Суспільно-політичні твори

Федір Турченко. Микола Міхновський: Становлення світогляду

З іменем Міхновського і його соратників пов’язана ціла суспільно-політична течія у Наддніпрянській Україні початку ХХ ст. — самостійницька. Діячів такого масштабу, як Міхновський, в історії України останнього десятиліття ХІХ ст. — першої чверті ХХ ст. було небагато, а їх вплив на громадсько-політичні процеси в суспільстві важко переоцінити. Такі, як він, торували політичні шляхи для цілої нації, і тому у сьогоденній Україні ми прагнемо знати про них якомога більше.

Відгуки про Міхновського залишили багато сучасників, причому спектр оцінок, які давалися Міхновському, був надзвичайно широкий — від вкрай негативних до апологетичних. Але майже завжди перед читачем поставала не жива людина з її шуканнями, пристрастями, досягненнями і помилками, а символ, інколи — суха, заформалізована схема. Напевне, інакше не могло і бути — адже всі ці оцінки давалися політиками, від яких годі було чекати об’єктивності і неупередженості.

На сприйняття Міхновського нашими сучасниками особливо впливає той факт, що його опонентами і жорсткими критиками були видатні діячі українського визвольного руху, у т. ч. М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Антонович, Б. Мартос, Є. Чикаленко, С. Єфремов та ін. До їхньої думки в українському суспільстві прислуховувалися за життя Миколи Міхнов-ського і прислуховуються тепер.

Погляди Міхновського різко контрастували зі світоглядом традиційного українця. І у цьому відношенні Міхновський не був «дитиною свого часу». Здається, що він взагалі жив у іншому, ніж його сучасники, часовому вимірі. Тодішнє українське суспільство не готове було визнати природність і органічність інших поглядів. Носії цих поглядів були приречені на місце марґіналів українського політикуму. Лідери українського руху відмовляли їм навіть у праві на існування, хоча вони, без сумніву, мали це право, що підтвердили наступні десятиліття української історії.

Сьогодні ситуація змінилася. Ми приходимо до принципового визнання «нормальності» української нації. Якщо це справді так, то ми повинні визнати і право на існування в її інтелектуальному середовищі того, що М. Бахтін називає «численними свідомостями з їхніми світами». Розглядаючи світоглядні позиції Міхновського під цим кутом зору, Марія Кармазіна цілком слушно називає серед цих свідомостей і лібералізм, і соціалізм, і консерватизм, і націоналізм: «Сприймаючи їх рівноправними і не віддаючи жодному з вказаних напрямків переваги (тобто, сприймаючи поза ідеологічними уподобаннями чи упередженнями), ми оцінюємо кожну з них, керуючись тим, яким є її внесок в інтелектуальну скарбницю народу, в розвиток української нації в системі європейських націй як державних, так і — винесемо окремим рядком — недержавних»[1].

Започаткував дослідження життєвого шляху Міхновського один з його однодумців Сергій Шемет, який виступив 1925 р. з посмертною згадкою про нього[2]. Невелику брошуру про діяльність Міхновського в дореволюційні роки видав Р. Борис[3]. У 20-ті — 30-ті рр. про нього писали також Ю. Коллард, В. Євтимович, О. Коваленко та інші сучасники Міхновського[4].

В роки Другої світової війни, коли ідея самостійності України знову набула масової підтримки, в колах ОУН виникла ідея створення книги про Миколу Міхновського. Певно, мова йшла про видання пропагандистського характеру. За цю роботу взявся добрий знайомий М. Міхновського, з яким той співпрацював у 1917-1918 рр. в Українській хліборобсько-демократичній партії, Віктор Андрієвський. Але під час війни рукопис безслідно зник, так і не побачивши світ. Лише 1950 р. Віктор Андрієвський опублікував у Західній Німеччині скорочену версію цього матеріалу[5]. 1974 р. ця версія у формі статті була опублікована у «Визвольному шляху».

Після закінчення Другої світової війни в США над біографією Міхновського працював Петро Мірчук. 1960 р. у Філадельфії була опублікована його невеличка монографія під назвою «Микола Міхновський. Апостол української державності». Про ідеологічну спрямованість книжки, крім назви, свідчить і її передмова, у якій зазначено: «Тоді, коли про різних руїнників-“атаманів” написано безліч споминів, повістей, праць, про великого апостола Української Державності Миколу Міхновського, про того, кому революційні події в Україні після розвалу царської Росії завдячують свій національно-державницький характер, ще й досі не написано ні однієї монографії, ні однієї основнішої праці»[6]. Монографія Мірчука є досьогодні найповнішим описом життя Міхновського, хоча вона побудована, значною мірою, на припущеннях і грішить численними неточностями. Зокрема, Міхновському Мірчук приписує ряд видатних ініціатив українського руху: утворення «Братства тарасівців» і авторство його документів, організацію Революційної української партії (РУП), Центральної Ради тощо. За цю схильність до ідеалізації Міхновського Петро Мірчук гостро критикувався в зарубіжній україністиці. Зокрема, Р. Млиновецький (Роман Бжеський) стверджував, що все, що робив у 1917-1918 рр. Микола Міхновський, було не його власною ініціативою, а виконанням завдань «Братства самостійників», від імені якого він діяв[7].

У 50-ті рр. з амбітним проектом — створення політичної біографії Миколи Міхновського — виступив журналіст і публіцист, член Проводу ОУН Зиновій Книш. Він зібрав і опублікував свідчення ще живих тоді сучасників Міхновського, очевидців подій, деякі документи, що характеризували його життєвий шлях[8]. Але йому, як, зрештою, й усім іншим авторам, не вдалося навіть установити найважливіших дат життя М. Міхновського (зокрема, день народження, роки навчання у гімназії, рік вступу до університету і його закінчення, інші рубіжні етапи життя тощо).

Нічого несподіваного у цьому немає. Маючи у своєму розпорядженні, головним чином, матеріали мемуарного характеру, на щось більше З. Книш, як й інші дослідники, розраховувати не міг. На відміну від багатьох своїх сучасників, Микола Міхновський не залишив автобіографії, спогадів або щоденника. Про нього писали інші, у тому числі й ті, хто мав у свій час з Міхновським дуже складні, а то і ворожі відносини. Інших джерел достовірної інформації про його життя за кордоном виявилося також мало, бо доступ іноземних дослідників до радянських архівосховищ був обмежений, а вітчизняні автори не мали можливості писати про діячів українського визвольного руху.

Сучасні українські історики мають значно кращі можливості для дослідження біографії Миколи Міхновського. У їх розпорядженні — архівосховища, рукописні фонди, бібліотеки. Та скористатися усім цим належним чином вони не зуміли, хоча за останнє десятиліття і написали декілька статей, у яких, враховуючи історичний досвід ХХ ст., робиться спроба визначити місце і роль Міхновського в українському визвольному русі[9]. Прийшов час для створення узагальнюючої роботи про М. Міхновського, яка б, по можливості, в комплексі розкрила його життєвий шлях. Без вирішення цього завдання загальна картина історичного процесу в Україні наприкінці ХІХ — у першій чверті ХХ ст. залишиться неповною, до певної міри, однобокою.

Автор цих рядків зробив спробу, спираючись на весь комплекс документів і матеріалів, у тому числі раніше неопублікованих, вирішити частину цього важливого завдання — проаналізувати формування світогляду Миколи Міхновського і становлення його як особистості. Хронологічно нарис, що пропонується читачеві, охоплює період його життя від народження в 1873 р. до початку 1899 р., коли він залишив Київ і оселився у Харкові, де у 1900 р. написав основну роботу свого життя — «Самостійну Україну».

Все починається з дитинства. «Засади, закладені в дитинстві, схожі на вирізані на корі молодого дерева букви, що ростуть разом з ним, становлячи невід’ємну його суть», — писав Віктор Гюґо. Ця думка письменника-роман-тика далеко не беззаперечна — життя знає багато випадків, коли враження дитинства, якщо і не зникають безслідно, то не відбиваються кардинально на формуванні дорослої особистості. Суспільство, школа, держава формують громадян у відповідності зі своїми потребами і часто істотно коригують дошкільне виховання. Особливо відчувається цей вплив у країнах, позбавлених державної незалежності. Лояльність владі є одним з головних завдань освіти і виховання в цих країнах. А якщо виховується особистість, яка виходить за рамки цієї лояльності, то це, скоріше, виняток з правила, ніж саме правило. У випадку з Миколою Міхновським ми маємо яскравий випадок винятку з зазначеного правила. Микола Міхновський увійшов в історію як один з найпослідовніших серед тодішніх українців противників Російської імперії, один з найяскравіших прибічників незалежності України. Без сумніву, це не було загальне правило навіть серед палких патріотів України.

Дитинство і юність, коли відбувалося формування світогляду Миколи Міхновського, в літературі описані надзвичайно скупо. Навіть автори, які особисто знали Міхновського і співпрацювали з ним — Сергій Шемет і Віктор Андрієвський — майже нічого не написали про його дитячі і юнацькі роки.

Сім’я Міхновських, якщо підходити з мірками того часу, за чисельністю була середньою. У ній було виховано три сини — Володимир, Гаврило і Микола, а також дочка. Утримувалася сім’ я працею батька, священика церкви Всіх Святих (с. Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині, тепер — Чернігівська обл.) Івана Міхновського. Було також 17 дес. землі, з них 15 дес. польової, а 2 дес. — присадибної[10]. Сім’я не бідувала, хоча жила досить скромно, бо розраховувати на розкіш при таких прибутках не доводилось. До праці по господарству залучалися всі, у тому числі й діти. Взагалі, сімейний побут Міхновських був цілком селянським, народним, ґрунтувався на здорових моральних основах. Може, саме тому всі діти знайшли себе в житті і тою чи іншою мірою виявилися причетними до українського національного руху, про що йтиметься у нарисі. Але у ХХ ст. цей давній український рід став відомим, перш за все, завдяки Миколі Івановичу Міхновському, наймолодшому в родині турівського священика.

Відомо, що народився він 1873 р. Але число і місяць у публікаціях про Міхновського не наводить жоден автор, навіть Сергій Шемет, який його добре знав, і Віктор Андрієвський, що деякий час з ним співпрацював. Встановити точну дату могла б допомогти метрична книга турівської церкви Всіх Святих. На жаль, вона не збереглася. Зате добре зберігся архівний фонд Прилуцької чоловічої гімназії, яку у свій час закінчив М. Міхновський. Цей фонд знаходиться в обласному державному архіві Чернігівської області. У ньому знайдено копію свідоцтва про народження М. Міхновського, видану на прохання його батька Івана Міхновського Полтавською духовною консисторією. В копії зазначено: «В метричній книзі, що зберігається в архіві Консисторії Прилуцького повіту села Турівки Всіх Святих церкви за тисяча вісімсот сімдесят третій (1873-й) р. під № 17-м записано так: Марта дев’ятнадцятого (19) числа, села Турівки у приходського священика Іоанна Іоаннова Міхновського і законної його дружини Олександри Федорівни, обох православних, народився син Микола»[11]. В копії вказано і дату хрещення — 20 березня 1873 р.

Цьому документу, складеному за всіма правилами відповідного жанру, можна було б без будь-яких застережень довіряти, коли б не одна обставина: у цьому ж фонді знайдено ряд інших паперів, які вказують на іншу дату народження Миколи Івановича — 10 березня 1873 р.

Перший раз ця дата наводиться в рішенні керівництва гімназії про переведення Миколи Міхновського до 5 класу. Це рішення було прийняте 20 серпня 1887 р., і підставою для нього стало, серед інших документів, метричне свідоцтво, точніше, як про це написано в самому рішенні — «выписка» (витяг) з метричного свідоцтва[12]. Вдруге дата 10 березня 1873 р. як день народження Миколи Міхновського, наводиться в іншому важливому і відповідальному з точки зору оформлення документі — у свідоцтві про його приписку до першої призовної дільниці Прилуцького повіту. Цей документ датується 21 грудня 1890 р. і виданий Прилуцьким повітовим з військової повинності присутствієм[13]. Втретє 10 березня 1873 р. як день народження Миколи Міхновського наводиться у «Списку осіб, що бажають бути допущеними до екзаменування на зрілість в Прилуцькій гімназії». Четвертий раз ця дата наведена і у самому Атестаті зрілості[14], який Микола Міхновський одержав після закінчення гімназії.

Виникає питання, яким документам слід віддавати перевагу? Гімназичним паперам і приписному свідоцтву, які чотири рази називають один день народження — 10 березня 1873 р.? Але цілком можливо, що всі вони (у тому числі і приписне свідоцтво) ґрунтуються на єдиному документі — тій самій «выписке» (витягу) з метричного свідоцтва, на яке лише посилаються в рішенні про переведення Міхновського до 5 класу, але не наводять його. Якщо це так, то більше довіри викликає копія метричного свідоцтва, де наведена інша дата дня народження — 19 березня 1873 р. Малоймовірно, щоб помилився секретар духовної консисторії — особа, акуратність і точність якої є головними професійними рисами. До того ж, у копії свідоцтва про народження дата народження (19 березня) і дата хрещення (20 березня) розходяться лише на один день. Це типовий і дуже поширений для сльської місцевості інтервал: засвідчити день народження дитини прагнули якнайшвидше. У зв’язку з цим дуже важко припустити, щоб дитина священика, яка народилася 10 березня, була цим священиком хрещена аж 20 березня.

Ще один аргумент на користь 19 березня як дня народження Миколи Міхновського. Метричне свідоцтво виписувалося через парафіяльного священика — тобто батька, Івана Івановича Міхновського, і перш ніж попасти у Прилуцьку гімназію, повинно було побувати у його руках.

Все вищесказане дає підстави стверджувати, що днем народження Миколи Міхновського є 19 березня 1873 р. Це підтверджують і матеріали Державного архіву м. Києва, де містяться фонди Київського університету, у якому вчився у свій час М. Міхновський. У томі 5 відомостей про студентів Київського університету зазначається, що Микола Міхновський народився у Ту — рівці Прилуцького повіту 19 березня 1873 р. За новим стилем це 31 березня[15].

Микола у сім’ї Міхновських був пізньою дитиною. Старший брат Володимир у рік його народження був на передостанньому курсі Полтавської духовної семінарії і готувався вийти на самостійний життєвий шлях. Сестра була вже зовсім дорослою і вийшла заміж за Якова Совачова, коли Микола ще був немовлям. Ось чому вплив старшого брата та сестри на формування особистості Миколи Міхновського був обмеженим. Якщо вже говорити про вплив старших у сім’ ї, то це, перш за все, вплив батьків, Івана Івановича і Марфи Федорівни Міхновських, а також середнього брата Гаврила, старшого від Миколи на цілих вісім років.

Іван Іванович Міхновський користувався глибокою повагою серед своїх колег і мирян. Йому вдавалося залишатися на хорошому рахунку у начальства, хоча спілкувався вів виключно українською мовою, цікавився українськими народними звичаями, збирав фольклорний матеріал і друкував його в «Полтавских губернских ведомостях»[16]. Коли народився Микола, його батькові було вже майже 50 років, матері — 44. В такі роки сімейний уклад вже досить усталений, майже консервативний, і все сильніше проявляється схильність до неухильного підтримання сімейних традицій. В той же час батьки мають більше часу для виховання дітей і роблять це з урахуванням попереднього досвіду, тобто, на їх погляд, краще, ніж раніше. Інколи це виливається у сімейний деспотизм, який деформує характер дитини. Але Миколі і його братові Гаврилу пощастило. Батьки виявили педагогічний такт і виховували молодших дітей так, як підказував їм здоровий глузд, народна педагогіка.

В процесі виховання Миколи чи не найважливішу роль відіграли традиції. Його батькам, зважаючи на їх вже немолодий вік, на пам’ять часто приходили яскраві сторінки минулого, і в їхнії розмовах нерідко з великим пієтетом згадувалося ім’я покійного місцевого поміщика Миколи Андрійовича Маркевича. Микола Маркевич був відомим українським істориком, етнографом, поетом, музикантом і, за оцінкою О. Оглоблина, «одним з найкуль-турніших людей тогочасної України»[17]. У нього було багато друзів, серед яких особливе місце належало Тарасові Шевченку. З ним Івану Міхновському, напевне, доводилося спілкуватися особисто в поміщицькому маєтку під час неодноразових відвідин поетом Турівки[18]. Для малого Миколи це не була занадто абстрактна старовина. Поряд з церквою стояв поміщицький будинок, де колись відбувалося все те, про що говорили старші. Його двері були широко відчинені і для Миколиних батьків, і для самого Миколи. У цьому маєтку мешкали Микола Миколайович Маркевич і його дружина Марія Дмитрівна. Були вони, як і у свій час Микола Андрійович Маркевич, не чужими для Міхновських. Традиції тісного спілкування Маркевичів з Міхновськи-ми, започатковані ще у 40-ві — 50-ті роки, продовжили сім’ї Миколи Миколайовича і Івана Івановича. Відносини цих сімей були теплими, можна навіть сказати, сердечними. Саме тому, мабуть, Микола Миколайович і Марія Дмитрівна погодилися хрестити Миколу Міхновського, а значить, кумуватися з Іваном Івановичем та Марфою Федорівною Міхновськими[19].

Такий статус відносин передбачав високу міру взаємної довіри. Напевне, з сімейних розмов, а також з розмов між Маркевичами і рідними батьками, ще зовсім молодий Микола вперше почув і прізвище Тараса Шевченка. Зокрема, Микола Миколайович міг розповісти не лише про дружбу батька з геніальним поетом, а й про листування й особисту зустріч у 1857 р. з Шевченком його брата Андрія Миколайовича Маркевича[20]. Андрій Маркевич продовжував справу свого батька, збираючи етнографічні матеріали і здійснюючи їх музичну обробку. Його діяльність викликала схвальну оцінку Тараса Григоровича. У листі до Куліша Шевченко писав про музичні обробки Андрія Маркевича: «Добре, дуже добре, а особливо “Морозенко”: він мені живі-сенько нагадав нашу милу бесталанну Україну»[21]. Важко уявити, щоб про це не йшлося у розмовах між Маркевичами і Міхновськими і щоб про Тараса Шевченка, його страдницьке життя і поетичний геній малий Микола не дізнався дуже рано.

