Суспільно-політичні твори

Profession de Foi молодих українців (Символ віри для молодих українців)

Знаючи сучасний стан і рух української молодіжи по багатьох містах широкої Вкраїни, стежачи по змозі за рідною літературою, що має своїм осередком Галичину, і уважаючи на попередній, так званий українофільський рух, ми, молоді українці, порадившися і спогодившися поміж себе, поклали привселюдно в коротких словах висловити наші погляди і взагалі наше PROFESSION DE FOI (символ віри).

Кожна освічена людина з науки і власного досвіду знає, що людськість уся поділяється на раси, народності, нації т. ін. Знає і тямить, що через те тільки й існують сі колективні одиниці й носять таку назву, що вони мають щось своє власне, що відрізняє одну таку одиницю від другої. Так, кожна нація має свою мову, звичаї, історію, культуру і взагалі свій світогляд, одним словом, власне психічне я.

Значить, ми, яко космофіли, що любимо усіх людей і бажаємо усій людськості однаково добра і широкої волі, повинні бути націоналами, бо того вимагає від нас моральне почуття наше. Ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває, і дати задля користі людськості ще одну вільну духом одиницю.

Уважаючи на час, місце й обставини, ми повинні звернути свою увагу й на Російську державу і її народи, і, яко інтелігенти тої держави, ми конечне бажаємо усім її народам повного добра, волі й широкої освіти духу й розуму. Але ми знаємо, що держава, а надто Російська, се єсть поверховний агрегат часто-густо багатьох націй, що нічим не в’єднані проміж себе, опріч само-державія, і через се ідея панування такого абсолютизму єсть ідея мертва, нація ж єсть жива істота.

Тим-то ми змагаємось проти усякого деспотизму або опікунства, над яким би се не було народом, чи походитиме сей деспотизм або опікунство від одної особи, чи від якого уряду, чи від якої громади, чи навіть з якого-небудь дужчого народу.

Ми стоїмо за повну автономію у всіх народів, за дрібну децентралізацію, як у інших народів, так і на Україні. Таке наше бажання випливає з того, що такий лад практикою й наукою виявляється поки найморальнішим і найкращим для кожної людини.

Бачимо ж, що Російська держава, захопивши такий великий обшир, так багато розмаїтого люду скувала і сковує своєю державною ідеєю, що не може через свій абсолютизм ні сама поступати уся разом, а також і не дає змоги вільно поступати поодиноким народам, що сковані її кайданами, бо розмаїті народи у Російській державі не можуть разом, купою, з однією мовою і накиненими спільними інтересами йти шляхом поступу. Кожен нарід може розвиватись і дійти до добробуту, до свідомості тільки лишаючися на рідному ґрунті, бо інакше тільки вибиватимуться поодинокі одиниці з його, а він увесь буде непорушний.

Таким робом безодня межи народом та інтелігенцією ставатиме щодалі більшою. Значить, тоді тільки поступ у Росії й можливим стане, як кожному народові надано буде вільно користуватися власною духовною силою, іти до освіти й добробуту. Тим-то ми яко інтелігенти загальноросійські працюватимемо в такому напрямку, щоб він сприяв розбити російські кайдани й визволити усі російські народи з-під гнітучого їх деспотизму й централізму.

Наука й життя вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і, як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу.

Національна праця існує скрізь, де єсть нація; але як дужий, нормальний чоловік користується з свого здоров’я, так і вільна нація користується з усіх своїх духовних сил. Де ж націю пригнічено, де їй заборонено користуватиси з своїх духовних сил і коли в неї не зовсім ще убито духа, то вона почина протестувати проти такого насильства над її живою істотою. З’являється національне питання й національні змагання. Нестеменнісінько так, як і кожна поодинока людина протестує, коли заслонюють їй сонця світло, коли не дають для неї широкої волі особи, коли силою нищать її живого духа.

Україна під гнетом; і після закону людської психології вона підіймає свій національний прапор. Тим ми, як діти України, як сини свого народу, єсьмо націоналами і передусім дбаємо о те, щоб дати свому народові волю національну. Скоро Україна добуде сю волю, зміст національного прапору сам собою переміниться, бо людськість поступає і довічні ідеали чергуються.

Коли хто візьме на себе працю простежити вкраїнський національний рух по історичних документах українських, той побачить, що національне питання й національні змагання на Вкраїні з’являлися з того часу, як тільки Україну почали гнітити чужоземні вороги, а коли Богдан прилучив до Московщини український нарід «як вільний до вільного, як рівний до рівного», то нарід і сам Богдан зараз же зрозуміли, що се була помилка, бо «Москва не свій брат».

Зараз же знов випливають національні змагання, навіть повстання народні. Але з мечем і вогнем Україна нічого не вдіяла проти добре організованої сили. Нарід, втомившися, спинився, ніби заспокоївся. Але ж під сім ніби спокоєм тріпотить його народне серце в грудях могутніх, ллється по жилах його гаряча кров і обливає живе, наболіле серце його.

