Смиренність отця Брауна

Таємничий сад

Аристид Валентен, шеф Паризької поліції, спізнювався на обід, і дехто з його гостей прибув раніше від нього. Їх тим часом розважав Айвен — довірений слуга шефа, підстаркуватий чолов'яга зі шрамом на обличчі, майже такому ж сивуватому, як і вуса. Він завжди сидів за столиком у вестибюлі — приміщенні, ущент обвішаному зброєю. Будинок Валентена був настільки ж незвичайним і відомим, як і його власник. Це був старовинний маєток з високими стінами і стрімкими тополями понад самою Сеною, найдивнішою — і, схоже, цінною з погляду поліції — архітектурною прикметою якого було те, що звідти не існувало жодного іншого виходу, окрім як через ті парадні двері, що охоронялися Айвеном з цілим арсеналом зброї. Сад за будинком був великий і добре доглянутий, з приміщення до саду було багато виходів, але із саду назовні — жодного, бо його оточувала височенна, гладка і неприступна стіна зі спеціальними шипами нагорі, — чудове місце для роздумів того, кого не одна сотня злочинців заприсяглася вбити..

Айвен пояснив гостям, що господар телефонував і сказав, що обставини затримують його хвилин на десять. Насправді ж, він був зайнятий останніми приготуваннями до страт та інших страхітливих речей. Він завжди ретельно виконував ці свої обов'язки, хоча й відчував до них глибоку відразу. Безжалісний у переслідуванні злочинців, Валентен був милосердним щодо їх покарання. Оскільки він був найвищою інстанцією у поліцейських справах Франції — та й, значною мірою, Європи — з його великого впливу шляхетно користали для пом'якшення вироків і розвантаження в’язниць. Він належав до тих великих французьких гуманістів-вільнодумців, яким притаманна лише одна хиба — милосердні вчинки вони роблять холоднокровніше, аніж вчиняють правосуддя.

Валентен — на вигляд елегантний чоловік із темною борідкою, ледь помереженою сивиною, — прибув у чорному костюмі з червоною розеткою. Він пройшов через весь будинок до свого кабінету, з дверей якого відкривався краєвид на сад. Ці двері були відчинені, то ж він, ретельно замкнувши якусь скриньку в сейф, підійшов до одвірка і на декілька секунд виглянув у сад. Яскравий місяць боровся з навалою безформних хмар, цих провісників грози, і Валентен споглядав небо з невластивим таким науковим натурам, як він, присмутком. Імовірно, такі, як він, здатні до передбачення найжахливішої біди у своєму житті. Але від того окультного настрою він, зрештою, швидко оговтався, бо знав, що спізнився і що деякі з його гостей вже прибули. Увійшовши до вітальні, Валентен з першого погляду впевнився, що принаймні головного гостя ще немає. Усіх інших примітних фігур своєї вечірки він бачив: лорда Гелловея, англійського посла, — дратівливого старигана з червонястим, як яблуко, обличчям, що носив блакитну стрічку ордена Підв’язки;[6] леді Гелловей, худу і жилаву, зі сріблястим волоссям та чуттєвим і пихатим обличчям; її доньку, панну Маргарет Грейєм, — бліду симпатичну дівчину з чарівним обличчям і мідно-рудим волоссям. Він бачив герцогиню Мон-Сен-Мішель, чорнооку і повновиду, а з нею — двох її доньок, так само чорнооких і повновидих. Він бачив доктора Саймона, типового французького вченого, — в окулярах, із гострою каштановою борідкою і чолом, зораним рівнобіжними зморшками, що є карою за зарозумілість, бо завжди з’являються від зведення брів. Він бачив отця Брауна, з Кобхоула, що в Ессексі. Він зустрічався з ним нещодавно в Англії. Бачив і високого чоловіка в уніформі, котрий викликав у нього чи не найбільший, аніж усі попередні гості, інтерес і котрий, віддавши поклін сім’ї Гелловеїв, у відповідь отримав не дуже сердечне привітання і саме наближався, щоби засвідчити свою шану господареві гостини. Це був комендант О’Браєн із французького іноземного легіону. Худорлявий, дещо франтуватий, чисто виголений, темноволосий і блакитноокий, він, як і властиво офіцерові такого відомого своїми славними поразками та успішними жертовними перемогами військового підрозділу, мав жвавий і зажурений погляд водночас. Родовитий ірландський дворянин з походження, він ще в юності знався із сімейством Гелловеїв, особливо з Маргарет Грейєм. Він полишив свій край після якихось непорозумінь через борги і тепер виявляв цілковиту свободу від британського етикету, розвалькувато походжаючи в уніформі при шаблі й шпорах. Коли він вклонився сім’ї посла, то від лорда і леді Гелловей отримав скупий уклін у відповідь, а панна Маргарет лише відвела погляд.

Але з яких би причин ці люди не виявляли інтересу один до одного, не вони найбільше цікавили знаменитого господаря вечірки. Принаймні жоден з них не був для Валентена найважливішим гостем. А чекав він, — маючи на те неабиякі підстави, — на людину зі світовим визнанням, дружбу з котрою зав'язав під час кількох поїздок до Сполучених Штатів, що принесли йому справжні детективні тріумфи. Він чекав на Джуліуса К. Брейна, мультимільйонера, чиї колосальні, ба навіть вражаючі пожертви на розвиток малопоширених релігій спричинили стільки безпідставного галасу і ще безпідставнішого ажіотажу в американській та англійській пресі. Ніхто не міг з достовірністю стверджувати, ким саме був пан Брейн — атеїстом, мормоном чи представником християнського вчення — він був схильним вкладати капітал у будь-який інтелектуальний проект, допоки той не проходив усі стадії випробування. Одним з його хобі було очікування на американського Шекспіра — хобі, що вимагало більше терплячості, аніж риболовля. Він захоплювався Волтом Вітменом,[7] але вважав, що Люк П. Теннер, з Парижа, що в Пенсильванії, був «прогресивнішим», ніж Вітмен будь-коли. Йому подобалося все те, що, на його думку, було «прогресивне». Валентена він також вважав «прогресивним», не підозрюючи, що таке враження було вкрай помилковим.