А з другого боку, немає фактів, щоб стверджувати, що батьки цілеспрямовано виховували Миколу в національному дусі. Напевне, інформація, яку він одержував від батьків, була безсистемною і не переслідувала якоїсь конкретної виховної цілі. Вона могла загубитися в глибинах його пам’яті, коли б щоденно не закріплювалася в багатому світі дитячих емоцій враженнями від народних звичаїв і народної творчості, побуту, які хлопчик засвоював, спілкуючись зі своїми односельчанами. Без сумніву, малий Микола був у полоні сільського оточення і всього того, що називають «національною стихією».

Але були й інші чинники, які справили вплив на формування світоглядних засад Миколи Міхновського. Про свій народ, його минуле Микола чув не лише з народних переказів та пісень. В ті часи дуже популярним було домашнє читання, і довгими зимовими вечорами батьки і діти з захопленням слухали художні твори, у тому числі і про українську минувшину. Такі сімейні читання служили не лише для задоволення інтересів дорослих, а й для підготовки дітей до школи, розширення їх світогляду у молодшому шкільному віці. Як правило, читалися книги Миколи Гоголя, Олекси Сторо-женка, Данила Мордовця та інших популярних письменників, друковані російською та українською мовами. Після Валуєвського указу 1863 р. і Емсь-кого циркуляру 1876 р. українське друковане слово було заборонене. Але той, хто перед собою ставив за мету одержати книги Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Нечуй-Левицького і навіть Тараса Шевченка, міг це зробити. Без сумніву, в сім’ ї Міхновських були книги Тараса Шевченка, був його «Кобзар». Магнетичний вплив творчості Тараса Григоровича Микола Міхновський відчув дуже рано і перебував у його полоні все своє життя.

Про початкову освіту Миколи Міхновського немає жодних відомостей. Очевидно, він здобув її в домашніх умовах. Так тоді було прийнято у сім’ ях, які прагнули дати своїм дітям середню, а потім і вищу освіту і мали матеріальні можливості для цього. Напевне, досить рано було прийняте рішення: зорієнтувати Миколу на світську освіту. Мабуть, цьому передували роздуми і вагання, хоча немає підстав стверджувати, що рішення це далося Івану Івановичу Міхновському, потомственому священику, дуже важко. Батько — досвідчена, мудра і достатньо інтелігентна людина — добре орієнтувався в життєвих реаліях. Станове суспільство на очах розкладалося, і для дітей священиків відкривалися більш привабливі перспективи, ніж просто повторити кар’єру батька. Ось чому Миколу стали готувати для вступу не в духовну семінарію, а у гімназію. В прилуцькій гімназії вже навчався Гаврило Міхновський, і батьки були достатньо обізнані з організацією навчального процесу в гімназії і умовами життя для приїжджих гімназистів.

Уживані в навчальному процесі букварі і читанки писалися малозрозумілою для дітей-українців російською мовою і були нецікавими і занадто складними для дітей, бо розраховані на жителів великоруських губерній. «Великорусский ребенок, прийдя в школу, слышит из уст учителя и находит в книге родную и знакомую ему по дому речь. Образы, которые занимают его воображение, близки и понятны ему. Поэтому, едва усвоив технику чтения, он уже может накапливать познания, взяв от школы все, что она может дать. Совсем в другом положении находится малорусский ребенок в этой же самой школе. “Из дому, из этого светлого рая, — пишет Ушинский о малорусской школе, — где все ясно, понятно, близко сердцу, малороссийское дитя попадает в темный ад — русскую школу, где все темно, чуждо, непонятно”.

В самом деле, из уст учителя ребенок слышит чужие ему звуки, книги наполнены ничего не говорящими уму и сердцу ребенка словами и образами, на каждом шагу приходится преодолевать странные сочетания, механизм чтения не доставляет ребенку никакой радости — к чему складывать звуки, если из этого ничего не выходит»[22].

Це слова з промови, виголошеної самим Миколою Міхновським в 1901 р. на засіданні Харківського товариства поширення у народі грамотності, активним членом якого він був. Вони дуже точно відбивають психологічний стан дитини, яка ніколи не спілкувалася російською мовою і яку почали навчати азам грамоти по російських книгах. Мабуть, Микола Міхновський, який інколи чув російську мову з вуст батькових гостей чи під час домашнього читання, при вивченні російськомовних підручників не відчував того мовного насильства, яке зазнавали його друзі з селянських сімей, котрі перші російські слова почули у школі. Хоча Миколі російська мова давалася не важко (він нею оволодів цілком професійно в процесі навчання в гімназії і університеті), все ж пам’ять про дискомфорт, у якому він перебував при вивченні в дитячі роки букваря і читанки, не залишала його ніколи. Це відчувається у вищенаведеному фрагменті його промови. Працюючи після закінчення юридичного факультету Київського університету адвокатом, він постійно відстоював необхідність ведення судочинства українською мовою як єдиною зрозумілою і близькою українському народові, особливо жителям села. Скрізь, де тільки виникала можливість, він критикував владу за її політику російщення школи, закликав до ведення навчального процесу в школах України рідною мовою. При цьому свою точку зору він аргументував досить різко, з високою мірою внутрішньої переконаності у власній правоті. «Каковы же результаты такого состояния школьного образования?», — задається питанням у своїй промові на вищезгаданому засіданні Микола Іванович Міхновський. І відповідає, посилаючись на цей раз на авторитет Костянтина Ушинського: «Известный русский педагог Ушинский так описывает и оценивает малорусскую школу. “Эта школа.., во-первых, гораздо ниже народа: что же значит она со своею сотнею плохо заученных слов перед морем языка бесконечно глубокого, живого и полного радости, которого выработал и выстрадал сей народ в продолжение тысячелетий; во-вторых, такая школа бессильна, потому что она не строит развитие дитяти на единственно плодородной душевной почве — на народной речи и на отразившемся в ней народном чувстве; в-третьих, такая школа бесполезна: ребенок не только входит в нее совершенно чужой, но и выходит из нее в чуждую ей сферу. Скоро он позабывает десятки великорусских слов, которые выучил в школе, а вместе с тем позабывает и те понятия, которые были к ним привязаны... Что же сделала школа? Хуже, чем ничего: она на несколько лет задержала естественное развитие дитяти”»[23]. Немає сумніву, що ці думки передають і власний досвід, враження дитинства Миколи Міхновського.

Через подібний конфлікт пройшло багато інтелігентів України, які приєдналися до українського національно-визвольного руху. У когось він (як, наприклад, у Миколи Міхновського), проявився раніше, у когось — пізніше. Та у всіх цей конфлікт був важливим чинником формування національної свідомості.

Коли Миколі Міхновському виповнилося 9 років, батьки вирішили віддати його до Прилуцької чоловічої гімназії.

В останній чверті ХІХ ст. мережа гімназій в Україні розширилася і гімназична освіта стала доступнішою, ніж раніше. Дедалі частіше гімназії відкривалися в повітових центрах. Першою в повітовій Полтавщині була лубенська гімназія, другою — прилуцька. Чоловіча гімназія у Прилуках була лише за декілька десятків кілометрів від Турівки. Цей середній навчальний заклад (спочатку як прогімназія, тобто гімназія з неповним курсом навчання) був відкритий 1874 р. з ініціативи місцевих поміщиків-інтелігентів, у т. ч. М. А. Маркевича, М. М. Маркевича, І. М. Скоропадського, В. П. Тарнавського, Г П. Галагана. У січні 1882 р. шестикласна прогімназія була перетворена в повну 8-класну гімназію. Почесним попечителем гімназії був Г. П. Галаган — ініціатор створення у Києві Колегії Павла Г алагана, відомий меценат[24]. Саме у серпні 1882 р. Микола Міхновський після співбесіди був прийнятий у підготовчий клас Прилуцької чоловічої гімназії.

Тодішні гімназії були середніми загальноосвітніми навчальними закладами, де мали право навчатися представники усіх станів суспільства: дворянства, духовенства, купецтва, міщанства і селянства. При відкритті прилуцької гімназії повітове Земське зібрання уповноважило гласного М. М. Маркевича клопотати про надання переважного права вступу у новий навчальний заклад «обивателів міста і Прилуцького повіту, а також дітей чиновників, що служили у місті і повіті»[25]. Такою і стала Прилуцька чоловіча гімназія, в перший клас якої Микола Міхновський був зарахований після закінчення підготовчого класу влітку 1883 р.

Суперечливе враження на Миколу справили гімназичні порядки. Навчально-виховний процес в гімназії ґрунтувався на інших, багато у чому відмінних від домашніх, засадах. Якщо дома Міхновський одержував основи національного (при всій його стихійності, безсистемності і непослідовності) виховання, то гімназія була покликана формувати засади лояльності імперії. Навчання Миколи припало на роки царювання Олександра III, коли внутрішню політику держави, зокрема в освітній сфері, визначав відомий реакціонер, обер-прокурор Синоду Побєдоносцев. Під пильним наглядом властей в навчальних закладах, у тому числі й прилуцькій гімназії, культивувався великоруський патріотизм, девізом якого були «самодєржавіє, православіє і народность». У підручниках на всі лади вихвалялася імперська політика Росії в Україні. Навчально-виховний процес у гімназії, як про це зазначалося у звіті про її роботу, був спрямований на «воспитание подрастающего поколения в горячей любви и преданности Царю и Отечеству, в славе которого оно должно видеть свою славу и бедствия которого оно должно принимать к сердцу так же близко, как и несчастье своих близких и свои личные бедствия. Этой цели воспитания способствовало изучение родной словесности и особенно преподавание отечественной истории, при обучении которой выдвигаются надлежащим образом те великие исторические события, в которых с особенною силою проявилось высокое патриотическое чувство русского народа, и те великие исторические деятели, которые своими трудами или своей жизнью способствовали развитию величия и могущества нашей родины»[26].

80-ті роки ХІХ ст. — гімназичний період життя Миколи Міхновського — були роками, коли свого апогею досягла в Україні русифікаторська політика царизму, коли після заборон 1876 р. була здійснена спроба остаточно знищити українське друковане слово, покласти кінець українській національній культурі.

У навчальних закладах України, у тому числі і гімназіях, цей урядовий курс проводився особливо ретельно. Заняття вимагалося проводити виключно російською мовою. Щодо української мови, то до неї ставилися у відповідності з валуєвською формулою: «Не было, нет и быть не может». Це ставило у нерівноправне, нерідко принизливе становище тих гімназистів, які звикли до української мови. До таких, напевне, належав і Микола Міхновський.

Роки навчання бігли швидко. Збереглася його характеристика, коли він був у останньому, восьмому класі гімназії. В ній є такі записи: «В посещении уроков был очень исправен, уроки готовил довольно старательно, письменные работы исполнял с достаточным усердием, к преподаваемому в классе слушает довольно внимательно, всеми предметами занимался с одинаковым интересом»[27].

Характеристики такого змісту писалися чи не на кожного гімназиста. В них дуже мало індивідуального, і вони майже нічого не говорять про особистість випускника, його громадсько-політичні інтереси. За рядками цієї характеристики проглядається швидше образ майбутнього дисциплінованого чиновника імперського режиму, ніж його непримиренного противника. Без сумніву, у Миколи Міхновського було інше життя, яке не знайшло свого відображення у рядках його гімназичної характеристики. Але про це життя немає майже ніяких відомостей, і реконструювати його можна лише гіпотетично.

Деякий час гімназист Микола Міхновський перебував під впливом старшого брата Гаврила, який закінчив прилуцьку гімназію 1876 р., а потім став свідомим українцем-патріотом. Спілкування з братом полегшувало його адаптацію до гімназичного середовища і водночас допомогло зберегти себе, не розчинитися в конформістському гімназичному оточенні.

З гімназичними роками деякі автори пов’язують і початок культурно-політичної діяльності Міхновського. Зокрема, Віктор Андрієвський у своєму нарисі суспільно-політичної біографії Миколи Міхновського написав, що він (Міхновський) створив у прилуцькій гімназії українську громаду, а за його прикладом така ж громада виникла у лубенській гімназії під проводом Володимира Шемета[28]. Підтвердити чи спростувати цю інформацію нам не вдалося, хоча про існування в Прилуках і Лубнах таємних українських гуртків місцевих гімназистів у літературі писалося[29]. Для встановлення, чи брали в них участь Міхновський і Шемет, необхідно продовжити пошук.

В історичній літературі не наводяться також точні дані щодо дати закінчення Міхновським гімназії. Знайдені у фонді Прилуцької чоловічої гімназії Чернігівського облдержархіву документи дають змогу точно встановити цю дату — 13 червня 1891 р. Саме цим днем датується атестат зрілості, який одержав Микола Міхновський після закінчення Прилуцької чоловічої гімназії[30].

Попереду на нього чекало навчання в університеті.

Відомо, що М. Міхновський був професійними юристом і навчався в першій половині 90-х років у Київському університеті.

Намір після закінчення Прилуцької чоловічої гімназії стати студентом юридичного факультету Київського університету Св. Володимира визрівав, за нашим переконанням, у Миколи поступово. Батьки не заперечували, але вирішальний вплив на вибір справив старший брат Гаврило. Після закінчення у 1886 р. прилуцької гімназії він став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Цікаво, що він навчався на одному курсі з Михайлом Грушевським — у майбутньому видатним українським істориком[31]. Однак з невідомих причин Гаврило Міхновський цей факультет залишив і вступив на юридичний факультет. Після його закінчення він деякий час був навіть викладачем цього факультету. Перебуваючи на канікулах і у відпустці у Турівці на Полтавщині — у родинному гнізді Міхновських, Г ав-рило багато розповідав молодшому брату про навчання у столиці, про студентське життя. Не обходили у своїх розмовах брати і громадсько-політичні проблеми, у тому числі суто українські. Друга половина 80-х років давала для цього досить яскравого і повчального матеріалу. Саме у Києві, де він жив, принаймні, до 1902 р., Гаврило сформувався як переконаний український націоналіст. Дмитро Дорошенко, який у 1905 р. проїздом відвідав Гаврила Міхновського у Прилуках, де він на той час працював адвокатом, охарактеризував його як палкого патріота і самостійника[32]. Немає сумніву, що приклад старшого брата справив надихаючий вплив на молодого Миколу — гімназис-та-старшокласника, який дедалі частіше задумувався над своїм майбутнім. З огляду на ці обставини вибір для навчання юридичного факультету Київського університету здається для Миколи Міхновського цілком вмотивованим.

В літературі зустрічається твердження, що М. Міхновський став студентом у 1890 р. У свій час таку помилкову думку висловлював і автор даної статті[33]. Насправді студентом Микола Міхновський став відразу після закінчення гімназії, тобто у серпні 1891 р. Ця дата встановлена на підставі матеріалів Державного архіву м. Києва, де зберігаються фонди Київського університету. В алфавітних списках студентів Імператорського університету Св. Володимира за другу половину 1891 р. під номером 192 стоїть прізвище студента юридичного факультету (першого семестру навчання) Миколи Івановича Міхновського[34]. Це прізвище в списках студентів університету зустрічається і у наступні 1892 і 1893 роки[35]. У всіх цих списках вказується на 1891 р. як на рік вступу Миколи Міхновського до університету. Таким чином, можна вважати остаточно встановленою і дату вступу Миколи Міхнов-ського до Київського університету.

У публікаціях про Миколу Міхновського немає і точної дати закінчення ним Київського університету. Називаються різні роки, найчастіше — 1894 і 1895 рр. А у довідці, підготовленій чиновниками Київського губернського жандармського управління, датованій 1898 р., навіть зазначається, що юридичний факультет Микола Міхновський закінчив 1893 р.[36]. Мабуть, це друкарська помилка, адже жандармські чиновники, як правило, відзначалися ретельністю і точністю.

Відомо, що повний курс навчання на юридичному факультеті Київського університету тривав 8 семестрів. Таким чином, навчання в університеті (за умови, що воно проходило без перерви) мало закінчитися 1895 р. Найкраще про це могла б засвідчити копія диплома, яка зазвичай залишається в університеті. Але її виявити не вдалося. Зате у тому ж таки Державному архіві м. Києва вдалося знайти документ, підписаний деканом факультету, у якому Микола Міхновський фігурує серед групи «нинішніх студентів 8 семестру». Документ датований 26 січня 1895 р.[37]. В іншому документі стверджується, що станом на квітень 1895 р. Микола Міхновський «прослухав повний курс наук» на юридичному факультеті[38]. Ці документи дають підстави стверджувати, що Микола Міхновський закінчив юридичний факультет Київського університету 1895 р.

Нагадаємо, що кінець 80-х — початок 90-х рр. був особливим, по суті, переломним періодом у суспільному русі в Україні. Закінчувалася ціла історична епоха, відзначена домінуванням в інтелектуальному середовищі України так званого «українофільства» — позбавленого політичного змісту руху української інтелігенції, що прагнула суто культурницькими методами змінити життя селянства на краще. Дмитро Антонович у своєму огляді історії української політичної думки з цього приводу зазначив, що після Кирило-Мефодіївського братства «український рух і українська громада постійно і досить систематично розгублювала свої політичні прикмети та сходила на культурний шлях й постепенно обертала національно-політичний рух в культурну течію, або в літературний напрямок. В вісімдесятих роках цей процес було завершено»[39].