Перегодом, під час комісії Єкатерини II, найкращі поступові люди зрозуміли, що їх відірвано від народу московською псевдокультурою, яку силоміць почав заводити цар Петро, і спочули потребу єднання з народом для піднесення його духовних і моральних сил. З сього повстало і українофільство як «народничество». Національні змагання, значить, не загинули на Вкраїні, бо доки не вб’єм усієї живої істоти, доти не вб’єм і живої душі. Нарід під проводом поступових своїх дітей знов став до боротьби, змінивши тільки способ її: не вогнем і мечем добуває він тепера волю собі, а духом та розумом.

Українофільський рух починало багато, та не багато затрималося людей на високості ідеї. Багато залежало се від тих тяжких обставин, що серед їх довелося розвиватися нашому національному рухові. Український нарід хоч і мав у собі такі основи, що відразу міг поставити на певний цілком нормальний ґрунт ідею культурно-національного відродження України, але у починаючих не було такої сили, щоб перемогти сі обставини, щоб відразу статися вкраїнською інтелігенцією, щоб зараз же збудувати і літературу, і науку, і всі інші здобутки культурного життя, щоб фактами і своєю істотою довести існування українцїв яко окремої самостійної нації.

От якби разом з генієм і апостолом слова Тарасом з’явився у нас геній в політиці, то, певна річ, він би показав інший шлях і усі б пішли тим шляхом. Тоді б Україна, принаймні щодо своєї культури, зараз би не залежала від сьогочасних обставин. Але Кирило-Методіївське братство далеко не передбачало. Костомарів повів се братство справді на Україну, але не просто, не навпростець, а манівцями проз усю Московщину, і за ним сім далеким і непевним шляхом пішло багато народу.

Не будемо довго спинятися тут на українофільстві. Що минуло, те не вернеться. Скажемо коротко: українофільство показало нам і цілому світові, що існує і нидіє якийсь зневолений, зрабований нарід, що зветься українцями; воно поставило нашу ідею на науковий міцний ґрунт; воно стало підвалиною сучасних українців. В сім його історична заслуга.

Проте, з другого боку, воно зробило й чимало помилок. Воно мимо своєї волі сприяло розвою, опріч людей ідеї, аматорів українського народу, української історії, природи, пісень, мови. Воно часом ідеалізувало вкраїнський нарід.

І в той час, коли нарід наш гине міліонами тільки від тяжких тих обставин, в яких йому доводиться жити, по Російському цісарству ходять анекдоти про багату сторону, де галушки самі падають в рот, де люди сало їдять і сало п’ють, бо ж від краю до краю лунають українофільські співи, як-от характерне, наприклад, Ал. Толстого:

І морочать такі співи кожну чесну людину, що далеко живе від дійсної України, від живого народу.

Таке українофільство для нашого люду вельми шкодливе. Се лихо, якого нам трудно запобігти, бо Вкраїна справді містить в собі стільки чарівних смуг, що так званий «благодатный юг» завсіди приваблюватиме до себе непроханих гостей, аматорів, що кохають Україну. За своїм коханням вони не бачать ні темноти, ні бідноти, ні голодної смерті, ані величезного економічного й духовного підупаду загалу.

Серед такого й іншого українофільства давно вже прокладало стежку здорове, нормальне вкраїнство, як струмочки чистої води серед кальної дороги, і коли українофільство було раніш ніби нормальним з’явищем нашого ненормального стану, то тепер українофіли вже неможливі як дійсні й щирі патріоти, як люди ідеї. І коли ми бачимо тепера, що яка-небудь молода людина свідомо йде старим шляхом українофільським, то сміливо, не вагаючися можемо сказати, що то не єсть син України, — то її ворог, то зрадник, перевертень, ренегат.

Для такої молодіжи нема місця поміж нас! Коли давніш для звичайної освіченої людини було за дурницю відірватися від народу, то тепер ми уважаємо се за злочинство проти свого народу. Хоч ми не маємо цілковитої змоги заспокоїти усі свої духовні потреби, про те можемо й повиннісьмо бути консеквентними у всьому українцями, роблячи на нуародному ґрунті усе, що вимагає від нас ідея відродження України, усе, що вимагає від нас всесвітній поступ.

І поскільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, постільки ми, свідомі українцї, не бажаємо о дальший розвиток українофільського руху серед нашої суспільності. І якби справа стояла й досі так, як вона почалася, то се б тільки свідчило, що або ідея наша єсть гнила, нікчемна, або ми самі люди нікчемні.

Тим тепер кожен молодий перевертень, кожен слабодухий най винуватить себе самого. Кажемо слабодухий, бо щоб зробитися й стати дійсно освіченим і корисним українцем, то се вимагає від чоловіка дрібної, повсякчасної, непомітної для інших духової роботи, бо кожна велика ідея вимагає духової сили.

З міцною ж душею, певним почуттям і послідовостю ми поставимо нашу національну справу так, що вона не залежатиме від сьогочасних обставин; своєю істотою і моральною силою ми знищимо сі обставини й виробимо з себе українську інтелігенцію в самому високому розумінні сього слова.

