Смиренність отця Брауна

Гріхи Князя Сарадина

Залишивши свій офіс у Вестмінстері на місяць, Фламбо вирушив у відпустку на маленькому човні, яким більшість часу сам веслував. Він заходив у гирла багатьох річок у районах Східної Англії, таких невеличких, що його човник виглядав справжнім чарівним кораблем, який величаво плив поміж лугів і пшеничних ланів. Те суденце було розраховане на двійко людей, які могли у нім доволі комфортно подорожувати, а решти місця ледь вистачало для найнеобхідніших припасів, з яких Фламбо взяв усе те, що йому підказала власна життєва філософія. Ті припаси були чотирьох типів: консерви з лосося — якщо він захоче їсти; заряджені пістолети — якщо йому заманеться з кимось битися; пляшка бренді — мабуть, на той випадок, якщо він знепритомніє; і — священик, якого він узяв із собою, очевидно, на той випадок, якщо йому доведеться помирати. Із цим легким вантажем він обплив усі вузенькі річечки Норфолку, прямуючи до району Бродз, звідки зручний водоплавний шлях веде до моря. Дорогою він з насолодою оглядав прибережні гаї й луги, відбиті у воді хатини і цілі села, затримуючись де-не-де у тихих заводях, аби порибалити чи зійти на мальовничий берег.

Як справжній філософ, Фламбо не ставив собі якоїсь конкретної мети на час відпустки, бо, як і належить справжньому філософові, мав на те причину. Однак півмети у нього все ж таки було, і він серйозно до неї ставився. Фламбо сподівався, що її досягнення увінчало б усю його подорож, а в протилежному випадку невдача жодним чином не вплинула б на неї. Багато літ тому, коли він був королем злодіїв і найвідомішою персоною в Парижі, часто одержував найнесподіваніші послання, у яких йому висловлювали схвалення, осуд, ба навіть любов, і лише одне з багатьох послань він досі не забув. Це була лишень візитна картка в конверті з англійським штемпелем. На її звороті було написано зеленим чорнилом по-французьки: «Якщо ви колись вийдете на пенсію і розпочнете чесне життя, приїжджайте і відвідайте мене. Я хочу з вами познайомитися, бо з усіма іншими великими людьми нашого часу я вже знайомий. Ваша дотепність, з якою ви змусили одного слідчого заарештувати іншого, вписала прекрасну сторінку в історію Франції». На лицьовому боці візитки чітко було видрукувано: «Князь Сарадин, Очеретяний замок, Очеретяний острів, графство Норфолк».

Тривалий час Фламбо не дуже переймався тим запрошенням, хоча, відверто кажучи, довідався, що той князь справді був однією з найпопулярніших і наймодніших осіб вищого світу Південної Італії. Казали, — і ці чутки неабияк сполошили все товариство, — що в юності він утік із якоюсь заміжньою жінкою знатного роду і запам'ятав той факт лише завдяки одній трагічній обставині: як повідомлялося, зраджений тою жінкою чоловік учинив самогубство, кинувшись у прірву на Сицілії. Якийсь час князь мешкав у Відні, але останні роки перебував у постійних і нескінченних мандрівках. Коли ж Фламбо, як і той князь, перестав привертати увагу європейської публіки й оселився в Англії, він якось подумав, що варто було б, — звичайно, без жодного попередження, — відвідати цього славнозвісного вигнанця у Норфолку, в районі Бродз. І хоча він зовсім не був певний, що зможе відшукати маєток усіма забутого князя, однак натрапив на нього значно швидше, аніж сподівався.

Одного вечора вони пришвартувалися до якогось берега, порослого високими травами і деревами з низько підстриженим верховіттям. Після важкого веслування їх незабаром здолав міцний сон, але завдяки дивному збігу обставин вони прокинулися ще вдосвіта. Точніше кажучи, вони прокинулися задовго до світанку, коли ще день не зайнявся і величезний лимонний місяць закочувався у високотрав’я в них над головами, а небо ще зберігало нічний фіолет, хоча вже набувало світло-блакитного ранішнього відтінку. Обидва згадали дитинство, ту чарівну пору, коли над ними дрімучим лісом нависали височенні трави і довкола чекало стільки усяких пригод. На тлі величезного місяця маргаритки здавалися гігантськими фантастичними ромашками, а кульбаби — чарівними кулями. Усе було таким, як на малюнку на шпалерах у їхньому дитячому садочку. Над ними височів берег ріки, і всі кущі та трави на ньому здавалися їм велетенськими.

— Присягаюсь Юпітером, — вигукнув Фламбо, — ми неначе в зачарованому королівстві!

Отець Браун рвучко підвівся із дна човна і, сидячи, перехрестився. Рухи його були такі поспішні, що Фламбо поглянув на нього з подивом і запитав, у чому справа.

— Автори середньовічних балад, — відповів священик, — знали про чари набагато більше, ніж ми з вами. У зачарованих королівствах трапляються не лише добрі речі.

— Нісенітниця! — вигукнув Фламбо. — Під таким безневинним місяцем можуть відбуватися лише приємні речі. Я пропоную негайно вирушати, аби побачити, що там попереду! Може статися, що ми швидше помремо і зогниємо, допоки нам ще раз трапиться нагода побачити такий місяць і мати такий гарний ранковий настрій.

— Нічого не маю проти, — відповів отець Браун. — Я ж не казав, що не варто заходити у зачароване королівство, я лише нагадав, що це завжди небезпечно.