Але кінець цього процесу означав початок іншого. Саме у 80-х — на початку 90-х рр. у молодіжному середовищі розгорнувся інтенсивний пошук нових ідей і організаційних форм, покликаних вивести національний рух з глухого кута, у який його завело аполітичне українофільство. Свою альтернативу запропонували радикальні «драгомановські гуртки». Але вони виявилися неспроможними задовольнити національні запити української молоді. Говорячи сучасною науковою мовою, «драгомановці» не зуміли створити синтез національної і соціальної парадигм і акцентували увагу, головним чином, на соціальних проблемах, які пропонували вирішувати у загальноросійському революційному річищі. Це не могло захопити національно зорієнтовану українську молодь, яка продовжувала перебувати на розпутті і, шукаючи свій ідеал, поступово віддалялася від традиційного українофільства. Саме у цей переломний час з’явився у Києві молодий Микола Міхновський.

Збереглося декілька екзаменаційних відомостей різних курсів юридичного факультету, які дають змогу заглянути за лаштунки академічного життя Міхновського. Зокрема, 11 травня 1892 р. студент першого курсу Микола Міхновський здав екзамен з «історії і загальної частини системи римського права» викладачу Р. Соколовському і одержав «чотири». На 19 травня було призначено екзамен з «юридичної енциклопедії права», на який Микола не з’явився. Цей екзамен він здавав наступного дня, 20 травня, з іншою групою і одержав «добре». Екзаменували першокурсника ординарні професори Д. Піхно і О. Ейхельман[40].

З професором Дмитром Піхном, прихильником економічних теорій англійської класичної школи, теоретиком ринкової конкуренції й капіталістичної раціоналізації, а разом з тим — реакційним монархістом, редактором «Киевлянина» і запеклим противником українського руху студенту М. Міхнов-ському довелося зустрітися на екзамені з курсу «політичної економії і статистики» ще й наступного року. На цей раз успіх був скромніший: комісія у складі професорів Д. Піхна, М. Цитовича і М. Яснопольського виставила йому «трійку»[41].

Щоб завершити питання про академічні успіхи М. Махновського, наведемо ще декілька результатів екзаменів: з «історії філософії права» — «добре», «історії російського права» — «відмінно», «державного права» — «відмінно»[42]. Ці результати свідчать, що Микола Міхновський не був відмінником: він навчався так, як навчалася більшість його однокурсників.

Все ж фундаментальна освіта, яку він одержав, навчаючись на юридичному факультеті, безперечно, справила значний вплив на формування світогляду М. Міхновського. У написаних ним пізніше текстах відчувається рука професійного правника, зокрема ґрунтовного спеціаліста з державного права, який до того ж чудово обізнаний з історією України, всесвітньою історією і добре володіє пером.

Але від більшості студентів університету Микола відрізнявся не лише цим. Заряджений ще з гімназичних років на активну діяльність, він не міг обмежитися академічними заняттями і залишитися осторонь громадсько-політичного життя. У Києві, де суспільний тонус був особливо високий, першокурсник міг стати членом студентської громади і включитися в культурницьку роботу, яку вела молодь під проводом українофілів старшого покоління. Існував і інший шлях — робота в «драгомановських» та соціалістичних гуртках, вплив яких швидко посилювався за рахунок українофільських. Микола не вагався: усім своїм попереднім життям він був підготовлений до вибору на користь національної ідеї. Він став членом української студентської громади.

Про київську молодіжну громаду початку 90-х рр. писала у своїх спогадах Людмила Старицька-Черняхівська. «З осені 1891 чи 1892 ми вже склали великий гурток»[43], — зазначала вона. Серед членів громади (гуртка) називаються Микола Міхновський, Євген Тимченко, Віталій Боровик, Олександр Черняхівський, Іван Стешенко та інші відомі у майбутньому діячі українського визвольного руху. Мабуть, було це у 1892 р., адже точно відомо, що Віталій Боровик переїхав до Києва саме цього року[44].

Безпосередньо у напівпідпільне коло українофілів Міхновського міг ввести його старший брат Гаврило, який в цей час перебував у Києві і все ще справляв значний вплив на Миколу.

Микола досить швидко зорієнтувався в новому середовищі. Спочатку своїм національним темпераментом і гостротою суджень велике враження на нього справив Олександр Кониський. Про це, зокрема, писав Сергій Ше-мет, старший брат якого Володимир зі студентських років був одним з найближчих друзів Миколи Міхновського: «Він користувався при цім поміччю і порадами особливо Олександра Кониського, що тоді багато сил і часу уділяв вихованню молоді»[45].

Про близькі стосунки студентського гуртка з О. Кониським і В. Антоновичем свідчать також інші мемуаристи. Зокрема, Л. Старицька-Черняхівська писала, що «на наші зібрання приходили щоразу О. Я. Кониський, О. П. Косач (Олена Пчілка), М. В. Лисенко, мій батько М. П. Старицький, Т Р. Рильський, В. Б. Антонович, В. П. Науменко, І. С. Левицький, і М. В. Ковалевський»[46]. Їхній вплив на молодь тоді був величезний: «До старих громадян ми ставилися з побожністю, що межувала з набожністю»[47].

Але поважні і авторитетні вчителі так і не стали духовним орієнтиром Миколи Міхновського, як і багатьох його ровесників. Молодий Міхновський не сприйняв їхнє помірковане й аполітичне українофільство. «Я запевнився, що нема другої путі до загального добра, як освіта народу і разом з нею моральне виховання: досягти сього можна лишень школою, книжкою, проповіддю на народній мові і приміром життя. Іти сією стежкою — і значить бути українофілом...»[48], — таким було кредо О. Кониського, яке відбивало панівні тоді серед старшого покоління українофілів настрої. Микола Міх-новський з такою позицією вже не погоджувався. Він прагнув йти далі: його все більше приваблювала активна політична діяльність.

У Миколи Міхновського було немало однодумців у Києві та інших містах України. На початку 90-х років починається процес їх самоорганізації. Влітку 1891 р. поза столицею, у Харкові, де вплив українофілів старшого покоління відчувався менше, з’являється молодіжна організація, названа на честь Кобзаря «Братством тарасівців». Її організаторами були студенти харківських вищих навчальних закладів М. Базькевич, М. Байздренко, І. Липа та дрібний урядовець В. Боровик, які під керівництвом старогромадівця Олександра Русова проводили статистичні роботи на Полтавщині.

Про «Братство тарасівців» у літературі останніх років писалося немало. Серед цих публікацій вирізняється стаття С. Наумова[49]. Написана вона переважно на мемуарних джерелах і свідченнях учасників та сучасників подій. У цьому плані стаття не відрізняється від публікацій з цього питання інших авторів. Але С. Наумов дає свою версію подій, яка істотно відрізняється від точки зору багатьох мемуаристів. До змісту цієї статті ми ще повернемося не один раз — у даному разі для нас важливо те, що наведені в ній матеріали дають змогу уточнити деякі важливі віхи біографії Миколи Міхновського.

Зокрема, вони свідчать, що створення «Братства тарасівців» відбулося напередодні того, як у серпні 1891 р., по закінченні вступних екзаменів до університету Св. Володимира, у Києві з’явився 18-річний Микола Міхнов-ський. Літо 1891 р. як дата організації «Братства тарасівців» зустрічається в переважної більшості дослідників, що торкалися питання про діяльність цього об’єднання. Хоча, заради об’єктивності, слід зауважити: є автори, які вважають, що цю організацію було утворено 1890-го або навіть 1892 року[50].

«Братство тарасівців» відіграло важливу роль в історії українського національного руху, і бути причетним до його діяльності — велика честь. У цьому контексті виникає питання про характер участі у роботі «Братства» Миколи Міхновського. Перш за все, слід рішуче відмовитися від спроб пов’язати виникнення «Братства тарасівців» з ініціативою Міхновського. Серед засновників організації Миколи не було. В цей час він переймався вступом до Київського університету. Тому яскравий опис П. Мірчуком виступу Миколи Міхновського на Тарасовій горі з закликом утворити таємну організацію та висновок автора: «Так постала за почином Миколи Міхновського на могилі Шевченка в 1891 р. перша новітня українська націоналістична організація “Братство Тарасівців”»[51] — слід сприймати як один з міфів, на які так багаті студентські сторінки біографії Міхновського. Він грунтується на помилковому припущенні П. Мірчука, що Микола Міхновський вступив до Київського університету ще 1890 р.

Є ще одна версія цієї легенди: установчий з’їзд «Братства тарасівців» відбувся на могилі Тараса Шевченка під Каневом у 1892 р., а серед його ініціаторів був Микола Міхновський з братом Гаврилом. Одним з авторів цієї версії був Ю. Лавріненко[52].

Всі ці версії не мають ніяких підстав. Насправді членом «Братства тарасівців» Микола став 1892 р. у Києві, де він навчався на юридичному факультеті. Саме у 1892 р. член «Братства» харків’янин Віталій Боровик переїхав у пошуках роботи до Києва і привіз туди ідею створення місцевої філії підпільної організації[53]. Як свідчить у своїх споминах Л. Старицька-Черняхів-ська, В. Боровик, як і Микола Міхновський, у 1892 р. був членом студентської громади[54] і, напевне, став пропагувати в ній ідею створення київської філії «Братства тарасівців». Ця ідея знайшла відгук серед молодих киян і швидко втілилася в місцеву організацію товариства.

Київський гурток «Братства тарасівців» досить швидко став найбільшим і найвпливовішим у товаристві, а після розгрому у 1893 р. поліцією харківського центру перетворився у його керівне ядро. Переважна більшість авторів членом київської організації «Братства» називають Миколу Міхновсько-го. Але потребує конкретного підтвердження теза про керівництво (організаційне і ідейне) київськими тарасівцями з боку Міхновського.

Тезу про особливу роль М. Міхновського у київській філії тарасівців висуває не один автор. Сучасний дослідник Ю. Ткаченко, наприклад, пише що М. Міхновський брав «активну участь у формуванні київського осередку братства»[55]. Відомий діяч українського визвольного руху С. Шелухін ще у 1926 р. називав Міхновського «провідником гурту Тарасівців»[56]. Але ці, як і інші, автори не наводять конкретних фактів участі Миколи в організації київського осередку тарасівців. В дійсності у розпорядженні істориків поки що немає навіть свідчень того, коли саме у 1892 р. він став членом «Братства», як, до речі, невідома і точна дата створення київської філії товариства. За таких умов важко погодитися з думкою, наче 19-річний Микола Міхновський настільки виділявся серед трохи старших за віком київських тарасівців, що став їх безумовним лідером.

Не зовсім зрозуміло й те, як молодий студент став членом законспірованого товариства. Сам до товариства він прийти не міг. Тарасівці, за свідченням одного з фундаторів «Братства» Івана Липи, «приймали до своєї організації дуже й дуже обережно»[57]. Потрібна була надійна рекомендація, щоб першокурсник став членом таємної організації. Ми висловлюємо припущення, що до «Братства» його привів старший брат Гаврило.

Про Г аврила Міхновського як про члена київського гуртка тарасівців згадують ряд дослідників. При цьому вони, як правило, посилаються на публікацію С. Козуба за 1927 р. «Коцюбинський у “Братерстві Тарасівців”». У свою чергу, інформацію для своєї публікації С. Козуб отримав від відомого мовознавця Євгена Тимченка. Є. Тимченка слід вважати достатньо обізнаною людиною. Його (як, до речі, і Віталія Боровика) навіть називають керівником київських тарасівців у 1892-1896 рр.[58].

Гаврило Міхновський, перебуваючи у Києві після вступу у 1886 р. до університету, був добре поінформованим про становище у громадському житті столиці, і мимо його уваги не міг пройти факт створення організації з цілком новою, незвичною, але досить заманливою суспільно-політичною перспективою. До речі, Гаврило Міхновський був досить авторитетною в «Братстві» людиною, працював у ньому чи не найдовше, а з 1899 по 1902 р. (за свідченням Є. Тимченка) навіть очолював київську організацію тарасівців[59]. Напевне, саме Гаврило рекомендував Миколу до вступу в коло братчиків. Таке припущення, на наш погляд, заслуговує на увагу.

До «Братства тарасівців» у Києві входив також Володимир Шемет. Спочатку він вступив на природничий факультет Петербурзького університету (у якому тоді вчився його старший брат Сергій), а потім перевівся до Київського університету. Віктор Андрієвський у своєму нарисі про Миколу Міхновського пише, що Володимир Шемет і Микола Міхновський були знайомі ще з гімназичних років[60]. Якщо це справді так, то поява серед членів «Братства» В. Шемета видається зовсім не випадковою. Однак, мабуть, саме у студентські роки, що збіглися з їх співпрацею у «Братстві тарасівців», почалася глибока і щира дружба Миколи з Володимиром, яка ґрунтувалася на спільності поглядів і тривала все життя. Сергій Шемет так описує свій приїзд на канікули в батьківський дім на хуторі біля Лубен: «Знаходжу там ціле юнацьке товариство: брата-студента і його двох гостей, Гаврила та Миколу Міхновських. Найбільше молодечого запалу, вогню і радості було у цього чарівного хлопця — Миколи. Він нас всіх зачарував: і моїх старих, і всю молодь, що зліталась з околиць до нашого хутора на зов української пісні і українського слова, котрі бреніли, як відроджена надія нації. З того часу це зачарування залишилося на все життя у мене і цілої нашої родини»[61]. Характерно, що у Києві Микола Міхновський і студент Володимир Шемет (університет він закінчив пізніше, ніж Микола) деякий час знімали одне помешкання.

Членами «Братства» були також брати Олександр та Євген Черняхівські, Мусій Кононенко, Володимир Самійленко і вищезгаданий Євген Тимченко. Всі вони пізніше стали відомими громадськими діячами. Віктор Андрієв-ський у своєму нарисі про М. Міхновського серед київських тарасівців називає і відомого українського поета Миколу Вороного[62]. У «Братстві» був і принаймні один однокурсник Міхновського — Боніфатій Камінський[63]. Дослідники нараховують щонайменше 16 членів київського гуртка «Братства тарасівців»[64].

Одночасно тарасівці спілкувалися з найбільш радикальними представниками старшого покоління українських діячів, зокрема вірним прибічником Михайла Драгоманова Миколою Ковалевським[65].

З соціалістичними гуртками загальноросійського спрямування ніяких контактів тарасівцям налагодити не вдалося. «Ніби байдужі до національного питання, — писав В. Самійленко, — вони в суті були дуже нетолерантні до українського відродження.

— А все-таки зачем это? — казали вони. — Мы вас сожмем (здушимо), — казали одвертіші з-поміж них»[66]. Звичайно, така позиція російських соціалістів унеможливлювала конструктивний діалог тарасівців з ними. Але вона загострювала конкуренцію політичних груп за вплив у молодіжному середовищі, сприяла консолідації членів «Братства» і кристалізації їхніх поглядів. У кінцевому рахунку, це посилювало авторитет « Братства тарасівців» у середовищі незадоволених становищем України, соціально-політичними порядками в ній.

«Братство тарасівців» було досить розгалуженою всеукраїнською організацією, і члени київської організації підтримували тісні зв’язки з гуртками «Братства», що існували в інших містах. Таких груп було щонайменше 10-12. За оцінкою С. Наумова, загальна кількість членів « Братства тарасівців» в Україні становила близько 100 чол.[67]. Серед них були видатні діячі українського руху і української національної культури Б. Грінченко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, І. Липа, В. Дейша (майбутня дружина М. Коцюбинського) та ін. Таким чином, ставши членом «Братства тарасівців», Микола Міхновський опинився у центрі не лише суспільно-політичного, а й культурного життя України.

Не зайвим буде зауважити, що до роботи у «Братстві», окрім Миколи і Гаврила Міхновських, виявилися залученими ряд інших представників їх роду. У списках членів товариства (вони ще далеко неповні) зустрічаємо прізвища І. Міхновського, В. Міхновського та О. Міхновського[68]. Можливо, один з них — старший брат Володимир, який був священиком на Полтавщині, а два інші — представники побічних гілок роду Міхновських.

Так, Олександр Лотоцький у своїх мемуарах «Сторінки минулого» описав перший, як він вважав, публічний виступ Миколи Міхновського. Було це на конспіративному святкуванні чергових роковин з дня народження Тараса Шевченка у помешканні церковної школи на Солом’янці у Києві, де вчителював член семінарської громади. «Почав він, — згадував О. Лотоцький, — хвилюючись, кількома реченнями, зупинився, підійшов до дверей і безнадійно схилив голову на одвірок. Так ще тоді не призвичаєні були люде публічно говорити, що спасував промовець, який після уславився своїм красномовством як адвокат в суді при різних громадських виступах»[69]. Лотоцький у цілому неупереджено і навіть із симпатією ставився до Міхновського, і немає підстав підозрювати, що цей момент його життя він описав недостатньо об’єктивно. На жаль, мемуарист не вказав, у якому році відбувся вказаний виступ.

Інша публічна акція з участю Миколи Міхновського датується більш-менш точно. Йдеться про всеукраїнський з’їзд «Братства тарасівців», який відбувся не пізніше квітня 1893 р. у Києві. У монографії М. Слабченка говориться, що Міхновський на цьому з’їзді був головою[70]. У свою чергу, М. Слабченко інформацію про головування на з’ їзді Міхновського запозичив із споминів учасника з’їзду Віталія Боровика.

В історії «Братства» цей з’їзд відіграв важливу роль. На припущення Р. Бориса, на з’їзді обговорювалося питання безпосереднього переходу та-расівців до політичних акцій[71].