З усього, що досі сказано, випливає й програма нашої практичної діяльності. В словах її, може, й нема нічого нового, але тут нове те, що ми робимо власне в такому напрямі, як далі висловлюємо.

Для нас, свідомих українців, єсть один українсько-руський народ. Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу, і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завсіди опиниться у морі, які б перепони ні були.

Бажаючи поставити свою справу незалежно від російських обставин, ми осередок ваги нашої культурно-політичної справи переносимо в Галичину й користуємося з Австрійської конституції. Визнаючи широку критику нашій справі, ми не визнаємо партійної сварні і ворогування на Російській Україні. Бо, з одного боку, партії мають розумну підставу тільки там, де єсть політична воля слову й ділові. І ми б дуже бажали й раділи, якби у Галичині, коли се можливо, не було партійної розтичі, бо вона зменшує продуктивність наших сил.

На підставі науки, так званої психофізіології, ми знаємо, що мова єсть одною з найважливіших прикмет, що найдужче виявляє внутрішній зміст національний, що мова орган духу і виявляч психології народної. Нарід, що не має письменства на рідній мові, не становить нації. Тим дбаємо про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загальносуспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по-вкраїнському.

Виховуючи свої діти, кожен свідомий українець повинен вживати вкраїнської мови яко мови викладової з початку вчення, а як дитина піде до офіціальної школи, вчити її вкраїнської мови, історії, літератури дома окремо, щоб діти наші були вже стихійними українцями.

Вважаючи, що кожен нарід може освідчуватися і з поводженням і корисно для себе розвиватися на національному ґрунті і що в нас віднято змогу й право на такому ґрунті розвиватися, ми дбаємо про те, щоб піднести й розворушити на Вкраїні національного духа, відживити і виробити серед інтелігенції й народу національні почування вкраїнські на підставі їх бажання рідної школи з власною викладовою мовою.

Тим кожен українець в справі популяризовання вкраїнської ідеї фактами щоденного життя свого, своїми відносинами і усякими іншими способами повинен завсіди відрізняти свою націю від інших і підносити національне питання й право вкраїнської нації скрізь, де тільки можливо: в освіченому товаристві, в народі, у відносинах з урядом, в літературі не тільки московській та польській, але й по західноєвропейських літературах, не забуваючи, одначе, що першим і найголовнішим обов’ язком українця єсть писати рідною мовою.

Зрозуміла річ, що діяльність наша здебільшого поки що буде культурно — просвітня. Але не можемо ми занехаяти і справ економічних. Тут діло найбільше вже залежить від загальноросійських обставин, поки ми не маємо широкої волі для особи. Проте дбатимемо по змозі про добробут народний, знаючи й повсякчас пам’ятаючи, що тільки матеріально забезпечений нарід може добре дбати про національно-просвітні справи.

Маючи ж на увазі, що виховання найголовніше виробляє людей, ми дбаємо і будемо дбати про те, щоб узяти до своїх рук виховання й освіту на Україні, забираючи собі й пособляючи іншим українцям забирати посади всякі, з яких можна впливати на просвіту, повертаючи її на вкраїнський ґрунт. З усього, що досі було сказано, сама собою випливає й максимальна програма для нашої діяльності.

Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був можливий вільний розвій і цілковите вдовольнення усім моральним, просвітнім, соціальним і політичним потребам українського народу.

Досягаючи свого, мусимо працювати в дусі такого на моральному й науковому ґрунті заснованого ідеалу людського ладу, в якому немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація, в ряд з усякою другою, користується однаково рівними правами. Через се ми маємо бути цілковитими прихильниками до федерального ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля.

В справах соціально-економічних працюватимемо в дусі такого ладу, в якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискувачеві, ні визискуваному, а є місце ціловкраїнській національній родині, що складається з рівних поміж себе правом, можливо однаково забезпечених, національно свідомих братів-працівників.

В справі релігійній яко в справі особистого сумління мусить панувати серед нас абсолютна толерація, в справах відносин до інших націй ми будемо остільки толерантні, оскільки наші сусіди й колоністи на нашій землі будуть толерантні до нас.

Працюючи у сьому напрямкові, ми єднаємося з усякими іншими пригніченими націями в Росії, щоб гуртом боронитися проти асиміляційних заходів і гуртом здобувати волю. Єднаймося і з поступовими московськими гуртками, не ворожими вкраїнству, але ж ніколи не мішаючися проміж себе, а неодмінно, скрізь і завсіди мусимо ставати яко виразно українська нація на федеративних основах повної реальної рівноправності, а коли поталанить в Росії на конституцію, то щоб про реальну рівноправність нашого народу яко самостійної нації не було ані найменшого змагання.

Подаючи сю в перший раз письменно висловлену національну програму молодих українців, пересилаємо їй помагайбіг в сім напрямі, вітаючи їх словами безсмертного Тараса: «Борітеся, поборете, Вам Бог помагає!». Редакція «Правди».

ПРАВДА (місячник політики, науки і письменства). — Вип. І. Цвітень. — Т. ХУІІ. — Львів, 1893.

