Суспільно-політичні твори

Станіслав Міхновський. Матеріали до біографії Миколи Міхновського

На початку XX століття з роду Міхновських вийшли головним чином три визначні особи, які лишили по собі помітний слід в історії українського визвольного процесу: Микола Міхновський (1873-1924), творець модерної української державницької ідеології; архієпископ та співоснов-ник УАПЦ Юрій Міхновський (1868-1937); а по жіночій лінії з цього роду вийшов Василь Совачов (1876-1924), племінник Миколи Міхновського, голова студентської «Молодої громади» в Києві, член партії хліборобів-демо-кратів в Києві, військовий лікар та шеф Санітарної управи Армії УНР.

Але не слід забувати, що багато інших представників цього роду по собі залишили добру згадку і чесну пам’ять.

Вже в час гетьмана Мазепи Міхновські задокументовані як правобережний священицький рід, члени якого вчаться в Київській академії. В домазе-пинських часах історію цього роду можна накреслити лише гіпотетично. Є можливість, що священицький рід Міхновських походить з дрібної української шляхти. Польські генеалоги Уруський, Борковський та Кросновський писали, що рід шляхтичів Міхновських був занотований в Ломжинському та Серадзькому повітах у Польщі та в Волинському і Київському воєводствах в Україні; що перші згадки про цей рід припадають на 1560-ті роки; що рід був приписаний до герба Tromba («Труба»); та що прізвище роду писалося у троякий спосіб — Міхновські, а також Міхнєвські та Міхньовські. Саме в Міхновських був герб із зображенням лиса з задраним хвостом на тлі червленого щита.

Генеалог Куропатніцький згадує Міхновських як упривілейований рід, але без герба. Про національність або релігію цього роду польські генеалоги не згадують.

Іншу згадку про рід Міхновських знаходимо у праці д-ра Йозефа Ролле, «Повставанє назвіск у люду малорускєґо». На основі не відомих нам архівних джерел д-р Ролле констатує, що в Перемишлянському повіті теж існував рід Міхновських, який належав до герба «Труба». Як випливає із самого заголовку праці, Ролле вважав прізвище «Міхновський» типовим українським словотвором, а шляхтичів Міхновських зараховував до українського роду. Нема сумніву, що прізвище «Міхновський» базується на патронімічному димінутиві «Міхно», тобто Михайло. Інші давні українські димінутиви, такі як Яхно і Юхно, Тихно, Махно, Дахно, Сахно та Олехно, теж послужили коренем до відповідних прізвищ.

Таким чином, ще перед Б. Хмельницьким на українських землях рід дрібних шляхтичів Міхновських був занотований на Волині, Київщині та в Перемишлянському повіті. Прізвище походить з українського словотвірного кореня і підлягало впливам полонізації, бо теж писалося як «Міхнєвські» та «Міхньовські». Як дрібні, малоземельні (або й безземельні) шляхтичі, Міхновські мусили найматися на посади різних адміністраторів на фільварках багатих панів, чим можна пояснити занотування Міхновських в Лом-жинському та Серадзькому повітах у корінній Польщі. З історії тих часів теж відомо, що сини дрібної української шляхти досить часто йшли у священство, як засіб втримати себе на вищому суспільному рівні порівняно з міщанами та селянами. Цим можна пояснити пізнішу появу священицької гілки в роді Міхновських, потомки якої втрималися до XX століття. Правдоподібно, що й нащадки правобережних шляхтичів Міхновських дожили теж до XX століття, бо в грудні 1908 р. Одеський окружний суд за борги продавав маєток дворянина Северина Михайловича Міхновського, «всякої землі 1226 десятин», яка знаходилася біля села Бранкуванівка Тираспільського повіту Херсонської губернії. До потомків правобережних Міхновських, мабуть, треба теж віднести Станіслава Стефановича Міхновського, що в 1914— 1915 рр. працював секретарем Бердичівської міської управи.