Неповний список учасників з’їзду нараховує майже 30 осіб, серед яких були найвідоміші представники «Братства», у тому числі М. Коцюбинський, В. Дейша, В. Самійленко, І. Липа, Є. Тимченко, М. Кононенко та ін. Не викликає сумніву, що головування на такому представницькому зібранні могло бути доручено лише людині, достатньо авторитетній і відомій серед тарасівців усієї України (або хоча б у київській їх організації).

Офіційним викладом поглядів тарасівців вважається «Profession de foi молодих українців» («Символ віри молодих українців»), єдиний програмний документ « Братства», опублікований 1893 р. у квітневому числі львівського журналу «Правда».

Питання про авторство цього документа залишається відкритим. Так, П. Мірчук і деякі інші приписують його Миколі Міхновському[72]. Але ніяких конкретних фактів на підтвердження цього припущення вони не наводять. Ю. Коллард серед можливих авторів (або співавторів) називає Івана Липу і Миколу Яценка[73]. В. Дорошенко схиляється до визнання авторами «Символу віри» Бориса Грінченка і Трохима Зіньківського[74]. Сергій Наумов відкидає версію про авторство Міхновського на тій підставі, що «на час написання реферату він лише починав свій шлях у суспільному русі, був на 6-8 років молодшим за харківських однодумців», і вважає, що автором « Символу віри» був Іван Липа[75]. Враховуючи, що вірогідність кожної з наведених версій істотно не відрізняється, дозволимо собі висловити ще одну: «Символ віри молодих українців» є підсумком колективних зусиль декількох авторів, серед яких цілком міг бути і 20-річний Микола Міхновський.

Серед дослідників немає єдиної точки зору щодо оцінки політичної спрямованості «Братства тарасівців», його програмних цілей. Одні, посилаючись на спомини І. Липи, Ю. Липи, В. Самійленка, С. Шемета, О. Лотоцького, В. Боровика, С. Шелухіна та висновки ряду істориків, вважають його самостійницькою організацією. Інші (Й. Гермайзе, В. Дорошенко і деякі з менш відомих авторів) стверджують, що тарасівці стояли на автономістично-феде-ралістичних позиціях. Беручи до уваги лише «Символ віри молодих українців» (автентичності самостійницької за змістом програми «Братства», прийнятої 1891 р. і відтвореної по пам’яті у споминах І. Липи, В. Боровика, історика М. Слабченка та ін., вони не визнають), ці автори ідеалом тарасівців вважають автономію України і децентралізацію Російської і Австро-Угор — ської імперій. Що ж стосується самостійницьких за змістом споминів та-расівців, опублікованих через декілька десятиліть, то автори цих споминів, на переконання С. Наумова, «приписують братству власні погляди 20-х років»[76]. Якщо це справді так, то доводиться визнати, що всі ці мемуаристи, без жодного винятку, втратили почуття часу і забули, у полоні яких ідеалів перебували на початку 90-х років. Повірити у це важко. Ідеали юності (як і її помилки) пам’ятають все життя.

Мабуть, відчуваючи недостатню обґрунтованість своїх аргументів, С. Наумов робить істотний відступ від своєї позиції. Він зауважує: «Згадка В. Самійленка про “ цілком самостійницький характер” тарасівців[77] стосується, очевидно, лише київського гуртка»[78]. Це своє застереження С. Наумов розвиває в окрему логічну лінію: «Частина братчиків, перш за все кияни М. Міхновський і В. Шемет та інші, в цьому плані (у питанні про майбутній статус України. — Ф. Т.) були схильні йти далі. Однак слід розрізняти самостійницькі погляди окремих тарасівців і автономістські ідеї, висловлені в програмних документах і підтримані більшістю братства»[79].

До речі, з програмними документами також не все так просто. Прагнучи спростувати головний аргумент прибічників оцінки «Братства тарасівців», як автономістичної організації, ряд авторів, зокрема той же В. Самійленко[80], стверджують, що «Символ віри», перш ніж бути надрукованим, зазнав несанкціонованих авторами змін. Саме внаслідок цих змін і появилася вставка про «автономію» і «федерацію», що не відповідає логіці і духу документа і виглядає, за оцінкою Романа Млиновецького, як «латка на новому»[81]. Але достатніх аргументів і, що найважливіше, конкретних фактів (якщо винести за рамки свідчення учасників подій, налаштованих на користь самостійницького характеру «Братства») для обґрунтування своєї точки зору не дає жодна з груп дослідників. Цілком можливо, що на змісті документа відбилися різні впливи, що надало йому еклектичного характеру.

Необхідна для виникнення такої течії соціально-психологічна атмосфера в Україні на початку 90-х років ХІХ ст. склалася. Самостійництво для Миколи Міхновського і його радикальних друзів з «Братства тарасівців» не було чимось цілком незвичним і незрозумілим. Як самостійника вони могли сприймати Тараса Шевченка, з творчістю якого були знайомі з юних років і авторитет якого для них був незаперечний. Ярослав Оршан у своєму «Розвитку української політичної думки за сто літ» зазначив, що Шевченко «приходить у ці роки до влади над українською думкою»[82]. Микола Міхновський, зважаючи на тісні зв’язки Тараса Шевченка з його рідним селом Турівкою, мав додаткові підстави для особливого до нього ставлення. Для нього він був більше, ніж абстрактний символ. Все це свідчить на користь того, що «Братство» носило ім’я Тараса зовсім не випадково. Оцінка Шевченка як мислителя, що прагнув бачити Україну незалежною державою, досить поширена у науковому світі і сьогодні. Роман Шпорлюк називає Тараса Шевченка «видатним політичним мислителем», який «прагнув незалежної України зі справедливим державним устроєм»[83].

Приклади для наслідування тарасівці-самостійники могли знайти і у недавньому минулому. Відомий філософ, у 80-ті роки студент Київського університету, учасник молодіжних гуртків, а пізніше — марксист Борис Кістяків-ський писав, що українське самостійництво як «гурткове явище» з’явилося у Києві ще у 1888 р.[84]. Правда, це його твердження не конкретизується. Нарешті, надихаючі приклади боротьби за незалежність давала історія інших народів Європи, особливо польського. У студентському середовищі Києва було немало поляків, які відкрито демонстрували свої патріотичні почуття. Без сумніву, вони справляли вплив на студентів-українців, сприяючи пробудженню їх національної свідомості.

Як і «Братство тарасівців», студентська громада сприяла подоланню впливу аполітичного українофільства, прилученню молоді до новітніх ідеологічних течій Європи, їх адаптації' на українському ґрунті. В громаді відверто говорилося про те, чого не можна було почути на університетських лекціях чи прочитати у підручниках. У руках членів громади з’ являлися заборонені в Україні примірники «Кобзаря» або інші нелегально доставлені з Галичини, Буковини чи з країн Західної Європи книжки і журнали.

Галичина у ці роки поступово перетворювалася у своєрідний «український П’ємонт». Тарасівці були добре обізнані з її політичним життям.

Самостійницькі тенденції в Галичині стали проявлятися ще у 1848 р., під час європейської революції — «весни народів». Галицький діяч того часу Василь Подолинський у брошурі «Слово перестороги» (1848 р.) говорить про існування у тодішньому галицькому суспільстві чотирьох головних течій, які він називає партіями. Першою він називає «партію чисто українську», яка «хоче України вільної, незалежної і прямує до неї просто, безпосередньо або через Слов’янщину». Ця «партія» існує поряд з «польсько-українською», «австрійсько-українською» і «російсько-українською партіями»[85].

Брошура була надрукована лише у 1919 р., і про її існування тарасівці, звичайно, не знали. Але вони, як і багато інших членів студентських громад, знали про те, що політичні процеси в Галичині, яка входила до складу де-мократичнішої, у порівнянні з царською Росією, Австро-Угорської імперії (досить сказати, що там не було заборони на українське друковане слово і вільно існували українські організації), розвиваються набагато інтенсивніше, ніж у них, на Наддніпрянщині. З 1890 р. в Г аличині діяла Русько-Українська радикальна партія — перша політична партія на українських землях, засновниками і лідерами якої були І. Франко, М. Павлик, В. Будзиновський та ін. Партія стояла на автономістських позиціях, але вже з установчого з’їзду у ній виникло самостійницьке крило. Зокрема, з думкою про власну державність на з’їзді виступив Вячеслав Будзиновський. Свій реферат він опублікував у пресі і окремою брошурою, яка швидко розійшлася серед читачів. У грудні 1890 р. дев’ять молодих галицьких радикалів, у т. ч. В. Будзиновський, звернулися до «української суспільності» з відкритим листом, у якому пропагувалася ідея самостійності і соборності. Лист викликав гостру дискусію в суспільстві і множив число прибічників самостійницької ідеї[86].

На початку 1893 р. молодий радикал Юліан Бачинський у перших числах партійного часопису «Народ» почав друкувати свою книжку «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), у якій на підставі марксистського вчення обґрунтовував необхідність і можливість незалежності України на всіх етнічних землях. Але основну частину книжки, де, власне, говорилося про самостійницьку перспективу, редакція друкувати відмовилася. Іван Франко назвав книжку філософією, що «суперечить здоровому глузду». Його вчитель М. Драгоманов також засудив позицію автора[87]. Хоча повністю книжка була надрукована лише наприкінці 1895 р., про неї в суспільстві вже знали з 1893 р. На IV з’їзді РУРП у грудні 1895 р. положення книги «Україна nredenta» про незалежність і соборність України було практично одноголосно включено до програми партії.

Про ці події не могли не знати на Наддніпрянщині. Тарасівці сприймали Галичину як частину соборної України, бували там і добре орієнтувалися в тамтешніх подіях. Не виключено, що вони в деталях були відомі і Миколі Міхновському. Російська поліція зафіксувала поїздку Махновського до Львова і його зустріч там з Михайлом Грушевським[88]. Грушевський у своїх споминах пише, що Миколу Міхновського він «знав студентом-правником 1890-х рр.»[89]. Як відомо, до Львова М. Грушевський приїхав 1894 р. Тож з Міхновським, ще як студентом, він міг спілкуватися лише до весни 1895 р. Саме в цей час серед членів РУРП відбувалися суперечки щодо змісту книги Ю. Бачинського. Немає сумніву в тому, що еволюція цієї партії справила значний вплив на політичні процеси на Наддніпрянщині, сприяючи їх радикалізації. «Австрійський вишкіл був добрим реактивом для розкладу українського народництва на складові частини»[90], — так коментував вплив галицького політикуму на підросійську Україну колишній член Української соціал-демократичної «Спілки» Арнольд Ріш.

Студентські громади були відкриті для різних громадсько-політичних впливів. Їх засідання часто перетворювалися у гострі дискусії. Студенти часто й охоче обговорювали події за рубежем, особливо у Галичині, роблячи порівняння і висновки. Вони читали популярні тоді серед української інтелігенції «Листи на Наддніпрянську Україну» Михайла Драгоманова і «Листи з України Наддніпрянської» Бориса Грінченка, книгу Г Плеханова «До питання про моністичне розуміння історії», інші нелегальні видання. Деякі з них опинялися в полоні світогляду цих мислителів, інші шукали власні відповіді на питання про майбутнє України і своє місце у суспільному житті. Але всі рішуче відкидали рецепти старогромадівців, демонструючи свій розрив з їх орієнтацією на виключне культурництво і аполітизм українського руху. Йосип Гермайзе перехід київської студентської громади до українського радикалізму і розрив з культурництвом відносить до 1893-1894 р.[91]. Очолював тоді громаду талановитий студент-філософ, лірик Іван Стешенко.

У літературі про київську студентську громаду і, зокрема, роль у її діяльності М. Міхновського говориться дуже мало. Але припускають, що ця роль була особлива. Міхновський — тоді студент 3 курсу — був уже достатньо відомим в опозиційному середовищі Києва. Багато речей, про які говорилося на зборах громади, йому були добре відомі по роботі у «Братстві тарасівців». Мабуть, не викликає сумніву твердження, що студентська громада — це значно нижчий у порівнянні з «Братством тарасівців» рівень організації. Чому ж тоді, зайнятий роботою у «Братстві», переобтяжений академічними заняттями, студент відвідує студентську громаду? У цьому зв’язку виникла версія, що М. Міхновський як член «Братства тарасівців», разом з В. Шеметом виконував завдання київської філії щодо залучення молодих громадівців до активнішої діяльності на національному ґрунті. У споминах тарасівців та їх сучасників є натяки на те, що і в інших містах України «Братство» рекомендувало студентів-тарасівців для вступу до молодих громад, де вони, не розкриваючи себе, проводили лінію своєї організації[92].

Робити це було нелегко. Переважна більшість студентства була аполітична або мала автономістичні погляди. Член «Братства тарасівців» М. Базьке-вич з цього приводу писав: «Виступи невеличкого гуртка київських тарасівців на вселюдних зборах різноманітного київського студентства робили враження якогось донкіхотства, бо це були виступи людей цілком іншого світогляду, не визнаного тодішньою студентською масою»[93]. Але саме завдяки таким ентузіастам, як Міхновський і Шемет, завдяки їх сміливим виступам у студентському середовищі формувалось нове покоління українських лідерів. «В студентських громадах, — писав один з їх вихованців історик Дмитро Дорошенко, — молодь виховувалася в поняттях безкомпромісного українського націоналізму на широкій європейській основі»[94]; вона поступово долала традиційний український комплекс провінціалізму і меншовартості. Ті, хто їх пройшов, відкрито називали себе «національно-свідомими українцями» і з обуренням відкидали звичне — «українофіли».

Але ці процеси зустріли опір продрагомановськи налаштованої частини київської студентської громади. Сам Михайло Драгоманов після публікації «Символу віри» різко накинувся на його авторів, звинувачуючи їх у тому, що вони некритично повторюють стару націоналістичну фразеологію. Він назвав їхні гасла підлим обманом і нечистою роботою, підкресливши, що таким способом ніякі державні справи ніколи не велися. Особливо вразило М. Драгоманова те, що автори «Символу віри» виступили з закликом працювати на національному ґрунті й відмовитися від співпраці в спільному загальноросійському річищі. Відлунням цієї критики були конфлікти в студентських громадах. Віктор Андрієвський у своєму нарисі про М. Міхнов-ського стверджує: «Сам Міхновський у Київській громаді твердо боронив національні засади проти Івана Стешенка і Лесі Українки, що оголосили себе “соціал-демократами”»[95].

До цих слів В. Андрієвського слід ставитися обережно, як до гіпотези. У нас немає абсолютно точних даних, чи перетиналися шляхи студента Миколи Міхновського і молодої поетеси Лесі Українки. Теоретично — цілком могли. У 1891 р. Леся у Києві була один раз, і то проїздом на Південь. У 1892 р. про події у Києві вона знала лише з листів. Навесні-влітку 1893 р. у столиці України вона була двічі, а з 18 жовтня 1893 р. до кінця січня 1894 р. перебувала постійно. Якраз цього періоду стосуються слова Л. Старицької-Черня-хівської, що «коли Леся Українка і Ліля Косач стали жити постійно у Києві», київська студентська громада збиралася на свої засідання «у їх привітному помешканню»[96]. Як уже зазначалося вище, активним членом молодіжної громади був Микола Міхновський.

Під час цього довгого перебування в Києві Леся брала участь у зборах поетичного об’єднання «Плеяди», була помічена поліцією на студентській сходці і попала під поліційний нагляд за участь в інших сумнівних, з точки зору властей, заходах. Точно відомо, що на цих заходах з участю Лесі Українки бував член «Братства тарасівців» Є. Тимченко і керівник студентської громади І. Стешенко[97]. Важко уявити, що могло перешкодити приходити на подібні засідання Миколі Міхновському і завадити його зустрічі з Лесею. Можна передбачити і характер дискусій між ними: Леся Українка тоді перебувала під сильним впливом свого дядька Михайла Драгоманова і критикувала «Символ віри молодих українців»[98]. Колізії, які склалися в київській студентській громаді, Юрій Коллард охарактеризував однією фразою: «Через політичні розходження громада особливої діяльності не виявила і скоро розпалася»[99].

Таким чином, розпад громади був результатом гострих суперечок між її членами. В цих дискусіях у кожної зі сторін були авторитетні союзники, вагомі аргументи. Але були і реалії життя, яке на очах змінювалося і не вписувалися у схеми найвищих авторитетів. А це вже вимагало самостійних оцінок, висновків, а головне — підштовхувало до конкретних дій. В кінцевому рахунку, ці дискусії сприяли кристалізації поглядів сторін, а зрештою — свідчили про диференціацію українського руху. Без такої диференціації був неможливий його дальший поступ.

В цих дискусіях формувалося ціле покоління українських політиків, громадських діячів, подвижників національної культури. Одним з них був Микола Міхновський.

Навесні 1895 р. Микола Міхновський закінчив курс навчання на юридичному факультеті Київського університету і, маючи ґрунтовну фахову підготовку, а разом з тим — великий досвід роботи у «Братстві тарасівців» і студентській громаді, впевнено вступив у цілком самостійне життя.

Ці перші кроки були пов’язані з Києвом, де Міхновський жив до початку 1899 р.

У політичній історії України 90-ті роки ХІХ ст. займають особливе місце. Українське суспільство у ході складної й хворобливої внутрішньої еволюції відходило від аполітичних і напівлегальних форм вияву своїх інтересів і впритул підійшло до створення політичних партій з чіткими програмними принципами та ідеологічними орієнтирами. Молодь перебувала на вістрі цих процесів. Вона вперто тягнулася до політики, відкидаючи нерішучість і непослідовність старшого покоління.