Електронне джерело: http://constituanta.blogspot.com/2011/07/profession-de-foi-1893.html

Революційні партії в Росії

Під знаменем революційного руху в російській державі знаходимо ми в Великоросії та на Україні групи соціальних демократів і соціальних революціонерів, що ведуть досить успішно пропаганду та агітацію серед робітників, а послідніми часами й організують, хоч числом поки що не-многі, революційні кружки серед селян, досить революційний настрій в Царстві польськім, піддержуваний прекрасно зорганізованою польською со-ц[іал]-дем[ократичною] партією, що опирається на численнім пролетаріаті, соц[іал]-дем[ократію] серед жидівських робітників, що обіймає усіх майже робітників жидів з Польщі та Литви, литовську нац[іонально]-дем[ократич-ну] партію в Литві, що бореться за повну автономію, економічну а й національну соц[іал]-демократію латишів, що показала свою силу в торішній боротьбі з військом в Ризі та загальним страйком, що почався в Лібаві 5 мая та скінчився повною побідою робітників (брало у йому участь 50000 чоловіка), та накінець Фінляндію, що готова піднести знамя повстання за послідні насильства російського правительства над її автономією.

Тепер хотів би я сказать дещо про одну дуже дивну та сумну прояву. Ніхто в Росії не дивується — я говорю тутки про соціалістів — що ПСП (Польська соціалістична] партія. — Пр. ред.) пише на своїм прапорі «Самостійна Польща», що литовці та латиші бажають автономії, що жиди жадають рівноправності та що усі згадані народності організують самостійні партії. Но коли ви заговорите про «Самостійну Україну», чи усі приймуть сесю заяву симпатично? Часто можна побачити соціалістів, що не задавали собі сього питання та й не знають, що на його відповісти.

Вина за се спадає, на мій погляд, виключно на українців. Одна їх частина йде в революційний рух та, відпекавшись від усього українства, стає росіянами, а друга часть занимається «кружковщиною», себто кружковою організацією української інтелігенції. Се красне діло, але ж треба вкінці зрозуміти, що ані вишивані сорочки, ні малоруські пісні, ні вивчення своєї історії — не збудують самостійної України! На се потрібна сила, а де вона? — В робітниках та селянстві.

Ось се і мусять зрозуміти усі українці. Їх обов’язком [ є] іти в революційні групи, що находяться на Україні, переводити в них свою ідею та зорганізувати усі сили, які є на Вкраїні, в одну українську соціалістичну партію, но на сесім не спинитись, а піти дальше, с[ебто] почати сейчас агітацію поміж селянством. Усе те тяжко зробити, так, але ніяке діло не легке!

Так говорить про українську інтелігенцію в Росії чужинець. Не одно можна б додати до сеї характеристики, та поки що обмежимось на сконстатуванню одного факту, про який вона говорить: що донедавна ще участь сеї інтелігенції в революційнім житті в Росії, що її політична діяльність рівнялись зерові. Під сим зглядом наступила послідніми часами рішуча зміна на ліпше, як раз в напрямку, зазначенім в повищій статті. Рівночасно майже виступають дві партії, що повинні означувати просоння політичної думки в російській Україні, а на кожний случай є доказом, що наша інтелігенція починає там нову, кращу усіх попередніх, епоху свойого життя. Се УСП та РУП. Перша з них, українська соціалістична партія, оголосила свою програму, яку подаємо тутка в виїмках.

Схарактеризувавши загально наше економічне та політичне положення в Австро-Угорщині та Росії, говориться там дальше:

«І як утиск наш є трикратний — економічний, політичний та національний, так само і наше визволення мусить бути повне, мусить нам дати простір жить вигідно, свобідно і в повнім розвою національнім. Замість експлуататорів російських, польських, жидівских накласти українських визискувачів, так, як сього хотіли б наші націонали патріоти, — це не може нас вдовільнити, бо від сього ані на волосок не покращає доля нашого люду. Так само не видержать критики програми наших всіляких радикалів, тим, що вони не одпо-відають капіталістичному розвоєві, що йде в нас так, як і в Західній Європі, ані не можуть вдовільнити потреб сих міліонів сільського і міського пролетаріату, які ми маємо у себе.

Одинока програма, що, зреалізувавшись, запевнить щастя нашому людові, — се програма соціалістична; ми переконані, що тільки в суспільності, де земля, копальні, фабрики і верстати становлять спільну власність, де люд править сам собою і після своєї волі — що там тільки немає місця днешньому визискові і утискові.

Але до цієї мети дійдеться тільки тоді, як партія соціалістична матиме політичну власть в своїх руках. І тудою мусять прямувати всі наші заміри і змагання. Втоді тільки, коли, беручи міць і силу з мас народних, пройнятих соціалістичними думками, зорганізованих і загартованих в боротьбі з визискувачами та їх захисником — правительством, здавимо в братерськім союзі зі соціалістичними партіями Польщі і Росії цю чудовищну змору, яка налягає на грудях нашого люду, коли здавимо царат, втогді матимемо спромогу завести реформи, що є метою наших змагань. Огромна більшість нашого народу — се людність працююча, що легко піддається під соціалістичну пропаганду, і се нам позволяє вірувати в нашу побіду, хоч і як ще нині сили наші видаються слабі, порівнюючи їх з потугою царства. Але це дає нам і сю певність і пересвідчення глибоке, що одинока тільки соціалістична політика може вказати вихід з теперішньої недолі, тим що вона згоджується з показом науки і з справдешніми, реальними потребами нашого народу. Воюючи за визволення нашого люду з кайданів капіталізму, ми тим самим ближче тої хвилі, де в цілій могучості зацвітуть всі жизнені сили нашого народу.

