Суспільно-політичні твори

I

Кінець XIX віку визначився з’явищами, що характеризують новий зворот в історії людськості. Сі з’явища свідчать за те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої «боротьбою націй», вже почався і закінчення наближається. Ті з’явища — се уоружені повстання зневолених націй проти націй-гнобителів. На наших очах відбулися криваві повстання вірмен, критян-греків, кубанців і нарешті бурів. Коли ще поглянути на тую більше чи менше гостру боротьбу — у її перших фазах, — яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями й французами, англічанами й росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярного війська утримують ворожі поміж себе нації, то стане зовсім очевидним, що всесвітове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть від необхідного, дійсного та справедливого розв’язання. Проте шлях до розв’язання єдино можливий, певний і хосенний показали нації, що вже повстали проти чужого панування, у якій би формі політичного верховенства воно не виявилося, і сей шлях єсть противний Г аазькій конференції.

Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зрабованої нації. Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на межинародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності єсть метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері межинаціональних відносин.

Отже, виникає питання, чи визволення національне можливе для нас? П’ятий акт драми ще не наступив для нашої нації: вона переживає ще й досі довгий і важкий антракт у своїй історії: за коном щось діється, йде якась пильна праця, від часу до часу грюкотить грім, але завіса ще не піднялася.

Антракт власне починається з 1654 року, коли українська республіка злучилася з московською монархією політичною унією. З того часу українська нація політично й культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, нація знесилюється, гине, але потім знов відроджується, з-під попелу старовини виника ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми.

З часу Переяславської конституції минуло сьогодні 247 років, незабаром Росія справлятиме 250-літній ювілей сеї події.

Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги правительствених шпіонів, коли українцеві не вільно признаватись до своєї національності і коли любити вітчину рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Якими правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 мая 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, штуку, літературу, промисловість і т. д.? І нарешті найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?

Чи становище царського правительства відносно нас єсть становище права чи тільки сили, насилля? Відомо гаразд, що ми власновільно прийшли до політичної унії з московською державою і заступником її — царським правительством. Ся власновільність, на думку наших неприхильників, забороняє нам нарікати на несправедливість того, що нам діється, бо ми ніби самі того хотіли, самі обрали собі те правительство. Се твердження примушує нас розглянути природу й характер угоди з 1654 року.

Держава наших предків злучилася з московською державою «як рівний з рівним» і як «вільний з вільним», каже тогочасна формула, себто дві окремі держави, цілком незалежні одна від другої щодо свого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для осягнення певних межинародних цілей.

Виникає питання, чи по злуці двох держав обидві вони зникли, а намісць їх почала існувати третя держава, наступниця тих двох? Чи, навпаки, не дивлячись на злуку, обидві держави існують поруч себе? І коли так, то який вплив мала злука на обидві держави з погляду межинародного права. Сучасна наука межинаціонального права вчить, що держава може бути як простою, так і зложною. Вона каже, що дві або кілька держав можуть стати між собою до злуки і сформувати «спілку держав» (8їааїепЬипф. Спілка держав — се така форма злучення, при якій шанування і підлягання спільним інституціям не тільки не виключає внутрішньої і надвірньої самостійності злучених держав, але, навпаки, оберігання тої самостійності стає метою злучених держав. Держави — члени спілки зберігають право межинародних зносин поруч із заступництвом цілої спілки. Усі вони мають право поокремо зав’язувати конвенції та посилати послів, аби тільки їх межинародні зносини не мали на меті шкодити інтересам цілої спілки або окремих членів. Така спілка цілком можлива не тільки поміж державами, що мають однакий політичний устрій, але й з різними формами державного устрою, і не перестає існувати навіть тоді, коли в одній з держав зміняється форма правління або вимирає пануюча династія. Сим особливо «спілка держав» відрізняється від так званої «реальної унії держав», яка може існувати тільки поміж монархічними державами і раз у раз може перекоротити своє існування, аби вимерла династія. Спілка держав виникає із взаємної згоди держав, що стають до спілки. Зразком «спілки держав» можуть бути: Північноамериканські Злучені Держави, Швейцарська Спілка і найбільше Германська Спілка.

Як же злучилася держава московська з державою українською?

Шляхом погодження, а погодження те вилилося у формі т. зв. «переяславських статей».

Переяславський контракт так формулював взаємні і обопільні відносини держав (наводимо головніші пункти, надаючи їм характер сучасних висловів):

1) Власть законодатна і адміністраційна належиться гетьманському правительству без участі і втручання царського правительства.

2) Українська держава має своє окреме самостійне військо.

4) Суб’єкт неукраїнської національності не може бути на уряді в державі українській. Виключення становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь московського царя.

6) Українська держава має право обирати собі главу держави по власній уподобі, лише сповіщаючи царське правительство про своє обрання...

13) Незломність стародавніх прав, як світських, так і духовних осіб, і невтручання царського правительства у внутрішнє життя української республіки.

14) Право гетьманського правительства вільних межинародних зносин з чужинними державами.

Аналізуючи сі постанови Переяславської конституції, приходимо до висновку, що в ній суть усі ті прикмети, які характеризують «спілку держав». Таким чином, головнійший закид, який роблять нам наші суперечники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлінь, закид, ніби ми ніколи не складали держави і через те не маємо під собою історичної підстави, — є тільки випливом неуцтва й незнання ані історії, ані права. Через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими усиллями пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає і литовсько-руське князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і, найголовнійше, галицько-руське королівство, спробунок злучити докупи усі галузі, усі гілки нашого народу ув одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою.

Таким чином українська держава в тій формі, у якій вона сформована і уконституована Хмельницьким, є справді державою з погляду межинаціо-нального права. Суперечники наші ще закидають нам і те, що українська республіка, сформована Переяславською умовою, не була самостійною державою, бо платила «данину» царському правительству. Коли й так, то все ж навіть з їх погляду українська республіка була напівнезалежною державою на зразок Болгарії, колись Сербії та інших балканських держав. Але півнеза-лежні держави відзначаються тим, що не мають права межинародних зносин з надвірного боку: тим часом Переяславська конституція надавала се право українській державі. Як же, проте, розуміти ту «данину», що платила українська республіка московській монархії. Годі розв’язати се питання з погляду сучасної науки межинародного права, бо вона не знає і не уявляє собі такої держави, яка б, маючи атрибути самостійної, платила «данину», як, з другого боку, не може припустити, щоб півнезалежна держава користувалась правом засилати послів. Се дасться пояснити тільки тоді, коли згідно з текстом конституції ми приймемо, що «данина» давалася державі московській, а цареві московському яко протекторові особливого роду, бо держава українська від спілки з московською виразно бажала тільки «протекції», а не підданства. З сього погляду та «данина» має значення вкладки до спільної скарбниці, призначеної для межинародних зносин спільної ваги. Такий характер стверджується ще й тим, що українська держава не була завойована московською монархією або придбана дипломатичним шляхом, як Польща, а злучаючись з московською монархією, не поступилася ані одним з своїх державних або республіканських прав, і устрій московської монархії для української держави був зовсім байдужний. Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнили своїх обов’язків по конституції 1654 року і поводяться нині з нами так, наче Переяславська конституція ніколи й не існувала. Вони чинять з нами так, наче наша нація зреклася своїх державних прав, віддалася на ласку російським імператорам і згодилася поділити однакову долю з росіянами, що самі обрали собі царів. Але наш нарід ні сам, ні через своє правительство ніколи не давав такої згоди і ніколи не зрікався прав, що належаться йому по Переяславській конституції. Через те Переяславська умова єсть обов’язкова для обох контрагентів: монархії московської і республіки української на підставі засади, що ніяка умова не може бути знищена або змінена однобічною волею одного контрагента без виразно висловленої згоди другого. Через те «единая неділимая Россія» для нас не існує! Для нас обов’язкова тільки держава московська, і всеросійський імператор має для нас менш ваги ніж московський цар. Так каже право! Та в дійсності ніякої ваги не має Переяславська конституція, всеросійські імператори суть наші необмежовані пани, а Переяславська конституція тільки «історичним актом» та й годі. Як же з погляду права віднестись до такого знущання над правом? Коли один з контрагентів, каже право, переступив контракт, то другому контрагентові лишається на вибір: або вимагати від свого контрагента виконання контракту у тому розмірі й напрямку, у якому він був прийнятий обома їми, або, узнавши контракт зломаним у всіх його частинах, зірвати усякі зносини з контрагентом.

І тоді вже єсть панування сили, але не вплив права.

Наші суперечники можуть відповісти нам, що хоч справді контракт був повернений [на]нівець насиллями, облудою й підступом одного з контрагентів, але другий контрагент вже згубив не тільки право розпоряджатися своєю долею, але навіть право протестувати, бо своїм довговіковим мовчанням він освятив неправні вчинки, і те, що було придбане кривдою, на підставі задавнення зробилося правним. Через те вже пізно відшукувати колишні права.

Але в тім розміркованні не має ані крихітки правди. Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабівницьким або зло-діяцьким шляхом. Друге: розуміння про задавнення не може відноситись до зневолення свободи. Задавнення може мати вагу тільки в правних відносинах, але не в безправних, а такі відносини московської монархії до української республіки. У межинаціональних відносинах задавнення може мати місце тільки відносно тих націй, що вже вимирають, що вже не мають життєвої сили, бо доки нація живе, доки відчуває себе живою і сильною, доти нема місця для задавнення. Але мимо того розмова про задавнення не може грати ніякої ролі, бо наш нарід своїми завжденними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Методіївське братство, Шевченко, селянські повстання 80-х років і т. д.) перервав течію задавнення, давши напрям розв’язати суперчку про обов’язковість Переяславської конституції тим способом, який може уважатись єдино дійсним і серйозним, себто силою. Та навіть коли б ми не бачили у нашій історії безупинних протестів, то й тоді наше власне існування єсть протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватись нашою спадщиною!

ІІ

Але коли ми маємо досить правних підстав для повернення Переяславської конституції і визволення зрабованої волі, то чи так стоїть питання про фізичні і матеріальні засоби для осягнення нашої мети?

Наші суперечники кажуть, що логіка подій, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нації.

Над нами висить чорний стяг, а на йому написано: «Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації?»

Се не є самі слова: зміст їм відповідає.

Коли в української держави відібрано бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися усіх елементарних політичних прав людини. Колишній український республіканець має менше прав ніж нинішній найостатніший московський наймит. Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої української республіки, наче в завойованій свіжо країнї: висмоктує остатні сили, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш з бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються. Непокірливі тубільці погорджуються невимовно, а небезпечні з них засилаються на Сибір. Законами російської імперії зневажається право совісті, погорджується право свободи особистої, ганьбиться навіть недоторканість тіла. Колишній протектор української республіки перемінився нині на правного тирана, якому належиться необмежоване право над життям і смертю кожного з українців. Царський закон з 17 мая 1876 року наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської кон — ституції, і вона вигнана з школи й суду, церкви й адміністрації. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже збавлене права мати свою літературу, свою пресу: йому загадано навіть у сфері духовій працювати на свого пана. Таким чином українська нація платить «данину» не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлоатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не вміє української мови. Просвіта занедбана, культура знівечена, і темрява панує скрізь по Україні. І через 247 років по Переяславській конституції «вільний і рівний» українець відграє ще гіршу ролю, ніж колишній ілот, бо в ілота не вимагали принаймні інтелектуальної «данини», бо від ілота не вимагали любові й прихильності до своїх гнобителів, бо ілот розумів свій гніт, українець же тільки відчуває його. Така-то є логіка подій і такі її наслідки. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися докупи, ми згромадилися ув одну сім’ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народну душу, і — хай навпаки логіці подій — ми виписали на свому прапорі: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Чи не захоплюємось ми?!

Чи не єсть сей ідеал наш однією з тих пишних, святих ілюзій, якими живе людськість, на які сподівається, та які розпливаються зараз, скоро схочеш їх здійснити?

Може, наша пристрасна любов до Вкраїни підказала нам думку безглуз-дну, безпідставну?

І чи можемо ми надіятись на симпатії широкого суспільства українського?

І головне, чи здійснення сього бажання буде хосенне для нашої нації?

Здебільшого, яко головний аргумент проти нашого права на національне існування, проти нашого права на самостійність державну — виставлять те, що ми не маємо історичної традиції, не маємо минулого. На сьому аргументі не спинятимемось через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно-історичної минувшини не може мати ніякого значення для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм «правом сильного». Для нас далеко важніший другий аргумент — се закид, що нація наша безсильна, некультурна й інертна. Хіба може, кажуть нам, темна, незорганізована, розбита маса, неодушевлена ніякою ідеєю — творіть історію при сучасних обставинах життя? Хіба тая маса відчуває національний або політичний гніт? Горстка божевільних може тільки смішити, але не викликати симпатій навіть поміж інтелігенцією, бо ціла українська інтелігенция охоче без протесту йде шляхом винародовлення, а за нею й культурніші одиниці з народу. Та й врешті, хіба українська національність не є тільки різноманітностю російської? Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров! Нехай вчені розшукують, хто був кому родичем, — ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв’язки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби.

І так, ми некультурні. Се безперечно правда: наша нація некультурна. Власне, культурність її єсть історична, бо вона замерла на тім ступені, на якім вона була ще у XVII ст. Се правда, що нація наша в загальній культурності з часу конституції 1654 року поступила дуже мало наперед, а з багатьох поглядів вона мусила вернутись до нижчих форм життя, як політичного, як і соціального. Усі ті релігійно-культурні рухи, що були наслідком високої освіченості й хвилювали наше суспільство у XVII віці, обіцяли статись джерелом не тільки свободи совісті, але й свободи політичної. Усі ті рухи були задавлені силоміць, були знівечені навіть елементарні політичні права, як право особистої свободи (панщина), і нація кинена у безодню темряви. Тоді була вбита стародавня культурність української нації, культурність так інтенсивна, що кількома своїми променями вона змогла покликати до життя і могутності націю нинішніх наших господарів.

Еге! Нині наші маси некультурні, але в самім факті нашої некультурності знаходимо ми найліпший, наймогутніший, найінтенсивніший аргумент і підставу до того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом! Бо хіба можливий для нашої нації поступ і освіта доти, доки нація не матиме права розпоряджатись собою і доки темрява єсть спосіб держати нашу націю у неволі!? Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, доти ми не матимем змоги уладнати стан речей у себе дома до нашої уподоби, бо інтерес наших господарів єсть цілком супротилежний нашим інтересам, бо розплющення очей у рабів єсть небезпечне для панів. Сю останню задачу мусить узяти на себе національна інтелігенція. Се її право і її обов’язок.

А в історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила свому народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільності тих інтересів. На очах історії сильна, освічена і культурна інтелігенція України прийняла в XVI і XVII віках польську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тишкевичі — плоть від плоті нашої і кість від костей наших. Тоді сильним і могутнім замахом український нарід породив нову інтелігенцію. Ся друга прийняла російську національність протягом Х'УШ і XIX в., і всі оті Безбо-родьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, усі оті Гоголі, Гнідичі, Пота-пенки, Короленки — і «їм же ність числа» — усі вони наша кров. Нарід знову лишиться без інтелігенції, інтелігенція покинула його в найгірші, найтяжчі часи його існування. Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть із отсим масовим відступництвом інтелігенції? І війна, і пошесті — вони косять без розбору і учених і темних, бідних і багатих, відступництво забрало цвіт нації — найкультурнішу її верству.

Се були такі дві страти, що годі знайти їм рівні в історії якої-будь іншої нації. Але вкраїнський нарід здобув у собі досить сили, щоб навіть посеред найгірших обставин політичних, економічних та національних витворити собі нову третю інтелігенцію. Еволюція українського інтелігента третьої формації ще не укінчилася, але характерна його прикмета — служіння свому власному народові — відбилася в ньому з повною силою. Отже, коли третя інтелігенція має органічні зв’язки з українською нацією, коли вона єсть заступником українського народу, єдино свідомою частиною української нації, то стерно національного корабля належиться їй. Годі через те казати, ніби маса українського суспільства не має нічого спільного з остатньою формацією своєї інтелігенції — українська інтелігенція єсть само суспільство у мініатюрі, стремління суспільства — се стремління інтелігенції, пориви інтелігенції — се пориви й симпатії цілого суспільства.

А коли так, то ми стаємо око в око з питанням: «Коли українська інтелігенція є, коли вона заступник суспільства, коли вона бореться, то чому ми не чуємо про сю боротьбу, не бачимо наслідків її і навіть нічого не відаємо й про те, за що власне бореться та нова інтелігенція?»

Годі ось тут докладно відповісти на всі оті питання. Одно можна сказати, що первозвісника сучасного українства — Шевченка — не зрозуміло ані його власне покоління, ані поблизькі до нього. Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: «Робім так, щоб ніхто, ніколи, ніде не бачив нашої роботи!» Сі покоління «білих горлиць» своїм псевдопатріотизмом деморалізували ціле українське суспільство в протязі півстоліття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, сі покоління виплекали цілий культ страхо-полохства, виробили цілу релігію лояльності, сі покоління своїм нечуван-ним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молодіжи, що стояла на українсько-національному ґрунті. Сі покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним! Сі покоління надали українофільству характер не доношеної розумом етнографічної теорії. Сі покоління самі найліпше назвали себе українофілами, себто людьми, що симпатизують Україні. Вони не хотіли навіть звати себе українцями. Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від тих одсахнулася, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати. Таким чином українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною й українофілами немає ніяких зв’язків — крім однієї страшної і фатальної зв’язі — своєю кров’ю заплатити за помилки попередників.

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Вона віддає себе на служіння сьому великому ідеалові, і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружія, доти усі покоління українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважається так же відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й не-відрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато — цілих 30 міліонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб '/зо частина усієї людності, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цілим світом! Ми існуєм, ми відчуваємо своє існування і своє індивідуальне національне «я». Наша нація у своєму історичному житті часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Берестечки, і Полтава. Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що і лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матірок стародавню любов нашої нації до вітчини і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити націю, що лама свої кайдани, прокинувшись до життя. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу. Але ми мусимо пам’ятати, що ми тільки передтечі того великого, що йде за нами, ми тільки оповіщує-мо його силу, ми тільки його післанці. Сей великий — увесь нарід український.

Але як партія бойова, партія, що виросла на ґрунті історії і єсть партією практичної діяльності, ми зобов’язані вказати ту найблизшу мету, яку ми маємо на оці. Ся мета — повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії. Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу, і перший ступінь до неї: Переяславська конституція.

Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що се вже остатня боротьба, що потім вже ніколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не попустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи! Ми в остатнє виходимо на історичну арену і або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше бути євнухами, не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України! Сини Вкраїни! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь по Вкраїні і кожен, в кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!

Нехай жахляки та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами, і ми виголошуємо їх ворогами вітчини.

Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія. І пам’ятаймо, що слава і побіда — се доля борців за народну справу. Вперед! І нехай кожен з нас пам’ятає, що коли він бореться за нарід, то мусить дбати за ввесь нарід, щоб цілий нарід не згинув через його необачність.

Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!

Самостійна Україна. Промова. Видане РУП. — Ч. 1. — Львів, 1900. — 23 с. // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: документи і матеріали / Упорядкували Тарас Гунчак і Роман Сольчаник. — Т. 1. — Сучасність, 1983. — С. 61-72.

I. Робітницький рух в Германії

Робітницький рух нині вступив в нову фазу свого розвою: він став із космополітичного національним.

Недавно ще лунав поклик: робітники усіх країн, єднайтесь! Германія перша почула сей поклик. На нього відгукнулися інші краї.

Справді, гірка була робітницька доля. Хоч кріпацтва правного уже і не було, але було кріпацтво, рабство економічне. Робітнику було вільно служити в того чи іншого капіталіста, але в дійсності від сього нічого не відмінилося; і той і другий капіталіст намагалися якомога більш виссати з робітників і зменшували платню, так що перехід від одного до другого є тільки переміна кайданів.

Безземельне селянство кинулося в міста шукати роботи, і наступила страшна конкуренція на право праці, а господарі капіталісти радіють та все понижують заробітну платню. Стало робітникам жити гірш собаки. Кожна жива істота хоче собі в біді запобігти: робітники бачать, що треба собі шукати порятунку, бо фабрики та заводи процвітають, а робітницьке життя все гіршає. І побачили німецькі робітники, що їх заїдає конкуренція одного з одним, що вони один одного топлять, згоджуючися на меншу та меншу платню.

Почали вони згоджуватися один з одним, почали гуртом вимагати від господарів вищої платні і ліпшого життя. Почалися страйки (стачки) за підвищення платні.

Та поперед німецькі робітники мало чого доброго від сього зазнавали: закони видає панство (земельне і грошове) і, розуміється, на користь собі, а не робітникам і взагалі нижчим верствам (класам). І через те робітників страшенно карали за страйки і за боротьбу по своїх панських законах. Та робітники сієї кари не злякались, але вишукували нові і нові засоби таки здолати своїх ворогів. Вони таємно почали збиратися, гуртувати свої сили; швидко весь край був вкритий такими організаціями з величезними капіталами у власних касах. І стала з них велика міліонна армія, що спроможна була встати по сигналу як один чоловік. Боротьба з ними стала неможлива.... І ось німці-робітники досягли свого: тепер їм ніхто не боронить учинити чи страйк для підвищення заробітної платні, чи зібратися де для обміркування своїх справ, чи виявити свої незадоволення правительству, чи заснувати каси для братерської запомоги, — ніхто і нічого їм не боронить, бо не може сього зробити. Нині вже вибирають німецькі робітники по всій Германії своїх представників в рейхстаг (державна рада), де ухвалюють нові закони, і в міські ради, себто вони мають політичні права однакові з представниками капіталу і земельної власності.

Хоч поки що не робітники заправляють Германією, але з кожним роком їх заступників в рейхстазі більшає і вплив їх на вироблення законів також більшає.

Ось як виглядають відносини спілок робітничих до свого капіталіста-гос-подаря.

1. Спілка робітнича монополізує працю на фабриці та заводі, забороняє господареві приймати інших, що до спілки не належать, погрозою страйків і інш.

2. Погрозою страйків робітничі спілки підняли зарібну платню до надзвичайної висоти.

3. Справами фабрики чи заводу дуже часто заправляють представники від робітників (спілок) вкупі з представниками властителів.

4. Коли справи фабрики чи заводу йдуть добре, то і робітники вимагають підвищення платні, в іншім разі згоджуються на пониження платні, коли без сього довелось би зачинити фабрику.

Але се тільки маленька частка того, що досягли німецькі робітники. Їх спілки на свій кошт позаводили крамниці для власного вжитку і на продаж, спілкові аптеки, фабрики, в яких дохід ділиться поміж робітниками.

Про їх добре життя свідчать їх робітницькі клуби міліонового кошту; в сих клубах робітники збираються для обміркувань своїх справ і для розваги. В сих клубах — чудові бібліотеки і прилади до веселого марнування часу.

Коли ще додамо, що робітники уже там на свої гроші починають будувати народні університети для своїх дітей, то побачимо, оскільки вони справді досягли добробуту.

Правда, не дурно все се досталося; багато робітників загинуло в боротьбі за ліпшу долю.

Справді хороше життя робітників в Германії.

Але запитаєм: чи дійсно усім робітникам в Германії живеться добре? А чи нема в тій самій Германії робітників, для яких життя цілковите горе?

Згадаємо, що в Германії окрім німців існують ще завойовані поляки в Познані. Чи таке ж життя і польських робітників, як німецьких?

Зробимо невеличку вимітку із видання УНП ч. 2[269] про становище поляків у німецькій державі.

1. Законом дозволяється карати різками сільських робітників і прислугу поляків без права оскарження, коли кари учинено «справедливо».

2. Закон присуджує робітника дослужити по контракту, хоч там робітнику грозить смерть.

3. Школи, світоч для людей вільної нації — є місце катування дітей польських. Поляки мусять посилати дітей своїх до німецької школи, де учи-телі-німці немилосердно б’ють їх до занівечення на смерть. Доказом є маса судових процесів.

4. Все, що скрізь у Германії дозволяється, у Познані заборонено, і в дійсності конституція гарантує тільки німців.

5. Правительство з німців, що насунули в Познань після її завойовання, все там заказує: намагається зупинить право зборів, кас, спілок, свободи слова і друку; — всі сі слова — пусті звуки для поляків в Познані.

«Школи польські і університети закриті, і нарід польський іде все нижче і нижче в темряву. Наука, що колись високо тримала там свій прапор, нині не існує», — додає сумно кореспондент газети «Сєв. Кур ’єр»².

Остатні часи німці уже кинули ховатися у машкару, що ніби вони хочуть зробити поляків німцями для того, щоби приєднати їх до великої німецької цивілізації. Нині вони кажуть одверто: «Се край наш, се наша земля, завойована кров’ю батьків наших, так хай же вона дійсно буде наша! Все зробимо, ні перед чим не зупинимося, аби досягти цієї мети».

І вони дійсно ні перед чим не зупиняються. Державна рада їх призначує 250 міліонів марок на знівечення поляків в Познані. «Хай хоч пуста буде земля, аби наша», — висловився гостро та щиро Вільгельм ІІ. Німецького імператора і його земляки щиро підтримують в сьому бажанні. Вони зібрали сотки міліонів, щоб скупити польські землі, і всі сили покладають, щоб зубожити край і викоренити його стародавніх тубільців-поляків. В Познані німці будують фабрики, заводи, але там нема місця полякам-робітникам; їх ніде не приймають, їх усюди виганяють; увесь службовий персонал на кожній фабриці, де підприємець німець — німецький. І німець-робітник в Познані раює, а поляк-робітник має гірку долю.

Коли проект германізації Познані проходив в рейхстагу, хто подав голос проти проекту? Може, скажете, німецькі робітники? Адже їх в райхстагу досить! Може, вони боронили інтереси нещасних робітників і селян польських?

«Нема правди більш абсолютної, як та, що кожен дбає за свої інтереси», — казав Спенсер.

І справді, чого треба німцям-робітникам? Їм у польській Познані забезпечується добре життя, і само правительство не дає конкурувати з ними польським робітникам.

І вийшло те, що нині в Германії, в тій Германії, в якій колись залунав поклик: «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» — нині не почуєш його. Німець-робітник ненавидить робітника-поляка, бунтаря, а сей останній платить йому

² Познань, 22 цвітня 1900 р.

тим самим. Глумом, іронією, поганим жартом нині здається поляку-робітнику в Познані сей колись гарний поклик: робітники усіх країн, єднайтеся. Ідеалом польських робітників є не єднатися з німцями, а одірвати свій край од Германії, утворити свою державу вільну, самостійну, незалежну, демократичну, бо тільки в своїй державі можна поводитися і лаштуватися по своїй уподобі.

Але той самий поляк, що є такий упосліджений у Германії і через те викликає наше до себе спочуття — той самий поляк у Г аличині, де він належить до пануючої нації, так само поводиться з робітником-українцем, як німець із робітником-поляком у Познані. Поляки закладають на кошт українського люду фабрики та заводи, а не приймають ні до управи, ні до роботи на них українських пролетарів. Навіть польським хлопам ближчий той пан поляк, що його визискує, ніж українські хлопи, з якими вони в однаковій біді живуть. Се яскраво далося взнаки при остатніх галицьких страйках сього 1902 року.

ІІ. Еволюція робітничого руху в Англії

Візьмемо найкультурнішу із західних держав — Англію і розглянемо стан життя робітників-англічан. Те, що було оповідано про німецьких робітників, можемо з далеко більшим правом мовити про робітників-англічан, тільки остатні живуть вдвічі краще від німців. Але англічани пануюча нація, і не диво, що навіть самий нижчий стан її живе добре. Але як живуть другі народи зневолені, завойовані нею? Розглянемо наперед життя некультурних диких народів, що жиють під англійським пануванням.

Нема в історії другого народу, крім англічан, щоб так без жалю цілими масами викорінював сих нещасних. Тасманців знищено дощенту, а австралійці, новозеландці, індійці західні і багато інших доживають остатні дні.

Шлях англічан один: експропріація землі і загальна різанина, коли сих людей не можна вжити як робочий товар. В Новозеландії зайди-англічани уже встигли націоналізувати землю через парламент, отже, де подітися бідним маорі — тубільцям краю?

Погляньмо на індусів, людей давньої культури; хто не знає їх страждань! У індусів одібрана земля і податки остільки великі, що голод і чума безмежно над ними панує. Індуську пресу і літературу страшенно утискують, а надто останні роки. Той факт, що протягом остатніх 3-х-4-х літ умерло до 80-ти міліонів індусів від голоду, ліпше усяких доказів свідчить, як добре живеться індусам. І дійсно, англічани в Індії жиють як в раю, а індуси — як в пеклі. Там нема ніяких прав, окрім права сили; кожний англічанин-урядник є необмежений пан, проти котрого ні в суді, ні деінде немає захисту. Все індуське погорджується...

Як вам здається, де індус бачить своє щастя, чи в єднанні з англічанами, чи в загальнім їх вигнанні з рідного краю?

Згадаймо хоть тих найнещасніших людей в світі — ірландців. Зробім вимітку з видань УНП, ч. 2.

«Тубілець-ірландець жиє вкупі з свинями в землянках без вікон і дверей, без печей, ліжка і покривала. Одягається в рам’я і то напів, годується однією бараболею і то коли вродить! Голодна огневиця панує...»

Порівняйте ж тепер життя сих бідних з життям англічан-робітників! Хіба ж можна порівняти! Гарно живуть англійські робітники, а хіба вони протягають руку запомоги ірландцям? І хіба спадає їм на думку навіть слово мовити за ірландців? — Ні, робітник-англічанин зневажає ірландця, геньбає ним, і ірландець в його уяві бунтівливий старець, з яким давно вже час поквітува-тися рішуче. Ні одна газета не мовить жодного спочутливого слова за них, а люди науки, наприклад, історик Фруд, висловлював жаль, що англічани при завоюванні Ірландії зробили помилку і не вирізали усіх ірландців до решти.

Англійські робітники, поєднавшися у могутні спілки, бойкотують тих, що до їх спілок не належать і, певна річ, робітників інших націй, байдуже дивлячися, як безробітні конають на бруку.

Що лишилося ірландцям? Тільки за високу ренту брати панську, колись свою землю, жити в барлозі без вікон і дверей вкупі з свинями, одягатися в рам’я. А здобувший собі нині політичні права англійський робітник глумує і погоджує ірландця-раба і уже ні в якім разі не хоче мати з ним нічого спільного.

Як вам здається? Чи дуже хочеться робітникам ірландським і англійським єднатися і що б відповіли ірландці, коли б хто пораяв їм єднатися з англіча-нами! Ірландець ненавидить свого споконвічного ворога, пишливого англосакса, і своім ідеалом має одірватися від нього зовсім, повстати загалом, вигнати чужинців з рідного краю і, здобувши політичної незалежності, зажити власним життям. Життя мучениці Ірландії є завсігди боротьба, щочасне готування до повстання.

Але ворог дужий, сил мало... Англічани побуджують її з лютістю у сто разів більшою, як у дикого звіра, катують і катують бунтівливий край...

Нещасний край!

Остатні часи учинилися нові події, новий великий злочин могутньої англійської нації. Вільний хліборобний нарід — бури після трьохлітньої боротьби за свободу знесилів і поклав корогви під ноги ворогів. Англія придбала собі нового раба, що повинен робити тепер не для себе, не для своєї власної користі, а на свого пана — націю саксів.

Нові підданці Англії.

Хто ж хотів цієї війни? Хто їй сприяв, хто спочував і хто губив її з англійського суспільства? Як не диво нам, але дійсний факт те, що сю війну підпирали робітники-англічани.

Наведімо факти.

1. Після об’яви війни на виборах в державну раду нарід англійський послав туди ще більше прихильників війни.

2. Коли на конгресі робітницьких спілок делегат Уорд зробив внесок висловити правительству свою ганьбу за війну, вимагаючи її укінчення, величезна більшість голосів ухвалила лишити питання без дискусії. Річ в тім, що великий промисел англійський нині підупав.

Тепер уже німці з великим успіхом конкурують з англічанами. Багацько англійських фабрик позачинялося (м. Ковентрі). Треба англічанам здобувати нових ринків для своїх виробів. Щоб становище робітників було добре, треба, щоб промисел процвітав, а для сього останнього треба ринку для збування виробів промислових.

Таким ринком будуть завойовані краї Трансвааль і Оранжева республіка. Ось з приводу чого стояли робітники за війну. Але се, сказав ти б, причини економічні, що примушують англічан-робітників вкупі із іншими верствами англійського суспільства стояти за війну.

Друга причина іншого роду.

Нечуваний успіх Англії в міжнаціональній боротьбі зробив її першою морською державою — володарем морів, океанів. Її володіння по усіх краях світу, і маса поневолених народів складає їй під ноги незлічимі скарби. І на підставі сього величезного успіху у англічан всіх верстов суспільства запанувала думка, політична мрія, що тільки одній Англії належить панування над усім світом.

Наведімо факти.

«Національ Ревіев» (National Review) каже: Англія повинна бути першою серед інших націй і керувати усією людністю або відцуратися незалежності.

Професор Сцеллі (Scelly; 1895 р.) проповідував в Кембриджі своїм слухачам, що безмежне розширення є єдине з’ясування «рації» і єдиний фактор англійської історії, єдиний raison d’etre існування англійського народу.

Поети Troude i Rudyard Kippling в чудових поетичних творах малюють національну мрію англічан, коли вони пануватимуть над усім світом.

І ось з одного боку матеріальний інтерес (питання шлунка), а з другого — захоплення цією політичною мрією примусило робітників подати голос за війну. Але все ж, бачите, сором одверто висловлятися за війну, бо ще недавно перед сим вони у своїх прокламаціях, відозвах перед усім світом виступали ворогами війни, проводаторами світового миру і любові.

Се супротиріччя між їх вчинком і словом наводить нас на думку, а чи не робилося се просто для того, щоб привабити до себе суспільні симпатії свойому ще тоді новому робітницькому рухові?..

Зараз усім стало ясно, що англічанин-робітник зовсім не хоче дати свободу зрабованим націям, а просто хоче примусити пануючі верстви своєї нації поділити з ним панування і гарне життя на чужий кошт.

ІІІ. Відносини між німецькими та чеськими робітниками

Може, читач, а надто неприхильний до націоналізму взагалі, подумає, що тільки в Англії та Германії робітники різних націй ворогують? Тоді розглянемо в Австрії відносини німців до чехів.

Року 1621 Чехія була завойована і зруйнована австріяками-німцями. Як і скрізь при таких умовах була по завоюванні земля чеська і добра розібрані, а самі чехи попали в неволю, рабство.

200 років пройшло з того часу, і здавалося, що чехи згинули національно на завсігди, обернулися на тупих нерозумних рабів, що тільки і знали обробляти безкраї лани своїх земельних володарів.

Та диво сталося на світі: почали чехи відживати, та так швидко, що увесь світ здивувався, і нині там кипить страшенна боротьба.

Успіх в цій боротьбі і надію визволення легко вже передбачити в недалекій будуччині. Головну ролю в сій боротьбі відграває в Чехах робітницький елемент.

Річ в тім, що Чехи самий промисловий край усієї Австрії: її цукроварні, броварні, копальні, гути, бавовняні фабрики заповняють своїми виробами усі ринки Австрії. Але весь сей промисел був майже цілком в руках німців та жидів, що удають з себе в Австрії німецько-австрійських патріотів, як в Росії вони звуть себе «русскими (московськими) патриотами», а між поляками — польськими патріотами. Увесь службовий персонал — майже виключно німці, усі робітники по змозі німці і тільки ті фахи, за які плата нікчемна, а праця тяжка і брудна, німці давали на долю чехів. Промисловість і благо промислу не чехам належали в Чехах.

І німець-робітник, живучи добре, не почуває своїм обов’язком заступати чеха-робітника; він не тільки не хоче поділити з ним вигоди, але не хоче і рівнятися з ним.

Для змалювання повної картини життя чехів додамо ще деякі факти.

У земельних володарів виключно — німців — увесь службовий персонал теж німецький.

Певна річ, адвокатство, лікарство і взагалі інтелігентні фахи належали німцям.

Коли німець бува змушений наймати чеську прислугу, то силує її віддати своїх дітей до німецької школи і взагалі розцуратися зі своєю національністю.

Що ж ми бачимо у Чехах? Бачимо, що усім чехам робітникам і селянам нема місця на життєвому бенкеті; чужинці-зайди захопили джерела існування, промисли і торгівлю і не дають участі в них чехам.

І побачили чехи робітники та селяни смерть у вічі. Полохливі кинули свій нещасний край та розбіглися по усіх краях шукати ліпшої долі; і нема краю, де б не було чеха. Завзятіші кинулися на своїх ворогів, бо уже смерть віяла над ними крилом своїм.

Ще не пізно було... Вони себе вирятували; і стали промисел і торгівля переходити до рук чехів і робітник-чех дихнув вільніше після довгої тяжкої боротьби. Тільки вони стали навіки ворожі усьому німецькому, як німці усьому чеському. І тепер немає на світі найзавзятіших ворогів між собою, як робітники чеські і робітники німецькі. Ніколи не вступить робітник-німець до чеської спілки або навпаки — чех до німецької.

Обидві нації стали проти себе збройно, і найзавзятіша боротьба іде там, де стрічаються іменно робітники тих націй. Нічого спільного не хочуть мати між собою німці з чехами. І поки пануватимуть німці над чехами, доти поклик: «пролетарі усіх країв, єднайтеся» викликатиме у робітників обох націй тільки скажений сміх і ворогування.

Незвичайно навчає нас, українців, історія чехів, а надто часи її відродження.

І ось ми розглянули відносини робітників в Англії, Германії і Австрії і що ж бачимо?

Бачимо, що інтереси робітників націй пануючих і зневолених остільки супротилежні, що викликають ворожнечу і палку боротьбу. З боку пануючих націй утиски, з боку націй зрабованих, що не зможуть боронитися від утиску силою, панує безкрайня ненависть до своїх гнобителів.

І СЕ ВІДПОВІДАЄ ЗАКОНАМ ВИЩОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ. Поки одна нація панує над другою, поки вона не дає жити їй вільним життям, поки одна висисає з другої усі соки і сили, доти неможливо бути ніякій згоді між членами сих двох націй, чи то будуть робітники чи селяни, чи хто інший.

Почуття власної шаноби примушує робітника зрабованої нації з огидою відвертатися від хоч абияких моральних зв’язків з членами пануючої нації, чи то буде робітник, чи хто інший, бо вони не визнають його прав. Почуття ненависті до утиску є цілком людське почуття, нормальне і доконечне.

Поки існує в житті насилля, доти повинна бути ненависть до насилля, що має метою це насилля знищити. Ненависть до насилля в житті є необхідна умова для запанування добра на світі. Той нарід, що не почуває ненависті до своїх гнобителів, стратив моральне чуття і уже не здатен обстоювати свої права між іншими народами; він повинен умерти, і не буде його ймення в книзі життя. Хто не борониться, на того нападають і пожирають. І розумний і справедливий той факт, що вимирають ті нації, що стратили почуття ненависті до своїх гнобителів. Таким чином людність вичищає себе від сміттєвого елементу, знищує гніздо морального розкладу. Зло треба ненавидіти, щоб боротися з ним і подужати його[270].

Ця ідея дуже добра для пануючої верстви чи нації, якій ніхто не спроможен зробити зло, і дуже погана для зрабованої верстви чи народу, у якого вона одій-має право боронитися і вернуть пограбоване. Але дивно те, що сі моралісти зовсім несвідомо грають на користь нації, до котрої належать на підставі ще мало відомого національного інстинкту.

Але нехай пануюча нація виробляє свої закони моральності, а ми виголошуємо свої. Наш кодекс моралі не новий, бо уже не одну тисячу років назад висловив китайський філософ Конфуцій. «Коли ви платитимете за зло добром, то чим заплатите за добро? Платіть за зло справедливістю, а за добро добром».

І ось з’явилися в житті нові форми робітницького руху. Рух робітницький, а надто зневолених народів, став національним.

Робітники зневолених націй борються уже за право політичної незалежності на своїй власній території, добре розуміючи, що без цієї умови не можна здобути ні матеріальних інтересів, ні свободного духовного розвитку. Робітники зневолених народів вимагають і борються за право РІВНОЇ СВОБОДИ з усіма іншими націями. Чехи хочуть мати свою вільну незалежну Чехію, ірландці Ірландію, також словенці, хорвати, поляки і МИ УКРАЇНЦІ ХОЧЕМО МАТИ СВОЮ УКРАЇНУ, як німці мають свою незалежну Германію, англічани Англію, москалі Росію.

При сучасних обставинах, коли можна думати про братання робітників різних націй, то певно про братання націй зневолених. І ми виголошуємо новий поклик: «РОБІТНИКИ ЗНЕВОЛЕНИХ НАЦІЙ, ЄДНАЙТЕСЯ ДЛЯ СПІЛЬНОЇ БОРОТЬБИ ЗА СВОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ, ДУХОВНІ І ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ ПРОТИ ПАНУЮЧИХ НАЦІЙ ПІД УМОВОЮ ОБОПІЛЬНОГО ПРИЗНАННЯ СВОЇХ НАЦІОНАЛЬНИХ ПРАВ!». Бо ніколи ще в житті не було права без сили та й не буде.

ІV. Соціалізм пануючих націй

Той факт, що усі соціалістичні робітницькі партії пануючих націй мають у своїх програмах пункт ЗАГАЛЬНОГО УЗБРОЄННЯ ЛЮДЕЙ СВОЄЇ НАЦІЇ і сі ж самі програми не мають пункта, ясно і виразно висловленого, що кожна нація повинна бути НЕЗАЛЕЖНОЮ ВІЛЬНОЮ, а іноді навіть не чують його, сей факт багато вже каже розумній і свідомій в політиці людині.

Проти кого ж вони хочуть вживати зброю, і для чого вона потрібна буде в будуччині? Чого про се ще досі ніхто не запитав? Чи не проти тих націй, що до часу запанування демократії лишаться в неволі у пануючих? Демократія пануючої нації узброєна по вимогам самої нової техніки, вищої культури і єдності, — се страшна річ для поневоленої нації. З сих залізних лещат вирватися не можна буде, і тим націям, що до запанування демократії не визволяться, буде вічне ярмо, неволя і смерть.

Закон механіки каже: сила, яку може виявити машина, тим менша, чим більше внутрішнє тертя її частини. Також і сила нації тим менша, чим більше панує в ній ворожнеча і боротьба поміж верствами її суспільства. Ворожі відносини і боротьба верстов, наприклад, робітників і капіталістів, селян і земельних володарів — се теж внутрішнє тертя нації. Пануюча нація при сучасних обставинах сливе завсігди складається із різних верств. Тепер кожна незалежна нація прямує до повної демократизації.

Робітники і селяни (нижчі верстви) все більш і більш здобувають собі політичних прав, класові привілеї зникають, і тенденція очевидно простує до повної фактичної рівності.

Механіка знов каже: сила, котру може виявити машина, зменшується на силу, потрібну, щоб здолати внутрішнє тертя. Сила агрегату людей, нації теж в такій самій ступені залежить від більшої або меншої ступені класового антагонізму, що для національного організму є теж тертя внутрішнє. Коли справедливо, що абсолютно демократична держава не має внутрішнього тертя, то справедливо і те, що така держава має непереможну силу, яку ми зараз і уявити собі не можемо. Горе тій зневоленій нації, що дочекається панування демократизованої нації. Тоді панування буде належати усьому народу-завойовачу, а не окремим станам чи особам його. БУДЕ ДЕМОС-ПАН І ДЕМОС-РАБ.

Така уже психологія людей. Хто сам стражде, той спочуває стражданням інших, але зараз се спочуття зникає, як зникне страждання. Угри, як були ще в неволі у австрійських німців, рвалися допомагати полякам, що теж постали тоді проти німців за свою свободу. Але коли угри досягли своєї майже повної свободи, самі почали утискувати підвладні їм народи, як, напр., українців, словаків і інші. І дивно! В сім найбільше провинилася їх демократія.

Наведемо тут вимітку із історичного твору проф. Трачевського.

«Історія виявила небезпечний бік націоналізму взагалі. А саме демократи, що вважали лібералів за відсталих людей, самі зробилися Меттерніхами[271] відносно немадярських народностей в Угорській державі, почали їх немилосердно мадяризувати і тим прищепили до себе велику їх ненависть».

Так і робітники пануючих націй: поки вони страждали, поки їх карали за страйки, боронили збори, робітники тих націй часом співчували народам поневоленим, але се почуття починає зменшуватися, як тільки вони вибороли собі ліпшу долю, і в наші часи се почуття у найбільш демократичних пануючих націй зникло.

Коли пануючі верстви не хочуть поділити життєві вигоди з нижчими верствами, бувши братами по крові, себто однієї нації, коли вони ворогують, незважаючи на спільну культуру, освіту і спільну душевну організацію, коли нижчі верстви досягають своїх прав тільки після довгої тяжкої кривавої боротьби з вищими верствами тієї ж нації, то тим більш тяжче зрабованій нації досягти свободи і більшої кари треба їй сподіватися від пануючої над нею, чужої по крові і культурі нації, що ужиє усі засоби, навіть самі страшні, щоб вгамувати націю-раба і знову підхилити її під ярмо для праці на свої потреби. Через те, поки ще в пануючих націях скрізь панує розладдя, ворожнеча і боротьба між різними суспільними верствами, то націям зрабованим ще є змога скористати з сього і вибитися на волю. Коли ж в ворожому таборі пануючої нації запанує тиша та згода, себто, коли по знищенні верств і привілеїв запанує демократія, тоді боротися буде зайво і непотрібно. Демократія високої національної культури, узброєна по вимогах вищої техніки, буде силою непереможною, і під її п’ятою нація-раб роздавлена буде цілком і на завсігди. Хто не міг визволитися, коли в таборі ворогів ішло незладдя, суперечка і боротьба, той тим більше не визволиться, коли в ворожому таборі запанує згода. І буде ймення тієї нації викреслено з книги життя.

V. Становище російських українців-робітників

Розглянемо становище українців, що живуть під москалями, і подивимося на сучасні відносини сих народів взагалі і робітників окремо. Те ж, що ми бачили в житті народів за кордоном, те саме ми спостерігаємо в житті українців. Нещастя нашої нації почалося з 1654 року, коли Україна з’єдналася у спілку, федерацію з московською державою. В сій спілці нарід український не зрікався своїх державних прав, права жити по своїй уподобі, себто права самопризначення. Та під часи лихоліття, що потім насунули, українці стратили свої національно-політичні права і стали рабами Москви. Як завсігди бува при завоюванню, переможці забрали ґрунти, добра вкупі з волею людською.

І почалося нове ненормальне хоробливе життя українського народу. Зрадникам, відступникам, Юдам рідного краю москалі щедро дарували титули та земельну посілість вкупі з людьми, а чесних патріотів України в кайданах гнали в тюрми та на Сибір. При таких ненормальних умовах чесний елемент українського народу повинен зникати, а мерзенний, ганебний множитися і випихати порядний.

Горе тому суспільству чи народу, у котрого найнеморальніші і наймер-зенніші члени мають більшу змогу винести і дати більше нащадку, як члени чесні і порядні! Тенденція простуватиме до повного знищення чесних людей, до повної деморалізації суспільства, деградації духовної і фізичної. Смерть — доля такого суспільства. Таке ми бачимо у нас після завоювання нашого краю Москвою.

Велика сила людей жила в багатстві одними ябедами та політичними доносами на дійсно чесних людей — патріотів України, а москалі щедро дарували їх і боронили їх від народної помсти. Протягом 250-літнього панування Москви сі зрадники дали ціле покоління хамів і попихачів московських.

Мерзенний, ганебний елемент в Україні одержав право невпинно ширитися і панувати. І почалася велика деморалізація. Боронити інтереси свого краю, честь і свободу своєї нації стало «нерозумним сепаратизмом». І все се буде ширитися тим далі і дужче, чим довше буде панування москалів. Це необхідна умова народного рабства взагалі.

Весь сей моральний розклад буде існувати доти, доки існуватимуть ненормальні умови; одсутність у народа політичної незалежності. Зневолена, закута в тяжкі кайдани лежить наша нація у ніг переможця москаля; ліпші діти її в неволі, в тюрмі...

Почав москаль порядкувати придбаним краєм, новим рабом своїм. Най-перш треба було перетяти усі засоби визволення для українського народу. Для сього треба було насамперед знищити джерело світла народного — національну школу — сей могутній засіб в конкуренційній міжнаціональній боротьбі за життя. І школи українські були позачиняні, професори і студенти розігнані. Трохи згодом набудував москаль свої школи, з своєю викладовою мовою. Для вироблення з українських дітей собі хамів і попихачів, в чому москалям помагали українські ренегати, напр., Феофан Прокопович, Степан Яворський і інші.

У вільного народу є своя національна школа, що виховує патріотів рідного краю, що раді життя віддіти за честь і славу його. У вільного народу школа розвиває духовну природу його дітей і будує підставу їх матеріального гаразду. У народу-раба — чужа школа, де діти його вчаться геньбати своїм краєм, своєю нацією, мовою і культурою і намагаються бути патріотами на-роду-переможця.

У народу-раба чужомовна школа, незрозуміла по мові, не відповідна психічній структурі даного етичного типу, не може сприяти розвитку духовного і матеріального гаразду.

І москаль досяг своєї мети: таки прищепив нашим дітям, вихованцям його шкіл, виключаючи небагатьох, ненависть і зневагу до всього українського. І зруйнована багата і давня українська культура!

Нарід український все швидше і швидше йде по сходах у темряву, а рівночасно зникає моральність і культурні форми життя.

Рівень культурного розвитку селянина понижчав остільки, що він уже не має слів для вислову розумінь хоч трохи абстрактних: свою мову він забуває, а чужої не навчився і лишився таким рабом без мови. І ми бачимо, що українці і їх гнобителі москалі та поляки поставлені в різні умови: одні, пануючі (москалі та поляки), мають усі засоби і змогу невпинно розвиватися, другий, зневолений, українці, без права розвиватися.

Хто одержить перевагу в економічній боротьбі? Ясно — нарід московський і нарід польський. Ми бачимо, що усі багатства і капітали України швидко переходять до рук москалів та поляків, що, як сарана, обсіли наш край — одні в Росії, другі в Австрії. Так галич злітається на труп...

І став земельний володар-москаль, фабрикант-москаль, крамар-москаль, усе москаль або поляк, а українець все нижче і нижче йде по сходах до ступені робочого товару. І стали українці, виключаючи небагатьох, складатися майже виключно із селян і робітників, та і в сій верстві зайняли останнє місце, яке лишилося не зайняте московськими або польськими робітниками. І робітники і селяни наші зубожені, здеморалізовані, без пошани до своєї національності.

Із того, що тут доведено, можна уже зробити деякі виводи відносно бу-дуччини українців. Москалі що часу, то з більшим успіхом конкурують з українцями на економічному полі; промисел і торгівля, а з ними і капітали все більш і більш гуртуються в руках москалів. Успіх взагалі надає пихи і погорди, і, очевидно, недалекий той час, коли москаль голосно скаже: «Було б нерозумно узяти у дітей хліб і кинути собакам; дбаймо тільки про своїх дітей». А робітники-москалі! Їх зараз утискує правительство і капіталізм. При сих обставинах взагалі можна сподіватися симпатій і співчуття до нас, нації раба, бо хто страждає, той здатен співчувати стражданням другого. Але і нині москалі-робітники не тільки не симпатизують нашим справедливим вимогам рівної свободи, але відносяться незвичайно вороже навіть до найменшого натяку про се. Можна уявити собі, чого нам можна буде сподіватися тоді, як москалі-робітники здобудуть собі політичні права; вони будуть відноситися до нас так, як нині німці, англічани і інші робітники пануючих націй відносяться до зневолених націй.

Ясно, що тоді сі спілки, що нині існують, збільшаться надзвичайно і матимуть непереможну економічну силу.

Сі спілки робітників-москалів будуть забороняти свойому господарю капіталісту приймати на свою фабрику чи завод робітників нашої нації погрозою страйків і взагалі, як се роблять нині англійські і німецькі робітники проти ірландців, чехів і інших.

І не буде українцям місця на банкеті життя: джерело існування — промисловість буде зачинено для них волею пануючої нації, котра сі джерела вжиє на свою користь. І тоді настане для українців смерть економічна, що завсіг-ди йде слідком за смертю політичною.

І сучасна доля ірландців буде долею українців. Українець буде жити в барлозі без вікон і дверей, без ліжка, печі і покривала вкупі з свинями в голоді і хворобах.

А москаль-робітник, утворивши величезні спілки, міцну підставу свого матеріального добробуту, купатиметься в розкошах, що дає цивілізація дужим світу сього.

Он яка доля жде українську націю! Вороги не сплять та дужче і дужче кують наші кайдани і тим зміцняють свої сили.

Поки ще не пізно, поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття собі політичної волі з-під п’яти самодержавія, а польські організації вибиваються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може вирятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю.

Українським робітникам, що вкупі з селянами становлять усю українську націю, нема жодної рації добиватися для Росії конституції. Се була б тільки зміна, але не полегша кайданів. Звичайно, коли б москалі добилися нарешті конституції для Росії, ми, українці, скористувалися би нею якнайповніше, але принести хоч одну жертву для осягнення російської конституції уважаємо шкідливим цвиндренням національних сил.

Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно на самостійну Україну. Українські робітники повинні мати на оці раз у раз повне вигнання з України чужинців і утворення своєї самостійної держави, бо на Україні, як ніде в світі, питання соціально-економічне є заразом питанням національним. Через те, що вищі верстви українського суспільства чужі: московські або польські чи угорські, а націю складають тільки селяни та робітники.

Отже, організування усіх українських робітників в одну національну армію з метою вигнання з України усіх зайд, хто б вони не були, і захоплення в свої руки усієї української промисловості, націоналізація її, чи шляхом права, чи шляхом примусу — се становить ціль Української народної партії в сфері робітницького питання, яка всюди і завсігди тримається сього правила: Україна з її добрами тільки для українців, а не для чужинців.

Таким чином, Українська народна партія хоче зорганізувати й приготувати частину українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: ЄДИНОЇ НЕРОЗДІЛЬНОЇ САМОСТІЙНОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ УКРАЇНИ ОСВІЧЕНИХ РОБУЧИХ МАС, ДО ЗАСНУВАННЯ ТІЄЇ ВЕЛИКОЇ ДЕРЖАВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ, У ЯКУ УВІЙДУТЬ УСІ ЧАСТИНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.

Робітницька справа в програмі Української народної партії: Видання УНП. — Ч. 3. — Чернівці, 1902.

З архіву А. Жука.

Москалефільство української революційної інтелігенції

Ідеалізація ліберальних і демократичних революційних течій московського суспільства з боку української інтелігенції пхала її протягом останнього над 50-ліття в ці течії, де вона тонула цілковито для української нації. Майже до останнього 10-ліття, — до року 1896-1897.

Той факт, що до останнього часу революційна українська інтелігенція майже цілковито йшла до табору революціонерів-москалів, полишаючи справу організування свого власного народу за його економічні і політично-національні інтереси — відомий кождому.

Цей напрям називаємо москалефільством і період його панування — періодом москалефільства.

Усі ці Попки, Давиденки, Кибальчичі, Малинки, Стефановичі, Лизогуби і інші, їм же «ність числа», полягли головами за справу московського суспільства.

Їх шляхом йшла українська інтелігенція майже до 1896-1897 року, при-носячи великі і криваві жертви московському молоху. Тільки протягом останніх десяти років стали з’являтись революційні українські організації: УСДП, УСП і РУП.

Але і зараз значна доля української інтелігенції все йде битим шляхом своїх попередників; навіть деякі з українських організацій не відцурались загальноросійських політичних ідеалів, обмеживши свою діяльність територією українського народу, вони спинились на компромісі.

Москалефільство, ця страшенно смертна хороба для української нації, ще і досі значної сили.

Чим же пояснити москалефільство української революційної інтелігенції, що так безмежно панувало до останніх часів? Адже не вигоди матеріальні спонукують її йти до революційного московського табору, бо там її жде доля Малинки, Желябова, Попка, Давиденка та інших.

Ця інтелігенція досить ідеалістична і альтруїстична і хоче дійсно щастя скривдженим. Але чого ж вона йде до тих, які належать і дбають про щастя нації, яка заїдала і зараз заїдає націю українську?

Причини сього глибокі і кореняться в самому становищі української нації, в становищі безправого і безсилого раба. Рабство політичне і рабство економічне українців виховувало і виховує в них психологію рабства духовного.

Той, хто не може уявити собі існування української нації в стані незалежної державно, хто навіть не може припустити змоги цього хоч аби коли в будучині, кому ця думка смішна з приводу неможливості її виконання, бо він уявляє собі силу московської нації непереможною, той очевидно шукатиме ліпшої долі не в антагонізмі, а в згоді з «панами становища», з панами-пере-можцями, з москалями, і усі його пересвідчення і ідеали з залізною доконечністю вироблятимуться в напрямі москалефільства.

З другого боку, брак української національної преси, літератури, брак національної школи і необхідність учитися у школах московських і шукати відповіді на духовні запити життя в московській пресі і літературі мимоволі привчає українця дивитися на світ, на себе і на свій народ через «московську» призму, мимоволі витворює в його психологію духовного рабства московської думки, московської культури.

Єдина Всеросійська централістична конституція, що пропонують Моск[овська] демократія і ліберали — не є в інтересі українського народу

Суб’єкт української нації бачить, що москалі поділились на 2 ворожі табори: панство і демократію. Московська демократія, в боротьбі своїй з шляхетно-буржуазними класами, оточує себе авреолею боротьби за «рівність, свободу і братерство».

Брак політичного виховання не давав українському інтелігентові зрозуміти суті речі, головних і дійсних причин класового антагонізму, що розпочався в московській нації.

Він оптимістично мріяв, що московська демократія несе з собою свободу і щастя усім поневоленим народам російської держави, щиро і палко прилучався до неї, віддаючи свої інтелектуальні сили і життя своє на здійснення її ідеалів. Прилучався і загибав... Загибав без жадної користі для своєї нації.

І так тяглося довго, довго ...

Українська інтелігенція, маючи «науку» з московських джерел, довго задовольнялася голосними, хоч пустими, фразами московських лібералів і демократів і годилася цілковито з їх головним постулатом: що першою і головною умовою для поліпшення життя українців і інших недержавних націй Росії — є здобуття політичної свободи, яка ніби реалізується для всіх націй Росії у всеросійській конституції; українська інтелігенція не запитувала ані себе, ані інших, в яких формах свобода взагалі реалізується і в яких буде зреалізована на Україні при всеросійській централістичній конституції, і які гарантії, що свобода дійсно буде на Україні при тій-таки всеросійській конституції. Брак політичного досвіду родив оптимізм і легковірність. Критично віднестися до цієї справи перешкоджав оптимізм, великий ворог серйозних завдань.

Коли б наслідком конституційного устрою було збудження самосвідомості поневолених націй Росії, повищення їх культури і через це піднесення їх політичної сили, яка логічно спричиниться до об’єднання російських окраїн, заселених недержавними націями, то яка рація московській нації[272] добиватися конституції? Адже московська нація добре розуміє ті вигоди, які вона має через своє панування: уся промисловість і торгівля української території в її руках, великі обшари земельної посілості, увесь уряд, фахи — теж її власність, упривілейоване становище на Україні теж належить москалям.

Зріст національної самосвідомості українців, що упосліджені соціально, буде зруйнуванням упривілейованого становища москалів на Україні.

Коли всеросійська конституція поведе до зросту національної української самосвідомості, то очевидно приведе до зруйнування добробуту москалів на Україні на користь широким, тепер упослідженим, робочим масам української нації. В такім разі, коли б всеросійська конституція дійсно вела до самосвідомості українську націю і була для сеї справи необхідною умовою, то москалям, а ще тим, що живуть на Україні, не було б ніякої рації добиватися такої конституції, а навпаки — була б повна рація душити її в самому початку.

Але проте ми бачимо, що московська нація добачує у всеросійській конституції здійснення своїх найголовніших завдань, добачує в ній запоруку ліпшої долі, бажаних вигод.

Чи, може, московська інтелігенція помиляється і йде в напрямі, прямо шкідливім інтересам своєї нації через брак дійсного розуміння фактів життя?

Чи, може, вона хоче принести в жертву свої інтереси, інтереси своєї нації поневоленим націям Росії, щоб загладити таким чином злочин своїх попередників?

А може, москалі дійсно кинули шлях розбишацтва і грабіжництва чужих країв, — свою історичну місію, і звертають на шлях альтруїзму?

Та до сих часів історія не має ні одного прикладу, ні одного факту неегоїстичного національного вчинку, і політична економія і соціологія поклали на підставі цього непохитну тезу: тільки інтереси кермують людністю. Може, москалі — єдиний, подиву вартий виїмок із усіх народів земної кулі?

Ні, московська інтелігенція добре розуміє свої інтереси і інтереси своєї нації і пильнує їх більше і ліпше, ніж то уявляє собі простуватий українець-інтелігент...

Дивлячися незасліпленими очима за кордон, на культурний Захід, на стан речей в Німеччині, Австрії, Англії, московська інтелігенція ясно бачить, що єдинодержавна конституція розв’язує руки ініціативи суспільства пануючої нації, розриває і руйнує усі перепони її діяльності, але щодо суспільної ініціативи поневолених народів, то певний конституційний устрій може ліпше спиняти її, ніж самодержавний устрій.

Московські освічені верстви добре бачать і знають, що в конституційній державі можна заборонити і національну пресу, і національну мову поневоленої нації в школі, суді і адміністрації і панувати над нею економічно і політично[273].

Московські освічені верстви добре розуміють, що хоч конституція, можливо, і дасть яку дрібну вигоду поневоленій нації, то напевне їм, пануючим, дасть у сто раз більше.

Російський парламент, в якому москалі, завдяки своїй політичній і економічній силі, матимуть разючу більшість представників, буде так без контролі і без церемонії виробляти і прикладати до українців методи визиску і тримання в покорі, як і абсолютне сучасне правительство. Придивімся, як се діялося або й діється в інших краях і державах.

Північноамериканська федеративна республіка

Північноамериканська федеративна республіка складалася, як відомо, із потомків колоністів різних націй, що заселили Північну Америку протягом 400 років. Північноамериканська федеративна республіка, як відомо, є федерацією держав (штатів), незалежних щодо свого внутрішнього биту; проте надвірна політика, торгівля належать федеративному правительству, кон — гресові, який складається із «Палати депутатів» (парламент) і Сенату. До Палати депутатів шле кождий штат представників пропорціонально населенню, а до Сенату по 2 депутати.

Штати федеративної Північноамериканської] республіки складалися майже в межах національних. Іспанці заселили південні штати, німці Пенсільванію, Огайо і штати на північ від Огайо, найбільшу частину території запо-сіли янкі, потомки колоністів-англічан; янкі (це назвище дали англічанам індійці) складають дві третини населення федеративної Північноамериканської] республіки, і через те пануюча мова в ній — англійська. Ірландці склали штати здовж середньої Міссісіпі, французи — біля великих американських озер: Мечіґан і Ері.

Не треба думати, що в цій демократичній федеративній республіці панує дійсна свобода, що в ній нема утисків національних.

Не всі штати мають право посилати депутатів на конґрес з правом рішаючого голосу. Арізона, Юта, Оклагома, Нове Мехіко шлють депутатів на конгрес тільки з правом дорадчого голосу; це значить, що депутати цих країв тільки мають право слухати дебати депутатів з інших могучих штатів; зрозуміло, що вони не можуть обороняти інтересів своїх країв. Цим краям одібрано право на назву «штат», а дано назву територій, а «території» не мають ніяких виборчих прав на своїй землі: цілу адміністрацію з генерал-губернатором на чолі присилають із Нью-Йорка.

До країв, що не мають прав, належать і дві індійські території. Визиск цих країв чужинцями-янками так великий, що викликав загальне повстання індійців в 1891 році, повстання, яке скінчилося пролиттям моря крові індійців.

Сучасна федеративна республіка Північної Америки не утворилася на ґрунті добровільної згоди, а шляхом примусу, меча.

Сепаратизм в цій федеративній республіці почався 1863 року, року примусового приєднання переможцями північними штатами південних штатів.

Південні штати стояли за повну державну незалежність кождого штата, стояли за те, щоб постанови конгресу не були обов’язкові для кождого штата, а щоб кождий штат мав повну свободу виконувати чи не виконувати постанову загального конгресу. Проте північні штати, заселені переважно янками, хотіли повної централізації, хотіли утворення не спілки незалежних держав, а федеративної держави.

Боротьба федералістів-централістів з антифедералістами (південними) закінчилася війною (1861 до 1863) і перемогою північних штатів; південним штатам треба було покоритися силі меча.

Янкі одержали право, завдяки своїй чисельній перевазі, розпоряджатися в утвореній ними федеративній республіці-державі[274].

Великий національний антагонізм в Америці тягнеться протягом усієї колонізації Америки. Але надто кривавий характер носив національний антагонізм між ірландцями і янками-англічанами. Історія колонізації Америки вся повна кривавих подій між цими двома націями, які перенесли і на територію Америки свою вікову взаємну ненависть і ворожнечу.

Романісти і письменники XIX віку черпали багато тем із кривавих подій в Америці між цими двома навіки ворожими націями.

В федеративній Півн[ічно] американській] республіці негрів і індійців незвичайно гноблять. Проти негрів засновано в [18]50-[18]60 роках тайні організації білих, які терором залякували негрів і тих, що їм спочували; ці тайні терористичні організації білих зникли на якийсь час, але незадовго знову почали своє існування і діяльність. Річ в тім, що негри незвичайно множаться, і тепер їх в федеративній Півн[ічно] американській] державі до 7 мільйонів.

В останні часи негри розпочали свій власний просвітній рух, мають свої школи і університет, почали організуватися в боротьбі за свої політично-расові права. Сім мільйонів зорганізованих негрів — це колосальна сила, і янкі розпочинають проти негрів політику тайного терору; білі раси (переважно янкі) розпочинають рішучу боротьбу проти чорної раси, щоб навіки позбутися тої чорної небезпеки.

Расовий і національний антагонізм не скінчився і тепер — а панує і тепер у федеративній республіці Північної Америки. Яскравою ілюстрацією цієї боротьби є той факт, що в американських містах кожда нація живе по окремих міських кварталах: н[а]пр[иклад,] є Нью-Йорк англійський, французький, німецький, жидівський і т.д.

Сепаратизм штатів на підставі ворожнечі між янками і німцями, між янками і ірландцями, між янками і іспанцями — це звичайна річ і тепер[275].

Чехія

Чехія є провінцією Австрії, заселена поневоленим народом — чехами. Місцевими справами кермує місцевий чеський сойм (ляндтаґ), що має 242 членів; наслідком довгої боротьби після 1886 року чехи добилися в соймі більшості відносно німців, більшості, яка раніше належала німцям, нації пануючій, хоч вона і по числу далеко менша (37%).

110 депутатів шлють чехи до загальноавстрійської державної Ради (райх-срату), що кермує надвірною політикою, торгівлею, поштово-телеграфічною і монетною справою.

До 1840-1848 року культури у чехів не було. Чеська мова ледве чутна була по глухих селах і закутках, куди не встигла просунутися ще німецька культура і мова. Міста і торгові села чехів були цілковито онімечені, як у нас тепер на Україні помосковщені. Чеська мова була мужичою мовою, мовою темного забитого сільського, хліборобського пролетаріату.

В пору австрійських революцій в 1848 році, в котру німецько-австрійська буржуазія вибивалася з-під гніту і опіки самодержавно-деспотичного правительства, чехи через свою неосвіченість стали за правительство. В час небезпеки австрійське правительство багато наобіцяло чехам, і недосвідні ще в політиці некультурні чехи пойняли віри і пішли на піддур. Але вони швидко розчарувалися. Після 1847 року була утворена єдина всеавстрійська конституція, з єдиним всеавстрійським парламентом, при виборах до котрого правительство ужило всіх заходів, щоб попали там переважно німці.

Конституція 1848 року була вироблена під могучим впливом німецько-австрійської демократії.

Централізм німецької демократії дуже виразно проявлявся. Від цієї конституції тільки виграла німецька буржуазія і демократія, які захопили в свої руки мандати в австрійськім парламенті, а чехи, угри, хорвати та інші поневолені народи програли, бо Рада державна з перевагою німців і німецька бюрократія так само деспотично і самодержавно управляли ними, як і раніш управляв ними самодержавний австрійський цісар-деспот.

В 1849 році угри, замість того, щоб посилати своїх депутатів до всеавст-рійської Ради державної, розпочали повстання, бо добре бачили, що нема чого слати своїх депутатів на глум і потіху німців, які, складаючи разючу більшість в Раді, провалюватимуть проекти мадярських послів і доходів з Угорщини уживатимуть на свої потреби.

В німецькім суспільстві зараз же після повстання угрів запанувала реакція: під час національної небезпеки притихли самі запальні німецькі радикали і революціонери (як в Росії це сталося з московським суспільством в 1863 році під час повстання Польщі, коли ліберали і радикали москалі протягнули руку консерватистам задля боротьби за свої національно-московські інтереси).

Коли сепаратизм поневолених народів підніс свою голову, швидко розпочалася реакція в німецькім суспільстві: радикал братався з консерватис-том, щоб боротися вкупі за свої спільні національні інтереси, щоб приборкати свої поневолені народи-раби.

Повстання угрів придушено; в цій справі допомагали німцям москалі. Реакція в німецькім суспільстві дійшла до запровадження знову повного абсолютизму, до запровадження самодержавства в 1851 році.

Приборкавши підвладні народи, німецько-австрійське суспільство заспокоїлося. Знов підніс в йому голову лібералізм, радикалізм. Наслідком сього в 1861 році, головно під впливом німецької буржуазії і демократії, проголошено нову всеавстрійську конституцію з єдиним всеавстрійським парламентом, райхсратом. Творці конституції — німецьке ліберальне і демократичне суспільство — найбільш старалися про те, щоб статутом і статтями конституції якомога утруднити членам зневолених націй: уграм, чехам і іншим — доступ до райхсрату.

Щоб не поставити своїх послів у смішне становище у всеавстрійськім парламенті, де німецька більшість завжди повертала би усі справи на свою вигоду, і бачачи, що притомність їх, угорських послів, зовсім не вплине на політику австрійської держави, угри просто не післали туди депутатів.

З цих самих причин перестали з 1864 року посилати туди своїх депутатів і чехи.

Наслідок цієї політики такий, що 1867 року, під час неудачного для Австрії конфлікту з Пруссією, угри, користаючи із тяжкого становища Австрії, здобули для себе майже повну державну самостійність...

Це ще більше запалювало чехів і собі здобути таку ж долю. Вони вели собі далі політику угрів і не слали депутатів до Ради державної.

З 1871 року чехи не слали своїх депутатів не тільки до загальної державної Ради, але і до свого краєвого сойму, бо завдяки системі виборів (високий майновий ценз на право бути виборцем, права міст Чехії, заселених переважно німцями, та разючу відносну перевагу депутатських мандатів в соймі в порівнянні з селами, заселеними чехами, і інші виборчі махінації в користь пануючої німецької нації) в соймі німці складали більшість, хоч в Чехії їх всього 37%.

А така політика чехів була занадто неприємна для австрійсько-німецького правительства, бо як таки провадити щодо чеської землі закони, коли чехи у Раді державній не були при обміркуванні сього закону і через те мали право противитися запровадженню цих законів в своїй землі (що дійсно і було).

Тоді австрійське правительство виголосило в 1873 році прямі безпосередні вибори, щоб чехи кинули свою пасивну обструкцію, але чехи не піддалися і далі не послали депутатів до Ради державної.

Наконець австрійське правительство дало формально обіцянку на істотні реформи в Чехії (1879 р.), і чехи послали своїх депутатів до Ради державної, але під умовою, як тільки австрійське правительство не додержить свого слова, зараз знову почати пасивну обструкцію, не посилати депутатів ні до Ради державної, ні до сойму.

Австрійсько-німецькому конституційному правительству було нікуди дітись.

1880 року видано закон, яким чеська мова в значній мірі зрівнювалася в правах з німецькою.

В 1882 році в Празі дозволено заснувати чеський університет з чеською викладною мовою.

Року 1886 видано новий закон для виборів в інтересах чехів. Наслідком сего закону чеських депутатів стало більше у чеськім соймі, ніж німців (до Ради державної Чехія послала більше чеських депутатів).

Німці-колоністи звикли до господарювання в Чехії, і коли новий виборений чехами закон дав перевагу в чеськім соймі чехам, то німці заворушилися незвичайно і вийшли демонстративно із сойму (1886 року).

Тепер і німці в Чехії почали політику чехів: обструкцію; німців усієї Австрії незвичайно обурив факт політичної переваги чехів в Чехії в чеськім соймі (хоч це річ справедлива і доконечна в ріднім краю чехів, який вони майже цілковито заселяють).

Німці загрожували свойому правительству за його уступку вийти загалом із Ради державної, німецька преса накликала до рішучих засобів в боротьбі з чехами.

Але чеські часописи відповідали тим самим. Загорів страшний національний антагонізм. Старочеська партія за свої уступки німцям при виборах 1889 року була рішучо побита: тоді не вибрано ані одного старочеха. Посольські мандати запосіли молодочехи, які на своїм прапорі виписали: 1. Самостійна державна Чехія; 2. Загальне, тайне, безпосереднє голосування.

Розпалився національний антагонізм і ворожнеча. В 1892 році запроваджено в Празі виімковий стан облоги. Чеські часописи завішено.

Національний антагонізм чехів і німців досяг вищої ступені: німців лютить незвичайно культурне піднесення чеського народу і наряду з цим зріст його політичної сили: німці побачили, що їх панування в Чехії дуже загро-жене, і з’єдналися усі — консерватисти, ліберали і демократи — до боротьби проти чехів.

Славний німецький учений історик, Моммзен, надрукував в падолисті 1897 року брошуру до австрійських німців, в котрій накликає німців до рішучої боротьби з чехами.

Він називає чехів варварами, апостолами варварства, їх жадання жаданнями варварів, він каже в цій брошурці, що чеський череп недоступний для розуму і що йому зрозумілі тільки побої, штурханці.

Так пише німецький історик, славний історик. Він кинув свої архіви і науку, щоби обороняти німецький інтерес, німецьке упривілейоване становище у цілій австрійській державі, як тільки воно стало загрожене.

Сучасне політичне становище чехів має дуже мало утішного. В Чехії в соймі 242 люда; із сього числа 100 депутатів від магнатів-латифундиєрів, які переважно німці, 1 архієпископ, 3 єпископи, ректори чеського і німецького університету, 5 послів від торговельних палат (переважно німці, бо їм належить торгівля в Чехії); 62 депутатів від міст і 79 від сільських громад.

Як бачите, права чеського народу з усіх боків обкроєні. Німці запосіли переважно міста, забравши в свої руки промисловість і торгівлю (як москалі у нас на Українї), а чехи переважно живуть цілковитою масою по селах, як взагалі всі поневолені нації. Сільське населення, не вважаючи на свою разючу чисельну перевагу перед іншими верствами, має депутатів в два рази менше, ніж другі міські верстви і земельні володарі-маґнати.

Припустім, що Україна вкінці матиме таку саму автономію і такі права, як і тепер Чехія, то й придивімся, які то вигоди може дати така автономія українській нації. Нехай і український автономний парламент складатиметься, як і сучасний чеський, із 242 людей, із котрих 100 депутатів від маґнатів-латифундиєрів, 4 — від попівства, 2 — від університетів, 5 — від палат торговельних, 62 — від міст і 79 — від сільських громад.

Українська нація, що складається переважно із хліборобського пролетаріату, має в своїх руках села, 79 депутатів від сіл — це майже весь континґент, який можуть послати українці до українського автономного сойму. Але в дійсності сільський пролетаріат запозичений, залежний економічно від діди-ча-москаля, помосковленого ренеґата або якого іншого чужинця, певно посилатиме за своїх послів до автономного українського сойму дідичів — своїх соціальних і національних ворогів, як це тепер робиться і в Чехії, і в українській часті Г аличини. Коли до сього додамо, що при виборах адміністрація із чужинців-москалів буде робити утиск на вибори і приневолюватиме ук-раїнців-селян вибирати за своїх послів своїх ворогів, як це робиться в Чехії і в укр[аїнській] Г аличині (в останнім краї польський уряд при виборах уживав навіть зброї), то напевно українців-депутатів треба лічити ще менше.

Кожен може тепер легко собі уявити, що таке нікчемне число українських депутатів в автономнім українськім соймі потоне в числі депутатів від москалів і чужинців, котрі будуть і тоді повними господарями краю, як і тепер.

І так, коли б Україна мала права Чехії, становище її було б мало утішніше від сучасного.

Депутати-чехи тонуть у Раді державній в загальнім числі депутатів-німців, бо навіть їх рідний край, Чехія, через різні виборчі махінації шле туди депу-татів-німців.

Сучасна конституція в Австрії мало дає успішного. Із 425 членів Палата послів дає від маґнатів-латифундиєрів — 85, від міст — 118, від палат торговельних — 21, від селян — 129, а від робітників міських — 72.

Ця конституція утворена виключно в інтересах пануючої німецької нації. Поневолена нація, завжди випхана із міст (укр[аїнська] нація), лишається тільки в селах, та і то в стані в значній мірі вивлащеного хліборобського пролетаріату, який дуже легко усунути від виборів висотою майнового цензу для права виборів, що і робиться в Австрії, Німеччині, Великобританії, Франції і інших.

Сільське населення, яке складає в Австрії не менше 60% усього населення, має проте два рази менше місць депутатських, ніж інші пануючі верстви. Маючи на увазі те, що сільське населення Австрії складають в великій перевазі нації поневолені: чехи, українці, словінці і інші, ми бачимо, що обкроєні в представництві іменно нації поневолені.

Поневолені нації Австрії обкроєні в представництві своїх інтересів ще іншим робом.

Слов’яни:

На Галичину 1 депутат до Ради державної припадає на 79,178 чоловіка.

На Істрію 1 депутат на 64,692 чоловіка.

На Буковину 1 депутат на 62,297 чоловіка.

Німці:

На Австрію верхню 1 деп[утат] на 32,290 чоловіка.

На Зальцбург 1 депутат на 2,694 чоловіка.

Коментарі зайві.

При всеросійській конституції, яка, напевно, буде гірша, ніж австрійська, коли Україна не матиме автономічного сойму хоч на зразок чеського (а вона не матиме, коли його не виборе, як не має свого парламенту Прованс і Бретань — у Франції, Каталонія — в Іспанії, Познаньщина у Пруссії і інші, бо у їх не вистачило сил на боротьбу за свої права). Становище України мало відрізниться від сучасного: безправ’я буде і тоді, хоч і в іншій формі.

І так, при такій формі конституції, яка є в Австрії, українська нація матиме декілька десятків депутатських мандатів у всеросійськім парламенті, але це число, певна річ, не в силі обороняти інтереси української нації. Інтереси укр[аїнської] нації у всеросійськім парламенті не будуть представлені, а це однозначне з тим, що для укр[аїнської] нації ніяких конституційних гарантій не буде, що конституція буде тільки на користь москалям.

Не конституції всеросійської треба для української нації, а повної свободи в розпорядженні своєю долею, своїм добром, тієї повної свободи, якої ніщо не може дати, як тільки державно Самостійна Україна-Республіка[276].

Угорщина

Угорщина здобула 1867 року повну внутрішню автономію: її зв’язок з Австрією — унія особиста, цісар австрійський є і королем угорським. Угор — щина не має тільки права вільних міжнародних зносин політичних і торговельних зносин.

Треба признати, що ця унія дуже вигідна для німців і не вигідна для мадяр, для котрих вона примусова.

Річ в тім, що по митовій умові спільне кордонне мито оберігає Австро-Угорщину від конкуренції фабрикантів із Німеччини, Франції, Англії і інш. Через це фабрична Австрія без конкурентів збуває свої фабричні вироби по високій ціні в Угорщину, а сама дістає відти продукти сільського господарства по розмірно низькій ціні. Взагалі зарібна плата міського робітника далеко вища плати робітника сільського, і через те фабричний продукт оцінюється розмірно вище, ніж сільський. Таким чином, Австрія в значній мірі живе на кошт Угорщини.

Угри могли б завести свою власну промисловість, щоб не платити за фабричні продукти німцям в Австрії, але це можливо тільки тоді, коли б угри відгородилися митовим кордоном від Австрії, щоб знищити конкуренцію фабрикатів австрійських; але це неможливо по умові 1867 року.

Все ж Угорщина самостійна щодо внутрішнього життя; вона має свій самостійний незалежний парламент: сойм в Будапешті.

Ставши майже незалежними, угри, колишні раби, почали гнобити свої поневолені нації, які вони встигли одірвати від Австрії: головно хорватів, сербів, румунів в Трансільванїї, українців і словаків.

По угорській конституції палата послів має 413 членів. Хорвати мають свій окремий сойм, який вони вибороли шляхом довгої боротьби. Але адміністрація в Хорватії в руках бана, котрого настановляє угорське правительство. Те ж саме правительство ставить також і трьох керманичів департаментів Хорватії.

Армія, флот, торговельне і морське право, фінансові і податкові питання лежать поза компетенцією хорватського сойму, а через те і хорватів, все є цілковито в руках угорського правительства.

По умові 1889 року хорватів з уграми 56% доходів з Хорватії іде до каси угорського королівства, до рук угорського правительства, а тільки 44% лишається на потреби хорватів.

40 депутатів із Хорватії має право брати участь в нарадах угорського ко — ролівського сойму, але що вони значать в масі 338 угрів?! Інтереси хорватського народу в угорськім соймі таким чином... не заступлені.

Хорватський міністер має право засідати в кабінеті угорських міністрів без портфелю (дорадчий голос). Офіціально це мотивується тим, що хорватський міністер засідає для захисту хорватських інтересів, а фактично він засідає для глуму над безсиллям хорватів.

Скрізь при виборах в Хорватії (як і в Г аличині проти українців поляки) угорське правительство уживає усіх сил, щоб наставити своїх кандидатів.

Угри признають офіціально хорватську мову в суді, школі і адміністрації в Хорватії, признають навіть хорватський національний прапор і герб, а проте немилосердно висисають хорватів, в дійсності безправних...

Демонстрації і розрухи в Хорватії проти угрів — це звичайна річ, як звичайна річ і виїмковий стан облоги, що завдають угри хорватам. Не даром хорват не може слухати спокійно угорської мови і бачити угра — культурного канібала.

Семигород (Трансільванія) заселений переважно румунами, а й почасти німцями-секлерами, теж п’є гірку долю під пануванням угрів. Йому відібрано право на місцевий сойм. До угорського державного сойму Семигород шле 75 депутатів, з котрих значна частина угри. Але, хоч би ці 75 депутатів були із румунів і німців, що вони могли би зробити проти над 300 угрів? Представництва інтересів Семигороду в дійсності немає в державнім угорськім соймі.

А не казати вже про утиск словаків і українців в Угорщині. Гноблення сих останніх дійшло до того, що сьогодні на Угорщині немає одного свідомого інтелігента українця. Ще два-три попи щось трохи знають, хто вони, зрештою все потонуло у мадярськім морі, змадярщилося[277].

Можна багато подати фактів із життя народів Заходу: із життя іспанців, португальців, французів, англічан і інших, але ми цього не робимо, щоб занадто не нагромаджувати фактів і щоб не збільшувати занадто об’єму брошури.

Познаньщина

Ми в попередніх виданнях досить докладно оповідали про політичний стан Познаньщини в Пруссії.

Становище поляків в Познаньщині тяжче од становища поляків російських.

Хоч конституція прусська гарантує свободу друку, зборів, сумління, але de facto поляків то поминає.

Хто хоче докладніше про це довідатися, хай зазирне в польські познанські часописі. Там він побачить, що редактори польських часописів більш пробу-вають в тюрмі, як на Божім світі, що німці запихають до тюрми навіть дітей польських (гімназистів), наставляють ксьондзів-німців, котрі з амвони церковної проповідують германізацію.

Школи онімечені; поляки мусять віддавати дітей до німецьких шкіл.

Урядовство — в руках німців.

Збори розгонюються властію адміністративною (поліцією).

Для польських зборів забороняють винаймати залі.

На справу експропріації землі із рук поляків утворена «колонізаційна комісія», до розпорядження котрої пішло при заснуванні 100 мільйонів марок, в році 1898 призначено парламентом на ту ціль 200 мільйонів марок, а в 1902 році 200 мільйонів марок.

Чи, може, полякам треба звернутися до прусського парламенту зі скаргами на щоденне насилля над ними?

Поляки звертались. Почуємо, що їм одповідали. На скаргу про утиск польської мови канцлер Бюльов відповідає в парламенті:

«Держава прусська не перешкоджає полякам казати, як у них дзюб виріс».

На скаргу, аби в однім місті в загальнім шпиталі, котрий утримується із краєвих фондів лікарі розуміли по-польськи, німецький депутат відповів: «Адже ветеринарі лічать худобу, не розуміючися з нею»!

Чи після таких відповідей звертатись ще з новою скаргою?

Поодинокі чесні і шляхетні німецькі голоси в обороні поляків тонуть в загальнім шовіністичнім простуванні.

Danziger Neueste Nachrichten кажуть, що поляки в землях польських в прусській державі не можуть бути властителями земельними.

Дехто запитає, чи дійсно серед усіх верствів пануючих націй нема ані одної, котра б спочувала завданням поневолених націй, підпирала їх?

Одповімо на цей запит, як то звичайно робимо — фактами життя.

В р. 1903 відбувся з’їзд соціалістів німецьких в Дрездені. Про се пише «Kraj» (1903, 38):

Комітет партії соціал-демократів (німців) надаремно домагався від соціалістів польських, аби вони виключно стали на грунті класової боротьби: коли ж вони в цім нічого не досягли, комітет одібрав грошову запомогу польським соціалістичним часописям. Видавці звернулися до дрезденського з' їзду — але остатній признав рацію постанові комітету С. Д. партії (пруссько-німецької).

І так, по пересвідченні німецьких соціалістів, поляк-соціаліст мусить дивитися цілком байдужно, цілком індиферентно, як його рідний край, його народ і його самого гноблять, тиснуть чужинці, як усе найсвятіше і найдорожче для нього віддається на глум і знущання[278].

Не існує і не може існувати спільної державної конституції для націй пануючої і поневоленої; не існує такої конституції, котра одночасно задовольняла би інтереси нації-пана і її нації-раба

Останніми часами життя поневолених народів конституційного Заходу стало щораз більше звертати на себе увагу українського інтелігента: він побачив, що і певний конституційний устрій в культурних державах гарантує інтереси тільки пануючої нації, а зовсім не гарантує інтересів поневоленої, навіть навпаки: свобода слова, друку, совісті, свобода зборів, кас, асоціацій, свобода научування — все це — пусті звуки для поневоленої нації в конституційній державі. І почали українці турбуватися про будучність своєї нації; почалися запити про гарантії конституційної свободи для українського народу.

Але тепер московські революційні і ліберальні верстви, а надто московська демократія, ставши великою силою, не бачачи самостійних українських організацій і не припускаючи їх можливості і через це не сподіваючися яко-го-небудь українського протесту, скинула машкару, що її носила до сього часу, і ясно і виразно відповіла «єдина, неділима Росія і єдина державна мова — московська в школі, суді і адміністрації».

Завдання московської демократії стали ясні: вона хоче загарбати в свої руки державну власть на всій території сучасної Росії і стати таким чином спадкоємцем власті шляхетної і буржуазної, але зовсім не хоче ділитися цією властю з демократіями недержавних націй Росії; вона негує права кождої нації російського поневолення на державну незалежність, драпіруючися для цього в лицемірну тогу «любові, єднання і братерства народів», називаючи націоналістів поневолених народів Росії ворогами «прогресу» і «загальнолюдського щастя», бо, бачте, вони хочуть роз’єднання. Велике лицемірство під формою єднати (на словах) народності для братерства і любові, а в дійсності — єднати їх силою рушниці і меча, примусом і насиллям для власного вжитку.

Коли московська демократія завоює собі державну власть в Росії, то вона пануватиме по всій території сучасної Росії. Тоді вона скине цілковито маш-кару «братерства і любові до усіх народів», машкару, якою вона приєднувала собі до сього часу симпатії поневолених націй Росії і притягала їх сили для осягнення свого ідеалу: монополізації політичної власті, ясно і одверто кине в очі поневолених націй свій шовіністичний пароль і програму, як це зробила вже демократія англійська, французька, німецька в Німеччині і Австрії, угорська і інші.

Приклади із життя народів Заходу навчили українську інтелігенцію, де шукати гарантії політичної свободи для України; вони навчили, що існує єдина в світі гарантія — то власна сила. Українська інтелігенція побачила, чого варті ті конституції чи який інший державний устрій, наслідком котрого український народ не матиме свойого війська для оборони своїх інтересів, а віддаватиме своїх дітей в солдати московському конституційному чи самодержавному правительству для власного його вжитку[279] навіть проти батьків своїх; чого конституція варта, коли доходи з України підуть в руки всеросійського парламенту, в суті речі до рук москалів; коли школа, преса і література на Україні лишаться московські; коли суд і адміністрація на нашій землі будуть в руках чужинців-гнобителів на погибель нашу; коли всякий злочин, який учинить проти нас урядова і судова адміністрація, лишатиметься без кари, бо у всеросійськім парламенті, де пануватимуть москалі, вона не найде собі порятунку і захисту.

Всеросійський парламент буде силою, але не за, — а проти українців... Українці нарешті дорозумовалися дивитися не з погляду загальноросійського, а з погляду виключно українського: лишаючи другим націям, що живуть під московським пануванням, і самим москалям досягати своїх ідеалів по своїй уподобі, вони усю свою увагу обмежили виключно на політично-національні і економічно-соціальні ідеали свого краю і свого народу.

Ми привели факти із історичних подій народів Заходу для того, щоб знищити ілюзії української інтелігенції відносно конституцій на культурнім За-

Який там інтерес український? — Чи підбивати свойому ворогові — московській нації нові народи: добувати для неї нових рабів?

Треба московським промисловим районам збувати свої вироби в Манчжу-рію, Китай і на Схід взагалі, — треба московським промисловцям монополізувати торгівлю з Китаєм, зі Сходом — і того досить, щоб розпочати війну.

Мало москалям того великого обшару землі, якого вони не заселять ще протягом цілого століття, — треба ще нових і нових територій, нових і нових народів-рабів... Пожадливість не має меж.

І розходяться тепер на Україні тисячі безногих, безруких, ізстреляних, порубаних інвалідів, розходяться старцями на Україні, просячи милосердного подання.

Десятки тисяч українців полягло в далекій Манчжурії; звірі розносять їх кості і вітер піском засипає... а на Україні зруйноване господарство, вдови, сироти... плач... розпука невимовна.

Найстрашніша пошесть — не страшніша од панування чужинців...

Ході, щоб довести, що конституція гарна річ тільки для вільної нації в її власній самостійній державі. З другого боку, ми приводимо ці факти, щоб довести українському народу, що та конституція, яка так потрібна москалям і якої вони так добиваються, яка в їх інтересі, зовсім не потрібна українському народу, якому потрібна така конституція, котра може тільки розлютити москалів. Українському народові зовсім не цікаво і не інтересно перемінити форму неволі, а йому інтересно позбутися неволі. Москалі, користаючи із некультурності української нації, хочуть вжити її сил для досягнення такої конституції, яка москалям потрібна, яка в їх інтересах. Така конституція певне реалізується у всеросійськім парламенті, в якім москалі певні, що складатимуть більшість і господарюватимуть усією російською імперією, тільки панування московської шляхти заміниться пануванням московської буржуазії і демократії. Проте інтерес української нації пхатиме її до здобуття конституції принаймні в дусі Богданових статтів Переяславської конституції, пхатиме її до конституції, яка б дала Україні повну автономію повного розпорядження українськими доходами, своїм власним військом, яка б дала політичну власть на Україні в руки українського народу.

Проте цей напрям українського руху — рішуче ворожий усій московській нації, яка вживе усіх сил, щоб також безконтрольно господарювати на Україні, як господарює тепер...

Будуччина буде повна кривавих подій між московською і українською нацією, інтереси котрих рішуче противолежні, ніколи не будуть погоджені і не можуть бути погоджені.

Звернувшися до власного народу, з метою його організування для боротьби з гнобителями соціальними і національними, українська інтелігенція злякалася того страшного становища, в якому народ опинився завдяки її довгочасному москалефільству. Здеморалізований і зденаціоналізований український робітник майже на ³А випхнутий москалями із професій по містах української території, і незабаром його випхнуть зовсім. А проте український міський робітник, несвідомий свого становища, у котрого чужинці відбирають решту хліба, підпирає усі вимоги робітників-москалів. В той час, як москалі-робітники, насуваючи масами щороку на українські міста, організуються, здобуваючи собі економічну і політичну силу, український робітник лишився незорганізований, безсилий і зайняв місце на самім споді робітничої класи. Московський робітник стає аристократом відносно робітника українця, безсилого, незорганізованого, несвідомого, який, певна річ, не здатен боротися з своїм могучим конкурентом москалем. Безробітний елемент українських робітників щороку збільшується, але і незорганізований, несвідомий свого ворога, покірно гине на бруку.

Робітницька справа в містах України належить чужинцям. З монополізацією місько-української промисловості москалями міста українські (осередки просвіти і власті) стали фортецею, твердинею московського панування.

І гірка іронія опанувала українського інтелігента: він побачив, оскільки ворожа і шкідлива для його і для його народу була його москалефільська праця. Яка вигода українському робітникові і народові в тім, що на фабриках, заводах і робітнях буде скорочений робучий 8-годинний день і висока плата, коли праця на цих заводах і фабриках монополізована москалями?

А що сталося з селянином за той час, протягом котрого українська інтелігенція клала свої голови за московські права?

Конфіската українських ґрунтів ХУШ-го століття залишилася і після 1861 року, як треба було й сподіватись...

Зробимо статистичні вимітки для приватної земельної власності із офіціальних даних[280] для українських губ[ерній].

По цим офіціальним даним бачимо, що площадь приватного земельного володіння в межах від (0-500) складає 3,6% усієї площаді приватно-земельного] володіння на Україні. В цій категорії приватно-зем[ельного] володіння, певне, треба шукати і селянсько-української приватної власності.

Яка колосальна площадь (усієї площаді приватно-зем[ельного] володіння) приватного володіння належить дворянству, почасти представникам капіталу.

Коли додамо, що колосальні обшари землі на Україні належать до «удільної землі», доходи з котрої ідуть на родину царя-чужинця, і належать до «казенної» землі, доходи з котрої, як і взагалі доходи з України, ідуть в російське державне «казначейство», а звідти розходяться по кишенях пануючих московських клас, що стоять у власті державної, то виводи стануть ще сумніші.

Яскравою ілюстрацією безземелля українського народу служить той факт, що 40% українського селянства живе тільки наймовою працею.

І 25% сільського населення лічиться цілком зайвим по визнанню міністерства скарбу (фінансів).

Земство на Україні є інституцією денного грабівництва. Дворяни з чужинців або змоскалізовані ренегати, посівши цілковито[281] земства, накладають колосальні «налоги» на селян, так що останні завжди перед земством запозичені, — завжди невиплатні довжники.

Земство не менш руйнує добробут українських селян, ніж московське правительство, бо накладає на селян далеко більші налоги.

Дворянам, — земельним володарям, — важно щорічне пониження зарібної плати сільського робітника, і вони вживають всіх засобів, щоб зарібну плату понизити до можливого шіпішиш-у. Але найліпший засіб до сего — зруйнувати добробут селян, що земці-дворяни і роблять, побільшуючи щороку налоги на селян, незважаючи на те, що останні давно уже запозичені земству.

Дуже цікавий той факт, що недавно так скандально виявився. Московська преса («Новое время», «Южный край» і інші газети) в 1903 році оголосила, що земський уряд, складаючися із дворянства, дав собі право не збирати поземельних і інших податків з дворян-землевласників; доточалися факти, що деякі добродії дворяни не платять налогів по 15-20 літ, є і такі, що не платили від 1761 року, з часу початку земщини. (А проте податки з дворян нікчемні порівняно з селянськими).

Ці скандальні факти так широко рознеслися, що примусили міністра післа-ти циркуляри до земств, котрі повинні були признати, що факти, оголошені пресою, справедливі.

Як розграбляють земські каси, ті, що стоять біля неї (дворяни-чужинці), це відомо кожному. Форми грабування існують легальні і нелегальні. До легальних форм належать: роздача земських грошей дворянству в формі жалування за неіснуючу працю, в формі непотрібних посад з великим окладом, в формі непотрібних командировок, в формі всякого роду ссуд і т. д. Земства проводять дороги, будують мости там, де це вигідно і потрібно місцевому дворянству.

Деякі земства на Україні умудрилися по цілим повітам попроводити телефони на кошт селян (хоч останні не вживають і не користають з його), так що усі дворянські маєтки повіту зносяться між собою по телефону. Телефон — гарна річ взагалі, але зовсім не гарно те, що телефони будують не на вжиток селян, хоч і на кошт їх.

Але головна роля земства — його москалізаторська діяльність; тут воно проявляє надто уже велику енергію: будує школи з московською викладною мовою, утворює по українських селах бібліотеки московських книжок, підтримує грішми усі інші москалізаторські інституції, як, наприклад: «Общества грамотности» (в дійсності товариства москалів-інтелігентів для помос-ковлювання українського народу, як 8сйи1уегеіп в Чехії) і інші. Гроші, наздирані з українського народу, повертаються чужинцями проти його самого[282].

Зарібна плата страшно упадає порівнюючи з недавно минулим (в деяких місцях упала, до 20 коп., як н[а] пр[иклад,] на Поділлі) і щороку зменшується рівнобічно з прогресивним економічним знесиллям українського продуцента, рівнобічно з його прогресивною пролетарізацією. Висота зарібної плати — вірний показник ступені економічного стану робучих мас. З цих даних ясно видно, що українські селяни складаються із хліборобного пролетаріату, який переважно живе наймовою працею. Для укр[аїнського] народу, що складається із хліборобного сільського пролетаріату, далеко важніше його правне становище. Яке ж його економічне і правне становище?

І правительство і земство, яке в суті речі є дворянською інституцією, ви-сисують, як можуть і що можуть, із українського хлібороба; при такім стані речей, при цілковитому безправ’ї українського сільського продуцента, який репрезентує собою майже всю українську націю, що він не надбає, усе тим або іншим шляхом перейде до рук економічно і політично пануючих верств московської нації. На сотки мільйонів карбованців хліба продукує українець-пролетар, але із цієї великанської цифри тільки нікчемну частину вертає собі в формі зарібної плати, а велика решта розходиться по кишенях економічно пануючого московського народу.

Чужинці — земельні властителі беруть собі великий процент за право монополії на землю: москаль-купець-скупщик користає із темного українського селянства, котрий, не знаючи ані риночних цін на хліб, а до того ще припертий до муру московським] правительством і земством за «податки», продає свій продукт[283] за нікчемну ціну.

Московські промислові райони, взагалі нехліборобна промислова Московщина користає із такого гіркого становища українського народу: низька зарібна плата українського сільського робітника дає дешевий хліб для усієї промислової Московщини, навіть закордонні чужинці, що купують хліб, продукований на Україні, користають із низької зарібної плати українського сільського робітника. Проте вироби промислової Московщини, вироби московських фабрик і заводів, навіть кустарів, вироби, що їх купують українці-хлібороби, стоять на високій ціні, бо московське правительство забороняє закордонним фабрикатам йти в Росію і конкурувати з російською промисловістю, яка лежить цілковито в руках москалів.

Не диво, що українці-хлібороби останні роки хронічно голодують: щоби нагодувати таку масу чужинців, треба витратити багато енергії. Але останніми часами ми спостерігаємо, що енергії годувати таку ораву гнобителів у українського народу забракло: «платежная способность» його падає щороку більше і більше; запозиченість селян-хліборобів московському правительству і земству щороку збільшується і тепер досягла колосальної цифри. Правительство і земство, а надто останнє, зчинили ґвалт (куриця перестала нести золоті яйця). Економічне знесилля українського продуцента відбивається дуже зле на державнім бюджеті, а надто на бюджеті земств. Ці дві інституції почали проявляти до сільського українського продуцента крокодиляче спочування і симпатію: розпочалися лицемірні заходи над піднесенням економічного становища українців-хліборобів. Але пізно... Нелюдський визиск підірвав сили українського сільського хлібороба і його господарство. Він пролетаризується все більше і більше: життєві потреби зменшені до мінімуму і пішли ще нижче. Голод став хронічним, став нормальною умовою українця. Голодні бунти 1902 р. — є яркою його ілюстрацією. Ці голодні бунти мають тенденцію повторюватися все чаще, поки існуватимуть причини, що їх викликають. Звичайно, ми далекі од думки сподіватися іншого поведення з боку московського правительства і в загалі московського народу, бо де таки в світі дужчий і переможчий не користає і не кривдить зневоленого, слабшого? Але вкупі з тим ми, певна річ, далекі і від другої думки: без протесту і боротьби давати нашим ворогам висисати нас досхочу. Закон природи вимагає боротьби за життя... І ми виголошуємо її!

Придивимося до нашого хліборобного сільського пролетаріату: хіба ми бачимо свідому боротьбу його проти своїх визискувачів і поработителів? Го — лодні бунти — хіба то боротьба, а надто, коли вони під прапором царизму (1902 р.)? Ні! Здеморалізований, зденаціоналізований українець-селянин тихо і покірно умирає з голоду, як його вчать сього піп і москов[ська] школа, до якої він ходив хлопцем; він умирає не боронячися, бо не розуміє причини своїх страждань, причини своєї гибелі, що насувається більше і більше на його; а політичні мрії його усе літають біля царського трону, біля царя-чу-жинця, що ось колись звідти прийде їм так довго жадана земля, воля і щастя.

Страшне становище української нації, — але ці страшні наслідки стали головно через занедбання національної справи з боку української інтелігенції, головно через її москалефільство[284].

Скільки треба праці, посвячення і героїзму для української інтелігенції, щоб надолужити занедбане, щоб загладити свій великий гріх, свою велику провину перед своїм народом!.. Зараз настали ці так довго очікувані часи, часи викуплення. Найліпші люди із української інтелігенції цілковито і виключно посвячують себе українсько-національній справі, себто справі українського сільського і міського пролетаріату: вони організують їх для економічної і політичної боротьби з їх соціальними і політичними панами, організують їх для боротьби за життя, свободу і щастя...

Факти життя доводять сільському і міському пролетаріатові, що щастя їх можливе тільки і стане реальним фактом тільки після конфіскати у чужинців української землі, після націоналізації її, після націоналізації промисловості на українській території, але все це стане тільки після знесення панування чужинців-москалів.

Історична минувшість українського народу

Усі нещастя, що до сього часу терпить український народ, від того, що він до останніх часів не поглядав на свою справу національно, а соціально: він не мав ідеалу самостійної України. Той факт, що великі принесені жертви і енергія, яку він витратив, вибиваючися з-під поляків протягом першої половини XVII віку, пропали марно, свідчить про це. Повстання 1648 року не носило в думках тодішньої більшості, а надто в думках організаторів повстання, національного характеру з метою здобуття національної незалежності, а мало характер переважно соціальний: народ український не був ворогом польському королеві і польському правительству, а польському шляхетству, панству; повставав не проти польського короля, а проти утисків польського панства, головно проти кріпацтва.

Український народ того часу хотів не національної незалежності, а соціальних полегшень. Коли ж наслідком боротьби з поляками українська нація здобула собі політичну незалежність, вона не оцінила останньої, оскільки вона важна для забезпеки її щастя і добробуту, вона змаловажила її і через те легко пішла на злуку з москалями.

Великі патріоти того часу: Богдан Хмельницький, Богун, Джерджалик, Виговський нічого не могли зробити проти загального руху українців до підданства московського... Колосальним напруженням сил ці патріоти зробили більш, ніж того можна було сподіватися від одиниць: вони із з’єднання з Москвою зробили державну спілку, поставили Україну на становище сучасної Угорщини, навіть більше, бо Угорщина не має права державних зносин, що їх мала тоді Україна.

Та чи розумів це тоді народ? Він на Переяславській раді кричав: «Волимо під царя московського!» Коментарі зайві.

Нечисленні патріоти, співборці Богданові за свободу України, з його смертю скінчили своє життя дуже зле... Одсутність національної свідомості і свідомості вигод від національної незалежності серед широких мас українського тогочасного суспільства причинилася дуже до швидкої страти цієї останньої. Старшина українська в своїм вузькім розумінні своїх інтересів зверталася до запомоги Москви в виконанні своїх цілей, а народ український, скинувши польське кріпацтво, уже мріяв, що самодержавний московський царизм порятує його від сваволі їх старшини, вгамує розладдя і суперечки, що дійсно панували тоді. — Не власними силами хотів він розв’язати домову справу, а силами чужинців — московського царя і його правительства.

Такі характерні для тієї епохи факти, що деякі полки українські, як, н[а]-пр[иклад,] Стародубський, прохали у московського правительства полковника із москалів, багато самі за себе кажуть.

Попівство українське, од простих попів до митрополитів, енергічно підтримувало москалефільські тенденції і було головним агітатором, організатором і підпирачем москалефільського руху, головно серед сільських верств українського суспільства. Вони (попи) не цуралися навіть доносів і дуже часто були політичними шпигами московського правительства на своїх братів по крові.

Гетьман, голова нації, намагався оперти свою власть не на своїм народі, а на ласці московського правительства, і ні трохи не соромився такого ганебного становища. Опираючися на силі чужого, московського, війська, гетьмани угнітали тих, на котрих повинні були опертися, догоджаючи їм, нижчим[285]верствам українського народу, головно сільському хліборобові (Брюховець-кий, Многогрішний і інші); шляхом їх ішла старшина — державне урядов-ство українське (псевдодемократична політика Москви).

Національна погибіль стала доконечною, а українська держава, майже незалежна, перестала існувати; вона увійшла в державу московську, як завойована провінція. І покарані страшно Одвічною Волею усі верстви українського народу за його москалефільство. Українське попівство обернено в покірних рабів попівства московського (Святійший Синод), а потім їх стали заміняти попами-москалями. Українська старшина хоч і одержала «дворянство» за національну зраду, але становище сього дворянина нової формації було станом безголосного, безправого холопа не тільки перед московським, тепер уже російським, царем, але і перед його боярами.

