного листа. Хтось, безперечно, має стояти поруч, хоча він психологічно примудрився стати невидимкою.

— А чому хтось неодмінно має стояти поруч? — запитав Енгус.

— Та ж не поштовий голуб приніс їй цього листа! — відповів отець Браун.

— Чи не хочете ви сказати, — рішуче втрутився Фламбо, — що Велкін передавав дівчині листи свого суперника?

— Саме так, — відповів священик, — Велкін приносив дівчині листи свого суперника. Змушений був приносити.

— Ну, з мене досить! — вибухнув Фламбо. — Хто цей тип? Який він із себе? Як одягаються ці психологічні невидимки?

— Він одягнений дуже гарно, в червоне і блакитне із золотом, — швидко і точно відповів священик. — І в цьому яскравому, навіть викличному, костюмі він з являється сюди на очах у чотирьох людей, холоднокровно вбиває Смайса і знову виходить на вулицю із трупом на руках…

— Отче Браун! — скрикнув Енгус, зупиняючись як вкопаний. — Хто з нас збожеволів — ви чи я?

— Ні, ви не збожеволіли, — відповів отець Браун. — Просто ви не надто спостережливі. Ви не помітили, наприклад, такої людини, як ця.

Він швидко зробив три кроки вперед і поклав руку на плече звичайного листоноші, який непомітно пройшов повз них у тіні дерев.

— Чомусь ніхто ніколи не помічає листонош, — задумливо промовив він. — А вони мають ті самі почуття, що і всі інші люди, а крім того, вони носять пошту в просторих мішках, де легко поміщається труп карлика.

Замість того, щоб як звичайно обернутися, листоноша відскочив убік і наткнувся на садову огорожу. Це був сухорлявий світлобородий чоловік найпересічнішої зовнішності, але, коли він повернув до них перелякане обличчя, всіх трьох вразила його жахлива косоокість.

Фламбо повернувся до своїх шабель, пурпурових килимів і персидського кота, — у нього були справи. Джон Тернбул Енгус повернувся в кондитерську до дівчини, з якою навчився непогано проводити час. А отець Браун довгими годинами блукав під зорями засніженими стрімкими вулицями із убивцею, але про що вони розмовляли — цього ніхто ніколи не довідається.