Програма наша, з якою тепер виходимо до роботи над освідомленням нашого люду, щоби її зреалізувати з хвилиною перемоги-побіди — це ось які жадання».

Тутки слідує програма, аналогічна до наших: п[артії] соц[іал]-демокра-тичної з добавкою локальної автономії громади та земства, а відтак говориться про партійну тактику:

«З нашої програми випливає і наша тактика. Ми не віддаємося сподіванням на мирне, супокійне здійснення наших домагань в російському царстві; всяка залежність України од російського царства є руїною для розвою нашого життя. Нашою метою, проте, буде в російському царстві: через пропаганду наших думок і щоденну, безнастанну боротьбу за економічні, політичні і національні інтереси нашого люду — створити політичну силу, що могла б міряться з царатом. Боротьбу цю вестимемо з тим пересвідченням, що пра-вительствені уступки — коли б такі уступки були справді, — так само як упря-ме піддержування царською владою існуючого порядку — може нам тільки користь принести. Це ж вчинить глибшою і яснішою свідомість люду, причім ми все будемо на поготівлю, щоб все як слід розсвітити.

В австрійськім цісарстві ми вітаємо з радістю заснування явної української партії соціал-демократичної, помагатимемо їй, кільки лиш сил нам стане, признаючи заразом потребу одностайної, однодумної діяльності. Заяву, зложену нашими товаришами з Г аличини на конгресі австрійських соціалістів у Берні, в якій ставиться домагання політичної волі і самостійності для усієї України, ми приймаємо як наше визнання віри.

В стосунках до інших націй ми підемо за віковічними словами нашого великого учителя, Маркса: Пролетарі усіх країв, єднайтеся! Далекі від шовіністичних натинань і поглядів наших народовців-патріотів, ми в польськім, російськім, німецькім робітникові, що прийшов вже до класової свідомості, вбачаємо брата і простягаємо ік ньому руку з братерським устиском, домагаючись од нього вшанування наших прав.

Сей принцип означує теж наш стосунок до соціалістичних партій тих национальностей, з якими стикаємося щодень в житті. Щодо польських соціалістів, то стверджуємо се, що і польська соціалістична партія в російськім царстві признала і в програмі, і в своїх рішеннях наші права до політичної самостійності та що і серед польської соціал-демократії у Галичині ми не здибали заборчих прямувань і починів. Що ж до російських соціалістів, то в нас є певна надія, що деякі великоруські прямування, які декуди прокидаються, щезнуть з розвитком соціалістичної свідомості, а з’єдинення розбитих кружків і організацій російських в одну партію позволить нам увійти в порозуміння і в братерський ясно означений союз.

Усякі дрібніші питання, що не увійшли в отсю програму, розв’язуватимемо згідно з потребами і з вказаннями самого життя».

Друга партія, що зав’язалась рівночасно з УСП, — се партія українських революціонерів, що розпочала свою діяльність рядом політично-популярних брошур. Сеся партія оголошує в послідній вже хвилі слідуюче відкрите письмо: [...][348].

Отсе письмо — се характерна поява: суспільність, що не спромоглася на протест, коли доптано найсвятіші її чувства, нечаяно з нагоди дрібної, в порівнянні з цілістю її положення, хоч самою собою й брутальної, а ще більше глупої заборони виступає та з обуренням п’ятнує сам поступок міністра й систему, якої він є випливом. І хоч щодо форми сього протесту можна б зробити не одно застереження, та й на сам протест розмаїто дивитись з огляду на його політичне значення та тактичну вартість, то як прояв будячогося життя він характерний та важний.

Як оклик накипілого здавна болю, він голосить нам, що там за кордоном чимраз ближча пора, коли «перебереться міра», що заборона української написі на пам’ятнику Котляревського — се не причина, а лишень нагода, яку використано, щоб виповісти те, що з здавна вже бажалось сказати, про що задовго, може, мовчалось.

Раз ще вертаємо до факту зав’язання двох окремих революційних партій на російській Україні. Хотіли б ми поставити їх побіч себе, знайти теоретичні та фактичні основи, на яких обі вони опираються та які розрізнюють їх від себе, та якраз тутки насувається ряд питань, на які ми не можемо знайти відповіді. Насуваються ще деякі рефлексії.

