Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Другий сеанс

Світ увімкнувся аж під вечір. Петро Бредович спроквола розплющив очі. Першим, що він побачив, була широченна спина Анжели Джолівни. Помічниця сиділа за столом і голосно плямкала.

— Де я? — стиха спитав інспектор. — Світло вже дали?

— Ну нарешті! — підскочила до гостя тітка Галя. — Ви на печі. У нас.

— А хто ви такі?

— Ми? Тягнирядни.

— А-а, вибачте, просто в голові макітриться.

— Ой, я так переживала, так переживала, Петре Бредовичу! — тут як тут опинилася й помічниця. — Ну, слава Богу! Бо я так переживала за вас, так переживала, що й вареник до рота не йшов. Вже думала, що ви ніколи не прокинетесь.

— А що трапилось? Як я тут опинився? Ой, щось голова гуде, ой, зараза!..

— Та ж вам, Петре Бредовичу, м’ячем у голову влучило.

— Яким ще м’ячем? — звівся на лікті інспектор. — Я такого не пам’ятаю. Лише пригадую, як той противний сторож перевіряв посвідчення, а тоді я зайшов до спортзалу, а тоді... тю ти, далі темно. Ну так, вимкнули світло! Що то було?

— Ото й був м’яч у голову, Петре Бредовичу, — співчутливо промовила Анжела Джолівна. — Ви одразу гупнулися на підлогу. Я спочатку гадала, що ви надумали пожартувати. А тоді так злякалася, так злякалася! Добре, що директор школи і фізрук їхній, молодий спеціаліст, до речі, винесли вас на свіже повітря, а тоді сюди перенесли, щоб ви очуняли.

— От тобі й маєш, — старший інспектор почухав потилицю. — І довго я тут лежу?

— Довгенько, — до кухні увійшов господар. — Як ви тут?

— Та байдуже. Тільки на плечах — наче не голова, а вулик.

— Нічого, це буває, — дядько Василь підійшов до печі з налитою чаркою в руці. — Ось я вам мікстурки приніс.

— А допоможе? — недовірливо скривився Петро Бредович.

— Канєшно! Це ж найперші ліки! Пийте.

— Ні, не буду, — відмовився інспектор. — Я це діло не дуже. Та й ви не захоплюйтесь, бо воно не таке й корисне, як ви думаєте.

— Зовсім не корисне, — підключилася тітка Галя. — Хоч ви йому скажіть, Петре Бредовичу. Бо я вже років з двадцять йому товкмачу, що від горілки саме лихо, але ж йому хоч кіл на голові теши.

— Правду каже ваша дружина, правду, — кивнув контужений інспектор, — горілки краще взагалі не вживати.

— Чув, що тобі вчена людина каже? — нависла над чоловіком тітка Галя. — Як мене не слухаєш, то хоч його послухай.

— Ет! — махнув рукою дядько Тягнирядно. — Стара пісня. Як не хочете, то й просити більш не буду. Але повечеряти треба. А йдіть-но до столу.

По вечері прийшов Павло Панасович — спитати, як почувається інспектор.

Він довго вибачався перед Петром Бредовичем, сказав, що завтра чекатиме і його, й пані інспекторку з нетерпінням. Потім директор авторитетно запевнив, що завтра нічого подібного до нинішнього непорозуміння не трапиться. Ба більше: інспектори будуть просто наповал вражені їхньою школою. На що Петро Бредович сказав: «Дякую, але наповал ви нас уже вразили, більше не треба». Потім директор іще раз вибачився й пішов собі.

Вже як спровадили Павла Панасовича, Анжела Джолівна сіла записувати під диктовку господині рецепт тіста на вареники з вишнями, а господар повів Петра Бредовича до хліва на другий сеанс лікування лисини.

