Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Лицар освіти

Свято першого дзвоника добігало кінця. Директор перейшов до заключної промови:

— Отже, дорогі друзі, зараз усі ви вкотре увійдете. Увійдете в двері нашої рідної школи, щоб увібрати в себе. Увібрати нові знання й переповнитися ними, наче глечик переповнюється цілющими молоком. Шкода, що до нас, мабуть, не приєднається. Я маю на увазі обіцяного молодого вчителя. Якого ми надіялися сьогодні ж привітати у стінах нашої славної школи. Привітати цього лицаря освіти, цього звитяжця науки, вершника долі на шпаркому пегасі знань...

У цю мить на середину подвір’я, перестрибнувши через першокласників, ускочила Сива. На ній возсідав вершник. Він був у вельми пристойних трусах в горошок, на голові мав добряче попсований байбаком, але ще й досі гарний вінок, між ногами тримав кошик з гускою, а в руці — чорний целофановий кульок, повний зефіру. Другою рукою верхівець тримався за гриву.

Ось так ефектно з’явився на роботу у свій перший робочий день молодий учитель Остап Квіточка.

Здивувалися всі. Над зібранням зависла мовчанка. Першою отямилася завуч, вона співучим голосом промовила в мікрофон:

— А тепер, діти, подаруйте своїм учителям... квіти!

Сива сказилася! Брикнула так, що Остап злетів з її спини і ляпнувся на асфальт. Гуска з ґелґотом підлетіла, наче дика птаха, і, зробивши дивовижний ривок у повітрі, приземлилася прямо на голову Павла Панасовича.

Усі нечисленні школярі славної Глинятинської школи з галасом кинулися збирати зефір, що, наче з рогу достатку, посипався на асфальт з роздертого кулька.

Найметкішими виявилися двійко першокласників. Школа починала їм подобатись.