Смиренність отця Брауна

Нестандартна форма

Чимало великих доріг, що ведуть з Лондона на північ, простягаються далеко вглиб країни, поступово сходячи на манівці й перетворюючись на ледь помітні переривчасті вулички, які, незважаючи на значні прогалини в їх забудові, усе ж зберігають загальні обриси. Десь тут незабаром буде ряд крамничок, далі — огороджене поле або вигін, ще далі — славетний паб, а за ним — городи або розсадник садових дерев, з яким межуватиме величезний приватний маєток, а за ним — знову городи, потім заїжджий двір… Якщо комусь заманеться помандрувати однією з тих доріг, йому доведеться минати будинок, який мимоволі приверне до себе увагу. Він приземкуватий, продовгуватий, розташований уздовж дороги і пофарбований переважно в зелений та білий кольори, з верандою, сонценепроникними шторами і портиками під чудернацькими куполами, що нагадують дерев'яні парасолі (такі ще можна побачити біля старомодних особняків). Той приміський будинок у суто англійському стилі, споруджений у Клефемі, історичному заможному районі Лондона, — справді старомодний. Однак, дивлячись на його зовнішній вигляд, можна припустити, що будинок зведено передусім для прихистку в спекотну погоду. Побілені стіни і світлі штори відразу наводять на думку про тюрбани і навіть пальми. Очевидно, його збудував якийсь англо-індус.

Отож, кому доведеться побачити цей будинок, того він невимовно причарує, більше того, — той відразу відчує, що він таїть якусь історію. І цілком матиме рацію, адже ось ця історія. Вона сповіщає про дивовижні події, що відбулися відразу після Зелених свят 18… року.

Той, хто проходив повз цей будинок у четвер перед Світлою Неділею приблизно о пів на п'яту пополудні, міг бачити, як через відчинені двері з нього виходить отець Браун, служитель невеликої церкви у Сент-Манго, димлячи великою люлькою, у компанії свого височенного французького приятеля на ймення Фламбо, котрий курив тоненьку сигарету. Чи зацікавили вони читача, чи ні, але, правду кажучи, ці двоє — не єдині цікавинки, що з'явилися у відчинених вхідних дверях біло-зеленого будинку. Є багато інших особливостей цієї будівлі, котрі від початку заслуговують на опис не лише для того, щоб читач зрозумів увесь трагізм цієї історії, а ще й тому, щоб він побачив те, що було видно крізь відчинені двері.

Весь будинок побудований у формі літери Т з довжелезною балкою і коротенькою ніжкою. Довга балка була фасадом з парадним входом посередині, будинок був обернений до дороги, мав два поверхи і майже всі найважливіші кімнати. Коротенька ніжка — одноповерхова добудова, що складалася лише з двох довгих кімнат, розділених одними дверима, виходила на задвірок, якраз навпроти вхідних дверей. Перша з них слугувала робочим кабінетом славнозвісного літератора Квінтона, котрий написав тут свої емоційні поеми і романи Сходу. Друга, віддаленіша, була скляною оранжереєю, в якій росло безліч усіляких тропічних квітів, часто геть унікальних і напрочуд красивих, що у післяобідню пору чарівно вигравали на сонці яскравими барвами. Тому, коли двері тієї кімнати відчинялися, більшість перехожих спинялися, щоб, затамувавши подих, помилуватися цією сценою казкового перетворення: на тлі багатих апартаментів раптом з'являлися багряні хмари, золотисті сонця та яскраво-червоні зорі, вогненно привабливі й, водночас, оманливо далекі.

Поет Леонард Квінтон особисто потурбувався про цей квітковий ефект, і можна лише сумніватися, чи зумів він у своїх поезіях самовиразитися з такою ж майстерністю. То був чоловік, що упивався кольорами, кохався в них і в якого, нерідко, потяг до кольору зумовлював цілковите нехтування формою, навіть досконалою формою. Саме ця пристрасть навернула його геній до поезії та образотворчого мистецтва Сходу — цих неймовірних килимів і блискітливо-засліплюючих орнаментів, у яких, здавалося, всі барви так хаотично, але вдало, перемішані, що марна річ — намагатися побачити в них якийсь візерунок чи образ. Завдяки витонченій уяві та винахідливості, йому — нехай і не так талановито, як зробив би це справжній художник, — вдалося скомпонувати епічні та любовні оповіді, які виражав якийсь бунтівний, навіть жорстокий колір, оповіді про тропічні небеса, що палали золотом чи кривавою міддю, про східних витязів, що у величезних тюрбанах на голові їхали на розфарбованих у бузковий чи перламутрово-зелений колір слонах, про гігантські діаманти, які не могла перенести сотня негрів і які палали правічними вогнями чудернацького забарвлення.