Що можемо напевно сказати, се факт, показаний програмою одної, а дотеперішньою діяльністю другої партії, факт, що вони обі стоять на теоретичній основі соціалізму, що обі бажають опертися на нижчих верствах суспільності та що обі є випливом одного основного погляду, що національне питання можна трактувати лише у тісній злуці з питанням суспільної рівності та волі. Значиться, спільного між обома так багато і воно само собою, як і своїми консеквенціями такої ваги, що існування двох окремих партій являється нам чимось неприродним та дуже дивним.

Тутки насуваються дві евентуальності, що ясували б нам сесю появу. Або причиною існування побіч себе РУП та УСП є сеся питома психологічна ціха умового життя в Росії, се виплекане по кружках замилування до нетеоре-тичної, але прямо метафізичної полеміки та дискусії, що розбиває інтелігенцію на гуртки та кружки і таким чином, часом із-за дрібних, не зрозумілих чужинцям різниць поглядів, робить неможливою спільну більшу акцію. Маємо надію, що не се є причиною існування згаданих двох партій, а хоч би й так було, то ми провірені, що за практичною роботою мусило б прийти до порозуміння та злуки.

Є одна ще можливість: що обі партії повставали независимо від себе, в різних місцях та між різними людьми, що, може, й не знали навіть про себе. І тоді б мусило бути нашим стремлінням довести до получення РУП та УСП в одну велику партію.

А може, наш погляд блудний, може, є інші ще причини, що ділять обі партії? Раді не раді, лишити мусимо се, хоч як цікаве, питання, без відповіді, але за те просимо товаришів, що можуть сю відповідь дати, зробити се як-найясніше та найскорше.

Молода Україна. — 1900. — № 9-10.

Хроніка з нашого життя

На російській Україні появився сими днями літографований зшиток, що містить у собі перевід звісної брошурки п[ід] з[аголовком] «Самостійна Україна» на російську мову. З дописки від видавця довідуємося, що російські українці задумали видати в сей спосіб цілий ряд брошур, з яких великороси могли би поінформуватися про життя, себто ідеї, змагання та роботу українців і то тим паче, що — як видавець замічує — загал великоросів зраджує цілковите незнакомство українських справ так, що не в силі відрізнити «українства» від «українофільства».

Про хосенність такого видавництва годі сумніватися. Воно може сповнити важні услуги.

Вельми цікавий єсть другий додаток до згаданої брошури, що вийшов спід пера перекладчика. Автор висказує свої гадки про взаємини великоруських ліберальних та революційних партій до українців. Правда, вони не нові. Подібне писав Драгоманов в своїй книжці «Историческая Польша и великорусская демократия», но проте вони не менше цікаві, тому подаємо їх у переводі, хоча й не можемо на них годитись без поважних застережень. З виска-зом наших гадок про сю справу хочемо здержатись до виходу другого випус-ка сего видавництва, де мають бути поміщені думки другої частини наших товаришів з-за кордону про сю справу.

Редакція «Мол[одої] України».

Від видавця

Отся брошура починає цілу серію періодичних випусків, що час до часу будуть появлятися. Мають на цілі познакомити руську[349] інтелігенцію з українським рухом в цілій його повноті. Товчком до такого роду діяльності послужило видавцеві цілковите незнакомство руської інтелігенції з українським рухом, що, приміром, виражається у неспроможності відрізнити українство від українофільства. До переводу брошури «Самостійна Україна», виданої за границею, додано переднє слово до переводчика. Воно доторкається багатьох наболілих питань українства, но не рішає його настільки основно та правильно, щоби з його виводами можна було згодитися. У всякому разі, воно інтересне тим, що виражає погляди та ідеали якоїсь часті українського суспільства і доторкається тих питань, що вже давно ждуть своєї розв’язки.

В кожнім случаї застерігаємо собі слово.

Видавець

Від перекладчика

Подаючи сей перевід «Самостійної України» з української мови на руську, ми мали на прикметі познакомити руське суспільство з тими змаганнями та ідеалами, що одушевляють сучасну українську інтелігенцію. Ми хотіли познакомити руське суспільство з українським, без огляду на крайньо вороже, або, вірніше сказати, — якраз по причині крайньо ворожого відношення «Самостійної України» до цілої руської нації, а не лише до руського правительства. Ми бажали познакомити руську інтелігенцію з українською по поводу переконання, що нації руська і українська невідмінно мусять стикнути-ся з собою у кривавій борбі так само страшній, як тая, що її українська нація вела зі своїми колишніми поневольниками — поляками з початком і в середині XVII віка. Відки, однак, таке переконання? Відки і тая ворожнеча, і на чім вона основана? Чей же загальна опінія каже, що руські ліберальні партії ніколи не проявляли ні ворожнечі, ні ненависті зглядом українського народу, а навіть ніколи не відрізняли великороса від українця! Чей усі опозиційні руські партії завсіди накликували українців до єдності, до дружної і совісної роботи проти одного «общего врага», розуміючи під «общим врагом» руське правительство і впевняючи, що з’єдиненими силами ворога безумовно по-бідиться.

Відки ж потім усі українці дишуть так острою ненавистю не лише до руського режиму, але навіть до руського племені?