Окрім того «нові дворяни» повинні були відсунутися від власті у своїм краї, яку захопили в свої руки москалі, що одержали на Україні більшу часть земельної посілості.

Але найбільш постраждали темні нижчі верстви українського народу — селяни — за своє несвідоме і нав’язане їм москалефільство: вони знову попали у невільництво, в кріпацтво. Можна собі уявити, як тяжко було їм вертатися в ярмо, з-під котрого вони тільки що визволилися. Але боротися було уже запізно: вони самі себе приборкали, — самі дали зав’язати собі світ (рік 1783).

І так, уся довголітня боротьба українського народу проти Польщі, вкінці його самовизволення, уся ця маса витраченої сили і енергії, маса пролитої крові, пішла в нівець і головно через недостачу національного ідеалу «Самостійної України» серед широкого загалу українського тогочасного суспільства. Тоді не розуміли головної умови національного життя: треба бути державно незалежною нацією, треба не бути рабом, треба бути паном себе і своєї долі, щоб лаштуватися в своїй державі, на своїй території, по своїй уподобі. Соціальна справа незалежної нації — є домова справа і розв ’язуєть-ся по волі і думках впливової більшості її. — Соціальна справа поневоленої нації не є її домовою справою, бо лежить цілковито в руках тої нації, що поневолила, і то в руках пануючої її класи. Вирвати свою соціальну справу із рук чужинців, забрати її у власні руки — се і є головний ідеал кожного поневоленого народу.

Події на Правобережній Україні 1768 року

Справа 1768 року теж була марною тратою національних сил і марним пролиттям української крові знов-таки через брак національно-політичного ідеалу серед повстанців і навіть серед їх проводирів. Це повстання, яке зветься в історії «гайдамацьким», відбулося в державі польській по правий бік Дніпра, було повстанням кріпаків проти польської земельної шляхти. Через те, що воно не мало ясної і визначної національно-політичної цілі, себто заснування великої незалежної української держави, а мало на меті завдання соціальне, себто знищення кріпацтва, то воно скінчилося нічим. Але головну ролю в погибелі цієї справи відіграло москалефільство: повстання робилося іменем російської цариці Катерини ІІ-ї; проводирі повстання запевняли український народ Правобережної України, що російська цариця їм спочуває і безперечно буде їх запомагати грішми, зброєю, військом — і цим погубили справу.

Коли повстання правобережних українців-кріпаків скінчилося повним успіхом, московське військо під командою генер[ала] Кречетникова прилучилося до українського під видом ніби запомоги проти поляків і, одержавши довір’я «простуватих» українців, зрадливо пов’язало та перерізало уночі сонних та перепитих українців і віддало головних повстанців полякам на великі муки. В числі їх був і великий патріот Гонта. Злучившися з головним керманичем повстання Залізняком, він скоро побачив повну погибіль цієї справи.

Залізняк, дуже свідомий чоловік щодо військових справ, був типовим гайдамакою, темним, несвідомим у політиці і абсолютно без ніяких ідеалів політичних і національних; по інтелекту він мало що вище стояв від тієї кріпацької маси, що його оточувала. Це кріпацтво, що повстало, було до краю обурене визиском польської шляхти, і воно мстилося на ній жорстоко: воно упивалося її кров’ю і грабівництвом панського добра. Відсутність думки про завтрашній день, про будуччину, яка взагалі характеризує низший інтелект, була причиною того, що повстанці, не турбуючися ні про що, проводили час у безпросипному пияцтві і ні про що не думали. Тяжкий стан в польськім кріпацтві приневолив їх до повстання, викликав ангела помсти за кривду, і повстанці тільки мстилися на своїх гнобителях. Коли ж наслідком повстання уся країна перейшла фактично до їх рук, вони не знали що робити... і стояли під Уманем табором в бездіяльності і нерішучості. Одна тільки думка виринала у них наверх: чи не віддати завойованого краю в підданство московській цариці Катерині?..

Справою українською покористувалися москалі: 1768 р. правобережні українці відвоювали собі територію для того, щоб через 4 роки (1772) вона досталася москалям.

Страшна і тяжка була кара для повстанців і велика провина перед українським народом тих, що стояли на чолі повстання, а не могли дати йому дійсно потрібного інтересам українського народу напрямку.

Треба було бути дійсно сліпим на наочні факти, нічого не розуміти в політиці, щоб сподіватися чого доброго від московського правительства, а тим часом організатори повстання 1768 р. сподівалися. Події після Богдана ясно проявили тенденцію московської держави обернути Україну в московську провінцію, на зразок Казані, Астрахані і інших. В 1768 р. на лівому березі Дніпра, в Гетьманщині, російського підданства, кріпацтва ще тоді не було (його заведено року 1783, по указу Катерини II).

Можливо і навіть напевне, що повстанці-кріпаки правобережці, бачачи, що на Лівобережній Україні, що була під Москвою, немає кріпацтва, виясняли собі сей факт відсутності кріпацтва з’єднанням з московською державою; вони думали і сподівалися через політичне з’єднання свого краю з московською державою позбутися кріпацтва. Але це і свідчить про повний брак розуміння національної української справи в ті часи. Московська держава, як держава збудована на рабстві, з інститутом кріпацтва, повинна була в своїх інтересах, простуючи до одноманітності, утворити і в придбаній Україні інститут рабства-кріпацтва, обернувши її поперед із автономного краю в московську провінцію. Це і сталося трохи пізніше — через 15 років, в році 1783.

Яке велике значення провідної ідеї для нації!..

Усі страждання, що витерпіла і зараз терпить українська нація, пішли марно; усіма її численними повстаннями проти визиску спокористувалися чужі народи, в першій лінії москалі, завдяки одсутності провідної ідеї, провідної зорі, завдяки одсутності національної свідомості. Коли б широкий загал української нації з самого початку її повстань був перейнятий сучасним національно-українським ідеалом «самостійної демократичної України», вона осягнула б була давно усі свої національні і більшість соціальних завдань. Одсутність сього ідеалу у великої більшості українського народу плодить і зараз москалефільство в російській Україні, полонофільство і мос-калефільство в Галичині, мадярофільство в Угорщині. Москалефільство, полонофільство, угрофільство — це спочування ідеалам пануючої нації — москалям, уграм і полякам, що поділили між себе Україну; спочування тій або іншій класі цих націй — се прикладання усіх своїх інтелектуальних сил для їх здійснення, се занедбання і забуття інтересів своєї поневоленої нації.

Українці москалевофіли, угрофіли і полонофіли не розуміють ось чого: що усякий плюс для пануючої нації — є мінусом для поневоленої, бо дає перевагу першій над останньою, зміцнюючи її панування. Там, де існують нація-пан і нація-раб, — там нема спільних інтересів між ними.

Усякі вигоди для пануючих є невигодами для поневолених і навпаки. Інтерес пануючих завжди пильнуватиме, щоб джерела вигод поминали поневолених.

Ідеалізація ліберальних і революційно-демократичних рухів і течій пануючої нації не є з’явищем виключно українським, — інтелігенції других поневолених націй: чехів, угрів, поляків галицьких і познанських, ірландців і інших теж в свої часи віддали великі жертви богу пануючої нації; ліберальні, радикальні і революційні рухи в суспільстві останньої теж були ідеалізовані; інтелігенція поневолених націй теж сподівалася від сих течій порятунку від недолі для своїх націй, вони ідеалізували до того часу, поки лібераль-но-буржуазійні і революційно-демократичні течії пануючих націй, ставши у керми державної, скинули з себе машкару «рівності, свободи і братерства» і гордо згори вказали поневоленим націям їх рабське місце на самому споді суспільства.

Духовне невільництво, яке вироблялося з того, що інтелігенція поневоленої нації пила «науку» з джерела її соціальних і національних панів, з їх преси, літератури і в їх школі, мало свій логічний наслідок.

Тяжкою наука ця була тим, що сподівалися від чужинців-переможців, ліберально чи радикально настроєних, порятунку для своєї зневоленої нації.

На ділі вийшло, що ліберальний чи революційний настрій певних верств пануючої нації випливав тільки із їх власних політично-економічних інтересів; їх завдання — вибитися з-під утиску самодержавно-бюрократичного устрою з пануванням шляхти і стати самим у керми державної, лишивши звичайно свої поневолені нації в незмінному стані.

Чехи

Історія національного відродження чехів теж свідчить, що і вони пройшли стадію ідеалізації революційних і радикальних німецько-австрійських рухів і досить від сього постраждали.

До 1848 року вся чеська інтелігенція тонула в німецькім морі: чеський демократ прилучався до німецької демократії в її боротьбі [за] знесення австрійського самодержавного царизму. Але після 1848 року, певніше після 1868 — коли здобуто австрійську конституцію, німецька демократія з погордою відвернулася від скривджених соціально чехів; вона підпирала в парламенті усі шовіністичні проекти, зложені на погибель чехів. В парламенті німці, опираючися на своїй разючій більшості, глузували з безсилля чехів і з погордою провалювали проекти і внесення їх репрезентантів.

Можна собі уявити обурення чеської демократії, яка замість тих благ, що їх сподівалася від конституції, дістала замість свобідної національної школи — примусову німецьку, замість свободи друку — німецьку цензуру, замість політичної свободи — німецький батіг.

Недаремно зараз чех не може спокійно слухати німецької мови, недаремно порвав усякі публічні і приватні зносини з німцем. Ненависть чеха до свого гнобителя-німця так велика, що він не сяде з німцем навіть за один стіл.

Зараз чехи вибороли собі добру половину своїх прав і з успіхом добувають другої, але чуття ненависті до німців навіки роз’єднало їх з останніми[286].

Ірландці

Події, що відбулися в Ірландії протягом XIX віку, дають найвиразніші приклади ідеалізації ліберально-революційних напрямків суспільства пануючої нації.

Конституція Англії, до якої належить Ірландія як провінція — давня — вона сягає до XIII віку.

До 1800 року ірландці, хоч і були поневоленою нацією, але мали свій Дублінський парламент (автономію), який обороняв їх від заходів англічан; але ось вкінці і англічани не стерпіли такої « сваволі» своєї власної провінції. Дублінський парламент зачинено 1800 року[287], а Ірландією став кермувати фактично самодержавно англійський віце-король з великими уповажненнями і ціла драбина урядовців-англічан; управа стала бюрократичною.

З цього часу почалися бунти ірландців за політичне роз’єднання їх краю з Англією, за «Репіл». Хоч існував єдиний загальноанглійський парламент в Лондоні, ірландці туди не попадали.

Але найперш розглянемо економічний стан ірландців до 1829 року. Уся ірландська нація — се цілковито хліборобський пролетаріат, уся земля в руках англічан, земельних властителів (20000 властителів-англічан запосіло усю ірландську територію); усе урядовство в краї належало до англічан, і ¹/10 доходів (натуральна повинність) йшла на їх попів-протестантів...[288]. В цім нема нічого дивного, бо де є такий народ на світі, що не скористав би зі своєї побіди і перемоги?

Але далі... Земельні властителі англічани і тоді і зараз не обробляють своєї землі, бодай хоч капіталістичним робом — з приспособленням машини і наймом ірландця за робітника-наймита. Це стало невигідним для земельного властителя, бо свідомий своїх соціальних інтересів упосліджений ірландський пролетаріат, солідарний і з’ єднаний, зараз би розпочав страйки за підвищення зарібної щоденної платні, щоб витягти якнайбільш грошей із кишені земельного володаря в формі зарібної плати: плата піднялась би так високо, що поглотила би усі вигоди володіння землею.

В друге — аграрний терор, якого уживали ірландці — є могучим засобом свідомого сільського пролетаріата в його боротьбі проти своїх визискувачів. Спалити будинок англійського лорда, спалити його хліб, покалічити його худобу — це дуже легка річ на селі; при великій солідарності ірландців це на ³/4 лишалося безкарним з боку англійського уряду. Для земельного володаря-англічанина стало неможливо обробляти землю капіталістичним способом, зато дуже зручно віддавати землю в оренду ірландському пролетаріатові: перестрах голодної смерті примусить ірландця дати якомога більше орендної плати земському панові; та ще в додаток бути слухняним; англійський пан був певен, що той ірландець, у котрого він одбере ґрунт, повинен умерти з голоду. Рахунки англійських панів були вірні: орендна плата піднеслася до надзвичайної висоти, так що життя ірландців було напівголодом...

Що робити ірландцям: бойкотувати лорда, щоб у його ніхто не наймав ґрунту? — Але як жити ірландцям? Проте лорд міг легко знести цей бойкот, бо у нього, у його великих латифундіях і в Ірландії і в Англії було досить джерел для розкішного життя. Може, хто скаже-порає не платити оренди? — Але пан прикликав військо, і воно, виправивши з ірландського пролетаря усе, що можливо, вигонювало його з панської землі на простір вільної смерті від голоду. Яким способом оборонитися?

Економічних способів, економічних зараджень нема, — єдиний засіб лишився — це засіб політично-національної боротьби, боротьби фактичною силою.

II

Англічанам було замало сего визиску і утиску ірландців: їх парламент вигадав ще інший. Ірландія була поділена на 4 архієпископства, на 18 єпис-копств; кожде єпископство ділилося на попівства, парафії, по 50 душ ірландців на попа. Коли припустити ірландців 5 мільйонів, то попів буде 100000. Усі ці попи, єпископи, архієпископи були англічани-протестанти (пануюча державна церква в Англії), що послані англійським правительством просвічувати ка-толиків-ірландців світлом «правої» віри, щоб вони навернулися на лоно «єдино правої» англікано-протестантської церкви. Але ірландці повинні були давати «десятину» (¹/ю своїх продуктів) на прогодування своїх непроханих просвітників, лишаючи своїх попів-католиків жити напівголодом. Мало того...

У голодних ірландців цеї «десятини» домагалося військо, в тім разі, коли який ірландець сперечався.

Можна уявити собі ненависть ірландців до цих «просвітників»; ненависть була так велика, що англіканське попівство вважало безпечнішим не жити в

Ірландії, а жити в Англії; воно жило розкішно в Англії на ті гроші, що його військо здирало для його в Ірландії, жило з «десятини» голодних.

Урядовець-англічанин відбивав військовою силою «десятину» протестантським попам і оренду англійським лордам, уживаючи всякого насилля, включаючи стрільбу і рушницю, без жодної відповідальності, бо жалітися на його було нікому і не було можна.

По закону англійської конституції (до 1829 року) кельтові-ірландцеві не можна було навіть збиратися на мітинги і збори для обміркування своїх справ. Зайди-англічани зорганізувалися у так звані «ложі оранжистів». Ці «оран-жисти», маючи на своїм боці уряд і військо, організували шпіонство за ірландцями: вони вишукували тайні збори ірландців, полювали на них, як колись спартанці на гелотів, вистежували наміри і заходи ірландців — і завчасу їх гамували.

III

При таких обставинах що може зарадити ірландському горю? — Очевидно єдиний засіб — національна експропріація земельної власності, що належить чужинцям, і націоналізація її, але це можливо і стане фактом після національного повстання ірландців в тім разі, коли воно скінчиться державною незалежністю Ірландії.

Але треба примітити, що сей національний ідеал тільки недавно перейшов до свідомості широкого загалу ірландського народу і створив відповідну політику[289] (зорганізування ірландської національної партії стало 1877; організатори Парнель і Біґар). Цей ідеал родився повільно і туго; ірландський народ стукав до всіх інших дверей, поперед чим дібрався до дверей сього ідеалу. Ідеалізація ліберального і революційного рухів, що тоді почав переймати певні поступові верстви англійського суспільства, надовго одвернула ірландців з дійсно спасенного шляху боротьби за національну свободу.

З другого боку. Ірландська інтелігенція і народ пили «науку» з англійських джерел; ірландський народ прийняв англійську мову і культуру[290] і не боровся за духовну самостійність, — за самостійність власної мови і культури. Таким чином, ірландець, прийнявши англійську мову і культуру, став в душі в значній мірі англічанином і через те поглядав на свою справу з соціального боку, дивився на себе як на упосліджену верству англійського народу, тільки верству іншої релігії, ніж верства пануюча. Англічанин, покоривши ірландця духовно, підхиливши його до своєї культури, твердо панував над ним політично і економічно. Духовна зв’язь ірландця з англійською нацією через спільність мови і культури одвертала усі його думки од сепаратизму і взагалі політично-національного од’єднання ірландців як окремної нації і пхала ірландців до здобуття тільки соціальних полегш; ірландець, стративши свою мову, стратив найголовнішу національну прикмету, найбільшу національну вартість, бо мова є проявою національної індивідуальності, її духовної природи — є душею нації. Стративши мову, нація тратить рацію свого існування. Стративши мову, ірландець погубив ту одиноку керму, що веде зараз усі поневолені народи нехибним шляхом до свободи, він погубив головний засіб в боротьбі нації за своє життя.

І довго ірландець блукав в ідейній темряві і страждав, поки таки знову не надибав колись так легкодушно покинутої керми[291].

Тепер вернемося до епохи 1800-1829 року. Безпосереднім завданням ірландців, головно їх керманичів, було не здобувати окремної ірландської держави, а окремного ірландського парламенту, який був зачинений року 1800, або бодай хоч попасти до державного англійського парламенту, де, злучившися з ліберальною і радикальною опозицією проти консервативного правительства, вони мріяли добитися деяких реформ: головно емансипації їх релігії, знесення «данини» англійському попівству і реформи в «оренді», словом, мріяли добитися соціальних полегш. Так розумів ірландську справу і великий ірландський «демагог», агітатор і великий оратор Д’Оконел, який в цю епоху кермував ірландським рухом. Він намовляв «своїх» та переконував, щоби стали на «законний» ґрунт; зорганізував поперед «громаду злучених ірландців», потім «католицьку громаду», яка покладала головним завданням здобуття «емансипації католиків», значить, тільки деяких соціальних прав: право на деякий уряд, право участі в парламенті, право католицької школи. Але англійське правительство заборонило «Громаду». Ірландці почали готуватися до збройного повстання. Англійське правительство налякалося, і 1829 року в парламенті санкціоновано «білль» про «емансипацію католиків»...

Ірландці затихли.

IV

Наслідком реформи 1829 р. 40 чоловіка ірландців з Д’Оконелом на чолі попало до англійського парламенту; але що вони могли зробити, як могли вони зарадити горю своїх земляків? Їx 40 проти 600 англічан!..

Ірландці прилучилися до лібералів-англічан і підпирали їх політику, але що їм за те дали ліберали? — Вони не згодилися на зміну форми «оренди» землі в Ірландії, яка утворена прямо на погибіль ірландцям, відмовили їм «твердої»[292] оренди і ледве-ледве згодилися на те, що натуральну данину, «десятину», що йшла на вжиток англійським попам, обернено на гроші.

Треба було жити в тих часах, щоби уявити собі ту огиду і ту ненависть, яку проявив увесь загал англійської нації, коли в її «національну святиню», в її парламент увійшли яко рівноправні члени ірландці[293], «мерзенні старці», (по тодішньому вислову). Уся англійська преса накинулася на їх з лютістю, глузуванням і реготала над ірландськими послами, називаючи їх послами «старців», а Д’Оконела за його колосальну фігуру — «пузатим старцем» (Bigbegarman^,oм), накликала англійське суспільство до рішучого поквиту-вання з ірландцями, вимагала від правительства виїмкового стану облоги для «бунтарів».

Навіть люди науки пішли за загальним настроєм (історик Маколей і інші).

Але і ці факти не пересвідчили Д’Оконела, що треба шукати якого іншого шляху, а не «законного», яким іти він так намагався і вів за собою усю ірландську націю. Він утворив «Законну національну Громаду Репіла», яка мала завданням повернення стану ірландської нації до 1800 р., домагання окремного ірландського парламенту, на зразок інших колоній-провінцій англійських. На мітинги «Репіла», що скликав Д’Оконел, збиралося до 250000 чоловіка; вплив його був так колосальний, що тоді уся Ірландія нітрохи не задумалася би була над тим, чи їй піти як один чоловік туди, куди він поведе, чи ні — а пішли б були за ним насліпо. Це був найліпший і найзручніший момент, коли Ірландія могла здобути державну незалежність. Але «шлях законності», який виголошував Д’Оконел, погубив ірландську справу. Одсут-ність ідеалу «Самостійної Ірландії» у головних ірландських діячів того часу не дала народній енергії вилитися в напрямі національного визволення і потягла неволю за собою ще на довгий неозначений час.

Англійське правительство заборонило мітинг, на який мало зібратися на поклик Д’Оконела до 1000000 чоловіка, а Д’Оконела кинуло в тюрму. Довелося великому ірландському діячеві на собі скуштувати політики «законних шляхів» — велика наука великому чоловікові!..

Доля Д’Оконела і його товаришів ліпше усяких доказів пересвідчила ірландців, що не в «законних шляхах» треба шукати собі ліпшої долі...

Після Д’Оконела керму народного життя захопили інші менш талановиті, але що було добре, так це те, що вони цілковито кинули «законні шляхи». Вони підмовляли народ не платити «десятини» англійським панам, палити палати лордів, їх хліб, калічити їх худобу, убивати англійських урядовців, взагалі не давати «життя» «саксонцям».

Англічани запровадили «виїмковий стан облоги», вішали, розстрілювали і в потоках крові потопили народний рух...

Ірландія завмерла, іздригаючися в крові...

Але кров не марно пролита: із розлитої крові родилася національна ідея «Самостійної Ірландії», здобуття державної самостійності шляхом сили, повстання...

Цуратися усіх верств англійського суспільства, ліберальних, революційних чи консервативних, вважаючи їх рівноворожими ідеалові ірландців «Самостійної Ірландії», покладатися тільки на власні сили — така політика стала програмною для ірландців.

Спілка і повстання феніїв (1861-1865), утворення національної ірландської партії в році 1877 Парнелем і Біґаром, свідчить про цей зворот в політичних ідеалах ірландської більшості.

Наряду з цим почала відживати національна ірландська мова і культура.

Факти сучасного політичного життя теж свідчать про те.

Коли перші кроки війни з бурами 1899-1902 р. були неудачні для англі-чан, ірландці стрівали в парламенті ці оповістки злорадним реготом, доводячи англічан до сказу.

Англійське правительство боялося слати на війну ірландські полки, боялося зради.

Користаючи із становища англійської' нації в часи боротьби з бурами, вони почали готуватися до збройного повстання (транспортували зброю) і цим примусили англічан вдовольнити їх деяким вимогам щодо головного зла «оренди»[294].

Угорська Україна[295]

В Угорській Україні еволюція національного відродження йшла теж шляхом угрофільства з усіма його болючими наслідками. Зробимо вимітки із твору Гнатюка «Становище селян-русинів в Угорщині»: «Інтелігентні русини угорські стратили цілковито народне чуття (змадя-ризувалися, знімеччилися або зрумунщилися, прийняли мову і культуру німців, мадярів або румунів) і не стараються підносити народ ні матеріально, ні морально».

Угорські русини стратили усяке почуття споріднення з іншими русина-ми-українцями і в першій лінії з галичанами (цурання української мови і культури).

Угорсько-українська інтелігенція, індиферентна до власного народу, брала майже до 1898-1899 року участь у всіх ідейних революційних і ліберальних рухах мадярської народності, полишаючи непочатою справу власного народу. Подивимося ж на ті наслідки, які витворило угрофільство угорської української інтелігенції.

Зробимо вимітки із офіціального меморіалу Еґана, делегата угорського правительства, що був посланий останнім для розсліду економічного стану угорських русинів (1897 р.), Еґана, якого як значного міністерського урядовця, і до того не русина по народності, ні в якім разі не можна запідозрити в яких-небудь симпатіях до останніх.

«Угорське Підкарпаття заселене хліборобним пролетаріатом. Дрібного фабричного промислу в цих краях нема ніякого».

«Як в колишній абсолютно-самодержавній Угорщині (за часів Меттерні-ха і Баха), так і тепер при конституційній ері наша (угорська) адміністрація обмежується на удержанні якого-такого державного ладу в комітатах[296], а економічне становище тубільців їй байдуже».

«Багато нотарів, у яких концентрується комітатська власть, дере з народу, що може, і тиранізує селян».

«Підкупство урядів і суддів — так буденне діло, що рідко коли селянин в справі з жидом (взагалі з членом вищої чужинної верстви) прийде до свого права».

«Тут ніхто не дбає про контролю адміністрації, про школу, дорогу і взагалі про публічні справи: селянський пролетаріат відданий на божу ласку і опіку».

«Банк або задаткова каса не в силі тут оперувати: 2 чи 3 рази пробували (поодинокі попи) тут заводити позичкові каси, щоб селянам давати дешевий кредит, але жиди (що перебрали тут на себе корисну функцію кредиторів-лихварів) змовилися, і усіх довжників каси знищили матеріально». (Позички до каси не верталися, вона банкрутувала і ліквідувала свої діла).

«Сі обставини витворили прояву, що в переважно хліборобнім українськім Підкарпатті умирає хліборобний народ. Русин-селянин не бачить цілий рік ні мяса, ні яйця, хіба вип’є кілька капель молока, а в великосвяточний день з’їсть кусень житнього або пшеничного хліба. Зрештою його пожива є вівсяний «ощіпок» і коли не забракне — бараболя. Не диво, що ми на українськім

Підкарпатті подибуємо марні, пожовклі мари, безсилі, хиткі, не здатні до військової служби, карликуваті, золотушні (скрофулічні), віддані з розпуки пияцтву, зниділі, ліниві та темні. Розпука бере дивитися на цей умираючий народ; нині можна навіть предсказати день, в який останній русин утече з краю...[297]. Досі не найшлося, одначе, 2-3 людей, щоб занялися поправкою долі цих пролетаріїв».

Ганьба угорській українській інтелігенції!..

Своє справоздання угорському центральному правительству Еґан закінчує так:

«Народ, що не має ні землі, ні худоби, якого доля лежить в руках лихваря (жида), народ, що залежить від гумору і сваволі сего лихваря, народ розбитий і здеморалізований, якого усякий адміністраційний урядник використовує і кривдить, народ, якому в світі ніхто не подає помічної руки, цей народ буде постепенно упадати матеріально і морально, чимраз нижче, поки не загине».

От вам, панове, щастя від конституції для поневоленого народу. Але ж угорська конституція сама толерантна і сама гуманна!..

Але все ж це нещастя прикарпатських русинів досягло свого максимуму після зруйнування самодержавства в Австрії з розвитком конституційної ери.

Хто подумає, може, що ми прихильники самодержавного устрою і вороги конституційному?! — Ні, панове! Ми розуміємо усі незчисленні вигоди для народу із конституційного устрою, але для народу вільного; для народу поневоленого ліпший устрій його переможців — гірше становище для його. Хіба що змінилося в угорській Україні після знищення австрійсько-мадярського самодержавного абсолютизму? — Краєм і тепер управляє угорська бюрократія самодержавно і тиранічно, незважаючи на ніякі краєві конституційні закони, які любенько собі живуть в грубих томах на поличках уря-довських будинків.

[..]

Національна школа і академія

Українська інтелігенція приносить щороку великі і криваві жертви московському «молоху»: вона єднається з московською інтелігенцією і приймає політичні ідеали і завдання останньої, бо не має власних окремних політичних ідеалів, витворених на ґрунті інтересів і бажань українського народу; українська інтелігенція бере участь у всіх революційних течіях московського суспільства, починаючи од російських студентських розрухів до діяльності в московських] революційних організаціях.

Таке старання добродійство для культурного і політичного піднесення московської нації, що заїдає нас, що відібрала наші усі права і відбирає засоби до життя, добродійство, яке викликає у всіх культурних націй Заходу глум, регіт і зневажання над нами, свідчить про велике духове рабство, про велику безпринципність і безідейність української інтелігенції; одсутність творчості усуває її від «свого непочатого» і пхає до уже початого — «чужого», а довірливість солодким розмовам чужинців, що зростає на ґрунті політичної несвідомості, докінчує справу.

Рівнобіжно з тим, як українська інтелігенція підносить культурне ніво москалів, український народ, складаючися із над 90 проц[ентів] хліборобного пролетаріату, попадає все нижче і нижче в темряву, все нижче і нижче сходить по сходах соціальної драбини; йому нікому показати шляху визволення, нікому підносити духовний рівень його, нікому організувати його до економічної боротьби (здобуття вищої зарібної плати, яка пала до нікчемної суми (15 — 20 к[опійок]) шляхом страйків, аграрного терору чи яким іншим способом) і в його політичній боротьбі за право рівної свободи.

Українська нація — сама темна і убога з усіх поневолених націй Європи: усі ідейні течії цілком поминають, проносяться високо над нею, для вжитку тих, хто зверху, і не досягають до неї, бо вона лежить на самому споді. Українська нація сама убога, бо де ж таки в світі існує така 30-мільйонова нація пролетарів?

Розпука і безвиглядність опановує український народ, бо він нізвідки не бачить братської руки, а його інтелігенція служить його ворогові і розцура-лася з ним.

Українця-робітника по містах випихає із усіх професій приблуда-москаль, котрий щороку чимраз більше організується і робить боротьбу з ним незор-ганізованого тубільця неможливою, а українець-інтелігент із принципів нерозумної толеранції ходить просвітлювати робітника-москаля і вважає се за святу річ, а українцеві-робітникові вказує на спільний інтерес з москалями в здобутті 8-годинного робучого дня і високої платні, не розуміючи тієї страшної речі, що коли доля українця бути врешті випхнутим із усіх професій промисловості, то очевидно не він скористає з вигоди від побіди праці над капіталом, а москаль.

Тоді як треба вказувати українцям — робітникам і селянам — на їх ворога, коли треба організувати їх для економічної і політичної боротьби з москалями, українець-інтелігент сам вгамовує інстинктову антипатію українця до москаля (на радість і щастя останньому).

Таке нерозуміння істотних інтересів своєї нації, несвідома зрада перед нею швидко веде нас до повного конечного стану погибелі, з якого вороття уже не буде.

Уже тепер усі українські міста, осередок культури і власті, заселили москалі і зробили з міст могучі фортеці для свого економічного і політичного панування над нами; уже майже усі капітали, промисловість і торгівля України в руках москалів, навіть по селах (торгових) москалі опанували економічне життя і складають класу сільської аристократії (Лівобережна Україна). Міський робітник-українець, відбитий хвилею чужинців від промисловості, від фабрик, заводів і ремесла, обертається в голодний «вовчий» пролетаріат, що тиняється по півроку без діла, з голоду уживаючи тих засобів, що на мові ситих «панів становища» зветься злочином, злодійством, наповняючи тюрми і хурдиґи і каторгу; цей вовчий пролетаріат дає покоління, покалічене духовно і фізично, яке по одвічних законах природи повинно вкінці вимерти, уступивши місце елементам дужим і здоровим (чужинцям).

А по селах теж подибуємо аналогічне тому, що бачимо по містах. Над 20 мільйонів сільського безправного пролетаріату, тяжкому становищу котрого нема рівного ніде у Європі.

Життєві потреби зведені до можливого мінімуму і перейшли за його; і сучасний голод, загальний для України, має тенденцію рости в інтенсивності і розповсюдженні, викликаючи «голодні» бунти населення, яке доведено до краю розпуки — таке становище українського народу.

А що робить українська інтелігенція?

Виключаючи небагатьох, що усі сили віддали народові і зв’язали свою долю з долею народу, виключаючи цих небагатьох, решта, як раніш, підносить культурне ніво москалів, тонучи цілковито в московських ідейних ліберальних і революційних течіях; чого так?

Чи цій решті страшно стати з загибаючими?..

Тепер настав страшний час... Смерть національна, смерть усього загалу української нації зазирає нам в вічі, — це рішучий момент і останній момент.

Чи доля судила українській нації умирати несвідомо, покірно, без протесту, без боротьби?!.

Ніякі обставини не можуть загасити в живому єстві згаги життя і боротьби за його...

Українська нація почала боронитися... З’явилися численні українські революційно-національні організації з метою економічного і політичного організування сільського і міського українського пролетаріату; ці організації ростуть в числі і силі і забирають до своїх рук суспільне життя на Україні. То, що було дивницею 7 років назад, тепер стало звичайною річчю: численні видання і відозви українських революційних організацій і партій невпинно ширяться серед українського суспільства, революціонізуючи його.

Закон 1876 року, що забороняє українську пресу і літературу, волею української нації став мертвою буквою: українська преса, ставши «підпільною» (підземною), росте і росте, а її становище «безправної і гнобленої» тільки приваблює симпатії і любов до неї українського суспільства.

Нація прокинулася і підносить духа.

Боротьба свідома стає неминучою; вороги наші уживуть усіх засобів, самих страшних.

Але... навіть і в тім разі, коли б іншого виходу не було, ліпше умерти в боротьбі, ніж умирати як покірний раб, не боронячися, цілуючи ноги того, хто визискує, хто глузує і погорджує, хто катує тебе!..

Російські студентські розрухи

Коли москаль-студент бореться за «академічну свободу», то тут нема нічого дивного, бо москалі мають академії, мають нижчі і вищі школи зі своєю викладною мовою, не тільки на своїй території, але і на територіях недержавних російських націй.

Але хіба не смішно бачити, як студент-українець бореться за «академічну свободу», коли української академії і школи не має! (на російській Україні).

Самий факт існування московських університетів і шкіл з московською викладною мовою на території українців — є глумом над свободою, є нехтуванням наших загальнолюдських прав, є ганьбою і зневаженням нашої нації, а надто освічених її членів — української інтелігенції. Не за «академічну свободу» нам треба боротися, а за саму академію, за право мати її своєю, національною власністю.

Тільки у власнім будинку є рація оздоблювати його; оздоблювання чужого без жодної відплати є смішною і нерозумною річчю...

Так розуміють справу усі поневолені європейські народи, котрі культурніші за нас і далеко попередили нас у всіх напрямах.

Боротьба в Каталонії, іспанській провінції, за рідну мову в школах тепер прибрала дуже інтенсивну фазу; там дійшло навіть до вжитку зброї, як про це свідчать щоденні часописні звістки. Такі ж події ми бачимо тепер і в Бретані (року 1903 — січень)[298], провінції французької республіки, заселеній кельтами, і там йде палка боротьба за школу в рідній мові. (Протест 200 мерів в 1902 року).

Але найбільш інтенсивна ця боротьба, боротьба за національну школу і академію, відбувається в багатонаціональній Австрії.

Студентський рух в Тіролі

Австрійський міністр народної просвіти, відповідаючи на інтерпеляцію правительству з приводу подій в місті Інсбруку (столиці Тіролю), висловив осудження маніфестаціям, що відбулися в Тіролі (Тіроль — австрійська провінція, заселена італїйцями і німцями).

Міністр не відповів прямо на домагання італійців власного національного університету з італійською викладною мовою, а обіцяв для їх в місті Інсбру-ку правничий факультет. Коли цього неможливо буде зробити з приводу протесту і контрборотьби німців (що в Тіролі складають пануючу класу), то правительство зробить це іншим шляхом.

Очевидно, австрійський міністр — сам німець — уживає хитрощів, думаючи ними піддурити і вгамувати на деякий час італійське населення... Та помилився. Часи стали не ті, коли кожній правительственій обіцянці рабська психологія народу діймала віри. Студенти-італійці не задовольнилися обіцянками німецько-австрійського правительства, розрухи і демонстрації на вулицях Інсбрука почалися знову. До студентів пристали робітники (там уже працюючі італійські упосліджені класи зрозуміли велику вагу і значення національної школи навіть в боротьбі за свої класові інтереси). Демонстранти вимагали, щоб правительство приобіцяло протягом 2 років відчинити італійський правничий університет в Трієсті (11 студентів заарештовано)[299].

Слідком за італійцями, того ж року, свого університету стали домагатися південні слов’яни. В Градці студенти зібрали збори з приводу останніх студентських розрухів в Інсбруці і на зборах рішили домагатися свого словінського університету в Любляні.

Студентські розрухи в Галичині

1902 року відбулися у Львові розрухи студентів-українців. Річ в тім, що до сього часу львівський університет мав декілька катедр українських (на теологічнім, правничім і філософічнім виділі), а решта — катедри польські. Але 1902 року студенти-українці на загальнім зборі студентів постановили домагатися у польського правительства, щоб у Львові був університет український, як у Кракові поляки мають свій, тим більше, що львівський університет, заложений цісарем Францом І, був призначений для українців, і поляки лиш різними махінаціями його спольщили. Не досягши цього шляхом демонстрацій, вони ухвалили саму крайню міру: покинути цілковито львівський університет і роз’ їхатися студіювати науки по чужих університетах, переважно до Відня, Кракова і до Праги. Серед українського галицького суспільства се зробило велике враження. Українське суспільство побачило, яким рабом було воно до сього часу, поки академічна молодіж не відкрила йому очей, і усі сили свої напружило, аби допомогти їй у сій великій національній] справі. І галицький український хлоп, приголомшений, темний та подурений, зрозумів усю вагу сієї справи для своєї будуччини: він від своїх злиденних заробітків (15-20 крейцарів[300] щоденної плати) склав 70000 гульденів, щоб його інтелігенція не кидала вищої науки. Того ж літа студен[тська] галицька молодіж з’їхалася і постановила: віддячитися свойому народові зараз; інтелігенція розійшлася по усіх селах, почалася агітація за підвищення плати в польських латифундіях, де українець-пролетар заробляє собі мізерну плату 15-20 крейцарів.

І стало диво у світі! Забитий хлоп почув в собі людину. Літом того ж року відбувся грандіозний страйк: майже уся українська Г аличина застрайкувала. Солідарність українських пролетарів (страйкарів) дивувала їх ворогів-поляків, земельних властителів, що звикли до покори і рабства українського хлопа. Скрізь українці виграли справу: плата зарібна піднеслася до подвійної суми, коли не вище (30-40 крейцарів).

Поляки-дідичі прикликали масу війська польського, німецького, мадярського і сподівалися, що страйкарі-українці не витримають і вживуть сили проти тих, що підуть робити на панські лани, щоб криваво покарати страйкарів. Та помилилися... Українці бачили добре свою непідготованість боротися з ворогами збройною рукою, чоло до чола, і трималися коректно. Марно сподівалися вороги несолідарності між українцями, навіть коли прикликані були поляками-дідичами з гір гуцули робити на панських ланах, і гуцули, довідавшися про суть справи від своїх братів недолі, зараз кинули працю і пішли в свої гори. Тільки прикликаний польський хлоп не приєднався до страйкарів-українців і проявив солідарність з польським панством. Цей факт ліпше усяких доказів свідчить про велику вагу у світі національності.

Польський хлоп боронив інтересів свого вікового визискувача, польського дідича, єдине через те, що страйкарі — українці.

Спільність психології, культури і мови зробило цю, на перший погляд неможливу, річ, що польський хлоп став за польського пана в боротьбі останнього з хлопом-українцем.

Які великі наслідки для усієї української Г аличини, для долі українсько — го пролетаріату в ній, мав студентський національно-український рух за національну академію! І можна покласти як безперечну правду, що Галичина прокинулася до свідомого життя з того часу, як галицька академічна молодь покинула полонофільство, кинула єднання своє з польською демократією задля якихось таких химеричних спільних інтересів і виставила прапор боротьби за інтереси свого народу і свої.

Значення студентських національних розрухів в російській Україні

Маленька Галичина, завбільшки Полтавської губернїї (3400000), а проявила який героїзм! Нам, російським українцям, великій 25-мільйоновій масі, доводиться у галичан учитися. Дивлячися на Г аличину, можна уявити собі, які колосальні наслідки були б і у нас, коли б наші студенти так само відверто і завзято виставили народний прапор боротьби за національну академію, за викладну українську мову в ній.

Яка страшна хвиля пройшла би по Україні од краю до краю! Наша нація — несвідомий сільський і міський пролетаріат одкрив би очі і побачив би на собі пута і тавро рабства і дізнався б, хто його вороги.

Найперш національно-студентський рух доведе українському пролетаріатові єдність його інтересів з інтересами української інтелігенції. А які наслідки стануть від свідомості цієї єдності, нам ясно показав студентський галицький рух, студентські розрухи в Тіролі, Градці і в Чехії: скрізь міський і сільський пролетаріат горою підпирав їх.

Міський український пролетаріат, що зараз приголомшений, пригноблений широкою струєю московської робітничої еміграції, яка ясно виявляє тенденцію монополізування усієї української промисловості, піднесе голову, що її похнюпив був від розпуки і безнадійності, і стане до боротьби вкупі з студентами, як це сталося в Тіролі, Галичині, Чехії... Міський український пролетаріат почне боронити своєї позиції і становища, почне організуватися, щоб спільною силою боротися проти зорганізованої московської робітничої еміграції, що стає в конкуренцію з українцем і губить його. Далі український робітник, упевнившися, що оборонитися від сього можна тільки у власній державі, почне боротьбу за «Самостійну Україну». Далі підуть селянські страйки і організації селян з метою економічною і національно-політичною.

Ця струя захопить і українське дрібне міщанство, значно змоскалізоване, і поверне його до народу. Українське дрібне міщанство має усі поводи до незадоволення: московська еміграція забирає у його дрібну торгівлю, що годувала його до того, і повертає дрібного міщанина до стану пролетаря.

Таких наслідків нам треба напевне сподіватися, коли почнеться по всіх українських містах — в Харкові, Києві, Одесі — боротьба за національну академію.

Годі вже приносити жертви московському «молохові», і так уже досить напився він української крові і пожер найліпших, найморальніших синів України. Яка вигода з того, що от вже над 50-ліття цвіт української інтелігенції потопає в широкім морі московської революційної демократії... Яка користь українській нації від таких її членів, як Попко, Давиденко, Перов-ська, Фроленко, Малинка, Кравчинський, Кибальчич, Стефанович, Лизогуб і інших людей, безперечно талановитих, але таких, що віддали свій талант богові чужої, ворожої нам нації.

Ці несвідомі ренегати навіть хотіли притягти під московській революційний прапор і українських селян (Чигиринська справа), але марно, — селяни, виключаючи небагатьох, які потім дуже шкодували за свій вчинок, не пішли за ними, бо почували інстинктово хибний шлях.

Проте значна продуктивність діяльності сучасних революційних україн-[ських] організацій по селах свідчить про те, що їх діяльність відповідає потребам і справжнім інтересам української нації.

Народ український, упосліджений соціально, народ, що віками страждає, природно став недовірливий, бо почуває себе оточеним з усіх боків ворогами.

Національні українські студентські розрухи, кари студентів московським правительством, засилання і ув’язнювання реально, напомацки, доведе сільському і міському українському пролетаріатові єдність його з українською академічною інтелігенцією і зреволюціонізує його. Із покірного, забитого раба-худоби він знову, як і в часах 1648 року, стане людиною і поквитається рішуче зі своїми ворогами, що уже над 250 років ссуть і гноблять його.

Класовий інтерес української інтелігенції

Кождий культурний народ, при сучасному капіталістичному устрої, виділяє із себе верству, яка живе з так званих «інтелігентних фахів»: преси, літератури, школи, адвокатства, лікарства і інших. Цю верству назвемо інтелігенцією у вузькім (економічнім) значенні цього слова, назвемо цим іменем ту верству, що взяла на себе окремні і певні суспільно-необхідні функції, які містяться в так званих інтелігентних фахах...

Ця верства — найкультурніша, найосвіченіша частина народу і через те вона грає велику ролю у всіх подіях народного життя; вона грає ролю фермента у суспільнім житті: всі події народного життя відбуваються під її приводом і при її безперечній участі.

Очевидно, там, де суспільство потребує більш інтелігентних фахів або поширення існуючих, там класа інтелігенції більше численна, більше впливова і більше багата. Ця верства інтелігенції має спільні інтереси з інтересами усієї нації, до котрої вона належить, бо добробут її цілковито залежить від добробуту її нації. Але окрім спільних інтересів з усією нацією, інтелігенція має і свої інтереси особисті — економічного і політичного характеру.

Але цей стан речей, що його ми що лиш описали, таке становище має здебільш інтелігенція вільних і пануючих націй.

Капіталізм і приноровлення машини до друку утворили сучасну пресу і літературу; тільки вони удешевили книжку і зробили її доступною масам; з цього часу друкування стало суспільною функцією великої вартості, стало продукцією, від котрої одержує засіб до життя значна частина членів суспільства.

Як свідчать усі факти життя, усі вигоди від капіталізації друкової продукції поперед цілковито належали націям вільним і пануючим (преса і література були на мові вільних і пануючих) і служили тільки їх власним інтересам, а мова поневолених зневажалася, книжки на їй заборонялися, бо це не в інтересах як усього загалу пануючої нації, так і тої верстви її, що живе від друкової продукції, значна частина котрої розповсюджується по територіях націй поневолених.

Зараз найкультурніші із поневолених націй — чехи, словінці і т. і. зрозуміли, який могучий засіб в боротьбі за життя взагалі, а надто з тою нацією, що їх поневолила — є преса і література на рідній мові і національна школа, і борються за це з незвичайним запалом і фанатизмом.

II

Розглянувши з цього боку становище української нації, що належить до націй недержавних, ми побачимо, що трудно вишукати де в світі гіршого стану. Преса українська не існує по законах російських, і українці повинні годуватися пресою московською. Які з цього економічні наслідки?

Від московської преси годується москаль-репортер, москаль-журналіст, москаль-підприємець, москаль робітник-друкар.

Петербург і Москва продають і видають на свою територію і на всю Україну.

В українських містах: Києві, Харкові, Одесі, Полтаві і інших приблуди-москалі заснували теж часописі і різні видавництва, годуючися від українців-читачів; численний 25-мільйоновий народ на десятки мільйонів уживає московської преси. Те ж саме можна сказати і про літературу. Необхідність преси взагалі при сучаснім капіталістичнім устрої і брак української дає великі доходи видавничим підприємствам московським з території українського народу. Але що мають українці за те, що годують сотні-тисячі московської інтелігенції і робітників? Чи, може, в московських часописях порушуються які питання великої ваги і значення для українського народу? Чи, може, вишукуються засоби до порятування його з безвиглядного становища на самім споді?!.

Смішно сподіватися таких гарних речей від чужинців, що користають зі своєї сили, а не права! Уся преса московська наповнена отрутою, оманою, подуренням, а іноді іронією, шовіністичним глумом, кепкуванням і реготом над «хохлами» (часописи: «Наблюдатель» «Новое время» «Южный край» «СвЪтъ» і т. і.).

Яких наслідків треба нам сподіватися, коли буде українська преса і література? — Від української преси і літератури годуватиметься український інтелігент, український літерат, український репортер, підприємець і робіт-ник-друкар; українська інтелігенція одразу стане на твердий економічний ґрунт; вона годуватиметься від свого народу, служачи йому, відповідаючи на його духовні, культурні і економічні запити. Тоді українська інтелігенція зв’яже свій економічний інтерес з інтересами свого народу і через те боротиметься вкупі з ним за його інтереси, бо ці інтереси в суті речі стануть і її інтересами; відносини української інтелігенції до свого народу стануть нормальними.

Те ж саме можна сказати і про школу.

Коли на Україні стане фактом школа національно-українська, тоді природно і логічно учителем у ній буде українець-інтелігент. Знову українець-інтелігент одержуватиме зарібок від свого народу, служачи йому і дбаючи про його добробут і політичну силу.

Націоналізація преси, школи, літератури в справі щодо України — є класовим інтересом української інтелігенції, є головною умовою її добробуту і нормального існування.

Що москалі, а надто їх інтелігенція, віднесуться до цієї справи ворожо і люто і вживуть всіх культурних і збройних сил своєї нації — це не диво, бо вони цим оборонятимуть свій інтерес — бо хочуть залишити навіки власну монополізацію літератури, преси і школи на Україні, з яких вони в значній мірі живуть.

Після здобуття української преси, літератури і школи московські великі друкові підприємства і видавництва, їх численні часописі, газети і книги, а надто ті, що їх головно підтримували читачі з України, певне зменшать дру-кову продукцію або зачиняться.

Цей факт тяжко відіб’ється на економічнім стані тих, що живуть з друко-вої продукції на Україні, і поведе до зруйнування цілих видавничих підприємств: періодичних і неперіодичних видань, всіляких часописів і газет.

Їх видавці (Ситіни, Суворіни, Салдатенки і інші) і московські літерати, взагалі всі, що живуть від преси і літератури — завиють вовками,

І так — націоналізація школи, преси і літератури на території України — є ґрунтом добробуту української інтелігенції і економічним інтересом її як свідомої частини українського народу.

З другого боку, ці вимоги — є головними для усієї української нації, яка хоче присвоїти цю головну для неї функцію — інтелігентні фахи — своїм дітям, інтереси котрих нормально зв’язані з її інтересами.

Зараз становище української інтелігенції дуже тяжке, ненормальне і напевне: вона переважно живе з зарібку і то на російськім уряді[301] і через те мусить мовчати на прилюдне грабівництво і утиск українського народу, по-рабському, покірно терпіти глум і кепкування над українською національністю (на що так щедра московська преса) і ховати пильно своє українство в кишені, щоб не позбутися посади.

Та українська інтелігенція, що живе зі школи, почуває себе ще гірше, бо їй поставили за обов’язок москалізувати український народ, набивати його голову поняттями, ворожими його істотним інтересам.

Коли ще до сього додати, що із сього непевного становища українську інтелігенцію повільно, але стало випихають москалі (тайні інструкції і циркуляри верховн[ого] правительства), то гірший стан трудно собі і уявити.

Той факт, що в культурних краях і державах пануюча нація цілковито монополізує інтелігентні фахи і уряд в своїй державі (пр[иміром,] Пруссія), ясно доводить, що дуже швидко наближається цей момент і в Росії, коли українці будуть цілковито випхнуті із усякого роду урядів і посад, а будуть утворені закони, по котрих на уряді російськім не може бути член чужої нації. Українська інтелігенція на російськім уряді — ненормальна річ, яка повинна зникнути, як і усе ненормальне взагалі, бо не має опори і сили[302].

Єдиний порятунок української інтелігенції є — стати в оборону прав політичних і культурних свого народу, здобувати національну школу, пресу і літературу; в цім вона найде собі свій економічний порятунок, свій добробут, свою почесну діяльність, твердий і могучий ґрунт на так довго, доки існуватиме українська нація.

Український лоялізм. Культурники

Уважаємо доконечним висловитися коротко про так званих культурників. Програма їх дуже проста; вони покладають своїм завданням культурне піднесення українського народу, але шляхом повного лоялізму, шляхом повної «законності».

Культурне піднесення укр[аїнської] нації шляхом лояльності? (себто тим шляхом, що його дозволяє московський уряд). Чи не смішно це?

Великий економічний інтерес московської нації лежить іменно в самій некультурності укр[аїнського] народу, бо культурний народ не стерпить хижацького грабування його дібр і вжитку його чужинцями як робучий товар.

Розуміючи добре свої інтереси на Україні, московська нація, а надто її еміграція на Україні, пильно стежить за усіма проявами в житті українського суспільства, вишукуючи і гамуючи прояви, ворожі її інтересам.

Московська нація, а надто її індустріальні класи, звикли дивитися на Україну як на дійну корову, як на певне джерело їх добробуту, і уступлять тільки силі, а не чому іншому.

Чи не смішно ждати від лоялізму української інтелігенції, інтелігенції народу рабського, якої хоч дрібної полегші для останнього, а тим паче культурного піднесення усієї української нації?

Культурне піднесення широкого загалу української нації можливе тільки при існуванні вільної національної школи, преси і літератури, а цього на Україні нема, — закон 1876 року заборонив це і в будуччині.

Певна річ, ніхто не назве серйозно українською літературою оті нечисленні, здебільш сірі, мізерні видання, що їх видано останніми часами, які можна перелічити на пучках.

Але ширення по селах і цих блідих видань, а надто дешевих видань для народу, московське правительство лічить річчю небезпечною.

Мудра політика московського правительства зробила неможливим вжиток і цих книжок на українській мові по селах, куди власне ці книжки і призначені.

Право продавати українські народні книжки по українських селах дрібним «книгоношам» майже заборонено[303], а в бібліотеках при сільських школах цих книг майже немає з причини самого характеру школи з московською викладною мовою.

Чи нам шкодувати, що ці мізерні, дозволені московською цензурою книжечки заборонять читати по селах, куди вони власне і призначені?

Пройшовши московську цензуру, ці укр[аїнські] видання тратять решту своєї рації і робляться майже не придатними до свого призначення. Густе решето московської цензури пропускає крізь себе для українських книжок тільки одну воду, та і то мутну.

Треба бути абсолютно засліпленим, щоб мріяти лояльним шляхом піднести культурне ніво українців; закон російський все передбачив, все заборонив, щодо сього і не залишилося ані однієї дірки, яку можна б використати для українського народу, не йдучи супроти московського правительства; кожний шлях до культурного піднесення української нації — є «протизаконним», «нелегальним» шляхом. А тим часом ми бачимо серед українського суспільства досить репрезентантів «лояльного» культурного піднесення українського народу, а раніш було їх ще більше: це так звані «українофіли», як дуже характерно вони прозвали самі себе і як їх називає українська революційна інтелігенція.

Розуміється, від такого товчення води в ступі продуктивності ніякої і наслідки щодо українського народу прямо негативні: народ, на 90 проц[ентів] хліборобний пролетаріат, що дальш, то більш деморалізується, руйнується духовно і матеріально.