В «Реєстрі» армії Б. Хмельницького за 1649 рік знаходимо правобережного реєстрового козака Левка Міхновського, який служив у Білоцерківському полку і належав до тих сотень, що сформувалися з мешканців Білої Церкви (частина колишнього воєводства, в якім генеалоги згадують шляхтичів Міхновських). Історик В’ячеслав Липинський був схильний вбачати родовий зв’язок між перемишлянськими шляхтичами Міхновськими та згаданим реєстровиком Левком, причому, щодо перемишлянських Міхновських Липинський посилався на працю Ролле. Про існування Міхновських в Київському та Волинському воєводствах Липинський, правдоподібно, ще тоді не знав.

Півстоліття пізніше, в час гетьмана Мазепи, у 1705 р. знаходимо першу документальну згадку про священицьку гілку Міхновських в особі Матвія Міхновського, який до 1703 р. був учнем Київської академії, а від 1704 р. — учнем Московської духовної академії. Причина його переходу до Москви була така. У 1700 р. російський уряд вирішив змодернізувати свою духовну академію та семінарії, вводячи в них курс філософії та «латинські і грецькі науки». Вже від 1701 р. примусовим способом з Київської академії до Московщини почали спроваджувати кращих професорів, щоб «європеїзували» російські школи. Від 1702 р. російський уряд почав теж заохочувати здібніших студентів із старших класів Київської академії переходити у Московську духовну академію і тут кінчати свої студії в надії, що деякі з них залишаться тут викладачами в академії і по семінаріях. Про Матвія Міхнов-ського довідуємося зі звідомлення про вуличну бійку в Москві, в якій українські студенти бились проти князя М. Вяземського та його дворових кріпаків. У тій бійці між потерпілими українськими студентами згадується про Матвія Міхновського, Івана Скринського, Данила Людвиновського, Павла Храникевича, Михайла Хаврицького, Андрія Мишоту та Івана Яновського. У квітні 1705 р. про цю бійку велось судове слідство, де про згаданих студентів сказано: «іноземци польской породи, школьного двора стюденти». Так тоді росіяни формально називали тих українців, що походили з Правобережжя, окупованого Польщею. Самозрозуміло, що справдешні поляки не студіювали православного богослов’я в Києві, а тим паче у Москві. Як видно, Матвій Міхновський почав навчатися в Київській академії десь наприкінці 1690-их рр.

Інша рання згадка про Міхновських припадає на 1727 рік, в якім священик Іван Міхновський вже служив «протопопом десь в Сибірі». Документи свідчать, що спочатку він був студентом Київської академії, а богословський клас кінчав уже в Московській духовній академії, де його вчили ті ж «імпортовані» професори з Києва.

Шкільні роки протопопа Івана Міхновського припадають приблизно на той же час, що й Матвія Міхновського.

На третього з черги члена священицької гілки роду, Петра Міхновського, натрапляємо між студентами Київської академії в 1779 р., коли він ходив до найвищого (богословського) класу. На цих трьох студентах Київської академії кінчаються наші знахідки за XVIII століття, хоч їх напевно було більше.

Десь, мабуть, наприкінці 1760-их рр. Міхновські переходять на Лівобережжя і оселяються в Золотоніськім повіті на Переяславщині. Дуже правдоподібно, що Міхновські покинули Правобережжя у зв’язку з подіями під час Коліївщини. Треба думати, що з переходом Міхновських на Лівобережжя їхні сини почали теж навчатись у Переяславській колегії. У ранніх списках учнів Переяславської колегії за роки 1739-1745 Міхновських ще не бачимо, що теж свідчить про їхню відсутність на Лівобережжі в той час. Щодо пізніших років (після 1745 p.), ми не маємо даних про учнів Переяславської колегії, бо її архів зберігся лише за роки 1798-1841. Та незалежно від цеї архівної втрати, ми точно знаємо, що впродовж цілого XVIII століття Міхновські мусили кінчати повну богословську науку в Києві. Починаючи від 1738 р. Переяславська колегія не мала повного курсу навчання. В ній були класи: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика та риторика, але щоб кінчити повну науку, треба було ще пройти класи філософії та богослов’я в Київській академії. Щойно в 1799 р. в Переяславі відкрито клас філософії, а клас богослов’я — 1800 р. У 1803 р. утворено Полтавську губернію, і Переяславський колегіум було перейменовано на Полтавську семінарію, хоч ця семінарія лишалась у Переяславі аж до 1862 р. 1817 р. її переформовано на стандартний російський спосіб. До 1862 р. єпископами Переяславськими та Полтавськими були виключно українці, після 1862 р. єпископами призначалися вже виключно росіяни.

