Стонадцять халеп Остапа Квіточки

Перевірка триває

Наступного ранку Петро Бредович прокинувся від того, що його голова пашіла, наче розжарена сковорода.

— Мабуть, волосся в ріст пішло — не чувся від радості старший інспектор. Окрилений таким здогадом, він вискочив на кухню. Там вже поралася біля столу його помічниця.

— Ану, Анжело Джолівно, гляньте, що там у мене? Так пече, так пече...

— Господи! — сплеснула в долоні помічниця. — Хто це вам голову роздряпав?

— Та що там? — кипів від нетерплячки Петро Бредович. — Ану, дайте люстерко — я сам подивлюся.

З дзеркальця на нього дивився він і не він. На лице Петро Бредович себе, звісна річ, упізнав, але голова мала дивний вигляд: була геть червона.

— Ого! — інспектор обережно провів по маківці долонею. — Ой! Пече, зараза!..

— Як же ви тепер підете до школи?! — схопилася за голову Анжела Джолівна.

— Пусте, щось придумаємо. Краса потребує жертв, Анжелочко Джолівно. Спитайте в хазяйки, чи є в неї зеленка.

Директор Глинятинської семирічки, як і обіцяв, зрання нетерпляче виглядав інспекцію з вікна. Щоправда, спочатку він подумав, що до їхнього села завітали інопланетяни. Ну, принаймні один. Павло Панасович вже вхопився за телефон, щоб дзвонити Триндицеві, але пригледівся й передумав.

Грузькою, розбитою підводами дорогою до школи прямував Петро Бредович. І не дарма директор переплутав його з прибульцем: інспекторова голова була густо намащена зеленкою. Слідом за старшим перевіряльником ледве встигала Анжела Джолівна.

Уся шкільна команда була вже напоготові: Остап Валерійович чекав у вчительській кімнаті вістунку, тобто Парасину Павлівну; Ніна Силівна у формі прибиральниці чатувала там само. Геннадій Іванович цього разу стояв у коридорі, біля дверей учительської: щоб Парасина Павлівна могла здалеку гукнути йому про маршрут інспекторів, а він міг швидше переказати Остапові.

— Добридень вам, — привітався з гостями директор.

— І вам доброго дня, — побажала йому Анжела Джолівна.

Петро Бредович мовчки кивнув.

— Як почувається пан інспектор? — запитав Павло Панасович.

— Дякую, добре, — відповів Петро Бредович.

— Ви впевнені? — директор покосився на його лисину, що кольором тепер нагадувала більярдний стіл.

— Якщо ви натякаєте на мою голову, то забудьте. Це не те, про що ви подумали, пане директоре. Це — ідейне.

— Що ви маєте на увазі?

— Я записався до партії «Зелених».

— Буває, — з розумінням кивнув Павло Панасович. — Я в молодості теж. Теж кілька разів записувався. Точніше вписувався не туди, куди треба. Тільки я частіше носом або оком. То як — ідемо на урок?

— Аякже. Тільки не на фізкультуру.

— А куди? — поцікавилась Парасина Павлівна, що поруч з директором, наче спринтерка, стояла в позиції низького старту.

— А ходімо на урок до першого класу. Є ж у вас цього року першокласники.

— Скільки завгодно! — закопилив губу Павло Панасович. — Ге, Парасино Павлівно?

Але завучка вже стартонула у напрямку до вчительської.

— Знову праска? — підозріливо глипнув на директора Петро Бредович.

— Ні-ні, — заперечив той, — я думаю, що Парасина Павлівна просто вирішила перевірити, чи не дуже слизько натерли підлогу. Щоб ніхто, не приведи господи. Не впав, я маю на увазі. О, о, бачите, гримнулась, я ж казав.

— Оце правильно, — втішився Петро Бредович. — Можете поставити маленький плюсик, Анжело Джолівно. Ну, то ведіть, Павле Панасовичу. Подивимося на ваших першачків.

Цього разу Остапові довелося перебиратися в Ніну Силівну. А це, повірте, складніше, ніж просто вдягти спортивний костюм і кросівки. З жіночим одягом Остап ще зроду не мав справи. А тут мало того, що треба було вдягти спідницю, кофтину й панчохи, то ще ж обов’язково мусив нап’ялити на себе якусь стару перуку і окуляри. На додаток — ще й наквецяти помадою губи.

Бачачи, що вони знову не встигають, Парасина Павлівна терміново випустила Ніну Силівну в «навколошкільне плавання» коридорами. Але старенька вчителька спізнилася.

Вигулькнувши в потрібний коридор, вона побачила попереду себе спини перевіряльників. Вони, на чолі з директором, неухильно наближалися до дверей з написом «1 клас». До дверей її рідного класу! Щось наче тьохнуло в немолодих учительських грудях. Якийсь нездоланний материнський інстинкт примусив Ніну Силівну з усіх своїх старечих сил налягти на ноги. Дорогою вона віджбурила вбік швабру й лишилася лише з відром у руці.

Вчителька наздогнала свою «здобич» під самісіньким класом.