Ці лоялісти-українофіли тільки дають багату страву і об’єкти для зубоскальства шовіністичній московській пресі, яка не минає ані одного випадку, щоб собі не покпити над «хохлами».

Але найбільш шкідливо, найбільш убивчо відбився цей українофільський «лояльний[304]» напрям на духовнім настрої української інтелігенції, для якої він темною хмарою заслонив єдиний спасенний шлях до єдиного певного всеукраїнського ідеалу, шлях визволення українського народу з-під панування чужинців, заслонив ту зорю, за якою ідуть усі поневолені народи культурного Заходу.

II

Є ще одна категорія українських інтелігентів-«лоялістів»: ці хотять піднести матеріальний добробут українського народу, зробити його економічно дужим, багатим, але шляхом повної лояльності, шляхом повної «законності».

Ця часть інтелігенції організує хліборобні кооперації по селах, піклується навчити селян ліпших метод оброблювання землі, годівлі і хову худоби, вишукує засоби підперти домову (кустарну) промисловість українських селян, що з кожним роком руйнується, і т. і.

Подивімся на дійсні наслідки оцієї праці і розважмо, чи варті вони самої роботи. Ідеї кооперації, що найшли собі добрий і відповідний ґрунт у вільних і культурних краях: Бельгії, Франції, Швейцарії, Німеччині і інш., для свого запровадження до дійсного життя вимагають своєю необхідною умовою певного ступеня духовного розвитку народу. Вона можлива в краях, де існує висока література і преса, національна самосвідомість, де культурні продуценти свідомі своїх інтересів. Розповсюдження всілякого роду асоціацій, продуктивних, ужиткових, торговельних — є проявою високої культурності, воно живе поруч з нею і умирає з нею.

З приводу сього уже можна a priori припустити, що при сучаснім культурнім стані української нації, самої темної із усіх європейських поневолених націй, ідеї кооперації до неї не прищіплюються знов-таки через занадто низький рівень народних мас і усі заходи українських культурників прищепити ідеї кооперації до українських хліборобів будуть марними.

Але цей a prior-ний вивод справдили факти дійсного життя. Із 120 хліборобних спілок, що були створені в Херсонщині та інших губ[ерніях], лишилося тільки 16, які доживають останні дні.

Брак асоціації між продуцентами в угорській Україні, на Буковині, (слабий) їх розвиток в Галичині[305] і взагалі там, де живе поневолена нація, і широкий, просто дивний розвій їх там, де живуть нації вільні, ліпше усяких доказів свідчить, якого ґрунту шукає ідея кооперації. А тим часом, коли кооперація на українськім селі не прищеплюється, вона дає чудові квіти по містах на Україні, які на ³А посіли чужинці. [...]

В Одесі маємо над 50 артілів; те ж саме спостерігаємо в Миколаєві, Херсоні, Харкові, Києві, Полтаві і інш. Чужинці-зайди організуються, монополізують для себе промисловість і всі засоби до життя, випихаючи звідси робіт-ника-українця, незорганізованого і темного — на безперечну погибіль його.

І робітник-українець без протесту, без боротьби уступає їм своє місце, бо несвідомий своїх інтересів: нікому просвітити йому очі і показати його справжнього ворога, шлях і засіб боротьби.

Чого ж так, що до українського міського і сільського продуцента ідея кооперації не прищеплюється, в той час як москалі, жиди і інші чужинці з успіхом користають з неї? Відповідь проста: [...] інші чужинці мають свою національну школу, де одержують науку в рідній мові, яка є одинокою і головною умовою культурного піднесення народних мас.

Визиск української нації так великий, що вона стала млявою і інертною і нездатною боротися економічно з пануючою московською нацією.

Очевидно чужинці [...] завдяки своїй національній школі, пресі і літературі, далеко обігнали українців в духовнім розвитку, вони піднеслися культурно так високо, що стали здатні скористати з ідеї кооперації і користають з неї.

І так через ненормальні політичні умови, в котрих живе український народ, стало фактом те, що з ідеї кооперації на українській території користає не українець, а чужинець — його тяжкий ворог.

Руйнування усіх тих хліборобних спілок по українських селах, спілок, заснованих не з ініціативи і свідомої волі хлібороба-українця, свідомого користей і шкод спілки, хлібороба, що зважив серйозно факти про і контра, але з ініціативи і волі і, — що характерно, — з грошової запомоги[306] різних «добросердних і чулих» людей, чужих по психології для сільського хлібороба-українця; руйнування цих хліборобних артілів, певна, річ, не свідчить про це, що «український» ґрунт для їх не придатний, — воно тільки свідчить, що тільки при сучасних умовах життя української нації не можливі економічні організації вищого типу, кооперації усякого роду.

Щоб кооперація, ця найвища сучасна форма організації продукції, запанувала між українськими хліборобами, треба їм поперед дійсної просвіти, щоб стати здатними до зрозуміння досить складної ідеї кооперації; треба дійсної освіти, яку дасть тільки національна школа, преса і література, а головно треба національно-політичних прав українському народові, майже виключно сільському пролетаріатові. При сучаснім безправ’ї його усі ці спілки, взагалі кооперативні економічні організації, навіть в тім разі, коли б вони дійсно прищепилися і дійсно піднесли добробут українського народу, були б тільки на користь московському правительству, взагалі пануючим московським класам: «платежная способность» зросла би тільки, і рівнобіжно з нею зросли б налоги[307], і врешті все, здобуте працею українського сільського продуцента, перейде до рук московського правительства, себто до пануючих московських клас.

III

Тільки користі спонукують до діяльності, і коли сього нема — нема рації і для діяльності. Коли користі з праці забирає хто інший, то логічно нема і імпульсу до такої праці. Від усякого дрібного економічного полегшення українців — чудовий «насос» російських інституцій висмокче усе, що можливо висмоктати, на користь знов-таки пануючих московських верств.

Поки український народ буде рабом, безправним економічно і політично, як усякий раб взагалі, — доти він не може бути багатим: що раб сьогодні надбає, то пан завтра візьме. Методи і способи видирання українського заріб-ку дуже доскональні у московського правительства і складають з себе так звану «фінансову політику» — політику національно-московську.

Де ви бачите чи бачили поневолену націю багатою? — Чи багаті ірландці, морав’яни, хорвати, словінці?

Території, заселені націями поневоленими, то ті місця, де живе світове горе, де панує безмежно злидарство, убогість, де кубляться хвороба і голод.

Хіба може що інше зарадити поневоленим націям, як не свобода, право жити по власній волі і уподобі, право власності на себе і на свою працю?

Деревце, що стоїть під тінню других, в’яне і сохне від браку світла. Хіба порятуєш його тим, що поливатимеш його щедро усім потрібним для його життя? З усього цього поливання скористають ті дерева, що панують над ним і затіняють його.

Так і поневолені нації... Свобода — це єдиний засіб, що порятує їх. На свободі розів’ються пишним квітом кооперативні організації праці, усі форми економічних асоціацій. Із великої маси фактів подамо один самий характерний і яскравий.

Убога Бельгія[308] після вигнання чужинців-гнобителів голландців (1830 р.), після здобуття державної незалежності розцвіла і стала самим багатим краєм на світі. Капітали бельгійців стали дивувати весь світ своєю колосальністю; вони уже переросли потреби краю і шукають приложення скрізь по світі, незвичайно збагачуючи бельгійців. Кооперативний рух найінтенсивніший у всій Європі, і кооперативні установи мають мільйони в касах.

Такі світові приклади, один з котрих подала нам Бельгія, ясно нам показують той шлях, де шукати культурного і економічного піднесення українського народу. Усі ті, що звертають українську інтелігенцію і народ з сего шляху — се свідомі або несвідомі вороги українського народу, бо становлять перепони його щастю.

Націоналізм — всесвітня сила

Головна причина нещастя нашої нації — брак націоналізму серед широкого загалу її.

Націоналізм — це велетенська і непоборна сила, яка надто яскраво почала проявлятися з XIX віку. Під її могучим натиском ламаються, здається, непереможні кайдани, розпадаються великі імперії і з’являються до історичного життя нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов’язки проти чужинців-переможців.

Націоналізм єднав, координував сили, гнав до боротьби, запаляв фанатизмом приневолені нації в їх боротьбі за свободу.

Націоналізм — ангел помсти для пануючих і визискуючих націй, ангел помсти за упосліджених, — страшною червоною хвилею прокотився по краях упосліджених націй-рабів, і слідком за ним розступалися хмари і проглядало сонце свободи.

Націоналізм, родючи альтруїзм поміж членами поневоленої нації[309], симпатії один до одного, рівночасно родить пекучу ненависть до тих, що поневолили.

Наведімо декілька історичних прикладів колосальної непоборної сили націоналізму.

Року 1809 Пруссія була завойована французами (Наполеон І). Німці скуштували на собі усіх тих тяжких наслідків, які веде за собою панування чужинців.

І націоналізм вибух страшним полум’ям: усі німці, не виключаючи юнкерів, земельних властителів, навіть дівчата — усе рвалося до війни з чужинцями.

Суб’єктивний філософ Фіхте[310] кинув свої літання за хмарами і став проповідувати криваву боротьбу з переможцями. Пастор-філософ Шляєрмахер з церковної катедри кликав усю націю до рішучого повстання. Арндт, професор, кинув розвивати розум своїх слухачів, а утворив «Громаду» для розвитку мускулів молодіжі. За ними Ґете і усі блискучі таланти думки і поезії, які проявилися в незвичайнім числі в цей час національної небезпечності.

Можна було заздалегідь пробачити, що при такім стані речей про панування французів у Пруссії і взагалі в Німеччині не могло бути мови — і воно пало під могучим і тяжким мечем німецького націоналізму.

Таким робом націоналізм вибух в Іспанії проти панування французів (1809-1812 р.) і в Росії в році 1812; він (націоналізм) зруйнував і поховав під руїнами французьку світову імперію.

Британці, визволивши португальців з-під французів (епоха Наполеона І), самі опанували Португалію — і що сталося з того?

Через 10 років Португалія була доведена до розпуки: людність поменшала на 1 мільйон, державний бюджет попав у хронічний дефіцит, торгівля завмерла, і населення стало так не просвітлене, що на 1000 бранців не було й одного письменного.

Португальська армія, офіцерами котрої стали англічани, голодувала, а чужинці купалися у розкошах, наздираних з убогих тубільців.

Але в Португалії повторилася історія і події Німеччини. На захист утиснених встав націоналізм — страшний ворог пануючих — і розвинув свій червоний прапор. Чужинців вигнано, і незалежна нація зацвіла (1822 р.).

Ці події трохи пізніше повторилися в Норвегії, Угорщині, Греції, Бельгії, Чехії, Хорватії, Ірландії, Румунії, Болгарії, Сербії і Італії і т. ін; націоналізм червоною хвилею прокотився по всій Європі, покликаючи поневолені нації до боротьби за свободу, до боротьби за вільне, щасне, незалежне життя, і визволяючи поневолених.

У нас на Україні націоналізм дуже припізнився: наша нація, виключаючи небагатьох, переважно із інтелігенції, — не націоналістична. Вона не має національної свідомості серед загалу, як її має польська, чеська, хорватська і інші, не має самої могучої зброї для захисту своїх інтересів, і через те вона пробуває в найтяжчому рабстві, яке тільки можна уявити собі, і швидко хилиться до своєї конечної гибелі. Інтелігенція українська, «плоть від плоті» українського народу, проявляє і його риси: вона теж в значній ступені проявляє національний індиферентизм, то прилучаючися до тієї або іншої верстви суспільства пануючої московської нації, тонучи в її суспільних ліберальних та революційних течіях, то плекаючи консервативне українофільство для задоволення власної особи.

Вплив московської культури і московського суспільства був до останніх 10 років остільки великий, що українці щиро повторяли за своїми лукавими учителями-москалями, що націоналізм взагалі дурниця, що сепаратизм теж нерозумна річ, бо ідеал усіх народів лежить у з’єднанні.

Націоналізм, цей загальноєвропейський рух, що визволив десятки поневолених і упосліджених націй, що утворив великі національні культури і літератури: німецьку, норвезьку, фламандську, угорську, грецьку, італійську, чеську, сербську, болгарську і українську в Галичині, — цей рух світла і волі українська інтелігенція, подурена і запаморочена усякими московськими теоріями, вважала нічого не вартою дурницею — на радість москалям і на свою і народу свого погибіль. Дорогою ціною довелося їй платити за своє духовне рабство.

Тільки останні часи хвиля культурного західного націоналізму перейшла російський кордон і розлилася по Україні.

Ця нова течія зараз повинна винести тяжку боротьбу зі старою. Частина української інтелігенції, засліплена «московською наукою», п’ючи її з московських шкіл, преси і літератури, твердо обороняє свою позицію єдності з московськими] революційними і ліберальними течіями. Але це не змінить логіки подій законів еволюції а національного поступу. Кінець цього уже останнього москалефільства можна пробачити в недалекій будуччині. Українська нація мусить йти тим самим шляхом, як і поневолені народи Заходу, перейде його і повалить все те, що стоятиме перепоною на цій дорозі.

Українська народна партія єсть партія робітницької маси українського народу; єсть партія українського міського і сільського пролетаріату.

Усіх українців, хто виробляє, продукує, хто живе з власної праці, усіх, кого визискують і кривдять: робітників фабрик і заводів, сільських і міських, робітників-ремісників, робітників транспорту і торгівлі, робітників інтелігентних фахів, хліборобів-наймитів і тих, хто робить на власнім ґрунті, але без наймової праці, усіх їх має об’єднати Українська народна партія для боротьби з пануючими, гноблячими і визискуючими.

Українська народна партія визнає соціалістичний ідеал яко єдиний, кот-рий може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск, безправ’я, знищить сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і пануванні.

Цей ідеал такий: взагалі знаряддя виробу фабрики і заводи на землі, оселеній українським народом, мусять належатиукраїнцям-робітникам, а земля (рілля) — українцям-хліборобам.

1. Головні завдання Української народної партії — просвітити, освідоми-ти українців-робітників і хліборобів з боку розуміння їх національних і класових інтересів.

2. Зорганізувати освічений і свідомий своїх інтересів український пролетаріат у Всеукраїнський союз українців-робітників.

3. Зорганізувати так само українців-хліборобів у Всеукраїнський союз хліборобів-українців.

Необорна спільна сила з ’єднаних українців — робітників і селян — учинить захват політичної власті на Україні, знищить визиск, насилля, нерівність і утворить непідлеглу Україну — Республіку вільних працюючих людей.

Аби осягнути свої завдання, Українська народна партія лічить необхідним і доконечним: українці-робітники мають свої організації економічного і політичного характеру, мають свої каси і свій програм діяльності. Так само і хлібороби.

Українським робітникам, членам великого 30-мільйонного народу, цілком не до речі виступати без своєї власної фізіономії, в російських робітницьких

організаціях і служити покірною масою для виконання приказів московських чи петербурзьких робітницьких організацій. Так само не до речі складати партію, яка б була хвостом, причепою російських[311] робітницьких партій.

Українські робітники складають свою незалежну робітницьку партію, яка в своїй діяльності не підлягає ніяким обмеженням і контролю, бо знають, що тільки свої власні організації, своя власна робітницька партія, можуть оборонити інтереси українського пролетаріату; що тільки свої власні організації дадуть українському пролетаріату політичну і економічну силу, яка забезпечить його від утисків і визиску.

Робітники усіх культурних народів мають свої власні організації, свої окремі партії: чехи свої, німці свої, французи свої, поляки свої, росіяни (москалі) свої. І тепер українці-робітники мають свої організації.

Усі організації мішаного типу: німецько-чеські в Богемії, чехо-словацькі і українсько-польські в Галичині, польсько-німецькі в Познані, румунсько-українські в Буковині, польсько-литовсько-жидівські[312] в західній Росії розпалися, і нарешті українсько-московські робітницькі організації почасти уже розпались, почасти находяться в стані розпаду як перехідна стадія робітницького руху, що стає більш свідомим і культурним.

Робітники різних народів, маючи деякі завдання і інтереси спільні, мають і свої окремі місцеві інтереси, окремі місцеві завдання: робітники різних народів живуть майже завше на різних територіях, живуть в різних політичних і економічних обставинах і дуже часто ідуть до загального робітницького ідеалу, до соціалізму, різними шляхами, по дорозі дуже часто стикаючись інтересами.

Через те народний досвід, мудрість і обачність змушує робітників кожного народу закладати свої власні організації, свої власні партії. Там же, де

інтереси спільні однакові, робітницькі партії двох народів дуже легко можуть чинити разом, спільно.

Свідомому робітнику-українцю зовсім не секрет той факт, що робітники і селяни — поляки хочуть захватити політичну власть на своїй землі, москалі на своїй, литовці на своїй. Свідомий українець-робітник знає, що ніхто не прийде, аби захватити політичну власть на Україні, — віддати потім її до рук українського пролетаріату. Свідомий українець-робітник знає, що визволення українського пролетаріату єсть справа самого українського пролетаріату і нікого більше.

Український пролетаріат мусить захватити політичну власть на Україні, аби забезпечити собі щасну будуччину.

Уже той факт, що в Росії росіяни і українці мають не однакові права, змушує українців-робітників закладати свої власні організації борьби: заборона української преси цілком до останніх часів. І тепер для української преси існують окремі суворі закони, яких нема для преси московської.

Заборона української школи.

Заборона української мови в судових і адміністративних інституціях. Закони держави утворені і фінансова політика ведеться в інтересах руських (московських) губерній[313].

І так, становище українського народу, народу завойованого, зневоленого, вимагає заснування українських робітницьких і селянських організацій.

Організуйсь — або голодуй

Організуйся, коли не хочеш зостатись віковічним рабом. Такий девіз сучасного робітницького руху. Девіз робітників кожного народу.

Коли робітники якого народу не встигнуть зорганізуватись, бо досить не культурні, аби бачити вигоди своєї власної організації, там бачимо нижчу зарібну плату, довший робочий день, повну власть капіталіста, забитого і темного робітника.

Усі мислителі, філософи од сивої старовини до найновіших часів[314] визнають: тільки на міцнім фізичнім фундаменті можна утворити пишний будинок високої духовної і моральної культури — культури взагалі.

Життя убогих нижчих класів недоступне впливу високої культури: хвилі культури пливуть понад ними, їх не зачіпаючи.

Маючи це на оці, Українська народна партія має обстоювати для українського пролетаріату міського і сільського:

1. Восьмигодинний робочий день.

2. Скорочення сього часу там, де іде виріб шкідливих для здоров’я препаратів, як фосфор, сірка, при доменних печах і т. д.

3. Скорочений день для підлітків (16-18 років), що мають організм не досить ще окріплий і розвитий.

4. Заборона праці підлітків в тих проізводствах (вироблюваннях), де виробляються шкідливі продукти або самий спосіб виробу шкідливий для здоров’я.

Для оздоровлення сім’ї робітника в суботу робочий день 4 години. Недільний відпочинок. Заборона праці в великі свята релігійні та національні.

5. Заборона уживати праці дітей на фабриках, заводах, робітнях і взагалі до наймової праці, бо дітям треба вчитись, аби потім стати в ряди пролетаріату освіченими людьми.

6. Заборонити працю жінок-робітничок в часи вагітності і після породу на час, який визнає потрібним медицинська наука, без утрати зарібної плати за весь час хвороби жінки.

Дітські притулки при фабриках і заводах, робітнях, де б робітничка могла безпечно зоставити своїх дітей, коли б того не можна дома.

Гігієна праці і мешкань

7. Фабрики, заводи, робітні, копальні і т. д. мусять бути добре вентиліру-вані, збудовані по вимогах сучасної науки гігієни: досить світла, чисте повітря, нормальна температура. Того самого треба і для робітницьких помешкань, що капіталіст дає своїм робітникам. В цім найбільш страждає сільський робітник і робітничка.

По економіях на Україні для сільських робітників і робітничок поміщики будують щось більш подібне до барлоги, як до людського мешкання.

Забезпечення від ушкодження машинами (огородження машин штахетами тощо). Ушкодженому на праці робітнику капіталіст, взагалі предприє-мець мусить давати до кінця життя відповідну пенсію. Де стосується і до наймита-селянина.

8. Обмеження нічної праці для дорослих, заборона нічної праці для підлітків і жінок.

9. Безплатна медицинська запомога (лазарети, фельдшера, лікарі) хворим робітникам (на кошт капіталістів).

10. Розцінки виробів через виборних од робітників і капіталіста.

11. Заборона оплачувать товарами працю робітника[315]. Щотижнева розплата з робітниками.

12. Знесення надуставної (зверхурочної) роботи, бо вона тільки зповерху ніби корисна робітнику, ніби дає йому змогу заробити більше, а в дійсності вона корисна тільки капіталістам, які хочуть таким чином ввести довгий робочий день, хоч і під іншим соусом.

13. Змагання (спори) поміж капіталістами і робітниками розв’язувати судом третього — третейським судом. Робітники вибирають свого суддю, капіталісти свого, а ці два судді, зійшовшись, вибирають одного третього, який уже і робить присуд. Де надто потрібно для сільських наймитів, що роблять по панських економіях.

14. Робітники-українці мусять установити мінімум зарібної плати і добиватись досягати цього в житті. Плата не може падати менше певного рівня, який необхідний для більш-менш нормального життя, який забезпечував би українцю-робітнику задоволення всіх фізичних і духовних потреб. Це надто потрібно для сільського робітника-наймита, що робить вліті по 20-30 копійок поденно (проте як на Заході зарібна плата доходить до 2-3 карбованців).

15. Незалежний од капіталістів і поміщиків інспекторат з представниками від робітників.

16. Добиватись усі ці вимоги зробити основними Державними Законами охорони праці. Добиватись установи суворих законів про нарушення капіталістами промисловими, торговими чи земельними (поміщиками) законів охорони праці[316].

Забезпечити себе під час безробіття, страйків (стачек), промислових кри-зисів, прошукувати працю своїм безробітним членам, забезпечити себе під час хвороби або нездібності до роботи од старості, забезпечити долю своїх вдів і сиріт — мусять самі робітники.

Певна річ, що робітники мусять боротись, аби капіталісти і уряд державний давали до рук робітницьких районних комітетів потрібні суми на утримання не здібних до праці інвалідів, чи од хвороб, чи од ушкодження машинами, чи од старості, на утримання сиріт. Але все ж турбуватися про робітників, про робітницькі потреби мусять самі робітники.

Бо треба пам’ятати, що капіталіст уступає конечності, необхідності, якої він позбутись не може, якої подужати не в його силі. Так само і правительство, бо воно єсть слугою капіталістів, як це всім відомо. Через те, не поки-даючи боротись, аби повернути часть доходів держави на пекучі робітницькі потреби, негайно заводити поруч з організаціями політичними організації економічні.

1. Товариства взаємної запомоги.

2. Страйкові каси (Стачечний фонд).

3. Каси запомоги під час безробіття і промислових кризисів. Каси для утримання робочих-інвалідів, старих, не здібних до роботи, сиріт.

4. Робітницькі контори для пришукання роботи. Всеукраїнська організація пришукання праці. Досвідний і культурний робітник англієць, бельгієць давно зрозуміли, що вигідніше покладатись на себе, вигідніше самому зарадити своїм нуждам, як сподіватись сього від уряду, капіталістів, взагалі віл ворожих класів (буржуазних). Вони позаводили у себе усе вищезгадане; позаводили навіть кооперативні продуктивні товариства (виробу). Значно видерли з рук капіталу: виріб одежі, обуві, печення хліба, добираються засновувати власні фабрики і заводи і потроху посуваться до соціалістичного устрою. Вжиткові товариства (потреб [ительские] общества) серед робітників-англійців, а надто бельгійців колосальні: мільйони в касах. Ці вжиткові товариства в деяких містах цілком убили дрібну і середню торгівлю, зоставивши тільки оптову. Так поволі посуваються вони, завойовують позиції на бенкеті життя і посуваються до соціалістичного устрою.

Проте німецький робітник менш культурний, менш здатний до самодіяльності, більш покладається на уряд, парламент, що ніби через парламент можна усього, що потрібно робітнику, досягнути[317], через те він більше терпить і має менше політичних прав.

Слідком за німцями ідуть росіяни (москалі). Верховоди російських робочих тепер хочуть скласти турботу (заботу) про своїх робочих інвалідів, не здібних до роботи од старості, про сиріт на правительство і державу, бо вимагають «государственного страхованія рабочих» (§ 8 з’їзду С[оціал-]Д[емо-кратів]). Значить, вони згоджуються платити щорічні податки до державного казначейства, аби потім, як робітник постаріє, одержував пенсію від казни. Чи ж не ліпше вносити щорічні вкладки до робочих кас для цієї самої цілі? Адже з робочих кас вони нікуди не підуть, а з державного казначейства, з казни може піти всякими шляхами.

Нам, українським робітникам, тим більш ні до чого не послужить «государственное страхованіе рабочих».

Уряд в руках земельної і грошової аристократії, опріч чого державна власть в Росії в руках чужого народу московського, нас завойовавшого. Аби Україна складала незалежну демократичну державу, в управі котрої український пролетаріат мав би рішучу силу, тоді б була рація добиватись «государств [енного] страхованія». А зараз українці — робітники сільські і міські — мусять самі зарадити своїм нуждам, мусять покладатись тільки на свої сили.

Не треба помилятися, що закладання українських робітницьких організацій, заснування самостійної незалежної Всеукраїнської робітницької партії єсть приємним руським революційним робочим партіям, які до сього часу звикли бачити у українському пролетаріаті слухняну масу для виконань «предпісаній» робітничих комітетів з Москви і Петербурга. Свідомість українського пролетаріату, який забирає робітницьку справу на Україні до своїх рук, не може бути приємною робітникам руським (москалям), принаймні спочатку, поки вони не мусять погодитись із цим як із фактом конечним і безповоротним. Несимпатичне, а часом вороже відношення росіян до заснування українських робітницьких організацій може засвідчить кождий, хто по українських містах засновував українські робітницькі організації. Освіченому робітнику-москалю добре відомо, що, засновуючи свої українські організації, українці-робітники видирають з рук росіян робітницьку справу на Україні, що в автономнім, а тим паче в незалежнім українськім парламенті, якого вимагають українці-робітники, український парламент пануватиме, а росіянам, що тепер грають на Україні першу ролю, не хочеться зрікти-ся свого привілейованого становища, не хочеться перейти на ролю другу. Звертаємо увагу українців — робітників і хліборобів — на дуже велику охоту росіян засновувати всеросійські союзи робітників чи селян. В цім добачаємо бажання — аби рух в Росії відбувався під гегемонією пролетаріату московсько-руського.

Аграрна програма

1. Не поділяємо тих думок, що селянин-хлібороб власник мусить врешті збанкрутуватись, позбутись свого ґрунту, обернутись в сільського пролета-ря-наймита, який заробляє собі на життя, роблячи в панських економіях.

2. Не визнаємо, що врешті-решт земля перейде до рук земельних капіталістів, бо нібито тільки вони можуть запровадити усі найновіші машини і способи оброблювання землі. Підстави наші такі:

а) Концентрація земель на Україні, як і скрізь по світу, сталась не од чинників економічної еволюції, а фактом політичного захвату. Приклад: грабування ірландських земель англійською аристократією. Грабування українських земель до і при Катерині II в Лівобережній Україні. Грабування земель в Правобережній Україні під час панування Польщі.

б) У вільних державах, в Германії, Франції і навіть в невільній Росії — ніде ми не бачимо, аби земля переходила із рук селян-хліборобів до рук земельних капіталістів, що признано усім світом, що признають навіть прихильники концентрації землі. Проте ми бачимо, як великі земельні маєтки запозичені в банках державних і приватних майже до мертвої перли. Український селянин не має кредиту, окрім кредиту од шахрая, що бере до 200% і більше, проте не збувається землі, а земельний поміщик майже даром одержує позики з державного банку і його піддержує уряд, а все ж таки поправити його не може.

в) Краї дрібної власності, дрібних хліборобів, як Прирейнські провінції Пруссії, дають більший урожай з десятини, як краї великої власності (Східна Пруссія). Навіть ціни на продукти (буряки, зерно) дрібної власності вищі од цін на продукти великої власності (Геркнер, «Праця в Західній Європі»).

г) Сільські громади Швейцарії, Бельгії, Західної Пруссії, Баварії і т. д. уживають усіх найновіших машин од віялки до парового плуга і молотилки і усіх найновіших способів здобрення землі (мінеральне здобрення), найновіших способів господарства (плодозмін).

д) Капіталістичне господарство (економії) ведеться головним чином там, де низька зарібна плата і темний некультурний народ.

Капіталістичне господарство упало в краю величезного капіталу і величезних земельних маєтків в Англії і Ірландії і замінилось господарством фермерським, упало у Франції і Західній Германії, в німецьких провінціях Австрії: його убив незвичайний ріст зарібної плати.

е) Капіталістичне господарство держиться ще там, де низька зарібна плата і темний некультурний народ і головним чином по землях, де живуть нації зневолені. В східних провінціях Австрії: в Галичині, Буковині, в Східній Пруссії, в Російській Україні, хоч тут воно щороку упадає і упадає.

ж) Перехід земель поміщиків до рук селян остільки сильний на Заході, що аристократи, боячись зовсім позбутись землі, провели закон о майоратах; по сему закону маєток майоратний іде старшому в роді на уживання тільки, без права передачі і продажу.

з) На Заході, та почасти і у нас, капіталіст неохоче вкладає капітал в землю, бо капітал не грає такої ролі в сільськім господарстві, як у промисловості. В сільськім господарстві він обертається поволі: машини варті дуже дорого, хоч роблять вони дуже короткий час.

Ці всі дані по вислідах вчених[318] пояснили усьому світу, чого земля не переходить до рук капіталістів, а навспак, переходить до рук тих, що на ній працюють і котрим вона мусить належати.

На цій підставі вимагаємо на Україні:

1. Усіх сільских робітників-рільників наділити землею.

2. Хліборобам-власникам, що не можуть прожити із своїх земельних ґрунтів, дорізати землі з земельного фонду.

3. Фонд земельний складають на Україні землі казенні, удільні, монастирські, поміщицькі.

Цей земельний фонд колись належав українському народу на правах власності, і його силою одібрано. Натурально, під час всеукраїнської революції уся ця земля буде конфіскована і повернена без відшкодування її давнім прав-ним власникам.

Але ж до того часу УНП вимагатиме:

1. Закони, які сприяють переходу земель на Україні в селянські руки.

2. Закони про викуп на вигідних для селян умовах, примусовий для дідичів і добровільний для селян.

3. Норміровка орендної плати, висота орендної плати мусить відповідати доходності од землі.

4. Обмежити право дідичів щодо оренди, знищити короткоречинцеві оренди (краткосрочні). Дідич мусить заявити про відмову в оренді за два роки.

5. Аграрні незалежні суди (тільки не коронні), змагання (спори) між дідичем і робітником чи орендаторами рішає суд третього (третейський суд).

6. Контракти, які суд визнає шахрайськими, недійсні.

7. Знесення майоратних законів і взагалі законів, що зв’язують розпорядження власною землею.

8. Коли поміщик відмовляє в оренді, він мусить уплатити орендатору за усі поліпшення в господарстві, що орендатор зробив (оцінку робить «суд третього»).

9. Поміщик не має права силувати орендатора-селянина щодо способу господарства. Ми того надаємо велику вагу орендній справі, бо певні, що підвищення зарібної плати на Україні уб’є капіталістичний спосіб оброблення землі (економій), дідичі перестануть самі управляти землею і здаватимуть її селянам в оренду, як то уже є і тепер на Україні, як то сталось в Ірландії, Англії, Франції, Германії, Австрії і т. д.

Перехід від капіталістичного господарства до орендного фермерства нам тим корисний, що тоді кождому найтемнішому чоловіку стане ясно як в день, що клас земельної аристократії, що живе з оренди — єсть клас суспільних паразитів, клас шкідливих трутнів, який усунути для громадського добра повинно, аби оберегти суспільство од морального розкладу.

Українці-хлібороби мусять зорганізуватись у Всеукраїнський союз хліборобів, аби оборонити свої національні права і класові інтереси.

Націоналізація землі

Той факт, що в часи минулого аристократія захватила силою меча величезні посілості земельних хліборобів-власників, зоставивши їх безземельними, той факт, що наряду з невеликим числом земельних магнатів, що потопають в розкошах, живуть мільйони безземельного люду, які вирождаються від нелюдської праці на усіх паразитів, — давно звернули увагу на себе учених. Вони давно вишукують способи, аби зарадити загальнонародному лиху.

Один з цих способів — націоналізація землі.

Ця ідея не нова. Вона родилась не на верхах, а «в низах», ця ідея родилась з того часу, як хлібороб-власник стратив право на землю, яку обробляв цілі віки. Усі крестьянські повстання середніх віків в Германії, Австрії, 1789 рік у Франції, 1648 і 1768 роки на Україні, неясно, невиразно, але ж ця ідея робила; тільки тепер ця ідея одержала теоретичне обоснування і ясну фор-муліровку.

Націоналізувати землю — значить зробити її власністю тієї нації чи народу, що цю землю оселяє, тільки власністю не окремих одиниць, а власністю усієї нації. Кождий член нації, що заробляє з землі, бере її тільки до уживання.

Націоналізувати землю на Україні — значить зробити її національною власністю українського народу, кождий член української нації, що живе з землі, бере землю до уживання, скільки може обробити її власноручно без наймита.

Націоналізація землі на Україні для запровадження соціалістичного устрою і соціалістичного оброблення землі — це наш ідеал і наше конечне завдання, бо тільки єдине таким шляхом назавше розв ’яжеться аграрне питання на Україні.

Певно, поки українці складають безправний народ, про це і думати не можна, і тільки після всеукраїнської революції, коли укр[аїнський] народ здобуде собі право самопризначення, здобуде право свободно розпоряджува-тись своєю долею і своєю землею, тільки тоді можна зробити націоналізацію землі на Україні.

Треба не змішувати поняття націоналізації землі з поняттям «удержавлення землі».

Флюршгейм, Гельдорф, Баумероде, Зампер (Герцка) і взагалі буржуазні учені пануючих націй тепер хочуть провести в життя: аби знищити приватну власність на землю і усю землю передати до рук держави, в казну, яка кождому дає землі по його потребі. Ця теорія незвичайно шкідлива для хліборобів, а надто для націй зневолених.

Німецьке правительство в Познані, аби викоренити поляків, призначає по 20 мільйонів марок, аби закуплювати землю у поляків і віддавати німцям. Поляки в Познані з усіх сил держаться своєї землі. Що ж було б, аби в німецькім парламенті пройшов закон, по якому уся земля Германії належить державі, казні, а кождий хлібороб мусить брати землю од казни для уживання? Тоді б раптом німецький уряд заселив Познань німцями, а безземельних поляків викинув би на голодну смерть.

І так, поки існуватимуть нації зневолені і нації-пани, доти не може бути розв ’язане аграрне питання, бо доти не може бути правдивої націоналізації землі.

Пануюча нація володіє не тільки усією своєю землею, яку оселяє, але ж і землею, на котрій живуть її нації підвладні. Це право засноване на єдиній силі, що тепер признається в світі: на силі меча. Австріяк-німець каже і на Словінію, на Тіроль, на Далмацію, Буковину, Чехію, Галичину: «То наша земля».

Те ж кажуть американці (янкі) на Америку (доктрина Монро). Москаль ще не свідомий національно, а на Україну, Кавказ, Польщу, Фінляндію з гордістю каже: «То все наше».

Хто ж не знає, які величезні партії складають пангерманісти, всеросіяни, wczechpolacy, панамериканці, уніони-англійці... З тим треба дуже рахуватись.

Хоч держава і однонаціональна, але ж коли її складають класи нижчі і вищі, вищі завше стоять у державної власті і складають з себе уряд. В такім разі не можна зробити націоналізації землі. В таких умовах націоналізація землі прийме форму простого переходу землі з рук земельних власників в державу, в казну. Але ж позаяк власть в державі, де існують вищі і нижчі класи, належить класам вищим, то таким чином і усе розпорядження землею в державі перейде до рук класів вищих, а інші класи-хлібороби стануть безземельними рабами на «своїй несвоїй землі».

Націоналізувати землю можна тільки в чисто демократичній з повним правовим і економічним рівенством однонаціональній державі — яких тепер нема.

І тому, поки існують нації-раби і нації-пани, поки існують класи, доти не може бути розв ’язане аграрне питання.

Це питання розв ’яжеться після знесення національного панування скрізь по світу, після знищення класів при націоналізації землі на соціалістичному ґрунті.

Організації українських робітників і хліборобів

По містах, містечках і селах, де тільки живуть українці-робітники, Українська народна партія засновує місцеві робітницькі організації, кожне українське місто має робітницький комітет, що складається од депутатів українських робітницьких організацій сього міста.

Представники українських робітницьких організацій роблять з’їзди повітові, губерніальні, всеукраїнські. Нарешті всі українські робітницькі організації єднаються у федерацію українських організацій.

Всеукраїнська спілка українців-робітників вибирає Всеукраїнську робітницьку раду, яка веде весь робітницький рух на Україні. Щодо хліборобів, Українська народна партія засновує організації:

1. По селах. Скликає селянські з’їзди — повітові, губерніальні і всеукраїнські.

2. Хліборобською справою повіту відає хліборобський комітет, який складається із депутатів од сільских організацій хліборобів. Цей комітет утворює з’ їзди повітові.

3. Нарешті усі хліборобські організації єднаються у Всеукраїнську спілку українців-хліборобів.

Всеукраїнська спілка хліборобів вибирає Всеукраїнську раду хліборобів, яка відає хліборобську справу усієї України.

Всеукраїнська рада українців-робітників і Всеукраїнська рада хліборобів чинять згодно і складають з-поміж себе комітет Української народної партії.

Принцип робітницьких організацій

Аби усунути бюрократизм в організаціях робітницького українського руху, завше настроєний на централізмі, Українська народна партія кладе в основу: автономність організацій. Кожда місцева організація цілком незалежна щодо свого внутрішнього життя.

Український пролетаріат, що бореться за свободу, не мусить убивати свободу — заводити безправ’я у себе дома. Український пролетаріат не повинен організовуватись на основі повної централізації, при якій місцеві робочі організації тратять усі права, і тому хто стоїть за централізм — той проти правдивої свободи.

Обстоюємо автономність місцевих українських робочих організацій ще і по другій не менш важній причині. Незалежність організацій щодо свого внутрішнього життя: 1. Привчає робітників до самодіяльності. 2. Навчає покладатись на власні сили. 3. Викликає енергію і силу, привчає до свободи, розвиває ініціативу, словом, розвиває усі громадянські достоїнства в робітнику, що надто потрібно для соціалістичного устрою будуччини.

Не можна брати за приклад тип робітницьких організацій в Германії. Тут робітницькі організації, не виключаючи і соц[іал-]демократичних, збудовані на централізмі і центральне бюро править усіма місцевими робітницькими організаціями деспотично самодержавно. Місцеві бюра тільки виконують прикази верховного бюра. Місцеві робітницькі організації не мають права чинити без волі центрального бюра. Робітницьку справу німецьких робітників, а надто в Пруссії, дуже часто держить в руках гурток незмінний, який розпоряджується усіма по-диктаторськи.

Такий принцип хоч і значно слабший в робітницьких організаціях англі-чан, ще слабший у французів.

Ще більше централістично-бюрократичний устрій в робітницьких організаціях росіян (москалів). В Росії робітницьку справу держать в руках невеличкі гуртки, цілком не уповажнені робітниками, дуже часто зовсім не робітники. Вони поводяться дуже часто як диктатори.

Нам скажуть, що в боротьбі, аби був успіх, потрібна сувора централізація і дисципліна. На це ми відповімо: у спокійний час, коли відбувається тільки боротьба економічна та боротьба виборних до парламенту кампаній, досить і федеративного зв’язку українських робітницьких організацій поміж себе, так само як і хліборобських. Але ж під час рішучої і остатньої борьби, під час Всеукраїнської революції, з’єднана Рада робітників і хліборобів обернеться в комітет, візьме на себе диктаторську власть за згодою робітників і селян.

Після революції Всеукраїнський комітет складає свої уповажнення і оголошує вибори президента і всеукраїнського парламенту.

Щодо дисципліни — дисципліна має далеко більш сили, коли робітник чи хлібороб не з примусу, а з доброї волі старається бути дисциплінованим, розуміючи добре, що без дисципліни боротись неможливо.

До загалу українського народу

1. Незайманість особи і мешкання (habeas corpus). Ніхто не може бути арештований, як по суду.

2. Прогресивний безпосередній податок, пропорціональний доходу. Скасування податків посередніх (акцизи), а надто предметів першої необхідності (сіль тощо).

3. Знесення класів (сословій) і класових привілеїв як перший ступінь до повної економічної і політичної рівності.

4. Рівноправність жінок.

5. Знесення виключних законів щодо української промисловості і взагалі до укр[аїнського] народу і знесення паспортної справи.

6. Відповідальність урядовців перед громадянами.

7. Урядовець не може бути призначений проти волі тих, кому служить.

8. Свобода українського друку, слова і просвіти, свобода національності, релігії, совісті, переконань. Свобода зборів, товариств, спілок, організацій.

9. Вибори до парламенту, до управ, взагалі до усіх виборних інституцій:

а) Вселюдне, рівне, безпосереднє виборче право з тайним голосуванням.

б) Виборчі округи в межах національних.

в) Од сел і од міст число депутатів пропорціонально числу людності.

г) Од кожної нації депутатів пропорціонально числу людності.

д) Суворі кари, установлені законом, за зловжиття і насилля, підкуп і мошенство при виборах, чи з боку адміністрації, чи з боку певної партії громадян.

е) Виборчі комісії, що відають справу виборів на Україні із усіх партій порівну для забезпеки справедливості виборів.

10. Автономність областей і країн, незважаючи на обшар (які того схочуть), що одрізняються чи народністю, чи окремими умовами життя, аби не була гноблена національна] меншість чи нація слаба.

11. Знесення постійного війська на Україні, кождий громадянин мусить оберігати свій край од небезпеки.

Усі соціалістичні партії висловлюються за знесення сталого (постійного) війська, за заміну його загальнонародною міліцією. Ясно, що поки будуть класи, доти буде стале військо, бо без постійного війська вищим класам нічим буде боронитись од демосу, од з’єднаних робітників і селян. Як тільки стале військо буде скасоване і заведена замість його народна міліція — сей день буде останнім днем панування вищих класів, бо їм нічого не вдіяти проти узброєної демократії.

Але ж коли демократія запанує цілком, себто клас капіталістів перестане існувати, коли фабрики і заводи належатимуть робітникам, а земля хліборобам, коли настане соціалістичний устрій, чи тоди потрібно узброєння нації, чи потрібно учитись тоді усім військовим вправам? На це ми скажемо: не потрібно, бо далеко перед запровадженням соціалістичного устрою національне панування мусить бути знесене по всій землі.

Помиляються ті, що вчать, ніби соціалістичний устрій може бути разом по усій землі. В соціалістичний устрій яко ідеал устрою вступлять тільки народи незвичайно високої культури. Ані один народ не жде другого, поки той не наздожене його по освіті, а стараються пертись вище і вище по ступнях культурної драбини, незважаючи ані на що.

Наше завдання, аби український народ в цій справі в своїм стремлінні до ідеального устрою, до устрою соціалістичного, не був позад інших культурних народів.

Небезпека для соціалізму

Хто сам страждає, той найбільш здатний спочувати і чужій кривді. Зараз демократія[319] пануючих націй, хоч вона і сама страждає од сваволі і експлуатації своїх пануючих класів, не дуже проявляє охоту давати свободу зневоленим націям. І тому нема ніякої підстави сподіватись сього і в будуччині. Коли ж демократія пануючих націй виб’ється на свободу, коли вона запанує, коли вона стане у власті державної, тоді сподіватись на співчуття до зневолених націй можна ще менше.

Демократія англійська, яка мало одержує вигід от того, що під Англією 400 мільйонів підвладних народів (із цих останніх користають англійська аристократія і буржуазія), а проте англійський демос марить, як в недалекій бу — дуччині англійська раса, яка і тепер веде перед, запанує врешті над усім світом.

Чуже лихо не болить

Демократія англійська ніколи не ставала в оборону ірландців, бурів, індусів і кольорових африканських народів. Робітників і хліборобів англійських не обурює, що Ірландією управляють лейтенанти під приводом віце-короля, що цей народ не має самоуправи. Їх не обурює, що од хазяйнування Англії щороку вмирають мільйони індусів. Що конституція англійська тільки для англічан, і підвладні народи, а надто кольорові, управляються способами, яким позаздрив би дикий вандал середніх віків.

Останні газети принесли вістки, що в колоніях Франції робляться такі речі: один урядовець для приємності велить лучити (напевне, стріляти з лука. — Ред.) негра, а його приятель фотографує. В Тонкіні, коли тубілець подає до суду на француза, прокуратура б’є різками свідків, мучить їх, загрожує. Майно і життя тубільців цілком в руках урядовця, і він безкарно може все це взяти, коли схоче. І за це все жодної кари. Чи не підносить коли голос французький демос, аби колоніям дати свободу? І так скрізь по колоніях.

В Америці усі кольорові раси — негри і індійці — не мають ніяких прав, хоч в деяких штатах їх більшість. Усі білі до убогого робітника уживають усіх сил, аби відпіхнути від власті кольорові раси. Індійці цілком не мають права голосу, вони обібрані з усього, вимирають незвичайно швидко. Із колишнього многомільйонного народу тепер їх зосталось в північ[ній] Америці коло мільйона.

Негри — талановита і могутня раса — уперто борються. Хто читає газети із Америки, той добре знає, що білі в відносинах до негрів признають усі средства дозволеними. Хто навіть мав далекого предка — негра уже не має права бути в товаристві білих і займати абияку громадську посаду. Тепер білі серйозно мислять над проектом, аби позбавитись чорної небезпеки, виселити усіх негрів (8 мільйонів) в Африку.

Словом, в демократичній Америці утворюється нова формація аристократії на національній підставі. Там уже дуже виразно поділились нації на нації-раби — і нації-пани.

В Германії теж бачимо байдужість німецького демосу: робітників і селян, не виключаючи і соціалістів, до робітників і селян зневолених націй.

Соціалісти[320] німецькі вимагали від польських соціалістів (з’їзд у Дрездені), аби останні стали виключно на ґрунті класової боротьби, а не обороняли свої національні інтереси.

Соціал-демократи польські в Галичині ні разу не подавали голосу, аби Галичину поділити на дві національні території — польську та українську (хоч се єсть в їх програмі). І навіть той, хто про се починає промову, не стрічає найменшого спочуваня.

Російська (московська) демократія, не виключаючи і соціал-демократів, так само байдужа до безправного українського народу. Хоч російська соціал-демократія має в програмі самопризначення націй, учення їх в рідній мові (це стало недавно під натиском соціал-демократів зневолених націй). Чи ж подавала вона голос за те, щоб український народ став непідлеглим, аби в школах на Україні, в судах, адміністрації, була українська мова, чи подавала голос — аби знесена була заборона для української преси, літератури?

Вона не подавала голосу в оборону українського народу, хоч хотіла ско-ристати і користала його силами і средствами[321].

Зараз в Австрії виробляється закон про вселюдне виборче право, але ж проект українців поминув. Соціал-демократам німецьким мало горя з того; вони радіють, що проект не поминув їх.

Так само і ми, українці, мислимо, коли б нам уряд цілком заборонив право вибору, а дав вселюдне право тільки кор[інному] російському] народу (москалям), московські демократи, не виключаючи і соц[іал-]демократів і со-[ціал-]революц[іонерів,] не робили б повстання для свободи окраїн.

Така байдужність демократій пануючих націй до становища зневолених мимоволі викликає підозріння, що демократія пануючих націй, вирвавши політичну власть із рук вищих класів, ставши у власті державної, може зайняти їх привіл[ейоване] становище щодо націй підвладних і може це легко зробити, бо буде поголовно узброєна (зміна постійного війська на «государ-ственноє ополченіє», § 12), по вимогах научної техніки. Звертаємо на це увагу усіх знев[олених] націй, які борються за національну] свободу під прапором соціалізму.

І тому, аби забезпечити запровадження соціалізму по всьому світу, треба не дати створитися новій формації аристократії на національному ґрунті (початок сього ми уже бачимо в північ[ній] Америці). Треба знести національне панування по цілому світу до того часу, поки розв ’яжеться соціальне питання, поки демос виб ’ється на свободу.

Українська народна партія бореться поперед за свободу українського пролетаріату, піддержуючи в боротьбі пролетаріат зневолених націй і пролетаріат взагалі.

Не треба забувати, що зневолені нації складають і інші класи. Хто українці? селяни і робітники? Хто чехи, ірландці, словінці, бретонці? пролетаріат хліборобний і міський. Не треба забувати, що з нижчих класів самі убогі ті складаються із нації-рабів. Хіба можна порівняти життя робітника англійця і ірландця? Робітника чи хлібороба німця в Австрії з галицьким хлопом українцем?

Зневолені нації дають самі нижчі і самі убогі класи пролетарські, і через те справедливість вимагає поперед залагодити сю найбільш болючу справу. Робітники і селяни знев[олених] націй заздростять життю робітників і селян пануючих націй і мріють порівнятись з ними. Ірландець-робітник мріє жити як робітник-англієць; русин, словінець, словак, хорват мріє жити як німець. Індуси заздростять останньому пролетарю англійцю, як тонкінці, сіамці, негри і індійці (американські]) і взагалі усі тубільці кольорових рас, що живуть у колоніях європейських народів.

Європейські народи[322], що добули колонії, менш милосердні до тубільних рас колоній, як колишні гуни. Тубільні народи називають європейців варварами, білими людожерами і мають рацію. Європейські] урядовці в колоніях — це самодержавні царі. Тубільця в колоніях за всяку дрібницю страшно карають без ніякого суду. Адміністрація з чужинців і судить, і править. Там, де суд є — то лицемірство, аби перед світом прикривати безмежну сваволю адміністрації в колоніях щодо тубільців. Тубілець може бути покараний на смерть адміністрацією колоній без суду, і ніхто про се не узнає в Європі, і тубілець в колоніях європейських народів не певний свойого майна і життя. Він рятує себе від повного знищення безмежною покорою.

Від такого хазяйства європейців в колоніях цілі великі народи туземні або винищені, або догасають в пустинях та недоступних горах.

Ми, українці, належачи самі до зневоленої нації, борючись за свою свободу, чи не зневоленим народам ми мусимо простягти руку для спільної боротьби?

Зневолення націй шляхом завоювання, як свідчить історія, головним чином спричинилося поділу людей на класи вищі і нижчі, на класи експлуататорів і класи визискуваних. І через те усі ті, хто хоче справедливої дійсної свободи, хоче цілковитого рівенства усіх людей світу, до якої б нації чи раси вони не належали, усі правдиві соціалісти мусять стати з усією енергією, боротись з найбільшим завзяттям проти найбільш давнього і найбільш болючого зла — проти націонал [ьного] панування скрізь по світі. Вони мусять боротись, аби знищити це джерело людського горя і убогості. Розв’язання національного] питання дасть змогу розв’язати соціальне питання — зробить можливим його розв’язання.

Розв ’язання національного питання — єсть тим порогом, через який народи вступлять в чистий святий храм соціалістичного устрою, де не буде ані насилля, ані гніту, ані визиску, де буде вільна праця вільних людей.

Ми, українці, ідучи за провідною зорею соціалістичного ідеалу, з найбільшою енергією боремося за право рівної свободи нашого народу з іншими вільними і культурними народами світу. Простягаємо руку усім зневоленим народам. Скинемо разом ярмо національного і соціального рабства. Хай не буде рабства по світі ані в національній, ані в соціальній формі.

Єднаються ті класи чи нації, які однаково гнітить доля. Становище українця — робітника чи хлібороба — ліпше зрозуміє і більш йому спочуватиме робітник і селянин грузин, вірмен, литвин, латиш, ірландець і т. д., бо самі терплять те ж саме, аніж француз, німець, англієць, москаль.

Щодо соціалістичних партій пануючих націй москалів, німців — ми чинитимемо з ними разом, коли вони признають за свій наш програм щодо націй зневолених і фактично підпиратимуть його в житті.

Зараз в Австрії готується проект закону про вселюдне голосування ук-раїнців-галичан, що складають на ³А спролетаризованих хліборобів, проект поминає. (Див. «Гром [адська] думка», ч. 36). Чи ж ліві партії: соціалісти німецькі, чеські, польські виступають в обороні укр[аїнського] галицького пролетаріату, який і по новому проекту віддається знову під опіку польської аристократії? Ні, вони раді, що проект закону їх не поминає; чуже лихо не болить. Може б, вони і нічого не мали б, аби той проект закону не обминув австрійських українців, проте боротись за це не стануть, бо кождий бореться за себе; це світовий закон.

Мало українців в Австрії — 3 '/з мільйона. Вони зараз борються, напружують усі сили, щоб і вони мали вселюдне виборче право. Чи вистачить сил у цієї невеличкої купки україн[ського] народу в боротьбі проти навалу чужих ворожих елементів? Єдину надію Г аличина бачить на сході, жде не діждеться, що ми прийдемо її рятувати.

Еміграція чужих народів на Україну

Ходячи зараз по містах української] Галичини, помислиш, що ходиш по польській землі; скрізь лунає польська мова, урядовці, промисловці, капіталісти і робітники — поляки, жиди і німці. Тільки виїхавши за околицю міста, побачиш, що то Україна, бо в селах живе україн[ський] люд і лунає українська мова.

