Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Учитель

— А що воно за звірюка така в тій норі живе, бобер якийсь? — спитав Тягнирядно.

— Байбак, — відповів хлопець.

— Ти диви. Я, канєшно, знав, що в нас тут такі водяться, але сам ніколи не бачив.

— Та в тому-то й заковика, що не водяться, — промовив Остап. — І де він тут узявся?

— Та, дідько з ним. Ходімо вже.

— Ой! — скрикнув Остап, спробувавши йти. Йому так стрельнуло в ногу, що аж в очах засвітилося. — Ви мені, дядьку, здається, ногу вивернули.

— Канєшно, вивернув: у мене ж сили в руках, як у бульдозера.

— То, як такі сильні, несіть мене тепер, бо сам я йти не можу.

— А ти, канєшно, хитрий жук, — гмикнув Тягнирядно.

— Що це ви, дядьку, — «канєшно» та «канєшно»? — спитав Остап. — Немає такого слова.

— Як же немає, коли я його знаю, — здивувався чоловік.

— Треба казати — «звичайно». Таке слово знаєте?

— Канєшно.

— Знову за своє, — всміхнувся хлопець. — Ну дарма, я ось вас навчу.

— А ти що за один, щоб мене вчити? — пирхнув Тягнирядно, підставляючи хлопцеві спину.

— Учитель я, — мовив Остап і вибрався дядькові на плечі. — У вашій школі працюватиму.

Чоловік недовірливо зиркнув угору на свого вершника:

— Чуєш, я брехні не люблю.

— Правду кажу, — випалив Остап.

— Ну, коли такий учений, то на ось гуску тримай, — дядько Василь всунув Остапові в руки кошик з птахою і поволі рушив. — Учитель, кажеш?

— Ага, — кивнув Остап, з насолодою роздивляючись краєвиди, що відкрилися йому з висоти дядька Тягнирядна, — після інституту у ваше село й направили. Тільки я спізнився. Перший дзвоник уже, мабуть, почався, — зітхнув хлопець.

— Канєшно, — кивнув Тягнирядно, — поки до села дотеліпаємо... вже не встигнеш.

— А якби й устиг, куди мені в драних штанях?

Чоловік з розумінням кивнув. Трохи пройшли мовчки, а потім дядько Василь вирішив розрадити хлопця:

— Не журися. Ну, спізнився, з ким не буває? Хочеш, я тебе прямо до Панасовича одвезу?

— А хто це — Панасович? — спитав Остап.

— Отакий мужик — Панасович! — дядько Василь задер догори великого пальця. — Директор школи.

— А-а. Нормальний, кажете? То що, сваритись не буде?

— Та скажемо, що ти мені допомагав з базару торби нести, — махнув рукою Тягнирядно. — Викрутимось. На, щоб ми з тобою брехунами не були, — чоловік всучив Остапові ще й один зі своїх кульків, — бо я брехні не люблю.

— А що тут? — Остап зазирнув усередину кулька.

— Стратегічна сировина. Стій, закуримо. — Дядько спинився й почав копирсатися в кишенях. Прикуривши, повів далі: — Головою відповідаєш.

— А що ж буде з цієї сировини? — мружачись від їдучого диму з дядькової цигарки, спитав хлопець.

— От прийдеш у гості через тиждень — тоді й дізнаєшся, — багатозначно промовив Тягнирядно. — А поки що неси — не згуби.

— А в другій торбі теж сировина?

— Вгадав. На, до речі, неси, щоб уже надійно було, все по правді. Бо я брехні не переварюю, щоб ти знав. — Тягнирядно упхнув Остапові в руку з гускою ще й другий кульок. — Чуєш, а ти чого це без речей?

— Та була в мене сумка, — зітхнув учитель, — тільки вона вперед поїхала з дідовою кобилою. О, а он і вони!

Попереду справді стояла гарба з Остаповою сумкою. Біля підводи порався вже знайомий хлопцеві дід Михайло, а коло нього стояла Тягнирядниха.

— Куме! — вигукнув Тягнирядно.

— Ой! — пополотніла Тягнирядниха. — Ой, людоньки, перевертень на Петрові їде!

— Тіпун тобі на язик, жінко. Здоров, куме!

— Здоров, куме, — господар кобили простяг Петрові руку. — А що це кума всякі дурниці верзе? Про якогось перевертня.

— Було діло. Та ось він, — Тягнирядно звів очі вгору, на Остапа, — знайомтесь.

— Ні-ні-ні, не треба! — чомусь перелякався дід Михайло. — Ми вже знайомились — оце й досі не можу колесо на місце поставити.

Тягнирядно і Остап глянули на підводу. Вона дійсно була без заднього колеса. Стриножена Сива паслася окремо від воза, випряжена.

— Як понесла, як понесла шалена, то й колесо відпало, — пояснив дід.

— А до чого тут ваше знайомство? — здивувався Тягнирядно.

— Знаєш, яка в нього хвамілія? — мовив дід Припічок і прошепотів щось кумові на вухо.

— А-а, — з розумінням закивав Тягнирядно, — тоді канєшно. Чуєш, злазь, бо вже шия затерпла.

Остап поволі зсунувся з дядька Василя.

— О, наче й нога перестала. А що не так з моїм прізвищем? Нормальне в мене прізвище...

— Ану, цить! — підскочив до нього дід Михайло й затулив шорсткою долонею рота. — Нормальне, нормальне, тільки не кажи його вголос.

— Чому це?

— Понімаєш... — стиха сказав Тягнирядно, — Сива... — усі подивилися на кобилу, що мирно собі пощипувала траву, — боїться слова... — дядько Василь з шепоту перейшов на плямкання і самими губами проворушив: боїться слова «квіточка».

— Тю, а чого це? — вразився Остап.

— А хороба її знає, — кинув дід Михайло, — боїться — і все.

— Васько, що воно за хлопець з тобою? — втрутилася Тягнирядниха, яка весь час мовчки намагалася втямити, про що ведеться чоловіча розмова. — Як це він тебе осідлав? Я оно тридцять років вже пробую, а нічого не виходить, а він, бач, осідлав... То він перевертень чи не перевертень.

— Учитель він. Остапом звати, — відповів чоловік. — Я його від бабая врятував.

— Від кого?

— Від байбака, — поправив дядька Остап. — Тільки ось штани порвалися.

— Скидайте, я хоч шпильками трохи попришпилюю, — запропонувала Тягнирядниха.

Остап, вдоволений таким шанобливим звертанням, слухняно скинув штани і віддав тітці.

— То що, куме, підсобиш із колесом? — звернувся до Тягнирядна дід Михайло.

— Ходімо.

— Діду, а можна я поки на вашій Сивій верхи посиджу? — спитав Остап.

— Та сиди. Ось давай підсаджу. Отак, тримай свою гуску...

— Це не моя.

— Тримай, тримай, бо ще забудемось, — кинув Тягнирядно. — І кульок йому подай, куме, хоча б один.

— Дядьку Василю, а можна я хоч одну зефірину візьму, бо щось так їсти схотілося? — попросив хлопець.

— Ну візьми. Лиш небагато.

— Та я одненьку.

Остап поставив коняці на спину, а собі поміж ноги кошик з гускою і взяв зефір.

— Я одну штучку, оцю, з квіточкою...

Сива немов очікувала, коли хтось з присутніх обмовиться. Щойно прозвучало чарівне слово, коняка зробила кілька незграбних стрибків, потім пута з її ніг полетіли геть — і вже за лічені секунди Сива з Остапом на спині сховалася за лісосмугою.