Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Ґорзулія

Світ потьмарився в очах Вельзепера, коли він побачив її.

О, як же його серце гупало в ребра, шукаючи виходу з кістяної клітки! Як же воно билося й тріпотіло!..

Недодідько ще не йняв віри своїм очам, а кляте серце вже невідь-звідки взяло крила і намагається випурхнути з грудей, вихопитись — і полинути просто до неї! Бідолашному кажанолову знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе і нарешті збагнути: йому не ввижається, він таки бачить перед собою Ґорзулію. І тоді він закричав:

— Стійте! Зупиніться, кажу вам!..

Коли чортолови вивезли свою здобич у Долину, поглядам полонених відкрилися безкінечні поля з казанами та величезними сковородами. Вельзепер уже тут бував і бачив усе це, але ж тоді в казанах та сковородах сиділи грішники — люди, що за життя наробили пребагато недобрих справ і мусили за всі свої негідні вчинки терпіти муки. Нині ж на місці грішників були Вельзеперові одноплемінники — нечисті всіх мастей і рангів. Окрім найвищого начальства.

— А де ж наші чільники? — спитав недодідько у братів по нещастю. — Щось я нікого з верхівки не бачу.

— Дурні вони в казанах сидіти! — пирхнув Довбня. — Вони давно всі десь нагорі, на теплих островах під сонцем ніжаться.

— Тепер ясно, — промовив Вельзепер. — А то ж я дивлюся, що вищого за гаспида нікого немає.

— Бо так завжди було, — подав голос Копито. — Начальство тільки кричить, що про нас дбає, а як тільки запахне смаленим, то простий чорт їм попід хвіст! Вони лише своєю шкурою переймаються, самі собі дають раду, а ми хоч би й усі до чортової матері виздихали — їм байдуже! Далеко ходити не треба, ось вам наочний приклад! — з цими словами зв’язаний Копито, як міг, брикнув такого ж зв’язаного Люцивула. — У-у, шкура!

І тут Вельзепер побачив Ґорзулію. Вона сиділа в казані, повз який саме проїжджала їхня пересувна клітка. Доки недодідько отямлювався від несподіванки, грішники котили полонених далі й далі.

— Стійте! — Вельзепер і сам не сподівався від себе такої сміливості. — Зупиніться, кажу вам! — закричав він до полонителів. — Стійте, я маю вам щось сказати!

— Чого ти? — пробасив Довбня. — Що надумав?

— Я маю щось сказати, — повторив недодідько. — Я знаю, де вихід нагору!

Ці слова справили магічну дію на трійцю грішників — вони зупинились як укопані і втупилися у Вельзепера, наче барани на нові ворота.

— Я можу провести вас до печери, з якої є вихід у людський світ, — ошелешив слухачів недодідько.

— Як?! — не вірив своїм вухам пан Шкварчак. — Чого ж ти зразу нам не сказав? Ще тоді, як ми зустрілися? Ми б давно всі були не в клітці, а нагорі! Дурень, ти Вельзеговне, дурень...

— Ну, нечиста сило, — пригрозив головний грішник, витягуючи Вельзепера з клітки, — якщо збрешеш — начувайся.

— Не брешу, — відповів Вельзепер, — правда, відведу, тільки розв’яжіть мене.

Його звільнили від мотузяччя.

— Ну, веди! — Усі троє грішників нависли над недодідьком з різних боків. — Тільки не надумай дати драпака.

— Поведу, не хвилюйтеся. Тільки в мене одна умова є.

— Яка ще умова?

— Ми підемо всі разом, ви повинні розв’язати й моїх товаришів.

Грішники переглянулися.

— Гаразд. Нехай буде по-твоєму, — кивнув головний нечестивець, — розв’яжемо, нехай і ці йдуть.

— Але це ще не все, — промовив Вельзепер.

— Чого тобі ще? — вирячився на недодідька ватажок грішників.

— Ще ми мусимо взяти з собою одну фурію. Вона о-он у тім казані сидить.

— Чуєш, ти, яку ще фурію?! — аж роздувся від обурення людський ватаг. — Чи не забагато ти на себе береш — ставити нам умови?

— Ну, як собі хочете, — байдужо кинув Вельзепер і простяг перед собою обидві руки. — В’яжіть назад, і я нікуди не збираюсь.

— Ви тільки гляньте на цього нечистого, хлопці! — гмикнув верховодець. — Тут не що інше, як романтична історія замішана! Ех, бісова твоя душа, колись і я за панночками повпадати мастак був. Давай, показуй свою фурію, де вона?

— Трохи назад повернутися треба. Он той казан.

Радісний, Вельзепер перший побіг до Ґорзулії.

Грішники наздогнали його вже коло потрібного казана.

— Здоров був, — привіталися вони з вогнярем — невеличким грішником, який саме розводив попід казанами вогонь. — Є справа.

— Як є, то кажіть, — діловито відповів чоловік.

— Віддай нам оцю бісичку.

Зачувши ці слова, Ґорзулія подивилася з високого казана донизу й побачила Вельзепера. Він стояв і закохано дивився на неї. В зацькованому погляді колишньої секретарки проблиснули вогники надії. Вона не зводила очей з Вельзепера, якого, на власний подив, одразу впізнала.

— Хе, розумники які! — пхикнув тим часом вогняр. — За які це такі коноплі я вам мушу бісичку віддавати?

— Ну, розумієш, дуже треба, — вели своєї Вельзеперові грішники. — Віддай, що тобі з неї?

— А що мені з вас, га? — не здавався чужий грішник.

— Слухай, а давай мінятися, — раптом запропонував головний поневолювач.

— Мінятися? — помітно зацікавився коротун. — А що дасте? Які такі коноплі?

— Конопель немає, але є повна клітка нечистих. То що — по руках?

— То ще треба на тих нечистих подивитися, — вогняр недовірливо покосився на клітку. — Якщо всі такі здохляки, як оцей, що з вами прибіг, то мені таких не треба. Як то кажуть, краще бісичка в казані, ніж біс у бур’яні. Мене не обдурите. Ідіть собі.

— Чув, куцорогий, — головний грішник звернувся до Вельзепера, котрий зачаровано дивився вгору на Ґорзулію і зовсім не чув людської розмови. — Доведеться когось на обмін дати йому, бо так не відпускає твою пасію. Ти оглух, нечисть?! Не відпускає, кажу, мінятися треба!

— А на що ж мінятися? — стрепенувся Вельзепер.

— Не на що, а на кого. Доведеться кимось із твоїх друзяк пожертвувати.

— А віддайте йому пана Шкварчака. Він нам не друзяка ніякий, — осінило недодідька. На більше він не заслуговує.

— Це того, що вас усіх до нас привів?

— Того самого. Він, до речі, не простого десятка чорт — він гаспид.

— Гаспид? — зацікавився вогняр. — Ану, ведіть його, подивимось. Може, щось і вийде з цієї балачки. Ану, ану...

Під схвальне улюлюкання Довбні та Копита, пана Шкварчака обміняли на Ґорзулію.

Вийнята з казана, вона погано розуміла, що відбулося, але весь час промовляла, тулячись до Вельзепера:

— Дякую, дякую, дякую...

А щасливий і розчулений Вельзепер несміливо притискав фурію до себе і зніяковіло поглядав то на грішників, то на своїх одноплемінців.