Хіба так одвіку було, чи то сталось в недавно минулі часи?

Хто читав історію, той добре знає, що міста по Г аличині протягом XVI, XVII і пів XVIII віків були цілком українські. Чоботарі, кравці, ткачі, столярі, шевці і усі виробники складали цехи (ХУГ-ХУЛ). Кождий цех мав свій прапор, свої каси, своє правління, мав навіть зброю. Цехи грали велику роль в обороні національної] культури і національних] прав українського народу.

Після прилучення Галичини до Польщі Галичину, як круки, обсіли польські урядовці, слідом за ними йшли польські ксьондзи, аби польщити, польські крамарі, промисловці і врешті польський робочий люд, який потребував собі праці і находив її дуже легко в придбанім краї.

Цехи українські і українська людність довго і уперто боролись. Оборона православної релігії зробилась обороною національності. Релігія і національність злились в одно в понятті цих двох народів. Загорілась борьба запекла із обох боків. Але перевага була на боці польського народу. Українців побито і на полі економічнім: український елемент протягом XVIII, XIX віків поволі був випхнутий з міст навалом чужинців-поляків і залишився по селах. Зараз усі міста Г аличини в руках поляків. Проте міста суть світочі культури і центри політичної власті; для кождого народу міста суть вікнами до вселюдської цивілізації. Через ці вікна всесвітній потік цивілізації ллється по селах. Проте для Галицької України ці вікна забиті.

І тому ми не можемо собі уявити, як тяжко їм боротись з темнотою, що їх з усіх боків обгортає, тягнучи їх до загину.

І так кождий знає, що український елемент в Г аличині поволі випихався з міст, поки був випхнутий зовсім. Як цей процес відбувався? Дуже просто. Сьогодні один укр[аїнський] робітник стратив роботу, завтра другий, а там третій і т. д. Безробітний або тікає світ за очі з рідного краю, аби не пропасти, або умирає передчасно од хронічного голодування, тиняючись по вулицях без праці. Частіше хронічне голодування од безробіття деморалізує чоловіка, змушує його уживати злочинства, аби хоч як прожити, і робить з його негідного члена суспільства. Такий процес відбувся в Галичині.

Цей процес зараз відбувається і на Україні Російській. Польський елемент вкупі з руським і німецьким випихає український по містах Правобережної України. Руський елемент випихає український в Лівобережній Україні.

Еміграція руських на Україну, ведена стихійною силою шукання ліпшого життя, щороку збільшується, забираючи вигідні професії і промисли і складаючи таким чином заможні класи на Україні. Слідом за урядовцем, купцем і промисловцем суне на Україну робочий люд, стає в конкуренцію з робітни-ком-українцем і завдяки своїй культурній перевазі і перевазі політичній ру-с[ької] культури поволі випихає елемент український з усіх професій, починаючи з самих найвигідніших. Неорганізованість і несвідомість укр[аїн-ського] пролетаріату цій справі допомагає.

Яка причина низької зар[ібної] плати сільського робітника в Україні і в Г аличині? Народ множиться. Ті часи, коли землі було аж надто, коли бракувало роб[очих] рук для її оброблення, давно пройшли для України, як давно пройшли і для західних народів. Проте і тепер, як і раніш, люди множаться. Нормальний приріст по селах уже дає людей, не потрібних для села, дає людей, котрим уже нема де приложити рук на селі. І так нормальний приріст населення по селах дає зайвину, лишок робочої сили, котрої село ужити не може.

На заході, де народи живуть в нормальних умовах, зайвий елемент на селі йшов у міста, де промисловість забирала їх в кадри місцевих робітників. Одплив народу із сіл повищував зарібну плату по селах у хліборобстві.

Коли ж міста на Україні почали заливатись елементом чужим, більш культурним, завдяки культур[ному] гнобленню укр[аїнського] народу, цей елемент почав спиняти притік укр[аїнських] селян у міста на Україні. Притік робочих з українських сіл до українських міст поволі зменшувався і врешті упав до нуля. Таким чином українські села переповнились зайвиною робочої сили. Робочих рук стало далеко більш, як була в їх потреба. Виникла страшна конкуренція по українських селах на право праці, з сього користа-ли земельні володарі. Конкуренція понизила зарібну плату до мінімуму і спустилась ще нижче. Хронічне голодания укр[аїнських] селян стало нормою їх життя. Людям зосталося до виборування — або революція, або виселення (еміграція).

Тільки це і може пояснити факт колосальної еміграції наших хліборобів в Сибір (як і наших братів-галичан в Америку) в той час, як велика еміграція чужих народів, головне руського, на Україну находить собі добрий хліб і зарібок.

Ми не бачимо еміграції українців в Московію, а навспак. Не бачимо еміграції руських в Польщу, де свідомий і організований робітник і селянин.

Не бачимо еміграції чехів, словінців, українців в німецьку Австрію, а навспак — німці пливуть в Чехію, Словінію, Хорватію.

Раса-переможець насуває на завойований край. Таке становище завойованого народу.

Треба пам’ятати, що еміграція на Україну робітників чужих народів — росіян, поляків, німців, — ведена стихійною силою шукання ліпшого життя, коли вона встигне швидше зорганізуватись, ніж український пролетаріат, може забрати українську промисловість, відіпхнути місцевого неорганізованого робітника-українця в ряди безробітних, в ряди «промислової резервної армії», а звідти дуже легко трапити в ряди «вовчого» пролетаріату, що з голоду уживає всяких злочинств і ³/4 свого життя сидить в тюрмі.

В Україні Г алицькій — там по містах випхнутий український пролетаріат, його позицію забрав робітник польський і німецький. Там український пролетаріат не встиг зорганізуватись і мусив уступити свої позиції. Недобитки спольщились або знімеччились. Народ український залишився там тільки по селах у стані хліборобного пролетаріату.

Цей процес може бачити і на Україні всякий, що дивиться на життя незасліпленими очима. Єсть установлений наукою статистикою факт, що у всіх капіталістичних країнах, в країнах фабрик і заводів, єсть досить значний (до 10%) процент безробітного люду (промислова резервна армія). Ці люди найбільш терплять: над їх життям завше висить дамоклів меч голодної смерті.

Треба, аби український пролетаріат, зорганізований і освічений, не був відіпхнутий в ряди резервної промислової армії, в ряди вовчого пролетаріату. Український пролетаріат оборонить свою позицію в містах на Україні, які є твердинею політичної сили і освіти. Те, що говоримо, буде не до вподоби прибутцям чужих народів на Україну, бо це не в їх інтересах. Ми знаємо, що викличемо до себе їх ворожнечу, знаємо, що вони впливові, що вони дужі, але ж це нас не лякає, бо наше завдання — забезпечити щастя українському пролетаріату на його землі.

Ш. Вільна українська школа нижча, середня і вища в рідній мові. Українська мова в суді і адміністрації. Виборний суд і адміністрація.

Просвіта

У справі культурній і просвітній Українська народна партія ставить завданням:

Народ, що не має власної школи, натурально мусить бути темний, некультурний; він складає нижчі класи, класи пролетаріату сільського і міського і таким чином сходить на служебну ролю іншим народам, більш культурним, виконує рабські обов’язки до останніх.

Таке становище українського народу в Росії, Австрії і Венгрії, незважаючи на його велику численність (се стосується до Росії).

Українська вільна школа буде для українського народу тим світлом, що розжене густу темряву, якою його окутали різні непрохані просвітники — москалізатори, полонізатори, мадяризатори; українська вільна школа буде тим світлом, що освітить шлях до свободи, буде тим огнем, де гартуватиметься вільний дух, який розтопить наші довговічні кайдани. Українська вільна школа дасть народу українському інтелігенцію, дасть йому організаторів, агітаторів; ця інтелігенція просвітить український народ, розів’є національну і класову свідомість робітника і хлібороба — зорганізує їх.

Одсутність української школи зробила те прикре з’явище, що український пролетаріат, несвідомий національно, до останнього часу не складав своїх організацій, не складав своєї української робітницької партії, а віддавав себе під привід російської (московської) інтелігенції і російських робочих організацій. Кождий освічений робітник-українець добре знає як мало української інтелігенції, яка в їй страшна потреба. Воно і не дивно: українці вчаться в московських школах, москалізуються цілком, одриваються від свого народу і прилучаються до росіян.

Вдруге, наш народ остільки спролетаризований, що навіть там, де він живе збитою масою, в середніх і вищих школах дуже мало українців (нема за що вчити; українець і хотів би вчити свого сина в середніх і вищих школах, бо ці школи дають великі громадські права, але не має матеріальної змоги). Середні і вищі школи на Україні — для чужинців, головним чином москалів по лівий бік, а поляків по правий бік Дніпра, хоч чужинці на Україні і складають дуже невеличкий процент до (10%). Цей факт свідчить, що чужинці на Україні складають вищі заможні класи і тому натурально заповняють майже цілком середні і вищі школи на землі українській.

Здобуття своєї рідної школи буде тим широким вікном на Україну, звідки широкою річкою розіллються по Україні культура і свобода.

1. Школи на Україні нижчі, середні і вищі мусять належати народу українському.

2. Одділити школу од держави, од державної власті.

У власті державної в державах однонаціональних, як у многонаціональ-них, стоять вищі класи: аристократія і буржуазія, словом, клас капіталістів. Цей клас, користаючись своєю властю, і робить із школи слухняне орудіє своїх інтересів. У школах уряд наставляє своїх вірних прислужників, які ведуть виховання дітей так, як їм велять зверху[323].

Там, де держава многонаціональна, а такі тепер майже всі — одна нація завжди панує. Пануюча нація (головне її вищі класи) держить у своїх руках державну власть і через останню забирає до своїх рук школи на землях зневолених націй і робить зі шкіл слухняне орудіє своїх інтересів.

Коли школою на Україні заправлятиме Всеросійський парламент, де величезна більшість будуть (руські) москалі, теж для українців користі мало. Москалі в парламенті теж з усіх сил оборонятимуть своє право держати українські школи в руках і через його управляти духовним життям українського народу.

Значить, і в державах однонаціональних і многонаціональних, аби забезпечити вільний поступ просвіти нижчих класів і зневолених націй, які нижчі класи складають — треба одірвати школу від державної власті, від уряду і віддати до розпорядження громад.

Кожда школа належить громаді того району, який ця школа обслуговує, бо школа мусить бути в руках тих, для кого вона призначена і кому служить.

Усунути із справ просвітніх бюрократизм, великого ворога просвіти і поступу.

3. Вільна школа українська.

Уряд не має права втручатись до внутрішнього життя українських шкіл.

4. Просвітну справу на Україні відає Шкільна рада, вибрана таємним рівним безпосереднім і вселюдним голосуванням і незалежна від уряду.

Окрім головної Шкільної ради існують місцеві шкільні ради. Вибори в місцеву раду такі самі, як у головну.

5. Право кожної громади, яку обслуговує певна школа, мати учительський і виховавчий персонал по своїй уподобі — мусить бути незайманим святим.

Ніхто не має права призначати учителя в яку громаду проти волі останньої.

Все, що стосується нижчої школи, стосується і середньої.

6. Вищі школи, а тим більше академія наук мусять бути автономні, вони незалежні щодо свого внутрішнього устрою і життя від уряду. В Англії і Германії університети автономні, і тут наука стоїть незвичайно високо. Вищі школи — той осередок, де дух, розум народу підноситься на незвичайну висоту. Чи ж можна ці огнища високої культури і науки віддавати до рук адміністрації, до рук поліцейської власті?

7. Право мати свою незалежну національну школу в рідній мові єсть святе право кождої нації, кождого народу.

8. Призначує гроші на утримання шкіл на Україні український парламент, хоч кожда громада певно подбає про свої школи зі своїх средств, аби школі нічого не бракувало.

9. Поки школа буде в руках уряду, який би він не був, а тим паче, коли він складається з вищих класів, та ще чужого народу, ми стоїмо проти примусової загальної освіти[324].

В Германії — примусова вселюдна освіта — кара Божа для поляків. Там (власне в Пруссії) уряд насилає в школи учителів-німців, які роблять над дітьми польськими усякі насильства, аби повернути їх на німців. Хто не дуже-то проявляє охоту перевернутись на німця, того січуть різками. З плачем посилають матері-польки своїх дітей до школи; не посилати — не можна, покличуть до суду і буде сувора кара, бо закон вимагає примусової вселюд-ної освіти.

Таких прикладів можна навести багато, хоч би з життя Венгрії. Венгерці — вчорашні раби німців, вибившись на волю, почали жорстоко утискувати хорватів, українців, румунів, сербів і т. д.

Поки існують класи вищі і нижчі, клас панів-капіталістів і клас робітників, вищі класи держать міцно школу в своїх руках і закон примусової загальної освіти обернуть в орудіє своїх інтересів.

Поки єсть нації пануючі і зневолені, поки єсть вищі і нижчі класи, ми стоїмо проти примусової загальної освіти.

10. Убогі і багаті мають однакове право на просвіту, і тому обучення мусить бути безплатним.

11. Кожда нація, незалежно од числа її членів, має цілком незалежні школи і просвітні інституції.

12. Українці-робітники, як і селяни, закладають свої клуби, бібліотеки, народні університети і інші інституції просвіти, видають свої газети, журнали, бо мусять запалити своє світло культурне, а не брати освіту з чужих джерел, газет і журналів ворожих класів.

Завдяки виключним законам і надстолітній політиці, яку уживає російський уряд відносно українців, духовний поступ українського народу спинився.

Московський народ, на котрий українська інтелігенція дивилася протягом XVI, XVII і половини XVIII віків як на народ азіатській, далеко відсталий від народів культурних, тепер перегнав наш народ по культурності і освіті; переважає останнього на полі економічнім. Політична перевага московського народу дала йому перевагу економічну і культурну.

Кождий з нас бачить, що москалізація зробила великі успіхи на нашій землі. Міста на Україні так змоскалізувались, що українську мову рідко почуєш од чоловіка не в свитці, тільки села та нечисленна інтелігенція бережуть рідну мову. Але це суспільне з’явище, як довели факти швидкого національного] відродження понімечених чехів, венгрів, хорватів, словінців, італіянців, не має глибоких коренів. Це ненормальне з’явище, цей нарост на нашім народі, швидко зникне з першим проявом його самосвідомості[325].

Проте московське суспільство, бачачи великі успіхи москалізації, сього не думає, як не думало в свої часи суспільство німецьке, що чехи, венгри, хорвати, словінці кинуть культурну мову німецьку, аби свої рідні мови підняти з занепаду і приєднати їх до мов культурних. Не сподівалося і польське суспільство в Галичині, що українці кинуть польську мову, аби плекати свою.

Московське суспільство думає, що українська культура, роздавлена над 100 років назад, не встане, бо український народ прийняв московську культуру і асимілірується з московським народом. На прояви національного відродження української нації, на борьбу українців проти обрусіння, проти панування московської культури на Україні московське суспільство дивиться так, як дивиться німецьке суспільство в Австрії чи Германії на борьбу чехів, словінців, хорватів проти німецької культури на своїй землі; воно дивиться, як на борьбу проти культури, цивілізації, як на борьбу тьми (темряви) проти світла. Тут проявляється та відома психічна риса, яку проявляє кожда нація: переоцінка себе у власних очах.

На дозвіл російського уряду видавати українські газети руська преса відповіла «могильним мовчанням». Ніде ані крихти прояви не тільки радості, але навіть півслова співчуття тому, що найбільше звено вікового ланцюга, що висить на народі українськім, упало.

Мовчанням відповідає руська преса і на те, що в Д[ержавній] думі досить значне (хоч і далеко менш того числа, яке мусить бути пропорціональ-но числу людності нашого народу) число депутатів-українців, які створили українську фракцію Думи і не вагатимуться рішуче обстоювати інтереси українського народу.

Питання національні і взагалі питання, що стосуються тільки окраїн, поставлені на розгляд в кінець. Для руських ці питання не важні, їм дарма, що ці питання страшно болючі усім зневоленим націям Росії. Руських в парламенті більше, і вони змусили постановити цю справу в кінці. Як руські депутати віднесуться до національної справи, до прав знев[олених] націй Росії, побачимо, хоч можна заздалегідь сказати, що справа запровадження рідної мови в школах, в судах і адміністрації, по землях російських зневол[ених] націй, справа національної автономії, а тим паче федерації, матимуть досить ворогів.

Мислимо, що «центр і праві» скажуть: Росія для руських; «кадети», що автономія для України — річ ще передчасна; крайні «ліві» будуть політикувати.

За автономію України подадуть голоси депутати зневолених націй Росії, бо за цю послугу одержать таку саму послугу од послів українських.

Суд

1. Мова в судах на Україні — українська. Нації, що складають національну меншість на Україні, не мусять бути позбавлені права звертатись до суду в рідній мові.

2. Автономний виборний український суд.

Коли судові справи в руках однієї нації, там уже вона скористає з сього для себе: помагатиме і виправдуватиме своїх. (Суд в Тіролі, в Познані, у Штірії, в Германії, Австрії, Великобританії). Пануючі нації монополізували суд на землях націй зневолених. В українській Галичині суд в руках поляків, і вони безсоромно кривдять українців, обороняючи своїх земляків. В Познані суд в руках німців, які в свою чергу кривдять поляків в користь своїх земляків (німців). Те ж можна сказати про Венгрію, Росію і т. д.

Коли ще додамо, що нація пануюча складає вищі класи на землях націй зневолених, то суд в її руках — ще більша зброя проти нації зневоленої.

На Україні судом заправляє московський уряд, який скрізь наставляє суддів-москалів. Суд на Україні судить їх, як хоче уряд. Уряд тягне руку капі-

талістів, а суд за ним. Інтереси українців — робітників і селян — чужий суд на Україні не оборонить. Зараз на Україні розпочинається національна боротьба. Ясно, що і суд, що в руках московських пануючих класів, почне гнітити українців не тільки соціально, а й національно. Судді-москалі будуть тягнути на руку своїх земляків.

І тому українська, як і кожна нація Росії, мусить добиватись своїх незалежних від російського уряду судових інституцій[326].

Коли б в якій державі і не було національного утиску, але коли в державі існують класи, то вищі багаті класи забирають суд до рук і обертають його в орудіє своїх інтересів. Аби сього запобігти:

1. Треба зробити суд виборний по 4-членній формулі.

2. Аби зробити з суду — суд справедливий, треба знищити бюрократично централізовану організацію суду в руках уряду.

а) Судді незалежні і незміняємі, коли це забезпечить і нижчі класи, і національну меншість від кривди.

б) Передати суд місцевим громадам.

Суд третього

Але і виборний суд не забезпечить націй слабих і тих, що складають національну меншість. На землях з мішаною народністю народність більш культурна, більш багата, більш численна забере на виборах до своїх рук суд і буде кривдити національну меншість. Сьому запобігти, оборонити національну меншість — може тільки «суд третього» (третейський суд). На територіях мішаних, де живуть рядом різні нації, а тим паче, коли їх інтереси не погоджені, а може, і протилежні — суд мусить бути «третейський», надто тоді, коли до суду звертаються члени цих двох націй.

Взагалі суд третього — єсть самий справедливий, і його мусимо запроваджувати на своїй землі.

Адміністрація

1. Адміністрація на Україні поставляється цілком по волі народу українського.

2. Адміністрація мусить бути виборна.

3. Поліція в руках українських громад, себто виборних українських інституцій.

4. Мова в адміністративних установах на Україні — українська, хоч і інші нації не мусять бути позбавлені права звертатись до уряду на Україні в рідній мові.

Релігія

З того часу, як християнство запанувало над світом, духовні пастирі почали забувати завіти свого учителя Христа: щоб духовний пастир-піп був наставником, а не начальником, що хто хоче бути першим, хай буде усім слугою. Щоб не уживали сили меча, сили примусу, щоб тільки впливали один на другого силою любові.

Духовні пастирі-попи скоро забули се; вони зорганізувались в могучу партію, яка захватила власть над народами і навіть царями (Середні віки). Попівство (духовенство) понаставляли скрізь по світу інквізиції (на зразок сучасних російськіх отділеній) з цілою організованою масою шпигів. Інквізитори (з чернеців) за кожду вільну думку, надто проти власті попівства, пакували в тюрми, катували, мордували і врешті палили прилюдно на майданах.

Та народи обурилися, повстали, скинули панування попівства (Гус, Лютер, Кальвін). Попівство побачило, що програло справу, побачило, що йому більш на світі на панувати. І от воно змінило свою тактику: змінило свою попередню ціль панувать над усіма. Воно (попівство) стало в обороні державної власті, обороняючи її, обороняючи вищі класи, що державну власть мають в руках. Попівство пішло на службу вищим класам, аби хоч по змозі більш удержати за собою із своїх попередніх привілеїв, — і вони не помилились. За таку послугу державна власть і вищі класи од того часу і дотепер опікуються над попівством, бережуть його інтереси; а вдячне попівство старається із усіх сил прислужитись державній власті і вищим класам. Попівство поучає народ, що власть од Бога, хто йде проти власті і проти пана, то іде проти Бога.

Попівство старається освятити авторитетом релігії панування, визиск і нерівність. Вищі класи не соромляться уживати таку святу річ як релігію для ганебних цілей: держати робочі класи в ярмі. Але тепер уже і простий народ зрозумів, що слухати попівство — значить далі тягти на собі дармоїдів, дуків; зрозумів, що попівство більш пильнує своїх матеріальних вигод, як порятунку душ пасомих, і от народ силкується розірвати зв’язок між попівством і державою, державною властю. Народ хоче взяти до своїх рук релігійну справу і візьме її.

Щодо релігійних справ УНП вважає:

1. Одділити церков од держави; державна власть не має права втручатись до релігійних справ; пануючої релігії на Україні бути не мусить.

а) Незалежна церков українська.

2. Попівство виборне.

3. Ніхто не має права наставляти попа проти волі громади.

4. Справами церковними на Україні заправляють церковні громади.

5. Попівство утримується церковними громадами.

6. Релігійними справами на Україні відають періодичні собори.

Собор не має жодної адміністративної власті. Тільки такий устрій церкви може забезпечити свободу релігії, переконань, свободу поширення поміж людьми усяких знань, усяких здобутків культури і науки[327].

Як справа просвітна, так і справа релігійна кождої нації єсть річ незаймана — свята.

Вільна непідлегла самостійна республіка — Україна робочих людей

Усі соціалістичні партії, не виключаючи і россійської (§9), визнають са-мопризначення націй, право кожної нації жити по власній волі і уподобі, ні у кого не питаючись, — самостійно незалежно.

Самопризначення українського народу єсть ніщо інше, як право рівної його свободи з іншими вільними культурними народами світу. Деякі українські партії лічать своїм ідеалом перетворення Росії на федеративнім ґрунті.

Приклад федеративної держави ми бачимо зараз у Сполучених Штатах Північної Америки і Швейцарії, але ці федерації примусові. В Америці федерація зроблена силою меча (1863 р.), так само як і Швейцарська федерація. В ціх федераціях нема ані національного рівенства, ані рівенства штатів.

Ми визнаємо тільки добровільні федерації народів; се значить добровільні федерації уже свободних народів. Росія, Австрія, Германія і інші, де рядом з пануючими живуть десятки зневолених націй, мусять поперед розпастись; федерації потім коли і зложаться, то зовсім не в межах сучасних держав, а в залежності од інтересів кождої нації. Можуть бути федерації українців і чехів, поляків і руських і т. д.

Треба пам’ятати: аби два чи більш народів жило в згоді та любові, треба:

1. Аби вони користали рівними правами.

2. Аби один народ другому не тільки не перешкоджав, а помагав досягати його цілі.

§1. Тільки при такій умові піп буде не чиновником міністерства внутрішніх справ, як воно є зараз, що виконує усі прикази поліції, часто виграваючи ролю поліцая або шпига, а дійсним наставником, до якого усі члени громади відноситимуться з поважанням, як до свого виборного улюбленця.

§1 й §5 взаємно зв’язані. Коли держава матиме гроші на утримання попівства, то певно вимагатиме од їх і послуху, себто зв’язок між державою і попівством буде. Хто хоче од’єднати церков од держави, той мусить стояти за утримання попівства громадами.

§§ 2, 3, 4 і 5 ще мають на меті оборонити релігію національної меншості од втручання націй сильних. Тоді не буде таких ганебних фактів, як тепер в Познані піп-німець германізує польських дітей; в Галичині ксьондзи полонізують дітей українських, в Буковині румунізують, а на Україні попи москалізують нашого темного брата-українця.

Коли сього нема — нема ніякої рації народам жити вкупі.

Таких ідеальних спілок зараз нема. Коли спілки і складались, то дужий народ при нагоді підгортав слабшого.

Приклади: Річ Посполита — українсько-литовсько-польська. Унія українсько-московська 1654.

Автономний національний устрій в державі ще менш забезпечує національне рівенство. Автономний устрій Австро-Венгрії не оборонив слабі народи; могучі народи мають широку автономію: венгри мають свій сейм, який розпоряджується доходами країни, культурою і просвітою, мають свою адміністрацію і суд, тільки не мають власного війська, хоч венгри і служать в Венгрії.

Кроати (хорвати. — Ред.) мають автономію далеко гіршу. 44% доходів вони тільки беруть собі; адміністрація призначається із Будапешта.

Автономія Богемії, Тіролю, Країни ще менша.

Слабі народи Австрії, як українці, румуни, словінці, словаки і т. д., ніякої автономії не мають, а управляються бюрократичним способом чиновниками з пануючих націй. Австрійський уряд, даючи Г аличині автономію, віддав українців в розпорядження поляків (властиво аристократії польської).

Ясно, що для України російської вигідніше сама вузька автономія, як теперешнє безправ’я, як централізоване управління з Петербурга, коли податки з України повертаються на усе, тільки не на українців.

Ідучи до повної незалежності українського народу, до здобуття останнім права повного самопризначення, ми підпираємо і автономні вимоги українських партій. Але аби автономія була не фіктивною, а дійсною, треба: аби автономний український парламент, вибраний вселюдним рівним, прямим і тайним голосуванням, відав податкову справу, адміністрацію, суд і школу України, господарство краю; аби українець відбував службу на Україні.

Така автономія України дасть змогу українському пролетаріату швидше зрозуміти своє національне і класове становище, швидше просвітитись, зорганізуватись, аби, скинувши ярмо національне, — рішуче і безповоротно подужати капітал.

Аби позбутись бюрократичної централізації, яка єсть ворог свободи взагалі. Самостійна Республіка Україна будуччини мусить бути спілкою вільних і самоправних українських земель, що різняться умовами життя: такі — Слобожанщина, Правобережна Україна, Запоріжжя, Кубань, Чорномор ’я, Полісся, Галичина і т. д.

Будуємо і беремося за Самостійну Україну зовсім не для того, аби в їй панували капіталісти, хоч і українські. Весь час боротьби не забуваємо, що єдине соціалістичний ідеал може остаточно задовольнити український пролетаріат і взагалі працюючий український люд.

Самостійна Україна буде республікою вільних людей, свободних від гніту і експлуатації, республікою людей свободної праці.

З Новим роком!

З Новим роком здоровимо тебе, народе український! І споконвіку любе тобі побажання приносимо: нехай на твоїх ланах, наче щире золото, пшениця й усяка пашниця красується, а по твоїх хатах щаслива доля хай усміхається. Нехай як мак процвітає твоє жіноцтво, а як міцні леви — пишається твоє чоловіцтво.

З Новим роком Тебе здоровимо та й хочемо Тобі в дарунок принести наш «Сніп». Не легко набрати на цілий сніп щирого збіжжя. Важкі наші жнива, та й тяжко збирати колосся. Гей, заросла наша нива терном, та шипшиною, та бодяччям. Скрізь по ній кукіль та шкідливий бур’ян розплодився. Лише де-не-де колосок пшеничний буяє. Дбало збиратимем ми оті колоски, з нашої любові перевесло зробимо й цілий сніп золотого колосся нав’яжемо. Коли ж у снопі й кукіль трапиться, не здивуйте: жнемо, що батьки посіяли. Правда, тільки на сніп спромагаємося, але з снопів складаються копи, а з кіп — скирти!

З Новим роком здоровимо, й се поздоровлення засилаємо усюди й скрізь, де тільки українське слово лунає, де вкраїнське серце б’ється: по Європі, Азії та Америці. З Новим роком і з бадьорою надією на кращу будуччину. Не нидіти, але бадьоритись! Не нарікати, але працювати! Не вмирати, але жити!

Сніп. — 1912. — 1 (14) січня.

Передовиця. Харків, 1 січня 1912 р.

Стародавній звичай каже, що нова часопись повинна оголосити свою програму й тим оправдати свою появу й своє існування. Але чи треба се робити нам? Хіба не досить вже того, що на цілу Слобідську Україну нема ні одної часописі української, щоб неминуча потреба в такій часописі була очевидною.

І коли ми повинні щось говорити, то не се, через що ми видаємо нашу часопись, але тільки се, через що досі ми не видавали й так пізно заходились. Є такі права, що вони рівнозначні з обов’язками. Отже, придбане нами право мати свою пресу накладало на нас обов’язки видавати часописі і на

Слобідській Україні. Досі цього не зроблено, і велика країна, щільно залюднена українцями, була без власної преси. А тим часом кожен день, згублений нині, виросте колись до значення цілої епохи, нами змарнованої, бо незабаром надійде величезна конкуренція народів нашої держави, конкуренція інтелектуальна, моральна й економічна, а тоді лихо буде відсталим...

Отже, приступаємо до справи величезної ваги, до діла справді величного: до здійснення права вільного слова. В кого се право було раз у раз, той не розуміє, яке воно безмежно коштовне, бо хто щоденно п’є свіжу воду й дихає чистим повітрям, не тямить той, яке се добро! Український нарід має засмаглії вуста... Нація охляла без вільного рідного слова...

Приступаємо з душевним трепетом та благоговінням до користування сією найкращою спадщиною, що лишили нам прапрадіди, а мало не згубили діди та батьки. Тонкими незримими нитками зв’язуємо, з’єднуємо й злучаємо наші душі з душами далеких предків наших, бо вимовляємо ті слова, які вони утворили й вистраждали в своїм поході до культури, а вкупі з тими словами приймаємо й їх спосіб уявлення та концепції. І цей таємний психічний зв’язок зміцнюємо часописсю.

Країну оцю — колишнє Дике Поле — оселили й культивували предки наші. З шаблею в одній руці, з чепігою в другій — зміцнили вони своє опанування сією землею. І їх енергією постав Харків. Як змінились способи боротьби, то й предки наші змінили шаблю на перо, а тоді Харків зробився осередком розумового життя й українського літературного руху. На цілу російську Україну був тоді один університет у Харкові, а ректором університету був Гулак-Артемовський. З початком ХІХ віку Харків був огнищем українства: Квітка, Боровиковський, Метлинський, Костомарів і ціла зграя другорядних, але милих серцеві імен. Колись Харків справді був українськими Атенами. Українська національна культура готувала ґрунт для розцвіту національного генія. Але надійшли хмарні варварські часи надвірних причин, настав занепад, зникли благородні традиції й увірвались зв’язки...

Перед нами знов Дике Поле. Знов треба творчої роботи. Отже, наново культивувати Дике Поле й підготувати ґрунт для розцвіту національного генія — се й є наше завдання. Тямимо, що завдання величезне, а сили наші дрібні. Але тямимо й те, що треба розпочати велику справу відродження нашої культури. Іще й те тямимо, що праця наша обіцяє бути вдячною, бо ґрунт сей є органічно, стихійно український, що на тому ґрунті зросла ціла зграя українських письменників з Квіткою на чолі в початку ХІХ віку й Олесем на чолі в початку ХХ віку. За ввесь той час Слобожанщина не дала ні одного російського письменника. Така є сила й могутність української стихії.

Часопись наша призначена для інтелігентної частини нашого громадянства й має вона на меті освітлення культурного становища нашого народу. Усі прояви його життя з обсягу культури духовної та культури матеріальної знайдуть відповідну оцінку в нашій часописі. Часопись наша зовсім не має на думці замінити читачам російську пресу. Ні, бо вона пильнуватиме освітляти всі питання не крізь призму російської преси, не по трафарету тієї чи іншої російської течії, але з свого українського погляду. Се не краще завдання — перекладати на мову українську думки хоч би як ліберальної чужої преси і таким чином бути українським виданням або безплатним додатком чужинної преси.

Наше завдання самостійну думку збудити, з нашого власного національного погляду й інтересу справу освітити й рух направити. Сили наші занадто малі, але хочемо бути тільки першим рушієм, першим призводом в сій країні нашій, якій передовсім призначаємо нашу часопись.

Сніп. — 1912. — 1 (14) січня.

Передовиця. Харків, 11 березня 1912 р.

Коли відомий російський ліберальний діяч Струве, що колись видавав за кордоном «Освобождение», виступив у ліберальній же «Русской мысли» з гакатистичною статтею проти українства, оголошуючи український рух «дійсним народним та державним лихом» і закликаючи російську прогресивну думку енергійно, без усяких двійчастостей та потурань «ступити до ідейної боротьби з українством», то впливова ліберальна російська преса не озвалася проти Струве ані слівцем. Тільки «Новое время» вустами Кривенка похвалило Струве й висловило вдоволення, що й ліберали нарешті вкупі з націоналістами стають до боротьби з українством. Тоді сьому ніхто не хотів вірити, але даремно українська преса домагалася, щоб ліберали голосно по впливових партійних дневниках своїх заявили свою незгоду та несолідарність із думками та закликами Струве та Кривенка. Вони уперто мовчали. Вже тоді ми зазначили з притиском, що се є значуча мовчанка, що за нею схована принципіальна згода усіх російських партій і поглядів в справі українській, усі вони вороже дихають проти нас, усі бажають смерті українству, усі копають йому яму в тій чи іншій формі, усі тільки й ждуть нагоди, щоб погубити нас. Але праві та націоналісти говорять се щиро й одверто і через те з’являються в ролі чесних противників, ліберали ж ще не насмілюються голосно висловити свої вовчі думки, проте хижі та налиті кров’ю очі зраджують їх. Хоч і не дуже зручно ховають ліберали свої дійсні думки, але поміж українцями ще й досі є чимало сентименталістів, які вірять російським лібералам, вірять в їхню прихильність. Сі українці щиро вірять, начебто тільки російське правительство прикро ставиться до українства, але нація російська аж переповнена любов’ ю до українського руху і мріє про ту щасливу хвилину, коли уділить знову українцям їх права!

Визвольний рух приніс розчарування. Навіть сентименталісти-українці своїми маловидющими очима побачили, що справа стоїть не так, що російська нація зовсім не думає вщасливлювати українську, а навіть рух український уважає шкідливим і перешкоджає або ігнорує його. Тоді сентименталісти заявили, що неприхильні, а навіть ворожі відносини росіян до нас се тільки непорозуміння, тільки наслідок незнання про український рух. Росіяни не знають, не догадуються і не підозрівають, що українство страждає й терпить, а коли б дізналися, отоді б відразу вони б зробили українську справу своєю справою. Подаймо тільки росіянам потрібні інформації, і все зміниться... Росіяни нас люблять, треба тільки сю любов зробити активною. А тим часом суворе життя приносить раз по раз нові та й нові прикрості бідолашним сентименталістам. Найбільше віри було в наших сентименталістів до російських кадетів. В очах наших сентименталістів кадети — се наші найближчі приятелі, майже брати наші, заступники та речники наші. Кадетам вони раз у раз віддавали не тільки свої симпатії, але й гроші, й голоси, й людей. Та що там!! Українці залюбки самі поповняли ряди кадетської партії в роках 1906 та наступних... І от сі приятелі не тільки не осудили панів Струве, Стаховичів, Старосельських та інших, але нещодавно вже зовсім цинічно та недвозначно, справді по рецепту пана Струве та Кривенка, злигалися навіть з націоналістами, аби тільки звалити українство в Полтаві. В сьому ч[исл]і «Снопа» читач знайде опис виборів у т[оварист]ві обопільного кредиту в Полтаві. Найважніші точки зазначимо:

1. Кадети різко, виразно й рішуче виступили проти українців.

2. В боротьбі проти українців вони стали до блоку з націоналістами і навіть обіцяли провести націоналіста до Думи Державної за ціну звалення українців нині.

3. Кадети зазначили, що впливові громадські становища навіть на українській території повинні належатись їм, але не українцям.

Коли наші сентименталісти не отямляться навіть по полтавських подіях, то хіба вже в труні зрозуміють вони усю ту шкоду, яку своїм поводженням завдають розвиту свідомості українського народу. Але сі події не тільки про сентименталістів важні. Вони з’явилися вчасною пересторогою для українства перед виборами до четвертої Думи. Вони красномовно кажуть, чи можливі якісь блоки наші з кадетами! Ці події з’ясовують, через що мовчали кадети й їх преса про виступи панів Струве, Стаховичів et tutti quanti! Вони красномовно кажуть, що голосні ворожі виклики російських націоналістів проти українства мовчки поділяють кадети, ба навіть! — кадети не соромляться спілку з націоналістами зав’язати на шкоду українцям. І ще одну річ виказують нам полтавські події, найбільш для нас відрадну: виразні самостійні виступи українців привели до побіди, а спілка російських прогресистів з націоналістами дістала «посрамленіє» в боротьбі з нами. Отже, додаймо ще праці та завзяття, відваги та витривалості, а тоді ніякі спілки лукавих ворогів наших не переможуть нас!

Сніп. — 1912. — 11 (24) березня.

Передовиця. Харків, 18 березня 1912 р.

Чим тільки не було українство в очах і устах наших ворогів? Росіяни звуть український рух польською інтригою, поляки запевняють, що сей рух існує на прусські марки. Був час, коли росіяни-консерватисти звали українство «жидо-кадетською» інтригою. Але найостатнє слово в сій справі належиться тим, які звуть українство «австрійською інтригою».

Пригадуємо, яку бучу збила російська преса, коли позаторік на делегаціях австрійський імператор ласкаво розмовляв довший час із українцем — членом Парламенту Миколою Васильком та й зазначив вірність українського народу до династії та держави. Певна частина російської преси аж пінила, нарікаючи на «австрійську інтригу», лаючи українців та звучи їх зрадниками. Тепер отсе знов австрійський престолонаслідник при нагоді торжества спуску нового дредноута у Трієсті дуже ласкаво розмовляв з представниками українського народу в Австрії. І вже «Кіевлянин» почав лементувати, подаючи спеціальну депешу про ласкаві відносини до українців «вищих сфер» австрійських, про те, що австрійське правительство, бажаючи дати українцям доказ своєї прихильності, запросило до пресового бюро ради міністрів представника української преси д-ра Кушніра, що українці займають по всіх міністерствах значні посади, що, взагалі, стан українського народу в Австрії зміцнився. Безперечно, незабаром відома частина російської преси знову почне свої безглузді наскоки на українство, знов представлятиме українство як наслідок «австрійської інтриги». Найсвіжіша новина се та, що австрійський міністр-президент вносить до Парламенту законопроект про заснування українського університету. Розуміється, й ся новина свідчить про «австрійську інтригу»... Сі два слівця: «австрійська інтрига» мають в собі надзвичайну силу: від них мимоволі блідне з ляку український патріот, бо йому зразу уявляється процес за державну зраду або, щонайменше, підозріння за «неблагонадійність»! Від них суворо вилискує «недрімане око»! Від них хмарою вкривається обличчя пересічного росіянина, який недвозначно починає позирати на цілий український рух. Є дійсно чарівнича сила в тих двох слівцях, бо ніхто, вчувши їх, не лишається байдужний. А тим часом який зміст тієї «австрійської інтриги»?

Се ж не тайна, що українська територія й український національний організм є розрізаний на дві неоднакові частини й поділений між Росією та Австро-Угорщиною, причім геть більша та значніша частина дісталася Росії, а менша — Австрії. Треба зазначити, що український нарід, споконвіку лояльний до своїх суверенів, таким і тепер лишився: колись був лояльний проти литовських великих князів, потім проти польських королів. І треба справді вже тяжких утисків та великої кривди, щоб його з тієї рівноваги лояльності вивести, як се зробила колись Польща. Отже, український нарід наскрізь лояльний як в Австрії, так і в Росії. Чотири мільйони українців в Австрії так же лояльні супроти Австрійської держави і її монарха, як 25 мільйонів українців у Росії супроти Російської держави й монарха. Але лояльність не все буває віддячена державою, і се гаразд знають українці по сей і по той бік кордону! Український нарід є позбавлений вищих шарів: аристократія, духовенство, городяни або спольщились, або змосковились. І се є причина, що обидві держави у XIX віці уважали українську націю за Quantité négligeable. В обох державах се була нація, обречена на смерть. Але вона вмирати не хотіла. Навпаки, в дуже скрутних обставинах вона виявила велику живучість. Треба віддати честь обом державам: вони вжили всіх залежних від них заходів, щоб живучість сю затримати й розвит української нації спинити; і не їх вина, що Лазар — український нарід — воскрес. Український нарід в Австрії, хоч не великий числом, але виявив за останнє десятиліття таку силу, що навішені на нього поляками кайдани почали тріскатись, в рухах українського народу тямущі люди добачили рухи льва.

Отже — далекозорі австрійські політики зрозуміли, що в майбутніх європейських кон’юнктурах український нарід буде важним та значним складовим чинником. І відтоді австрійський монарх і австрійський престолонаслід-ник почали виявляти ласкавіші відносини до українства, хоч попереду австрійський імператор замість відповіді сказав українській депутації: Adieu, meine Herren. Відтоді й правительство почало задовольняти справедливі до-могання українського народу. Поляки довго низводили українське питання на ступінь краєвого, місцевого дрібного значення, але великими зусиллями, витривалістю та постійністю зуміли австрійські українці надати своїм національним змаганням державного значення.

Тепер Австрія пильнує полагодити українське питання не в напрямі за-давлення, як хотіла колись, але в напрямі задоволення українських вимог. Не можемо, отже, зрозуміти, через що се лютить російських україножерів? Адже їм повинно бути приємно, що імператор-німець по-людськи обертається до українського народу, що слов’ янський нарід йде шляхом розвиту і що сьому розвитові сприяє як старий імператор, так і його наслідник. Невже російським україножерам було б приємніше, коли б австрійське правительство примушувало українських дітей до німецької чи польської школи. А очевидно так, бо вони аж скаженіють, чуючи, що на австрійській Україні не тільки народні школи, але й гімназії мають українську мову викладову і що незабаром там у Австрії буде Український університет!

Невже російським україножерам було б приємнійше, коли б українці були в Австрії й досі рабами Польщі та паріями землі? А очевидно так, бо вони впадають в лютість, чуючи, що українці « займають значні посади по міністерствах».

Де коріння сієї безмежної ненависті до українського народу? Відки випливає ся смертельна злість, що їй і кінця не видко? А тим часом, незважаючи на сю ненависть та злість до нас, український нарід у Росії був і є лояльним. Коли ми про щось жалкуємо, то се про те, що російські політики занадто короткозорі і не можуть зрозуміти, що український рух треба зробити могутньою силою Росії, бо більша частина українців живе в Росії. В боротьбі Германії й Австрії проти Росії, в боротьбі німецького світу з слов’янським світом рішучу роль відіграє нарід український, але не народи польський та чеський.

Се вже зрозуміли політики австрійські, але не розуміють політики російські, на превеликий жаль. Австрія перетворюється на слов’янську державу, починає все більше проводити слов’ янську політику, стає небезпечною конкуренткою Росії. В інтересах Росії сю політику перехопити... В руках Росії величезний об’єкт сієї політики — український нарід. Треба зробити його активним, а се можна зробити через національну освіту, через задоволення людських потреб і домагань, як се робить вже Австрія.

Хто перешкоджає, щоб осередок української освіти був не в Австрії, але в Росії? Хто перешкоджає, щоб не один, але три університети українські були засновані в Росії? Хто перешкоджає, щоб українство зробилося, кажучи мовою україножерів, не австрійською, але «російською інтригою»? Хіба се натурально, що «німецька» Австрія відноситься терпиміше до розвиту українського народу, аніж «слов’янська», та ще й «[нерозб.]ская» Росія? І хіба б ми не були щасливі, коли б ми могли укупі з великоросами як рівні, як брати, продовжувати той великий історичний процес, який зробив Росію найбільшою слов’ янською державою, в якому наші предки прийняли таку значну й велику участь.

Не наша вина, що нас одпихають і що нас зневажають. Не наша вина, що україножери [нерозб.] хочуть смерті нашого народу, аніж його розвиту, [не-розб.] не наша вина.

Але була б наша вина, коли б під впливом виявлюваної до нас злоби та ненависті ми згубили рівновагу й відхилились від того шляху, який веде нас до національної освіти й культури. Ми глибоко віримо, що на сім шляху російський нарід колись протягне нашому народові братню руку і тоді замовкнуть вигуки україножерства. А до того часу ми мусимо невпинно працювати.

Сніп. — 1912. — 18 (31) березня.

Передовиця. Харків, 25 березня 1912 р.

Майбутність народу, який не має своєї держави, лежить у сильному розвиті морального примусу, в здоровій непідкупній громадській опінії, яка змушує до виконування громадських обов’язків тих, хто сам не доріс до почуття їх обов’язковості.

Щоб з етнографічної маси перетворитися на націю, треба мати спільні, сказав би, загальнонаціональні ідеї чи ідеал. Але вони впливають на маси тільки тоді, коли по довгій повільній еволюції вони перетворилися в почуття. Тоді вони цілком забезпечені від сперечаннів, і треба дуже багато часу, щоб вони зникли. І тоді вони мають величезну силу. Такі основні ідеї незвичайно міцні в колективній душі нації. Зведені до однієї ідеї чи ідеалу, з’являються вони в виді непереможної моральної сили. Отся моральна сила і становить основний зміст нації.

Колись нарід наш, який тепер в головній своїй часті творить безсилу розбиту етнографічну масу, утворив таку непереможну силу. Се було в XVII віці, коли народний рух обхопив усі частини, усі окремі землі українського народу і Прикарпатська Україна дихала тією самою любов’ю до свободи й ненавистю до чужого панування, що й лівобережна. Се був дивний, хоч короткий час в історії українського народу: усякі різниці між окремими членами народу зникли під впливом іноді не висловлених, але тим дужче відчутих ідеалів політичної свободи та економічної рівності. Не було тоді ані пана, ані мужика, ані бідного, ані багатого, бо всі були рівними. З кінцем повстання Богдана Хмельницького, повстання, яке перетворилося на довгу завзяту війну між народом українським та польським, українці виявляли з себе досить одноманітну, сливе однорідну з психологічного погляду масу, яка жила однаковими думками, однаковими інтересами, однаковими ідеалами й мала однаковий рівень. Тоді нарід наш мав не тільки ідеї, але другу не менш важну річ: характер, щоб тії ідеї осягти. Але тут надійшла одна перешкода, страшний елемент розкладу: се чужинецькі елементи, які становлять один з най-певніших засобів досягти морального розкладу в кожній нації.

Ще не заспокоїлись хвилі, викликані повстанням, як вже почався процес розкладу однорідної національної маси. Поділ України між Польщею і Росією в 1667 році, розрізнивши й розірвавши український нарід на дві частини і таким чином знесиливши моральну відпорність цілого народу, положив найбільший початок нового поневолення українців. Се був удар, від якого нація почала гинути, не досягши свого розцвіту.

Правобережна Україна почала заселятись польськими панами та аван-тюрниками, лівобережна — московськими. Цілі волості, трохи не цілі повіти були віддавані на правобережній Україні полякам — польськими королями, на лівобережній росіянам — московськими царями. Вкупі з тим український нарід почав витворювати з-поміж себе самого панський шар. Таким чином у XVIII віці на Вкраїні було аж три роди панства. Польське, розуміється, тягло Україну до Польщі, російське нахиляло до Росії, а панство українське, займаючи хитку позицію поміж панствами російським та польським, хилялось на всі боки.

Перед українським панством була двоїста задача: з одного боку, дбати про свій класовий інтерес, а другого — обороняти автономію народу українського. А тим часом і польські королі, і російські царі могли сприяти українському панству тільки при умові, що воно покине свою національну позицію, однаково неприхильну як всепольській, так і всеросійській державній ідеї. По недовгій, хоч і завзятій боротьбі, яка висунула на поле битви не одну величну героїчну постать українських патріотів (напр., Павло Полуботок), українське панство винародовилося цілком по всій Україні: частина його переробилася на поляків, частина на росіян. За панством помалу посунули купецькі, а потім і міщанські шари. Трохи довше задержалось при своїм народі українське духовенство, але потім і воно пішло шляхом відступників. Тільки в Галицькій Україні завдяки релігійній різниці між народами польським та українським духовенство й досі національне.

Отже, тепер з початком XX віку український нарід згубив свої вищі шари й складається виключно з простого селянства, наймитів та робітників. Ми, українці, фактично, може, найбільш демократична з усіх націй! На цілому просторі землі, що посідає український нарід, панство й буржуазія, що живуть на Вкраїні, належаться до інших націй або, принаймні, не почувають своєї єдності з народом українським.

Усякому відомо, які злиденні, темні та неосвічені селяни в Росії. Отже, коли згадати, що ціла нація українська складається тільки з селян та бідноти, то зрозуміло, що ся нація перебуває в нечувано поганому становищі. Ніхто не поважає українців навіть на їх власній землі. Слово «хахол» зробилося синонімом рабства й некультурності. Навіть мова українців вважається за щось таке погане, що сором і говорити при людях по-українськи. Через се усюди в більшій чи меншій мірі повторюється історія, описана в «Протесті галицьких українців проти мадярського тисячоліття». Венгр, інспектор шкільний, приїхав ревізувати сільську школу. По ревізії був запроханий до священика-українця на обід. Розуміється, розмова йшла по-венгерськи. Під час обіду вбігла мала донечка священика і щось защебетала по-українськи. Венгр, увесь червоний, схопився з місця і з словами: «Я не можу бути в хаті, де гавкають по-собачому» (себто говорять по-українськи), вийшов з господи.

Щось подібне почуєте скрізь «від Карпатів аж по Кавказ» і в школі, і поза школою. І хоч нарід український числить своїх членів понад тридцять міліонів, можна сміливо сказати, що він — парія між народами Європи.

І от протягом двох століть згубив він усе, що є ознакою нації: спільні ідеали й характер. Хоробрість, призвід, енергія, дух підприїмчивості — все це згинуло, наче його ніколи й не було. Більше того: між окремими частками народу затерлась навіть свідомість своєї одності та спільності. Справді, землею був наш нарід і в землю обернувся. З етнографічної маси протягом довгих віків утворив з себе націю, підвівся на високий щабель культури й потім звідти швидкою ходою спустився до найнижчих щаблів, до низин людськості, знов став етнографічною масою, а нині знов розпочався творчий процес і знов з етнографічної маси в болях та стражданнях виробляється нація українська. Правдивий фенікс, що відроджується з попелу руїни! Але який же довгий та важкий шлях стелеться перед українцями. І мимоволі сумніви постають, чи воскресне ще раз наш нарід? Чи може воскреснуть те, що на смерть призначено, що вже вмерло? Чи витвориться з народу нація? І в відповідь на ці сумніви несеться торжествена побідна пісня життя: Христос воскресе! Христос воскресе!

Сніп. — 1912.— 25 березня (7 квітня).

Передовиця. Харків, 29 квітня 1912 р.

Передвиборчий рух на Вкраїні розпочався... Придивляючись до нього, можна сказати, що хоч то й є рух на Вкраїні, та не є рухом українців, але росіян, поляків, євреїв... Ні найменшої агітації з боку тієї чи іншої української групи. Щоправда — теоретично українці обох напрямів ухвалили прийняти найжвавішу участь у виборах до четвертої Думи, ухвалили принципіаль-ну бажаність технічних блоків із відповідними групами та партіями інших націй на Вкраїні, але вже заздалегідь зазначили, що коли технічні блоки зав’язані не будуть, то українці повинні самостійно провадити виборчу кампанію, виставляючи своїх самостійних кандидатів. В сих ухвалах не можна не добачити деякого безперечного розвиту української національно-політичної думки в порівнянні з становищем українців при виборах до третьої Думи, коли вони безоглядно й без застереження віддали свої голоси сливе по всій Україні (виключаючи Харків) на користь російської кадетської партії. В сих ухвалах не можна не добачити, що українці починають тверезо ставитись до вимог життя в російських державно-політичних обставинах, починають розуміти свій національний інтерес і, що найважніше, починають емансипува-тись з-під абсолютного впливу на них кадетської партії. Мало того — українці піднесли лозунг: провадити вибори самостійно, коли технічні блоки не бу — дуть зав’язані. Ся остатня постанова свідчить про моральне визволення українців з рабської покірливості перед ліберальною російщиною, яка в певних українських кругах була справжнім фетишем.

Але, зважившись на такі ухвали, українці наче витратили всю енергію, бо, як угорі зазначено, ніякого передвиборчого руху з боку українців нема. А тим часом вже є зовсім виразні вказівки, що до четвертої Думи українці провадитимуть виборчу кампанію ізольовано і повинні виставити своїх самостійних кандидатів, за виключенням Києва, де, як повідомляла «Рада», вже геть давно зав’язано блок і виставлено українського кандидата. Та причиною сього втішного київського з’явища, здається, є те, що кияни-українці люблять робити une bonne mine au mauvais jeu і в свій час голосно сурмили, наче депутат від Києва д. Лучицький є українець, коли тим часом се чисто — кровний кадет, хоч і вкраїнського походження та з українофільськими симпатіями...

