Смиренність отця Брауна

Божий молот

Невелике село Богун-Бікон розляглося на такому крутому схилі, що стрімкий шпиль сільської церкви здавався вершиною суміжного пагорба. Біля її підніжжя виднілася кузня, у якій зазвичай палахкотів вогонь і подвір'я якої було усіяне молотами та обрізками заліза. Навпроти кузні, за перехрестям шляхів, згруба посипаних каменем, була єдина на всю округу корчма «Блакитний вепр». Так трапилося, що на світанку, який видався сірим і вогким, на цьому перехресті зустрілися два брати і розговорилися, хоча один поспішав на роботу, а другий, навпаки, барився йти додому. Вельмишановний і всечесний Вілфред Богун, чоловік дуже набожний, саме прямував до церкви на утреню, готовий до ревних молитов і медитацій. Його старший брат, полковник Норман Богун, набожним не був і сидів собі у вечірньому костюмі на лаві під «Блакитним вепром» і вихиляв, як сказав би спостережливий філософ, або останню чарку вівторка, або першу середи. Полковникові, очевидно, до того було байдуже.

Богуни належали до дуже давнього аристократичного роду, відомого ще у середні віки, а їхнє фамільне знамено під час хрестових походів побувало навіть у Палестині. Але було б великою помилкою вважати, що такі відомі династії мають визначні лицарські традиції. Традицій мало хто дотримується, найбільше — люди бідні. Аристократи живуть не традиціями, а віяннями моди. Богуни — це ті ж могоки за королеви Анни і машери[28] за королеви Вікторії. Але, як багато справді давніх династій, за останні два століття вони виродилися у п’яниць та гульвіс. У вовчій обжерливості полковника мало було людинолюбного, а хронічна звичка до ранку не приходити додому свідчила про приховане хворобливе безсоння. Це був високий, з брутальним виразом обличчя чоловік, уже в літах, але з позбавленим сивини жовтавим волоссям. Якби його дуже близько посаджені блакитні очі не запали так глибоко, що здавалися майже чорними, то можна було б його описати як блондина з лев’ячою гривою. Він носив довгі жовті вуса, повз які від ніздрів до низу вилиць тягнулися, як борозни, зморшки, що під час усмішки краяли обличчя. Поверх вечірнього костюма він одягнув химерне солом’яного кольору пальто, більше схоже на легкий халат, а не на зовнішній одяг, а на голові мав яскраво-зеленого капелюха з широченними крисами — очевидно, предмет східної екзотики. Він полюбляв одягатися без смаку, гордий з того, що, як гадав, йому пасує будь-який одяг.

Його молодший брат був вікарієм. Так само жовтоволосий, але в застібнутій до підборіддя сутані, завжди елегантний, свіжовиголений, з гарними манерами і дещо нервозний. Здавалося, він присвятив усе життя релігії, але були такі (зокрема коваль, який був пресвітеріанином), які казали, що він любить Бога так само, як готичну архітектуру, і що його нездоланна відданість церкві — це така ж хвороблива пристрасть, як у його брата до краси, жінок і вина, хіба що виражена в інший, інтелектуальніший спосіб. Однак цей закид навряд чи був справедливим, бо те, що в реальному житті він дотримувався благочестя, було фактом незаперечним. Насправді, цей закид був не що інше, як прикре непорозуміння, зумовлене схильністю вікарія до самотності й молитви і тим, що його часто бачили вкляклим не лише перед вівтарем, а й в інших, зовсім несподіваних місцях, як-то у склепах, на хорах і навіть у дзвіниці. Він саме збирався перейти через подвір’я кузні до церкви, але зупинився й насупився, побачивши брата, запалі очі якого також дивилися у напрямку церкви. Добре знаючи ставлення свого брата до церкви, вікарій не став марнувати час на гіпотези. Між ними і церквою ще виднілася кузня і, незважаючи на те, що коваль був пуританином і не належав до парафіян його церкви, Вілфред Богун не раз чув про скандали з його вродливою і примітною жіночкою. Він кинув погляд на хату коваля і в цей момент полковник, посміхаючись, підвівся на розмову.

— Доброго ранку, Вілфреде, — привітався він до брата. — Я не сплю і пильную своїх людей як справжній господар. Оце збираюся провідати коваля.

Вілфред поглянув собі під ноги і сказав:

— Коваля нема вдома. Він у Гринфорді.

— А хіба ж я не знаю, — відказав його брат, стримуючи сміх, — саме тому я і хочу завітати до нього додому.

— Нормане, — сказав вікарій, не зводячи погляду з гальки на дорозі, — а ти не боїшся грому з ясного неба?

— Що ти маєш на увазі? — запитав полковник. — Адже метеорологія — не твоє хобі, чи не так?

— Я маю на увазі, що Бог може вразити тебе блискавкою десь посеред вулиці?

— О, перепрошую, — сказав полковник. — То твоє улюблене заняття — народні повір’я? Відколи ти став фольклористом?

— Я знаю, що твоє улюблене заняття — святотатство, — гостро відповів представник релігії, бо той зачепив його за живе. — Але якщо ти не боїшся Бога, то, здається, маєш усі підстави боятися людини.