Представницька поява Джуліуса К. Брейна у вітальні була настільки ж вирішальною, як дзвоник на обід. Він мав ту поважну якість, — а на неї мало хто з нас може претендувати, — що його присутність вважалася такою ж значущою, як і його відсутність. Це був величезний чолов'яга, настільки ж товстий, як і високий, одягнений у строгий вечірній костюм, без звичних ланцюжка для годинника та каблучки. Волосся мав сиве і ретельно, як у німця, зачесане назад; його обличчя було розчервонілим, агресивним і обрезклим, з жмутом темного волосся під нижньою губою, який надавав його інфантильному виглядові якогось театрального ефекту, навіть мефістофельського драматизму. Не довго, однак, салон пас очима знаменитого американця — постійні запізнення котрого вже перетворилися на внутрішню проблему його країни — оскільки його у супроводі леді Гелловей якнайшвидше відіслали до їдальні.

Сімейка Гелловеїв, за винятком одного моменту, була доволі привітною і безтурботною. Допоки панна Маргарет не узяла під руку того авантюриста О’Браєна, її батько залишався цілком задоволеним: поки що вона так не зробила і благопристойно увійшла з доктором Саймоном. Однак старий лорд Гелловей був занепокоєний і майже грубий. Він поводився досить дипломатично під час обіду, але коли, закуривши сигари, троє з молодших чоловіків — доктор Саймон, священик Браун і пакісник О’Браєн, той засланець в іноземній уніформі, — зникли, щоб десь долучитися до дам чи покурити в оранжереї, англійський дипломат геть утратив дипломатичність. Кожні шістдесят секунд його жалила думка, що пройдисвіт О’Браєн виявляє до Маргарет якісь знаки уваги, які він не наважувався навіть уявити. Відтак лорд залишився пити каву лише з Брейном, сивочолим янкі, що визнавав усі релігії, та Валентеном, сивіючим французом, що не визнавав жодну з них. Та скільки б вони не сперечалися один з одним, ніхто не виявляв інтересу до аргументів усіх інших. Через деякий час їхня «прогресивна» суперечка досягла критичної точки — нудоти. Тож лорд Гелловей звівся на ноги і поспішив до вітальні, але заблукав і впродовж шести чи восьми хвилин тинявся довгими коридорами, аж тюки не почув високий напутній голос доктора, потім — тиху відповідь священика і, нарешті, — загальний регіт. Мабуть, вони теж сперечаються на тему «наука і релігія», — подумав лорд. Перше, що він помітив, як тільки відчинив двері салону, — це відсутність коменданта О’Браєна та панни Маргарет.

Різко зірвавшись на ноги, як і в їдальні, він знову потупотів коридором. Необхідність захисту доньки від ірландсько-алжирського невдахи стала головною, майже божевільною, нав'язливою ідеєю. Прямуючи до найвіддаленішої частини будинку, де був робочий кабінет Валентена, він, на свій превеликий подив, зустрів Маргарет, котра поспішно шмигонула повз нього, бліда і з якимось презирством на обличчі, що було другою загадкою. Якщо вона була з О’Браєном, то де він? Якщо ж вона не була з О’Браєном, то де тоді вона була? Розмірковуючи таким чином, він пробирався до темних закапелків маєтку і, врешті, натрапив на службовий вихід у сад. Місяць своїм серпом уже пошматував хмари і розігнав залишки грози. Його сріблясте сяйво освітлювало кожен куток саду. Лорд помітив, як через галявину до дверей кабінету розмашисто крокувала висока постать у блакитному: срібний зайчик місячного срібла на обшлазі мундира виказував коменданта О’Браєна.

Увійшовши крізь скляні двері, той зник у будинку і полишив лорда Гелловея у невимовному розчаруванні, водночас розгніваного і розгубленого. Здавалося, блакитно-срібний сад, немов сцена театру, дорікав йому з тою королівською благодушністю, супроти якої бунтував увесь його світський авторитет. Розмашисті кроки й елегантна хода ірландця доводили його до сказу, неначе він сам був конкурентом, а не батьком, та й місячне світло дратувало його. Не інакше як чаклунством його заманили у сад трубадурів, цей казковий край Ватто.[8] Тож він, прагнучи розвіяти ці амурні дурниці розмовою, вирушив слідом за своїм ворогом. Але відразу ж зашпортнувся об якийсь стовбур чи каменюку в траві й став придивлятися до нього, спершу — із роздратуванням, а потім — з неабияким подивом. За мить місяць і високі тополі стали свідками незвичайної сцени: літній англійський дипломат біг щодуху і волав так, що зривався на рев.

На його хрипкі вигуки з дверей кабінету виглянуло бліде обличчя: блиск окулярів, схвильовано зведені брови — це був доктор Саймон, котрий і почув перші виразні слова титулованого аристократа. Лорд Гелловей репетував:

— Там, у траві, труп, закривавлений труп!

О’Браєн вже цілковито щез у нього з голови…

— Необхідно негайно повідомити Валентена, — сказав доктор, коли лорд уривчасто описав усе те, що йому вистачило нервів дослідити. — На щастя, він тут, недалеко.

При цих словах доктора до кабінету увійшов славетний детектив, увагу якого привернув лордів лемент. Цікаво було спостерегти його типове перетворення: він увійшов з виглядом занепокоєного господаря і джентльмена, який почув, що хтось із його прислуги чи гостей занедужав. Коли ж йому доповіли про факт кровопролиття, Валентен з цілковитою незворушністю враз став бадьорим і діловим, як того вимагала — хай яка непередбачувана і страхітлива — його робота.

— Як не дивно, добродії, — сказав він, коли всі вони поспішили до саду, — я мав би розслідувати загадкові злочини по всій країні, аж раптом один із них вчинено у задньому дворі мого власного будинку. То де ж місце злочину?

Пересікати галявину їм заважав слабкий туман, що починав здійматися над рікою, але під проводом шокованого лорда Гелловея вони таки знайшли труп, що лежав у високій густій траві: це було тіло височенної й широкоплечої людини. Воно лежало долілиць, тому їм було видно лише могутні плечі в чорному сукні та масивну лису голову й ще пасмо-друге брунатного волосся, що причепилося до черепа, наче волога морська водорість. А з-під пониклого обличчя червоною гадюкою звивалася цівка крові.