І, відштовхнувшись від берега, вони тихо попливли вгору річкою, а над ними тьмяніли яскраво-бузкове небо і блідо-золотистий місяць, аж поки всі ті кольори не зблідли перед сяйвом світанку. Коли перші яскраві промені пурпуру, золота і срібла прорізали небо з кінця в кінець, їх зненацька заслонили обриси найближчого містечка чи селища, розташованого попереду на березі невеликої річки, у гирло якої вони запливли. Світанок уже перетворився на світлий ранок, і можна було все добре роздивитися, навіть дахи та місточки того прирічкового поселення. Будинки з довгими, низькими, навислими дахами, здавалося, збіглися до води на водопій, немов череда величезних сіро-червоних корів. Світанок дедалі яскравішав і вже помалу переходив у звичайний робочий день, але ні на пристанях, ні на мостах того тихого містечка не було видно ані душі. Нарешті вони помітили якогось безтурботного чоловіка, очевидно — не з бідних, що оперся на палю над тихою водою, — у сорочці нарозхрист, з обличчям таким круглим, як той місяць перед заходом, у його нижній півкулі вигравали промінчики червоно-рудої бороди. Важко сказати, що керувало Фламбо в ту мить, але він звівся на повний зріст у хиткому човні й гучно запитав чоловіка, чи не знає той, де тут Очеретяний острів або будинок. Той лише ширше посміхнувся і мовчки вказав на вигин ріки, що виднівся попереду них, якщо рухатися проти течії. Фламбо, так само без зайвих балачок, повеслував туди.

Човен безліч разів минав трав'янисті повороти річкового берега і тихі, порослі очеретом гладі поза ними. Їм той пошук вже мало не набрид, аж тут човен, зробивши поворот під несподівано гострим кутом, зайшов у чисте, спокійне плесо, вигляд якого миттю заволодів їхньою увагою. У центрі тої заводі чи озера, звідусіль оточеного очеретяною стіною, простягнувся невисокий довгий острівець, а на ньому — така ж присадкувата і продовгувата хатина — щось наче бунгало, зроблене з бамбука чи якогось іншого міцного тропічного очерету. Вертикальні стебла, якими були вимощені стіни, виявилися блідо-жовтими, а похилі діагональні стебла даху — темно-червоними, брунатними.

Загалом хатина була досить типовою і нічим особливим не вирізнялася. Ранковий вітерець шелестів очеретяними заростями довкола острова і, дивна річ, вдихав мелодію в ту трубчасту будівлю, немов у величезну сопілку.

— Клянуся всіма святими! — вирвалося у Фламбо. — Ось де це місце! Ось він, Очеретяний острів! І на ньому, безсумнівно, — Очеретяний будинок. А той опецькуватий добряк з бородою був, мабуть, чарівником.

— Може, й так, — спокійно відказав отець Браун, — але чарівники бувають як добрі, так і злі.

Тим часом невгамовний Фламбо вже витягав човен на берег. Вони стояли перед дивовижним тихим будиночком на вузькому загадковому острівці.

До річки та єдиного там причалу будинок був повернутий задньою стіною, а головний вхід, розташований з протилежного боку, виходив у довгий острівний сад. Відтак обидвом гостям довелося йти до нього вузенькою стежкою, що огинала будинок з трьох боків, попід невисоким піддашком. Крізь кожне з вікон у трьох стінах будинку їм було видно довгу, добре освітлену кімнату, оздоблену панелями зі світлого дерева, з багатьма дзеркалами і прибрану, наче для вишуканого ланчу. З обох боків біля вхідних дверей, до яких їх, врешті, привела стежина, стояли бірюзові вази під квіти. Двері неквапом відчинив прислужник — високий, сухорлявий, сивий і апатичний. Він упівголоса проказав, що князь Сарадин у від'їзді, однак може повернутися додому з години на годину і все вже готове до приїзду його самого та гостей. Але досить йому було побачити візитку з написом, зробленим зеленим чорнилом, як сухе, мов пергамент, обличчя старого слуги вмить ожило і він з несподіваною ґречністю запропонував їм залишитися:

— Його величність ось-ось над'їде і буде прикро здивований, якщо його не дочекаються запрошені ним добродії. Він розпорядився, щоб у нас завжди була напоготові холодна закуска для нього та його друзів, і я певен, що він був би радий, якби я пригостив вас.

Зворушений і зацікавлений Фламбо люб’язно погодився, і вони пішли за старим, що церемонно провів їх у довгу кімнату зі світлими панелями. У ній не було нічого особливо примітного, за винятком, хіба, того, що її довгі низькі вікна чергувалися з продовгуватими дзеркалами, які створювали у кімнаті ефект світлості й просторості. Враження було таке, начебто сідаєш за стіл просто неба. У кутках висіли простенькі картини, одна — велика чорно-біла фотографія юнака у військовому мундирі, друга — ескіз, виконаний червоним олівцем, із зображенням двох довговолосих хлопчиків. На запитання Фламбо, чи той юний вояк, часом, не князь, лакей заперечно похитав головою і коротко пояснив, що це його молодший брат, капітан Стівен Сарадин. Тут він раптово замовк і, здавалося, втратив будь-яке бажання продовжувати розмову.

Після того як гості поснідали і випили на десерт смачної кави з лікером, їх повели оглянути сад, бібліотеку і познайомили з домоправителькою — красивою брюнеткою з величавою поставою, схожою на платонічну Мадонну. Як виявилося, вона і той старий лакей — це все, що залишилося від колишньої обслуги князя, решта ж були новобранцями, яких господар найняв у Норфолку. Її звали пані Ентоні, й вона розмовляла з легким італійським акцентом, а тому Фламбо не мав сумніву, що ім’я Ентоні було норфолкським варіантом якогось іншого латинського імені. У пана Поля, лакея, також проглядалися риси чужинця, хоча за поводженням і мовою його не можна було відрізнити від істинного англійця — останнім часом так зазвичай трапляється з вишуканою прислугою в космополітичної аристократії.

Хоча будинок був чудовий і неповторний, однак у нім відчувався смуток. Години у ньому минали повільно, немов дні. Його довгі кімнати мали достатньо вікон і завжди були наповнені денним світлом, але воно здавалося якимось штучним. Незважаючи на усі прояви існування людини на острові — звук голосів, дзенькіт склянок, кроки слуг тощо — гості не могли позбутися відчуття, що до них звідусіль долинає меланхолійний шум ріки.