Старший брат поштиво звів брови.

— Боятися людини? — повторив він.

— Коваля Барнса — найздоровеннішого і найсильнішого чоловіка на сорок миль довкіл, — суворо відповів вікарій. — Звичайно, ти теж не слабак і не боягуз, але він здатен перекинути тебе через огорожу.

Це подіяло, бо було чистою правдою, і борозни повз ніс і вуса полковника поглибшали. Деякий час він мовчав і зневажливо посміхався. Але швидко оговтався і за мить знову взявся за свій грубуватий гумор.

— У такому випадку, любий мій Вілфреде, — полковник блиснув з-під жовтавих вусів двома великими, наче вовчі ікла, передніми зубами, — можна вважати, що останній з Богунів учинив дуже мудро, уживши необхідних для перебування поза домом заходів безпеки.

Він зняв свого химерного зеленого капелюха і показав, що зсередини той мав сталеву підкладку. Вілфред упізнав легкий китайський чи японський шолом, відірваний від якогось трофею, що висів у їхній старій родинній вітальні.

— Я завжди беру те, що потрапляє під руку, — легковажно пояснив старший брат, — чи капелюх, чи жіночку…

— Коваля немає вдома, — спокійно промовив Вілфред, — і невідомо, скільки ще він пробуде у Гринфорді.

З цими словами він повернувся і пішов до церкви з похиленою головою і хрестячись, мов проганяючи злого духа. Він намагався забути братові непристойні фіглі-міглі у прохолодному сутінку своєї високої, збудованої в готичному стилі церкви. Але, за іронією долі, того ранку усі його релігійні заняття супроводжувалися всілякими конфузами. Не встиг він зайти до церкви, що, зазвичай, була порожньою в цю пору дня, як побачив укляклу постать, що поспішно підвелася і вийшла до відчинених ним дверей на денне світло. Придивившись, вікарій упізнав у ранковому прихожанині місцевого бевзя, ковалевого племінника, який ніколи не виявляв поваги не те, що до церкви, а й ні до кого взагалі. Люди називали його Дурнуватий Джо, і, схоже, він звик до цього. Це був смуглявий, кремезний і дещо сутулий чоловік із грубими рисами блідого обличчя, темним прямим волоссям і завжди відкритим ротом. Коли він проходив повз священнослужителя, той не міг через його дурнуватий вираз обличчя зрозуміти, що робив чи збирався робити у церкві цей парубок. Ще ніхто жодного разу не заставав його за молитвою. Яку ж молитву він міг щойно казати? Очевидно, якусь не зовсім звичайну.

Вілфред Богун мов скам'янів на місці, спостерігаючи, як Дурнуватий Джо вийшов повз нього на світ Божий і як полковник запанібратськи з ним привітався. Останнє, що йому вистачило терпіння побачити, було те, як його старший брат кинув у відкритого рота Джо кілька монет, причому, дуже прагнучи влучити.

Та потворна алегорія глупоти і жорстокості змусила благочесного нарешті помолитися за очищення і праведні думки. Він зійшов на хори і сів на лаву під блакитного кольору вікном із зображенням ангела з ліліями, яке так любив і яке завжди навіювало йому душевний спокій. Священик почав забувати про дурня з відкритим, як у риби, ротом, про свого злого брата, що у русі нагадував розлюченого голодного лева. Холодні барви, срібні квіти і сапфірові небеса помалу виявляли заспокійливий ефект.

Тут його через годину і застав місцевий чоботар Гібс, котрий повідомив, що необхідна його присутність. Вікарій швидко звівся на ноги, бо добре розумів, що через якусь дрібницю Гібс не кинув би роботу, щоб піти по нього аж до церкви. Сільський чоботар, як це нерідко буває, до його пастви не належав, і тому поява цього чоловіка тут вразила вікарія ще більше, аніж візит Дурнуватого Джо. Справді, цей ранок приніс багато богословських загадок.

— Що там таке? — сухо запитав Вілфред Богун, намацуючи тремтячою рукою шапку.

Атеїст Гібс хрипко відповів таким ввічливим, майже співчутливим тоном, що вікарій аж стривожився:

— Пробачте мені, пане, але ми не знали, чи варто вам про це так відразу повідомляти… Боюсь, що трапилася дуже страшна річ, пане… Боюся, що ваш брат…

Вілфред стиснувши свої тонкі руки і в щирому розпачі вигукнув:

— Яке паскудство він зробив цього разу?

— Ні, пане, — кашлянувши, відказав чоботар, — він не зробив нічого, і я боюсь, що він взагалі нічого більше не зможе зробити… Боюсь, що його вже… Пане, краще б ви самі пішли туди.