Своєрідним чином процес розмежування в українському суспільстві прискорювали зовнішні фактори. У 1897 р. у Києві був організований Союз боротьби за визволення робітничого класу, члени якого вважали себе частиною загальноросійського робітничого руху і поділяли марксистські погляди. У 1897-1898 рр. відбулося оформлення двох російських політичних партій — соціалістів-революціонерів і соціал-демократів, які діяли на нелегальній основі. Ці партії претендували на роль всеросійських і, оперуючи інтернаціоналістськими гаслами, прагнули взяти під свій вплив українську молодь. Лідерам українських старих громад у цих умовах загрожувала небезпека залишитися «генералами без армії», а українському народу — без власної політичної еліти. Ця перспектива викликала збурення в українському суспільстві. Зокрема, вона дуже хвилювала Івана Франка, який у рецензії на книгу А. Фаресова «Народники і марксисти», написаній у 1899 р., назвав російський соціал-демократизм «для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх густими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на ріднім грунті»[100].

У той же час надихаючий приклад для наддніпрянських українців продовжувала давати Галичина: восени 1895 р. Русько-українська радикальна партія включила до своєї програми вимогу незалежності України і від Австро-Угорщини, і від Росії; у 1899 р. оформляються Українська національно-демократична та Українська соціал-демократична партії, які також стали на позиції державної самостійності України. Павло Тучапський, активний учасник перших українських гуртків соціалістичного спрямування в Києві, у своїх спогадах зазначав, що «інтерес до Галичини» на кінець 90-х рр. «перейшов у справжнє захоплення»[101].

Життя Миколи Міхновського у Києві після закінчення університету в літературі фактично не описане. Навіть його знайомі, що знали Миколу особисто, обійшли ці роки своєю увагою. Сергій Шемет, наприклад, у своїй посмертній згадці про Миколу Міхновського, розповідаючи про цей період його життя, обмежився короткою фразою: «Кілька років по закінченні науки прийшлося Міхновському віддати своїм особистим справам, тяжкій боротьбі за існування...»[102].

Справді, після закінчення Київського університету перед Миколою Міхновським постала проблема працевлаштування. Молодий випускник зумів її досить швидко вирішити. Йому вдалося знайти місце у одній з київських адвокатських контор, де він почав працювати помічником присяжного повірника. Саме на цій посаді Микола Міхновський сформувався як першокласний адвокат. Він брав участь у різних судових справах, у тому числі і досить складних. Відточуючи свою професійну майстерність, молодий юрист із задоволенням допомагав своїм товаришам по українському руху. Так, наприкінці 1898 р., коли Міхновський сам перебував у скрутному становищі, він запропонував свої послуги Борису Грінченку, який зазнавав переслідувань влади[103]. Мабуть, це непоодинокий випадок у київський період життя Міхновського.

Престижна робота давала засоби до існування, але, за даними поліції, він продовжував мешкати на одній квартирі зі своїм товаришем, студентом Володимиром Шеметом, який через постійні конфлікти з владою ніяк не міг закінчити Київський університет[104]. Ці дані стосуються 1897 чи 1898 рр. Можливо, йдеться про квартиру Камінських на Фундуклеївській, 48. Вона належала батькам давнього приятеля Міхновського Боніфатія Камінського, з яким він навчався на юридичному факультеті і який співпрацював із ним у київській філії «Братства тарасівців». Принаймні в одному зі своїх листів до Чернівців Міхновський просить відповідати йому саме на цю адресу. Боні-фатій, як і Володимир Шемет, належав до категорії «старих» студентів і через свої політичні погляди ніяк не міг одержати диплома юриста. Є ще одна цікава адреса, на яку Міхновський просив пересилати йому листи: «Маловолодимирівська, 70, Кононенку для Міхновського»[105]. В обох випадках йдеться про прізвища людей, що були активними учасниками українського визвольного руху і з якими Миколу Міхновського об’єднували не лише ідейно-політичний вибір, а дуже близькі товариські стосунки.

У київський період він відбув короткострокову службу військовим юристом у царській армії і був звільнений у запас підпоручиком. На час військової служби Микола був майже виключений з активної громадської роботи. В армії його неприємно вразило те, що він в одному з листів називав «огидливим побутом»[106]. Разом із тим, служба в армії дала змогу Міхновському набути специфічного досвіду спілкування у військовому середовищі, що у 1917 р. стало йому у пригоді.

Про громадсько-політичну діяльність Миколи Міхновського у Києві у 1895 — на початку 1899 рр. Сергій Шемет не пише нічого. Інший автор і знайомий Міхновського Віктор Андрієвський у своєму нарисі його суспільно-політичної біографії також виявився небагатослівним, хоча все ж зазначив: «Він не знав компромісів і навіть по закінченню університету не залишив без своїх порад студентської громади. Його впливи були такі сильні, що, доки він був у Києві адвокатським конціпієнтом (помічником. — Ф. Т.), до злуки обох частин “громади” не дійшло»[107].

Соціалістична студентська громада, яку В. Дорошенко називає «самостійною українською соціал-демократичною дружиною», а Ю. Лавріненко — «політичною організацією під назвою Українська соціал-демократія (УСД чи група УСД. Київ, 1896-1903) на чолі з Лесею Українкою», виникли як результат еволюції до марксизму студентського гуртка під проводом Івана Стешенка, що існував у Києві ще з 1893-1894 рр.[108]. Оскільки Віктор Андрієв-ський протиставляє характер діяльності Миколи Міхновського і Лесі Українки, виникає необхідність внести деякі уточнення в ідейно-політичні позиції обох.

Суттю політичних поглядів Лесі Українки того часу Ю. Лавріненко вважає принцип організаційної самостійності української соціал-демократії. Виокремлення в національну течію було наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. першочерговим завданням українського руху. Це завдання видатна поетка гостро відчувала й прагнула реалізувати у своїй політичній діяльності. Соціалістичний рух, як відомо, є однією з універсальних соціально-політичних течій людства, якої українське суспільство не могло уникнути. І той факт, що цей рух проникав в Україну не лише в російській, а й у європеїзованій формі, що РСДРП не вдалося поглинути потенційних прибічників соціалістичної ідеології з числа української молоді — заслуга Лесі Українки і її однодумців[109].

Але при всьому цьому політика продовжувала розводити по різні боки двох психологічно близьких патріотів України: Леся Українка була соціалісткою і стояла на платформі федерації з Росією, а Микола Міхновський не поділяв соціалістичних поглядів і був послідовним самостійником. Їх конфлікт був неминучим, і певним чином до нього підштовхнув обох Іван Франко. Наприкінці 1896 р. у редагованому ним журналі «Життє і слово» він опублікував статтю «З кінцем року», у якій гостро критикував київських соціалістів за абстрактне теоретизування, за сприйняття федералізму як догми, без турботи спершу забезпечити в Україні ті суспільні сили і той політичний устрій, який би гарантував рівноправність у майбутній федерації. Франко зазначав, що гонитва за «німецькими і російськими (соціалістичними) модами» веде до втрати зв’язку з рідним народом, і радив наддніпрянським радикалам брати приклад не у «Дейчів, Стефановичів і тих росіян, що ходили в народ» і робота яких «була зовсім гиблою і безплодною», а у литовців, латишів, грузин і поляків, які навчилися поєднувати легальні і нелегальні способи довготривалої і копіткої роботи для піднесення освітнього і культурного рівня народу, його національно-політичної свідомості в цілому[110]. Хоча Іван Франко у своїй статті не називав жодної групи і жодної особи, Леся Українка сприйняла критику на власну адресу. Відповідаючи Франку статтею «Не так тії вороги, як добрії люди», надрукованою у тому ж таки «Житті і слові», Леся Українка, серед іншого, закинула йому, що «стаття “З кінцем року” осягла собі високої честі бути гектографованою руками ворогів радикальної партії... Коли б тільки д. Франко бачив “побідоносні” погляди своїх видавців і чув тон, яким вони питають радикалів при стріванні: «А ви читали “З кінцем року”?»[111].

«Ворогами радикальної партії», яких так гостро засуджувала Леся Українка, виявляється, був ... самостійник Микола Міхновський і його найближче оточення, можливо, з «Братства тарасівців». Таким чином, Міхновський несподівано опинився у фокусі дискусії між двома видатними українськими мислителями, класиками української літератури. Але Франко, здається, не став на бік Лесі та її київських однодумців. У статті «Не по конях, так хоч по оглоблях», надрукованій у відповідь на Лесину статтю, він писав з приводу тиражування його статті у Києві: «Чи подавали до моєї статті якісь уваги, перекрутили її? Нічогісінько! ... Докоряти мені за те, що хтось розширює мою статтю, наражаючись за се на небезпеку, докоряти для того тілько, що стаття не подобається одному кружкові, а подобається другому, се по-моєму більше політика нервів, ніж політика програмова»[112]. Пізніше, коли Іван Франко перевидавав матеріали дискусії, він повторив цю думку: група, «яку можна було би назвати радикально національною, що гуртувалася тоді біля адвоката Міхновського, признала потрібним передрукувати мою статтю у Києві гектографічним друком для пропаганди певно, що попереду усього моїх, а може, також і своїх ідей»[113].

Справді, Міхновському доводилося досить часто розповсюджувати публіцистичні (як і художні) твори Івана Франка, який висловлював йому за це вдячність. Але не викликає сумніву і те, що при цьому Міхновський діяв у відповідності з інтересами київських самостійників, до яких належав. У своїх дискусіях з наддніпрянськими соціалістами та прибічниками єдності з російськими революціонерами він шукав аргументів в Івана Франка, прагнув обіпертися (і у даному випадку обпирався) на його високий авторитет. Це і підштовхувало його до конфронтації з київською соціал-демократичною групою на чолі з Лесею Українкою, якою національно-радикальні ідеї Міхнов-ського тоді сприймалися як «ретроградні»[114]. Але у нас немає фактів, які б свідчили, що це ідейне протистояння супроводжувалося недружніми випадами на адресу Лесі Українки з боку Міхновського.

Мабуть, ніякої неприязні щодо Миколи не відчувала і видатна поетка. Як зазначалося вище, вони могли бути знайомими по роботі у студентських гуртках у Києві ще з першої половини 90-х років. Про цілком нормальні людські стосунки між ними свідчить, зокрема, поїздка Миколи Міхновсько-го у товаристві Івана Франка й Леся Кульчицького до Лесі Українки, яка у серпні 1901 р. лікувалася у санаторії у Карпатах. В пам’ять про цю зустріч залишилася поштова картка з автографами Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Міхновського та інших учасників зустрічі[115]. Як відомо, на той час Леся все ще залишалася у своїй групі «Українська Соціал-Демократія».

Та життя вносило корективи у світогляд Лесі Українки. Під впливом дружньої критики Івана Франка, а почасти і власного життєвого досвіду, Леся стала відходити від марксизму; про себе Іван Якович ще у 1898 р. написав, що він «ніколи не належав до вірних тої релігії». Розчарування у марксизмі привело і до Лесиного відходу від ідей федералізму. З початку ХХ ст. Леся Українка все більше зосереджувалася на Богом даному їй покликанні — поетичній творчості. Її блискуча поезія збагатилася цілком новими мотивами. У творі «В дому роботи, в країні неволі» (1906 р.), де відтворено будівництво грандіозного храму в Єгипті часів фараонів, раб-гебрей не може знайти спільну мову з рабом-єгиптянином, який у захваті від масштабів будівництва і мріє про ще більші і кращі піраміди, де б можна було ховати не царів, «а всіх, хто добрії діла робили». У іноземця-гебрея зовсім інше світосприймання: він органічно не сприймає ідею поліпшення, «демократизації імперії мертвих» і кидає єгиптянину, що «зруйнував би усі ті ваші храми й піраміди!.. Всіх мертвяків повикидав би геть!» Зрештою, раб-гебрей приходить до висновку:

Ці слова могли сприйматися (і багатьма сприймалися) як відповідь Лесі Українки на проблему єдності українських і російських демократів, принаймні, до тих пір, поки існуватиме Російська імперія — цей грандіозний єгипетський храм. «Коли ж загине новий Вавілон?», — запитує поетка у іншому творі. Ці її думки були надзвичайно близькими Миколі Міхновському, який з самого початку своєї діяльності відкидав ідею «братань» і «дружб» поневолювачів із поневоленими. Таким чином, Леся Українка своїм шляхом ішла у тому ж напрямку, у якому йшов і Іван Франко, і Микола Міхновський.

Але все це було вже на початку ХХ ст., коли Міхновський жив у Харкові. У Києві ж наприкінці ХІХ ст. йому разом з іншими членами місцевої філії «Братства тарасівців» та національно зорієнтованими студентами довелося вперто протистояти посиленню марксистського впливу на молодь, який, серед усього іншого, втілювався і в особистості Лесі Українки. За даними, які навів у своїх споминах Ю. Коллард, націоналістична частина студентської громади Києва у 1896 р. посилилася за рахунок групи першокурсників. По суті, виникла нова громада. Очолював її спочатку Василь Доманицький, а через деякий час — Василь Совачев[116].

Поява Василя Совачева у колі лідерів студентського руху — ще одна загадка сімейного клану Міхновських. Василь був сином старшої сестри Міхновського Олімпіади і Якова Совачева (наступника Івана Івановича Міхновського у турівській парафії), тобто рідним племінником Миколи. Перш ніж стати студентом медичного факультету Київського університету, де він навчався у 1896-1902 рр., Василь закінчив військове училище і певний час служив у російській армії. Від Миколи — свого дядька — він був лише на три роки молодшим. Цілком можливо, що поява Василя Совачева біля керівництва громади була зв’язана з ініціативою Миколи Міхновського, який добре знав свого племінника не лише по канікулярних враженнях. Деякий час вони навчалися разом (правда, у різних класах) у Прилуцькій чоловічій гімназії.

За даними Ю. Колларда, Українську студентську громаду в Києві Василь Совачев очолював до 1898 р. Це був початок його участі в українському національному русі, зокрема у його самостійницькій течії, у руслі якої він перебував усе своє життя. Після нього на чолі громади став студент-правник Андрій Лівицький, якому вдалося зібрати воєдино розпорошені студентські групи. Але то був інший час, і Миколи Міхновського вже не було в столиці України.

Матеріалів, що розкривають роботу Міхновського у «Братстві тарасівців» у другій половині 90-х рр., збереглося небагато, але вони свідчать, що він був причетний до всіх важливих акцій організації. Є достатні підстави вважати роботу Миколи Міхновського (як і інших тарасівців) у студентських, семінарійних та гімназичних гуртках виконанням місії членів «Братства». Молодь була головним об’ єктом агітаційної роботи тарасівців. Але, звичайно, не лише молодь і не лише у столиці. Зафіксовані поїздки членів «Братства» в регіони для ведення там агітаційної роботи. Так, у травні 1897 р. провідні тарасівці на кошти цукрозаводчика, українського патріота В. Си-миренка роз’їхалися по Україні для «роботи політичної». Микола Міхнов-ський був відряджений на Лівобережжя[117].

Деякі тарасівці створювали осередки своєї організації або підпорядковані «Братству» групи за місцем свого минулого проживання, буваючи там у батьків, родичів чи друзів під час канікул, відпусток тощо. Цей процес тривав і в другій половині 90-х років. Саме як цілеспрямовану роботу у цьому напрямку можна характеризувати заснований у 1896 р. молодіжний гурток у Лубнах, який місцеве начальство слушно називало «дітьми Шемета»[118]. Поліція вважала, що посередником у стосунках «центральної групи українофілів із лубенським українофільським гуртком» був Володимир Шемет, який доставляв членам гуртка під час відвідин батьків «заборонені закордонні видання з київського складу»[119]. Немає сумніву, що до створення лубенського гуртка був причетний не лише Володимир Шемет із його братами Сергієм і Миколою, а й Микола Міхновський — як один з організаторів або добре обізнаний радник.

Подібний гурток був створений 1896 р. і в Прилуках, на батьківщині Миколи Міхновського. «Головним порадником прилуцького гуртка» Олександр Лотоцький називає племінника Миколи, студента Київського університету Василя Совачева[120]. Важко уявити, що до організації й діяльності цього гуртка не був причетний і сам Міхновський. Робота обох цих гімназійних гуртків принесла значні результати. В них виховувалися відомі пізніше діячі національно-визвольного руху Володимир Дорошенко, Олексій Назаріїв, Микола Порш, Борис Мартос та ін.

Юрій Коллард пише також про існування української громади при Полтавській семінарії, серед членів якої називає двох представників однієї з бічних гілок родинного клану Міхновських («братів О. та В. Міхновських»), які у другій половині 90-х років навчалися у Полтавській духовній семінарії. Членом гуртка був і Симон Петлюра[121]. Дослідник історії роду Міхновських Олександр Стовба вважає, що це неповні дані. Крім братів Олександра й Володимира Міхновських, з осені 1896 р. у семінарії вчився їхній кузен Ве-ніамін Міхновський, який «правдоподібно теж увійшов у громаду»[122]. Юрій Коллард, який особливо детально описав діяльність харківської студентської громади, фіксує членство у ній студентів ветеринарії Ол. та В. Міхновських[123].

Нам не вдалося встановити, чи йдеться про різних осіб, чи це все ті ж полтавські семінаристи, що стали харківськими студентами. Але немає сумніву, що це родичі Миколи і що він цікавився їхніми справами, сприяв їм.