Ось деякі відомості про гілку Міхновських з родини Івана Івановича Міхновського (1820-1906) — архієпископа церкви Всіх Святих с. Турівка.

За точними підрахунками, батько ідеолога, священик Іван Іванович Міхновський, народився 1820 або 1821 р. в Золотоніськім повіті на Полтавщині. Спинимось детальніше на його особі, бо це він, за словами Д. Дорошенка, виховав свою родину «в самостійницькому дусі» і передав той дух своїм синам: Володимирові (священик), Миколі (ідеолог та правник), Гаврилові (правник), й також своїй дочці, що була заміжня за священиком Яковом Совачовим.

Одначе перед тим треба сказати кілька слів про діда Миколи. З батькового «по батькові» бачимо, що дід ідеолога теж звався Іваном. Серед усіх Міхновських, відомих у 1820-их рр., бачимо лише двох Іванів, і кожний з них може бути кандидатом на діда ідеолога. Тому треба згадати їх обох. Перша можливість: протоієрей Іван Міхновський, що 1826 р. згадується як декан околиці містечка Гельмязів Золотоніського повіту, який помер перед 1841 р. Один із синів декана, Михайло, народився 1819 р., а народження батька Івана припадає на 1820-1821 рр. Друга можливість: священик Іван Міхновський, який народився у 1793 р., а Полтавську семінарію закінчив 1817 р. (маючи 24 роки). Він походить із села Мойсенців Золотоніського повіту, де його батько служив паламарем у церкві Якима та Анни. Отже, є можливість, що прадідом ідеолога міг бути паламар. Цей паламар зумів вивчити на священиків своїх двох синів, а тому мусив мати інші засоби, окрім паламарської платні.

Вернімося знову до Миколиного батька. Полтавську семінарію він кінчав десь у 1842-1843 рр., після чого став священиком у селі Турівка, Прилуцького повіту. Тут він прослужив «близько 50-ти років», як пише його син, священик Володимир. Турівка — це історичне село, надане ще в 1716 р. гетьманом І. Скоропадським козацько-старшинському родові Маркевичів. Село переходило від батьків до синів, а в 1832 р. дісталося Миколі Андрійовичу Маркевичу (1804-1860). Його маєток становив близько 800 кріпаків та 1407 десятин землі в Турівці, плюс інші землі на Чернігівщині. Микола Маркевич — відомий український патріот, патріотизм якого зріс ще на традиції Лівобережної Гетьманщини, в політичному та культурному житті якої його предки відігравали першорядну роль, а також були споріднені та посвоячені з визначнішими родами Гетьманщини, такими як Скоропадські, Полуботки, Ли-зогуби, Ломиковські, Дунін-Борковські, Свічки, Кулябки, Гамалії тощо. Свій патріотизм М. Маркевич виявив друкованим словом. У 1831 р. він видає свої «Украинскіе мелодіи», збірку ліричних віршів української тематики. Від лірики він перейшов до науки історії і в роках 1842-1843 видав свою п’яти-томову «Исторію Малороссіи», чим поважно збагатив українську історіографію того часу.

Свої історичні праці Маркевич писав у цензурних обставинах, але виявив нецензурованого українського патріотизму молодого Маркевича знаходимо в його часто цитованих листах до декабриста Кіндрата Рилєєва, автора прихильних українцям поезій. Дякуючи за цю поезію, Маркевич писав Рилєєву: «Позвольте мне вам писать, как истинный гражданин своего любезного отечества, как добрый малороссиянин... Итак, могу ли я хладнокровно читать “Войнаровского” и “Наливайку”?

Примите мою и всех знакомых мне моих соотечественников благодарность... Мы не потеряли еще из виду деяний великих мужей малороссиян, во многих сердцах не уменьшилась прежняя сила чувств преданности к отчизне. Вы еще найдете живым у нас дух Полуботка... “Исповедь Наливайки” врезана в сердцах наших и моем также».