— Добрий день! — на весь голос випалила вона. Усі як за командою обернулися.

Петро Бредович миттю сполотнів і на все горло закричав:

— Заберіть цю жінку звідси!

Краще б він цього не робив. Мовчав би, то вода не потрапила б до рота. А так...

Петро Бредович за хвилину зробився невеличким водоспадиком. Мало того, що інспектор став мокрий-мокрісінький, наче його щойно випрали, — він ще й ковтнув трохи води й ледь не похлинувся. Звісно, що Петра Бредовича ніхто й не збирався прати. Просто Ніна Силівна вихлюпнула на нього брудну воду з відра для полоскання ганчірки.

Павло Панасович остовпів. Навіть він не очікував такого від Ніни Силівни. Ніна Силівна теж такого від себе не очікувала, тому почала белькотіти щось про чисту воду, вологе прибирання й користь від обливання водою.

Анжела Джолівна теж була шокована. Вона навіть впустила свій нотатник на підлогу. Якимось дивом прудкі струмочки, що весело стікали з її начальника, не намочили блокнот.

Хоч це й дивно, але найпершим отямився сам потерпілий.

— Я відчував! — заверещав Петро Бредович на всеньку школу. — Я знав, що тут готується провокація! Ні! Ні! Ви підмочили не мене! І не мій костюм! Ви підмочили репутацію своєї так званої школи! Але нічого! Мене ви цим не візьмете! Я йтиму до кінця! Ану, показуйте своїх першокласників!

Інспектор рішуче розчинив двері й увійшов до класу. За першою партою сиділо двійко малих — хлопчик і дівчинка. Налякані несподіваним ґвалтом, що зчинився в коридорі, вони зимовими горобчиками притулились одне до одного й так принишкли.

Слідом за перевіряльниками й директором убіг захеканий Остап, одягнений у справжній одяг Ніни Силівни.

— Ну! — тріумфально вереснув Петро Бредович. — Я так і знав! І де вони?!

— Розумієте... — зам’явся почервонілий, неначе рак, Павло Панасович. — Тут справа непроста... розумієте... така справа...

— Записуйте, Анжелочко Джолівно! — перервав бурмотіння директора старший інспектор облвно. — Так і пишіть: у першому класі Глинятинської семирічної школи навчається двоє учнів!

— Я перепрошую, — тактовно прокашлявся Остап Валерійович Квіточка, — але ви помиляєтесь.

— А ви ще хто така? — блиснув очима перевіряльник.

— Я? Гм... Я е-е-е... Оксана Валеріївна... е-е-е... Тюльпанчик — вчителька молодших класів. І хочу вам сказати, що учнів у цьому класі набагато більше. Перед вами лиш чергові, вони залишились стежити за порядком, а всі решта...

— А де ж решта? — трохи отямившись, Павло Панасович вирішив підіграти Остапові. Хоча й гадки не мав, що з того вийде.

— В нас же зараз урок «Я пізнаю світ». От увесь перший клас і пішов до нашого живого куточка.

— До чого?

— До нашого шкільного живого куточка, — й оком не зморгнувши, вигадував Остап (бо що він мав іще робити в такій безглуздій ситуації?). — Дітки так люблять спостерігати за нашими вихованцями-тваринками. Погодувати братів наших менших.

— А-а... — непевно кивнув директор.

— У вас є живий куточок? — цього разу голос Петра Бредовича звучав не так погрозливо.

— Авжеж, — запевнив інспектора Остап. — Пречудовий живий куточок.

Якби поглядом можна було спопелити, то від Остапа лишилася б зараз тільки жменька золи, — так подивився на нього Павло Панасович.

— Ой! — зраділа Анжела Джолівна. — Петре Бредовичу, а ходімо й ми подивимось на той куточок! Я так давно не годувала тваринок. Та й ви ж, мабуть, теж...

— Я вчора годував одну, — ніяково відповів старший інспектор, — сметаною.

— То йдемо? — згорала від нетерпіння помічниця.

— І куди я такий мокрий піду? — Петро Бредович зніяковіло зиркнув на Остапа Валерійовича, думаючи, що зиркає на Оксану Валеріївну. — Давайте вже завтра всі разом підемо дивитися на той куточок.

— Всі разом — це хто? — наважився запитати директор школи.

— Всі разом — це ми плюс Василь Васильович. Тільки ніяких прибиральниць! Чули?! Ніяких дурноверхих прибиральниць, бо буде вам лихо!

— А хто такий? Отой Василь Васильович — що за один, дозвольте спитати? — поцікавився директор.

— Я ж вам казав. Завтра приїжджає наш головний інспектор. Я ж вам казав. Ми звітуємо перед ним за свою роботу у цій школі, а він уже й прийматиме остаточне рішення: закривати її чи ні.

— Він, до речі, кандидат біологічних наук, — додала Анжела Джолівна, — і дуже любить всяку звірину.

— Отже, до завтра, — кинув Петро Бредович. — Але не думайте, що кілька мишей вас урятують. Щоби вразити Василя Васильовича, вам знадобиться щось особливе. До побачення, бо мені до завтра ще треба костюм висушити.