Вікарій, услід за чоботарем, зійшов звивистими сходами до виходу, що височів над шляхом. Богун з першого погляду зрозумів, що сталася трагедія, бо міг бачити кузню, як на долоні. На її подвір'ї перебувало п'ятеро чи шестеро людей, одягнутих у чорне, і серед них він помітив уніформу інспектора поліції. Також там був лікар і два священики — пресвітеріанської та римо-католицької церков. Останній щось емоційно і швидко впівголоса говорив ковалевій дружині — вродливій парафіянці з рудо-золотим волоссям, яка гірко ридала на лаві. Між тими двома групами, неподалік купи ковальських молотів, лежав ниць, розкинувши руки, як орел у леті — крила, чоловік у вечірньому вбранні. Згори Вілфред міг добре розгледіти деталі його костюма та зовнішності, навіть фамільні персні на пальцях, і, на свій жах, замість голови він побачив сплющене криваве місиво.

Відтак Вілфред поспішно збіг сходами на подвір'я. Лікар, який водночас був і їхнім сімейним лікарем, привітався з ним, але вікарієві було не до вітань. Він лише спромігся вимовити:

— Мій брат — мертвий. Що з ним сталося? Хто мені розкриє таємницю його смерті?

Серед незручної тиші пролунав голос чоботаря, — очевидно, найщирішої душі з усіх присутніх:

— Пане, це справді дуже страшний випадок, але жодної таємниці тут немає.

— Що ви хочете цим сказати? — запитав його Вілфред, обличчя якого помітно зблідло.

— Усе досить просто, — відповів Гібс. — На сорок миль довкіл є лише один чоловік, який міг нанести такий удар по голові жертви, і, до того ж, у нього було для цього більш ніж достатньо підстав.

— Це має встановити суд, — втрутився лікар, високий чоловік з чорною борідкою, і було відчутно, що він нервує.

— Але я можу, як особа компетентна, підтвердити слова пана Гібса про силу того удару, яка справді була неймовірна. Щоправда, пан Гібс стверджує, що є лише одна людина в усій окрузі, здатна здійснити такої сили удар, але, гадаю, ніхто з тих людей, яких я знаю, на таке не спроможний.

На обличчі вікарія ледь помітно промайнув забобонний страх.

— Я не зовсім розумію, що тут сталося, — сказав він.

— Пане Богун, — промовив лікар низьким голосом, — я не можу підібрати порівняння. Я не можу навіть офіційно констатувати діагноз, бо череп розколото на друзки, немов шкаралупу від яйця. Уламки кістки встромилися і в тіло, і в землю, наче кулі у глиняну стіну. Таке могла вчинити лише рука велетня.

Він на мить замовк, спохмурніло дивлячись на вікарія через окуляри, а тоді додав:

— Однак у цієї справи є одна перевага: вона знімає підозру з більшості мешканців, бо удар був надзвичайної сили. Якби вас, мене чи будь-кого з мешканців нашого краю звинуватили у цьому злочині, то суд виправдав би нас так само, як хлопчика, звинуваченого у крадіжці пам’ятника адміралові Нельсону.

— І я кажу, — вперто повторив чоботар, — це могла зробити лише одна людина, яка мала на те підстави. Де зараз коваль Симеон Барнс?

— Він десь у Гринфорді, — невпевнено сказав вікарій.

— Хтозна, скоріш за все, він зараз десь у Франції, — буркнув чоботар.

— Ні там, ні там, — почувся тихий і спокійний голос людини, яка щойно підійшла до громади. — Погляньте на шлях, он він піднімається сюди.

Це сказав католицький священик — непоказного вигляду, скромної статури, з брунатним їжакуватим волоссям на великій голові й виразом незворушності на круглому обличчі. Щоправда, навіть якби він був такий прекрасний, як Аполлон, на нього ніхто б не звернув зараз уваги. Кожен уп'явся поглядом у шлях, що повертав з долини у село, яким справді наближався до них коваль Симеон, рухаючись звичними великими кроками і несучи на плечі ковальський молот. Це був незграбний височенний чолов'яга з глибокими, темними і зловісними очима та чорнявою бородою. З ним було ще двійко людей, і всі спокійно про щось балакали. Хоча коваль ніколи не був надто веселим, зараз він, можна сказати, почувався цілком у настрої.

— Боже мій! — вигукнув чоботар-атеїст. — У нього той молот, яким він вчинив цей злочин.

— Ні, це інший, — уперше промовив слово інспектор поліції, на вигляд — метикуватий чоловік з вусами піщаного кольору. — Той молот, яким він це зробив, лежить під стіною церкви. Ми не рухали ані тіло, ані знаряддя, залишивши все, як було.

Всі оглянулися, а скромний священик перетнув подвір'я і ретельно оглянув інструмент, що там лежав. Це був чи не найменший і найлегший з купи ковальських молотів, між якими він був би зовсім малопомітним, але його залізна поверхня була закривавлена і до неї прилипли жовті волосини.

Після мовчанки, він, не відводячи погляду від молота, голосно і вже жвавіше промовив:

— Пане Гібс, ви, мабуть, помиляєтеся, — принаймні у тому, що вважаєте, ніби у цій справі немає жодної таємниці. Але як міг гігантський злочинець нанести удар такої сили невеликим молоточком. Це, воістину, справжня таємниця.

— Та облиште той молот, — збуджено гукнув Гібс. — Краще скажіть, що будемо робити з Симеоном Барнсом?