Не кажемо, що й сього разу ставленик київських українців займає таку ж неясну постать і що, власне, се не блок, але компроміс, зазначаємо тільки, що деінде по Вкраїні ледве чи можлива така «згода в сімействі» між українцями та російськими поступовцями. На Лівобережжі й на Слобідській Україні кадети вже висловили своє непримириме щодо українців становище: ніяких блоків з українцями вони не хочуть, бо, на їх думку, українці й так повинні віддати їм задурно свої голоси, «щоб не пройшли, мовляв, чорносотенці та націоналісти».

На думку кадетів, пан Біг сотворив українську націю на те, щоб вона була матер’ялом для прославлення й зміцнення російських лібералів, які, загалом кажучи, займають добрі становища й мають значні маєтки на Вкраїні, як колоністи та культуртрегери. Але ж такої самої думки тримаються й націоналісти російські й чорносотенці щодо ролі української нації. Отже, коли українську націю питають, під яким соусом хоче вона бути з’їдена на виборах: під кадетським, націоналістичним чи чорносотенним, а вона відповідає, що вона взагалі не хотіла б, щоб її з’ їдено під російським соусом, то на се всі: і кадети, і чорносотенці, й націоналісти гуртом обурено співають: українці відхиляються від теми!

Кадети наївно лякають нас націоналістами та чорносотенцями, бо само-вдоволено уважають себе дуже принадними джентльменами, які вже роблять велику честь українцям, коли ласкаво згоджуються дозволити, щоб українці подали за них свої голоси.

Ся пиха Навхудоносорова тим більше смішна, що тактика й політика кадетів у третій Думі цілком скомпрометувала сю опортуністичну партію в очах всіх дійсних друзів свободи, а безталанність, часом навіть безпринципність їх вождів та лідерів знищила всяку віру до них.

Спритніші з них се зрозуміли, і таким робом нині випливла нова «партія» чи «спілка» безпартійних прогресистів, під яким іменем ховаються здебільшого кадети...

Але в однім кадети лишилися незмінними — се в справі українській. Чи можливі б були на польській території такі відносини кадетів відносно поляків, які вони дозволяють собі на території українській відносно українців. Рішуче ні, бо кадети уважають поляків за націю, а українців — ні! В отім «Ні» є цілий світогляд плантаторів та колоністів, хоч би й у ліберальній машкарі!

І так з нами вони не хочуть поводитись як рівний з рівним, не хочуть з нами навіть «про умови» балакати. Гаразд!

Отже, ми змушені дбати про себе самі без усякої спілки. То й дбатимем.

Що можемо ми виграти, самостійно проводячи своїх кандидатів? Зрозуміння, що наш порятунок тільки в нас самих, що спільників у нас нема й не може бути, що тільки гуртування наших власних сил дасть нам перемогу. Раніше чи пізніше ми однаково повинні виступити самостійно — отже, чим швидше, тим краще. Чим швидше, тим краще, бо, віддаючи наші голоси на користь чужинців, ми марнуємо наші сили, ми деморалізуємо себе самих і, що найгірше, удаємо перед собою й перед людьми, наче робимо справжнє корисне діло, дуримо себе. Ся облуда повинна геть розвіятись.

Нам ні на кого надіятись, через те ходім самі. Ходім самі, не біймось і не лякаймось. Адже під нами є наш власний міцний ґрунт.

Але ходім відразу певною ходою, не хитаючись, не вагаючись і не збочуючи. Ми дійдемо до своєї мети.

Сніп. — 1912. — 29 квітня (12 травня).

Передовиця. Харків, 30 серпня (12 вересня) 1912 р.

Існує легенда, начебто австрійське правительство сприяє розвитові українського народу. Розуміється, нічого б дивного не було, коли б правительство держави сприяло розвитові одного з народів, що складають державу, але в дійсності справа стоїть навпаки — австрійське правительство не тільки не сприяє українцям, але навіть шкодить їх розвитові, а щоб справу замаскувати, утворено легенду про сприятливість правительства Австрії до українців.

Брехливість сієї легенди легко пізнати з тих відносин, які уділяє правительство українській справі взагалі, а зокрема справі українського університету у Львові та справі виборчої реформи до сойму. В обох цих справах правительство раз у раз обіцяє на вербі груші, грає облесливими словами, раз у раз дурить простодушних українців, а українці раз у раз дають себе одурити і по новім одуренні знову хочуть бути одуреними.

Ніколи ні в чім правительство не виявило рішучої волі задовольнити пекучі потреби українства, ніколи не вжило справжніх заходів до поліпшення неможливого становища українців в Австрії, а всі жалі та нарікання українців завжди збиває цинічним аргументом: у Росії українство є ще в гіршому стані... Взагалі, крім слів, крім словесного шуму, крім якоїсь прикрої, а почасти навіть отруйної шумовини з огляду на нашу національну енергію та витривалість — нема нічого!

Легенда голосить, що правительство сприяє українцям та топить у ложці води поляків, а проте «нелюблені» поляки безжурно панують і все зміцнюють своє становище в Галичині, а «люблені» українці лежать долі, простя-тені в поросі і позбавлені таких елементарних прав, як право на вищу освіту в рідній мові!..

Кров палає, коли подумаєш, що «сприятливе» правительство раз у раз зволікає справу заснування українського університету й штучно змушує цілу національну енергію повернути на здобуття того, що інші народи мають без усякої боротьби, як світло сонця, повітря, воду!..

А навкруги гуде, аж реве польськими й московськими голосами легенда про сприятливість правительства до українців!..

Хто утворив сю легенду? Де причини її утворення? Яка мета її утворення? Хто вірить легенді?

З того часу, як зовсім несподівано для політиків і дипломатів на сході Європи українство виросло в значну силу, яка має тенденцію широко розвинутись і зробитись поважним, а може, й найповажнішим чинником у можливих політичних кон’юнктурах, з того часу австрійське правительство виявило замір тую нову ще не рафіновану, але величезну силу — придбати для себе. Воно схотіло зужити сю силу для своїх потайних цілей, для своєї великодержавної політики. Уважаючи на майбутні дуже можливі комплікації межи-народні, воно хоче з усієї сили придбати для Австрії симпатії українства!

Але австрійське правительство тямить, що українство має величезну потенціальну силу, яка при добрій організації та свідомості національній може й не датися нікому до ужитку. Отже, завдання правительства не тільки сю силу уживати, але й лишити її у теперішньому стані, не дати їй змоги організуватись, просвітитись та й зрозуміти цілу свою міць та могутність. Одно слово — тримати українців у statu quo — оце й є політика австрійського правительства з австрійського державного становища. Але крім погляду з державного становища австрійське правительство має ще інші погляди на українську справу, а саме — се погляди польський та чеський. Адже не треба забувати, що австрійське правительство — се повсякчасні рівноваги впливів німецьких, чеських та польських!

Наскільки в склад австрійського правительства входять німецькі чинники, настільки воно готово задовольнити українські домагання в сфері культурній, себто, напр., в університетській справі, бо се не шкодить ні німцям, ні Австрії, на їх думку.

Але наскільки в склад австрійського правительства входять брати-слов’я-ни, настільки всякий поступ українства є безнадійний. Чехи-міністри не хочуть українського університету, бо їх національна політика полягає в тім, щоб підтримувати Росію, а підтримувати Росію в чеській інтерпретації — значить гнітити українців в Австрії, щоб часом «єдиний русскій народ» не розколовся через український університет. Чехи — теоретично зробилися нашими принципіальними ворогами, хоч ми самі раз у раз прихильно ставилися до них.

Міністри-поляки, як взагалі всі поляки, не хочуть ні корисних для українців реформ, ні українського університету, бо се, на їх думку, рівнозначно тому, що незабаром український народ, просвітившись, прийшовши до свідомості й організації, грізно спитає їх: по якому праву Галичину й правобережну Україну захопили вони в своє посідання?

Польська психологія відносно українців — се психологія злочинця, що з ляком дожидає, як підростуть діти убитих чи окрадених батьків і схочуть відібрати в нього награблене чи накрадене добро! Ціла задача такого злочинця — се тримати дітей у пониженні, се не давати їм дізнатись про злочин, вбитись у силу, щоб відібрати в злочинця своє добро.

Зрозуміло отже, що для міністрів-поляків розвит українства — се гострий ніж у серце, се початок кінця їхнього неправного панування. А хто ж не хоче панувати, а тим більше, який поляк не хоче панувати?!

Таким чином, «австрійське правительство», складаючись з міністрів німців, чехів та поляків, містить в собі незвичайно різких, гострих і принци-піальних ворогів українства.

Чи може ж воно зробити для українства щось більше, ніж запевнення міністрів-німців, що вони б охоче дали українцям університет і охоче б бачили полагодженою виборчу реформу на користь українців? Се міністри-німці кажуть зовсім щиро і щиро б се зробили, бо розуміють, що збільшення сили й ваги українства зменшить силу й вплив поляків, а се німцям в їх інтересах бажано.

Але вони можуть тільки говорити, зробити ж щось вони безсильні!..

Само собою розуміється, що все оце гаразд знає й розуміє само правительство австрійське. Воно тямить, що тепер українські домагання в Австрії — се цілком безнадійна річ і аж тоді можуть бути задовольнені ті домагання, коли українство розвине величезну силу... Але сказати се голосно значить навіки відштовхнути українство від Австрії тоді, коли Австрії саме дуже потрібні симпатії українства. Отже, для придбання симпатій українства треба вигадати якогось заходу, щоб нічого не коштував і нікого ні до чого не зобов’язував.

І от при таких складних обставинах витворюється легенда про сприятливість правительства до українців. Автор сієї легенди, розуміється, колективний, і можливо, що австрійське правительство витворило її в порозумінні й за згодою проводирів польських у Г аличині, які охоче згодились, щоб розголос про любов правительства до українців був найширший, аби фактичний стан польського панування лишився без найменших змін. Можливо навіть, що ся легенда була підказана поляками-міністрами. Адже вони нею не тільки досягали своїх цілей з державно-австрійського й національно-польського поглядів, але ще й нацьковували московську націю та російське правительство на українство. Таким робом одним зручним ходом можна було досягти незвичайних наслідків. І справді, недалекі московські публіцісти та політики а 1а Меньшиков пойняли віри цій легенді й почали накликати до репресій на українство з боку російського правительства, навіть не підозріваючи, що ллють воду на польський млин. Безперечно, є се геніальний хід — змусити в українській справі Меньшикових, Бобринських і навіть російське правительство грати у польську дудку...

Але найгеніальніше — се те, що деяка частина самих українців завагалась і почала вірити в сприятливість австрійського правительства. Простодушні та щиросердечні, вони й досі ще забувають про діла та вчинки, а вірять словам. Не знаючи лукавства, вони не підозрівають, що «язик даний людині на те, щоб ховати думки, якщо очі їх зраджують». І таким робом легенда утворила й поміж українцями штучні настрої, які не відповідають дійсності.

Але нині є час, щоб українські політики з цілою силою сю легенду знівечили й рішуче зажадали відповіді від німецької частини австрійського правительства: чого воно хоче: визволення чи рабства українства, бо поляки своєю шовіністичною політикою зробили зовсім неможливим сумирне су-життя українців з ними. Нехай німецька частина австрійського правительства вкінці зрозуміє, що довго дурити українство порожніми беззмістовними словами воно не зможе, що такими заходами симпатій українського народу не з’ єднає, але навпаки — може їх згубити назавжди.

Нехай німецька частина австрійського правительства зрозуміє, що українство вже виросло понад «слова» й органічно потребує «діл». І коли німецька частина правительства справді сприяє нам, хай вона дасть зараз же університет у Львові й візьме рішучу постанову: доки поляки не погодяться з українцями в справі соймової реформи виборчої, доти галицький сойм скликаний не буде, хоч би се тяглося роки, бо скликання галицького сойму нині є власне не що інше, як провокація українського народу, не що інше, як посміх з героїчної боротьби горстки українських соймових депутатів, не що інше, як вода на млин польської шовіністичної заїлості та зарозумілості, не що інше, як лукаве віддавання українського народу в Галичині в рабство полякам.

Але коли австрійське правительство в сій жизненій справі знов, як завжди, стане на бік поляків, хоч би й замаскувавши свою позицію новою легендою або обіцянкою, то українські політики повинні геть відкинути всякі сентиментальності й зробити відповідні висновки з того факту, що ми «самі, зовсім самі» і що ніхто нам не сприяє. Час вже дати пізнати, кому треба, що українці вже перестали задурно роздавати свої симпатії і що кривда, зроблена одній, хоч би невеличкій, частині нашого народу є кривдою, заподіяною цілому нашому народові.

Годі гратись словами.

Що ж доторкається ласкавих слів австрійського імператора, звернених до українського клубу, то подібні слова колись в нашій історії були проголошені також королем і також в справі польсько-українських відносин. Се було ще за старої Польщі, коли король Володислав приймав депутацію з Богданом Хмельницьким на чолі, яка жаловалась йому на польські кривди й просила захисту та оборони: «Здається, час би вам усім згадати, що ви — вояки, маєте шаблі. Хто ж вам не дає постояти за себе? А я усе буду вашим добродієм».

Розуміється, слова австрійського імператора більш модернізовані, але зміст їх той самий: імператор щиро хоче бути добродієм українців у Австрії, але вдіяти для них нічого не може.

Історія повторюється.

Сніп. — 1912. — 30 серпня (12 вересня).

Передовиця. Харків, 9 (22) вересня 1912 р.

Вибори до Думи Державної вже незабаром відбудуться. Період передвиборчої агітації вже розпочався. Агітація! Як дивно звучить се слово в прикладанні до наших обставин. Вогкою пеленою млявості та покволості окутане все життя в Росії. Повільні рухи, пиняві думки, мляві події — се все характерні прикмети громадського життя московського громадянства. І сей загальний тон життя пануючої нації впливає й на життя українського громадянства. Наче якась велетенська постать, незграбна та похила, з безсило позвисалими руками, стоїть українське громадянство на зігнутих ногах. І глибокою іронією звучить слово агітація, коли прикласти його до українства, що перебуває в летаргії. Треба загітувати сей летаргізований організм, треба — випрямити ноги, вирівняти тіло та підняти руки в сієї похилої постаті. Яка для сього потрібна праця! Яка се велика, довга та тяжка праця!

І от до сеї важкої праці повинні ми взятись з повною свідомістю як її ваги, так її потреби. Швидше, зараз, повинні!

До сеї повинності кличе нас формально закон, до сеї повинності закликає нас тяжке становище нашої національної справи й почуття власної гідності. І коли б ми навіть не хотіли розпочинати виборчу боротьбу, хотіли б ухилитись від неї, ми, проте, силою речей змушені до неї вступити. Стороння сила пхає нас до неї.

Йдемо на вибори не во ім’я дрібної партійної боротьби за впливи, амбіції. Се не про те йде річ, чи кадети, чи праві, чи ліві партії російські матимуть перевагу в Думі Державній. З нашого національного становища не те важно, які саме москалі будуть у Думі Державній, а те, чи будуть у ній українці? Ми симпатизуємо більше тим або іншим напрямам серед московського громадянства, але гаразд розуміємо, що кожен рік приносить зміни в партійних групованнях москалів і вчорашній кадет виглядає сьогодні в одежині безпартійного прогресиста або навіть замаскованого націоналіста. Таким змінам нема кінця, але різниця між націями московською та українською, між їх інтересами не зменшується від того. І, йдучи на вибори, йдемо боротись за право нашої нації на життя. Не за скороминущі партійні інтереси ми боремось, а за постійні інтереси нації.

Коли б ми спромоглися, коли б напружили сили й післали з України стільки послів до Думи Державної, скільки надає нам закон, ми б досягли ухвали законів, що забезпечили б наше життя національне. Се цілком від нас залежить. Тільки від нас. Від нашої бадьорості, витривалості, свідомості.

Насамперед нам треба свідомості! Всі українці — усі повинні стати в свої ряди під українську корогву. Всі ставаймо: не сміє ні один з нас бути в чужих рядах. Які б не були гарні та принадні написи та наліпки на чужих рядах — не спокушаймось. Мовчки з повним розумінням та свідомістю ставаймо в свої ряди. Хто лишиться в чужих рядах, той вчинить зраду проти свого народу. І не тільки той, хто йде в чужі ряди, але й той, хто стоїть осторонь від усього, хто хоче байдуже приглядатись до боротьби — навіть і той чинить зраду. Всі українці, всі повинні стати в ряди. Адже справа йде про інтерес нашої нації.

Потім витривалості нам треба. З усіх народів слов’янщини ми, мабуть, найменше витривалі. Ми досить легко запалюємось, ми зовсім щиро хочемо сьогодні досягти певної мети, але вже другий день бачить нас зневіреними і найменша перешкода геть відкидає нас від мети й змушує зректися наших гордих мрій. Ми не вміємо день у день, довго, непохитно, незмінно працювати, щоб осягнути призначену мету. Ми нарід м’якої вдачі, слабої волі. Се наші національні хиби. Се повинні ми зрозуміти і виховувати, культивувати в собі витривалість для щоденної боротьби. Ми можемо в запалі, в захопленні зробити велетенський вчинок, але цілком не здатні шляхом дрібної, плановної, невпинної праці бути творцями великих подій. А тим часом тільки сі остатні події суть довговічні, довготривалі, не скороминущі, для цілих поколінь важні, для виконання нашої будуччини корисні. Дрібної, часом не-замітної, комашиної праці нам бракує. До сієї праці нахилімо себе! Тільки в такій праці є забезпека успіху, перемоги, побіди.

І третє нам потрібне — се бадьорість.

Ми — ходячий смуток, зневіра, сум. Нема бадьорості в наших :душах, нема віри в свої сили. А хіба можлива творча робота без бадьорості. Ціле широке громадянство наше страждає на сю страшну недугу.

Хто йде на боротьбу з сумом у душі, без бадьорості в серці, хіба може той довго втримати сю боротьбу, хіба зможе він перемогти? Не ворог його подужає, а сум заїсть. Елемент самозгуби носить він у собі. Отже, виробляймо бадьорий світогляд, особистий і громадський. Бадьору людину ніякі перешкоди не спинять, бадьорість дасть завжди перемогу. Отже, йдім до виборчої боротьби свідомо, витривало, бадьоро!

Треба нам провести своїх послів до Думи Державної. Отже, зробімо се. Аби схотіли ми сього, то й зробимо. Кажуть, нема кого з нас вибирати, кажуть, нас мало, а «їх» — наших противників — більше. Се неправда! Ми маємо людей, людей достойних, працьовитих, щиро відданих нашим інтересам. Ми маємо політичних борців. Їх пошлімо.

Не робімо так, як досі, що кожен хоче бути свавільним, некарним, а через те не слуха громади і коли не по його, то за чужого голос подає, а не за українця. Се причина руїни. Розважмо й поміркуймо. І виберімо з-поміж себе енергійних, здатних людей, переконаних, які б не хилялись на всі боки, але вели виразну тверду українську політику. Вибрати нікчемних, млявих тюхтіїв на послів — се ще гірше, ніж зовсім не вибрати ніякого, бо тюхтії просплять наші інтереси. Хто приймає на себе обов’язки нашого посла, той віддає себе на жертву громадським інтересам — так треба розуміти обрання.

Є в нас кого вибирати, є й кому вибирати. Але ті, хто має вибирати, дуже несміливі, затуркані люди. Треба до них підійти й їм сказати, нагадати про їх обов’язки. І вони зразу зрозуміють свої інтереси й свої обов’язки. Перемога буде за нами. Тільки ходімо з ясним чолом, з бадьорою вірою, з розумною свідомістю. Ходім працювати. Не довго навіть вже працювати, але великих наслідків доробитись можемо.

І не журімось, але радіймо, що на шляху йдемо зовсім самостійно. До бадьорих навіть ледачі й мляві незабаром пристануть: так сильно й могутньо впливає на людей приклад і призвід.

Сніп. — 1912.— 9 (22) вересня.

Передовиця. Харків, 16 (29) вересня 1912 р.

Шануючи свої старі рабські традиції, українці вжили всіх заходів, щоб на виборах до 4-ої Думи Державної на Вкраїні не йти нарізно з московськими поступовцями групами, але щоб мати спільний список кандидатів, уложений шляхом обопільного компромісу. Але всі заходи українства даремні. Москалі розуміють «згоду» так, як розуміли її ще за Богдана Хмельницького московські воєводи: українці повинні віддати все і не мають права вимагати «умов», «забезпечень» або «компромісу» з боку москалів. Ні на які виборчі компроміси москалі не йдуть, вимагають слухняності, а за се «обіцяють» свою ласку та протекцію... Ніде українці не досягли від московських прогресистів признання права на рівноправне становище при виборах. Скрізь найщиріші, найсердечніші заходи українців розбилися об міцний мур московського шовінізму, що натяг не себе машкару лібералізму. Московські ліберали йдуть на компроміси з ким хочете й в чім хочете, але ніколи з українцями в справі їх національних прав...

В чім захована причина сього сумного з’явища? Вона глибша, ніж се здається, і може бути з’ясована тільки через зрозуміння того процесу, яким витворилося сучасне московське громадянство на Вкраїні, кажемо власне про лівобережну та слобідську Україну.

Головний контингент «вищого громадянства» — се нащадки старих українських родів не тільки панських та духовних, але й мужицьких. Оці нащадки становлять основу московського громадянства на Вкраїні — коло ³Д усього! Додавши до цього ще чистокровних зайд з Московщини коло ²Д, матимем повне уявлення про склад московського громадянства на Україні. Усі оті люди належаться сливе виключно до заможних або впливових шарів громадянства.

Найбільше визначаються нетерпимістю та ворожістю до українства сини «хохлов і хохлуш», як вони себе самі атестують. Московський шовінізм має в їх лиці найщиріших слуг та челядників. З чистокровними москалями українці, може, й могли б погодитись, могли б утворити обопільний компроміс на рівних правах, але сини «хохлуш» люто виступають проти всякого компромісу на користь українців. Напівсвідомі ренегати, вони невиразно, але все-таки в глибині своєї свідомості відчувають, що розвит українства — се не тільки докір їх ренегатству, але й небезпека їх існуванню. Бо коли чистокровні москалі побачать, що українці становлять поважну силу, вони, розуміється, волять краще мати діло з чистокровними українцями, аніж з ренегатами. Треба зазначити, що чистокровні москалі, хоч і користуються послугами ренегатів, але почувають до них відразу, яку не завжди можуть навіть сховати. Але поки що сини «хохлуш» відіграють значну ролю в витворенні московської громадської опінії на Вкраїні і впливи їх такі великі, що вони все мають змогу стати поміж українцями й чистокровними москалями, щоб перешкодити обопільному порозумінню та згоді обох націй.

Отже, найбільше лихо сучасне на Вкраїні — се «сини хохлуш», які плекають і загострюють московський шовінізм відносно українців. Щоправда, між ними є й такі, що хотіли б приподобатись і «нашим і вашим», але більшість гостро ворожа українству.

Отже, либонь зрозуміло, що сей стан речей рішуче забороняє українцям з чисто етичного погляду порозуміватись та погоджуватись з «синами хохлуш» і тільки прикрі обставини життя, суворі відносини «сфер» змушують українців з тактичних поглядів ухилятись від чистої принципіальної політики, йдучи на можливі компроміси з «синами хохлуш».

Але національна Немезіда зараз же мститься за такі неприродні та неморальні компроміси з боку українців. Вона засліплює їх очі і віддає під моральний вплив та панування тим же «синам хохлуш».

Наше сумне минуле нас вчить, що ясної будуччини ми зможемо досягти тільки виразною принципіальною національною політикою. Усякі компроміси з нашими ренегатами не тільки не роблять нам користі, але шкодять нам, морально нас знесилюють, а «синам хохлуш» надають сили та відваги. Через те треба гостро осудити ті виборчі українські округи, де українці згодились дурно віддати свої голоси на московських кандидатів. Там, де се зроблено, виявили українці брак політичного розуміння, злочинну короткозорість і звикле «ледарство гидке».

Там, де се зроблено, українці нерозважливо віддали свої національні позиції. Легко їх було віддавати, але назад одбивати буде безмірно важко.

Поки ще не пізно, повиннні українці схаменутись, і коли вже життьова хвиля вимагає компромісу, хай сей компроміс буде обов’язково обопільний. Поза обопільністю не може бути компромісу. Се було б вже зрадою національних інтересів.

Коли ж такий компроміс неможливий, ми повинні самостійно провадити виборчу кампанію.

Треба привчатись нам до самостійних виступів, а не ховатись за чужі спини, а особливо не віддавати свою долю в руки «синам хохлуш». Кожен самостійний ступінь, який ми тепер зробимо, виросте згодом до значенння величезної події, кожна положена нами самостійно цегла розростеться у величезний будинок, але й кожна помилка, кожна уступка даремна колись досягне значення катастрофи.

Такий тепер родючий ґрунт і такий плодючий час, що кожна посіяна насінина розростеться в гіллясте дерево.

Сіймо ж тільки те, що достойне є нашої великої будуччини. Культивуймо свої власні поля й не зважуймось марно розкидати насіння по чужих нивах, щоб не справдились слова великого поета нашого: «І навіки проклянетесь своїми синами»!

Сніп. — 1912. — 16 (29) вересня.

Передовиця. Харків, 23 вересня (6 жовтня) 1912 р.

Alea jacta est! Усі розмови, перемови й вагання укінчилися! У виборах до 4-ої, як і в виборах до 3-ої Думи Державної українці в Харкові йдуть цілком самостійно. В добрий час!

Яке значення сієї події? Насамперед — моральне. На українців дивилися справа й зліва, їх пильнували заманити до чужого табору, їх вабили широкими обіймами всеросійськими, їх лякали реакційними небезпеками, і все це для того, аби й харківські українці вдіяли те, що раз у раз діють українці на Вкраїні російській, себто зробилися б безплатним додатком до якоїсь московської партії чи групи. Але в сю так важну для цілої української справи хвилину харків’яни виявили глибоке розуміння вищих національних інтересів, виявили політичний такт і далекосяглий світогляд. Вони вибрали той шлях, який єдино можливий в сей історичний момент. Але, ухваливши таку постанову, взяли українці й великий обов’язок на себе. І коли вони того обо-в’ язку не виконають, краще б їм тоді й не розпочинати цілої виборчої кампанії, бо намірене, заповідане, але не зроблене, не закінчене діло більше зашкодить, ніж коли б його зовсім не починали. Сей обов’язок є віддати на своїх виборців поважне число голосів. Коли вже боротьба, то боротьба! Кожен українець повинен пам’ятати, що від його енергії в передвиборчій боротьбі залежить честь і достоїнство української справи. Не треба навіть довго боротись, бо вибори мають відбутись за кілька днів! Отже, чим менш часу, тим більшу треба виявити енергію та завзяття. Не тільки до вкраїнців треба йти, але до всіх «малороссов»-«хохлов», до всіх, в кім ще не згас остаточно огник української свідомості та національної приналежності. Треба йти навіть і до тих, в кого сей огник згас вже, треба його наново запалити! Треба їм сказати, що ми боремось за найсвятіші національні й людські права! Треба йти до всіх, кого ще не споганила ненависть до українства й до його відродженого життя! Треба йти й їм нагадати, що перебуває Вкраїна лютий час і що порятунок наш лежить тільки в нас самих. Тільки в нас самих, а не в чужих. Всесвітня історія, уся без найменшої виключки, вчить нас, що горе тій нації, яка віддається під опіку чужої!

З доброї волі й по зрілій розвазі ступили харківці на шлях самостійної роботи. І вже самий сей факт має величезне значення з психологічного погляду. Схотіли українці бути поважним політичним чинником і вони будуть, бо в своїй хаті, каже приказка, і піч помагає, а українці ж на своїй землі виступають, де стихія українська є така могутня і де самий воздух напоєний українством, хоч і затроєним, правда.

Нехай же будуть благословенні сі перші, сміливі й розумні ступні українства по стежці здобуття своїх прав нації й людини. І нехай моральний успіх буде вкупі з українцями, а матеріальний сам прийде.

Розмови й перемови скінчилися — тепер час праці.

Наслідки залежать від нашої праці.

Сніп. — 1912. — 23 вересня (6 жовтня).

Передовиця. Харків, 7 (20) жовтня 1912 р.

Є довершеним фактом, що у Харкові при виборах до четвертої Думи Державної москалі перемогли українців. Так, се є довершеним фактом, і в таборі москалів панує радість. Ще б пак! перемогти українців на їх власній землі у столиці Слобідської України — се повинно надати переможцям неабияке задоволення, тим більше солодке, що українці виявили при сих виборах велике завзяття й нечувану досі на Слобідській Україні рішучість здійснити свої права на своїй землі. Так! солодке вдоволення панує в таборі переможців. Але дуже б помилився той, хто б подумав, що в таборі переможених панує розпука, що українці пригнічені духово...

Навпаки! бо хоч фізичною силою більшості москалі подужали українців, але українці одержали величезну побіду над своїм найстрашнішим ворогом — національною оспалістю й у самій побіді москалів добачають зарідок їх будучої поразки.

Хто тямив реальні відносини сил, той, розуміється, наперед знав, що більшість при виборах буде московська. Знали се й українські проводирі. І коли, незважаючи на се, українці вступили в нерівний бій, то се було зроблено ради будуччини, бо українці провадять не політику хвилини, але обраховану на значний шмат часу далекосяглу політику національну.

З погляду сієї остатньої українці своїм виступом при сій виборчій кампанії уторували шлях для своєї національно-політичної свідомості, в якій тільки й лежить успіх українства. На два моменти в виборчій кампанії звертаємо увагу: українці одержали нині коло 500 голосів, себто в п’ять разів більше, ніж при виборах до 3-ої Думи Державної, і найбільше число голосів українці одержали в тій курії, де голосував цвіт інтелігенції харківської, при рівній кількості загальних голосів, поданих при виборах до 3-ої й 4-ої Думи.

Але все ж таки найціннішим для розвиту українства є самий факт самостійного виступу. Адже се правда, що широке суспільство, навіть українського походження, не має ніякого уявлення про те, що таке є українство, які його завдання й мета. Чи можливий же був при таких умовах широкий успіх української виборчої кампанії? Як се не чудно, дивно й неймовірно, але се дійсна правда, що люди, що живуть на Вкраїні, геть більше знають про всякі найдрібніші сутінки в московських партіях, ніж про саму істотність українського руху. Се є правда, — і не сміємо на сю правду заплющувати очі, — що українство як ідейний рух є невідоме широким шарам українського народу. Рішучий самостійний виступ українців, що перестали буть гуртком і хочуть буть політичним чинником — справив глибоке враження на громадянство, яке вперше почуло українські кличі, яке, власне, вперше побачило, що українство — се є моральна сила. Наслідки сього виступу виявляться геть пізніше, виявились би вже й тепер, коли б агітація українська була дужчою. Треба з жалем зазначити, що передвиборчі осередки були засновані тільки в самому

Харкові, а всі повітові міста на Слобідській Україні були облишені на поталу московській агітації. Сталось се не через те, що українці не розуміли пекучої потреби заснування таких повітових осередків, але через недостачу інтелігентних потрібних сил. Недостача інтелігентних людей дала себе відчути з великою дошкульністю при остатніх виборах. Як і скрізь по Вкраїні, усі інтелігентні професії захопили в свої руки на Слобожанщині чужинці. Професори, вчителі, лікарі, адвокати, інженери — се або москалі, або поляки, або жиди. Всі вони вороже ставляться до українства, бо бояться, що зріст української свідомості викличе бойкот чужинцям. Їх класово-професійний інтерес підказує їм свідомо підтримувати систему відносин до нас з боку держави, бо їхній лібералізм доторкається тільки форми відносин до нас держави, але не істотності сих відносин. Всі оті чужинці годуються на кошт нашого народу і розуміють, що се «годування» тягтиметься тільки доти, доки українство є слабосиле. Отже, в їх інтересі тримати українство слабосилим!

Нечисленна українська інтелігенція виявляла величезну енергію й діяльність, але ся діяльність і енергія навіть для Харкова не вистачала проти маси чужої інтелігенції, яка зав’язала спілку проти українства. Не за українцями, але за московською інтелігенцією — ішла буржуазія: власники будинків та торговельних підприємств.

Що доторкається власників будинків та торговельних підприємств, то багато з них суть прирожденні українці, але позбавлені національної свідомості та ще й задурені ідеєю про «єдність і однаковість» українця й москаля або ідеєю, що насамперед треба «спільними поступовими силами» утворити рай для москалів, а тоді сей рай вони вже дадуть і українцям. Сі люди йдуть у табір московський і стають проти українства з нерозуміння й непорозумінням.

Нарешті, ще були й Ефіальти — Брюховецькі, навіть з-поміж свідомих українців, які попросту зрадили українство й віддали свої голоси чужинцям. Сієї патолочі не багато, але сморід від неї йде великий, а втіха для наших ворогів ще більша!

Отже, тепер, коли ми укінчили виборчу кампанію до 4-ої Думи, ми зараз же повинні готувати себе до нових виборів. Ми повинні готувати свої сили, ми повинні збільшувати їх. Насамперед виробляймо й збільшуймо свою інтелігенцію. Нехай кожен українець пам’ятає той клич, який колись піднесли чехи: «свій до свого!». Сей клич провели вони в життя й подужали своїх переможців німців.

Не багато є наших лікарів, інженерів, адвокатів, але й ті без роботи, бо українці звертаються не до своїх, але до чужих, напихаючи чужі кишені українськими грішми, допомагаючи чужинцям панувати над нами!..

Зрозуміймо, що не правительствені утиски, але чужинецька навала загрожує нашому існуванню. Зрозуміймо, що яка б не була виборча система, але коли економічно чужинці пануватимуть над нами, коли кадри їх інтелігенції ми самі годуватимем, то раз у раз вони при всіх виборах і до всіх Дум нас побідять. «Свій до свого» — отсе наш рятунок, коли ми справді хочемо по-біди. Хіба можлива українізація наших політичних осередків, коли наше власне особисте життя не українізоване! Починаймо зі споду. Не жалуймо праці!

Є в Харкові такий голяр: Аврущенком зветься. Зайдіть до його голярні, і ви побачите написи по-московськи та польськи, але даремно шукатимете по-українськи... Се на Вкраїні у Харкові у Аврущенка по-польськи є, а по-українськи нема!! І хочуть, щоб той Аврущенко подав голос за українця, а не за чужинця...

І ще потрібно нам суворо осудити наших «брюховецьких». Знов дейнеки починають галасувати, знов дейнеки намагаються знівечити українство і знов через свою некультурність та дикість, які, на їх думку, рівнозначні з демократизмом.

Брюховецьких треба вилучити з нашого життя, бо затроять вони нас токсинами своєї зради!

І ще одно. Українці повинні пам’ятати, що сучасна нація складається з багатьох шарів громадянства. Коли ми хочемо, щоб українці були нацією в новочасному розумінні слова, ми повинні мати національну, патріотичну, ліберальну, маючу буржуазію, яка допоможе цілій українській справі своїми впливами й грішми. Найгірше лихо наше сучасне — се бідність наша: яке б діло не розпочали ми, через бідність нашу, через недостачу «мідяних шагів» гине воно або ледве дихає... Гроші може дати тільки буржуазія, бо простий нарід, дуже бідний, темний і несвідомой, не може зараз постачити потрібних для нашого культурного розвитку засобів... Отже, українізуймо буржуазію. Хай вона служить нам, доки нам се потрібно. І доки панує капіталістичний лад, доки все в руках буржуазії, то хай самий капітал буде в руках української, а не ворожої нам, чужої по духу й по крові буржуазії, яка панує на Вкраїні тепер!

Отже, вбиваймося в сили, організуймося і таким чином вже зараз розпочинаймо готуватись до нових виборів. Для нас нема відпочинку. Ніколи відпочивати тому, чиє життя є загрожене!

На чеськім сокілськім будинку у Празі є напис: «Один за всіх, і всі за одного! Зміцняймось! Зміцняймо руки, служім вітчині! Єдністю вперед. Раз у раз уперед і ніколи назад! Насамперед робити, потім говорити. Коли з нами правда, тоді й побіда». Нехай сі слова світять і нам в боротьбі за нашу будуч-чину! Побіда буде наша, коли дух наш схоче побіди!

Сніп. — 1912. — 7 (20) жовтня.

Передовиця. Харків, 14 (27) жовтня 1912 р.

Солодким болем наповнилося серце вщерть, коли з балканських гір до-лунав до нас гук гармат болгарських, сербських та чорногорських...

Є ще на світі народи, лицарські народи, що саму смерть уважають кращою, ніж рабство! Солодким болем наповняється серце, коли глухою луною долинають до нас укупі отсі три слова: визволення або смерть!

За свободу народів має пролитись море крові! Яке се нещастя, яке се страшне нещастя. Але краще смерть, ніж рабство! Ось поклик і настрій, що робить із рабів вільних, із худоби людей, із звичайних людей героїв, яких імена з пошаною промовляють найдальші людські покоління...

Доки житимуть на світі люди, доти імена борців за свободу, за визволення людей з-під ярма ніколи не будуть забуті. Забудуть усе! із зневагою згадуватимуть імена великих завойовників, але імена борців за визволення, наче зорі, сяятимуть в душах найдальших нащадків. Бо найбільше в світі, наймо-ральніше діло — се виконати заповідь: «душу свою положити за друзі свої»...

Хай сентименталісти плачуть, що кров людська литиметься... Але розважлива людина знає, що життя — се боротьба і тільки сила жити дає право жити... Сей великий закон панує у цілому величезному всесвіті. Слабе, нікчемне гине, а розвивається й пишається тільки дуже та міцне...

П’ять віків назад увійшли в Європу турки, вони силою зруйнували грецьку імперію, захопили Царгород і силою запанували над греками, сербами та болгарами, знівечивши їх самостійність, знехтувавши їхню культуру.

— І там, де колись були могутні царства греків, болгарів та сербів, запанувала блискуча Порта, свіжий, сильний нарід османлісів. Увійшли турки по праву сильного, по праву сильного й панували. Але під попелом згарищ болгарської та сербської культури жевріла іскра: малий відблиск колишньої могутності. Іскра ся розгорялась. В протязі цілих віків, розбиті та зневажні, слов’яни збирали поволі, помалу свою силу, роздмухуючи оту малу іскру колишнього національного життя! І от нині спалахнули поневолені народи полум’ям огняним і, наче той біблейський Самсон, хочуть знищити своїх ворогів, хочуть знов випхати їх геть у Азію, а самим запанувати на своїй предківській землі. Нині пішли вони в боротьбу з кличем: визволення або смерть...

А навколо вже виють шакали та гієни: се великі держави роззявили хижу пащу на Царгород. Вони хочуть скористуватись сією боротьбою народів і, коли обидва ворожі табори знесиліють, увірвати собі здобич!..

Хто правий? Чи турки, чи слов’яни?

Не до речі тут говорити, хто правий! Там, де йде мова про життя народу, про існування нації, там, говорять не про право, але про силу в найвищому, людському значенні того слова... Зовсім праві турки, що, бажаючи мати для себе чудову територію, ввійшли в чужу землю і силою захопили й опанували греків, сербів, болгарів. Але зовсім праві й греки, серби та болгари, коли, відчувши силу, силою ж скинуть осоружне панування чужинців і без жалю викинуть турків з своєї землі.

Турки оголошують, що вони борються «за святі права», але й серби та болгари б’ються теж за «святе діло». «Війна, якої ми бажаємо, — каже ліво-демократичний “Дзвін” болгарський, — не є знищення, але творчість. Вона не є замахом реакції, але подвиг політичного й соціального поступу, вона не діло темних сил, а революція невільників, що скинули кайдани, бунт пригноблених, що стали свідомими своєї сили!» І кожен розуміє, що се є боротьба тих народів за життя... І кожен з тих народів розуміє, що треба вбити ворога, бо інакше вб’є ворог!

І кожен тямить, що між світоглядом пануючої нації і світоглядом поневоленої — бездонна прірва!

Се є боротьба націй — одна з форм боротьби за існування, — така ж сувора та жорстка, як і всяка боротьба за існування. Нема в тій боротьбі змилування, і переможець просто ступає на груди переможеного. Се є боротьба націй. Розпочалась вона багато тисячоліть назад, а в Європі за часів історичних вона виявилася в формі так званого великого переселення народів.

Дужчі народи й племена підбили під себе слабші й опанували їх землю. Але не могли їх знищити. На низинах, по глухих закутках, іноді навіть значними масами зосталися частини підбитих народів.

Позбавлені впливу й значення, від вічним пануванням та насиллям чужинців виявляють вони скрізь, чи то в Англії, чи то в Австрії, чи то в Угор — щині, чи в Росії величезну відпорну силу проти винародовлення, могутній інстинкт життя національного. І де не можуть боротись активно, там роблять пасивний опір чужинцям.

І тепер скрізь по Європі народи-переможці роблять остаточне зусилля знівечити нації підбиті, морально їх убити. Сей процес відбувається в формі боротьби за національну мову. Боротьба за мову — се тільки інша форма боротьби за життя. Пануючі народи видають закони, які роблять їх мову державною, привілейованою, а мови підвладних народів зводять до значення простонародного жаргону: мови наймичок та свинопасів. Пануючі народи вигонять мову підбитих народів з школи, з суду, з адміністрації і навіть з церкви! Багатші та заможніші шари нації підбитої гублять своє значення в суспільстві. Губить значення й гине помалу ціла нація поневолена, але зате стає смертним ворогом пануючого народу. Вона не може голосно кричати, бо їй затикають рота, і от вона по темних закутках та нетрях набирає сили, готується до боротьби, щоб скинути державний лад, що є для неї не пристановищем, але пекельною тюрмою.

І коли поневолена нація має силу або коли, як у сербів, болгарів та греків, вона спирається на сусідні самостійні частини своїх одноплемінників, вона раніш чи пізніш скине панування чужинців, скине огидні кайдани рабства або вмре! Пануючий нарід мусить або остаточно задушити поневолений нарід, або зректися над ним панувати. Іншого виходу нема. Індивідуальність в формі нації хоче жити без перешкоди! Вона має на се право, коли має силу!

Ті держави, де живе одна або декілька націй під пануванням другої нації, призначені до безпощадних свар та боротьби, аж доки поневолені нації ви-народовляться або визволяться...

Се визволення тепер здобувають собі серби та болгари. За ними підуть другі поневолені народи. ХХ вік так або інакше розв’яже питання національне. Дрібні й слабі народи згинуть навіки, і згадки про їх мову та національне існування хіба по граматиках можна буде знайти. Дужчі, енергійніші народи здобудуть собі національну самостійність і щасливо житимуть далі. Європа знов буде свідком страшної, жорстокої, безпощадної боротьби націй. Історія запише на свої сторінки і акти великої мужності та героїзму, і події огидного страхополохства та ренегатства!

Хто переможе? Хто з народів визволиться, а хто згине? Ніхто не зна того.

Чорною пеленою оповита будуччина. Нікому не відоме є майбутнє.

Але стоїмо перед подіями величезної ваги, такої ваги, як і колишнє «переселення народів». Карта Європи зміниться... Народи наштовхнуться один на другий... Але активну ролю гратимуть тільки ті, що готові до неї. Горе тим націям, що байдуже та оспало відносяться до життя. Горе націям-рабам, але ще гірше горе націям з рабською душею! Їх ім’я навік буде викреслене з книги буття.

Але ті, що побідять, що зможуть заснувати самостійні національні держави, ті будуть вільно розвиватись і користуватись усіма національними правами. Вони будуть самими собою скрізь і всюди і не повинні будуть удавати з себе не те, чим вони є... Огидне ренегатство не буде вже поганити людські відносини...

Отже, хай щастить доля сербським, гречеським та болгарським борцям за визволення з турецької неволі!

Сніп. — 1912. — 14 (27) жовтня.

Передовиця. Харків, 21 жовтня (3 листопада) 1912 р.

В один з тих гострих пароксизмів, що ними від часу до часу вибухає стародавня ворожнеча між поляками й українцями в Галичині, саме тоді, коли обидва народи змагалися за те, чий є город Львів: український чи польський — хтось висловив незвичайно дотепний афорізм: «Lwow to miasto ukrainskie, ulicy — polskie, a kamienicy — zydowskie»... (Львів то город український, улиці в йому польські, а будинки — жидівські).

Останні вибори до Думи Державної у Харкові нагадали з особливою виразністю отой афоризм.

Менше має значення, хто заснував город або хто панував у йому, хоч, розуміється, сліди того зостаються, але велике має значення, кому нині належаться багатства, чиї «в городі будинки».

Є се фактом сумним, але правдивим, що в Харкові, у великім городі з трьомастами тисячів населення українці одержали по курії домовласників тільки 54 голоси! Тільки 54 будинки належаться українцям, коли міркувати на підставі відданих за українців голосів...

Се убоге число таке красномовне, що не треба до його ніяких коментарів.

Чи могла ж така дрібна кількість українців сподіватись на побіду, на перемогу над кількома тисячма домовласників інших народностей.

Проти українців виступила спілка общеросів, росіян, поляків та жидів. Чи можна ж було надіятись на побіду? Будинки в Харкові не українцям належаться, а тим часом власне курія домовласників дає втричі більше виборців по закону, ніж інші курії... Боротьба «будинків» скінчилася не на користь українства!

Отже, в сі хмарні часи, коли не можна «творити діла славетні», коли, взагалі, всяка громадська діяльність пильно припиняється, час українцям узятись знов за дрібні, малі, комашині діла, за утворення своєї матеріальної культури, за здобуття осередків безнастанною сумирною працею та великою ощадністю.

Вибори до Думи Державної дали нам декільки лекцій, і ми повинні витягти з них потрібну нам науку.

Насамперед перемогли нас маючі — отже, треба нам самим зробитись маючими. Треба, щоб на слідуючих виборах було наших домовласників не 54, але 1054! Над сим треба працювати. В сім причина нашого успіху чи неуспіху.

Не можна обвинувачувати правительство чи виборчу систему в нашім неуспіху. Нас перемогли противники, які завжди нас побідять, яка б не була виборча система, бо в руках наших противників сила матеріальна й перевага людьми. Доки ми не змінимо координацію реальних сил, доти все будемо в величезній меншості раз у раз.

Далі: не тільки великий, але й дрібний промисел є не в наших руках. Ми завжди хвалилися, що маємо симпатії між дрібнотою, поміж економічно слабими елементами. Остатні вибори й тут принесли розчарування. Наш противник, соціальний демократ, одержав тисячку голосів там, де наш кандидат ледве декілька десятків.

Отже, значить, досі ми дурили себе самі, жили в світі, утвореному нашою фантазією. Життя суворо знехтувало наші ілюзії.

Дрібнота городська є не наша. Через що се? Розуміється, тут впливають і загальні причини; що так шалено пхають наш нарід у безодню винародов-лення. Але є й специфічні причини. Наші противники більше зручні, більше прудкі, і власне вони беруть у свої руки усяку «легшу» працю по городах: крамничка на Полтавщині обов’язково в руках жида, аптека жида або поляка, голярня — знов поляка, рідко росіянина. Кравець, швець є німець, жид, француз, рідше росіянин або «общерос», майже ніколи українець. Навіть славнозвісні українські перекупки на базарі, й ті мусили посунутись, щоб дати місце зайдам.

Таким чином наші противники заповняють своїми силами усі, навіть нижчі галузі праці, не кажучи вже про галузі інтелігентні, як праця лікарів, адвокатів, інженерів, вчителів тощо. На долю українців, як менш здатних до конкуренції, зостаються найнижчі соціальні становища: прачок, швачок, покоївок, сторожів і т. д. А сі професії виборчого голосу не мають.

Либонь, тільки одна ще з наших чарівних ілюзій нас не одурила — се наша віра, що «на селі» ми маємо рішучу перевагу.

Але життя йде вперед, і хто знає, чим дихатиме «завтра» «вчорашнє» село! Крім того, на селі ми не робили ще виборчих дослідів й не знаємо, які наслідки були б з них...

Отже, щоб мати успіх на виборах, треба мати голоси, себто людей!

Треба мати своїх кравців, шевців, голярів, крамарів, одно слово, усіх тих, що в складній машині життя крутять ті чи інші коліщата!

Адже се є трюїзмом у всіх культурних народів, що ніяка праця не ганьбить людину, але поміж нами є поганий забобон, наче є «благородні» праці й праці «неблагородні». Наша молодь пхається з усієї сили до канцелярій, щоб ціле життя сидіти, зігнувши спину, але зневажає таку працю, як торгівля або дрібний промисел, рукомество чи майстерство! Се є велика хиба, дуже шкідлива для повноти розвиту суспільства, бо порожні місця захоплюють наші противники, і ми самі власноручно віддаємо їм в руки ті впливи, що потрібні нам самим.

Отже, не тільки виробляймо інтелігенцію вищих щаблів, але звернімо увагу на дрібний промисел та рукомество. З того часу, як виборчий принцип спирається на кількість, а не на якість голосів, з того часу тільки «число людей», «поважне число» має значення. Меншість, фізична меншість раз у раз буде побита, хоч би інтелектуально вона стояла й дуже високо.

Тож коли не хочемо бути меншістю, подбаймо, щоб ми були більшістю.

Без праці, без пильної, безнастанної, комашиної праці нема успіху.

Нація, в новочасному значенні слова, складається з багатьох соціальних шарів, і коли в якогось народу нема одного або декількох шарів, він є не нація, але етнографічна маса.

Отже, готуймось до майбутніх виборів. Тиха, пильна, розумна, безнастанна праця — се наша побіда.

Сніп. — 1912. — 21 жовтня (3 листопада).

Передовиця. Харків, 30 грудня (12 січня 1913 р.) 1912 р.

Наспівають події величезної ваги. Про се свідчать і міліони війська, що утримують під рушницею великі держави, і ті похапливі приготування, що йдуть скрізь по Європі, і той особливий настрій, що запанував у свідомих, активних націй. Сей настрій виявився і в тій частині нашого народу, що є під пануванням Австрії. Орієнтуючись в сучасному міжнародному становищі, обмірковуючи крізь призму національних інтересів свою ролю й місце в

майбутніх конфліктах, австрійські українці висловили свою позицію, лояльну до Австрії. Сей вислів викликав крики гніву й обурення в московській пресі, яка недвозначно каже, що моральний обов’язок австрійських українців зрадити Австрію. Висловлене австрійськими українцями лояльне становище московська преса кваліфікує як зраду слов’янству. Далі ся преса досить прозорими натяками переносить своє обвинувачення й на російських українців і підозрює все українство в якійсь зраді, а се знов є вихідною точкою й оправданням нових репресій проти українства, які дарує нам сумна дійсність і загрожує ще сумніша будуччина. Про се в нас голосно не говорять з ляку перед тим, що в кожнім слові хтось добачить злочин. Через те удають, наче нічого не чують і не знають. Тим часом се велика шкода, бо хто мовчить, той начебто згоджується. Через те й утворюється певність в московськім народі, що мовчазне українство ховає якісь «страшні заміри», що треба з тими замірами боротись і що правительство розумно робить, видаючи репресії проти сього ворога Росії, проти сього «народного й державного лиха», як каже Струве. Через те навіть приятелі, як проф. Погодін, вже хитаються й вимагають від українців «слова й діла». А тим часом нема більшої помилки, як приписувати українському народові як цілій нації те чи інше «фільство». Се дійсно велика помилка — дивитись на український народ не як на щось самодовліюче, але тільки як на якийсь додаток до когось або до чогось.

З цієї помилки й виходить, що в Австрії українців обвинувачують в москвофільстві й на цій підставі позбавляють їх прав, віддають в рабство полякам і взагалі понижують, а в Росії, навпаки, українців обвинувачують в австро-фільстві і на цій підставі будують відносини й кари. Сі два обвинувачення обопільно протилежні й знищують одно друге. Силою історичних обставин українці поділені між двома державами, але в обох державах вони по своїй натурі суть елементом зовсім лояльним і сумирним, в обох державах українці числяться з фактами дійсності. Коли австрійські українці голосно висловили свій австрійський лоялізм, то, певне, російські українці ще голосніше висловили б свій російський лоялізм, коли б умови життя се дозволили і коли б правительство схотіло почути від української нації її голос. Російські українці були б вдоволені, коли б вони щиро з цілого серця могли висловити відносно Росії те саме, що висловили відносно Австрії українці австрійські. Се ми кажемо з повною свідомістю наших слів. Ми глибоко певні, що хай тільки крига зневаги та недовір’я зникне у відносинах до українців, хай тільки правительство ласкаво й прихильно віднесеться до українства, щоб воно могло жити й вільно розвиватись, хай хоч малий промінчик сонячного сяйва блисне в українській темряві, хай тільки правительство на те призволить, як з грудей цілого українського народу в Росії почує воно вислови лояльності до спільної Вітчини. І в Новім році найсердечні побажання висловлюємо: хай буде так, хай се здійсниться!

Сніп. — 1912. — 30 грудня (12 січня 1913 р.).

Від редакції

Не з власної волі припиняємо ми видання «Снопа»: обставини змушують нас! Усім відомі вони. Тільки формою відрізняються вони від від тих, що про них багато віків перед нами дума народна зложена:

... що одно безвіддя, а друге без хліб’я, третє безголов’я.