Іншими словами (якщо подивитися на все це практично), той поет витав у небесах Сходу, які, насправді, страшніші, ніж пекло Заходу, захоплювався східними царями-раджами, котрих ми, швидше, назвали б маніяками, та східними діамантами, які ювелір із Бонд-Стрит (якби йому та сотня знеможених негрів таки їх доперла) запросто запідозрив би у несправжності. Квінтон був геній, можливо, трохи навіжений, але його навіженість виявлялася не так у роботі, як у буденному житті. Був слабохарактерний і в'їдливий, мов оса, а його здоров'я останнім часом підупало через популярне на Сході експериментування з опіумом. Його дружина, — вродлива, працелюбна і, насправді, струджена жінка, — була проти опіуму, але свої протести виражала здебільшого не своєму чоловікові, а справжньому індусові-самітнику в біло-жовтому вбранні, якого — за наполяганням господаря — вони квартирували вже декілька місяців і котрий був для нього кимось на кшталт Вергілія, який водив його дух небесами і пеклами Сходу.

На поріг отого мистецького обійстя, власне, і вийшли покурити отець Браун та його приятель, і з огляду на вираз їхніх облич, вони вийшли надвір з неабияким полегшенням. Фламбо давно знав Квінтона — ще з диких студентських вечірок у Парижі, і на минулих вихідних вони відновили стосунки, однак — попри важливі події останнього часу — не дуже ладили. На думку Фламбо, куріння опіуму і складання еротичних віршиків на пергаменті є прямим шляхом до диявола, не гідним джентльмена. Тільки-но обидва приятелі збиралися зійти з порога у сад, як раптом вхідна хвіртка розчинилася навстіж і впустила молодика у збитому на потилицю циліндрі, який зайшов так рвучко, що аж спіткнувся об сходи і ледь не впав. Виглядав він легковажно: яскраво-червоний галстук з'їхав набік, наче його власник спав, не роздягнувшись, у руці юнак тримав невеликий складений ціпок, яким нервово помахував.

— Панове, — хекнув він, — мені треба побачити друзяку Квінтона. Конче. Чи його немає?

— Гадаю, пан Квінтон у себе, — сказав отець Браун, вибиваючи люльку, — але не знаю, чи вдасться вам побачитися з ним. У нього зараз лікар.

Молодик, що, здавалося, був не зовсім тверезий, поткнувся було в передпокій, але тут зіштовхнувся з лікарем, який, щойно вийшовши з Квінтонового кабінету і замкнувши двері, саме одягав рукавиці.

— Побачити пана Квінтона? — здивувався він. — Ні, боюсь, що зараз це неможливо. Правду кажучи, я забороняю це як лікар. Жодних відвідувачів, бо я дав йому дозу снодійного.

— Але ж послухайте, друзяко, — сказав молодик у червоній краватці, намагаючись ухопити лікаря за вилогу його пальта. — Послухайте, я не маю іншого виходу, у мене проблеми…

— Поводьтеся пристойно, пане Аткінсон, — відказав лікар, скидаючи його руку зі свого пальта, — коли ви протверезієте, тоді я дозволю вам побачитися з ним.

Одягнувши капелюха, він ступив за поріг, і всі троє вийшли на осоння. Лікар був присадкуватим веселуном із невеличкими вусами, тримався невимушено, але справляв враження далеко не простака.

Молодик у циліндрі, що, здавалося, не мав іншого дару тактовності у поводженні з людьми, окрім хапання їх за пальта, стояв під дверима ошелешений, немов його в буквальному розумінні викинули з будинку, і мовчки дивився услід трьом постатям, які разом йшли садом.

— Але ж як красиво я йому набрехав, — посміхаючись, зауважив медик. — Насправді бідолашний Квінтон уже півгодини, як обходиться без свого снодійного. Я не дозволяю, щоб його турбувала якась тварюка, що хоче лише вициганити в нього трохи грошей, які так і не віддасть, хоча б і могла. Той нероба і паскудник доводиться братом пані Квінтон, а вона — найкраща жінка в світі.

— Так, — погодився отець Браун. — Вона — хороша жінка.

— Отож, я пропоную пройтися садом, допоки той волоцюга не піде геть, — продовжував лікар, — а тоді я за гляну до Квінтона і дам йому ліки. Аткінсон не зможе потрапити до нього, бо я замкнув двері на ключ.

— У такому разі, докторе Герріс, — сказав Фламбо, — давайте обійдемо будинок ззаду, там, де закінчується оранжерея. Звідти до будинку, звісно, входу немає, але ж є нагода роздивитися її хоча б іззовні.

— Гаразд, а я матиму змогу поглянути на мого пацієнта, — усміхнувся лікар, — він полюбляє лежати на дивані, що в кінці оранжереї, серед всіх отих криваво-рудих тропічних пуансетій, від яких у мене аж мурахи по спині лізуть… Що там таке, отче?

Отець Браун раптом зупинився, нахилився і підняв з високотрав’я чудернацько вигнутий ніж східного типу, інкрустований кольоровими камінчиками і металами.

— А це що таке? — запитав він, розглядаючи ніж з неприхованою відразою.