— Він тут ні до чого, — спокійно сказав священик.

— Чоловік добровільно, нічого не підозрюючи, повертається додому. Я знаю обох його супутників. Це добропорядні люди з Гринфорда, які йдуть до пресвітеріанської церкви.

Він ще говорив, а із-за рогу церкви вийшов високий коваль й, ступивши на власне подвір’я, зупинився, як вкопаний, і випустив з рук молот на землю. Інспектор, обличчя якого виражало непроникну строгість, негайно підійшов до коваля.

— Я не запитуватиму вас, пане Барнс, — сказав він, — що ви знаєте про ту трагедію, яка трапилася на вашому подвір’ї. Можете не відповідати. Я сподіваюся, що не знаєте і зможете нас у цьому переконати. Але я мушу виконати свій обов’язок: іменем короля, я арештую вас за вбивство полковника Нормана Богуна.

— Ти маєш право мовчати, — сказав чоботар офіційним тоном. — Це ще мають довести. Ще навіть не доведено, що те тіло з розчавленою головою — це тіло полковника Богуна.

— Це зробити неважко, — сказав лікар, що стояв поруч вікарія. — Тут детективу не вийде. Я був приватним лікарем полковника і знаю його тіло краще, ніж він сам. У нього були гарні руки, але з особливостями: другий і третій пальці були однакової довжини. Так що не може бути жодних сумнівів, що це — тіло полковника.

Лікар знову поглянув на трупа з розтрощеною головою, що лежав під стіною. Остовпілий коваль теж не зводив з нього свого залізного погляду.

— То що, полковник Богун мертвий? — промовив він.

— Ну й дідько з ним.

— Замовкни! Не кажи нічого, — вигукнув чоботар-атеїст, аж підстрибнувши в екстазі від того, що в Англії таке прекрасне законодавство. Адже переконаний атеїст — це найбільш законослухняний громадянин.

Коваль поглянув на нього через плече з лютим виразом обличчя.

— Послухай, безбожнику, ти б не гавкав, як та лисиця, коли б світ не підтримував, таких як ти, — сказав він, — але Бог все бачить, і незабаром ти сам у цьому переконаєшся.

Вказавши правицею на труп, він запитав:

— Коли той пес здох за свої гріхи?

— Стежте за тим, що кажете, — докорив йому лікар.

— Стежте за тим, що пише Біблія, тоді я теж стежитиму за тим, що кажу. Коли його вбито?

— Я бачив його ще о шостій ранку, — несміливо промовив Вілфред Богун.

— Бог добрий, — сказав коваль. — Пане інспектор, я не маю нічого проти того, щоб ви мене заарештували. Навпаки, то ви можете бути проти мого арешту. Мені байдуже, що суд зіпсує мою репутацію, але ж вам не все одно, коли ви почнете свою кар’єру з провалу?

Солідний інспектор уперше глянув на коваля з живим інтересом, і так зробили всі присутні, окрім невисокого дивного священика, який продовжував розглядати той невеликий молот, яким було завдано смертельного удару.

— Отам, біля кузні, стоять двоє людей, — вів далі коваль з переконливою ясністю в голосі. — Це добрі майстри з Гринфорда, яких тут всі знають, і вони готові заприсягтися перед ким завгодно, що ми разом усю ніч до світанку і ще довгий час потому перебували в одній кімнаті, де відбувалося засідання нашого комітету відродження віри. Так що наші чесні душі врятовані. Крім того, у самому Гринфорді ще із двадцятеро людей можуть під присягою підтвердити моє перебування там. Якби я був поганцем-язичником, я б не попереджав вас, що попереду — провалля, але я — християнин, тому я дам вам шанс і запитаю, чи ви зважите на моє алібі зараз, чи хочете почути його вже в суді?

Інспектор, що досі був безпристрасним, виявив помітну стурбованість і сказав:

— Звичайно, я не проти, якщо матиму досить переконливих доказів, щоб зняти з вас підозру вже зараз.

Коваль звичними великими кроками вийшов з подвір'я і підійшов до своїх супутників із Гринфорда, які насправді були у дружніх стосунках майже з усіма тут присутніми. Кожен сказав кілька слів на виправдання коваля, і ніхто навіть не подумав у них засумніватися. Після їхніх свідчень невинуватість Симеона стала такою ж очевидною, як і осяйний шпиль церкви, що височіла над ними.

Після цього на ковалевому подвір'ї запанувала тиша, яка, однак, була промовистішою за будь-які слова. У нестримному бажанні зав'язати розмову вікарій звернувся до католицького священика:

— Чим той молот вас так сильно зацікавив, отче?

— Таки неабияк зацікавив, — відповів отець Браун, — зокрема тим, що це один із найменших молотів у кузні.

Почувши це, лікар мерщій підбіг до отця Брауна.

— Присягаюся святим Георгієм, це правда, — схвильовано вигукнув він, — хто б обрав такий невеличкий молот, коли поряд лежало з десяток молотів більших і важчих?