Бідність матеріальна нашого громадянства важить в сій справі не менше, як і його моральні хиби.

«Сніп» умирає, смертельно ранений байдужістю нашого громадянства, а не дошкулянням з боку ворогів. Не кари та штрафи, що рясно сипались на нас, але байдужість нашого суспільства є причиною смерті «Снопа».

Кажемо се не на те, аби нарікати даремно, але на те, щоб сю причину констатувати.

Віримо, що надійдуть інші часи, що зникне огидна байдужість у нашім народі і що «Сніп» як представник певного світогляду ще буде потрібний нашому громадянству. Трохи зарані з’явився «Сніп», ще не готове суспільство українське ідеї, які плекав «Сніп», прийняти й здійснити. Але віримо, що ті ідеї незабаром з стану зародкового перейдуть у стан розвитку: тоді знов воскресне «Сніп». А нині ми висловлюємо найщиріше побажання, щоб постать «Снопа» чимшвидше була зайнята дужими силами нашого громадянства і щоб український народ ніколи не мав прикрої нагоди жалувати за «Снопом». Ave, український народе, moriturus «Сніп» te salutat.

Сніп. — 1912. — 30 грудня (12 січня 1913 р.).

Українська платформа[341]

Поміж українцями перед 1905 роком дуже поширені сентиментальні думки, ніби до української нації неприхильно ставиться російське правительство, видаючи раз по раз репресії, сама ж нація московська аж умліває з жалощів та болю, дивлячись на страждання братнього українського народу, та тільки й жде хвилини, коли матиме право скинути гніт з українців і повернути їм національні права.

Коли дійсність по 1905 році знехтувала сю ілюзію, сентименталісти вигадали нову форму для неї: на їх думку, народи російський та польський цілком не знають, не догадуються і навіть не підозрівають, що український народ страждає, що він поневолений, що його визискують, що на йому лежить гніт. Отже, досить повідомити поляків та росіян про сей тяжкий стан українців, щоб і поляки, і росіяни наввипередки почали улегшати долю українського народу.

Оці наївні думки наробили шкоди розвиткові української свідомості геть більше, ніж усі заборони правительства. Історія останніх років життя російської Державної думи, в якій висловлюються впливові круги російської нації, дуже розчарувала сентименталістів, бо вони — хоч як пильно заплющують очі — мусили побачити, що всі без винятку російські партії розв’язують важні для України питання не так, як се корисно Україні, але так, як се корисно їм, тим чи іншим російським партіям з їх партійного погляду на інтерес московського народу. Національно-політичні ідеали українців зовсім не цікаві сим партіям і не приймаються ними на увагу навіть там, де йде власне про Україну.

Наприклад, в справі вилучення Холмщини кадети і взагалі ліберали російські зайняли позицію, прихильну до того, щоб Холмщина зробилася польською землею, а консерватори та реакціонери російські взяли позицію, прихильну до того, щоб Холмщина зробилася московською землею. Але цілому російському громадянству цілком байдуже, що український народ Холм — щини не хоче бути з’їдений ані поляками, ані москалями, але хоче здобути права й законні гарантії, щоб жити вільно й розвиватись самостійно без польського чи московського впливу.

І поляки, й росіяни дивляться на український народ тільки як на погній, як на матеріал, з якого і перші, і другі можуть черпати для себе поживу матеріальну й духовну, бо до них плинуть і гроші, і таланти української нації, чим збільшуються польські та московські національні скарби. Коли ж се так, то було б більше як наївно думати, що поляки чи москалі дадуть пільгу українцям, що вони самі зречуться історією їм наданого фактичного користування силами українського народу або що вони спільними силами видадуть корисні для України закони. Ні! Діло не в самому тільки правительстві, але й у національних інтересах наших сусідів москалів та поляків, а сі інтереси в даний історичний момент протилежні інтересам нашого народу, бо Україна зробилася територією, звідки росіяни та поляки черпають багатства для зміцнення свого національного розвитку і звідки нас, українців, вони випихають, захоплюючи впливи економічні, політичні та культурні в свої руки, видираючи їх з наших рук. І робити їм се тим легше, бо відпорна сила нашої нації протягом 250-літнього лихоліття підупала до мінімуму.

Отже, мабуть, кожному видно, що обороняти інтереси українського народу не можуть ані поляки, ані москалі, а змогли б се зробити тільки самі українці. Коли ж так, то Україна повинна мати в Думі своїх послів, значить, українці повинні обрати українців, а не чужих, як досі робили. Не треба забувати, що чужинці користуються на Вкраїні більшими впливами, ніж самі українці. І ми, українці, мусимо з України післати іменно українців, бо не-українців з України пішлють і без нас. Більше того — ми мусимо боротись проти того, щоб з України обрано було не-українців, бо се робить нам кривду, бо се шкодить нашим інтересам, бо се понижує нас. Обрання не-українців за представників української нації — се ж очевидне убожество її національно-політичної думки й організації.

У рабів є тільки одно право: оборонятись проти напасників. Се святе право рівняє раба з вільною людиною. Але коли й се право занедбується рабом, коли він свою оборону віддав у руки свою напасника, тоді годі уважати раба за живу людину, тоді над ним треба заспівати «со святими упокой».

Закон — навіть закон! — надав нам право обрати собі представників. Смішно, недостойно й ганебно, коли ми самі не вжиємо свого права для себе, але зловимось на гачок російських лібералів та віддамо наші голоси на їхніх кандидатів.

Солодко співали нам при останніх виборах російські ліберали, запевняючи, що українську справу оборонятимуть як свою власну, аби лиш ми віддали свої голоси на їхніх кандидатів. Ціла Україна (окрім Харкова) віддала свої голоси росіянам. І що з того вийшло? Вийшло те, що кадет Родічев виступив з ось якою обороною прав українців на рідну школу:

«Дайте їм (українцям) рідну школу, нехай вони самі побачать, якої нісенітниці домагаються».

Чи найгірший ворог зміг би сказати щось більше ганебне про українські домагання? А се ж так казав лідер партії і казав у Державній думі! Тут вже нічого говорити про вибрики в «Русской мысли» кадета Петра Струве та йому подібних! А ми віддали свої голоси власне кадетам. Через те у третій Думі й не знайшлося українців, щоби змити пляму, яку наложив отой кадет на честь цілої нашої нації. Але ж хоч тепер мусимо ми стерти сю пляму. Се повинні зробити наші посли в четвертій Думі.

Отже, оберім українців, тих українців, які обстоюватимуть всі домагання.

Щоб по всіх школах, від нижчих до найвищих, скрізь, де вчаться діти української національності, навчання було українською мовою. Се найперше, найважніше наше домагання, бо народ без рідної школи — се народ без будуччини. Можна ще ждати з реформами політичними та соціальними, але не можна довше дожидати школи. Школа потрібна нам зараз. Без школи нація мре й дичіє. Се через брак школи український народ такий некультурний, такий розбитий, слабий та нікчемний. Се через брак школи гине геній українського народу! Нема школи, нема й освіти на Вкраїні. Нема освіти, нема й людей, а є тільки живі етнографічні істоти. Через таку велику вагу школи й забороняють українську школу, бо так найлегше обернути внівець українську націю.

Щоб у Києві була заснована на державний кошт українська Академія наук. В нові часи наука стала дужчою за шаблі та рушниці. Сю величезну силу — науку треба націоналізувати, щоб українська нація могла її собі використати. Університет і Академія — се огнища й скарбниці наукові. Без української Академії наук усі вчені українці розлазяться по чужинах, замість того, щоби працювати на свій народ.

Щоб початкова освіта була загальна й обов’язкова для всіх хлопців і дівчат однаково. Не повинно бути неграмотних людей, бо неграмотний — се дикун.

Щоб свободи громадянські та національні були забезпечені законом. Се ж умови людського громадського життя, без сього не можливий громадський розвиток.

Щоб українська мова була на Вкраїні рівноправна з мовою російською і щоб ся рівноправність була забезпечена законом. Нехай українець має змогу вільно користуватись своєю мовою у суді, церкві та адміністративних закладах.

Щоб робітницька праця була охоронена законом, щоб заведено було 8-годинний робочий день, щоб були дозволені стоваришення, щоб робоча сила була страхована про старість та про інвалідність.

Щоб налоги були зменшені.

Щоб фінансова та економічна політика російського правительства не була, як досі, направлена на знівечення та знехтування продуктивних сил України, на використування України в інтересах центру.

Щоб українська церква була автокефальна, як то установлено Переяславським договором з року 1654.

Обрані українським народом посли повинні поробити заходи, щоб земські самоуправи на Вкраїні були зреформовані в тім напрямі, аби найбільшу вагу по земствах мали народні українські елементи, щоб земські самоуправи були справді самоуправами українського народу. Посли наші повинні дбати про видання закону, який би об’єднав усі земства на Вкраїні в одну самоуправу народу українського в межах залюдненої українцями території.

Обрані нами посли обов’язані всі вступити до спільного Українського клубу парламентарного, бо той, хто не вступить до клубу, розхитує національну солідарність, ослаблює силу клубу, бо і правительство, і партії числяться тільки з чимсь значним. Український народ не може обрати на послів тих, хто не схоче вступити до спільного національного клубу.

При виборах до четвертої Думи Державної українці повинні облишити свої сварки, і всі, як партійні, так і позапартійні, повинні віддати свої голоси на спільних кандидатів, ухвалених місцевим українським громадянством. Подавання голосів не за українців треба уважати зрадою, а подавання голосів за неухвалених українців — злочином, бо річ іде про переведення українського кандидата проти кандидатів чужих націй, і кожен голос може мати вагу для успіху національної справи.

Українці можуть в кожній окремій виборчій місцевості вступити в технічні блоки з ліберальними партіями чи групами інших націй, але при обов’ яз-ковій, конечній умові, щоб до списку кандидатів були вписані й українські кандидати в такій скількості, яка відповідає місцевим комбінаціям. Українці не можуть ніяким чином віддавати свої голоси на такий список, де нема ні одного українця. Там, де по закону з певної округи може бути обраний тільки один кандидат, українці повинні обов’ язково виставити такого кандидата-українця.

В тій виборчій окрузі на Вкраїні, де тільки один українець, він повинен подати голос за себе як кандидата українського.

Вибори до четвертої Думи повинні відбутись на Вкраїні не під прапором ліберальної російщини, як досі було, а під прапором поступового українства. Українці повинні пізнати свої сили й вивести себе з байдужості та оспа-лості.

Сніп. — 1912. — 27 травня (7 червня).

Про українські виборчі платформи

У «Раді» № 129 видрукувана досить «зачіпна» статейка, підписана Виборцем.

На мою думку, трошки дивні претензії пана Виборця на адресу платформи, видрукуваної в «Снопі». Хоч ті претензії й підбиті загальниками на тему про солодкість громадської єдності, про шкідливість роздроблення сил і т.д., але сіють вони суперечки й можуть викликати розбрат.

Коли, справді, домагання обох платформ, як признає д. Виборець, в українській справі майже однакові, то й дяка Господові, то й нема чого хвилюватись і вживати на адресу платформи, видрукуваної в «Снопі», таких висловів, як «мішанина..., без всякої провідної думки» або з виглядом Колумба повчати (досить сумнівно) про різниці між платформою і програмою. Будьмо спокійніші!

Д. Виборець каже, що він віддає цілковиту перевагу політичному розумінню поступовців тієї платформи, що видрукувана в «Ръчи», і т. д. Гаразд! Ніхто не перечить смакові Виборця, бо приказка каже: «Кому попадя, кому попова дочка, а кому наймичка!» От я, напр., віддаю цілковиту перевагу політичному розумінню поступовців тієї платформи, що видрукувана в «Снопі»...

Дяка Богові, є з чого вибирати!

Коли я й узявся за перо, то це, власне, через несправедливе твердження, начебто видрукувана в «Снопі» платформа з українського погляду далеко нижча своєю вартістю од платформи, видрукуваної в «Раді».

Щоб таке говорити не на вітер, треба б було попереду д. Виборцеві з’ясувати нам, який зміст вкладає він у слова «український погляд»?.. Адже й той українець, що виправляв Шевченкову «Марію», теж керувався «українським поглядом», а проте цей погляд його не був прийнятий.

Отже, мені здається, що поки д. Виборець вкладає в свої слова якийсь не відомий нам зміст, поти говорити, яка платформа з українського погляду є краща чи гірша, — буде беззмістовною балаканиною. Коли ж д. Виборець гаразд вияснить значення слів «український погляд», тоді, я певен, він змінить свій погляд і своє твердження...

Але на два закиди д. Виборця треба вже сьогодні відповісти. Він запевняє, що питання про самоуправу не вміщено в любу йому платформу не через те, що автори платформи сього домагання не поділяють, а через те, що вони мають «ясне розуміння, що програма і платформа — дві різні речі».

Це дуже приємна звістка, хоч і подана в трохи чудній формі... Цікаво тільки, чи автори платформи з «Ръчи» уповноважили д. Виборця робити такі признання й заяви? А проте се цілком однаково, через що платформа з «Ръчи» про се мовчить. Важно, що вона мовчить, а платформа з «Снопа» се говорить. Коли всякі російські поступові й непоступові партії мовчать про задоволення українських домаганнів, то вони теж мають усякі серйозні мотиви. Іноді навіть росіяни устами окремих партійних робітників теж пояснюють таку мовчанку відомим слівцем: «не на часі», себто зовсім так, як і Виборець.

Може, душа авторів платформи переповнена чудовими думками, але поки ті думки не висловлені, чи не зайве про се говорити хоч би й д. Виборцеві? Особливо, коли ані він, ані автори платформи, як він запевняє, сього домагання в дійсності не відкидають. Д-ві Виборцеві не подобається, що в платформу заведено домагання про автокефалію Церкви нашої.

Я особисто, навпаки, добачаю в тім, уживаючи вислову д. Виборця, «ясне розуміння» ваги Церкви при обставинах «сучасної хвилі», знов кажучи словами Виборця.

Пан Виборець певно знає, яку ролю відіграла, відіграє й відіграватиме національна Церква в Галичині. Пан Виборець, певно, розуміє, яку демора-лізаторську ролю, взагалі кажучи, відіграє чужа Церква. Отже, пан Виборець, певне, зрозуміє, через що ся справа є «на часі». Та й до того справа з автокефалією зовсім не є питання релігійне, як, здається, закидає д. Виборець, але політичне. Отже, в зв’язку з попереднім домаганням се зовсім не є чимсь висмикнутим з Переяславської умови, як чемненько жартує пан Виборець, але є випливом суцільного світогляду.

Д-ві Виборцеві дуже до вподоби, що надрукована в «Раді» платформа висловлена «в загальній формі». Не огуджую тую платформу, але власне в тім добачаю її хибу. «Загальники» вже всім давно набридли, а в платформі їм найменше повинно давати місця.

В кінці мушу виправити один закид д. Виборця хронологічного характеру. Платформа, передрукована в «Снопі», була видрукувана окремою листівкою ще торік і вже восени 1911 року ширилася між українським громадянством. Отже, закид, начебто платформа, видрукувана в «Снопі», є, власне, «погіршене» видання друкованої в «Ръчи», може бути вжитий з більшим правом навпаки, коли так сердито дивитись на речі, як се робить д. Виборець.

Пан Виборець питає: «Чи не захована різниця, і різниця значна, десь в іншому місці, а не в окремих українських пунктах виборчої платформи?».

Певне, що різниця є, може, й значна, але та різниця, як справедливо каже д. Виборець, не доторкається українських пунктів, отже, чи слід тепер змагатися про ті інші пункти, які сю різницю роблять?

Чи це вимагає національний такт і інтерес сі інші пункти обміркувати (в лагіднім тоні!) вже по виборах, а нині скупчити свої національні сили до акції на спільних українських пунктах?

Нині треба шукати те, що всіх нас, українців, єднає, а не копирсати те, що нас роз’єднує. І з цього погляду виступ д. Виборця ледве чи хтось визнає вдатним, бо він, власне, викликає на суперечки «сектярів», про шкоду чого так гаряче пише сам же д. Виборець.

Добродію Виборець! Спинімо суперечки до кінця виборів. А тоді ваш виклик буде прийнятий.

ІІ

Перша замітка була вже віддана до друку, коли оце з’явилася друга частина статті д. Виборця (у «Раді» № 133). Шкода, що вона так довго не була видрукувана...

Коли перша частина робила трохи дивне враження на мене, то ся друга, навпаки, мене розвеселила. З першої частини я ніяк не міг пізнати «фізіономії» Виборця, а тепер бачу, що се ж наш давній знайомий пан «общероссь». Правда, він значно змінився, не тільки вже говорить, але й пише по-українськи, але головна його прикмета лишилася. Правда, він тепер обачніший і не говорить уже про «загально-русскіе» інтереси й завдання, але підмінює це терміном «загальнодержавних справ».

Але се тільки слова наче нові, зміст же той самий.

Правда, старий знайомий ужив ще одного терміна — «державна самосвідомість нашого народу». Але я охоче видам нагороду тому, хто витолкує мені, про яку «державну самосвідомість» — російську чи українську — говорить старий знайомий і взагалі, що він хотів сим сказати?

Як і колись, старий знайомий обвинувачує за «вузькість», як і колись, гнівається на те, що «група» не хоче «передовірити оборону вкраїнських домагань у Думі кандидатам поступовців з інших націй». Яке се все старе й нудне! І який живучий отой тип «общеросса»!

Що можемо ми йому відповісти, крім того, що вже відповіли раз назавжди всім «общероссамь».

Колись вони вимагали спільної мови й «спільної культури», коли ж побачили, що в сім напрямі справа їх програна, то вчепились за політичний «обще-руссизм». Бажаю колишнього успіху!!!

Власне, на цім би й кінець, коли б у статті д. Виборця не було поганих обвинувачень на адресу платформи, передрукованої в «Снопі».

Перше обвинувачення, начебто «група» «легковажить спільні, загальнодержавні справи», звучить так, наче голос «Нового времени» про сепаратизм. Бачте-бо, пане Виборець, коли Ви клопочетесь коло архітектури Держави Російської, «група» скромно турбується архітектурою України.

Коли Виборець і його однодумці думають, що поліпшенням фасаду величезного будинку вони прикрасять і флігель, то «група» думає, що флігель має свій власний фасад і що найпростіше та найкорисніше узятись до праці коло поліпшення фасаду флігеля безпосередньо самим, а не «передовіряти се чужим будівничим». Розумному досить.

Друге обвинувачення, начебто «група» не озвалася на сучасне становище держави, на дошкульні всім народам і краям хиби її устрою. Се обвинувачення непевне, бо платформа виразно каже про забезпечення законом свобод громадянських та національних, про робітницьке питання, про налогову систему. Чого ще треба Виборцеві? Щоб ми сказали про потребу скасування виїмкових станів, особистих, маєткових, релігійних, національних обмежень? Але, добродію, в об’єм понять про свободи громадянські та національні входять усі ті домагання, які ви перелічили і яких багато ще не перелічили, бо чим конкретніше іменувати домагання, тим дужче звужувати об’єм!

Крім того, добродію, не «група», але Ви стоїте далеко від життя і не розумієте, що Дума Державна все єсть «русскою» законодатною інституцією, а не інституцією націй, які входять в склад Російської Держави. Поки се так, поти треба з цим лічитися і свої домагання адресувати до представників російського народу, а не народів Росії.

Може, з представниками українського народу представники російського народу й схочуть балакати, може, навіть і задовольнять деякі важніші домагання, але, очевидно, тільки тоді, коли українці говоритимуть від свого народу, але не від імені остяків, тунгусів і др[угих] народів, які українців не уповноважують за себе говорити, а коли б і уповноважили, то росіяни такого уповноваження не визнають. Життя є життя; через те не треба бути донкіхотом. Зрозумійте, що коли російська Дума дала деякі права на рідну школу остякам, татарам і іншим інородцям, а українцям не дала, то ні татари, ні остяки й не подумали побиватись над недолею України. Вони просто скористуються своїми правами, бо так велить здоровий національний егоїзм. Старий же знайомий вже віддавна страждає на той поганий альтруїзм, про який ще Шевченко у своєму «посланії» написав гіркі й гнівні слова...

Третє обвинувачення, начебто «група» нехтує національні права й потреби інших націй на Україні і в державі.

Се обвинувачення попросту безсоромна неправда, якої не можна вибачити навіть передвиборчими викрутасами. Коли в свою платформу «група» виразно завела домагання, щоб «свободи національні» були забезпечені, то хіба ж се, пане Виборцю, значить, що «група» нехтує національні права інших націй? Як назвати Ваш вчинок? Назвіть його самі.

Хотів би я вже раз знати, яким чином нехтуємо ми, українці, національні права й потреби інших націй на Вкраїні й у державі цілій? Ми — принижені, потоптані всіма? Чи тямите Ви, пане Виборцю, що говорите?

Останнє обвинувачення се те, що «група» уважає неможливим віддавати українські мандати в руки чужинців.

Се обвинувачення, на мою думку, є найбільшою похвалою для «групи». Шкода, що поступовці а 1а Виборець не розуміють, яке лихо своєму народові чинять вони тим, що «передовіряють» представництво членам чужих націй! Але поки Виборець і йому подібні не зрозуміють, що українець у Галичині не може й не повинен віддати свого голосу полякові, хоч би й найкращому, поки Виборець і йому подібні не зрозуміють, що існує боротьба не тільки поміж шарами одної нації, але й між цілими націями як колективними одиницями, поки Виборець і йому подібні не зрозуміють, що національні інтереси в важних хвилях об’єднують усі шари, усі класи певної нації, поки д. Виборець не зрозуміє, що життя є боротьба в усякому значенні того слова, поти шкода з ним на сю тему говорити. Ти йому про українські інтереси, а він тобі про консолідацію всіх поступових сил держави! Хотів би я знати, чи поступові групи якої-небудь нації вже дали згоду йти з українськими поступовцями вкупі на основі рівноправності? Знаючи українські відносини, без помилки скажу, що з ніякою недержавною нацією поступовці навіть не перемовляли. Річ іде про те, що російські кадети хочуть українських голосів, а вкраїнці «премудро та велично» їм дають...

Але неправдою є, начебто «група» не дозволяє ніяких блоків з чужинцями. «Група» виразно дозволяє технічні блоки з партіями чи групами інших націй. Але тільки технічні, на підставі: «я тобі дам, а ти мені». Розуміється, група відкидає «передовір’я», себто подарунки росіянам на Вкраїні, пам’ятаючи наслідки виборів до Третьої Думи, а також і те, що вибори відбуваються не в Китаї, але на Вкраїні, на території українського народу.

Читач завважив, що я рішуче обминаю критикувати платформу, видрукувану в «Ръчи». Роблю се не через те, що та платформа здається мені відповідною. Ні, я поділяю домагання платформи з «Снопа». Не критикую я через те, що вважаю сю хвилю невідповідною. Я швидше подам свій голос за українця, який поділяє платформу з «Ръчи», аніж за чужих людей. І я думаю, що полеміка між обома платформами нині вийшла б на шкоду українській справі, бо стулити українців докупи дуже важко, а пересварити та розіпхати, гей, як легко! І для таких, як пан Виборець, і для таких, як я, в обох платформах є дуже важні спільні українські пункти. Пошукаймо ж тепер тільки людей з обох груп, щоб за сі українські пункти вміли постояти з таким пожертвуванням, як наші австрійські брати чи націонал-демократичного, чи радикального сторонництва. Будуймо нині, а не руйнуймо. Та не докоряймо один другому фанатизмом...

Другий Виборець Сніп. — 1912. — 15 червня.

Листи з Галичини не на Галицькі Теми

Досить часто доводиться в «правій» російській пресі зустрічати згадки, що до виборів готовляться й українці. Стежачи пильно за передвиборчою хронікою в «Раді» і в деяких поступових російських часописях, ніде, навіть між рядками, не можна вичитати, щоб українці щось робили перед виборами, і я вкінці набрав переконання, що права преса неправду пише, пише про те, що повинно б бути, але чого в дійсності нема.

Так, глибоко переконаний, що наші люди на Україні, як і подобає українським патріотам, сидять собі на печі і думають, що до Думи українці якось-таки проскочать, може, якимсь чудом, що в четвертій Думі буде хоч один свідомий українець, напоказ.

Сього мого переконання не годні захитати й оголошення двох українських платформ, і полеміка з приводу одної платформи, й дві згадки в «Раді» про українську кандидатуру з Києва. Не говорять нічого про передвиборчу роботу українців й дошкулювання одеського дописувача «Ради» бувшому одеському депутатові «тоже малоросові» Нікольському, ні виборчі права населення, ні, вкінці, одна-єдина брошура про вибори до Думи Державної, яка, певно, лежить на лавках книгарні і буде ширитись в народі, як минуть вибори.

Я добре знаю, що жодній українській групі суспільній нема волі виступати одверто в публічнім житті, нема волі одверто провадити виборчу кампанію. Нема волі... Але й в неволі находять люди способи боротьби...

Ніякий «догляд» не годен обняти сусідського життя, паспортна система і поліцейські рогачки не годні спинить рух людності з сіл до міст, з міст до сіл, з міста до міста і від села до села.

Блюстителі «порядку і спокойствія» не годні знати, що люди між собою говорять в їх повседневних відносинах, не годні заборонити їм заводити знайомства в громадських цілях і в «кустарний» спосіб займатись громадськими справами, коли обставини не позволяють на організовані форми суспільного життя. Доносителі по найму і по призванню не матимуть навіть про що доносити, хоч би їх так було багато, що де двох зійдеться, там і підслухач з’являється третім, бо ж люди мають говорити не про «озброєне повстання» і «демократичну республіку», і не про «відірвання України від Росії та прилучення до Австрії», а про легальне виконання горожанських прав, про те, щоб в легально існуючу законодатну інституцію послати таких послів, які відповідають їх бажанням, а не бажанням засадничих ворогів тієї інституції, послати таких людей, котрі розуміли б потреби українського населення й уміли їх в відповідний спосіб боронити.

Перешкод для ведення виборчої агітації дуже багато, але ще більше є можливостей їх оминути, побороти, треба тільки хотіння й праці, треба активності.

А ми, українці, серед численних хиб і пороків, одержаних у спадок від своїх батьків, найбільшу хибу, найбільший порок маємо і ніяк його не позбудемось, страшну, кари гідну національну пасивність і безділля, безділля лише для себе, бо для других багато часом робимо. В своїх же справах все надіємось на «а може», хоч би те «може» щодня нас до розпуки приводило. Та добре, коли хтось хоч надію має. Більше всього люди наші сидять по своїх норах без надій, лише з мріями, бо надіятись можна на щось, як на результат чогось, надіятись можна на посунення національної справи наперед тоді, коли для цього попрацювати, вложити в це діло працю. А мрія... це така невинна річ, не вимагає ані праці, не потягає небезпеки навіть і не дає ніяких результатів, крім спокою і — іноді патріотичного плану.

В мріях ми часто навіть далеко заходимо, але з своїми дітьми говоримо «по-панському», сусідів не зважуємось заставляти слухати «мужичої мови», цілі літа можемо сидіти на селі і жодному селянинові книжки української не дати, хоч би се була — «Від чого вмерла Мелася». І не тому, що за ці «злочини» власть здумала би вести до криміналу, а просто тому, що ми є пасивними людьми під зглядом національним.

Нам, хто тільки не захоче, той не накине своєї «віри», тільки ми ніколи й нікому своєї, часто навіть власним дітям. Це не є згущання красок, ⁹/іо «свідомих» українців в Росії мусять про себе сказати, що то правда. Далеко ліпше під цим зглядом в Галичині, але й тут водяться ще такі «патріоти» і «діячі».

Ота пасивність національна, коли ми перейдемо від приватного родинного і сусідського життя до життя громадського, дійсно загальна на російській Україні. Російські українці боролися і будуть боротися за все, тільки не за те, чого їм найбільше треба. Працюють вони багато для народної просвіти, тільки тою своєю роботою вкидають нарід в пащу денаціоналізації, а не подбають навіть невинної книжки просунути в шкільні бібліотеки. Є вони великими прихильниками земства і ідеї самоврядування, але про самоврядування України говорять тільки в святочні дні, і то так, щоб люди не почули, бо ... якось ніяково, «несвоевременно». Великі вони прихильники представницького устрою державного, але на виборах голосують за різних поступовців, лібералів, соціалістів, тільки не українців, і самі як національність з того устрою не користають.

Мало ще виплекали внутрішньої сили національної, показником якої є національна активність і з якої виростає сила національна в політиці і громадському житті. І мені здається, що не проявлять російські українці національної активності і в таку важну хвилю, як вибори до Думи, ніщо на це принаймні не показує. Переконався б я в противнім, коли б прочитав по часописях, що студентів і інших інтелігентів українських виставляє з села поліція за передвиборчі розмови з виборцями, а урядники відбирають від селян українські книжки про вибори до Думи і списують про це протоколи. Але ж сього нема. Через те й не бачу ніякої діяльності.

Сніп. — 1912. — 9 (22) вересня.

Архієпископ Парфеній

Далеко від рідного краю живе людина, яка придбала великі симпатії на Вкраїні. Се Архієпископ Тульський та Білевський — Парфеній. З цим шановним іменем з’язана велика справа видання Св. Синодом Українського Євангелія. Любові до свого народу, глибокій ученості та енергії сього архіпастиря зобов’язана російська Україна, що має нині Євангеліє.

Архієпископ народився р[оку] Б[ожого] 1858 — у селі Плішивці Гадяць-кого повіту на Полтавщині. Виховувався в Полтавській семінарії та Київській духовній академії. З 1884 до 1894 р. був помічником «смотрителя» Переяславської духовної школи, а потім ректором Вифанської, а згодом Московської семінарії. Вікарним єпископом був у Москві, а з 1904 року єпископом на Поділлі.

Недовгі, бо тільки до 1908 р., але прегарні часи перебування єпископа на Поділлі благословляють ще й досі подоляни. Там власне єпископ зумів додержати слів Христових: «Божіє — Богові, а кесареве — кесареві» і погодив інтереси церкви, держави і нації української, віддаючи «кожному своє». При ньому й завдяки йому на Поділлі розпочалися дійсні заходи коло народної освіти в справжньому значенні сього слова. Але, на превеликий жаль, єпископ був переведений до Тули. Та й живучи далеко від рідного краю, віддав він свої сили праці на користь того люду, якого сином є. Там докінчив він редакцію перекладу Євангелія. За сю працю нагороджено його архієпископською патерицею. Гаряче бажаємо, щоб Архіпастир мерщій вернувся до коханого краю, який жде його як одного з своїх кращих синів.

Сніп. — 1912. — 8 (21) січня.

Композитор Микола Лисенко

«Наша пісня, наша дума не вмре, не загине — от де, люде, наша слава, слава України» — се сказав Тарас Шевченко. Так, справді, наша пісня, наша дума — у всій своїй чудовій пренепорочній предківській красі — не вмерла, не загинула, і се зробив Микола Лисенко. Нині ми ще не маємо змоги як слід оцінити значення Миколи Лисенка для історії нашого відродження національного.

Але се вже можемо сьогодні сказати: пісня поета й музика композитора були тією зцілющою та живущою водою, які пошматовану, змертвілу душу нації нашої до життя покликали. Двох чародіїв надіслала нам доля: один з них Лисенко. Звуками то ніжними, то суворими, то повними жалю та смутку, то перейнятими енергією та надією — будив Боян наш в душах українців найкраще почуття в світі — любов до свого народу. Він брав наспіви далеких предків наших і, розвинувши та перетворивши їх у горні душі своєї, повної любові, віддавав знов своєму народові у блискучій, чарівній оновленій формі.

Лисенко побачив світ на Полтавщині 1842 р., укінчив Київський університет, потім консерваторію у Німеччині. Написав опери й оперети: «Різдвяну ніч», «Тараса Бульбу», «Утоплену», «Енеїду», музику до слів Шевченка, Франка, Олеся тощо, величезні збірники народних пісень і багато інших творів чистої музики. Хто має нагоду ближче знати д. Лисенка, той не може не любити сю незвичайно делікатну, ніжну душу нашого Бояна. Але ся ніжна душа буває і суворою, се тоді, коли вона бачить напасть на кохану Україну; тоді лагідні очі запалюються вогнем і мечуть блискавиці. М. Лисенко належить до тих небагатьох українців старшої генерації, які сміливо оголосили себе українцями, не сховались у куток, не злякались прикростей і ціле життя змолоду та й донині не уступали з зайнятої позиції, дарма що лякали їх усякі страхіття й стрівали їх усякі кривди та прикрості. Нехай же буде благословенне ім’я нашого Бояна і нехай на власні очі побачить він здійсненими ті ідеали, які укохав змолоду і якими зогрів наші душі.

Сніп. — 1912. — 15 (28) січня.

Проф. Михайло Грушевський

Полковника Богуна, найулюбленого лицаря з часів Хмельниччини, народна легенда наділила здатністю бути в один той самий час у двох місцях. Він міг одночасно обороняти аж дві фортеці, дарма, що ділив ті дві фортеці протяг миль сто!

Куди б не кинувся ворог, на котру б з фортець не напав, усюди стрівав він страшну шаблю Богунову. Оця легенда усе згадується мені, коли думаю про діяльність проф. Грушевського. Де б не напали на українство — у Києві чи у Львові, усюди вони дістають одсіч з руки М. Грушевського. Закований у залізо великої ерудиції, маючи в руці наукове оружжя — відбиває сей невтомний борець усі ворожі напади. І тільки дивуєшся: де знаходить ця людина сили й часу, щоб писати таку величезну скількість праць. Бо коли б ми тільки перелічили самі назви його історичних та публіцистичних творів, ми б геть заповнили нашу часопись! Українська наука, якої представником є сьогодні Наукове т[оварист]во імені Шевченка у Львові й Київське Наукове т[овари-ст]во, нерозривно зв’язана з іменем проф. Грушевського: в обох товариствах він є головою, розумом, нервом! І коли Наук[ове] т[оварист]во ім. Шевченка користується тепер світовою пошаною та признанням, — се заслуга проф.

Грушевського. Найбільша, найважніша праця проф[есо]ра — се велика «Історія України-Руси». Вона зробила ім’я проф[есора] таким популярним по всій Україні і таким відомим на цілий світ. Було б зайвим казати про величезне значення тієї «Історії». Адже знайдено великий тридцятиміліоновий нарід, націю з просторою культурою, хоч і зруйнованою, але здатною до відродження, до нового життя. «Суспільність, що має віру в себе, мусить мати й відвагу глянути на неприкрашену правду сього минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу», — каже в передмові проф[есор]. З появою сієї праці проф. Грушевського зник назавжди аргумент ворогів нашого національного відродження, які звали наш нарід «безбатченком» і на тій підставі не визнавали за нами права на самостійне національне життя...

Та поруч з істориком в особі професора ми маємо незвичайно талановитого публіциста. Своїм гострим критичним розумом він так уміє обхопити кожне явище сучасного життя з усіх боків і дати йому з українського погляду таке освітлення, як ніхто інший. Значення і вплив публіцистичних творів проф[есо]ра справді можна назвати величезним. Він рішуче не дозволяє сучасним українським крутіям збочити з простої стежки, яку він вирівнює для ходи цілого народу й яка веде до великого ідеалу.

Бачимо, як під впливом великої, невсипущої, плідної діяльності професора постать ледачого, пинявого, байдужого «малороса» навіки гине й виростає бадьорий, сильний, енергічний українець, якому належиться майбутність.

Найбільша з побід, яку може одержати українець, досталось на долю проф. Грушевського: український нарід, який не вміє шанувати своїх діячів, який раз у раз обкидає їх болотом, а то й камінням, сей нарід увесь без різниці партійних чи інших поглядів з глибокою пошаною відноситься до імені проф. Грушевського ще за життя. І через те наш поклик: «Хай живе Михайло Грушевський на многая літа!» знайде щирий відгук в душах і серцях усіх українців.

Сніп. — 1912. — 19 лютого (3 березня).

Д-р Іван Франко

У 1913 році Україна святкуватиме 40-літній ювілей письменницької діяльності Івана Франка. Се буде справжнє національне свято, бо Іван Франко є найбільший з сучасних наших поетів, люблений всюди, де живуть українці. З іменем Івана Франка тісно зв’язана історія відродження Галицької України. Як поет, як публіцист, як політичний діяч, агітатор і вчений виступав Франко, з цілою силою свого таланту, руйнуючи ветху та гнилу будову українського суспільства в Галичині. За свої виступи зазнав він навіть обвинувачення в тім, що нелюбий, зрадив Україну. Усі кидались на нього, свої й чужі, але ні ті, ні другі не здолали захитати його міцну постать новітнього українського діяча, який дійсно ціле життя своє присвятив справі визволення свого народу. Він є дійсний пророк українського народу, і про його натхненний пророцький спів можна сказати сі його власні чарівні слова:

Що відрізняє твори Франка від інших українських поетів — се ноти бадьорості, енергії, мужності, сміливості й незламної віри.

Такий є він сей, Антей Української землі — що, доторкаючись свого народу, усе нової й нової сили набирався для боротьби.

Поет і публіцист, історик і белетрист, політичний діяч і кабінетний вчений — являється Франко одним з найосвіченіших людей в світі.

Є він одним з тих людей, які становлять гордощі свого народу.

Сніп. — 1912. — 5 (18) лютого.

Шевченкові роковини

Велика буря стрясла життям нашої нації у XVII столітті. Наче розбурхане море, гнівне та страшне, була тоді наша Вкраїна. Грізні хвилі народного гніву злітали до нечуваної високості. XVII вік — була се епоха, коли цілий нарід був об’єднаний одним чуттям, дихав однією душею, думав однією думкою. Найглибші низи прийшли в рух, і раз по раз, наче вулкан, вибухав вогнистою лавиною народний гнів. Були се величні часи героїчної боротьби за визволення. Минула та буря, але довше ніж півтора століття не могло втихомиритись народне море. Від часу до часу знов гримів грім, і вибухав вулкан, і зривалася буря, й хвилювалося народне море. Остатній конвульсійний вибух відноситься до другої половини XVIII віку і знаний в історії під назвою «Коліївщина» або «Гайдамаччина». Нові обставини історчного життя, які наступили по тому, не однаково впливли на різні шари нашого народу. Верхи вихололи швидко й з початком XIX віку уявляли з себе кору теплото попелу, але низи — се ще був огонь, правда, малосилий, щоб прорватись крізь кору попелу, але досить міцний, щоб заховати в собі живу енергію. Настав великий розлам поміж шарами нашого національного організму. Верхи — прудко винародовлялись, приймали чужу культуру, переймались чужими громадськими ідеалами, аж врешті за декілька поколіннів зробились навіть національно чужими своєму народові. Низи суворо замкнулися у собі, не розвиваючись, не рухаючись, але міцно ховаючи в собі ті ідеали своїх предків, що в муках та стражданнях були утворені XVII віком. Верхи розвіювали народну силу, низи скупчували енергію на тлі старих ідеалів. Такий був, схематично кажучи, стан нашої нації з початком XIX віку. Народне море втихомирилось, і здавалось, що навіки зачинилася книга життя нашого люду.

І от саме тоді українська нація породила двох геніальних синів, щоб у світову скарбницю духової культури вони вложили ті перли, які утворив і вистраждав в глибинах свого духу сам нарід, щоб оружжям їм були не шабля та рушниця, але живе слово. Обох післав їх нарід, але тільки один дійшов туди, куди був післаний. Один народився в панськім будинку з теплого попелу, другий — у мужицькій хаті з гарячої криці. Той, кого післали верхи, зробився найдорожчою перлиною в тріумфальному поході чужого народу, той же, кого породили низи, став окрасою й обороною своєї нації. Один був Го — голь, другий — Шевченко. Сього другого великого поета нашого згадаймо сьогодні по заповіту його «незлим тихим словом». Згадаймо його, бо він не всує обіцяв:

На межі двох історичних епох в житті нашого народу він стоїть. Обидві епохи доторкаються його, і одна епоха, вмираючи, наділила його тим стародавнім блиском та чаром нашого історичного життя, що від них і досі палає душа наша. Друга епоха, сама народжуючись від нього, як із свого джерела, понесла в будуччину ідеали наших предків, перекуті та перероблені на новітні форми в горнилі поетової душі. Неначе двобічне дзеркало, відбив він у своїй душі тіні минулого й мрії будучого, що злилися й з’єдналися в ньому, як дві течії в однім морі, і був він Бояном минулого й Тіртеєм будуччини.

Коли правда, що психічну складню кожної нації утворює не тільки синтеза усіх живих істот, які складають певну націю, але головним чином синтеза у предків, які сприяли витворенню нації, коли правда, що не живі тільки, але й мерці грають визначну роль в сучасному житті кожної нації; коли правда, що власне мерці суть творцями моральності кожної нациї й невідомими рушіями її способу поводження, то безперечно правда, що з усіх умерлих предків найбільшу варту, відбиту в сучасній національній психіці української нації як новітнього організму, має Тарас Шевченко. Але заразом з тим він сам був носителем традицій кількох поколіннів предків наших, був плоттю від плоті їхньої, був висловом їх ідеалів. І, може, найкраще, найвлучніше схарактеризував Шевченка той, хто сказав: «От останній кобзар і перший великий поет свого народу».

І ось сьогодні ми маємо змогу виявити нашу любов та пошану тому, хто сам був любов до України. В ім’я його ми сьогодні говоримо, і він є тут посеред нас: невмируща частина його — його думки сяють виразні та ясні, такі живі та сильні, немов він отсе тільки що їх вимовив перед нами. І десятки років, що ділять нас від дня його смерті, не лякають нас темною та порожньою безоднею, бо посеред темряви, наче золотий серп місяця на темнім небі, блищать його слова:

І ми знаємо, що се не були тільки слова, ми знаємо, що справді діла його були такі чисті, як слова його високі, знаємо, що слова не розминулися з ділами. І в тім ми черпаємо високу відраду, втіху та розвагу, бо не тільки поетом, а й вождем нашим він був. Історія його життя так само дорога для нас, як його твори, бо прегарна гармонія існує між його творами та його життям. Історія життя Шевченка могла б бути з повного права названа «історією великих страждань геніальної людини». Спочатку проти нього була власна мачуха, потім пан, а потім держава: по мірі зросту Шевченка мінялися його суперечники, з якими мав вступить до боротьби, а кожний суперечник був дужчий ніж попередній. В тій нещадній боротьбі суперечники змогли тільки знівечити Шевченка фізично, але не зламали, не вбили його духа. Він умер фізично, але, кажучи його словами:

Історія життя Шевченка з того часу, як він став поетом, така ж коротка, як і трагічна. Неволя, потім слава, ентузіастичні відносини, потім знову неволя. З Петербурга поет поїхав на Україну, де українці стріли його як пророка. Трохи згодом відбулось заснування Кирило-Мефодіївського братства, а потім арешт, Петропавлівська кріпость, заслання й сливе 10¹/2 років перебування по дисциплінарних батальйонах. Десять років перебування в Середній Азії — з забороною писати й малювати! Ся остання кара, може, чи не найважча. Годі навіть уявити, які страждання мав перетерпіти Шевченко, коли душа його була повна образів та постатів, коли сі образи та постаті, мов доношена дитина, мали на світ родитись, але поет мусив їх затримати в собі, не надаючи їм зовнішньої форми. Вони плакали, ридали, кричали, оті ненарожденні діти, а поет мусив їх власною рукою вбивати в своїй душі...

Арештований у 1847 році, Шевченко визволився аж у році 1857, щоб умерти в 1861 році 26 лютого. Але за це коротке життя Шевченко утворив цілий скарб національний. Справедливо можна сказати, що се найдорожчий, найцінніший скарб, який тільки має українська нація. І се скарб такого значення, що ім’я Шевченка стало синонімом сучасної новітньої відродженої України. Коли б, взагалі, треба було порівняти Шевченка з якоюсь відомою постаттю з всесвітньої історії, то можна було б Шевченка назвати українським Ієремією, що плакав на руїнах Єрусалиму, і Єзекіїлем, що подавав свому народові надії на будуччину.

Г нівний і суворий, він, наче орел, налітав на шулік, що терзали його народ. З усіх негативних з’явищ найбільш огидним для нього було ренегатство людців, яких він охрестив «Кирпа-Гнучкошиєнко» і яких рабська психологія виявлялася навіть в тому, щоб до свого прізвища додати «въ» і стати «гос-подиномъ Гнучкошыенковымъ».

Одна з найбільших його сатир — се «Посланіє до живих і мертвих і нена-рожденних земляків моїх в Украйні і не в Украйні сущих».

Чимсь правдиво біблейським віє від його слів:

Але раз у раз крізь суворі вислови ви завважите непереможну віру в відродження свого народу. І коли б треба було сказати, чого найдужче хотів Шевченко, то се була б відповідь: щастя свого народу.

Часто, коли поет відходить від головної теми, він утворює чудові жіночі постаті, напр., Марії Матері Ісусової, Наймички, дівчини-лілеї, і тоді суворі слова й думки дають місце ніжним та ласкавим висловам жалощів, сказав би — пієтету до жінки-матері. Перед здивованим читачем з’являється ціла криниця чистої прозорої душі поета, непорочної й прекрасної, як душа дитини.

Але ледве поет вертає до головної теми, як криниця погожої води робиться огненним морем, і кожен, хто наближається до того моря, який би слабодухий та слабосилий він не був, відчуває, як по жилах його пробігає вогонь, а м’язи його напружуються. Се огненне море його поезії творить цілі чуда, найбільші дива, бо гальванізує навіть моральні трупи. Про вплив його поезії можна сказати його ж власними словами:

Вічне джерело вічної любові — отсе поезія Шевченка, найбільший, най-дорогший, найцінніший скарб українського народу. Душею цілого народу є Шевченко, бо до Шевченка нація поволі, але невпинно завмирала, а з того часу незмінно відроджується до нового життя. Наче животворче сонце, пройшов він по Вкраїні, прорізуючи пітьму зневіри та оживляючи все своїми проміннями.

Є він для українського народу тим огненним стовпом, що колись Бог післав народові єврейському, як виходив він з Єгипту.

Як той біблейський огненний стовп, показує він нам шлях до щасливої будуччини.

І в ці дні суму та туги, коли гостріше відчуваємо цілу вагу смерті Тараса Шевченка, коли чигають на нас вороги, коли нові небезпеки загрожують нашому народові, нехай подадуть нам відраду й науку його слова:

«Братія, не вдавайтесь в тугу, а моліться Богу і роботайте розумно во ім’я Матері нашої України».

Сніп. — 1912. — 26лютого (10 березня).

Проф. Микола Сумцов

Поміж невеличкого гуртка наукових діячів сучасного українознавства значне місце займає професор Харківського університету Микола Сумцов. Родився він в 1854 р., вчився в Харкові і з 1878 р. розпочав виклади в університеті. Він віддався найбільш студіюванню історії української літератури й українського фольклору і в цих наукових працях зайняв місце знавця, добре відомого й поважаного не тільки в Росії, а теж і поза російськими кордонами, як видко з того, що його закликали в таке величезне наукове видання, як слов’янська Енциклопедія, по українському відділу. З його розвідок про стару українську словесність найбільшу вагу мають дисертації про Баранови-ча, Галятовського, Гізеля, Вишенського, Квітку-Основ’яненка, Шевченка. Про геніального Шевченка можна налічити біля десяти наукових розвідок М. Сумцова, котрі розкидані в різних часописях і вкупі зробили б цілу чималу книгу. З етнографічного боку у М. С[умцова] є багато наукових розвідок про українські думи, легенди, пісні, казки, про писанки, культурні переживання далекої побутової старовини, про досвітки, родинні і весільні звичаї, про українські апокрифи і псалми, про кобзарів та лірників. Одночасно, в 1906 році, М. Сумцов, користуючись полегшенням, яке тоді настало для українського слова, став читати лекції про народні пісні українською мовою. Науковий виклад був яскравим доказом здатності української мови як гнучкого і міцного знаряддя для виявлення наукової думки і підняття національної свідомості і самоповаги.

Сніп. — 1912. — 18 (31) березня.

Микола Садовський

Хто не знає сього милого і популярного імені? Не тільки українці, але й «малороссы» однаково люблять сього корифея української сцени. Один з трьох братів Тобілевичів, він укупі з ними записав великими літерами своє ім’я в історію українського театру. Зайве говорити про його талант, про його чарівну, незрівнянну гру, про те враження, яке робить він на глядачів, зайве, бо, мабуть, нема українця, який би на власні очі не бачив на сцені Миколу Садовського, не впивався розкошами його гри, не мав насолоди від його арти[сти]зму...

Але є одна риса у вдачі д. Садовського, яку хочемо зазначити — се молодече завзяття, се здатність приймати усе нові форми життя, відповідати на нові вимоги, а не загрузати в старих пережитках. Завдяки сій чарівній рисі своєї вдачі зміг д. Садовський перенкинути місток від старого наївного народного театру до нового майбутнього, яки би відповідав усім вимогам сучасності. Постійний театр д. Садовського у Києві є сим містком, а репертуар сього театру дає запоруку, що український театр на добрій дорозі розвитку.

Побажаємо ж, щоб шановний невтомний артист швидше переборов усі перешкоди у своїй прекрасній патріотичній діяльності і щоб йому пощастило побачити пишний розцвіт новітнього українського театру, в якому б він був такою ж блискучою зорею, як і в старому колишньому театрі.

З душевним напруженням і сердечним спочуттям приглядаємось ми його роботі. Ми віримо, що загал нашого громадянства оцінить як слід заходи д. Садовського й прийде йому на поміч всебічно.

Сніп. — 1912. — 1 (14) квітня.

Марко Кропивницький

Марко Кропивницький розпочав свою артистичну діяльність в найтяжчу епоху життя українського народу в ХІХ віці, коли один за одним падали тяжкі утиски, направлені проти найдорожчого, що є у кожного народу, проти по-сліднього, що ще зосталось у народу українського, проти його мови. Здавалось тоді, що Бог смерті вже викреслив із книги життя ім’я українського народу. Безобрійний сум нищив душу нації, а масові відпади інтелігенції од свого народу тягли націю в безодню мороку, несвідомості та морального вимирання. Не було просвіту, задихався в передсмертній агонії дух творчості. І ось на високий кон, як на трибуну, вийшла людина, повна сили та внутрішнього вогню, і засміялась здоровим сміхом життя. Чудо, чудо зробилось тоді: сумні обличчя, на яких вже лягла передсмертна сутінь, зразу просвітліли, а омертвілі руки піднялись, щоб громом оплесків засвідчити, що в душу нації повернулась надія.

Зник сум, і стало ясно, що ся міцна людина, яка знайшла силу пронизать негоду сміхом, є син такого міцного народу, який переймав та й подужає свої тяжкі спити. Се психологічний момент, який правильно можна зрозуміти тільки з погляду національної психології. Се був момент, з якого культурне життя нації мало змогу виявитись зовні в формі «українського театру».

Ось чому в історії українського відродження таке велике місце дають ролі театру; ось чому ім’я Кропивницького не тільки ім’я великого артиста, але ім’я людини, яка ступила на єдиний можливий в ті часи шлях для виявлення здавленого національного життя.

Розуміється, роля українського театру в сьому виключному розумінні майже скінчена, і український театр займе з часом таке ж становище, як і у других культурних націй.

Тепер маються другі щляхи і другі засоби для здобування духовних національних дібр, тепер є віра та надія, але тільки тепер можна зрозуміти всю історичну вартість заслуг Кропивницького перед рідним народом.

Кропивницький не тільки артист, який мав таємничі дари чарувать глядачів, він є національний театральний діяч тієї епохи, коли бути національним діячем мало сміливість дуже небагато людей, коли так легко було на здогад космополітизму одмовитись від страждань свого народу. І Кропив-ницький має права на те, щоб в майбутнім пантеоні великих людей українського народу зайняти місце серед значних імен.

Сніп. — 1912. — 8 (21) квітня.

Пані Ольга Косач (Олена Пчілка)

В шістдесяту річницю життя пані Ольги Косачевої хочемо зложити їй вирази високого поважання, яке маємо до неї. Новітній український рух небагато налічує жіноцьких імен поміж своїми чільними діячами. Але ті, що є, визначаються своєю моральною силою й відданістю інтересам України. Поміж ними одно з перших місць займає пані Ольга Косачева. В найтяжчі часи життя українського народу — в другій половині ХІХ віку, коли розклад охоплював, а смерть костеніла український національний організм, коли навіть сміливі тікали з ляком або з відразою від трупу українського народу, була вона живою людиною, однією з тих декількох десятків, що не дозволяли перерватись нитці історично-національної традиції. Тепер, коли обставини змінились і весняним шумом дзвенить українське життя, не годні ми навіть зрозуміти, скільки треба було віри, любові та надії в діячів тієї сумної доби, щоб подавати бадьорий голос життя, щоб не замовкнути й собі під впливом загального страшного настрою руїни.

Одним з тих діячів була пані Ольга Косачева.

Але нині ми головним чином знаємо пані Косачеву як редакторку-видавця часописі «Рідний край». І, власне, в сій остатній ролі пізнали ми усю силу характеру й відвагу душевну пані Косачевої.

Вірячи, що українство ступило на непевний шлях і, замість обернути усю свою увагу на організацію відпорної сили в своїм народі, воно пасе задніх та прислужується інтересам чужим, пані Косачева не завагалася зробитися непопулярною й кинула різку пересторогу українству. Се було сумне, але заразом і чарівне видовище, коли майже все українське суспільство гостро виступило проти одної самітньої женщини...