— Принаймні, — чітко і з притиском сказав Саймон, — він не належить до гостей нашої вечірки.

— Огляньте його, докторе, — якось надто різко вигукнув Валентен. — Можливо, він ще не мертвий.

Доктор нахилився.

— Він ще не зовсім закляк, але, скоріш за все, він уже мертвий, — промовив він. — Допоможіть-но його трохи підняти.

Вони підняли тіло на дюйм від землі, й всі сумніви щодо того, чи це тіло мертвого чоловіка, миттю щезли. Від тулуба відпала голова. Вона була повністю відокремлена від тіла, бо хтось так сильно різонув по горлі, що геть відсік шию. Навіть Валентен був дещо вражений.

— То мала бути така могутня людина, як справжня горила, — пробурмотів він.

Доктор Саймон підняв відсічену голову. Його руки тремтіли, хоча він був чоловіком, звиклим до анатомічних розтинів. Порізи виднілися на шиї та щелепі, але на обличчі істотних ушкоджень не виявили. Воно було масивним і жовтавим, десь запалим, десь набряклим, з яструбиним носом і важкими повіками — викапаний римський імператор-розпусник, хіба-що з розпливчастими рисами китайського імператора. Здавалося, всі присутні роздивлялися те обличчя холодними поглядами невігласів. Нічого більше про його власника довідатися не вдалося, окрім того, що після підняття тіла під ним забіліла манишка від сорочки, забрудненої блискучо-червоною плямою крові. Як уже зауважив доктор Саймон, той чоловік не був гостем їхньої вечірки. Проте не виключено, що мав намір приєднатися до неї, оскільки приїхав одягненим для такої нагоди.

Валентен присів, аби ретельно і професійно обстежити траву і ґрунт на якісь двадцять ярдів довкола тіла; йому менш вправно асистував доктор і, ще менше, — англійський лорд. Їх колінкування було винагороджене лише декількома гілочками, порізаними або порубаними на маленькі прутики, які Валентен на мить підняв для експертизи і відразу ж відкинув геть.

— Гілочки, — понуро промовив він, — лише гілочки і велетень-незнайомець з відчахнутою головою — ось усе, що є на цій галявині.

Запала моторошна тиша, яку зненацька порушив пронизливий вигук знервованого лорда Гелловея:

— Гляньте, хто це?! Хто це там, під стіною саду?!

Невисока постать зі сміховинно великою головою несміливо наближалася до них крізь залитий місячним світлом туман; на віддалі вона здавалася гобліном, але незабаром виявилася безневинним скромним священиком, якого вони покинули у вітальні.

— Знаєте, — привітно промовив він, — а в цьому саду немає жодних воріт, і жодної хвіртки.

Валентен насупив чорні брови, як це робив завжди, коли бачив священицьку сутану. Але мав достатньо здорового глузду, аби визнати доречність зробленого священиком зауваження.

— Ви маєте рацію, — сказав Валентен. — Перш ніж ми з'ясуємо, як його вбили, нам, очевидно, доведеться з'ясувати, як він сюди потрапив. Отож, послухайте мене, добродії. Давайте — без упередженого ставлення до моєї посади та обов'язків — усі погодимося, що буде краще, якщо деякі відомі імена не фігуруватимуть у цій справі. Адже серед гостей є леді, джентльмени і навіть іноземний посол. Якщо вже мусимо назвати це злочином, то його необхідно розслідувати як злочин. Але наразі я маю змогу приймати рішення на власний розсуд. Я шеф поліції й настільки публічна особа, що можу собі дозволити, діяти в приватному порядку. Дозвольте мені спершу зняти підозри з кожного із моїх гостей, а тоді вже викликати своїх людей для подальших пошуків. Панове, покладаюся на вашу честь і прошу усіх вас не покидати цей будинок до завтрашнього полудня; спалень є вдосталь для всіх. Саймоне, гадаю, ви знаєте, де знайти мого слугу Айвена, — у вестибюлі при вході; він — моя довірена особа. Скажіть йому, щоб залишив замість себе іншого слугу на сторожі, а сам негайно прибув до мене. Лорде Гелловей, ви, звичайно, найкраще зумієте повідомити наших дам про те, що трапилося, і при цьому запобігти паніці. Адже вони також мають залишитися. Отець Браун і я пильнуватимемо тіло жертви.

Коли у Валентені прокинувся командир, усі послухалися його, немов солдати військову сурму. Доктор Саймон дістався арсеналу зброї й передав Айвену, цьому приватному детективу на службі у відомого шефа поліції, розпорядження господаря. Гелловей пішов до вітальні й повідомив жахливі новини досить тактовно — так, що коли там зібралася компанія, дами вже оговталися і встигли заспокоїтися. Тим часом незламний священик і незламний атеїст стояли, відповідно, у головах і в ногах застиглого під місячним світлом небіжчика, неначе символічні пам’ятники двох філософських концепцій смерті.

Айвен, довірена особа зі шрамом і вусами, гарматним ядром вилетів з будинку і, як собака до свого власника, помчав через галявину до Валентена. Його синюшне обличчя оживляло передчуття свіженької детективної справи, і він з дещо хамуватою запопадливістю попросив у свого хазяїна дозволу на дослідження останків.

— Так, оглянь їх, Айвене, якщо бажаєш, — сказав йому Валентен, — але не барися. Нам треба йти до будинку та детально все обговорити.

Айвен звів на нього погляд і раптом опустив голову.

— Ого, — він поперхнувся, — ні, цього не може бути. Пане, ви знаєте цю людину?

— Ні, — байдуже відповів Валентен, — але нам краще зайти до будинку.

Вони взяли труп і перенесли на диван у кабінеті, а тоді разом пішли до вітальні.

Детектив спокійно і без жодних вагань всівся у крісло за столом, його очі випромінювали сталевий погляд судді на судовому процесі. Він щось швидко занотував на папері, а тоді лаконічно запитав:

— Чи всі тут?

— Немає пана Брейна, — сказала герцогиня Мон-Сен-Мішель, роззираючись довкола.