Ненависть режиму цілком понятна кожному думаючому великоросові, а ненависть руського племені являється результатом цілого ланцюга причин:

1) як би там великороси не попрікали руського правительства, воно все таки руське правительство, продукт діяльності руського племені, представник руського народу;

2) руське суспільство вельми вороже і неприхильно відноситься не лиш до політичних, но навіть до національно-культурних змагань української нації. В тім згляді поділює вповні погляди свойого правительства і не обурюється на тії средства, що їх руське правительство уживає для обрусіння українців і для задержання економічної, політичної і руської нації[350];

3) вкінці тії негативні відносини, які всемогучі руські ліберальні партії проявляють зглядом української нації, озлоблюють і підривають віру навіть у кращі сили руського суспільства. В суті речі усі руські партії, що змагають до знищення деспотизму, до осягнення політичної і економічної свободи, до соціального перестрою і т. д., — всі вони мають на прикметі Росію в теперішніх політичних границях, з усіма націями, що входять в неї. Таким робом вихідною точкою їх змагань єсть державний status quo.

Так, напримір, вкажемо на програмову брошуру партії «Народного права» або на «Маніфест соціалістів-революціонерів». Обоє змагають повалити державну власть руських деспотів, а на місце її поставити самодержавну власть народу, іменно не народів, націй, що населяють Росію, а «народу», т. є. руського, бо вони не осмілюються сказати, що під словом народ розуміють тоже татарів або українців. Всі руські партії навіть на думці не мають, щоби вихідна точка їх поглядів була несправедлива. Вони твердо пересвідчені, що 100 націй, поневолених Росією, то лиш необходимий додаток благоденствія руської нації, лиш дружина рабів, серед якої суджено блистіти представникам « великой русской нации». Лиш іноді робиться виїмку в хосен фінляндців та поляків, що їм і признається деяке право державного єствування. Но всі руські партії до живого обурюються і сейчас стають по стороні правительства, як лише поневолені нації піднесуть питання повалення гегемонії руського племені та обмеження сфери його впливів на одну лише територію, заселену руською нацією в її етнографічних границях.

На саму лише згадку про подібне відмежування руської нації, про повалення її політичної та економічної гегемонії, про виключення її національної верховлади, на саму згадку про те, що поневолені нації проголошують свої політичні та державні права до територій, які вони заселюють, на саму думку про політичну независимість українців, поляків, грузинів, латишів і других націй усі ліберальні партії попадають у негодовання, забувають свою свободолюбність і цілковито переходять на сторону свойого правительства.

В таких моментах яркіше всього видно політичну солідарність національних інтересів руських партій і руського правительства, що все мають спільну точку, як би там межи собою й не ворогували, а власне приналежність до одної національності. Її поодинокі інтереси зберігає кожний по-своєму, а один спільний інтерес: борба проти поневолених націй в Росії, що саме підносяться, — єдинить усіх!

Таким робом очам обсерватора представляють два ворожі табори противників: з одного боку руська нація зі своїм правительством і усіма різнород-ними партіями на чолі — намагається здавити поневолені нації і непоколебимо укріпити свою верховладу — з другого боку поневолені нації намагаються скинути руське ярмо, розірвати Росію і потворити свої независимі національні держави.

Кромі тієї основної борби межи противниками, унутрі кожного з них ведеться паралельно своя окрема борба класова, економічна, політично-партійна, релігійна і т. ін.

В борбі проти поневолених націй руське правительство і руські ліберально-опозиційні партії взаїмно доповнюються і помагають собі, уживаючи різних средств до одної і тої самої цілі.

В тую пору, як руське правительство для здавлення поневолених націй, приміром, української, послугується заборонами та репресаліями, в тую саму пору руські опозиційні партії розширюють доктрини, що або оправдують усі

репресалії, або справлюють слабо розвиту національно-політичну свідомість українців (і других націй тоже, но української спеціально) на дорогу погибелі української нації, а вельми хосенної для руської. До перших належать тії, що перечать фактові національної борби і попрікають його, що не признають права народів до окремішнього національного єствування, або тії, що виходять з фальшивої думки про можливість, а навіть конечність одинокої, всезагальної органічної мови для цілого світу. Тим лише виказують своє нерозуміння закону розвитку органічних мов та тоже і незнакомство з поняттям «органічна мова».

Подібно як тії, що, скрививши теорію Маркса, пролетаризацію мас уважають необходимою умовою для соціального раю на землі, подібно руські космополіти кажуть, що небесна благодать зійде на землю лише тоді, як не стане національностей або по крайній мірі українці обрусіють! По думці тих панів, не лише національні змагання, але навіть сам факт єствування націй — се запора і перепона для поступу!

Відси конечний висновок, що давлення націй, поневолених руським правительством, щоби звести їх до одного знаменника, — се прислуга поступові, се висококультурна діяльність!

Таким способом висказується цинічну гадку, що український народ повинен в ім’я поступу виріктися своєї мови і прийняти мову своїх поневоль-ників.

До других лжеучителів причисляються тії, що напрасно взивають поневолені нації до борби проти «общего врага», т. є. правительства, забуваючи, що головний ворог, котрого ярмо український народ хоче скинути, — се вони самі з цілою своєю нацією та правительством.