Залучаючи молодь до гурткової роботи, Микола Міхновський разом із тим прагнув відгородити її від впливу традиційного українофільства. Сергій Шемет згадує про різкі статті в галицькій пресі, які писав Микола Міхновський і які викликали незадоволення старих українофілів[124]. Загалом, констатує С. Наумов, у Західній Україні тарасівці опублікували сотні художніх, критичних і публіцистичних творів, чим зробили чималий внесок у створення української публіцистичної літератури[125]. Потім газети й журнали з цими статтями, як і багато інших галицьких видань, переправлялися нелегальними каналами на Наддніпрянщину і сприяли зростанню національної самосвідомості українського населення, політизації українського руху. Самі члени «Братства» виступали в ролі кур’єрів, доставляючи на Наддніпрянщину нелегальну літературу, налагоджуючи зв’язки з галицькими діячами. Простежуючи у другій половині 90-х рр. канали нелегальних поставок з-за кордону у Наддніпрянську Україну забороненої літератури, поліція зафіксувала поїздки з цією метою до Галичини й Миколи Міхновського[126]. У другій половині 90-х рр. Микола Міхновський взагалі був ключовою фігурою в збиранні й поширенні в молодіжному середовищі української літератури і нелегальних видань. Про це, зокрема, свідчить його лист Борису Грінченку від 9 травня 1897 р., у якому він повідомляє, що «колишні функції Школиченка (псевдонім Мусія Кононенка. — Ф. Т.) щодо складу обняв не п. Тимченко, як думалось попереду, а я». Далі у листі Міхновський просить Грінченка «давать мені Ваші красні видання в такій кількості примірників, як Ви узнаєте можливим [i] визначити термін, коли маю Вам сплачувати за дані книги гроші». Як бачимо, Міхновський перебрав на себе досить складну й відповідальну організаційну роботу. Йому доводилося не лише домовлятися про пересилку й доставку по легальних і нелегальних каналах літератури з різних міст і від різних авторів, а й поширювати її серед читачів, вирішуючи при цьому численні фінансові проблеми. Нарешті, він виконував і особливо небезпечну роботу щодо забезпечення доставки літератури з-за кордону. «.. .З свого боку, — писав Міхновський Грінченку, — я, певне, буду й Вам корисним, бо матиму закордонні видання, яких у Вас не буде, і взагалі, матиму найріжніші видання. Коли Вам що потрібно буде — віддаватиму Вам на своїх умовах». В іншому листі, вже від 1 липня 1897 р., Микола Міхновськмй повідомляє Бориса Грінченка, що одержав від нього посилку з книгами і замовляє ще по 25-100 примірників його творів «Думи Кобзарські», «Пісні та думи», «Хатка у балці» та ін.[127].

Така інтенсивна й багатопланова робота Міхновського залишала за ним і у другій половині 90-х рр. місце однієї з ключових фігур «Братства та-расівців». Його ім’я досить часто (чи не найчастіше, у порівнянні з іншими тарасівцями) згадується в історичних джерелах, зокрема одному з найбільш інформативно насичених — епістолярній спадщині Михайла Коцюбинського, пов’язаній з діяльністю «Братства»[128].

Невідомо точно, коли «Братство тарасівців» перестало існувати. Називаються різні дати, аж до 1902 р. Більшість авторів сходяться на тому, що після харківських арештів 1893 р. «Братство» вижило і навіть посилило свою діяльність. Проблеми стали проявлятися з середини 90-х років, коли «Братство тарасівців» опинилося у стані внутрішньої кризи, із якої так і не вийшло. Микола Міхновський із сумом сприймав цей процес. В одному з листів Михайла Коцюбинського за 1896 р. наводиться образна оцінка стану справ у товаристві, висловлена Миколою Міхновським: «Коли б мене спитано,.. в якім стані є наша власна справа, відповів би по щирості: будова потріскалась, крізь великі тріщини шурхає вітер, навіть деякі стовпи захитались, а шашіль, що без упину точить кожну найменшу балку, лякає, що незабаром впаде ціла будівля»[129]. Але без власної організації тарасівці не залишалися ще декілька років. Сергій Наумов схиляється до думки, що «Братство тарасівців» припинило свою діяльність лише у 1898 р.[130].

Однак у діяльності в «Братстві тарасівців» самого Міхновського до 1898 р. джерела ніякої кризи не фіксують. Правда, це лише наше припущення. Для остаточного висновку не вистачає конкретних фактів. Робота «Братства тарасівців» мала добре законспірований характер. За винятком харківського провалу 1893 р. їм удавалося уникати арештів. Та оборотною стороною цього явища стала майже повна відсутність документів про Миколу Міхнов-ського як члена «Братства тарасівців» у фондах жандармських управлінь. Зате у цих фондах збереглися матеріали про його участь в інших течіях і організаціях, які існували в Наддніпрянщині у другій половині 90-х років і які постійно попадали у поле зору поліції. За даними її агентів, одна з таких організацій — загальноукраїнське «таємне товариство» «Молода Україна» — існувало з весни 1896 р. з центром у Києві. Поліція нарахувала аж 458 членів «товариства», яке, згідно з її даними, мало свої відділення в 22 містах. Прилуцьке відділення називалося одним з найбільших, а Микола Міхновський і Володимир Шемет характеризувалися як зв’язкові і експедитори вантажів з забороненою літературою з закордону, тобто, з Галичини[131]. Знайомлячись з персональним складом того, що поліція називала товариством «Молода Україна», дослідники зі здивуванням виявили, що ніякої нової організації в цей час не виникло, а «таємне товариство» — це не що інше, як конгломерат старих українських громад, які, як і раніше, діяли у різних містах України. Так, перелічуючи, наприклад, імена членів київського відділення «Молодої України», поліція називає все тих же членів Старої громади[132]. У будь-якому випадку, немає жодного свідчення учасників українського руху (як членів громад, так і не пов’язаних з ними організаційно чи ідейно) про їхню участь у таємному товаристві, яке мало назву «Молода Україна».

Що ж стосується назви неіснуючої організації, то його «підказали» поліції самі українці. Українське національно-культурне піднесення, що відбувалося по обидва боки Збруча, наддніпрянський публіцист Трохим Зіньківський у 1896 р. охарактеризував поняттям «Молода Україна»[133]. Ця самоназва, підхоплена й розвинута у працях І. Франка, М. Шаповала (Сріблянського), О. Косач (Пчілки) та інших авторів, підкреслювала ідейно-політичну близькість української генерації 90-х років ХІХ ст. з національно-визвольними рухами Європи («Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Бельгія», «Молода Польща» тощо).

Хронологічно національно-культурний рух «Молода Україна» дослідники датують двома останніми десятиліттями ХІХ ст., хоча свою історичну назву він отримав лише у другій половині 90-х рр. Тамара Гундорова, аналізуючи явище «Молодої України», зазначає, що саме наприкінці ХІХ ст. «мо-лодоукраїнство» поширилося на усі важливі сфери суспільного життя — літературно-художню творчість, культуру і освіту, проникло у політику й оформилося як певна цілісність[134].

У контексті «Молодої України» (і як один із найважливіших її наслідків) відбувалася кристалізація національної самосвідомості української еліти. Інтелектуальна верхівка відверто, інколи навіть із викликом, певним епатажем стала демонструвати свою самоідентифікацію з Україною, українською нацією як цілком осібною етноісторичною спільнотою. Це яскраво проявилося не лише у поведінці її окремих представників (згадаймо хоча б Лесине самовизначення — Українка), але й у «Professwn de foi молодих українців» та тих документах, що у другій половині 90-х рр. були складені на його основі. «Наука і життя Вкраїнського народу доводить нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, як і кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці і поступу»[135], — ці слова «Profession de foi» яскраво віддзеркалюють не лише погляди тарасівців, а й «молодоукраїнську» ідеологію у цілому.

Але ці переконання невеликої групки українських інтелектуалів слід ще було прищепити цілій нації. І нова генерація національної інтелігенції напружено шукала (і пропонувала!) шляхи перетворення величезної етнічної маси українського населення у те, що Іван Франко називав «суцільним культурним організмом, здібним до самостійного культурного й політичного життя» і спроможним увійти на рівних правах з іншими у коло цивілізованих європейських народів. Кожен робив це по-своєму. Леся Українка й Михайло Коцюбинський «європеїзували» українську літературу і, за влучною оцінкою І. Крип’якевича і Д. Дорошенка, «поглибили й поширили самочут-тя повновартости українця, як громадянина світа»[136]. Михайло Драгоманов був українським політичним мислителем європейського масштабу. Він увів українців у коло сучасних йому політичних і соціологічних вчень і прагнув ввести майбутнє України у європейський і світовий контекст. Микола Лисенко став для українців тим, ким були для росіян Глінка, для поляків Шопен, для чехів Сметана, для норвежців Ґріґ — творцем національного напрямку у музиці[137]. Самого Івана Франка американський дослідник Клеренс Манінґ узагалі назвав «скульптором» новітньої української нації. Михайло Грушев-ський заклав основи сучасної української історіографії і зробив те, без чого неможливе націотворення — обґрунтував «український міф» на мові тодішньої науки[138]. Борис Грінченко відредагував 4-томний «Словарь української мови», визнаний класичним. Мету своєї діяльності в культурній сфері він бачив у тому, щоб «виробилася з української нації одна національно-самосвідома освічена нація». Саме ці видатні особистості були найяскравішим утіленням «Молодої України». Усіх їх, за винятком емігранта М. Драгоманова, Микола Міхновський знав особисто й у 90-ті рр. за різних обставин із ними тісно співпрацював. За цими видатними подвижниками стояли десятки і сотні їх послідовників і учнів.

Мабуть, під впливом загального піднесення Міхновський задумав досить амбітний проект: книгу під робочою назвою «Русини з початком ХХ століття» — своєрідну енциклопедію, покликану дати огляд українського життя, географії, історії та етнографії України, її економічного, політичного та культурного становища. Ця книга могла стати в один ряд з іншими видатними досягненнями української культури того часу. У листі Б. Грінченку він писав з цього приводу: «Я надумався у купі з прихильними до сеї думки людьми з початком ХХ віку видати книгу, яка б була свідотством існування нашої нації і в 20 главах дала історію культури нашого народу»[139]. Разом з тим, Міхнов-ський переслідував ще одну мету — сприяти консолідації молодшої генерації українських патріотів або, як він писав, створити «достойний пам’ятник того, що дивлячись на раз-у-раз виявлювану усобицю між старими, зросла й зміцніла солідарність молодого покоління»[140]. Книгу планувалося видати російською мовою у Петербурзі й українською в Галичині. Микола Міхнов-ський оголосив у буковинській пресі (у газетах «Буковина» і «Руслан») про цей проект, опублікував його план і закликав спеціалістів Наддніпрянщини і Західної України до співпраці.

Проект Миколи Міхновського викликав жвавий інтерес у середовищі української інтелігенції. Його добре ілюструють листи Миколи Міхновського до Бориса Грінченка та Івана Франка, опубліковані у 1994 р. Сергієм Квітом[141]. З листів Міхновського відомо, що свою згоду на участь у проекті дали «В. Б. А.» (очевидно, В. Б. Антонович), який зголосився написати «Нарис антропологічний» (Глава ІІ), а також «профес. Я...» (мабуть, відомий економіст проф. М. Й. Яснопольський), що погодився написати главу «Фінанси»[142]. До Миколи Міхновського надходили листи з пропозиціями щодо участі у проекті та вдосконалення плану. Зокрема, в одному з листів із Галичини пропонувалося відмовитися від терміна «русини» і вживати поняття «українці»[143].

З проханням написати «ІХ гл. того видання під назвою “Національний рух”» звернувся Міхновський до Івана Франка. Переконуючи його взятися за цю роботу, Микола писав йому у листі від 9 січня 1899 р.: «Я Вірю і знаю, що ніхто краще за Вас не напише сиєї глави, бо тільки автор “Ботокудів”, “З кінцем року” та “Ти, брате, любиш Русь” зуміє показати світлі й темні сторони нашого життя і сказати, що “не пора москалеві й ляхові служить” [-] одно слово, дати таке освітлення нашому руху, яке видавці бажають бачити, а видавці — Ваші ученики й шанувателі»[144]. Мабуть, видавати цю книгу Микола Міхновський планував у видавництві «Вік», організованому у 1898 р. молодими українськими діячами О. Лотоцьким, С. Єфремовим, Ф. Матушев-ським, В. Дурдуківським та ін. Міхновський у листі декілька разів пробує переконати Івана Франка «прийняти на себе ІХ главу, коли Ви поділяєте нашу думку, що така енциклопедія потрібна»[145].

До виконання проекту Микола Міхновський пробував залучити і Бориса Грінченка, до якого він ставився з великою повагою ще з початку 90-х років, коли відбувалася знаменита дискусія Грінченка з Драгомановим про українську справу «... Дозволяю собі звернутись до Вас особисто, — пише Міхнов-ський до Грінченка, — узяти на себе працю написати ХІІ главу “Низша на-родня освіта”. Ви — спеціаліст в сьому питанню і напишете саме з того погляду, на сю річ, який мені так симпатичний». Міхновський навіть дає план цієї глави, що передбачав, окрім усього іншого, характеристику стану освіти в Галичині, Буковині й Карпатській Україні. При цьому, щоб не образити Грінченка, Міхновський застеріг: «Подав я її тільки на те, щоб виявити свою ідею — єдність інтересів цілого народу»[146]. Борис Грінченко відмовився від участі у проекті, мотивуючи своєю зайнятістю на літературній роботі, але Міхновський в черговому листі знову й знову прагне переконати його змінити своє попереднє рішення: «.Хіба то моя особиста справа. Адже все, що ви робите, як і те, що ми маємо робити, усе те наше»[147].

Про підготовку енциклопедії добре знав і Михайло Грушевський. Про це свідчить, зокрема, лист Мирона Кордуби — галицького історика, етнографа і мовознавця до свого вчителя М. Грушевського, який на той час працював у Львові: «Нині, — пише М. Кордуба, — є зазив Міхновського до видання руської sui generis енциклопедії. Чи знаєте Ви цього добродія, чи до діла сего забралися хороші сили і чи є вигляд на успіх? Коли є, то мені хотілось би взяти в тім участь і написати новійшу історію Галичини»[148].

Серед можливих спільників Міхновського у справі видання книги Сергій Квіт називає також Осипа Маковея, галицького письменника, із яким Микола підтримував дружні зв’язки[149].

Однак нам залишається невідомим, що порадив М. Грушевський М. Кор-дубі, яким було остаточне рішення Грінченка і Кордуби щодо участі у проекті. Не знайдені також матеріали, чи погодився писати для енциклопедії Іван Франко. Микола Міхновський скаржився Борису Грінченку, що «справа просувається “ по-хахлацки”, ... гірше, ніж хотілось би, та в тім не наша вина». При цьому, він зазначав, що «за кордоном наче простійші люди, бо тутейші навіть на мої запросини листами не схотіли (чи повірите) відповідати»[150]. Узагалі, не до кінця ясно, чому проект Миколи Міхновського, незважаючи на велику організаторську роботу ініціатора і надзвичайно продуктивний характер самої ідеї, не був реалізований. На наш погляд, на заваді став комплекс причин, серед яких головною виявився раптовий переїзд у 1899 р. Миколи Міхновського з Києва до Харкова.

В цілому, ідея проекту Міхновського «Русини з початком ХХ ст.» органічно вписувалася у «молодоукраїнський рух», логічно відповідаючи його історичному покликанню, яке полягало в обгрунтуванні необхідності формування модерної української нації і конкретній участі національної еліти у реалізації цього завдання. Це була завдання великої історичної ваги. Ураховуючи досвід інших європейських країн, які у свій час пережили «молодий» національний рух як засіб виходу з національної залежності, культурної вторинності й провінціалізму, можна говорити , що форма подібної інтенсифікації національного розвитку становить явище загальноєвропейського типу[151].

Але, на відміну від європейських аналогів, «Молода Україна» не була оформлена організаційно і не висунула свого загальнонаціонального політичного лідера, здатного надати цьому руху чітких організаційних форм. Не мав цей рух і чіткої політичної програми, ясного бачення майбутнього України. Однак поліція, яка була обізнана з історією визвольних рухів народів Європи, з тривогою чекала появи українських феніїв і карбонаріїв, місцевих Джузеппе Г арібальді.

Але що ж, усе-таки, було насправді? Чому поліція на всіх рівнях декілька років підряд уперто характеризувала «Молоду Україну» саме як організацію («таємне товариство») з антиурядовими, сепаратистськими намірами, зокрема, прагненням добитися автономії України? А в одному аналітичному документі департаменту поліції МВС, адресованому генерал-губернатору київському, подільському і волинському, навіть зазначається, що «Молода Україна» поставила перед собою мету «відновлення політичної незалежності Малоросії шляхом відокремлення від Російської держави»[152].

Яке місце у цих процесах належало Миколі Міхновському?

У доносах інформатора Київського губернського жандармського управління, який декілька років досить детально інформував начальника КГЖУ генерала Новицького про діяльність Старої київської громади (в інтерпретації агента — «Молодої України»), постійно зустрічається прізвище Миколи Міхновського. Так, у документах за 1896 р. на підставі цих доносів жандармський чиновник робить висновок, що Микола Міхновський тісно зв’язаний з товариством «Молода Україна». Як активний член і зв’язковий цього товариства, у грудні 1897 р. він їздив до Львова, де, за свідченням поліції, установив «близькі відносини з галицькими представниками українофільської партії, ... закупив значну кількість заборонених видань малоросійською мовою, у тому числі твори Драгоманова та Франка, з якими повернувся до Росії»[153]. Інформація про «таємне товариство» систематично надсилалася у столицю, в особливий відділ департаменту поліції. У фонді особливого відділу за 1898 р. збереглася спеціальна довідка про присяжного повіреного з Києва Миколу Міхновського, який за завданням «Молодої України» відвідав Львів, зустрічався там з Михайлом Грушевським і привіз із Галичини заборонену в Росії літературу[154]. Можливо, йдеться про одну й ту ж поїздку, хоча у петербурзькому документі з’явилася конкретна особа, з якою мав зустріч Міхновський і про яку не згадувалося у київському — історик і політичний діяч Михайло Грушевський, що з 1894 р. працював у Львівському університеті.