— Щось ми, здається, не туди повернули і не туди приїхали, — зауважив отець Браун, дивлячись з вікна на береги, порослі сірувато-зеленавою осокою, і сріблясте плесо.

— Утім хто його знає? Можна іноді зробити щось добре навіть у поганому місці.

Отець Браун, — зазвичай неговіркий, скромний, симпатичний чоловік, — упродовж останніх кількох годин, що тривали цілу вічність, підсвідомо проник у таємниці Очеретяного будинку значно глибше, аніж його друг-професіонал. Він умів зберігати дружню мовчанку, яка частенько необхідна для підтримання бесіди, і мав здатність, не промовивши і словечка, дізнатися все, про що його нові співбесідники повідали б йому, якби він їх спитав. Щоправда, лакей Поль був неговіркий від природи. У ньому відчувалася якась сувора, майже собача, відданість князеві, з котрим, якщо вірити його словам, повелися у житті дуже несправедливо. Найбільшим кривдником, як можна було зрозуміти, був брат його величності, ім'я якого старий вимовляв, старанно рухаючи кістлявими щелепами і презирливо зморщивши свій вигнутий, немов дзьоб папуги, ніс. Капітан Стівен, зі слів Поля, був невдахою, протринькав не одну сотню і тисячу грошей свого великодушного брата й змусив його полишити світське товариство і доживати свій вік у цьому будиночку. Це все, що їм розповів лакей, а він, вочевидь, був людиною надто упередженою.

Домоправителька-італійка виявилася товариськішою, але, як слушно зауважив Браун, розповідала про минуле з деякою злістю. Про князя вона говорила з якоюсь уїдливістю, хоча і не без пошани. Фламбо й отець Браун саме розглядали ескіз із зображенням двох хлопчиків у дзеркальній кімнаті, коли туди зненацька, наче у якійсь господарській справі, на мить забігла домоправителька. Завдяки примітній особливості тої осяйної, з блискучими панелями кімнати, кожен, хто в неї заходив, відбивався одночасно в чотирьох чи п'ятьох дзеркалах, тому отець Браун, навіть не повернувши голови, припинив розмову про княжий рід. Проте Фламбо, котрий саме нахилився, роздивляючись ескіз, голосно промовив:

— Отож, оці двоє — то брати Сарадини. В обох такий безневинний вигляд. Одразу і не скажеш, котрий з них — брат добрий, а котрий — злий.

Проте відчувши присутність дами, поспішно перевів розмову на щось інше і незабаром вийшов у сад. Але отець Браун залишився в кімнаті й продовжував роздивлятися той ескіз, намальований червоним олівцем. А пані Ентоні тим часом спинилася поруч і прискіпливо оглядала отця Брауна.

Її великі й замислені карі очі та обличчя оливкового відтінку світилися великою цікавістю, їй хотілося дізнатися, про що зараз думає гість і які висновки робить. Хтозна, може сутана і католицьке віросповідання скромного отця Брауна розбудили в ній далекі спогади про віру італійців, чи то їй здалося, що він знає більше, ніж насправді, однак раптом вона сказала йому тихо, немов спільникові:

— В одному ваш приятель має рацію. Вирізнити, хто з них добрий, а хто поганий — справді дуже важко, надзвичайно важко вибрати серед них хорошого.

— Не розумію, про що ви, — промовив отець Браун, прямуючи до виходу.

Жінка ступила крок за ним і, грізно насупивши брови та набурмосившись, як бик з опущеними рогами, просичала:

— Вони обидва — злі, жоден не кращий за іншого. З боку капітана було величезним злом брати ті гроші, а з боку князя — давати їх. Совість нечиста не лише в капітана.

На обличчі священика, який дивився в інший бік, промайнуло осяяння і з його губ нечутно злетіло слово: «Шантаж». Але навіть цього було досить, щоб домоправителька миттю озирнулася через плече, зблідла, як полотно, і, поточившись з переляку, ледь не впала. Двері до кімнати безшумно відчинилися, і на порозі, наче привид, виріс Поль. Дзеркальні стіни відбили п’ятьох таких Полів, що з’явилися зі стількох же дверей.

— Його величність прибули, — оповістив він.

Водночас повз перше вікно, немов крізь яскраво освітлену сцену, промайнула чоловіча постать. За мить вона майнула за другим вікном, і в дзеркалах відбилися її орлиний профіль і швидкий крок. Чоловік був стрункий і жвавий, але волосся мав сиве, а обличчя — кольору потемнілої слонової кістки. Ніс римський — короткий і з горбочком, як, зазвичай, у людей з худими й довгастими щоками та підборіддям, однак їх маскували вуса з еспаньйолкою. Вуса були темнішими за бороду, і це надавало йому деякої театральності, яку ще більше підкреслював одяг, — білий циліндр, орхідея в петлиці, жовтий жилет і жовті рукавички, якими він розмахував, поплескуючи об долоні. Було чути, як він підійшов до вхідних дверей, як апатичний Поль відчинив їх перед ним і почув у свій бік бадьору фразу прибулого князя: «Отже, я нарешті вдома». Поль поклонився і щось тихо відповів, їхню подальшу кількахвилинну розмову важко було розібрати. Потім лакей сказав:

— У нас все готово, чекаємо лише вашого розпорядження.

Князь Сарадин увійшов до дзеркальної кімнати і привітався, весело помахуючи своїми жовтими рукавичками. Усі знову побачили незвичайне видовище: як п’ятеро князів водночас заходять до кімнати через п’ятеро дверей.

Князь поклав білий циліндр і жовті рукавички на стіл і простягнув руку гостеві.

— Мені дуже приємно бачити вас у себе, пане Фламбо, — сказав він. — Сподіваюсь, я не ображу вас, якщо скажу, що впізнав вас лише завдяки вашій славній репутації.