— Це щось Квінтонове, гадаю, — неуважно відказав доктор Герріс, — у нього тут повно усіляких китайських цяцьок. А може — того сумирного індуса, якого він в усьому наслідує.

— Якого індуса, — поцікавився отець Браун, не відриваючи уважного погляду від кинджала, який тримав у руці.

— Та якогось індійського фокусника, — промовив лікар зневажливо, — звісно, шахрая.

— То ви не вірите в магію? — знову запитав отець, не глянувши на нього.

— Я? У магію? Ще цього не вистачало! — відказав лікар.

— Гарненький, нівроку, — промовив священик, низьким голосом, — і кольори дуже гарні. Але форма якась нестандартна.

— Тож яка може бути цьому причина? — запитав Фламбо, поглянувши на кинджал.

— Яка завгодно… Я кажу про неправильність форми взагалі. Хіба ви не помічали, що вона переважає у мистецтві Сходу? Його кольори аж дурманять своєю привабливістю, проте форми якісь убогі, нереалістичні — вишукано убогі, зумисне погані. На якомусь турецькому килимі я бачив навіть речі аморальні.

— О, Боже мій! — вигукнув по-французьки Фламбо і засміявся.

— Не знаю, може, то букви і символи якоїсь мови, але я певен, що слова з них — злі й лукаві, — продовжував святий отець дедалі тихішим голосом. — Ці лінії умисне непрямі, вони — наче змії, що петляють, утікаючи геть.

— Про що це ви, до дідька, говорите? — голосно засміявся лікар.

Фламбо спокійно відповів йому:

— На отця інколи находить якийсь містичний настрій, але, чесно кажучи, хочу вас попередити, що це трапляється лише тоді, коли зло десь зовсім поряд.

— Тьху-тьху! — відреагував лікар.

— Ні, ви тільки погляньте на нього, — вигукнув отець Браун, тримаючи кривий кинджал перед собою у витягнутій руці, наче то й справді була блискуча змія. — Невже ви не помічаєте, яке нестандартне, викривлене його лезо? Невже не бачите, що він не призначений для чогось звичайного й доброго? На відміну від списа, у нього не пряме вістря. Він не має вигину, як у коси. І на зброю він аж ніяк не схожий. Усім своїм виглядом він нагадує знаряддя катування.

— Що ж, якщо він вам так не до вподоби, — весело сказав Герріс, — то краще повернути його власникові. Чи далеко ще до кінця тої клятої оранжереї? До речі, цей будинок теж має нестандартну форму.

— Ви мене не розумієте, — сказав отець, хитаючи головою. — Форма цього будинку — незвичайна, якщо хочете — навіть сміховинна. Але нічого поганого в ній нема.

Так, розмовляючи, вони обійшли вигнутий кінець оранжереї — дугоподібну суцільну стіну зі скла, без дверей і без вікон, крізь які можна було б проникнути досередини. Скло, однак, було чисте і прозоре, а сонце, поволі знижуючись, ще яскраво світило, тож вони змогли побачити не лише розкішні квіти усередині, але й хирляву постать поета, що лежав у вельветовому коричневому піджаку на дивані. Поет, очевидно, дрімав над якоюсь книжкою. Це був блідий, худий чоловік з розкішним каштановим волоссям і тоненькою борідкою, що, як не парадоксально, зовсім не додавала мужності його обличчю. Усі троє чудово знали ці поетові риси, але навіть якби і не знали, то все одно не можна стверджувати, що вони дивилися саме на поета. Насправді їхні погляди прикував інший об'єкт.

За випуклістю скляної стіни, прямісінько на стежці, перед ними стояв височенний чоловік у складчастому білосніжному вбранні аж до ніг, його лисий брунатний череп, обличчя і шия вилискували у призахідному сонці, наче вичищена бронза. Він вдивлявся у сплячого за склом і був непорушний, як гора.

— А це хто такий? — вигукнув отець Браун, відступивши на крок і гучно вдихнувши повітря.

— О, та це отой ошуканець-індус, — пробурмотів Герріс, — але я не можу зрозуміти, що він, до біса, тут робить.

— Схоже на якийсь гіпнотизм, — сказав Фламбо, покусуючи кінець чорного вуса.

— Чому люди, далекі від медицини, завжди верзуть усілякі дурниці про гіпнотизм? — запротестував лікар.

— Це, скоріше, виглядає як спроба крадіжки зі зломом.

— У будь-якому разі, нам слід запитати його про це, — сказав Фламбо, завжди готовий до рішучих дій. Він попрямував до того місця, де стояв індус. Низько вклонившись, зі свого гігантського зросту, — а він був вищий від індуса, — Фламбо зухвало, але миролюбно промовив:

— Доброго вечора, пане. Може, вам щось потрібно?

Індус неквапливо, мов океанський лайнер у порту, повернув своє велике жовте обличчя і, врешті, поглянув на Фламбо через білосніжне плече. Усі з острахом зауважили, що його жовті повіки були заплющені, мов під час сну.

