Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Халепам кінець

Петро Бредович і Анжела Джолівна не з першого разу второпали, коли Василь Васильович повідомив їм про своє рішення.

— Отже, так, — напучував парочку начальник, — нашому завідувачу перекажете, що Глинятинська семирічна школа дуже перспективна, і ми просто не можемо її втратити.

— Як?! — здивувався Петро Бредович. — То ми її не закриваємо?

— В жодному разі. І ще перекажіть, що я лишився тут на місяць, вивчатиму безцінний досвід тутешнього педколективу.

— Лишаєтесь? — цього разу не втрималася вже Анжела Джолівна. — А... а де ж ви житимете цілий місяць?

— Ви ж десь жили ці дні. Думаю, Павло Панасович щось для мене придумає.

— Із задоволенням придумаю! — підтвердив директор школи. — Гадаю, ті ж господарі вас і приймуть. Я попрошу, вони люди хороші — не відмовлять. Тут ви не переймайтеся.

— Ой, — стрепенулася Анжела Джолівна, — Василю Васильовичу, а вам часом помічниця не потрібна? Я могла б вам допомагати з варени... з вивченням досвіду.

— Дякую, — мовив головний інспектор, — я вже якось сам з усім упораюсь. Тим більше, що ви, Анжело Джолівно, мусите приглянути за нашим шановним Петром Бредовичем. В такому стані ми ж не можемо лишити його без опіки. До речі, Павле Панасовичу, чи не можна організувати для моїх колег якийсь транспорт до райцентру. А звідти в область вони без проблем доїдуть, там автобуси щогодини ходять.

— Я можу організувати! — зголосився Остап. — Є в нас тут один транспорт.

За півгодини під школою стояла Сива. Дід Михайло Припічок владно тримав віжки в руках, чекаючи, доки поважних пасажирів підсадять на встелену сіном підводу.

— Ви все зрозуміли? — наостанок запитав у підлеглих Василь Васильович. — Не забудете, що казати завідувачу?

— Ні, не забудемо, — пообіцяла Анжела Джолівна.

Ображений Петро Бредович мовчав, вдаючи, що його взагалі ця ситуація й ця розмова не стосуються.

— Ну, то щасливої дороги! — побажав старшим інспекторам Павло Панасович.

— То що, вйо? Можемо їхати? — запитав дідусь Припічок.

— Заждіть, — раптом спохватився Остап. — Ледь не забув. Зачекайте хвилинку. — Він прожогом кинувся до пришкільної клумби.

Дід Михайло зняв з голови картуза і витяг з-під сіна мотоциклетного шолома.

— А навіщо вам оце? — підозріливо спитав Петро Бредович.

Дідусь не встиг відповісти, бо вже тут як тут був Остап з пахучим букетом чорнобривців.

— Це вам! — простяг він квітки Анжелі Джолівні. — Від імені всієї школи дякуємо вам за все!

Дід Припічок підморгнув Остапові, вдягнув шолом і зручно вмостився на водійському місці.

— Ой... — розчулилась інспекторка. — Мені? Дякую! Дякую! Я й не думала... Дякую. Вибачте нам. Може, Петро Бредович щось не так зробив або сказав, чи я ненароком комусь якої прикрості завдала. Вибачте, будь ласка...

— Не варто, вам ні за що вибачатися, — відповів Остап.

Він же не знав, що є за що. Це ж вона, Анжела Джолівна Марущак, колись мимохіть накликала на малесенького Остапчика безліч халеп. А ось цим своїм вибаченням, знову ж таки мимохіть, зняла те прокляття.

— Все одно, — наполягала Анжела Джолівна. — Дякую вам. Боже, яка ж краса! Які квіти! Які чо...о...рно...бри-и-и!..

Сива гарцювала нерівним шляхом так стрімко, а вредні інспектори чіплялися за підводу, аби не впасти, так смішно, що без реготу ніхто на це дивитися не міг.

Разом з усіма сміявся й Остап — юний лицар освіти, надія Глинятинської семирічки, вершник науки і звитяжець долі, хлопець з на диво ніжним прізвищем Квіточка. У цю хвилину йому було легко й радісно на душі, як ніколи.