Про зміст розмов Миколи Міхновського з Михайлом Грушевським у жандармських документах, як і у споминах М. С. Грушевського, датованих 1924 р., не говориться нічого. Але є підстави припустити, що теми могли бути найрізноманітнішими. На таку думку наштовхують два листи Миколи Міхновського до Михайла Грушевського від 6 березня і 10 вересня 1897 р., що зберігаються у фонді Грушевських у ЦДІА України (м. Київ). У першому листі йдеться про умови пересилання поштою друкованої продукції, а у другому Микола Міхновський просить Михайла Грушевського порекомендувати керівництву Львівського університету свого товариша-наддніпрянця на вакантну посаду завідувача однією з правничих кафедр[155]. Ці листи свідчать, що, принаймні у другій половині 90-х рр. Грушевський був досить доступним для спілкування з Міхновським і що стосунки між ними були досить тісні. Однак, при всьому цьому, можна з більшою чи меншою мірою впевненості стверджувати, що співбесідники не знаходили спільної мови у головному для Міхновського політичному питанні — про майбутній статус України. Після свого прибуття до Львова у 1894 р. Михайло Грушевський чинив опір виходу книжки галицького радикала Юліана Бачинського «Україна іггейеПа», який був прихильником незалежності України і проводив у цій книзі самостійницьку лінію[156]. Важко припустити, що після цього він порозумівся з Міхновським у цьому питанні. Грушевський тоді був переконаним федералістом і питання про самостійницьку перспективу України вважав абсурдним. Він навіть запропонував своєму учневі Мирону Кордубі написати для «Записок НТШ» рецензію на книжку Ю. Бачинського. Характерно, що учень висловив сумнів у необхідності друкування рецензії на цю книжку у виданні НТШ[157].

Важко погодитися також із тим, що у Львові Микола Міхновський зустрічався лише з Грушевським. Цілком можливо, що там він мав зустрічі і з іншими українськими діячами краю, адже у вищенаведеному тексті жандармського документа вказується на близькі відносини Міхновського не з однією особою, а з «галицькими представниками українофільської партії».

Вище говорилося про відвідини у серпні 1901 р. Миколою Міхновським у товаристві з Іваном Франком та іншими відомими діячами краю Лесі Українки в Карпатах. З дуже високою мірою ймовірності можна припустити, що то була не перша зустріч Міхновського з Іваном Франком. У всякому разі, у цитованому вище листі від 9 січня 1899 р. Микола Міхновський звертається до Івана Франка як до свого доброго знайомого[158]. Цей лист — один з 5 листів Міхновського до Франка, знайдених і опублікованих у 1994 р. Сергієм Квітом. Характерно, що три з п’яти листів датуються київським періодом життя Міхновського. Про досить тісні, за словами Сергія Квіта, навіть «приватні стосунки» Міхновського і Франка свідчить візитна картка, яку мав вручити Івану Яковичу Віталій Боровик.

Текст картки відтворений нижче[159].

Р.П. Д-ій Іван Франко

Д-ій Виталь Боровик бажає з Вами познайомитись.

Кастелівка Улиця Крижова ч* 12

(зв)

Микола Міхновський

Nikolas Mikhnovsky Помічник адвоката присяжного

Мабуть, немає підстав сумніватися у тому, що Віталія Боровика, одного із засновників «Братства тарасівців», якого Іван Франко міг знати лише за розповідямя, він міг прийняти лише за рекомендацією людини, яку дуже добре знав і якій довіряв. Цією людиною був Микола Міхновський.

Цілком можливо також, що серед тих, з ким зустрічався Микола Міхнов-ський у Галичині, був і Юліан Бачинський та інші галицькі самостійники. У всякому разі, підстав для зустрічі з ним було не менше, ніж із Михайлом Грушевським. Але це лише гіпотеза. Достеменно відомо, що до Львова (як, до речі, і до Чернівців) Міхновський приїжджав неодноразово і з радістю, а спілкувався він не лише з політиками, а й письменниками, діячами української культури.

Щільну завісу над цими контактами відкривають три листи Миколи Міхновського до Осипа Маковея, який у 1895-1897 рр. був редактором чернівецької «Буковини». Листи датовані 1897-1898 рр.[160]. Їх опублікував у 1937 р. галицький письменник і громадський діяч Франц Коковський у львівському часописі «Назустріч», а Сергій Квіт подав у 1994 р. їх передрук[161]. У першому листі, відісланому з Києва 15 грудня 1897 р., Микола Міхновський писав: «.. .Я з роскішним усміхом споминаю чудовий Львів і любих русинів, що так ласкаво, так щиро вітали мене у Львові. Між ними Ви. Ті спомини лишаться мені на ціле життя». У цьому ж таки листі Міхновський просить О. Маковея передати Михайлу Павлику у Львів, що справа, яка стосується Павлика, «на днях закінчиться ... у той, чи інший бік — тепер уже йдуть підготовляючі роботи (бо навіть у таких справах доводиться політикувати)». Нам невідомо, про яку справу йшлося. Важливий сам тон листа, який характеризує відносини між Міхновським та Маковеєм і Павликом — досить теплі й щирі.

Ці відносини передбачали тривалі розмови і дискусії, в яких співрозмовники не могли обійти надзвичайно популярне тоді в громадсько-політичних колах Г аличини й Наддніпрянщини питання про майбутнє України. Зокрема, Михайло Павлик, який свого часу разом з Іваном Франком був засновником Української радикальної партії, у ці роки переживав складний процес переходу на самостійницькі позиції, а Микола Міхновський шукав у Галичині додаткових підстав для утвердження на цих позиціях. Обох цікавило питання про ставлення до російських соціалістів. Здається, тут не було розбіжностей. Павлик ще у 1886 р. у листі до Драгоманова передрікав: «Я пев-нісінький, що в Росії скінчиться на тім, що “російські революціонери” стануть стовпами реакції status quo на другий день після революції»[162].

У другому листі Міхновський дякує Маковею, що той турбується про пересилку йому часопису «Буковина» і цікавиться сімейним станом і джерелами існування письменниці Ольги Кобилянської: «Чи заміжня, чи ні? Коли має, крім професії письменниці — ще якусь — то яку саме?»[163]. Третій лист Міхновського наводимо повністю з дотриманням особливостей тексту[164].

Київ

Шановний добродію!

чиніть ласку, пришліть мені «Царівну» Кобилянської й вашу «Одирму» на тую адресу, на яку йде «Буковина». Більше нічого не додавайте, Попереду, коли Ваша ласка, зараз, пришліть «Царівну». Посилаю два карбованці.

Шанує Вас Микола Міхновський.

Читав Ваш військовий фейлетон, а позаяк сам кінчу небавно військову службу, то передумавсь за Вами списати вражіння свого життя. Чи гаразд би було друкувати більшу річ з такого власне огидливаого побуту?

Міхновський.

Ці листи свідчать про досить тісні і плідні зв’язки Миколи Міхновського із західноукраїнською культурною елітою і характеризують його як високо-інтелігентну людину, що цікавиться новітніми тенденціями літературно-мистецького життя: «Царівна» Ольги Кобилянської тоді була сприйнята критикою як яскравий прояв модерністських, неоромантичних впливів в українській літературі. Мабуть, цей інтерес був відгомоном ідейних пошуків самого Міхновського, якому було органічно притаманне несприйняття пануючого тоді серед української інтелігенції позитивістського світогляду (недосконалість і обмеженість якого для нього особливо яскраво втілювалася у марксизмі) і який прагнув у своїх ідейно-політичних пошуках обіпертися на надійніші філософські орієнтири.

Разом із тим, Міхновський у цих листах постає також як людина, не позбавлена літературних амбіцій. З цитованого вище листа О. Маковею видно, що він пробував свої сили у прозі. Правда, втілити в життя свої плани Міхновському не вдалося: зокрема, не був реалізований його задум написати про службу у царській армії, як не мали успіху всі інші його спроби заявити про себе в художній прозі. Здається, поступово Міхновський усвідомив, що художня література — це не найголовніше його покликання. У травні 1899 р. у листі до Грінченка він із гіркотою визнав: «... Не дивлячись на всі мої силкування, ніяк не можу зліпити до купи двох слів. Ви розумієте, що я говорю про мої безрезультатні стремління бути письменником: уперто не хотять мене друкувати! Гаразд, хоч російська цензура виручає і я можу казати з таємничим виглядом, що... знята... заборона українського слова... революційний зміст... переслідування ворогів»[165].

Але літературу Міхновський не полишив. Свої можливості він пробує реалізувати і в поезії. Зокрема, його перу належить збірка віршів різних років під назвою «Лірика», видана 1912 р. у Києві. У цій збірці, між іншим, зазначається, що до друку готується «Збірник загадок у віршах» і «Гуморески» того ж автора[166].

Однак, спеціалісти не вважають, що Микола Міхновський мав поетичний талант. Його вірші не вирізняються поетичною довершеністю. В них знаходять інтонаційні наслідування Тараса Шевченка і прямі запозичення з Лесі Українки. Але, разом із тим, його творам властиві експресія, темперамент і напружена енергетичність[167]. Для прикладу можна навести уривок із вірша Миколи Міхновського «Лягає ніч на чорну браму».

Поетичні спроби Миколи Міхновського характеризують, перш за все, склад його натури — експресивної, темпераментної, наповненої пасіонарною енергетикою. Разом із тим, вони з’являлися під впливом його оточення. Обертаючись весь час у середовищі української літературно-художньої еліти, Микола Міхновський був просто приречений на спроби самореалізації у сфері художньої творчості.

Такою висвітлюється постать Миколи Міхновського крізь призму його багатогранної громадсько-політичної діяльності і зв’язків з українськими діячами Наддніпрянщини й Галичини. Характерно, що поліція, не знаючи усіх деталей, у цілому досить правильно оцінювала місце Міхновського в національному русі. Вищезазначений документ особливого відділу департаменту поліції цікавий також тим, що у ньому наводиться його поліцейська характеристика як «крайнього за переконаннями своїми українофіла й притому з грубими і вкрай несимпатичними прийомами і формами, й напрямком безумовно антиурядовим»[168]. На жаль, що конкретно малося на увазі, у документі не вказується. Однак і без деталізації ясно — все небезпечне, що приписувалося «Молодій Україні», у діяльності Міхновського проявлялося особливо яскраво. У всякому разі, мало хто з тодішніх українських діячів був «удостоєний» такої характеристики.

З подібною репутацією Міхновський був приречений на постійну й прискіпливу увагу поліції. Але репресій з її боку йому вдавалося уникати. Це ще одна загадка Миколи Міхновського. Не виключено, що йому допомагало знання законодавства і особисті зв’язки в правоохоронних органах. Найближчий товариш Миколи Володимир Шемет постійно вступав у конфлікти з владою і, врешті-решт, за участь у студентських заворушеннях 1899 р. попав під поліцейський нагляд, був виключений з університету і висланий у маєток батька під Лубнами[169].

Мабуть, на підставі фактів про діяльність таких осіб, як Микола Міхнов-ський і Володимир Шемет поліція зробила висновок і про існування «таємного товариства», і про його самостійницький характер. Але, на наш погляд, матеріали про участь Миколи Міхновського у «Молодій Україні» слід розглядати не ізольовано, а у контексті його добре законспірованої діяльності у «Братстві тарасівців». До такої тактики щодо Старих громад тарасівці зверталися постійно. Про неї, зокрема, писав один із засновників «Братства тарасівців» Іван Липа: «І Громада не тільки не знала, а й не відчувала, що існує в ній якась організація, що все живить, про все міркує, що дає напрямок, почин, а разом усе те виходить ніби із самої Громади»[170]. У такій інтерпретації суперечності та запитання, пов’язані з розбіжностями в документах поліції й споминами учасників подій щодо діяльності Миколи Міхновського зникають, і все стає на свої місця.

Поки поліція полювала за фантомом «Молодої України», український рух зробив один цілком реальний крок до сходження на вищий щабель: була створена Всеукраїнська загальна організація — конфедеративне об’єднання громад і гуртків у межах усієї України. Ініціаторами об’єднання стали ветерани громадівського руху Олександр Кониський і Володимир Антонович, які у такий спосіб намагалися зберегти контроль над молоддю і відповісти на виклик часу, зокрема, на консолідацію російської соціалістичної опозиції, з одного боку, і на формування українських політичних партій у Галичині — з другого. Обидва вийшли зі складу Старої київської громади і поринули у вир організаторської роботи, об’їздивши майже всю Україну. Установчий з’їзд організації відбувся у вересні 1897 р. у Києві. Ініціаторами об’єднання були старогромадівці, хоча Стара київська громада бойкотувала з’їзд і до складу об’єднання увійшла лише у 1901 р.

Важливу роль у Всеукраїнській організації відігравала молодь. Зокрема, три члени «Братства тарасівців» — Є. Тимченко, М. Кононенко, О. Черняхів-ський — увійшли у Раду організації. М. Кононенко на той час виконував функції головного координатора «Братства», а Є. Тимченка називають його попередником. За свідченням Євгена Чикаленка, до складу організації кор — поративно увійшов гурток тарасівців, що складався з «молодших, виразно націоналістичних українців, розкиданих по всій Україні». Серед тарасівців, що стали членами Всеукраїнської організації, Чикаленко називає і Миколу Міхновського, який, як про це говорилося вище, контролював розповсюдження літератури, у тому числі нелегальної. Щодо власне «Братства тарасівців», то Чикаленко уточнює: «... гурток той скоро розсипався і перестав існувати»[171]. Мабуть, участь у створенні Всеукраїнської організації була останньою значною акцією Міхновського як члена «Братства тарасівців». Але до керівних органів організації він не попав. Причиною були його політичні погляди, з якими «генерали» громадівського руху не були згодні, а також міжособистісні конфлікти, що розгорілися у 1898 р. серед членів «Братства».

Поліція не завжди встигала за стрімкими змінами в українському національному русі, й частина її матеріалів, що характеризують діяльність Всеукраїнської організації, фігурують як довідки про «Молоду Україну». Зокрема, в матеріалах особливого відділу департаменту поліції, які датуються останніми роками ХІХ ст., зазначається, що Микола Міхновський, Володимир Шемет та Іван Стешенко одержали від керівників «Молодої України» частину членських внесків для поїздки в Галичину, де планувалася закупівля нелегальної літератури[172]. Для нас немає істотної відмінності у тому, з якою організацією, течією чи рухом пов’язувала поліція ту чи іншу акцію Миколи Міхновського. Важливий характер цих акцій — як правило, досить відповідальних і ризикованих, на які громадівці старшого покоління не наважувалися: нелегальна література й зв’язки з Галичиною належали до найважливіших факторів українського руху на Наддніпрянщині. В умовах політичної несвободи повноцінна нелегальна робота без використання закордонних можливостей майже неможлива. Ще у «Profession de foi молодих українців» ставилося завдання створення в Галичині бази для розгортання ефективної національної роботи в російських губерніях України: «Бажаючи поставити свою справу незалежно від російських обставин, ми осередок нашої культурно-політичної справи переносимо в Галичину й користуємося з Австрійської конституції»[173]. Микола Міхновський був серед тих, хто особливо активно працював над реалізацією цього завдання.

Але його діяльність у Всеукраїнській організації не обмежувалася нелегальними поїздками й роллю експедитора. До 1898 р. належить «Відозва з питання про заснування українського університету». Ця відозва, за версією поліції, є «справою галичан і “Молодої України”». Конкретизуючи цю версію, жандармські чиновники називали і конкретні імена. Зокрема, у їхніх документах є вказівки на те, що відозву підготували Борис Грінченко й Микола Міхновський. Що ж стосується галицьких діячів, то їхніх прізвищ поліція не наводила. Нам невідомо, чи ця відозва була акцією, спланованою керівництвом Всеукраїнської організації, чи вона стала результатом особистої ініціативи Міхновського і Грінченка. Автори відозви черговий раз висловили переконання української інтелігенції, що шлях відродження України полягає у поширенні в народі «національно-демократичної й національно-прогресивної освіти». Саме з цією метою пропонувалося організувати в Г аличині український університет: «Освіта могутня сила, сила моральна і політико-економічна»[174]. Ця відозва поширювалася у різних містах Наддніпрянщини і Західної України, у Москві і Петербурзі.

Проект створення українського університету належить до значних акцій свого часу, пов’язаних з діяльністю Миколи Міхновського. Причому ця акція не обмежувалася самим зверненням. Були конкретні акції з підготовки заснування цього університету, у яких активну участь брали не лише Микола Міхновський і Борис Грінченко, а й інші члени Всеукраїнської організації. Про це, зокрема, свідчить вищезгаданий лист Миколи Міхновського до Михайла Грушевського від 10 вересня 1897 р. У цьому листі Міхнов-ський, серед іншого, просив професора повідомити про умови зайняття вакантних посад чотирьох правничих кафедр Львівського університету і проінформував його, що постільки «в нас тепер саме розробляється проект заснування цілого університету у Львові і вишукання средств для нього, то Вам буде ясно, через що ми хочемо знати про сі 4 кафедри як найподріб-но...»[175]. І хоча план організації в Галичині українського університету не був реалізований, наміри ініціаторів набули великого розголосу і сприяли активізації українського руху по обидва береги Збруча.

Однак самого Міхновського, котрий мав багатий досвід роботи у такій відносно структурованій організації, якою було «Братство тарасівців», не могла задовольнити переважно просвітницька орієнтація діяльності Всеукраїнської організації, навіть якщо вона і включала плани таких масштабів, як створення українського університету. Микола Міхновський був добре знайомий з розвитком політичних подій у Галичині, досвідом роботи галицьких політиків і з висоти власного досвіду не міг не критикувати Всеукраїнську організацію. Її справді було за що критикувати. Цей запізнілий витвір наддніпрянських громадівців був далекий від уявлень про європейську партію. Його члени не були об’єднані спільністю політичних поглядів, не мали чітких обов’язків, рішення керівної Ради носили дорадчий характер, громади існували відособлено одна від одної, а молодь продовжувала шукати власні шляхи.