— Та, що ви, князю, — відповів, посміхаючись, Фламбо. — Я не амбітний. А добрі репутації мало хто здобуває без огріхів.

Князь подивився на Фламбо пронизливим поглядом, намагаючись зрозуміти, чи у відповіді того нема чогось особистого, а тоді й сам розсміявся та, запропонувавши гостям крісла, сів поруч.

— Чудова хатина, чи не так? — промовив сухо князь.

— Однак, окрім як порибалити, тут більше нічим зайнятися.

На обличчі священика, який доти не зводив із князя ясний, майже дитячий, погляд, промайнуло якесь ледь помітне враження. Він поглянув на сиві, дбайливо завиті кучері князя, на його жовтаво-бліду зовнішність і струнку, ледь франтувату поставу. В усьому його вигляді не було нічого неприродного, хіба що поводився він дещо напружено, як актор перед рампою. Найцікавішим було його обличчя — отця Брауна мучив слабенький спогад, неначе він уже десь бачив його раніше, немов то був його якийсь переодягнений старий знайомий. Раптом він згадав про дзеркала і вирішив, що те його дивне відчуття зумовлене психологічним ефектом множинності людських образів.

Тим часом князь Сарадин весело і тактовно спілкувався з гостями. Довідавшись, що Фламбо не проти спортивної риболовлі й прагне насолодитися відпусткою, він навіть сів у каное і поплив перед човном Фламбо, вказуючи найкраще рибне місце на річці. Залишивши Фламбо рибалити, князь за двадцять хвилин уже сидів з отцем Брауном у бібліотеці, поринувши у філософські інтереси священика. Здавалося, він однаково добре розумівся і на риболовлі, і на книгах, щоправда не зовсім навчального характеру, а ще — міг розмовляти п'ятьма чи шістьма мовами, проте переважно в їх жаргонному варіанті. Як виявилося, він жив у багатьох містах і спілкувався з різними прошарками населення — у його найвеселіших історіях фігурували гральні клуби та опіумні курильні, австралійські каторжники та італійські бандити. Отець Браун знав, що князь Сарадин колись був дуже популярною особистістю, а останні роки перебував у невпинних подорожах, але він і не здогадувався, що ті подорожі були якимись дивацькими і водночас викликали безліч негативних чуток.

Завдяки великому гонору світського лева, князь створював для таких чутливих спостерігачів, як отець Браун, атмосферу вічного неспокою і загадковості. З його обличчя не сходила певна зарозумілість, у погляді проглядала первісна дикість і час від часу його переймало нервове посіпування, таке характерне для наркоманів та алкоголіків. Попри все те, він ніколи не втручався у домашні господарські справи і не претендував на це. Ними опікувалися домоправителька і старий лакей, на яких, і передусім на останньому, тримався весь будинок. Пан Поль був не звичайним лакеєм, а, скоріше, дворецьким чи мажордомом, бо фактично керував усім маєтком. Обідав він окремо, але майже з таким самим розмахом, як і господар. Його побоювалася решта прислуги, а коли сам князь частенько з ним радився, він поводився дуже природно, немов був не слугою, а, щонайменше, адвокатом. Похмура домоправителька, яка, порівняно з ним, була схожа на тінь, ніби забула про свої слова і повністю підкорялася старому Полю, тож отцю Брауну не довелося більше чути її жагучого шепотіння, яким вона сповістила його про те, як молодший брат шантажував князя, свого старшого брата. Він не був певен, що зникнення капітана надто засмутило князя, але Сарадин таїв щось непевне і загадкове, тому ця історія не здавалася йому вірогідною.

Коли обидва знову зайшли у довгу залу з вікнами і дзеркалами, на плеса і вербисті береги спадав золотий вечір, а десь далеко в очеретах дуднів водяний бугай, немов ельф у дуду гнома. У священика знову виникло відчуття, що вони перебувають у якійсь сумній і зачарованій країні.

— Як прикро, що Фламбо ще нема, — пробубонів він.

— Отче, чи вірите ви у долю? — несподівано запитав його князь Сарадин.

— Ні, — відповів гість, — я вірю у Судний день.

Князь повернувся від вікна і якось дивно поглянув на священика; обличчя його невиразно тьмяніло на тлі заходу сонця.

— А що, скажіть, ви під цим розумієте? — запитав він.

— Те, що всі ми — на звороті вишивки, — алегорично відказав отець Браун. — Усі речі, що їх ми чинимо тут, очевидно, позбавлені сенсу, але вони значущі з протилежного боку. Там на достеменного злочинця чекає справжня кара. Тут же, зазвичай, карають тих, хто не винен.

Князь виказав якийсь незрозумілий звук, немов вискнула тварина, а очі на його затіненому обличчі якось дивно загорілися. У його співбесідника з'явилася нова, зовсім інша лиховісна думка: невже чудова і жвава поведінка князя Сарадина має інший сенс? Невже князь… А чи справді він при своєму розумі? Тим часом він автоматично повторяв слова «хто не винен, хто не винен…», і то набагато більше разів, ніж можна було б дозволити собі у порядному товаристві.

Тут отець Браун із запізненням відкрив для себе дещо інше. У дзеркалах навпроти він побачив, що двері до зали безшумно відчинилися, і на порозі зі звичним мервотно-блідим обличчям застиг пан Поль.

— Мабуть, мені варто вам одразу повідомити, що до причалу підійшов човен із шістьма веслярами, а за його стерном сидить поважний джентльмен, — промовив він з гідністю сімейного адвоката:

— Човен? — здивувався князь. — І джентльмен?

Він миттю схопився на ноги.

