Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Рятівна ідея

— Чи ви з глузду?! — кліпав, наче сова, Павло Панасович. — Ви з’їхали з глузду, молодий чоловіче?! Що ж ви накоїли?

— А що? Я ж нічого, — стенув плечима Остап.

— Оце — нічого? Ви ж нас погубили. Ви нас просто знищили! От хто, хто, скажіть?! Тягнув вас за язика — хто? Що ви наплели інспекторам про живий куточок?

— Ну... я просто сказав перше, що спало на думку. Взагалі-то, якби я не придумав про живий куточок, то школу б уже закрили. Першокласників у нас, як не крути, всього двоє.

— А Остап Валерійович правду каже, — обережно втрутилася Парасина Павлівна. — Просто він опинився в екстремальній ситуації, от і вигадав про живий куточок.

— Дорогенькі, як ви не розумієте, що ми всі?! Ми всі тепер у екстремальній ситуації. Завтра ж усе одно виявиться, що в нас ні першокласників, ні живого куточка немає. Це все, нам клямка, колеги, точно вам кажу!

— Вибачте мені, — промовив Остап, скидаючи з себе перуку. — Я не мав цього робити. Просто згадав вашу, Павле Панасовичу, розповідь на педраді. Ну, про ваших колишніх тваринок.

— Ет, що там вже згадувати! Нема — то й нема. Я й сам як згадаю, бува, то наче отут! — він рубонув долонею собі коло горла. — Наче отут галушка стає — і ні туди ні сюди. Так мені гірко, так тоскно...

— А чого лишень один ваш Бублик вартий, Павле Панасовичу, — озвався Геннадій Васильович. — Ніколи не забуду, як я для нього траву косив за школою.

— Ой, не кажіть, не кажіть мені про Бублика! — здушеним голосом проказав директор. — Не... не кажіть, якщо... якщо не хочете моїх старечих сліз побачити.

— Та що там, — махнув рукою фізрук, — хіба ж ми не знаємо, як ви його любили. Я й досі не доберу, як це він утік.

— Ой, — директор таки змахнув з щоки скупу сльозу, — я винен. Забув закрити кліточку. Що й казати — якби був мій Бубличок, то ми б про завтра й не хвилювалися... Але все, годі, мовчіть! Не кажіть мені про нього ні слова.

— А я скажу, — раптом невідь-чому зрадів Остап. — І скажу, що я знаю, де ваш Бублик. Якщо Бублик — це той байбак у вашім кабінеті на фотографії.

— Байбак, байбак! — директор схопив молодого вчителя за обидві руки. — Як — знаєте?! Кажіть, не мовчіть, не мучте, Остапе Валерійовичу, не витягуйте з мене. Не витягуйте з мене серце своїм мовчанням!

— Я бачив вашого Бублика. І навіть знаю, де його нора.

— Ура!!! — зарепетували всі хором на чолі з директором.

— Отже, так, колеги! — поправив краватку і поли піджака Павло Панасович. — У нас з’явився шанс. Мусимо до завтра організувати в школі живий куточок. Ваше завдання: зараз ідете й просите дітей, щоб завтра до восьмої ранку принесли з дому якусь цікаву тваринку. Чули, Ніно Силівно?

— Чого ж не чула. Але не второпала до пуття. Яку Маринку?

— Та ні, не Маринку, — голосніше промовив директор, — а тваринку. Ну, там кролика, наприклад.

— На роликах?! — отетеріла Ніна Силівна.

— Ніно Силівно, вам дозволяю завтра не приходити на роботу. Зробіть собі відпочинок, добре? А ви, Геннадію Івановичу, подбайте, щоб наші старі кліточки та загорожі були справні. Та ще кормів. Кормів запасіть хоч якихось.

— Буде зроблено, — кивнув фізрук.

— Я допоможу Геннадію Івановичу з ремонтом кліток, — зголосився Остап.

— Гаразд. Тільки допізна тут не засиджуйтесь, Остапе, бо вночі у нас із вами буде важливіша справа.

— Яка?

— Ми поїдемо ловити Бублика.