— Дякую, — промовило обличчя добірною англійською. — Мені нічого не потрібно.

Розплющивши повіки настільки, щоб блиснути своїм переливчастим оком, і повторивши: «Мені нічого не потрібно», він зашурхотів геть.

— Християнин повівся б пристойніше, — промурмотів отець Браун, — принаймні, він сказав би, що хоче те і те.

— Але що ж, усе таки, він тут робив? — запитав Фламбо стиха, насупивши брови.

— Краще поговоримо про це пізніше, — відказав священик.

Сонце ще яскраво сяяло, але вже набуло червонуватого присмеркового відтінку, і контури більшості дерев та кущів у саду на його тлі дедалі тьмянішали. Обійшовши кінець оранжереї, троє мовчки попрямували уздовж тильного боку будинку до парадного входу. Так ідучи, вони мимоволі сполошили в гущавині, поміж кабінетом і вітальнею, немов би якусь пташку, білошатного факіра, котрий вислизнув з тіні й плавно повернув за будинок до вхідних дверей. На їхнє велике здивування він був не один. Вони пришвидшили ходу і раптом їхня настороженість змінилася розгубленістю, бо із сутінок їм назустріч прямувала пані Квінтон, бліде вуглувате обличчя якої ховалося у пасмах золотавого волосся. Виглядала дещо суворою, але, тим не менше, була цілком ввічлива.

— Доброго вечора, докторе Герріс, — поспішно промовила вона.

— Доброго вечора, пані Квінтон, — сердечно привітався маленький лікар. — Оце йду до вашого чоловіка, щоб дати йому дозу снодійного.

— Чудово, — сказала вона виразно. — Гадаю, що вже час. Вона усміхнулася до всіх і, повернувшись, граціозно зайшла до будинку.

— Ця жінка занадто багато працює, — сказав отець Браун. — Такі, як вона, упродовж двадцяти років виконують свій обов'язок, але, врешті-решт, погано закінчують.

Невеличкий лікар уперше за останній час поглянув на нього з допитливістю:

— Чи ви коли-небудь бралися вивчати медицину? — запитав він.

— Ваш обов'язок — знати не тільки про тіло, але дещо й про душу, — відповів священик, — а наш — знати не тільки про душу, але дещо й про тіло.

— Що ж, — сказав лікар, — мабуть, я піду і дам Квінтонові його ліки.

Вони повернули за ріг фасаду і підійшли до парадного входу. Але тільки-но ступили на поріг, як утретє зіткнулися з чоловіком у білому. Той ішов прямо до вхідних дверей, що здавалося зовсім неймовірним, виглядало так, ніби він щойно полишив поетів кабінет навпроти них. Однак вони добре знали, що двері до кабінету замкнені на ключ.

Отець Браун і Фламбо, між тим, утрималися від озвучення своїх підозр щодо цього протиріччя, але доктор Герріс був не з тих, хто звик марнувати думки на усілякі неможливі речі. Він дав можливість всюдисущому азійцеві вийти з будинку, а тоді бадьоро зайшов у передпокій. Там він знову натрапив на особу, про яку вже давним-давно забув. Недоумок Аткінсон все ще тинявся по будинку, щось мугикаючи і штрикаючи речі своїм ціпком. Обличчя лікаря спазматично сіпнулося від огиди, і він рішуче прошепотів отцеві Брауну:

— Доведеться зайти і замкнути за собою двері знову, інакше ця тварюка зайде до кабінету. Я ненадовго, вийду через декілька хвилин.

Він швидко відімкнув двері й, увійшовши, відразу замкнув їх на ключ під носом у молодика в циліндрі, що намагався присікатися до нього. Той у відчаї гепнувся в крісло. Фламбо розглядав перський розпис на стіні, а Браун, дещо ошелешений, втупився поглядом у двері кабінету. Хвилин через чотири їх знову відімкнули. Цього разу Аткінсон був спритнішим. Підскочивши до дверей, він вчепився в них і зарепетував:

— Гей, послухайте, Квінтоне, я хочу лише…

Із протилежного кінця кабінету долинув голос Квінтона, котрий, мабуть, не то закінчував позіхати, не то ледь стримувався від сміху:

— Так, я знаю, що саме ти хочеш. На, бери і дай мені спокій. Я зайнятий піснею про павичів.

Перед тим, як двері замкнули, з них вилетіла монета в півсоверена, яку Аткінсон, ледь поточившись, вправно спіймав.

— Усе, проблему вирішено, — сказав лікар і, ледь не з люттю повернувши ключа, вийшов попереду всіх у сад. — Бідолашний Леонард матиме, нарешті, спокій, — додав він, звертаючись до отця Брауна. — Нехай побуде сам годинку-другу.