— А тоді, вже тихішим голосом, сказав на вухо вікарію: — Тільки така людина, яка не мала сили підняти ті більші молоти. Я маю на увазі не різницю у силі та відвазі між чоловіком та жінкою, а, скоріше, у силі й здатності рук звести такий молот над головою. Спритна жінка може легким молотом, не кліпнувши, убити десятьох чоловіків, але великим і важким — не зможе вбити навіть таргана.

Вілфред Богун витрішкувато дивився на лікаря, немов у гіпнотичному переляці, але отець Браун, натомість, ледь нахиливши голову, слухав лікаря уважно і з неприхованим інтересом. Лікаря це заохотило, і він продовжив ще емоційніше:

— Чому є такі недоумки, які вважають, що єдиний, хто ненавидить коханця жінки, — це її чоловік? Але ж у дев'яти випадках з десяти саме жінка найбільше ненавидить свого коханця. Погляньте на неї, — лікар зробив рух у напрямку ковалевої жінки, — хтозна, чи він їй зрадив, чи якось ще образив, але довів аж до сліз.

Рудоволоса ковалиха, сидячи на лавці, нарешті підвела голову. На її красивому обличчі ще не висохли сльози. Труп притягував її розосереджену увагу, немов магніт, і вона втупилася у нього беззмістовним поглядом.

Вельмишановний Вілфред Богун зробив такий жест, ніби відмахнувся від лікаря, не бажаючи більше його слухати, але отець Браун, струсивши попіл, що впав на його рукав з ковальської печі, звернувся до нього, як звичайно, у своїй спокійній манері:

— Ви схожі на багатьох лікарів, — сказав він. — Ваша теорія медицини, як розумію, багато в чому базується на припущеннях. Але я не можу погодитися з вашим трактуванням певних моментів фізіології людини. Я визнаю, що жінка іноді має набагато більше мотивів убити свого коханця, ніж її чоловік. І я можу погодитися, що вона завжди вхопить меншого молота, а не більшого. Але тут справа доходить до фізичної нездатності. Жодна жінка, народжена на цій землі, не могла б так понівечити голову чоловіка.

Він хвилину помовчав, а тоді додав:

— Люди чомусь не зрозуміли усієї суті справи. Той чоловік мав на голові сталевий шолом, а молот розбив його з такою легкістю, ніби він був зі скла. А тепер погляньте на ковалеву жінку: які в неї тендітні руки!

Серед громади знову запала тривала мовчанка, аж доки лікар не спромігся на безрадісну заувагу:

— Звичайно, я можу помилятися, усе можна заперечити. Але я думаю, що лише ідіот міг ухопити малий молот, коли мав чудову нагоду скористатися великим.

При цих словах тонкі й тремтячі руки Вілфреда Богуна потягнулися до голови і, здавалося, вчепилися у рідке жовтаве волосся. За якусь мить вони опустилися, а їхній власник вигукнув:

— Ось, ось що я хотів почути, ви сказали саме те, що я хотів почути, — а потім менш емоційно продовжив:

— Лікарю, ви сказали, що лише ідіот міг вхопити малий молот, коли мав нагоду скористатися великим?

— Так, саме це я сказав, — підтвердив лікар. — А в чому, власне, справа?

— А в тому, — відказав йому вікарій, — що це зробив не хто інший, як справжнісінький ідіот.

Присутні втупили у нього зацікавлені погляди, і він, заохочений, продовжив фальцетом:

— Я — священик, а священик не може пролити кров. Я маю на увазі, що священик не може довести чоловіка до шибениці. І я, дякуючи Богу, можу тепер зрозуміти, хто це зробив: це зробив той злочинець, якого, за законом, не можна притягнути до кримінальної відповідальності.

— То ви його так і не назвете? — поцікавився лікар.

— Його не повісять, навіть якщо я оголошу, хто він, — відповів Вілфред Богун, розпачливо, але, водночас, вдоволено посміхаючись. — Коли я вранці зайшов до церкви, то застав там божевільного, який, вочевидь, молився, — це той бідолашний Джо, що юродивий від народження. Бог його знає, про що він там молився, але він такий дивний, що, мабуть, усі його молитви просто химерні… Цілком ймовірно, що той лунатик молився перед тим, як убити людину. Востаннє я бачив його біля мого брата, який, здається, якось кепкував з нього.

— Присягаюсь Юпітером, — вигукнув лікар, — нарешті щось прояснюється. Але як ви можете пояснити…

Вельмишановний Вілфред Богун аж тремтів, так йому кортіло знайти ключ до правди.

— Хіба ж не бачите, не бачите, — з гарячковістю вигукував він, — що це єдина гіпотеза, яка пояснює всі дивні речі й дає відповідь на всі загадкові запитання. Зокрема, на ті дві загадки, що стосуються малого молота і сильного удару. Коваль міг би завдати такого удару, але навряд чи він обрав би для цього малий молот. Його жінка взяла б саме малого молота, але вона не могла завдати такого приголомшливого удару. Відтак той дурний ідіот міг зробити і те, й інше. Адже божевільному все одно, що вхопити… А такий удар, — ну, лікарю, невже ви не чули, що маніяк у пароксизмі може виявити силу, удесятеро більшу, аніж властиво нормальній людині?