— Так, — підтвердив хрипким і різким голосом лорд Гелловей. — І, здається, немає також пана Ніла О'Браєна, хоча я бачив, як той джентльмен прогулювався садом саме тоді, коли труп був ще теплим.

— Айвене, — сказав детектив, — приведіть сюди коменданта О’Браєна і пана Брейна. Пан Брейн, очевидно, докурює сигару в їдальні, а комендант О’Браєн, мабуть, походжає туди-сюди оранжереєю. Хоча, я в цьому не певен.

Вірний слуга метнувся з кімнати, і перш ніж хтось встиг поворухнутися чи щось промовити, Валентен уже вів далі із суто військовим поспіхом:

— Усім присутнім тут відомо, що в саду було знайдено труп, голова якого була відокремлена від тулуба. Докторе Саймон, ви щойно завершили його огляд. Чи не вважаєте, що для того, щоб так перерізати людині горло, необхідно мати страшенну силу? Чи, можливо, для цього було достатньо лише дуже гострого ножа?

— Мушу сказати, що це ніяк не можна було вчинити ножем, — відповів зблідлий доктор.

— А як ви гадаєте, — вів далі Валентен, — яким знаряддям можна було це скоїти?

— Враховуючи сучасні можливості, мені важко відповісти достеменно, — страдницьки звів брови доктор. — Не так легко перерізати шию, навіть маючи силу, а тут це було зроблено дуже вправно. Це можна було вчинити бойовою сокирою, палашем ката або й стародавнім дворучним мечем.

— Боже, — майже істерично вигукнула герцогиня, — але ж тут нема ні дворучних мечів, ні бойових сокир.

Валентен усе ще був зайнятий аркушем паперу, що лежав перед ним, і промовив, щось швидко занотовуючи:

— А скажіть-но мені, чи можна було це зробити довгою французькою кавалерійською шаблею?

У цей час почулося гупання у двері, від якого — з не зовсім зрозумілих причин — в усіх кров застигла в жилах, немов би це було гупання у браму Макбета. Серед навислої тиші доктор Саймон усе ж спромігся на відповідь:

— Шаблею? Думаю, що нею це можна було зробити.

— Дякую, — сказав Валентен. — Увійдіть, Айвене.

Вірний Айвен відчинив двері й пропустив у кімнату коменданта Ніла О’Браєна, на якого натрапив у саду, куди той знову вийшов на прогулянку.

Ірландський офіцер спинився на порозі, збентежений, але зухвалий.

— Що вам від мене потрібно? — вигукнув він.

— Будь ласка, сядьте, — сказав Валентен приємним, виваженим голосом. — Я не бачу при вас бойової шаблі, яку ви дотепер носили. Де ж вона?

— Я забув її у бібліотеці на столі, — відповів О’Браєн, від хвилювання вимовляючи слова з помітним ірландським акцентом. — Я мав неприємність… Так сталося, що…

— Айвене, — сказав Валентен, — будьте добрі, принесіть комендантову шаблю з бібліотеки. А коли слуга пішов, продовжив: — Лорд Гелловей каже, що бачив, ніби ви вийшли з саду перед тим, як він знайшов там трупа. Що ви робили в саду?

Комендант безпардонно всівся на стілець.

— Ой, чоловіче! — вигукнув він чисто по-ірландськи, — я милувався місяцем і спілкувався з природою.

Настала протяжна і незносна тиша, раптом знову почулося те знайоме і лячне гупання у двері. Знову ввійшов Айвен, принісши порожні сталеві піхви шаблі.

— Це все, що я зміг знайти, — сповістив він.

— Покладіть їх на стіл, — сказав Валентен, навіть не подивившись у бік знахідки.

У вітальні знову запанувала нестерпна тиша, така, як у присутності засудженого на страту вбивці. Тихенькі вигуки герцогині давно завмерли. Лорд Гелловей нарешті задовольнив і вгамував свою ненависть, від якої мало не луснув. Несподівано серед тої тиші пролунав голос панни Маргарет.

— Я гадаю, що тепер вам це можна сказати, — вигукнула вона так виразно і проникливо, як це властиво у привселюдній розмові розгніваній жінці. — Я можу повідомити, що пан О’Браєн робив у саду, тому що він заприсягся про це мовчати. Він просив мене вийти за нього заміж. Я йому відмовила, сказавши, що за моїх сімейних обставин я можу запропонувати йому лише свою дружню повагу. Він на мене неабияк образився і, як мені здалося, не дуже перейнявся моєю пропозицією. Цікаво, — додала вона з ледь помітною посмішкою, — чи матиме тепер моя повага до нього хоч якесь значення. Бо зараз я знову її йому пропоную. Я готова будь-де і будь-коли заприсягтися, що це зробив не він!

Лорд Гелловей встиг підсісти до своєї доньки і, стишивши — як йому звалося — голос, намагався її вгамувати.

— Прикуси язик, Меггі, — гучно шепотів він. — Навіщо ти заступаєшся за хлопця? Де його шабля? Де його горезвісна кавалерійська гідність?..

Але його спинив більш ніж промовистий погляд дочки, який, наче магніт, привернув увагу всього товариства.

— Послухайте, старий дурню! — промовила вона грудним голосом, позбавленим будь-якого родинного пієтету, — що ви намагаєтеся довести? Я повторюю, що цей чоловік був зі мною і, відтак, безневинний. Але навіть якщо він і не безневинний, то все одно був зі мною. Якщо він і вбив ту людину в саду, то хто це бачив, хто мав це бачити, хто, врешті, мав про це довідатися?.. Чи ж ви настільки ненавидите Ніла, що готові запідозрити власну дочку…

Леді Гелловей зойкнула. Усі решта мовчали під враженням тих жахливих трагічних подій, що досі переслідували закохану пару. Вони споглядали горде бліде обличчя шотландської аристократки та її залицяльника — ірландського авантюриста як старовинні портрети в темному будинку. Довготривала тиша навіяла безліч розмаїтих спогадів про історії убитих чоловіків і отруєних коханців.

І посеред тої нестерпної тиші чийсь невинний голос промовив:

— Та невже ж його сигара така довжелезна?