Симпатії Міхновського залишалися на боці студентського середовища, в якому відбувалися процеси політизації й пошуку європейських форм боротьби за національні права власного народу. У 1898 і 1899 рр. відбулися загальноукраїнські (з участю представників Наддніпрянщини і Західної України) студентські з’їзди, на яких активно обговорювалася можливість утворення політичної партії у підросійській Україні[176]. Усі документи з’їздів були складені на основі «Profession de foi молодих українців». У проведенні з’їздів активна роль належала членам студентських громад Дмитрові Антоновичу, Михайлові Русову, Володимирові Доманицькому та ін., яких Микола Міхновський добре знав[177]. Не виключено, що справа студентських з’їздів була пов’язана, крім усього іншого, із ініціативою «Братства тарасівців», у тому числі й Миколи Міхновського.

Але на час другого студентського з’їзду Міхновського вже не було у Києві. На початку 1899 р. у житті Миколи Міхновського почався новий етап. У січні (а за іншими даними — у лютому) він залишив Київ і надовго переселився до Харкова. Побутує версія, що це сталося внаслідок любовного роману 25-літнього Міхновського з дружиною власника адвокатської контори Фурмана, у якій він працював. Ця подія залишилася у пам’яті сучасників, хоча час стер усі подробиці. Олександр Лотоцький описав її з 34-річної дистанції досить скупо: «Через романічну історію (одбив жінку у свого патро-на-адвоката) М. І. Міхновський мусив залишити Київ та перенісся на життя до Харкова»[178]. У подібній редакції ця версія повторювалася іншими авторами. Зокрема, Г анна Берло, яка пам’ятала Миколу Міхновського ще по участі у роботі Старої київської громади і трохи детальніше знала цю історію, у своїх споминах, опублікованих 1928 р., писала: «М. Міхновський завів роман із жінкою свого патрона, підмовив її покинути чоловіка і повіз її до своїх батьків на село. Після багатства й розкоші довелося їй попасти у бідне сільське оточення». До такої різкої зміни міська панночка виявилася не готовою. У відносинах молодих людей почалася криза, яка, за версією Г Берло, була спричинена також «нестриманістю» Миколи, якого вона характеризувала як людину «грубу і невиховану»[179].

Подібну оцінку Миколи Міхновського можна знайти і в інших мемуаристів. Але нітрохи не менше і таких авторів, де особистість Міхновського характеризується зовсім інакше — у виключно позитивних тонах. Зрештою, роблять висновки дослідники, які вивчали це питання спеціально; мабуть, справа не так у самому Міхновському, як у авторах, що писали про нього[180]. Кожен з них оцінював його особистість через призму своїх політичних поглядів, особистих симпатій і антипатій, рідко виходячи за їх рамки.

Так, аналізуючи феномен того, що називають «цивільною відвагою», Олена Теліга у статті «Партачі життя» називає Миколу Міхновського поряд з Оленою Пчілкою і Лесею Українкою — взірцями такої відваги. «Але майже кожен їхній найдрібніший вчинок відразу ж викликав настороженість або й бурю ворожнечі, не лише з боку партачів життя, а і з боку діяльних та лагідних земляків»[181], — зазначає поетка. Може, саме так було і з оцінкою поведінки Миколи Міхновського у зазначеному випадку. В усякому разі, можна навести приклад його стосунків із Катериною Серебряковою — майбутньою дружиною Дмитра Антоновича, — який репрезентує Миколу в іншому вигляді. Деякий час Катерина була об’єктом залицянь Миколи. «Мої товариші, — згадувала пізніше вона, — занепокоїлися цим моїм знайомством і почали попереджувати, щоб я була обережна, бо він дуже любить жінок, розказували різні любовні пригоди й романи, що ніби то він відбив жінку одного чоловіка, а потім її кинув. Відповідала я їм на те, що за попередження дякую, але він завжди так чемно і по-рицарськи поводиться, що я абсолютно нічого не можу йому закинути»[182].

Якщо повернутися до історії з дружиною патрона, то варто вказати ще на одну причину розриву відносин між нею і Миколою. Це позиція батьків. Спроба сина у такий незвичний спосіб улаштувати особисте життя не викликала радості у Івана Івановича Міхновського, парафіяльного священика, для якого дотримання церковних канонів було більшим, ніж просто службовий обов’язок.

Судячи з усього, у цій складній ситуації у Миколи не вистачило такту й сили волі, щоб переконати молоду жінку і своїх батьків прийняти реалії життя. Жінка залишила Миколу. Але, як пізніше писав Міхновський, «біда ніколи не йде сама». Саме у цей час (а може, й у зв’язку з романом) у Міхновського почалися серйозні неприємності у суді. Посипалися скарги й звинувачення. Міхновський став об’єктом пересудів і пліток. Багато з тих, із ким він підтримував дружні чи партнерські стосунки, співпрацював на громадській роботі, раптом відвернулися від нього. Міхновському довелося документально доводити свою правоту суддям. Додатково він зробив це і в Петербурзі, куди їздив спеціально. Але інсинуації, у тому числі колишніх учителів (наприклад, О. Кониського і М. Старицького) і навіть друзів, не припинилися. А Євген Тимченко, якого деякі автори називають тодішнім керівником «Братства тарасівців», у розпаленій свідомості Миколи Міхновського взагалі перетворився у живе втілення всіх його негараздів. «Вони почали на мене гавкати саме тоді, — писав Міхновський у листі до Грінченка, — коли побачили, що мені не легко під вагою і особистого нещастя і неприємностей у суді. Гавкали тим дужче, що мислили, ніби я зовсім гину — під вагою обставин. І вони, оті Тимченки то що ... отруїли мені життя»[183].

Особиста життєва драма, неприємності на роботі, громадська ізоляція після багатьох років бурхливої діяльності викликали у Миколи Міхновсько-го глибоку внутрішню кризу. Цей його стан добре ілюструють листи Миколи до Бориса Грінченка, якого він глибоко поважав і кому безмежно довіряв. «Доля трохи собі покепкувала з мене: вона дала мені пити з келиха життя, і коли я зробив перший ковток, вона відхилила келих і . я зробився нещасливим: не можу собі знайти нігде місця і блукаю, наче несамовитий»[184], — писав Міхновський у одному з цих листів. Він змушений був кинути службу і на деякий час поїхав у рідну Турівку. У іншому листі Грінченку, написаному з села, Міхновський писав: «... Нещастє, заздрісне нещастє задавило мою долю, моє щастя, що цвіло пишним, як здавалось, цвітом. І було то несподівано, може, через те тим більш уразливо, тим більш гірко! Був я, як той молодий дубок, що не знав бурь, ніколи не схилявся, ні перед ким не корився. І був соняшний день — пишний. Літній, чарівний, і купав своє верховіття дубок у соняшнім сяйві, з молодечим запалом віддаючись тому розкішному листю, що бризкало аж із неба й землі, із воздуху й сонця. Потім відразу налетів вітер, земний, рвачкий, гряд страшний . пошарпало листя й зірвало вершечок.

Вже смерть, чи буде життя?

Хто відповість?»[185].

Немає підстав не вірити у відвертість Миколи Міхновського і його щирість. У цих словах віддзеркалювався відчай, масштаби якого йому здавалися безмежними. Можливо, це була «зарубка» на серці на все життя. У подальшому спроби Міхновського створити сім’ю не мали успіху. До кінця свого життя він залишався одиноким.

Ця історія, особливо плітки, якими вона обростала, не додала авторитету молодому юристові, поставила під сумнів його ділову й громадянську репутацію. Але чи було це єдиною причиною його виїзду з Києва? На наш погляд, причини переїзду Міхновського до Харкова потребують істотного уточнення. В усякому разі, наприкінці 1898 р., у розпал скандалу, він ще не визначився: «.. .Я ще вагаюся, чи зоставатися у Києві, чи ні?»[186]. Не розвиваючи далі тему особистого життя Миколи Міхновського у Києві, зазначимо, що він мав і інші, досить вагомі, підстави для зміни місця свого постійного проживання.

У другій половині 90-х рр. Київ став поступово втрачати роль ініціативного центру українського національного руху. Це було тимчасове явище, викликане конкретними особливостями останнього десятиліття ХІХ ст. У Києві зосередилися найавторитетніші українофіли старшого покоління, у тому числі П. Житецький, В. Антонович, О. Кониський, В. П. Науменко, М. П. Старицький. Свого часу вони внесли значний вклад у розвиток національного руху, але наприкінці ХІХ ст. їхні погляди перетворилися в історичний анахронізм. Однак вони уперто стояли на своєму, всіляко стримуючи прагнення молоді до активної політичної діяльності, орієнтуючи її виключно на культурництво. Наприклад, О. Кониський дуже різко виступав проти Драгоманова, Франка, проти галицької радикальної партії, вважаючи, що вона вносить розбрат у ряди українців. Узагалі, він був надто різкий у висловлюваннях і тому не попав навіть до керівного ядра Всеукраїнської організації, до створення якої приклав багато зусиль. Мабуть, не був випадковим і його гострий конфлікт із Міхновським, який на початку 90-х рр. (Міхновський тоді перебував у молодіжному оточенні Кониського), а також з іншими тара-сівцями.

Такої самої думки щодо об’єднання українців у політичні партії, зазначає Є.Чикаленко, «держався П. Житецький та й багато старших українців»[187]. Сам Чикаленко дуже співчував Русько-українській радикальній партії і, як він пише у «Спогадах», «намірам нашої молоді заснувати українську революційну партію». Але його опонент П. Житецький не згоджувався «і до самої смерті був тої думки, що український рух, чи як він казав — «українофільський», повинен бути тільки культурний»[188]. По суті, це було значно більше, ніж конфлікт молодшого й старшого поколінь. Це було зіткнення двох типів етнокультурної ідентичності. П. Житецький обстоював ще досить поширену серед української інтелігенції того часу ідею вищої «руської» єдності, яка, як про це писав у некролозі, присвяченому пам’яті П. Жи-тецького, М. Грушевський, начебто об’єднує «свобідний і незв’язаний розвій обох народностей — великоруської й малоруської». Разом із Житецьким, за оцінкою М. Грушевського, цю ідею «поділяло тоді і пізніше багато визначних діячів українського відродження в Росії»[189].

Конфлікти в українському русі Наддніпрянщини посилювалися особистими амбіціями окремих лідерів, їх взаємною неприязню, яка накопичувалася роками. Ці почуття виплескувалися на сторінки преси, особливо галицької й буковинської, де наддніпрянці досить часто друкувалися під псевдонімами. Микола Міхновський був у курсі цих конфліктів і прагнув, по можливості, обстоювати позиції рішучіших і послідовніших представників національного руху, використовуючи свої зв’язки в західноукраїнських газетах і журналах. Про це, зокрема, свідчать його листи до Бориса Грінченка, в одному з яких він проінформував свого адресата: «Вам, яко жертві ненависті до нашої критики, посилаю отсі дві вибірки з “Буковини” але прохаю, по перечитанню повернути їх мені обов’язково. Потім нікому не казати, що се я прислав Вам, бо там лютують, не знаючи, хто написав ті “Замітки”. Коли б Ви в оборону прав критики уважали потрібним написати дещо, чи не були б Ви такі ласкаві друкувати теж під якимсь новим псевдонімом? Але не під старим. В усякім разі, се дуже цікава нагода, щоб її пропускати. Дехто вже пише!»[190]. В іншому листі, датованому 1 липня 1897 р., Міхновський пробує захистити Б. Грінченка від нападок О. Кониського, який назвав письменника (за псевдонімом) «ненависним Чернігівцем»[191].

Усе це створило в середовищі київських українців наприкінці ХІХ ст. досить високий рівень конфліктності, складну морально-психологічну атмосферу, про яку Микола Міхновський у листі до Бориса Грінченка писав: «Ах! Коли б ви знали, яка тут брудота у сім чудовім граді Київі. Інтриги, плітки, злість і ненависть панують серед нашого суспільства. І то мають бути патріо-ти»[192]. Мабуть, у цьому висловлюванні Міхновського багато особистого й суб’ єктивного, викликаного пережитою драмою. Але коли навіть припустити, що він занадто «згустив фарби», все одно не буде помилкою стверджувати, що столиця України на рубежі ХІХ-ХХ ст. була недостатньо підходящим місцем для об’єднання молоді у політичну партію. Наважитися на таке об’єднання у Києві — означало кинути прямий і навіть зухвалий виклик усьому старшому поколінню українофілів — своїм недавнім учителям і наставникам. Це мав бути не лише політичний, але і моральний вибір, і до нього були готові далеко не всі. Тому зовсім не випадково найвизначніша ініціатива української студентської молоді 90-х років ХІХ ст. — «Братство тарасівців» — була започаткована поза Києвом. У столиці подібні молодіжні почини у 90-ті роки були неможливі. У цьому контексті можна зробити припущення, що однією з найважливіших причин кризи «Братства тарасівців» став тиск на нього старогромадівських авторитетів. Адже історики так і не дали ніякого іншого пояснення цієї кризи. Певно, саме стримуючий вплив київських українофілів унеможливив трансформацію київської філії «Братства тара-сівців», яка після розгрому харківської стала центральною, в організацію партійного типу. Може, нарешті, не випадково закінчення діяльності «Братства тарасівців» датують саме 1898 р., коли після описаного вище скандалу вплив Миколи Міхновського на його діяльність значно зменшився?

Як відомо, формування першої на Наддніпрянщині політичної партії відбулося у Харкові, й пов’язане воно з діяльністю групи молодих студентів, зокрема, Дмитра Антоновича, керівника харківської студентської громади. Так ось, важко собі уявити, щоб молодий студент Дмитро Антонович, навчаючись у Києві і перебуваючи під постійною батьківською опікою Володимира Боніфатійовича, став тут організатором великої студентської громади з радикальним спрямуванням. Усе змінилося, коли у 1897 р. Дмитро Антонович перевівся на навчання з Київського університету до Харківського. Тут руки у нього були розв’ язані. У місті ще пам’ ятали про діяльність «Братства тарасівців», тут доживав хворий на сухоти інженер Микола Яценко — співавтор (а може, й автор) уже знаменитого тоді «Profession йе foi молодих українців». З ним охоче спілкувалися патріотично налаштовані студенти місцевих вузів[193]. По руках ходили сотні заборонених книг, привезених свого часу з Галичини харківськими тарасівцями. Саме у Харкові Дмитро Антонович заснував українську студентську громаду, яка наприкінці 1898 р. налічувала понад 100 членів і була напередодні приїзду до Харкова Миколи Міхнов-ського справді найбільшою в Україні. Серед членів харківського студентського об’єднання були і сини старогромадівців Дмитра Познанського та Олександра Русова. Громада стояла на платформі «Братства тарасівців» і передбачала «конституційний устрій держави, із якою федеративно поєднається Україна»[194].

Дуже важливо також, що у Харкові молодим не заважали старші. На відміну від Києва, у Харкові старі громадівці були досить пасивними і ще більше, ніж у Києві, побоювалися відкрито демонструвати свої українофільські погляди. Майже вся національна інтелігенція Харкова активно співпрацювала у громадських та наукових російських товариствах. Інших у місті просто не існувало. «У Харкові, — писав М. Сумцов, — українофілів жменя — усі люди маленькі, не впливові, слабкі,..»[195]. В цих умовах вони не брали на себе непосильне завдання керівництва молоддю і, як пише Ю. Коллард, «не шукали об’єднання з студенством, держалися осторонь і були “благонадежными малороссами”»[196]. Слабкість і безпорадність Старої харківської громади була настільки очевидною її членам, що вони навіть не наважилися взяти участь в утворенні Всеукраїнської організації. Саме сюди, до Харкова, де відбувалося самоствердження молодого покоління через його «бунт проти старших», і вирішив переїхати Микола Міхновський.

Мабуть, була попередня домовленість із харків’янами. За свідченням Бориса Мартоса, який був членом харківської студентської громади (а у гімназичні роки — входив до гуртка «дітей Шемета» у Лубнах), приїхати до Харкова Міхновському порадив Дмитро Антонович, із яким він знався ще по Києву[197]. Цікаво, що у столицю Слобожанщини Микола запланував їхати не сам. Разом із Міхновським закінчувати курс наук у місцевому університеті подався і його давній приятель Боніфатій Камінський, який певний час навчався з ним на одному курсі юридичного факультету Київського університету, але з невідомих причин його не закінчив[198]. Як уже зазначалося вище, Познанський свого часу був членом київської філії Братства тарасівців і мав великий досвід підпільної роботи в молодіжному середовищі. У Харкові Микола міг розраховувати і на своїх родичів — В. і О. Міхновських, яких у джерелах називають і членами «Братства тарасівців», і членами харківської студентської громади. Було і немало інших молодих харків’ ян, з якими Микола Міхновський був знайомий по роботі у «Братстві тарасівців» чи студентських громадах і які були готові до ризикованої, але такої заманливої і багатообіцяючої політичної боротьби за національні і соціальні права українського народу. Харків був найбільшим студентським центром України. У його чотирьох вищих навчальних закладах здобували освіту понад 5 тис. студентів. Це були, переважно, жителі Слобожанщини й Полтавщини. Харків у своєрідний спосіб готувався вдруге виконати ту роль в історії України, яку він уже виконував у 20-ті — 30-ті роки ХІХ ст. — роль ініціативного центру українського руху.

...На початку 1899 р. Микола Міхновський переїхав до цього міста і надовго пов’язав з ним своє життя. Нам доводиться лише гадати, чи це був його цілком свідомий вибір, — складова молодіжного політичного проекту радикальних українських патріотів, чи сюди привела його Доля.

Альманах «Молода нація». — 2003. — № 2. — С. 59-125.