Лікар глибоко вдихнув повітря і промовив:

— Присягаю всіма святими, ви вийшли на правильну розгадку цієї справи.

Отець Браун слухав промовця і не відводив від нього погляду, його великі сірі волячі очі затьмарювали решту обличчя. Коли лікар замовк, отець Браун розважливо промовив:

— Пане Богун, ваша версія — єдина з досі запропонованих, що є дуже вірогідною і, мушу визнати, абсолютно незаперечною. Тому я вважаю, що вам краще відмовитися від неї і визнати, що це лише припущення.

І скромний священик знову відійшов від гурту і продовжив огляд речового доказу — малого молота.

— Той чоловік, здається, знає більше, ніж треба, — роздратовано прошепотів лікар отцю Вілфреду. — Усі ці папські священики — до дідька скрупульозні.

— Ні, ні, він помиляється, — втомлено мовив Вілфред Богун. — Це зробив той лунатик, той маніяк-лунатик.

Гурт, де був лікар і два священики, відійшов на задній план, натомість головні події відбувалися у більшому гурті, очолюваному інспектором і підозрюваним, якого він збирався арештувати. Почувши їхню розмову, отець Браун спокійно підвів голову і знову задумливо опустив погляд. Коваль, тим часом, громовим голосом мовив:

— Сподіваюся, що переконав вас, пане інспекторе. Я чоловік сильний, це правда, але навіть я не міг би докинути свого молота сюди з Гринфорда. Мій молот не має крил, аби долетіти за півмилі понад хащами й полями.

Інспектор по-дружньому засміявся і відказав:

— Ні, звичайно, і я маю підстави вважати, що ви вибуваєте з кола підозрюваних, хоча, правду кажучи, це один з найдивовижніших випадків у моїй практиці. Єдине, про що я вас проситиму, це допомогти нам знайти іншого такого велетня і силача, як ви. Присягаюсь святим Георгієм, тоді б ви стали нам у великій пригоді, бо, окрім вас, хто б його зміг утримати, якби ми його упіймали. Чи нема у вас на прикметі такої особи?

— Як на мене, це справа не чоловічих рук, — сказав зблідлий коваль. Помітивши, що інспектор перевів перелякані очі на ковалиху, яка сумно сиділа на лаві, коваль поклав своє ручисько на її плече і докінчив:

— Ні, і жінка тут ні при чому.

— Ви про що, — напівжартома поцікавився інспектор. — Адже корови не здатні тримати молота, чи не так?

— Я гадаю, що взагалі жодне створіння з плоті й крові той молот не піднімало, — відказав коваль з напруженням у голосі, — а щодо трупа, то я схильний припускати, що той чоловік помер сам унаслідок нещасного випадку.

Вілфред раптом підскочив до коваля і вп’явся у того палаючими очима. А чоботар тим часом з різкою інтонацією в голосі запитав:

— То ти, Барнсе, хочеш сказати, що молот сам здійнявся у повітря та оглушив жертву?

— Ви, джентльмени, можете кпити з мене скільки завгодно, — вигукнув Симеон Барнс, — але священики нам щонеділі розказують, як Господь у тиші храму покарав Сенахерива.[29] Я вірю, що Господь, який невидимо перебуває в кожній оселі, захистив честь мого дому й полишив під порогом бездиханне тіло нападника. Я вірю, що сила того смертельного удару була така потужна, що земля здригнулася, як під час землетрусу, не інакше.

Вілфред, голос якого дивно змінився, сказав:

— А я попереджав Нормана, щоб остерігався грому і кари небесної!

— Ну, знаєте, той підозрюваний — поза межами моїх повноважень, — промовив інспектор, ледь посміхнувшись.

— Так, але ви — у межах його повноважень, тож майте це на увазі, — відповів коваль і, повернувшись до того широченною спиною, зайшов у свій дім.

Отець Браун відвів схвильованого Вілфреда убік і дружелюбно завів з ним розмову.

— Ходімо з цього жахливого місця, містере Богун. Чи не міг би я оглянути вашу церкву зсередини, бо, кажуть, що вона одна з найдревніших у всій Англії. Нам, священикам, старі англійські церкви зовсім не байдужі, як самі розумієте, — жартівливо сказав він.

У відповідь Вілфред Богун не посміхнувся, бо почуттям гумору особливо не вирізнявся. Але з готовністю кивнув, воліючи описувати принади готичної архітектури людині значно симпатичнішій, аніж пресвітеріанин-коваль чи атеїст-чоботар.

— Звичайно, з радістю, — сказав вікарій, — можемо зайти з цього боку. І він повів отця Брауна сходами до бічного входу. Йдучи за вікарієм, отець Браун саме поставив ногу на сходинку і в цей момент відчув, як хтось поклав руку на його плече. Повернувшись, він опинився віч-на-віч з худорлявим і смаглявим лікарем, обличчя котрого не полишала якась підозра.

— Пане, — хрипко сказав лікар, — вам, схоже, відомі якісь деталі у цій чорній справі. Чи міг би я попросити вас не дуже їх розбалакувати?