Переміна думки була така разюча, що всі оглянулися, щоб побачити, хто це сказав.

— Я маю на увазі, — сказав отець Браун із кутка вітальні, — ту сигару, яку докурює пан Брейн. Схоже, що вона завдовжки з добрячу тростину.

Хоча сказане не стосувалося безпосередньо суті справи, у роздратованому погляді Валентена, що, нарешті, відірвався від свого папірця, відчувалася певна схвальність.

— А й справді, — рвучко зауважив він. — Айвене, сходіть-но ще раз за паном Брейном і негайно приведіть його сюди.

Щойно за відданим слугою зачинилися двері, Валентен звернувся до панни, знову зосередившись на справі.

— Леді Маргарет, — сказав він, — напевно, усі ми відчуваємо водночас і вдячність, і замилування вашим вчинком: ви пожертвували власною гідністю заради виправдання комендантової поведінки. Але є один нюанс. Лорд Гелловей, наскільки я розумію, зустрів вас, коли переходив від кабінету до вітальні, через декілька хвилин після того він потрапив до саду і комендант усе ще був там.

— Не забувайте, — відповіла Маргарет з деякою іронією в голосі, — що я щойно перед тим йому відмовила, тож ми ніяк не могли повертатися разом, узявшись за руки. Тому він, як справжній джентльмен, чемно відстав від мене і, відтак, був звинувачений в убивстві.

— Але за ті кілька хвилин, — похмуро сказав Валентен, — він справді міг би…

Укотре пролунало гупання, і в дверях з’явилося Айвенове пошрамоване обличчя.

— Вибачте, господарю, — сказав він, — але пан Брейн покинув цей будинок.

— Як це покинув будинок?! — закричав Валентен і вперше за час зборів підвівся з-за столу.

— Пропав. Дав драла. Випарувався, — відповідав Айвен, жартуючи на французький лад. — Його капелюха і пальта також нема і — на додачу до всього — я маю вам ще дещо повідомити. Я вибіг із будинку в пошуках хоча б якогось сліду і таки один знайшов, і то далеко не найменший.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Валентен.

— Зараз продемонструю, — відказав його слуга, вийшов і за мить повернувся з блискотливою оголеною кавалерійською шаблею, на вістрі і лезі якої ще залишалася кров. Зброя, мов та блискавка, вмить притягнула погляд кожного присутнього у вітальні, а сповнений вражень Айвен цілком спокійно продовжував розповідь:

— Я знайшов її ярдів за п’ятдесят звідси, в чагарниках обабіч дороги на Париж. Іншими словами, я знайшов її саме там, де її викинув ваш вельмишановний пан Брейн, тікаючи звідси.

Знову настала мовчанка, однак якась особлива. Валентен узяв шаблю, уважно оглянув її, подумки зосередившись на якихось висновках, а потім перевів поштивий погляд на О'Браєна.

— Коменданте, — сказав він, — ми не сумніваємося, що ви будете завжди готові пред'явити цю зброю на першу ж вимогу поліцейської експертизи. Але поки що, — додав він, засуваючи гостру сталь у дзвінкі піхви, — дозвольте мені повернути вам шаблю.

Військовий символізм його вчинку не міг не викликати оплесків аудиторії.

Для Ніла О'Браєна цей жест був воістину поверненням до життя. Тепер він знову блукав таємничим садом, милуючись уже його ранковими барвами, і на його обличчі не лишилося й сліду трагічної безнадійності: він відчув себе людиною, у котрої достатньо підстав, аби бути щасливим. Лорд Гелловей виявився справжнім джентльменом і вже приніс свої вибачення. Панна Маргарет виявилась кращою за посередню леді, принаймні — справжньою жінкою, і коли вони блукали поміж старих квіткових клумб перед сніданком, запропонувала йому, либонь, щось значно краще, аніж банальне вибачення. Товариство тепер почувалося безтурботніше і природніше, бо, хоча інтрига вбивства усе ще залишалася, з них усіх було знято тягар підозри і спрямовано його до Парижа услід дивакуватому мільйонерові, якого вони ледь знали. Диявола викинули з будинку, тобто він сам викинувся.

Однак загадка залишалася, і коли О'Браєн із розгону всівся на садову лаву поруч із доктором Саймоном, то цей представник чистої науки вирішив відразу повернутися до неї. Щоправда, він небагато скористав із розмови з О'Браєном, бо думки того були зосереджені на речах, йому більш приємних.

— Не можу сказати, що ця подія дуже мене цікавить, — щиросердо зізнався ірландець, — тим паче, що все тепер виглядає досить просто. Очевидно, Брейн із певних причин дуже ненавидів того незнайомця. Він заманив його у сад і вбив моєю шаблюкою. Тоді втік до міста, викинувши її подалі. Між іншим, Айвен сказав мені, що у кишені вбитого був американський долар. Отже, він міг бути Брейновим співвітчизником, що цілком імовірно. На мою думку, розслідування справи не викликає проблем.

— Навпаки, у цій справі є аж п’ять колосальних проблем, — відказав доктор спокійно, — до того ж, кожна наступна складніша за попередню. Тільки зрозумійте мене правильно. Я не сумніваюся в тому, що це — справа рук саме Брейна, що, вочевидь, доводить його втеча. Але повернімося до того, як він це зробив. Ось перша проблема: навіщо одній людині вбивати іншу великою неповороткою шаблею, якщо можна скористатися кишеньковим ножем, котрий потім можна засунути в кишеню жертви? Друга проблема: чому все обійшлося без крику і шуму? Невже, коли хтось бачить, як до нього підбігає особа та вимахує ятаганом, то не намагається нічого сказати? Третя проблема: слуга увесь вечір пильнував двері парадного входу так, що й миша не могла проскочити у сад Валентена. Як же убитий потрапив до саду? Четверта проблема: з огляду на щойно сказане, незрозуміло, як Брейн вийшов із саду.

— І п’ята, — сказав Ніл, придивляючись до священика, що саме повільно наближався до них стежкою.