— Авжеж, — відповів святий отець, — у нього аж голос повеселішав, коли ми його покидали. Він обвів пильним поглядом сад і помітив постать Аткінсона, що непевно тримався на ногах і подзенькував півсовереном у кишені, а позаду молодика у багряному присмерку — постать індуса, що сидів із випрямленою спиною на трав'яній купині, обличчям до сонця, яке саме заходило. Тоді, зненацька, він запитав:

— А де пані Квінтон?

— Вона пішла у свою кімнату, — сказав лікар. — Он її тінь на шторі.

Отець Браун, насупившись, вдивлявся у темний обрис в освітленому газовою лампою вікні.

— Так, ця тінь — її, — сказав він і, зробивши кілька кроків убік, всівся на садову лаву.

Фламбо підсів поряд, а лікар, як виявилося, належав до тих енергійних людей, які все життя перебувають на ногах. Він, покурюючи, віддалився кудись у темряву, залишивши двох приятелів сидіти разом.

— Мій отче, — по-французьки звернувся до Брауна Фламбо, — що з вами?

Отець Браун мовчав і якийсь час ані ворухнувся, а тоді промовив:

— Забобони — не вияв релігійності, але щось коїться у цьому будинку. Мені здається, що це — принаймні частково — вплив того індуса.

Він замовк і замислено дивився на віддалений силует індуса, який сидів, заклякши у молитві. На перший погляд, він сидів зовсім нерухомо, але, придивившись, отець Браун помітив, що той ледь погойдується у певному ритмі, майже в такт із темними кронами дерев під легкими подувами вітерця, що гуляв примарними садовими стежками і ледь чутно шарудів опалим листям.

Довкола швидко темніло, немов перед грозою, але ще було видно усіх присутніх, що залишалися на своїх місцях. Аткінсон сперся на дерево з виразом апатії на обличчі; пані Квінтон бовваніла, наче тінь, у вікні; лікар походжав довкола краю оранжереї й блимав сигарою, як той світлячок; факір сидів, погойдуючись, а дерева над ним вже гнулися, рипіли і гули. Відчувалося, що наближається гроза.

— Коли той індус до нас заговорив, — продовжив отець Браун так, ніби й не припиняв розмови, — я, немов у видінні, побачив його і весь його всесвіт. Цікаво, що він тричі повторив одну й ту саму фразу. Уперше промовивши «мені нічого не потрібно», натякнув, що він — замислений і що Азію непросто зрозуміти. Промовивши цю фразу вдруге, продемонстрував, що він — самодостатній, як сам космос, що не визнає ні божественного, ні гріховного. Але втретє він її промовив з палаючим поглядом і я відчув, що фразу «мені нічого не потрібно» він ужив у її дослівному значенні, що оте «нічого» — його найвище бажання і його дім, що він не потребує геть нічого: ні вина, ні кінця світу, ні знищення когось конкретного чи усього взагалі…

Перші краплі дощу впали на них, і, дивна річ, Фламбо злякано позирнув угору, немов ужалений. У цю ж мить вони побачили, що від кінця оранжереї до них щосили біжить лікар і щось кричить. Коли він, мов бомба, вибухнув перед ними розпачливим лементом, невгамовний Аткінсон саме повертав до хвіртки перед фасадом будинку, однак вийти не встиг, бо лікар конвульсивно вхопив його за комір.

— Брудна гра з вашого боку! — вигукнув він. — Що ви йому зробили, собако?

Після цих слів священик зірвався на ноги, і в його голосі прозвучали сталеві нотки.

— Ніякої бійки! — холоднокровно крикнув він. — Нас тут досить, аби впоратися з ким завгодно. Лікарю, що відбувається?

— З Квінтоном сталася біда, — повідомив лікар, пополотнівши. — Хоча я бачив його лише крізь скло, те, як він лежить, викликає у мене жахливі побоювання. Коли я його полишив, то він спав у своїй звичній позі.

— Ходімо до нього в кабінет, — коротко сказав отець Браун. — Облиште пана Аткінсона. Я пильную за ним, відколи почув Квінтонів голос.

— Я залишуся тут і пригляну за ним, — поквапно сказав Фламбо, — а ви йдіть до кабінету і з’ясуйте, що трапилося.

Лікар та священик поспішили до дверей поетового кабінету, відімкнули їх і вбігли досередини. Приміщення скупо освітлювалося лише від слабкого вогнища в каміні, яке підтримували на прохання хворого, тож у поспіху вони налетіли на великий стіл з червоного дерева у центрі кабінету, за яким поет, зазвичай, полюбляв писати поезії. На столі лежав аркуш паперу, очевидно, зумисне там полишений. Лікар схопив його, оглянув, передав отцеві Брауну і з вигуком «Боже милий, подивіться, що сталося!» увірвався до скляної кімнати в кінці оранжереї, де неймовірні тропічні квіти, здавалося, ще зберігали яскраву пам’ять про захід сонця.