— Бачите, лікарю, — відповів священик, приємно посміхаючись, — є одна чудова причина, чому священикові варто мовчати про речі, у правдивості яких він не певен, — це його обов'язок: мовчати навіть про ті речі, у правдивості яких він не сумнівається. Проте коли ви думаєте, що я від вас чи будь-кого іншого нишком утаїв щось важливе, то докладу всіх зусиль, аби виправити стан речей. Скажімо, я можу зробити вам два дуже прозорі натяки.

— І які ж вони, пане, — спитав насуплений лікар.

— Перший, — сказав отець Браун спокійно, — стосується вашої царини, зокрема фізики, природознавчої науки. Коваль помиляється, але не в тому, що приписує той удар молота силам природи, а в тому, що сприймає його як чудо, кару Божу. Лікарю, тут нема жодного чуда, якщо тільки не вважати саму людину карою Божою, бо серце її сповнене дивацтвом, лукавством і безнадією. Сила, з якою було розплющено той череп, науковцям добре відома як прояв одного із законів природи, який аж надто часто обговорюється останнім часом.

Лікар, який не зводив з нього гострого, похмурого погляду, лише сказав:

— А який другий натяк?

— Другий натяк ось який, — мовив священик. — Пригадуєте, як коваль, хоча він людина, що вірить у дива, скептично, як до народної казки, поставився до вигадки, немов у молотка виросли крила і він полетів півмилі через поля?

— Авжеж, — сказав лікар, — я це пригадую.

— Ну, тоді, — додав отець Браун, широко посміхнувшись, — ця народна казка — найближча до правди, принаймні з усього того, що нині було сказано про цей випадок. Він повернувся і став підійматися сходами до вікарія.

Вельмишановний Вілфред чекав на нього, блідий і нетерплячий, ніби кожна хвилина затримки дратувала його. Він повів гостя прямо до свого улюбленого місця в церкві — на хорах під різьбленим дахом, — що освітлювалося прекрасним вікном з ангелом. Скромний римо-католицький священик усе оглянув і оцінив, як слід, весь час підтримуючи розмову тихим низьким голосом. Виявивши під час того огляду, що звідти є бічний вихід з виткими сходами, якими Вілфред спускався, поспішаючи до місця трагедії, отець Браун раптом з мавпячою жвавістю побіг сходами не вниз, а догори, до майданчика, що виступав високо над подвір’ям, і незабаром з нього долинув його чіткий голос.

— Пане Богун, ходіть-но сюди, — покликав він вікарія, — свіже повітря вам не зашкодить.

Богун піднявся до нього і вийшов на зовнішній кам’яний балкон, звідки відкривався чудовий вигляд безмежної рівнини, серед якої — пагорб та їхнє село, ліси до багряного виднокола з подекуди вкрапленими поселеннями і пасовищами. Далеко під ними виднілися охайне і чотирикутне подвір’я коваля, інспектор, який щось довго записував, і труп, немов розчавлена муха.

— Чисто як на карті, правда ж? — сказав отець Браун.

— Так, справді, — відказав серйозним тоном Богун і кивнув головою.

І під ними, і над ними простягалися прямовисні контури готичного собору, такі стрімкі й різкі, що мимохідь навіювали страхітливу думку про стрибок-самогубство. Збудована з титанічною енергією, ця середньовічна архітектурна споруда, з якого боку її не розглядай, схожа на могутнього розлюченого жеребця, що без упину намагається мчати ввись. Церква була висічена з якогось старого безмовного каменю, що взявся мохом та грибком; на ній виднілися пташині гнізда. Якщо подивитися на будівлю знизу, то вона, мов водограй, ринула до небес, до зір, але якщо подивитися на неї зверху вниз, то враження водограю щезало і все скидалося на мутний водоспад, що розтікався рівчаками у безвість. Обидва священики на балконі бачили саме цей непривабливий вигляд готичної архітектури: її страхітливі ракурси і диспропорції, карколомні перспективи, великі конструкції здавалися їм малими і, навпаки, малі — великими. Це була справжнісінька кам'яна химера між землею і небом. Деталі кам'яних конструкцій, такі велетенські зблизька, на тлі далеких полів і дворів здавалися карликовими. Вирізьблений птах чи звір на розі скидався на дракона у леті над пасовищами і селами унизу. Навіть у повітрі відчувалася якась небезпека, мов невидимі духи-велетні витали довкола і створювали атмосферні круговерті, які ось-ось втягнуть у себе спостерігачів. Уся ця давня церква, висока і багато оздоблена, як собор, справляла гнітюче враження дощової хмари над залитим сонцем селом.

— Таке враження, що на такій висоті небезпечно навіть молитися, — сказав отець Браун. — Висоти створено, щоб на них дивитися, а не з них споглядати.

— Ви маєте на увазі можливість падіння з балкона? — запитав Вілфред.

— Так, і насамперед — падіння духовне, яке можливе навіть за відсутності тілесного.

— Боюсь, що я вас не зовсім розумію, — невиразно мовив Богун.