— Я згодний, що це дрібниця, — мовив далі доктор, — але вона дуже дивна. Побачивши ту відрубану голову, я припустив, що убивця здійснив декілька ударів. Але, оглянувши її, виявив багато порізів у нижній, притулубній частині шиї; іншими словами, їх було зроблено вже після того, як голова була відокремлена. Невже Брейн так люто ненавидів свого недруга, що, уже вбивши його, продовжував при місячному світлі рубати шаблею його тіло?

— Який жах! — промовив О’Браєн і здригнувся.

На той час до них підійшов скромний священик, отець Браун, із притаманною йому смиренністю став очікувати завершення їхньої розмови. Аж тоді ніяково промовив:

— Панове, пробачте, що втручаюся у вашу розмову. Але мені належить повідомити вам новини!

— Новини? — перепитав Саймон, насторожено дивлячись на священика крізь окуляри.

— Так, на жаль, — сумирно промовив отець Браун.

— Виявляється, відбулося ще одне вбивство, панове. Обидва чоловіки так поспішно зірвалися на ноги, що лавчина аж загойдалася.

— І що ще дивовижніше, — продовжував священик, сумовито косячи оком на рододендрони, — воно таке ж потворне: страта через обезголовлення. За якихось надцять ярдів далі від тієї дороги, котрою Брейн утік до Парижа, у Сені знайдено ще одну голову, що кровоточила. Отже, є припущення, що Брейн…

— О, Господи! — прохопився О’Браєн. — Та той Брейн схиблений на вбивствах!

— Очевидно, маємо справу з вендетою[9] по-американськи, — беззаперечно сказав священик. А тоді додав:

— Вас обох просять прийти до бібліотеки і самим побачити знахідку.

Комендант О’Браєн йшов на слідство позаду доктора і священика й почувався страшенно виснаженим. У нього, військового, потайні вбивства викликали огиду, а надто оці екстравагантні ампутації голів, яким не видно кінця-краю. Спершу відтяли голову одному, потім другому… Неправду кажуть, спересердя подумав він, що дві голови краще, ніж одна, — принаймні у цьому випадку. Увійшовши до кабінету, він попрямував до столу і зненацька ледь не заціпенів від вражаючого збігу. На Валентеновому столі він побачив кольоровий відбиток ще іншої — третьої — закривавленої голови, причому ця відсічена голова належала самому Валентену. Але придивившись уважніше, офіцер побачив, що це усього лише була націоналістична газета «Гільйотина», яка щотижня демонструвала когось зі своїх політичних супротивників з виряченими очима і в конвульсіях, наче одразу після страти, а Валентен, як відомо, був досить помітним антиклерикалом.[10] Але О'Браєн був ірландцем, котрий, навіть вдаючись до гріха не втрачав чистоти, — тож усе його єство запротестувало проти такої жорстокості розуму, властивої лише Франції. Він сприймав Париж як цілість — від гротесків на готичних соборах до непристойних карикатур у газетах. Він пам'ятав страшні блюзнірства революції. Відчував усе місто як згусток дуже негативної енергії — від кривавого портрета на столі Валентена і аж до собору Нотр-Дам з горгулями,[11] з якого понад гори і ліси ошкірявся гігантський диявол.

Бібліотека була довга, низька і темна; ранкове світло пробивалося з-під опущених штор. Валентен і його слуга Айвен чекали їх біля протилежного, підвищеного кінця довгого, ледь похилого столу, на якому лежали тлінні останки, що в темноті здавалися величезними. Здоровенний чорний тулуб і жовте обличчя чоловіка, якого знайшли в саду, були їм добре знайомі й не змінилися. Але поряд лежала ще одна голова, яку цього ранку виловили у прибережному очереті, — мокра, як хлющ, і набрякла; Валентенові люди усе ще розшукували тіло, що, як вони припускали, мало десь плавати. Отець Браун, який, здавалося, був цілковито позбавлений чутливості О’Браєна, підійшов до тієї другої голови і, — як завжди, жмурячись, — з прискіпливою ретельністю оглянув її. У неї була кучма вологого сивого волосся, у якому відбивалися відтінки пломенистого ранкового світла; по всьому обличчі, що мало потворні риси, бурякувате забарвлення і якийсь злочинний вираз, проступали помітні сліди від ударів об дерева чи каміння, оскільки голову несло течією.

— Доброго ранку, коменданте О’Браєн, — підкреслено доброзичливо привітався Валентен. — Гадаю, ви вже чули про останній експеримент Брейна?

У цей момент отець Браун, усе ще нахилившись над головою із сивим волоссям, промовив, не підводячи очей:

— Здається, можна з певністю вважати, що і цю голову також відрізав Брейн.

— Принаймні це не суперечить здоровому глузду, — відказав Валентен, встромивши руки в кишені. — Цю жертву вбито так само, як і першу. Її знайдено на відстані всього кількох ярдів від попередньої. І вбито її тією самою зброєю, яку, як відомо, вбивця мав при собі під час втечі.

— Так, мені це відомо, — смиренно відповів отець Браун. — Але я сумніваюся, що цю голову відрізав Брейн.

— Чому ж не він? — поцікавився доктор Саймон, допитливо поглянувши на нього.

— Докторе, — відповів, мружачись, священик, — я не розумію, як може людина відтяти власну голову.

О’Браєн не повірив власним вухам і відчув, що божеволіє, а доктор миттю схопився і закинув на тім’я вологу сиву шевелюру.

— О, немає сумніву, що це — Брейн, — спокійно сказав священик. — У нього був такий самий поріз на лівому вусі.

Детектив, витріщившись на священика застиглими блискучими очима, відкрив рота і різко промовив:

— Ви, здається, багато про нього знаєте, отче Брауне.

— Так, — щиро відказав скромний отець. — Я стикався з ним упродовж кількох тижнів. Він подумував про приєднання до нашої церкви.

В очах Валентена спалахнув вогонь фанатика, і він, стиснувши кулаки, зробив кілька кроків назустріч священику.

— А може, — вигукнув він з неприхованим блюзнірством, — може, він також подумував про передачу всіх своїх грошей вашій церкві?

— Може, й так, — беззастережно промовив Браун, — усе можливо.

— У такому випадку, — продовжував Валентен з химерною посмішкою, — ви маєте справді багато про нього знати. Про його життя і про його…

Комендант О’Браєн поклав руку Валентенові на плече.