Отець Браун тричі перечитав текст і аж тоді опустив руку з аркушем. У ньому повідомлялось: «Я вмираю від власної руки, але моя смерть — це вбивство». Слова, без сумніву, були написані тим неповторним, якщо не сказати нерозбірливим, почерком, що був притаманний лише Леонардові Квінтону. Відтак отець Браун, тримаючи в руці той аркуш, рушив до оранжереї, але зіткнувся зі своїм другом-медиком, що саме виходив з неї з виразом повного розуміння і знемоги на обличчі.

— Він таки це зробив, — сказав Герріс.

Вони разом пройшли крізь надзвичайно, неприродно красиві кактуси й азалії та наблизилися до поета і митця Леонарда Квінтона, котрий лежав, звісивши голову з дивана так низько, що його руді кучері торкалися підлоги. У лівому боці стримів той кривий кинджал, який вони знайшли у саду, а рука поета заціпеніла на його руків’ї.

Надворі тим часом розпочалася гроза, так раптово, як ніч у поезіях Кольриджа,[26] і сад та скляний дах геть затьмарив проливний дощ. Отець Браун, схоже, більше досліджував аркуш паперу, ніж поетів труп, тримаючи його близько перед очима і, здавалося, намагаючись у сутінках прочитати напис. Потім він підняв його і оглянув на тлі тьмяного світла, але в цей час вдарила блискавка і на мить осяяла їх таким чисто-білим сяйвом, що супроти нього папір видався чорним.

Настала цілковита темрява, а після того, як відгриміло, її прорізав голос отця Брауна:

— Лікарю, у аркуша чомусь нестандартна форма.

— Що ви маєте на увазі? — перепитав його доктор Герріс, спохмурнівши.

— Те, що він не прямокутний, — відповів Браун. — Здається, один з його кутів відрізано. Що це може означати?

— Боже, звідки я знаю, — невдоволено пробурмотів лікар. — Чи не поправити нам цього бідолаху, як гадаєте?

— Ні, — була відповідь, — необхідно залишити його так, як він зараз лежить, і викликати поліцію.

Отець Браун продовжував розглядати папір. Коли вони поверталися через кабінет, він зупинився перед столом і підняв маленькі косметичні ножиці.

— Ага, — сказав він наче з полегшенням, — ось чим він це зробив. Але зрештою… — він задумливо звів брови.

— Облиште перейматися цим шматком паперу, — наполегливо промовив лікар. — То одна з його чудернацьких витівок. Він вдавався до них сотні раз. Навіть увесь свій папір так підрізав.

І лікар вказав на стос чистого паперу для писання на сусідньому столику. Отець Браун підійшов до столика й узяв один аркуш. Форма його виявилася така ж нестандартна, з підрізом, як і в аркуша з посмертним написом.

— Справді, — сказав отець. — А ось і відрізані кутики.

Попри невдоволення свого колеги, він почав їх перераховувати. Закінчивши, якось винувато посміхнувся і, ніби вибачаючись, сказав:

— Так і є, з двадцяти трьох обрізаних аркушів маємо двадцять дві смужки, відрізані в кутиках. Що ж, мабуть, моя педантичність вам уже обридла, тож давайте повернемося надвір до наших друзів.

— А хто повідомить про все його дружину? — запитав доктор Герріс. — Може, ви підіть і розкажіть їй все, а я, тим часом, пошлю прислугу за поліцією?

— Як скажете, — погідливо відказав священик і пішов до вхідних дверей.

Там він став свідком драми, точніше, гротескної драми. Він побачив, що його дужий приятель Фламбо перебуває у боксерській стійці, від якої вже давно відвик, а на стежці біля ґанку дригає у повітрі ногами, взутими у черевики, симпатяга Аткінсон, на значній віддалі від якого по різні боки стежки валяються його циліндр і ціпок. Виявляється, Аткінсонові, врешті-решт, остогидла майже батьківська опіка Фламбо і він ризикнув його вдарити. Однак, як видно, програв єдиноборство з могутнім апашем.

Фламбо саме готувався накинутися на ворога і дати йому прочухана, коли святий отець, підійшовши, поплескав його по плечі й промовив:

— Облиште, мій друже, і помиріться з паном Аткінсоном. Попросіть вибачення і скажіть один одному «на добраніч». Більше нема потреби його затримувати.

Аткінсон, мов би мимохіть, звівся на ноги і з неприхованою недовірою пішов по свій циліндр і ціпок, підняв їх та попрямував до вхідної хвіртки. Отець Браун, уже серйознішим голосом, запитав:

— А де той індус?

Усі троє (бо до них підійшов лікар) мимовільно повернулися у бік тьмяної трав'яної купини між розгойданих темно-багряних дерев, на якій вони востаннє бачили, як факір погойдувався під час своєї чудернацької молитви. Але індуса там уже не було.

— Нехай йому грець! — вигукнув лікар, люто тупнувши ногою. — Але тепер я знаю, що це зробив отой чорношкірий.

— Я думав, що ви не вірите в магію, — розважливо сказав отець Браун.