Настала полохлива тиша, яку час від часу порушувало дудіння водяного бугая в очереті, й ніхто не встиг промовити жодного слова, як у вікнах замиготіла інша постать з іншим обличчям, так само як декілька годин тому — постать князя. Але якщо не зважати на той збіг, що в обох чоловіків були схожі орлині носи, жодних інших подібностей між ними не було. Замість нового білого циліндра князя Сарадина, на голові незнайомця був чорний капелюх застарілого або, може, чужоземного фасону, з-під якого проглядалося юне і дуже строге обличчя, гладко виголене, з майже безбарвним рішучим підборіддям, — уся його постать віддалено нагадувала молодого Наполеона. Враження підсилювало застаріле і чудернацьке вбрання, немов незнайомець ніколи не замислювався над тим, аби змінити одяг предків. Він був одягнений у старий синій фрак, червоний жилет, схожий на військовий, та грубі білі панталони, які носили на початку епохи королеви Вікторії. Порівняно з тим безглуздим одягом, наче узятим напрокат у крамниці лахмітника, обличчя його здавалося на диво юним і неймовірно щирим.

— Дідько! — вигукнув князь, поспішно одягнув свій білий циліндр і рушив до дверей, широко відчинив їх, визирнувши у залитий призахідним сонцем сад.

Тим часом незнайомець і його супутники вишикувалися на галявині саду, мов маленька армія на театральній сцені. Шестеро веслярів витягнули човен на берег і стали насторожі обіч нього із загрозливо піднятими веслами, наче списами. Усі були смагляві, а в декого у вухах виблискували сережки. Один з них, тримаючи в руках великий чорний футляр незвичайної форми, став попереду, поруч із юнаком з оливковим обличчям.

— Вас звуть Сарадин? — запитав юнак.

Сарадин, з неохотою, погідливо кивнув.

На відміну від сірих і неспокійних очей князя, очі незнайомця були карі й невиразні, як у того пса. Отця Брауна знову охопило хворобливе відчуття, начебто він уже десь бачив це обличчя, але він укотре згадав про безкінечні повтори облич у дзеркальній залі й знову вирішив, що то — їх ефект.

— Що за клятий кришталевий палац! — пробубонів він. — Усе в ньому бачиш безліч разів!

— Якщо ваше ім’я — князь Сарадин, — промовив юнак, — то я вам скажу своє: я — Антонеллі.

— Антонеллі, — повільно повторив князь. — Здається, я пригадую, хто ви.

— З вашого дозволу, я відрекомендуюся, — сказав молодий італієць.

Лівою рукою він поштиво злегка підняв свій старомодний циліндр, а правою так відчутно ляснув Сарадина по обличчю, що його білий циліндр покотився сходами, а одна з бірюзових ваз захиталася на підставці.

Князь виявився не з лякливих. Миттю схопив свого супротивника за горло і ледь не повалив його навзнак. Але той швидко вивільнився з рук князя, демонструючи при цьому аж надто неадекватну стриманість.

— Спокійно, о’кей, — промовив він, важко дихаючи і добираючи англійські слова. — Я вас образив… Тож пропоную вам сатисфакцію… Марку, відкрий-но футляр.

Італієць із сережками у вухах, що стояв поруч нього з великим чорним футляром, заходився відкривати його. Діставши звідти дві довгі італійські рапіри з чудовими сталевими руків’ями і лезами, він устромив їх вістрями в землю. Юний жовтолиций незнайомець з виглядом месника дивився на шпаги, встромлені у зелений дерен перед ним, наче два могильні хрести на тлі силуетів віддалених міських веж. Вони надавали усій сцені дивного вигляду якогось суду варварської доби. Але все це відбувалося у теперішній час. Призахідна золотавість осявала галявину саду, а водяний бугай натужно дуднів, наче пророкуючи комусь сумну долю.

— Князю Сарадин, — сказав той, хто назвався Антонеллі, — коли я був немовлям і лежав у колисці, ви вбили мого батька і викрали матір, причому, як виявляється, батькові поталанило більше. Ви вбили його не у чесному двобої, як я збираюся вбити вас. Ви з моєю лихою матір’ю запропонували, аби батько вивіз вас на якийсь пустельний перевал у Сицилії і там зіштовхнули його зі скелі, а самі сіли в його автомобіль і поїхали геть. Я міг так само вчинити з вами, але вважаю це занадто підлим. Я переслідував вас по всьому світі, проте вам завжди вдавалося вислизнути від мене. Тепер вам кінець, настав ваш Судний день… Нарешті ви у моїх руках, і я даю вам той шанс, у якому ви відмовили моєму батькові. Вибирайте, котрою з оцих шпаг ви будете битися.

Князь Сарадин, спохмурнівши, на якусь мить, здавалось, завагався, але в нього у вухах так гуло від суперникового ляпасу, що він поспішно нахилився і навмання вхопив за руків’я одну зі шпаг. Зі свого боку, отець Браун кинувся до нього і спробував запобігти сутичці, проте зрозумів, що його присутність між дуелянтами, на жаль, ніяк не покращить ситуації. Сарадин, французький масон, був затятим атеїстом, тому втручання священика його лише дратувало. Що ж до суперника, то його, здавалося, ніхто не зміг би зупинити — ані священик, ані пересічний прихожанин. Той кароокий молодик з наполеонівським виглядом був гіршим за найсуворішого пуританина — він був язичником. То був природжений убивця, нащадок кам’яного періоду, який мав, мабуть, і серце з каменю.

В останній надії отець Браун кинувся до будинку, щоб скликати всіх домочадців. Однак з’ясувалося, що за розпорядженням «головнокомандувача» Поля усіх слуг відпустили на вихідний, і лише похмура пані Ентоні блукала, як примара, довгими кімнатами. І в ту мить, коли вона повернула до отця своє тьмяне обличчя, Браун розгадав одну із загадок дзеркальної хатини. Великі карі очі Антонеллі були точною копією очей пані Ентоні, що розкрило отцеві половину таємниці.

— Ваш син тут, надворі, — спішно сказав він їй, — і от-от або його, або князя буде вбито. Де пан Поль?

— Він на причалі, — відповіла жінка ледь чутно. — Він… він… кличе на допомогу.