— Облишмо ці наклепницькі дурниці, Валентене, — сказав він, — бо справа може знову дійти до мечів.

Але Валентен (під стійким, сумирним поглядом священика) уже опанував себе.

— Гаразд, — сказав коротко, — особисті міркування можуть і почекати. Ви, добродії, усе ще зв’язані обіцянкою і маєте залишатися в будинку; ви мусите дотримуватися її самі й переконати в цьому один одного… Айвен, ось, скаже вам більше про все, що ви хотіли б знати, а я мушу засісти за роботу і сповістити про все владу. Не можна більше пускати це на самоплив. Тож якщо з’являться ще якісь новини, я — в своєму кабінеті.

— Чи є ще новини, Айвене? — запитав доктор Саймон, коли шеф поліції вийшов із кімнати.

— Здається, тільки одна, пане, — сказав Айвен, зморщуючи чоло, — але також неабияк важлива. Про отого гевала, якого ви знайшли на галявині. І він безцеремонно кивнув на масивне, у чорному одязі, тіло з жовтою головою:

— Ми таки довідалися, хто це такий.

— Так!? — вигукнув здивований доктор, — і хто ж він?

— Його ім'я — Арнольд Бекер, — сказав помічник детектива, — але він використовував чимало псевдонімів. Був затятим розбійником і, як відомо, побував і в Америці, де і всадив ножа Брейнові у вухо. Ми безпосередньо ним не займалися, оскільки він діяв, головним чином, у Німеччині. Звичайно, ми спілкувалися з німецькою поліцією. Як не дивно, він мав брата-близнюка на ім’я Луї Бекер, з яким було чимало клопоту. Насправді, лише вчора ми, нарешті, визнали за необхідне стратити його на гільйотині. А ще дивовижніше, джентльмени, це те, що коли я побачив отого гевала, що розпростерся на садовій галявині, то вперше в житті не на жарт перелякався. Якби я на власні очі не бачив Луї Бекера безголовим після страти, то поклявся б, що там у траві лежав саме він. Однак, я пригадав собі його брата-близнюка в Німеччині й тим самим натрапив на ключ до відповіді…

Але тут Айвен урвав своє пояснення через те, що його ніхто не слухав. Комендант і доктор — обидва витріщилися на отця Брауна, який чомусь зірвався на ноги і застиг, схопившись за скроні немов у приступі раптового сильного болю.

— Стривайте, стривайте! — вигукував він, — припиніть говорити на мить, бо я вже на півшляху до розгадки. О Боже, чи вистачить мені сил? Чи спроможний мій мозок на останній ривок, аби осягнути все це? Сили небесні, допоможіть мені ще трішки! Я ж бо добре вмію міркувати. Свого часу я міг переповісти будь-яку сторінку з Фоми Аквінського. Моя голова зараз або лусне, або збагне… Мені все ясно лише наполовину… Усього лиш наполовину.

Він охопив голову руками і стояв, немов людина, котру мучить якась важка думка або яка щиросердо молиться, тоді як іншим трьом чоловікам залишалося тільки спостерігати за цим завершальним дивом останніх страшних дванадцяти годин.

Урешті отець Браун відвів руки, і вони побачили зовсім нове обличчя, свіже і зосереджене, як у дитини. Він протяжно, з полегшенням зітхнув і сказав:

— Що ж, час усе розставити на місця і чимскоріш покінчити з цієї справою. Гадаю, що знаю найшвидший спосіб переконати всіх вас. — Він звернувся до доктора: — Докторе Саймоне, у вас неабиякий розум: уранці я чув, як ви назвали п’ять найпроблемніших питань у цій справі. Якщо ви погодитеся повторити їх знову, то я дам на них відповідь.

У доктора Саймона від хвилювання і подиву аж пенсне сповзло з носа, однак він одразу погодився:

— Що ж, перше питання, як відомо, було таке: навіщо комусь убивати іншого неповороткою шаблею, коли можна скористатися, скажімо, шилом?

— Тому що шилом неможливо відрізати голову, — сказав Браун спокійно, — а для цього вбивства обезголовлення було конче необхідне.

— А чому? — поцікавився О’Брасн.

— Давайте наступне запитання, — попросив отець.

— Отже, чому жертва не закричала, — запитав доктор, — і невже шаблі в садах — звичайнісінька річ?

— Через гілочки, — насупився священик і повернувся до вікна, що виходило на сцену вбивства. — Ніхто так і не розгадав їх ролі у цій справі. Чому вони лежали на тій галявині (погляньте-но на неї) на такій відстані від найближчого дерева? До того ж їх було не відламано, а відсічено. Убивця розважав свого ворога технікою володіння шаблею, показував, як він може підкинути і розсікти в повітрі гілку та інші подібні трюки. А тоді, коли його ворог нахилився, щоб переконатися в результаті, зненацька рубонув по шиї — і відтята голова впала.

— Що ж, це видасться досить імовірним, — повільно промовив доктор. — Але мої наступні два запитання спантеличать кожного.

Священик прискіпливо дивився у вікно і вичікував.

— Вам відомо, що весь caд непроникний, як герметична камера, — продовжував доктор. — Тож як стороння людина потрапила в сад?

Не повертаючись, скромний священик відповів:

— У саду жодної сторонньої людини не було.

Настала мовчанка, а потім, несподівано, — хихотіння, майже дитячий сміх, який зменшив напруженість ситуації. Абсурдність Браунового твердження спровокувала Айвена на відверте глузування.

— Ого! — вигукнув він, — то, може, вчора ввечері ми не приволокли великого огрядного трупа? І його власник ніколи не заходив у сад, чи не так?

— Заходив у сад? — повторив Браун рефлексивно. — Ні, авжеж не заходив!

— Дідько! — вигукнув Саймон. — Людина або заходить у сад усім тілом, або не заходить, і — теж усім тілом!

— Не обов’язково, — сказав священик з ледь помітною посмішкою. — Яке там наступне запитання, докторе?

— Послухайте, мені здається, що ви хворі, — різко зауважив доктор Саймон, але я поставлю наступне запитання, якщо ви цього бажаєте: як пан Брейн вийшов із саду?