— Не більше, ніж раніше, — закотив очі лікар. — Я завжди недолюблював того жовтого дідька, вважав його дешевим фокусником. А тепер я його ненавиджу, бо, як виявляється, він насправді був таким.

— І навіщо йому потрібно було тікати, він же не хотів нічого, — підхопив Фламбо. — Тепер ми нічого не зможемо довести і нічого проти нього не вдіємо. Хто ж піде до констебля зі скаргою на самогубство, здійснене під впливом чаклунства або самонавіювання.

Тим часом отець Браун пішов до будинку, щоб повідомити прикрі новини дружині небіжчика.

Коли через деякий час він вийшов надвір, то був блідий і сумний, але ніхто так і не довідався, що насправді відбулося під час тієї розмови, навіть тоді, коли справа набула широкого розголосу.

Фламбо, який про щось тихо балакав з лікарем, дуже здивувався, що його приятель так швидко повернувся, проте отець Браун, не звертаючи на нього уваги, відвів лікаря убік і спитав:

— То ви вже послали за поліцією, чи не так?

— Так, — відповів доктор Герріс. — Вона буде тут через десять хвилин.

— Зробіть мені одну послугу, — попросив спокійно священик. — Я колекціоную такі курйозні історії, деталі яких — як у нашому випадку з тим індусом — частіш за все не потрапляють у поліцейські звіти. Тому я хочу попросити, щоб ви написали такий звіт про цей випадок для моєї колекції. Ваше діяльність вимагає розуму, — продовжував Браун, пильно вдивляючись у лікареве обличчя, — тож я не можу позбутися думки, що вам відомі такі подробиці цієї справи, які ви, з певних причин, вирішили замовчувати. Як і ваша, моя священицька діяльність заснована на довірі, а відтак, усе, що ви напишете, залишиться у суворій таємниці. Тільки, прошу вас, опишіть усе докладно.

Лікар, вислухавши промову Брауна у якійсь задумі, з ледь похиленою набік головою, уважно подивився йому в очі й нарешті промовив:

— Гаразд, — а тоді пішов до кабінету і зачинив за собою двері.

— Фламбо, — сказав отець Браун, — під верандою є довга лава, ми можемо сісти там, перечекати дощ і покурити. Ви мій єдиний друг, і я хочу поговорити з вами або помовчати.

Обидва зручно всілися на лаві під верандою. Супроти власної звички, отець Браун не відмовився від доброї сигари і довго мовчки пахкав нею, слухаючи, як періщить і тарабанить по даху веранди дощ.

— Мій друже, — нарешті промовив він, — цей випадок — дуже незвичайний.

— Я теж так думаю, — відказав Фламбо, ледь помітно здригнувшись.

— І ви, і я називаємо його незвичайним, — вів далі священик, — проте маємо на увазі різні, якщо не протилежні, речі. Сучасний розум плутає два різні поняття — «загадкове» у значенні «дивне» і у значенні «щось надто складне». Але вдвічі важче відрізнити загадкове від чуда. Чудо — це щось вражаюче, але дуже просте. Воно просте, бо на те воно і чудо. Його безпосередньо творить Бог (або ж диявол), воно не виникає за посередництва природних сил чи людської волі. Ви вважаєте, що наш випадок є дивним, незвичайним, тому що трапилося якесь чудо за посередництва чаклунства того злого індуса. Зауважте, — я не стверджую, що тут обійшлося без божественного чи диявольського. Лише силам небесним і пекельним відомо, які обставини доводять людей до гріховних вчинків у житті. А на цей випадок у мене такий висновок: якщо це суто магія, як ви кажете, тоді це — щось дивне, незвичайне, однак позбавлене загадковості, тому що тут немає нічого складного. Загадковим у диві є лише наслідок, а не спосіб, у який його досягнуто. А у нашому випадку, власне кажучи, саме спосіб, у який було вбито поета, зовсім не простий, а, навпаки, складний.

Гроза, що нібито почала стихати, розлютувалося знову, і було чути далекий відгомін грому. Отець Браун струсив попіл із сигари і продовжував:

— У нашому випадку ми маємо дуже обтяжений обставинами наслідок, злочинний і складний, ніяк не зумовлений ні громами неба, ні пекла. Як ми бачимо слимака за слизькою доріжкою, так я бачу гріховну стежку людини.

Сліпуча блискавка осяяла їх на мить і згасла. А священик подовжував:

— У нашому випадку з усіх ганебних речей найпідступнішою є нестандартна форма аркуша паперу з тим посмертним написом. Та форма підступніша, аніж той кинджал, яким вчинено злочин.

— Ви маєте на увазі аркуш, на якому Квінтон написав зізнання, що чинить самогубство? — запитав Фламбо.

— Я маю на увазі той аркуш, на якому Квінтон написав: «Я вмираю від власної руки», — відказав отець Браун. Але форма того аркуша, мій друже, якась нестандартна, геть нестандартна, принаймні з того, що я бачив у цім гріховнім світі.