Тягниряднівського бичечка звали Беник. Народився він чотири дні тому і вже знав (мама казала), що в них є господар і господиня. Вони дещо дивні: ходять лише на задніх ногах, тому й звуться людьми. Як хто не знає, — то «люди» по-коров’ячому означає «двоногі». Але попри всю свою дивакуватість вони добрі й лагідні. Тричі на день приносять мамі смачну люцерну або кукурудзу, дають воду. За це мама ділиться з ними молоком.

Але вчора вночі разом з господарем до хліва увійшов незнайомий двоногий. І, уявіть собі, запхав у загін до Беника свою голову. Теляткові саме різалися ріжки, тому в нього дуже свербів лоб. Отже, Беник з радістю пристав на запросини побавитися. Він трошки розігнався — і бухнув незнайомця в чоло. Але той виявився слабаком. Після першого ж удару позадкував, заточився і смішно ляпнувся прямо в свіженьку мамину купку. А тоді господар щось Беникові сказав по-своєму. Звісно ж, Беник толком нічого не зрозумів, але йому здалося, ніби хазяїн каже, що вдруге буцати смішного дядька не треба. Відтак незнайомець знову наставив проти нього свого лоба.

Взагалі-то Беник любив дві речі — буцатися й лизатися. За чотири дні свого життя він багато чого вже встиг лизнути. Усе, що було в його невеличкому загоні, біля маминого стійла, він уже лизнув. Господаря й господиню — також. Навіть по кілька разів. Але до багатьох речей Беник просто не міг дотягнутись. Особливо йому кортіло лизнути одну яскраво-жовту круглу штучку. Штучка висіла під стелею і спалахувала щоразу перед тим, як до хліва мали ввійти господар чи господиня.

Отож Беник вирішив лизнути голову незнайомця. Тим більше, що голова в того двоногого була чудернацька, не така, як у господаря. В господаря на голові росла сіра шерсть, а в цього двоногого не росло нічогісінько. Тобто геть зовсім! Це була геть-чисто гладесенька голова. Навіть трохи ту штучку нагадувала. І Беник лизнув голову. На смак вона виявилася солонувата. Мамине молоко теж спочатку було трохи солонувате, а згодом стало солодке. Тому Беник уперто продовжував лизати ту голову, ждучи, що вона посолодшає. Та голова не солодшала. Дуже скоро вона взагалі стала ніякою на смак, і розчарований Беник покинув її і пішов у куточок спати.

Ось і сьогодні господар привів незнайомця, і той знову підставив йому свою голову.

Учора Беник трохи образився, що так і не долизався до солодкого, тому сьогодні не хотів навіть починати. Тим більше, що цього разу голова не була такою лискучою, як учора, а мала тьмяно-рожевий колір.

— Не хоче, — розчаровано промовив Петро Бредович. — Що робити?

— Є ідея. Треба намастити вашу лисину сметаною, — сказав господар.

— Ви геній! — вигукнув інспектор. — Хутчій несіть сметану!

За якусь хвилину дядько Тягнирядно приніс глечик зі сметаною.

— Мастіть, — наказав Петро Бредович, підставляючи голову.

Спочатку все йшло як по маслу. Хоч і йшло по сметані. Беник з охотою злизував її з лисини, дядько Василь мастив нову порцію, і бичечок смакував знову. Але після третього підходу Петро Бредович застогнав:

— Щось воно пече. В нього такий шорсткий язик, щоб ви знали.

— Канєшно, шорсткий.

— Учора було лоскотно, а сьогодні вже пече.

— Нічого. Зате будете пелехатий, як лев. Терпіть.

Інспектор витерпів ще чотири намащування-злизування, а потому чоловіки подалися до хати.

— Набагато краще зі сметаною, — повідомив помічниці Петро Бредович.

— Я знаю, — відповіла та, — вареники з вишнями без сметани такі собі.

— Я не про вареники кажу, а про лікувальний ефект. Допишіть там, де ви нотували про телятко. Допишіть, Анжело Джолівно: спочатку треба намастити голову сметаною.

— Добре, запишу, — промовила помічниця й зашаруділа сторінками.