— Пані Ентоні, — схвильовано промовив отець Браун, — не меліть дурниці, у нас немає часу. Мій друг на човні рибалить униз за течією. Човен вашого сина охороняють його люди. Залишилося лише каное. Куди поплив у ньому пан Поль?

— Свята Маріє! Та чи я знаю? — промовила вона і знепритомніла, упавши горілиць на застелену килимками підлогу.

Отець Браун підняв її й поклав на диван, вихлюпнув на неї дзбан води і, щосили заволавши про допомогу, кинувся до причалу. Але каное було вже на середині річки, і старий Поль гнав його проти течії з неймовірною потугою, яка, здавалося, була зовсім невластива людині його віку.

— Я врятую свого пана, — кричав він, божевільно блискаючи очима. — Я встигну його врятувати!

Отцеві Брауну нічого більше не залишалося, як тільки спостерігати за маленьким каное, що долало течію посередині річки, і сподіватися, що старому пощастить розбудити містечко і вчасно повернутися з порятунком.

— Дуель — річ погана, — казав він про себе, почухуючи на потилиці шорстке запилене волосся, — але у цій дуелі все якось не так, це ж навіть не дуель, я це відчуваю нутром. Що ж це таке?

Так роздумуючи, він стояв на березі річки і дивився на сліпучу воду, що віддзеркалювала сяйво сонячного заходу. І в цей час почув з протилежного кінця острівного саду приглушений, але промовистий звук — холодне бряжчання сталі. Він повернув голову в той бік.

Там, на найвіддаленішому мисі острова, на зеленій смужці дерну, за крайнім рядом троянд, обидва дуелянти схрестили шпаги. Над ними мирно золотився вечір і, хоча вони були досить далеко, можна було роздивитися деталі. Обидва скинули верхній одяг, але сивоволосий князь Сарадин, у жовтому жакеті, та авантюрист Антонеллі, у рудому жилеті й світлих штанах, здавалися у призахідному сонці ляльками, що танцювали, обертаючись за годинниковою стрілкою. Їхні шпаги виблискували від кінцівок до руків'я, наче діамантові. Жах витав над постатями двох людей, які здалеку уподібнювалися маленьким жвавим ліліпутам, осам, які намагаються вжалити одна одну.

Отець Браун чимшвидше побіг до місця дуелі. Його невеличкі ноги замиготіли, неначе спиці в колесі. Однак, добігши до галявини, він побачив, що прибіг надто пізно — і водночас трохи зарано: запізно, щоб запобігти дуелі, яка відбувалася в тіні нещадних сицилійських хлопців, що оточили дуелянтів, а зарано, бо до трагічної розв’язки ще не дійшло. Обидва дуелянти були чудовими фехтувальниками: князь бився з цинічною самовпевненістю, а сицилієць — з переконанням убивці. Навряд чи коли-небудь заповнений вщент амфітеатр бачив подібний двобій на шпагах, що видзенькували і виблискували на невеличкому острівці, загубленому між очеретяними заростями річки. Божевільний двобій рівних за силою суперників тривав так довго, що в отця Брауна, котрий категорично протестував проти такого способу вирішення справ, з’явилася слабка надія на мирну розв’язку. Натомість Поль мав би вже повернутися з поліцією. Так само, було б непогано, щоб повернувся зі своєї чудової риболовлі Фламбо, бо його фізичні параметри дозволяли присадити тих чотирьох веслярів. Але про Фламбо, як, між іншим, і про Поля з поліцією, можна було забути. На річці не було видно ані човна, ані плота, навіть колоди, і на цьому Богом забутому острові вони були відрізані від усього світу, наче на скелі посеред Тихого океану.

Так міркуючи, отець, раптом, почув, що дзенькіт рапір перейшов у деренчання, а потім пролунав глухий удар — і князь упав, відкинувши руки, бо вістря шпаги юного сицилійця прошило йому груди. Князь похилився всім тілом убік, немов хотів, як хлопчик, пройтися колесом, але, не зміг і повалився на траву. Шпага вилетіла в нього з руки, мов метеор, і впала у прибережну воду. А сам він так сильно гупнув об землю, що зламав тілом великий рожевий кущ і здійняв хмару рудуватого земляного пилу, що скидався на дим, яким зазвичай обкурювали язичницький вівтар. Сицилієць приніс криваву жертву духові свого батька.

Священик упав на коліна перед бездиханним тілом, однак, на жаль, лише для того, аби переконатися, що князь справді був мертвим. У цілковитій безнадії отець Браун намагався всіма способами повернути тіло до життя, але марно. Водночас з боку річки, нарешті, долинули голоси, і він побачив, як до причалу стрімко підійшов і пришвартувався поліцейський катер, наповнений констеблями та іншими надто поважними людьми, а разом із ними був схвильований Поль. Скромний священик звівся на ноги з виглядом розчарування.

— Чому, заради всіх святих, — про себе промовив він, — чому ж, сили небесні, він не приплив раніше?

За якихось сім хвилин увесь острівець заполонили містяни і поліцейські, які негайно арештували дуелянта-переможця, з ритуальною урочистістю нагадавши йому, що все, що він скаже, може бути використане проти нього.

— Я нічого не скажу, — люб'язно і миролюбно відповів юний месник. — Я більше ніколи нічого не скажу. Я дуже щасливий і хочу лише, щоб мене повісили.

Він замовк, і його повели геть у кайданках, і, як не дивно, він, справді, не вимовив нічого, крім єдиного слова на суді — «винен».

Отець Браун довго дивився на те, як сад раптово заповнився людьми, як заарештували виконавця кровної помсти, як винесли небіжчика після того, коли його оглянув лікар і засвідчив смерть, — усе це йому здавалося жахливим кошмаром, і він, з переляку, не мав навіть сили поворухнутися. Він, як свідок злочину, повідомив поліцейським своє ім’я та адресу, але відхилив пропозицію поплисти з ними у човні до міста і був полишений на самотині у саду споглядати зламаний рожевий кущ і зелену галявину, на якій так миттєво розгорнулася ця таємнича трагедія. Над річкою навис вечір, з лугів здійнявся туман, декілька спізнілих птахів поспішно перелетіли на той берег.