— Погляньте-но, он коваль, — продовжував спокійно отець Браун, — він ніби й чоловік добрий, але християнин поганий: він брутальний, деспотичний і злопам’ятний. Зразу видно, що його предки-шотландці молилися на пагорбах і скелях, тому в них виробилася звичка зазвичай дивитися на світ згори, а не навпаки — знизу в небеса.

Покірливість — матір гігантів: з долини все здається великим, а з вершини — дрібним.

— Але ж то зробив не він, чи не так? — тремтячим голосом запитав Богун.

— Ні, не він, — зі щемом відповів Браун, — і ми це добре знаємо.

Після миті мовчання він продовжив, задумливо дивлячись ясно-сірими очима на далекі поля:

— Колись я знав одну людину, яка спершу молилася разом з усіма перед вівтарем, але згодом почала віддавати перевагу самотнім місцям десь на підвищеннях — балконах, нішах на дахах дзвіниць або на шпилях церков. І одного разу, коли він перебував у такому запаморочливому місці й увесь світ, здавалося, обертався у нього під ногами, щось зрушилося у його психіці — він раптом уявив себе Богом. Тоді сталося так, що він — на загал, людина добра — вчинив дуже тяжкий злочин.

Вілфред зблід і змінився на обличчі, його кістляві руки вкрила синюшність, бо він до болю стиснув кам’яний парапет балкона.

— Він почав уявляти, що йому надано право судити цей світ і карати грішника. Очевидно, що йому б ніколи не прийшли до голови такі думки, якби він уклінно молився перед вівтарем разом з усіма. Але він дивився на людей, як на мурашок. І коли він побачив під балконом гордовиту постать одинака в яскраво-зеленому капелюсі, щось підказало йому вбити ту отруйну комаху.

Із-за рогу дзвіниці пролунали голоси круків, і отець Браун на мить замовк, але одразу ж продовжив:

— Його спонукала до злочину ще й та обставина, що він міг зручно скористатися одним з найдавніших законів природи. Я маю на увазі силу тяжіння, те невловиме прискорення, з яким усі земні істоти падуть у материнське лоно, якщо впустити їх з висоти. Он, погляньте, тепер під нами гордовито походжає інспектор. Якби я скинув камінчика із висоти цього парапету, то на мить удару він би набрав швидкості кулі. А якби я звідси скинув молота — навіть маленького…

Вілфред Богун вже перекинув одну ногу через парапет, але отець Браун вчасно вхопив його за комір.

— Це не вихід, — лагідно сказав він, — звідси дорога — тільки до пекла.

Богун відкинувся до стіни з витріщеними від переляку очима.

— Звідки ви все це знаєте? — вигукнув він. — Чи, може, ви — сам диявол?

— Я людина, — спохмурнівши, відповів отець Браун, — а людина, як звісно, носить усіх дияволів у серці. А тепер послухайте мене, — сказав він після нетривалої паузи.

— Мені відомо, що саме ви зробили, — принаймні мені неважко здогадатися про більшу частину вашого вчинку. Коли ви покинули брата, то були так — і небезпідставно — розлючені, що автоматично вхопили з-під ніг малого молота з наміром убити його за непристойні висловлювання. Дещо заспокоївшись, ви запхали молот за свою тісно застібнуту сутану і зайшли до церкви. Ви молилися ревно і неодноразово: під вікном з ангелом, на балконі, на майданчику під дахом, звідки екзотичний капелюх полковника здався вам спиною саранчі, що лазить довкола. Тоді-то, мов грім з ясного неба, упущений вами з рук молот полетів на його голову.

Вілфред притулив до скроні ослаблену руку і тихо запитав:

— А як ви дізналися, що його капелюх нагадав мені велику зелену комаху?

— Та це було неважко. Рішення підказав здоровий глузд, — відповів Браун, намагаючись посміхнутися. — Але я хочу вам ще щось сказати. Я про це знаю, але навіщо це знати іншим? Зараз усе залежить тільки від вас, бо відтепер я утримуватимуся від будь-яких дій і мовчатиму, як під печаттю сповіді. Не питайте, чому я це роблю, бо причин багато, а вас стосується лише одна: я полишаю на вас подальший хід справи, бо ви ще не повністю зіпсована людина, не безсовісний убивця. Ви, маючи таку можливість, не переклали всю вину на коваля або на його жінку. Щоправда, ви спробували звинуватити в усьому бідолашного недоумка, але ви знали, що він — особа непідступна. Мій обов’язок як священика — добачати прояви совісті й не допускати, щоб згас останній проблиск надії на те, що вбивця покається і навернеться до праведного життя. Тож ходімо вниз, у село. Я сказав своє останнє слово: ви вільні, як вітер, наша розмова хай залишиться між нами.

Вони зійшли гвинтовими сходами у цілковитій мовчанці й вийшли на осоння біля ковалевої оселі. Вілфред Богун старанно відсунув дерев’яний засув хвіртки, зайшов на подвір’я і, підійшовши до інспектора, сказав:

— Я вирішив здатися правосуддю, бо це я убив свого брата.