Тії пани своєю теорією про «общего врага» приманюють найбільше енергічні, но молоді і блукаючі сили із поневолених націй, особливо з української, скріпляючи тими силами свої кадри для домашньої внутрішньої борби проти свого правительства, і вибирають таким способом у поневолених націй їх борців за питомі інтереси, ослаблюють їх бойову пригожість і деморалізують цілу націю думкою, будьто її інтереси і солідарні, і тотожні з інтересами руської нації. Доказано, що тота хитра теорія ні одній нації не принесла стільки шкоди, що українській. Почавши від 60-тих років, а особливо 70-тих аж до кінця 90-тих, майже всі лучші, визначні та благородні сили українського суспільства пішли на борбу з руським правительством — не в ім’я інтересів свого народу, але в характері членів руської нації, покинувши свою рідну на самоволю царських орлів, що оконечно вкинули її у тьму невіжи та ничтож-ності.

Щоби не ходити далеко для приміру, вкажемо на таких діячів революції, як Кибальчич і Желябов, що положили свої голови за чужу справу, або Лизогуб, що віддав своє міліонне майно на революційну пропаганду в Саратовській (!) губернії. Не багато знає, що вони з походження українці і могли би свої сили і средства жертвувати в хосен рідного народу.

А між тим, чи може щось бути противніше, як інтереси українців а великоросів? Чи може щось бути більше противне, як інтереси хазяїна а робітника, пана а раба, поневольника а поневольного? Чей уся історія взаємин українців а великоросів, почавши від часів Переяславської конституції — се історія гноблення української нації нацією руською. Чей же від 1654 року аж до наших днів живе правило : чим лучше для великоросів — тим гірше для українців ! І теє страшне правило не стратить своєї сили, доки українська нація хоч би на півсантиметра буде зависіти від руської. Воно утратить свій фатальний змисл лише тоді, коли українська нація буде і українською державою. А до тої пори кожна школа, основана средствами українців задля образования великоросів, єсть удар, нанесений українцям, кожна фабрика, заведена для Вели-коросії, єсть рана для України, кожна газета, видавана на руській мові, єсть крок до смерті української нації. Пусте говорити тут про пересаду ! Усі визначніші великороси були завсігди самими ярими ворогами українців, чи візьмемо представників власті: Петра І, Катерину ІІ, що знищили політичну автономію України, або Олександра ІІ, що видав варварський закон з 17 мая 1876[351], що на смерть засудив українців; чи візьмемо представників думки: Бєлінського та Михайловського, Льва Толстого та Щедріна, або Тургенєва, що перечать право українців до самостійного національно-культурного єству-вання; чи вкінці візьмемо представників науки: Пипіна та Флоринського, Соловйова та Ламанського або Струве Н. — усі вони гуртом аж до видавця «Нового времени» Суворіна — свідомі та глибокі вороги українців; усі вони разом виховували пересічного руського ліберала, який на саму згадку, що на київськім, одеськім та харківськім університеті українська мова повинна бути викладовою, попадає в непритомність і біжить під охорону багнетів свого правительства, горлаючи про зраду та мазепинців. Отже, сей пересічний ліберал по правді — представник того самого деспотизму, що проти нього боротися «соединенными силами» він так масненько накликує!

Впрочім, сполучення сил можливе лише до моменту побіди або злагоди з руським деспотичним правительством; но ні побіда, ні злагода не принесуть ніякого хісна[352] українцеві, рабу — українцеві, що його накликують боротися, але не хіснуватися вигодами побіди, бо ні один великорос не допускає — як ми говорили — навіть думки про поділ Росії, ні один великорос, до якої б він фракції собі не належав!

Між тим сучасний українець думає інакше: він змагає до самостійної і независимої української держави і не бажає мати що-небудь спільного з Росією! Українці уважають єдино справедливою і правильною формою національно-політичної жизні — національну державу! Відси ясно, що цілі та інтереси великоросів а українців різні, ба навіть противні.

Таким робом, коли і великороси, і українці борються тепер проти руського деспотизму, то борються цілком різними дорогами і для досягнення цілком ріжзих цілей.

Великороси бажають лише політичної свободи, з задержанням руської держави, українці борються за державну, політичну, економічну та національну свободу.

Якби в Росії тепер було не деспотичне, але, пр[и]м[іром,] республіканське правительство — то і тоді українці мусять боротися за свою державну самостійність та економічну независимість!

Ось така правдива взаємна позиція великоросів та українців, і відси береться тая ворожнеча, часто несвідома, що її помічаємо у великоросів згля-дом українських партій і напротив. Її не треба скривати ані промовчувати, противно — вияснювати та об’яснювати. І до тої пори, доки великороси і українці будуть насильно зв’язані в одно державне тіло, до тої пори ворожнеча межи ними буде єствувати та заострюватися. Для того кожний руський ліберал повинен підмагати скоршому осягненню ідеалу усіх українців: «Самостійної України»!

Молода Україна. — 1901. — № 1.