— У нього лише відрізана смужка в кутику, — нагадав Фламбо, — і всі Квінтонові аркуші обрізані так само.

— Це дуже дивно, — сказав отець Браун, — і дуже підозріло, як мені підказує досвід і уява. Слухайте, Фламбо, цей Квінтон — хай прийме Бог його душу — був, мабуть, добрячим недоумком, але ж він був справжнім митцем, що вправно володів як олівцем, так і пером. Його почерк — хоч і важко його читати — дуже чіткий і розбірливий. Однак я не можу це довести, бо я, мабуть, взагалі не можу нічого довести. Але я можу сказати вам цілком впевнено, що то не він відкраяв ту кляту смужку в кутику паперу. Якби він хотів так чи інакше підрізати папір задля того, щоб його було легше або запакувати, або зв'язати, або якось інакше його скласти, то він би обрізав той папір ножицями зовсім в інший спосіб. Ви пригадуєте, яка форма того аркуша? Вона просто зіпсована. Вона нестандартна. Ви ж пам’ятаєте, вона — отакого типу.

І отець почав вигойдувати в повітрі своєю сигарою, роблячи колові рухи так швидко, що Фламбо справді побачив у пітьмі якісь ієрогліфи — такі, про які говорив його приятель, цілком незрозумілі, але які нічого доброго не означали.

— Але ж отче, — сказав Фламбо, коли священик знову підніс сигару до рота і відкинувся на лавці, дивлячись на дах будинку, — ану ж тими ножицями насправді скористався хтось інший. Але чому тоді, той інший, хто відрізав смужку з поетових аркушів, змусив Квінтона покінчити життя самогубством?

Отець Браун, що сидів, відкинувшись на лавці й споглядаючи дах будинку, вийняв з рота сигару і промовив:

— Квінтон не покінчив життя самогубством.

Фламбо втупився в нього поглядом.

— Навіщо йому було це робити?! — вигукнув отець.

— Навіщо йому було в цьому письмово зізнаватися!? — священик схилився, спершись руками на коліна, поглянув під ноги і сказав низьким чітким голосом: — То не він зізнався у самогубстві.

Фламбо поклав сигару поруч себе і сказав:

— Ви вважаєте, що передсмертний напис — підробка?

— Ні, — відповів отець Браун, — я певен, що то напис, зроблений Квінтоном власноруч.

— Тобто, ви маєте на увазі, — здогадався спохмурнілий Фламбо, — що Квінтон сам, власноруч, написав «Я вмираю від власної руки» на чистому аркуші паперу?!

— Так, але чому, все-таки, той папір нестандартної форми? — запитав стиха священик.

— Та до чого тут, до дідька, форма, — вигукнув Фламбо, — як вона стосується смерті поета?

— Такої ж зрізаної форми є ще двадцять три аркуші, — незворушно підсумував Браун, — але відсічених окрайків лише двадцять два. Тобто, один з них був знищений і, ймовірно, саме той, що був відрізаний від аркуша з передсмертним написом. Чи вас не наводить ні на які роздуми?

Обличчя Фламбо немов просвітліло, і він промовив:

— Мали б бути якісь інші слова, написані Квінтоном, скажімо: «Вам скажуть, що я вмираю від власної руки», або «Не вірте, що я вмираю від власної руки»…

— Ну, це вже, як кажуть діти, тепліше, — відказав священик. — Але напис зроблено менш ніж за дюйм до краю і навряд чи там було місце для якогось іншого слова, не кажучи вже про п'ять слів. Чи не думаєте ви, що там могла бути кома, яку той, у чиєму серці запанували пекельні сили, мусив видалити як доказ супроти себе?

— Я взагалі не можу ні про що думати, — сказав ошелешений Фламбо.

— А як щодо лапок… — сказав священик і жбурнув недопалок своєї сигари, що мигнула, як метеор, далеко в темряву. Його співбесідник, здавалось, не знав, про що ще говорити, тому отець Браун почав із самого початку:

— Леонард Квінтон був романтиком і довгий час писав роман про чаклунство і гіпнотизм Сходу. Він…

У цю мить позаду них двері поетового кабінету відчинилися і звідти вийшов лікар, як не дивно, вже з капелюхом на голові. Він вручив священикові великого конверта.

— Ось документ, про який ви мене просили, — сказав він, — а я вже мушу йти додому. На добраніч.

— На добраніч, — відповів отець Браун, а лікар, тим часом, уже поспішно відчиняв хвіртку. Він не зачинив за собою вхідні двері, й обидва приятелі опинились у тьмяному сяйві газової лампи. Під її світлом отець Браун відкрив конверт і прочитав таке:

Отець Браун акуратно склав листа і поклав до своєї нагрудної кишені. Саме в той момент пролунав дзвінок, відчинилася хвіртка, і з вулиці зайшли декілька полісменів у мокрих блискучих макінтошах.