Не маючи змоги позбутися переосмислення пережитих подій (а вони усе ще поставали, наче живі, перед його очима), отець підсвідомо, з мовчазною певністю, відчував, що не все ще зрозуміло в тім злочині. Те відчуття не давало йому спокою весь день, його не могли затьмарити навіть згадки про ефекти «дзеркального будинку». Наче він не на власні очі бачив усе, а то була якась гра чи маскарад. Однак через загадки людей не вбивають шпагою і не вішають на шибениці…

Так міркуючи, він сидів на сходах біля причалу, коли краєм ока помітив високу щоглу з парусом, яку тихо несла до нього блискітлива течія річки. Схопившись на ноги у такому припливі почуттів, він ледь не просльозився.

— Фламбо! — закричав він і так емоційно потискав руки приятелеві, що рибалка, який саме ступив на берег і поклав на нього свої хитромудрі рибальські снасті, аж остовпів від здивування.

— Фламбо, слава Богу, то вас не вбили?

— Як це, чи мене не вбили? — відповів той у неймовірному зчудуванні. — Чого б це мене мали вбити?

— Бо майже всіх решту тут повбивали, — розпачливо відповів отець Браун. — Сарадина закололи шпагою, Антонеллі мають повісити, його матір — непритомна, а я тут сам і, слово честі, не розумію, чи я ще на цьому світі, чи, може, вже в потойбічному. Але, слава Богу, де б я не був, ви тепер зі мною! — І він схопив геть розгубленого Фламбо під руку.

Повернувши стежкою від причалу, вони пішли попід низеньким карнизом бамбукової хатини і поглянули, як і першого разу, у найближче з вікон. У добре освітленій лампами кімнаті їхню увагу привернула незвичайна сцена: на стіл у дзеркальній кімнаті обід було подано ще до блискавичної появи на острові убивці Сарадина, але зараз тут преспокійно обідали пан Поль і пані Ентоні! Остання, як завжди набурмосена, сиділа наприкінці столу, а навпроти, на покутті, розсівся князів мажордом — пан Поль, він їв та пив, наче справжній пан, позираючи на даму своїми голубими очима і всією своєю худорлявою поставою виявляючи помітне вдоволення.

Страшенно здивований, Фламбо не витримав і постукав у шибку вікна, далі — силою — навстіж розчинив його і зазирнув усередину освітленої лампами кімнати, не приховуючи обурливого виразу на обличчі.

— Гей, ви, я розумію, що ви зголодніли і вам потрібно підкріпитися, — вигукнув він, — але ж навіщо красти обід господаря, знаючи, що він лежить мертвий у саду…

— Знаєте, — спокійно відповів пан Поль, — за своє довге і не без приємностей життя я вчинив багато різних крадіжок, але цей обід — один з небагатьох винятків. Цей обід, як і весь цей сад і будинок, по праву належить мені.

В очах Фламбо промайнув здогад:

— Ви хочете сказати, — почав він, — що в заповіті князя Сарадина…

— Князь Сарадин — це я, — перебив його старий, дожовуючи солону мигдалину.

Отець Браун, що у цю мить спостерігав за птахами в саду, аж підскочив, немов ужалений, і просунув у вікно своє бліде, мов ріпа, обличчя.

— Хто ви такий? — різко перепитав він.

— Князь Поль Сарадин, — шанобливо промовив старий, піднімаючи келих шеррі, — і я п'ю за ваше здоров'я. Я проживаю в цьому будинку на старості літ, бо за характером я — людина домашня. Я скромний чоловік на ймення Поль, а мій нещасний брат, якого нещодавно вбито у саду, то Стівен. І не моя провина, що вбивці знайшли його тут. Адже це все через його неправильне життя. Брат, на відміну від мене, не був схильний до осілості.

Він занурився в мовчанку, уп'явшись у протилежну стіну над сумно похиленою головою місіс Ентоні. Обом приятелям нарешті впала в очі їхня разюча сімейна схожість з небіжчиком. Зненацька плечі старого Сарадина затремтіли і засіпалися, немов від приступу задухи, але, на диво, його лице було незворушним.

— О Боже! — за мить вигукнув Фламбо, — та він з нас кепкує!

— Ходімо, — промовив зблідлий отець Браун, — ходімо геть з цього гріховного притулку. Повертаймося до нашого чесного човника.

На довколишні очерети і ріку вже спускалася ніч, коли їх, після того, як вони відштовхнулися від острівного берега, понесло течією вниз по річці, замислених і з великими сигарами, вогники яких світилися, як запалені ліхтарі. Отець Браун вийняв сигару з рота і промовив:

— То що, тепер ви вже розгадали всю цю історію? Адже вона, здається, примітивна. Хтось мав двох ворогів. Але, будучи кмітливим, зметикував, що два вороги — краще, ніж один.

— Щось я не дуже розумію, — відповів Фламбо.

— Та все дуже просто, — сказав його приятель. — Проте ніхто в цій історії не безневинний. Обидва брати Сарадини — негідники, але старший зумів порятуватися, а молодший пішов на дно. Цей безчесний офіцер спершу випрошував гроші у брата, а потім став його шантажувати і якось цілковито заволодів його майном. Справа, звісно, була серйозна, бо Поль мав підстави хвилюватися за свою репутацію в загрузлому у світських гріхах суспільстві. За свої подвиги він міг потрапити і на шибеницю, тож Стівен буквально накинув мотузку на шию брата. Якось він розвідав правду про ту сицилійську трагедію і, ймовірно, мав докази причетності Поля до вбивства Антонеллі-старшого десь у горах. Десять років капітан смітив грошима, які йому — за мовчанку — дарував брат, але, врешті-решт, навіть багатющий статок князя почав стрімко танути.