— Він не виходив із саду, — відказав священик, продовжуючи дивитись у вікно.

— Не виходив із саду? — вибухнув Саймон.

— Не усім тілом, — сказав отець Браун.

Французької логіки Саймона на більше не вистачило, і він аж замахав кулаками.

— Людина або виходить із саду всім тілом, або всім тілом з нього не виходить, — кричав він.

— Не завжди, — відповів отець Браун.

Докторові Саймону ввірвався терпець, і він підвівся.

— Я не марнуватиму час на таку безглузду розмову, — кинув він сердито. — Якщо ви не здатні розрізнити, по який бік стіни перебуває людина, то я вас не турбуватиму.

— Докторе, — дуже лагідно промовив священик, — ми завжди знаходили спільну мову. Будь ласка, заради старої дружби, зупиніться і скажіть мені своє п'яте питання.

Нетерплячий Саймон опустився на стілець біля дверей і лаконічно промовив:

— Голова і плечі були якось дивно порізані, й ці порізи, схоже, було зроблено вже після смерті жертви.

— Так, — сказав незворушний священик, — і їх було зроблено, аби ви повірили саме в ту просту неправду, у яку ви й повірили. Їх було зроблено, щоб у вас не виникло жодного сумніву, що та голова належить саме цьому тілу.

Гел[12] О’Браєн відчув, що десь на задвірках його мозку, де зароджуються образи всіх монстрів, щось зрушилося. Перед ним безладно постали всі кентаври й русалки, яких тільки витворила уява первісної людини. Він почув голос його пращурів, який наказував: «Тримайся подалі від дивовижного саду, де росте дерево з подвійними плодами. Уникай злого саду, де вмерла людина з двома головами». Але, незважаючи на ті поганські символічні образи, що відображалися у стародавньому дзеркалі його ірландської душі, офранцужений інтелект О’Браєна був насторожі й спостерігав за чудернацьким священиком з такою ж пильністю і недовірою, як і всі інші присутні.

Отець Браун нарешті обернувся і, хоча на тлі вікна його обличчя було в суцільній тіні, усі побачили, що воно бліде, як полотно. Однак священик говорив цілком розсудливо, наче на світі не існувало жодної гельської душі.

— Добродії, — промовив він, — у саду ви знайшли не тіло незнайомця Бекера. Там, у саду, не було жодного незнайомця. Тому, на противагу раціоналізмові доктора Саймона, я знову стверджую, що Бекер «не усім тілом» був присутній у саду. Подивіться (він вказав на масивний труп таємничої жертви у чорному): тої людини ви ніколи в житті не бачили. А оцю людину ви коли-небудь бачили?

Він хутко відкотив лису жовту голову невідомого, а на її місце поклав голову із сивою шевелюрою. Усі побачили, що перед ними, безсумнівно, лежав — тепер уже «усім тілом» — Джуліус К. Брейн.

— Убивця, — продовжував спокійно Браун, — відсік своєму ворогові голову і жбурнув шаблю через стіну. Але він був надто хитрим, аби позбутися лише знаряддя. Він перекинув через стіну також голову жертви. Отже, досить було лише прикласти до трупа іншу голову, і (завдяки переконливим доказам убивці під час слідства) ви всі сприйняли його за зовсім іншу людину.

— Прикласти іншу голову!? — з подивом перепитав О’Браєн. — Де він узяв іншу голову? Голови ж не ростуть на деревах у саду, чи не так?

— Безперечно, ні, — хрипло відповів отець Браун, розглядаючи власні черевики, — є тільки одне місце, де вони ростуть: у кошику під гільйотиною, біля якого шеф поліції, Аристид Валентен, стояв менш ніж за годину до вбивства у його саду. Будь ласка, друзі мої, вислухайте мене перед тим, як роздерти на шматки. Валентен — чесна людина, але він просто навіснів у питаннях спірної істини. Ви ж не раз помічали, як божевільно спалахували його холодні сірі очі! Він був готовий на все, щоб тільки розбити віру в Христа, яку сам вважав марновірством. Аристид завжди боровся за це, прагнув цього і, врешті, здійснив убивство заради цього. Божевільні мільйони Брейна були досі розпорошені серед численних релігійних сект і тому мало впливали на зміну балансу у віровизнавчих справах. Але Валентенові хтось шепнув, що Брейн, як багато інших легковажних скептиків, останнім часом почав дрейфувати у наш бік, а це зовсім міняло ситуацію. Брейн неабияк фінансово підтримав би збіднілу і войовничу церкву Франції і міг би спонсорувати шість таких націоналістичних газет, як «Гільйотина». Співвідношення сил досягло критичної точки, і фанатик запалав бажанням ризикнути. Він вирішив знищити мільйонера і спромігся на цей унікальний злочин так, як і можна було очікувати від такого славнозвісного детектива. Він реквізував відрубану голову Бекера під певним кримінологічним приводом і заніс її додому в скриньці. Після останньої полеміки з Брейном, яку так і не дослухав до кінця лорд Гелловей, він запропонував гостеві прогулянку садом, торкнувся у розмові мистецтва фехтування, скористався гілочками для демонстрації прийомів шаблею, і…

Тут уже не витримав Айвен Шрам і заволав, зірвавшись на ноги:

— Слухайте ви, безумцю, або ви зараз же підете зі мною до мого начальника, або я буду змушений…

— Знаєте, я саме збираюся йти до нього, — з гіркотою промовив Браун. — Я повинен попросити його зізнатися, висповідатися.

Підганяючи поперед себе нещасного Брауна, немов якого заручника чи жертву, вони гуртом увірвалися у підозрілу тишу Валентенового кабінету.

Видатний детектив сидів за своїм робочим столом і, очевидно, був надто зайнятий, щоб почути зчинений ними гамір. Якусь хвильку вони почекали, а тоді щось у його елегантній, з випрямленою спиною позі змусило доктора стрімголов кинутися до нього. Одного дотику й огляду було досить, щоб запримітити у Валентена під ліктем коробочку з пігулками: він сидів мертвий у своєму кріслі, а бліде обличчя самогубці виражало пиху ще більшу, ніж колись Катонова.[13]