Видовище було чарівне, бо напроти розлючених хвиль громадського роздратування гордо та сміливо стояла пані Ольга Косачева, ні на крок не уступаючи з своєї позиції.

Нині роздратування ущухло, і — чи хто згоден з думками пані Косачевої, чи не згоден — але кожен повинен віддати пошану моральній силі й відвазі українки!..

Бажаємо їй довгого віку та журавлиного крику, щоб голос її, голос україн-ки-патріотки, лунав скрізь по Вкраїні, як той дзвін, що будить сонних та ледачих.

Сніп. — 1912. — 30 серпня (12 вересня).

І. SPIRILLUM PATRICIANUM UKRAINOFILICUM (Дисертація на доктора Патріотизму)

Шановний Читачу! Ви цілком матимете рацію, спитавши: чому автор пише фантастичні казки та оповідання з недійсного життя саме тоді, коли потрібні якнайдужче малюнки справжнього життя? Мій читачу! Чи винний я тому, що в нас немає справжнього, дійсного сучасного життя? Ось через те людина, що бувши українцем, хоче бути українським письменником, конечністю речей присилувана або списувати минуле, або пророкувати на будуччину.

Списувати минуле нашого народу не хочу й не вмію, бо я б попереду мусив вистудіювати цілу історію нашого народу в усіх проявах його життя; але це разом із нашими Вальтер Скоттами уважаю річчю цілком зайвою, бо гадаю, що кохання, сало та горілка — оце єдині підвалини нашої історії, доказом чого є усі наші історичні романи та повісті a la Мордовець. Знов же я не насмілююся писати віщування про будуччину нашого народу через те, що не маю такого терпцю, як наші дотепні політики та публіцисти: тішитися тим, що коли не за 100, то вже певно за 200 років таки буде в Росії конституція, а тоді полегшає й нашому народові.... Знов же я не маю кебети переказу вати туманними словами чужі давно заїжджені думки, які були гіпотезами тільки в позаминулому столітті, як це чудово роблять наші великорозумні та високовчені земляки, «працюючи на рідній ниві», чи як там?!

Отже, я мусив удатись до фантазії ще й через те, що се далеко безпечніше, принаймні нікого не зачепиш. А це не мала річ при дражливій вдачі українських одиниць. Кожне навіч бачить, що герої моєї уяви — то не живі люди, а якісь фантастичні істоти, що існують тільки в моїй уяві. Справді, і події, і вчинки, і дієві особи — усе те утвір самої фантазії і не має під собою ніякого реального ґрунту.

Але зате ніхто не посміє сказати, що я написав непевно; ніхто не завдасть мені брехні: в моїй уяві усе те можливе, і чим менш скидається воно на дійсне життя, на те, що буває і чому слід бути, тим більша мені слава; я виплекав абсолютно фантастичні істоти і загадав їм творити абсолютно нікчемні вчинки.

І я буду зовсім утішений, коли всі побачать, що мої герої — то лише погано зліплені маріонетки, а не живі люди з кістками й кров’ю.

Про нього як про наукову силу довідались ми аж тоді, коли він одружився з донькою нашого славнозвісного патріота. Було то дуже мило і всіх нас ізво-рушило до сліз, що кохання їх почалося на зовсім патріотичному ґрунті: вони вдвох спільними силами перекладали на мову українську Мільтонів «Загублений рай» і, хоч обоє не розумілися на англійській мові, але при запомозі словника та щирого бажання вони переклали дві сторінки дуже красною українською прозою і тим збагатили рідну нашу літературу твором світового генія. Принаймні так казав другий славнозвісний патріот пан Охріменко, а в тих речах він був великий авторитет, бо й сам зробив дуже гарний віршований переклад на нашу мову якоїсь Шекспірової трагедії, теж не тямлячи по-англійськи ані слова[342].

Певне, молодята б довели до кінця Мільтонову поему, коли б на перешкоді не став шлюб.

Звісно, рай був знайдений і дальший переклад ніяк не гармоніював із настроєм щасливої пари.

Весілля відбувалося незвичайно бундючно, хоч, ніде правди діти, нас, товаришів і приятелів молодого, через щось не запрохано на «келих шампану».

Це нам було прикро. Щоправда, ми таки належали до «ладанного елементу», якого молода, вихована в гарній аристократичній родині, не могла знести, але плебейський «ладан» зовсім нас не кортів і ми робили все, аби припасти до вподоби нашим славнозвісним патріотам і їх родинам.

Через те ми, хоч оддалеки, але щиро зичили щастя молодим і раділи, що їх шлюб дасть зразок щиро української патріотичної родини.

І ми прощали свою образу.

Зараз по шлюбі ми довідались, що наш приятель «многонадійний». Се нас трохи здивувало, бо він був звичайний собі ветеринар, що досить зле укінчив студії, і всі ми уважали його за дуже обмеженого тюхтія. Через те ми дуже раділи, що помилялись. Адже він був наш приятель і проміння його слави спадало й на нас. Правда, було в тім — «многонадійний» — щось неокресленого, щось навіть тривожного, і ми з великою нетерплячкою очікували більш певного означення. І справді, незабаром залунала чутка, що він «многонадійний» хімік. Це було щось пишне. З найбільшим ентузіазмом привітали ми цю звістку, пили за його здоров’я та блискучу будуччину й прохали його познайомити нас із його жінкою, а також дати змогу розглянути його, коли він працює у хімічній лабораторії. Він ласкаво і охоче згодився на останнє, але перше виразно відхилив, буркнувши щось за «жіноцькі примхи». На другий день ми з благоговінням роздивляли усякі каламарі, реторти та колбочки, удаючи, щоб зробити йому приємність, ніби ми страшенно боїмось, коли б часом десь не вибухло, щось не розірвалось... Він заспокоював нас, задоволено всміхаючись, і казав, що то зовсім не страшно, хоч, справді... іноді буває... треба розумітися на речах... Тим часом Яцуня — один з нашого товариства — незручно узявши якийсь тонесенький каламарчик, роздавив його і голосно скрикнув. Тоді він знов почав заспокоювати Яцуню, що бідкався над побитим склом, і навіть, надівши покрівець, показав нам, як хіміки добувають кислець... Ми вийшли з його лабораторії зовсім певні, що його дожидає велика слава й блискуча будуччина.

Ми постановили увечері зійтися усім докупи у пив’ярні, і він теж обіцяв прийти випити з нами пива. Був він красномовний, незрівнянний бесідник на різного роду торжествених обходах та бенкетах з обов’язковими тостами. Коли всі теми були вичерпані, коли вже всі патріоти висловили свої «най-щиріші, найпотайніші жадання» і ніхто не підводився до бесіди, тоді ми підштовхували нашого приятеля і підбадьорювали словами: «Панове, тихо! Д[оброд]ій Тарадієнко має виголосити бесіду! Тихо-бо! Тарадієнко просить слова!» І він починав говорити. Його незмінна улюблена тема була про «сонячні плями»; але щоразу він розвивав її краще, ніж попереду. Він проводив звичайно паралель між сонячними плямами і нашою нацією. У цих плямах він добачав з великим дотепом найліпші докази того, що нашій нації належить велика будуччина. На самому цікавому місці, коли мізки всіх даремно напружувались, аби збагнути всю глибінь його думок, він уривав і сідав з усміхом на устах, не докінчивши своєї астрономічної промови. Але всі були задоволені, і по його промові запановувала загальна веселість і всі пили здоров’ я Тарадієнка. Взагалі, він був людиною не говіркою, але жартівливою, і його «фізичні дотепи» викликали голосний регіт. Зібравшись гуртом у пив’ярні, ми вже заздалегідь сміялися, але вийшло даремно, бо він не прийшов. Жінка не випускала його увечері з хати. Се зіпсувало нам гумор, і Яцуня став зі злості сумніватися, щоб той «туман вісімнадцятий» міг бути вченим, коли він не тямить того, що він у жінки під черевиком. Ми гуртом

і енергічно протестували, нагадуючи про Сократа та Ксантиппу, запрошуючи бути справедливим і вияснюючи, що наука і лиха жінка мають між собою дуже мало спільного... Ми розійшлися з огірченням на душі, розуміючи, що він для нас загублений.

Але ми не випускали його з очей і, хоча оддалеки, з гордощами стежили за його успіхами на науковій кар’єрі. Коли він написав свою славетну студію: «Про зв’язок між фазами Юпітера і кінськими хворобами і про вплив цих останніх на економічний добробут української нації», ми оголосили його першим сучасним вченим і великим українським патріотом. На жаль, російська цензура заборонила друкувати цю річ через сміливість та оригінальність думок, висловлених у ній. Це була кепська ознака, і ми радили Тарадієнку бути обачнішим: «Не забувай, що для України буде страшна, невіджалувана втрата, коли тебе вхоплять “раби лукавих”. Цю свою працю ти видрукуєш аж тоді, коли на Вкраїні розвидниться».

Незабаром він мав складати іспити на магістра ветеринарії. При кожній нагоді ми з великим зацікавленням і турботою питалися, як стоять його справи, чи він вже зовсім приготувався до іспитів. Він запевнено всміхався, а ми, випереджаючи події, говорили нашим знайомим: «Д[оброд]ій Тарадієнко казав... Ви знаєте д[обродія] Тарадієнка? Магістер ветеринарії! Як же!.. Як же!.. Незабаром буде професором у нашому інституті по катедрі хімії. Мій приятель!»...

Уявіть же собі наш жаль і наше огірчення, коли ми довідались, що він зарізався на іспитах! Се був справді несподіваний і тим більше страшний удар для нашої амбіції. Але ми розуміли, що тут мають бути якісь незвичайні причини того нещастя. І ми стали пильно їх шукати. Тарадієнко «зарізався» на фармакогнозії. Ми стали збирати відомості про професора, що викладав фармакогнозію, і з певних джерел дізналися, що він давній принци-піальний ворог українофільства. Це кидало зовсім інше світло на невдачу нашого приятеля. Очевидно, професор в особі Тарадієнка мстився з цілої нашої нації. Се ж ясно, що наш приятель був жертвою своїх пересвідчень і прийняв терновий вінок за вітчизну, хоч дехто й завважав, що д[обродій] Тарадієнко належав до «білястих патріотів».

Коли ми сповістили Тарадієнка про наше відкриття, він попереду чомусь неймовірно подивився на нас, але коли ми дали йому «незламні докази», він, нема що крити, втішивсь, врешті освоївся і, прибравши меланхолійний вигляд, промовив високі слова, хоч за автентичність їх я не відповідаю: «Рідний мій, занедбаний краю! Для тебе я радо знесу усі прикрості і навіть життя самого не пожалію». З тихим благоговінням дивились ми на нього, жертву нашого національного рабства — і в наших серцях горіло до нього спочуття. Ми розійшлися, пригнічені думкою про заподіяну йому несправедливість, про переслідування його... Знайомим ми казали: «Ви розумієте, — тут політичні причини... національне пригноблення»... І ми прибирали значущий вигляд. «Але, будьте певні, він свого доб’ється. Це міцний, як криця, й сильний духом чоловік. Коли тут не дадуть йому катедри, то його й за кордоном приймуть радо!»

І його слава росла, повита ореолом страждань.

Другого року він зарізався на патологічній анатомії. Щоправда, анатомія не була заводом для нашого приятеля і він трохи на неї шкандибав, але всім було очевидно, що Тарадієнко був жертвою старої системи переслідування молодих многонадійних учених з боку старих педантів. І справді, коли ми зібрали відомості про професора анатомії, з великою втіхою довідались, що він теж почуває антипатію до «щирих українофілів», а цілий українофільський рух зве обскурантофільським.

Але невдачі тільки розпалювали козацьку енергію Тарадієнка, і він знов сів за книги, постановивши скласти іспити ще через рік.

Але коли наш приятель зарізався й за п'ятим разом, ми запевняли наших знайомих, що він зовсім не складав іспитів і що се просто «підлі брехні», бо гаразд тямили, що становище нашого приятеля ставало хитким.

Через кілька днів по останніх невдатних іспитах ми зайшли одвідати його. У дверях почули, як пронизуватий жіночий голос заверещав: «І чого ще оця патолоч тут швендяє!» Ми удали, що то не дотикається нас, і, поскидавши брилі, чемненько вклонились спинці Тарадієнкової жінки. Тарадієнко вийшов нам назустріч, швидко провів до свого кабінету і замкнув двері. Він привітав нас радо, хоч мав натомлений і стражденний вигляд. Він зразу почав нам розповідати плани своїх будучих наукових праць і казав, що він просто надумався написати такий твір, щоб відразу звернути на себе загальну увагу. Таким твором мала бути, на його думку, філософія анатомії чи анатомія філософії — праця, яку він вже зовсім обміркував і незабаром почне обробляти на славу української науки. Він тільки вагається, де видрукувати сю річ? Чи в «Наукових записках Т[оварист]ва ім. Шевченка», чи в російських виданнях? Розуміється, йому б дуже хотілось надрукувати в «Записках», та «що ж, коли вони сливе нікому не відомі!» Volens nolens наукові речі друкуватимеш по-російські! Інша річ твори красного письменства. В усякім разі, коли він друкуватиме по-російськи, то обов’язково скаже, що се переклад з українського рукопису... Але сим разом ми не захопились його думками і не підтримали його мрій. Він змовк, наче почув себе винним і не мав сили виправдуватись. Ми швидко попрощались.

Але з того часу прихильників його дуже зменшилось, і тільки я де-не-коли забігав до його нишком. Тоді він сумно дивився на мене і з гірким виразом декламував:

Donec felix eris, multos numerabis amicos,

Tempora si fuerint nubila, solus eris![343]

І я клявся бути йому вірним до кінця. Але авторитет його впав безповоротно, і мене гризла раз у раз думка, яким чином поновити його скомпрометовану репутацію? Я все думав у тім напрямі і врешті звівсь нінащо. Я став рідше виходити з хати і все читав твори українських письменників середульшої генерації: Гавриша, Куліди, Рябошапки й інших, звертаючись при потребі до словника Тимченка і знаходячи глибоке моральне задоволення в уживанні цієї коштовної речі. Читання цих поетів та прозаїків пересвідчило мене, що репутація мого приятеля стоїть зовсім не так зле, як це спершу здавалося, а словник Тимченка безліч разів нагадав мені Шекспірів вислів, що на світі є дуже багато речей, які не снилися нашим мудрецям. І я не губив надії.

Одного вечора, бувши в душі сумно настроєний, я перегортав сторінки небіжки «Зорі» за давній рік і надибав там чудову статтю нашого видатного вченого і патріота під титулом «Нарис сучасного вчення про бактерії». Солідний зміст, прегарна форма, виразний виклад — усе те робило чудову гармонію, і шкода тільки, що автор не додав словничка своєї власної мови, як то звичайно мусить робити кожний український письменник, що заводить безліч неологізмів.

ІІ

Був темний вечір, і хвища аж різала лиця. Бурхливий вітер трохи не скидав з пішоходу, але я не зважав на все оте, гонений думкою швидше побачитись із Тарадієнком. Задзвонив до дверей його господи й увесь був нетерплячкою. Він сам відчинив мені двері й приязно привітав. Коли ми опинились у його кабінеті, я спитав, чи дома його «домашні». Відповів, що теща дома, але нездужає, а тесть із його жінкою поїхав до театру... Потім непевно додав, що він страшенно пильнує біля однієї студії, незвичайно важної. Але я перебив його, питаючи: «Ти певний, що вона не здужає встати?» І коли він ствердив, я присунувсь до нього якмога ближче і прошепотів: «Слухай мене, твого приятеля! Ти незабаром будеш не магістром навіть, а доктором! Розумієш! Доктором!». Він безнадійно зітхнув. «Правительство не хоче!» — відповів він з притиском. «Я тебе запевняю, — сказав я. — Я знайшов спосіб прославити тебе, піднести високо твоє ім’я!» (Він іронічно глянув на мене). «Я знайшов спосіб зробити відкриття, велике, незвичайне відкриття». (Він зневажливо всміхнувся). «Ти?!» — промовив. «Але ж я, я! І я хочу, щоб ти ним скористався! Ти і більше ніхто!»

Мабуть, мій запевнений у собі тон, мій натхненний вигляд таки справив на нього враження, бо він почав з усієї сили сопіти, що було в нього ознакою найбільшого хвилювання. Тоді я нахилився до нього і ледве чутно зашепотів:

«Слухай! Адже ти знаєш, що цвіт наших українофілів надумався заснувати свій власний український університет. Тобі відомо теж, як охоче кожен з українофілів жертвував гроші на цю справу, справедливо добачаючи в її здійсненні основу національного розвиту. Правда, досі зібрано не дуже ще багато: карбованців із тринадцять, але обіцяно страшенну силу грошей[344]. Один патріот навіть обіцяв на власний кошт удержувати цілу катедру, хоч, може, ти й не поймеш тому віри... Коли я побачив таку щирість, коли зрозумів, що думка про університет не є звичайна забавка гулящих патріотів, тоді я спитав себе польським звичаєм: «Gdzie Яшіпі ша]а іиЙ7І йо tego?» Себто професорів... Справді, це клопіт! У нас таки, по правді кажучи, учені абиякі...

Але я швидко знайшов раду. Ти розумієш, що професори університету не стільки мусять бути вченими, скільки патріотами. Ти розумієш се? Отже, я знайшов спосіб злучити в твоїй особі і вченого, і патріота за одним заходом. Віднині забудь про магістранський іспит! Що таке магістер ветеринарії?! Ти зразу просто напишеш дисертацію на доктора... патріотизму».

Він був здивований і заразом зворушений. Ще не розумів, але вже передчував. Він міцно стиснув мені руку й очима благав казати далі.

«Мій друже! Студіюючи бактеріологію, я прийшов до пересвідчення, що причиною всіх пошестей є бактерії. Я прийшов також до думки, що рутен-ство, або ж щире українофільство, ми можемо уважати пошестю, хоч і мало заразливою. Тоді я себе спитав: “Невже причиною рутенства не є якісь особливі мікроби, нам досі не відомі? Адже все має свої причини, все підлягає якимсь законам — треба тільки їх дізнати”. Чим більше я над цим міркував, чим глибше вдивлявся в діяльність патентованих українофілів, тим більше я був певний, що я не помилявся і що причиною “щирого українофільства” єсть якийсь мікроб.

Хіба, справді, не свідчить про це і млявість думок, і пасивні відносини до життя, і відсутність ясного, виразного світогляду, і ненормальна полохливість, і, головне, боягузноумірковані чуття? О! Безперечно усе те свідчить за хворобливість тої течії, усе вказує на існування особливих патогенних мікрофітів. Але тут потрібний пильний дослід, потрібна бактеріоскопічна аналіза... Усе оте мусиш зробити ти!.. І пам’ятай, що слава є нагородою успіху!..» Я ще ніколи не бачив, щоб мій приятель так преобразився! Його волов’ячі очі заблищали, лице пашіло жаром, і, несподівано для мене, він ухопив мене в свої обійми.

В того чоловіка не було «чорної невдячності». Але коли минув перший запал, він зовсім розумно спитав: «Але як ми добудемо тих мікробів? Коли б хоч знати, де вони водяться». Це було важне питання. Справді, де мають плодитись і існувати мікроби патентованого українофільства? Який орган, яка частина тіла, яка вогкість годує ті дрібні створіння? Не знаю, яким шляхом ішли думки мого приятеля, та я почав зразу з голови українофілів, але, зваживши усі френологічні спостереження, прийшов до пересвідчення, що ся частина тіла патріотів, мабуть, повна усякими мікробами, крім бактерій українофільства. Найпевнішою видавалась мені думка, що патріотичні бактерії живуть і плодяться в ногах патентованих українофілів. Але се було занадто образливо для національної амбіції. Се був клопіт!

Я глянув на приятеля: він важко сопів і, мабуть, щось міркував. Я став знову думати, і відразу мені блисла справедлива думка, що бактерії ніде інде не можуть плодитись, як тільки в крові патріотів. Я провірив апріористич-ною методою мій висновок і передсвічився, що коли українофільство єсть якась жива сила, то джерелом її мусить бути жива кров людини. Тоді я більше не вагався і голосно крикнув: «Маю їх тут!»

«Де?» — ревнув Тарадієнко, пильно на мене дивлячись.

«У крові!»

«Я сам доміркувався до того!» — аж скрикнув він з виразом задоволення.

«Отже, як нам добути крові патентованого патріота?» — спитався я тоді розважливо.

Це питання трохи не коштувало мені життя. Мій приятель, звичайно все байдужний і спокійний, відразу змінився. Його очі горіли хижим вогнем, права рука простяглася до ланцети, а лівою він туго вхопив мене за ковнір. Я зрозумів, що тільки повна присутність духу ще може мене врятувати, і я промовив якмога байдужніше (хоч зуби цокотіли): «Яка шкода, що я не патентований українофіл, а звичайний собі українець. Я б охоче вмер на користь науки, але тобі, мій голубе, обов’язково треба патентованого». Ця думка оперезала його свідомість, і він безвладно, видимо з жалем, опустив руку з ланцетою і пустив мій ковнір. Я був урятований і швидче посунувся далі від Тарадієнка. Тоді хрипким голосом він промовив: «А де я візьму такого? Чуєш? Де?»

«Хіба мало їх тут? Згадай лишень скільки?..»

«Стареча! — заскреготів він зубами. — У їх вже катма й крові, не то бактерій!»

«Мій друже! — мовив я, зовсім отямившись від ляку. — Я уважав тебе розумнішим, коли так вільно висловитись. То в кого мусять бути найліпші, найхарактерніші бактерії, як не в патентованих українофілів? У їх вони, певне, одгодовані, випещені, здоровезні, гладкі!»

«Або що!» — кинув він, вагаючись.

«Авжеж! Запевняю тебе!»

Видимо було, що він віддався течії своїх думок.

«Ти правий, — сказав він нарешті, — але як нам добути крові патентованого патріота? Ти знаєш, — додав він тихше, — я трохи не зарізав тебе зопалу». Я мимоволі знов зацокотів зубами, але знайшов у себе досить сили, щоб вимовити: «Невже? А я й не завважав!» І, удавши з себе байдужно-веселого, додав: «Що міг би ти знайти в мене крім якоїсь пари, та й то миршавих, мікробів бунтівництва? І як тобі могло впасти на думку, що ти знайдеш у мені бактерії патентованого українофільства? Адже я, здається, раз у раз і всюди розмовляю по-українськи. А ніби щирий українофіл спуститься до того, а навіть чи й зуміє зв’язати двоє слів по-українськи! Це ж перша над-вірня ознака! Потім: хіба я виспівував коли-небудь стару пісню про народні святощі та предківські звичаї? А хіба я стояв за потребу московської мови по школах на Вкраїні? Або я підпирав правительство, нібито наздогад буряків?.. Отже, мій голубе, гаразд ти вклепавсь!» Він почував себе ніяково і каявся. «Але що ж робить? — спитав нарешті. — Що робити? Де взяти крові патентованого українофіла? Я мушу добути і добуду!»

В того чоловіка слово не різнилось із ділом! Бачачи його непереможну рішучість, я присунувся до нього ближче і почав так казати: «Німецькі лікарі кажуть, що вбивство для цілей науки не є злочинство... Але треба справу обміркувати. Тра’ заподіяти комусь смерть потай, щоб тебе не завдано на Сибір, бо то б була кепська справа. Через те треба вжити отрути. Слухай! Дай трутизни своєму тестеві! На користь України він умре охоче або мусить умерти охоче! Він безперечно патентований українофіл, тобі його зручно буде отруїти, живучи з ним в одній господі. Ніхто нічого не знатиме, і тобі вільно буде робити свої досліди». Мабуть, моя ідея з різних поглядів припала йому до вподоби, бо він зразу спитав, котра трутизна найліпша, на мою думку?

Ми спинилися на curare. Принаймні, вже рятунку не буде і тяжко вгадати, відки смерть постигла. Ми стали обмірковувати подробиці цілої справи. Коли це враз твар йому зблідла і він вхопив мене туго за руку: «Але ж чуєш! Бактерії подохнуть разом із ним!» Я скам’янів: це була страшна перешкода. Що діяти? Боже! Поможи нам добути живих бактерій, хоч би довелося втратити життя всіх патріотів! Нахтни нас, як найліпше те зробити. Змилуйся над нашим бідолашним народом, що наймитом тиняється без ради й пуття на сім світі. «Мені потрібна жива кров, а не мертва!» — шепотів Тарадієнко безкровними устами. Розпука літала над ними, розпанахавши свої широкі чорні крила... Трохи згодом він мовив, наче сам до себе: «Але й убивши, а не отруївши, я б не добув живої крові, бо в патентованих “ щирих” її нема. Замість крові сама сукровиця, як завважив іще Шевченко, або цвіла, змертвіла кров»... Тарадієнко сопів і, значить, міркував.

Коли це зразу він ухопив мене міцно за руку, стис, що аж я скрикнув, очі йому дико заблисли, він тремтів і, здавалось, що був у нестямі. «Маю, маю!» — гукнув він. «Маю, маю! — повторив. — Чуєш ти, нездаро! Я їх маю нині!» Кривлячись з болю, я дивився на нього з цікавістю. «Мені зовсім не потрібна кров, щоб знайти бактерії! Зовсім! Твоя апріористична метода завела тебе на фальшиву стежку. Твоє міркування, ніби бактерії “щирого українофільства” мусять бути в крові, цілком позбавлене логіки. У чому, власне, спитаю тебе, виявляється “щире українофільство?” В ділах чи словах? Адже в словах!.. Адже язиком, та й то в замкненій хаті, дбають вони про інтереси нації. Адже ціль їх життя — балачка при чарці горілки, обов’язково при чарці горілки... Отже, я чую інстинктом, що бактерії тра’ шукати не в крові, а в... слині “щирих”. Що? Може не так?!» І він глянув на мене зневажливо.

Милий Боже! Але ж він був правий! Як міг я так помилитись? Як міг я хоч на хвилину припустити, що бактерії українофільства плодяться в крові «щирих». Та ж єдине місце, де вони можуть плодитись, є слина... І знов почув я до Тарадієнка те глибоке поважання, що було захиталося під час іспитів. Тим часом він казав до мене так: «Твоєю безглуздою гіпотезою про кров ти трохи не запроторив мене на Сибір! Але мені не треба нікого вбивати. Досить буде, щоб я забалакав із тестем про українські справи, себто похвалив кого з тестевих приятелів та компатріотів. Тесть мій, крім себе, нікого не уважає гідним похвали, через те він зразу розпалиться, почне лютувати, пінити... Тоді я попрохаю його плюнути в черепок і матиму безліч бактерій... Ти розумієш, я винайду такий пристрій до міряння їх здатності життя і я напишу цілу студію, яка збезсмертить моє ім’я?..»

«І ти маєш право бути безсмертним», — гукнув я з ентузіазмом, стискаючи йому руки.

Ми умовились, що через два дні я прийду до нього, щоб побачити, чи пощастило йому добути з тестя бактерій.

ІІІ

Ті два дні я перебув у найбільшому турбованні. Мені все увижалось, що Тарадієнко не зуміє як слід роздратувати свого тестя і ціла справа пропаде за марне... Вранці призначеного дня я живо схопився з ліжка, не зважаючи, котрою ногою треба попереду станути, і, натягши на себе якусь одежину, метнувся до Тарадієнка.

Ледве ввійшовши до кабінету мого приятеля, я зразу пильно на нього глянув: вид йому був святочний і натхненний, очі йому блищали якимсь пишним сяйвом. Без слів я зрозумів, що бактерії «щирого українофільства» були вже знайдені і відкриті...

На хвилину мені захопило духа! Боже, світе! Які можуть бути наслідки сього великого відкриття! Адже воно визначає революцію української справи! Адже віднині можна буде прищепляти щире українофільство, наче віспу. Милий Боже! Що се буде? І невпинне бажання побачити ті дрібні створіння, що чинять із звичайних людей «щирих українофілів», побачити їх на власні очі запанувало мною, захопило мене... Я тільки й спромігся вимовити: «Де?»

Він ткнув мені без слів на мікроскопа. Я припав оком. Поміж різними коками, паличками та карлючками я назирив скількісь мікрофітів, яких ніколи попереду не бачив. Вони наче були чимсь залякані, бо ледве яка-небудь карлючка або паличка наближалася до одного з тих невиданих мікрофітів, як вони чимдуж тікали на інше місце, щонайбільше туди, де купами сиділи непорушно коки лояльності та благонадійності, гладкі та повні, мов стручки, ніби шукаючи в їх запомоги. Це були дуже характерні ознаки, і в мене забилося серце: певне, се й були мікрофіти «щирого українофільства». Але я дививсь далі. Покрутившись біля коків лояльності та благонадійності і зібгавшись у клубочки, невідомі мікрофіти помалу посунули у темний куток і збились там докупи. Палички та карлючки тим часом пишались навидноті, і ніщо не каламутило повного супокою, що панував у кутку. Трохи згодом мікрофіти заворушились, потім швидко закрутились і заборюкались... Коли знов усе стихло, я побачив на споді одного з тих мікрофітів, розірваного своїми на шмаття... Не було сумніву, що перед мене були мікроби «щирого українофільства»... До їх стала наближатись якась паличка, і вони враз розбіглися. Зворушений тим, що я побачив, я одвів очі од мікроскопа і глянув на мого приятеля. Він допитливо дививсь на мене. Тоді, схиляючись перед ним, я мовив: «Вітаю тебе, бо тобі належиться найбільше з сучасних відкрить! Вітаю тебе, найкращий сину України!» Він обняв мене, видимо теж зворушений, і наші сльози злились докупи. Коли я трохи заспокоїв своє хвилювання, я знов підійшов до мікроскопа. Винайдені мікроби саме тікали від якоїсь товстої палички, що наблизилась до їх, а на тім місці, звідки вони так прудко бігли, знов лежав розірваний на шмаття тулуб одного з тих мікробів. Страшне підозріння встало перед мене марою, і кров моя взялася кригою: «Що, коли вони всі розірвуть себе взаїмно? Адже тоді дослід неможливий, неможливе й прищіплювання!» І я гукнув се моєму приятелеві. «Треба хапатись!» — відповів він. Я вже сам те завважив. «Та й люті ж бестіони. Зараз буде готова желатина. Там їм не буде вільно ані бігати, ані гризтися». І він став поратись біля желатини. Коли все було готове, він пересадив із першої пластинки на желатину цілу громаду. «Тепер хай усе заспокоїться», — промовив він. Мені цікаво було дуже глянути, чи до вподоби мікрофітам та ласа страва, але Тарадієнко рішуче відхилив мене: «Почекай! — каже. — Тим часом нехай поміркуємо, як назвати нових мікробів». «Адже це правда, — гукнув я, — як же ти хочеш їх назвати?»

Він сидів нерухомо, нічого не відповідав і важко сопів. Я зробив те ж саме. Трохи згодом він почав так казати: «Ти знаєш, що цих мікробів я добув із слини мого тестя. Отже, мені б хотілось прозвати його ім’ям винайдених мікробів. Але, мені здається, що це буде трохи ніяково, коли сказати, що це bacillus пана N... або coccus пана NN... Чи правда?» «Мені теж здається, — відповів я. — Тим більше, що твій тесть може не зрозуміти мотиву, що керував тобою, та ще, чого доброго, образиться, добачаючи в тій назві посміх». «Адже ж, — казав Тарадієнко далі, — вже самою назвою я мушу зазначити природу і прикмети винайденої мною спірілли. Знов же я не можу скривдити тестя. Що його робити? Як погодити ті супротилежності? На яку ступити?» І вираз болю й розпуки з’явивсь йому на виду.

«Ось слухай лишень! — озвався я до нього. — Назви ти сього мікроба spirillum ukrainien та й годі». «Ніколи! — скрикнув він. — Ніяким чином! Се була б кривда й образа для всіх українофілів, бо то б мало визначати, що ті спірілли, яких українофіли з такою пильністю виплекали, виховали й культивували в собі — розповсюджені у цілої української нації! Коли в звичайного українця, не патентованого українофіла, і можуть бути такі мікроби, то лише в ембріональному стані, зовсім не культивовані. А се така різниця, як між лісовою грушею-дичкою і гарною висококультивованою грушею-дю-шесою. Се ж треба розуміти. Ні! Ні! Ніколи так не назву». В тих словах безперечно була висока правда. Так! Так! Українці різняться від українофілів! І відрізняються дуже. Яка шкода! Як би хотілося, щоб се не було так...

Згодом я промовив: «Але ж, здається, і я маю деяке право голосу, бо відкриття мікроба українофільства в значній часті маєш завдячити мені! В усяким разі ідея моя!» «Що?! — зарепетував Тарадієнко. — Твоя ідея?! Але ж твої мікроби в крові! Там і шукай!» Кожен може бачити, скільки було в тім правди, через те я почув себе ображеним в моїх найліпших чуттях! Не зважаючи на те, він трохи згодом промовив: «От так справді буде добре!» Я хотів мовчати, але не втерпів. «Як?» — спитав у його. «Я даю ось яку назву, — поважно сказав він, — spirillum patricianum ukrainofilicum». Справді, краще не можна було приміркувати: спірілла благородного українофіла!

І відразу моя уява намалювала мені, як здивований світ дізнається про відкриття нової спірілли, як шануватимуть молодого, талановитого вченого, як ростиме його слава!

Я уявив собі заклад, де плекають чисту культуру спірілли, заховуючи від усяких ворожих впливів. Я уявив собі, як відти спіріллу розвозять на плід по всій Україні і прищеплюють її дівоцтву й парубоцтву українському... І я вже бачив духовними очима, як ціла Україна українофільствує... Моє серце розм’якло, зникла ворожнеча, і я впав Тарадієнку на груди, обіймаючи з цілого серця. Але, бувши практичною людиною, я постановив не губити хвилини і скористуватись, чим можна. Запевняючи, що я хочу принести себе в жертву науці, я прохав Тарадієнка прищепити нову спіріллу першому мені. «Таким чином, — гадав я собі, — певне, зроблюся членом громади українофілів і, значить, не буду забутий історією, як і кожний з щирих українофілів!» Але, мабуть, Тарадієнко вгадав мою мету, бо він незвичайно проникливий чоло-в’ яга.

Дбаючи про сувору замкненість і бездоганну чистоту фамілійної організації українофілів, він хитко відповів мені: «Побачимо!» Похололо в мене на серці, і, хоч я удав, ніби зовсім певен, що відповідь буде вдоволяюча, але в душі зрозумів, що ні Чоботинський, ні Позичайло, ні Охріменко, ні решта славнозвісних та високовчених українофілів ніколи не дадуть мені прищепити спіріллу...

«Коли хочеш, — додав Тарадієнко, — приходь завтра знов сюди, побачиш, як живуть наші вихованці... На сьогодні досить. Але знаєш... поки що... не кажи нікому про моє відкриття: я хочу всіх ударить несподіванкою».

IV

Сливе цілісіньку ніч не міг я заплющити ока, бо мені спало на думку, що спірілли поїдять себе взаїмно. О дев’ятій уранці я побіг до лабораторії. Приятель був уже там. Його серйозний та поважний вигляд дуже імпонував, і я мусив признати, що з нього буде дуже добрий професор. «Уяви собі, — мовив він з турботою, — желатина, мабуть, їм не до вподоби. Вони себе почувають зле». З чуттям глибокої ніжності глянув я через мікроскопа. Мікроби сиділи тихо, інколи ледве ворушачись, наче хворі, хоч на погляд були гладкі й ситі. Сиділи окремо одно від другого. «Я вперше бачу, щоб мікроби так себе почували на желатині», — сказав Тарадієнко. «Але ж, голубе мій! — відповів я. — На мою думку, їх слід посадити на іншу поживу, ніж желатина. Се ж спірілли, а не коки або карлючки. Вони, мабуть, вживають тільки пісне, особливо коли зважити, що це спірілли “ щирого українофільства!” Пам’ятаєш, що каже поет: “Пісний селедій рай знайду з пісними русинами”... Се ж каже Франко!»

«Може, й справді, — відповів Тарадієнко, — я ще вчора частину їх садовив на бульйон, але там те ж самісіньке: якісь хворі, без життя, без руху. Може, й справді вони кохаються на пісному. От ми їм зараз дамо бараболі!» І мій приятель почав готувати картопляну поживу. Упоравшись, він посадив спірілли і казав почекати до завтра. Тим часом голосно почав марити про будуччину. Він зважався об’їздити цілу Україну, роблячи по всіх більших містах відчит про своє велике відкриття з науковими демонстраціями. Звичайно, ці демонстрації не матимуть демонстративного характеру. Боронь Боже! Це тільки пошкодить і українській справі взагалі, і українській нації окремо, тим більше, що наука раз у раз єсть інтернаціональною. Тут навіть він хоче узятись до дипломатії: щоб зробити справу цілком легальною, він поперед усього подасться до Петербурга. Там він читатиме реферати про своє відкриття у петербурзькому Медичному товаристві, де президентом є особа з царської родини. Можливо, що коли велебно присвятить свою працю про spirillum президентові, то цей добуде для нього ордера. Це цілком можливо. Адже Кох дістав ордер від німецького імператора. Чим він гірший від Коха? Власне, ордер його не цікавить, але дуже важне єсть признання з боку російського уряду великих заслуг українських «щирих патріотів». Це буде зміна цілої політики російського правительства до нашої нації.

І, може, ця подія буде тією підвалиною, на якій збудується будуча доля України... Щаслива Україно! Щаслива, бо маєш таких синів.

Ми розійшлися упоєні надією на будуччину. Другого дня нам стало ясно, що й картопляна страва не до смаку спіріллам.

Тоді ми перейшли на інші страви. Нічого не помогло. Давали дуже ласу страву з усяких екстрактів — теж нічого не вдіяно. Спірілли були не веселі, худли і, здається, нездужали. Надвечір одна з спірілл зморщилась, скорчилась в клубок та й сконала. Се був натуральний кінець...

Холодна розпука огорнула нас при погляді на трупа сього так милого для нас створіння! Що, коли вони всі або поздихають, або порозривають себе? Адже тоді ми навіть не матимем доказів, що зробили відкриття, не зможемо навіть зробити препаратів, як хоче поет Самійленко. І що його на світі Божому робити? І чого вони такі хворі, такі марудні? А спірілли тільки й виявляли життя тоді, як кидались загризти одного з-поміж себе. Кидались жваво, бадьоро, і, здавалось, їх лютість зростала з поменшенням їх кількості. А кількість поменшалась значно, бо вони розривали на день по дві або й по три спірілли.

Прийшовши одного ранку до лабораторії, я вгледів мого приятеля блідо — го, схвильованого, із очевидними прикметами божевілля в очах. Вигляд його перелякав мене, і, передчуваючи щось страшне, я спитав: «Скажи! Сталось якесь нещастя?» З невимовною тугою в божевільно смутних очах хитнув він головою: «Так, нещастя! Велике, страшне, незмірне нещастя! Боже! Яке нещастя! Вони не плодяться... Не плодяться!» «Хто вони?!» — озвавсь я, зачудований. «Вони! Спірілли! — Але я... — в йому заблис божевільний огонь... — Я... Ти мусиш заховати тайну! Я... хочу сам бути їм батьком. Я хочу взяти потайний шлюб із одною молодою спіріллою. Я знайду засіб це зробити. Ха-ха-ха!» І його скажений регіт залунав по великій залі лабораторії.

Волосся устало на моїй голові. Перед мною була нова жертва науки. Я розумів, що заперечувати йому шкідливо, і тямив, що єдиний рятунок — се швидше знайти відповідну сферу, де б спірілли плодилися. Але в чому можуть плодитись спірілли? Та поки що треба рятувати приятеля. Тихо й ніжно став я вмовляти Тарадієнка і наводити його на думку, що ще не всі засоби випробувані, що ми ще не ужили ані метода Ehrlich’a, ані рецепти Gram’a. Звичайно, говорилось усе, що приносив язик. Для мене було важно виграти час, бо я був певний, що те хвилеве божевілля мого приятеля ніколи не вернеться, аби не навертати його думок на небезпечний шлях... Ледве вчув він ті імена, як вид йому став лагідніший, очі проясніли, чоло розгладилося і він вже звичайним голосом промовив: «Авжеж».

І ми вжили методи Gram’a, та вона пересвідчила нас тільки в тому, що спірілли підлягають впливу метиленової синьки, стають від неї сизими і наче трохи жвавішими. Але зрештою ми нічого не могли добитися, і я бачив, як смутнішало обличчя Тарадієнкове — ознака нового нападу хвороби.

Тоді я зважився на героїчний засіб.

«Слухай! — озвавсь я до Тарадієнка. — Я певен, що не помиляюсь. Слухай! Мені прийшла геніальна думка: коли вони не хочуть нічого ані скоромного, ані пісного, то даймо їм... варенухи. Коли вони мікроби патентованого українофільства, то мусять любити варенуху над усе!.. Хочеш, наваримо зараз!» Тарадієнко зрадів, наче дитина: «Наварім, наварім!» — підхопив він мою думку.

«Кров предків заговорила».

Ми знайшли глек і всі потрібні спеції, і я став варити так, як мене вчила іще бабуня. Була то стародавня рецепта — нині вже сливе згублена. Міцний спиртус, пахучий мед, ріжки, бодяк, гвоздичний перець, кориця, грецькі горішки і дванадцять інших спецій, яких саме — мій секрет, — назви їх не знайдете у словнику Тимченка, — були елементами, з яких робився той чудовий сік, що греки звали амброзією, а українці — варенухою. Цілий глек того солодкого трунку постановили ми в грубу, замазавши цільно покришку, і стали дожидати, коли все буде готове.

Вже надвечір витягли ми глек з груби й одіткнули. Чудовний, божественний запах розлився в повітрі й залоскотав піднебіння. Ми поналивали в шклянки гарячого трунку й похапцем стали сьорбати. Тим часом ми налили у третю шклянку: хай холоне. А як значно вихололо, а в глеці зменшилося, налили на скло й пересадили спірілли...

Мабуть, із чверть години куйовдився Тарадієнко біля мікроскопа, аж врешті голосний крик зачудування, здивування й разом розкошів вилетів з його горла: «Сюди! Швидше сюди!» Було в його голосі щось таке, що я стрепенувсь і зразу кинувся до його. «Дивись!» — гукнув він із незвичайним виразом обличчя. Я глянув і трохи не зомлів. У темнуватій жижиці, наче блискавки, гасали спірілли, перекидаючись, пустуючи і взагалі виявляючи найбільше задоволення. Де ділися їх млявість, їх хвороби? Бадьорими, сильними рухами переносились вони з одного на друге місце, зачіпаючи стрічних спірілл і пускаючи їм бісики. Вони були повні сили, повні життя. Невже це були наші спірілли? І я допитливо глянув на Тарадієнка, він угадав мої думки, бо промовив: «Це безперечно спірілли патентованого українофільства, бо ніякі інші мікроби не могли б витримати спиртуозної поживи!»

Я знов глянув у мікроскоп. Ціла громада спірілл танцювала, виробляючи якісь чудернацькі рухи. Але ті рухи наче були знаємі, наче нагадували якісь «па», додержували якогось ритму. Я став пильнувати і враз зрозумів: спірілли садили гопака!

Рясні сльози зворушення покотилися з моїх очей.

Так от де джерело сього національного танцю. І я мимоволі згадав Пастера, який каже: «Із скількох тайн завдяки бактеріології спаде заслона!»

Протягом цілого тижня щодня стежили ми за життям спірілл. Було воно одноманітне і невиразне, але все ж було життя. Нові порції варенухи викликали й нову життєву енергію, що разом із спиртусом знову зникала. Тим-то життя спірілл взагалі було безбарвним і навіть відразливим. Тільки й оживлялись спірілли тоді, як кидались на одну зі своїх, щоб розірвати її на шмаття.

Але головного, що нас найдужче цікавило, — плодження спірілл — ми не завважали. Аж врешті через тиждень в неділю одна спірілла привела дитину. Був це хворий, блідий та безбарвний індивід, що незвичайно швидко став старим. З його народженням тайна плодження спірілл щирого українофільства зникла. Хоч ті мікроби належали до найнижчих організмів, але в їх панувала дуже мудра та заплутана шлюбна організація, яка трохи навіть нагадувала пупалуальний шлюб[345]. В усякім разі кожна спірілла-самиця мала собі значне число спірілл-самців за чоловіків, а кожна спірілла-самець мала собі за жінок стільки ж спірілл-самиць. Але, на диво, наслідків тої шлюбної організації було замало: частина спірілл переходила вже ніби на парний шлюб. Ізольовані від цілого світу, жили вони в атмосфері, неприступній для інших живих істот. І чи то спиртус, чи гострі спеції варенухи, чи така вже вдача тих мікробів, але вони все більше дичавіли й ставали лютішими. Але Тарадієнко мало звертав уваги на психіку спірілл, він тішився тим, що плодження спірілл вирівняло йому шлях до слави й що розмноження їх дасть можливість прищепляти спірілли усій нашій нації, а се дасть Тарадієнку безперечне право на титул «paterpatriae», або по-нашому «Батько Вкраїни»... Солодкі мрії!..

V

Шануючи кращі традиції українофільства, ми бажали справу розповсюдження та прищеплювання наших національних мікробів зробити цілком легальною. З тією метою Тарадієнко, сховавши до кишені листи до визначних земляків та повний каламар тестевих спірілл, рушив до Петербурга піклуватись про дозвіл. Незабаром по приїзді до Петербурга Тарадієнко написав до мене нижченаведеного листа: «Любий друже! — писав до мене Тарадієнко, — я не можу стямитись від того враження, яке справили на мене тутешні земляки наші, особливо молодше покоління. Уяви собі, що вони мені заздрять і чинять усякі прикрості та перешкоди. По Петербургу вже йде про мене слава як про людину без десятої клепки. Пустили сю чутку молоді компатріоти. Я сам чув, як один з їх казав про мене до другого: “Я просто не йму віри, щоб такий бевзь міг справді зробити оцей винахід!” А другий додав: “Та се просто дурниця, оцей винахід!” Звичайно, мене се ні крихітки не дивує. Ти ж сам гаразд тямиш, що ніколи один українець не визнає талантовитості другого. Охоче слухатиме він авторитету чужинця, але з дикою насолодою потопче й понизить особу свого компатріота. Така вже українська вдача, і це, мабуть, причина загального поневолення нашого народу. Аж ось коли я зрозумів Шевченків сарказм про Богдана. У мене в самого зародився жаль на його, що занадто мало повідрубував не здатних до культури українських голів! Аж ось коли зрозумів я помилку Івана Мазепи, що не схотів з корінням винищити клятий рід Кочубеїв, Ґалаґанів, Пушкарів тощо, а заходився політику — вати. Але годі! Жаль мій росте й дужчає, і я зневірююся в будуччині нашого народу. Правда, старше покоління краще до мене відноситься, але з того мало зиску. Наприклад, я був у нашого славнозвісного незрівнянного батька[346], де були зібрані й інші патріоти, між котрими був, наприклад, Рачкий, директор департаменту міністерства.

Ой, коли б ти бачив, як зацікавились усі зібрані моїм винаходом, яке зворушення запанувало на їх обличчях, коли крізь мікроскоп вони побачили наших національних мікрофітів. Славнозвісний батько розперезав очкур, насипав на голову сміття й вимовив, чудно хитаючи головою: “Нині відпус-каєши раба твого, владико!”, а потім став пхикати, а ще трохи згодом смикнув добру чарку горілки. Пан директор попросив понюхати каламарчик, а понюхавши, голосно гикнув і вже більше нічого не сказав.

Усі запевнюють мене, що се добрі ознаки, але справа моя анітрохи не посувається. Взагалі я абсолютно збивсь з пантелику і не знаю, що мені робити».

Перечитавши сей лист, я занепокоївся. Чи не дістав мій приятель остаточно mania grandiosa[347] — хворобу, що дійсно сталася національною, бо сливе всі визначніші й невизначніші українці страждають на неї. Ледве котрий із них в патріотичних цілях напише якусь «Сіру кобилу» або про «годівлю свиней», як уважає себе національним письменником, а не доведи Господи надряпає «Поезію в прозі», тоді вимагає ще за життя монумента! В усякім разі — се загортання в тогу невизнаного генія було недвозначною ознакою. Але що я міг допомогти? Ткнувся я до одного старого патріота, потім до другого — усе прихильників Тарадієнка, але дістав я одну відповідь: «Я сього й сподівався, я був певен, що з того пива не буде дива!» Вже я намірився їхати до Петербурга, коли се зовсім несподівано прибігає до мене Яцуня і ще з порога гукає: «Тріумф! Тріумф! Чи ти вже знаєш, що Тарадієнко повернувся, що він досяг найвищого успіху і що тесть запрохує значних людей на великий бенкет до себе!».

Я аж скам’янів з подиву та несподіванки. «Ти одержав запросини на сьогодні?» — спитав мене Яцуня.

«На сьогодні? — повторив я. — Хіба сьогодні бенкет?» — «Та сьогодні! Сьогодні ж! Я був певен, що тебе запрошено!» Я зблід, але, удаючи байдужного, спитав: «Як усе склалося?»

О, се була правдива казка з Шехерезади!

Ціла історія Тарадієнкового успіху свідчить про те, що Пан-Біг іще піклується долею України. Попереду Тарадієнку не щастило, земляки не сприяли йому, здавалося, його справа згинула. Але Тарадієнко не в тім’я битий: він заприязнився з головним камердинером міністра справ внутрішніх, почав пускати бісиків камердинеровій жінці й через цю протекцію добився авдієнції у міністра! О, міністер людина розумна, з ясною головою! Він відразу зрозумів вагу Тарадієнкового винаходу, дуже ласкаво віднісся до Тарадіє-нка, просив продемонструвати на живій особі і навіть дозволив прищепити spirillum ukrainofilicum одному з своїх кур’єрів. Дослід був незвичайно вдат-ний, бо вже через 10 мінут кур’єр вирячив баньки і з великим чуттям став шепотіти: «Вітчизно моя!.. Заплакана нене!.. Сиротино, плачеш над Дніпром!»... Потім став рюмсати, а нарешті попросив горілки й «малороссийской» ковбаси, потому вдарив гопака. Міністер остаточно переконався о вазі винаходу й призначив Тарадієнкові премію за його многоцінну працю з секретних сум поліційного департаменту в розмірі 5 тисяч карбованців... Але се ще не все. Пан міністер приобіцяв, що зробить «циркулярно» припис прищеплювати всім українцям spirillum ukrainofilicum — до закону 18 мая 1876 року «разъяснение», як додатковий пункт. Особливо мають піклуватися земські начальники про вщіплювання spirillum селянам. Тоді, на думку міністра, цілком будуть неможливі такі розрухи черні, як-от полтавсько-харківські або галицький селянський страйк. Та й взагалі Тарадієнко запевнив міністра, що се буде забезпека лояльності українського народу... «Ти розумієш, — казав радісно Яцуня, — як зумів Тарадієнко взяти міністра, як обійшов його, як зумів погодити вимоги патріотів з вимогами державного уря-довства! О, яка се мудра голова! Яка се геніальна людина!»

В міру Яцуниного оповідання якесь невимовне чуття опанувало мною. При послідніх словах я схопився з місця і, не прощаючись з Яцунею, побіг просто до Тарадієнка. Вхід до господи Тарадієнків був пишно освітлений і мав празниковий вигляд. Нервово подзвонив я до дверей. Г арно вбраний у якусь ніби ліврею парубок відчинив мені двері. У прихожій з приємно усміхненим обличчям стояв Тарадієнко, але, вглядівши мене, вираз йому змінився, й крижаним голосом промовив він до мене: «А просимо! Просимо! Не ждали, але просимо... до кабінету». Тут вже я не витерпів:

«Пане добродію! Я прийшов до Вас в справі мого винаходу спірілл українофільства. Я не кажу дати мені усі 5 тисяч, але Ви розумієте, що половина належить мені. Отже, прошу без жодних скандалів дати мені мою частину, бо інакше, присягайбі, я всім доведу, що Ви самозванець». «Пане добродію! — відповів Тарадієнко, і я не пізнав його голосу. — Ви занадто хапаєтесь. Але, зважаючи на Вашу вдачу, я Вам дарую сей шантаж. Лиш прошу сейчас винестися з моєї господи. Парубче! Випровадь сього пана!» Ми глянули один на одного, ще раз глянули, потім я вийшов...

Та я не дбаю про особисті образи. Колись-то порахуємося! Я патріот, я цікавлюся загальним добром. Але я не можу второпати, і се мене дивує, чому «додаткове роз’яснєніє» до закону 1876 року не входить досі до життя і не робить міністер нових приписів циркулярних... От так завжди у Росії: все українське принижується, припиняється, тиснеться, і найкращі винаходи або ідеї наші гинуть по теках міністрів. Але на доказ моєї безсторонності мушу додати, що я справді чув і, зважаючи на міцну Тарадієнкову вдачу, тому можна пойняти віри, що Тарадієнко хоче зробити подорож по всіх українських краях, щоб, користаючись за кордоном політичною свободою, — прищеплювати австрійським та американським русинам spirillum ukrainofilicum.

Сніп. — 1912. — № 17. — 22 квітня (6 травня); № 18. — 29 квітня (12 травня); № 19. — 6 (19) травня; № 20. — 13 (26) травня.