З іншого боку, окрім брата-кровопивці, князю Сарадину не давав спокою інший тягар. Він знав, що сина Антонеллі-старшого, який був ще немовлям під час убивства батька, виховано у традиціях лютої сицилійської помсти і що він жив єдиною думкою — помститися убивці за смерть батька. Не шибеницею — Антонеллі-син, на відміну від Стівена, не мав достатніх доказів, тому обрав перевірений спосіб — двобій на шпагах. Підлітка навчали фехтуванню, і він досконало опанував це смертельне мистецтво, а коли виріс і був готовий випробувати шпагу, князь Сарадин, як писали тоді світські газети, рушив у довготривалі мандри. Насправді, він лише рятував своє життя, переїжджаючи з місця на місце, наче загнаний злочинець, а у нього «на хвості» постійно був невтомний месник. Така ситуація геть вимучила князя Сарадина. Що більше грошей він витрачав на мандри, аби уникнути зустрічі з Антонеллі, то менше їх залишалося у нього на те, щоб змушувати Стівена мовчати. Що більше грошей він віддавав Стівену, то менше залишалося в нього шансів уникнути неминучої зустрічі з молодим Антонеллі. І тоді він виявив неабияку винахідливість, Властиву великим людям, геніям, таким як Наполеон.

Замість того, щоб продовжувати боротьбу з обома ворогами, він несподівано здався, раптово відступив, наче борець бушидо, і суперники, мимоволі, попадали перед ним. Він відмовився від мандрів, які були втечею від Антонеллі, й, зрештою, від свого маєтку та імені, які перейняв його брат. Він переслав братові Стівену суму, достатню для придбання порядного гардеробу і переїзду на острів, а також супровідного листа, в якому писав: «Це все, що в мене залишилося. Ти мене обібрав. Я ще маю невеликий будинок у Норфолку з прислугою і винним погребом, тож, якщо хочеш, то можеш забрати у мене і це. Тому приїжджай і володарюй, а я буду скромно жити біля тебе, наче друг, чи агент, чи лакей, чи будь-хто інший…» Він чудово знав, що месник-сицилієць ніколи не бачив жодного з них, братів, наживо, хіба що на фотографіях, до того ж вони з братом були схожі, обидва мали сиві еспаньйолки. Відтак князь поголив бороду і почав чекати. Капкан спрацював. Злощасний капітан прибув у новому вбранні й урочисто вступив у будинок як князь Сарадин, але натрапив на шпагу сицилійця-месника.

У цьому хитрому плані була лише одна непередбачувана обставина і вона, тим не менше, робить честь людській природі. Такі злі натури, як Сарадин, часто помиляються, забуваючи про чесноти. Він був певен, що помста італійця буде прихованою, безжалісною і безіменною, як і належиться помсті, що жертву заколють ножем серед ночі, застрелять із засідки за кущем чи вб'ють ще якимось чином так, що вона помре, не промовивши ані слова. На превелике нещастя для князя Поля, Антонеллі по-лицарськи запропонував чесну дуель, пояснивши її мотивацію. Тоді-то я і побачив, як він, з розширеними від жаху зіницями, поспішно відчалює від берега у своєму каное. Простоволосий, у маленькому човнику, він намагався чимскоріш утекти, боячись, що Антонеллі довідається, ким він є насправді.

Але, незважаючи на хвилювання, він ще зберігав надію на вдалий розв’язок. Він чудово знає обох — і авантюриста, і фанатика. Тож міркував, найімовірніше, що перший, Стівен, буде тримати язик за зубами, намагаючись із суто акторським азартом показати, який він боєць, та маючи непереборне бажання зберегти за собою затишний острівний будинок і переконання, що його суперник — відчайдух, що сподівається на удачу, а також будучи упевненим у власній майстерності у фехтуванні. Також, розсудливо міркував він, той фанатик Антонеллі не встигне щось розповісти про сімейну таємницю, бо його скоренько повісять на шибениці. Поль плавав у каное по річці доти, доки не зрозумів, що дуель закінчена. Тоді він підняв на ноги все місто, повернувся з поліцейськими, побачив, що обидва його вороги назавжди переможені й навіки відійшли з його життя, і спокійно сів пообідати, сміючись з усього.

— Сміючись з усього? — повторив Фламбо, здригнувшись. — Боже! Чи не сам сатана навіяв йому цю думку?

— Ні, цю думку навіяли йому ви, — відповів Браун.

— Я!? Боронь Боже! — вигукнув Фламбо. — Як так!? Що ви хочете цим сказати?

Священик вийняв з кишені візитку і підніс до тьмяніючого жару сигари: на ній ще можна було розгледіти напис зеленим чорнилом.

— Невже ви забули про це незвичайне запрошення князя? — запитав він. — І про його похвалу вашому злочинному подвигові? Вашій дотепності, з якою ви змусили одного слідчого заарештувати іншого? Він лише повторив ваш трюк — ось і все. Оточений з обох боків ворогами, він лише відступив і дав їм можливість знищити один одного.

Фламбо вирвав з рук священика візитну картку Сарадина і з люттю порвав її на дрібні клаптики.

— Годі, забудьмо про того старого скелета, — гучно промовив він, викинувши ті клаптики у темні, ледь видимі хвилі річки, — хоча, боюся, що ними може отруїтися риба.

Останній клаптик білого паперу, пописаний зеленим чорнилом, набряк і зник під водою. А навколо вже сіріло, перші світлі барви неба нагадали про світанок, а місяць за високими травами дедалі бліднів. Обидва приятелі мовчки сиділи в човні, якого тихо зносило течією.

— Отче, — раптом запитав Фламбо, — може, це все було лише сном?

Священик не відповів, тільки невизначено похитав головою. Із темряви долинули пахощі квітучого глоду і фруктових садів, сповіщаючи, що повіяв ранковий вітерець. Його порив хитнув човен, надув вітрило і погнав за звивистою течією до радісніших місцин, де живуть чесні люди.