Микола Маркевич — близький приятель Шевченка, з яким зустрівся в Петербурзі ще у 1839 р., а 1840 р. Шевченко подарував йому поезію «Н. Маркевичу». У квітні 1840 р. у своєму щоденнику М. Маркевич боліє душею, бо якийсь критик Н. Кукольник «напал на Мартоса, критиковал Шевченка, уверял, что направление его “Кобзаря” вредно и опасно».

Сам Шевченко вважав Миколу Маркевича своїм «великим приятелем», а в листі із заслання в 1857 р. вже до сина Миколи Маркевича, Андрія, писав: «З батьком твоїм, друже мій, ми були колись великі приятелі і стрічалися з ним не в одній Качанівці. Чи здравствує він тепер? Цілуй його од мене». В тому ж році в листі до М. Лазаревського Шевченко знову згадує про Миколу Маркевича, «що написав Малороссийскую историю», зазначаючи, що ко — лись вони були «великії приятелі» [18]. Дослідники біографії Шевченка вважають, що він не раз бував в гостях у Миколи Маркевича в селі Турівка, особливо в січні 1844 р.

Отже, десь у 1842 або 1843 р. молодий парох Іван Міхновський прибув у Турівку, своєрідний український культурницький центр, власником якої був поміщик, історик, український патріот Микола Маркевич. У цих роках Маркевич був уже на вершку своєї слави — тоді виходили томи його «Історії». Очевидно, молодий парох сподобався Маркевичеві, бо поміщик міг легко усунути «немилого» пароха через місцевого декана та єпископа. Церква Всіх Святих в Турівці стояла зараз же біля будинку Маркевича, і нема сумніву, що парох Міхновський часто гостював у будинку Маркевича в час більших церковних свят, прислухаючись до нього та навчаючись від історика. Традиція близькості між поміщиками та священиками ішла ще з гетьманських часів, коли сини козацької старшини та поповичі студіювали разом у Києві, Чернігові чи Переяславі. Самозрозуміло, що молодий парох мусив читати і знати історичні праці Маркевича, бо ж необізнаність з ними могла бути образою для автора. Присутність у Турівці історика Маркевича, очевидно, вимагала від пароха додаткових зусиль: він мусив приготовляти свої проповіді якнайкраще. Мабуть, ця обставина виробила із отця Івана Міхновського доброго проповідника, бо вже й у пізніших роках Полтавський єпископ хвалив його проповіді, а інші священики називали І. Міхновського «шановним».

Не виключена можливість, що молодий парох Міхновський особисто бачив Шевченка, коли він відвідував Турівку, а зовсім певно те, що парох Міхновський багато чув про Шевченка «із перших уст», тобто від історика Маркевича (до 1860 р.), а в пізніших роках від його синів. Все це отець Міхновський передав своїм синам та внукам, які в наступних десятиліттях виявляли особливий пієтизм до Шевченка та Котляревського, зокрема в 1903 та 1914 рр.

Про близькі відносини між істориком Маркевичем та парохом Іваном Міхновським свідчить син пароха І. Міхновського — священик Володимир (брат ідеолога). В газеті «ПЕВ»[203] за 20 січня 1903 р. Володимир написав статтю «Освященіе Нового Храма», де описує перебіг посвячення новозбудова-ної церкви в Турівці, що мало місце 3 листопада 1902 р. Цитуємо в точному перекладі: «Стара церква простояла 120 років. Ця церква в Турівці була збудована в 1782 р. поміщиком села Турівки, Маркевичем, батьком (точніше дідом. — О. С.) відомого історика Малоросії, Миколи Андрійовича. Він поставив церкву в суто малоросійськім стилі, у своїй садибі поза селом. У старій церкві знаходилася місцева святиня — чудотворна ікона Богоматері, прикрашена масивними срібними шатами з написом «Прихожане своей заступнице подносят». Шати споруджено у зв’язку з таким випадком. У 1848 році пронеслась епідемія холери, яка навідалась і в село Турівку, забравши багато жертв. В самому розпалі епідемії священик отець Іван Міхновський з Миколою Андрійовичем Маркевичем, істориком, взяли святу ікону і обійшли з нею ввесь прихід. Епідемія припинилась — від того дня у приході не вмерла ні одна людина від холери. В пам’ять цієї чудесної події парафіяни спорудили масивні срібні шати на ікону і зробили напис. Тепер ця ікона перенесена до нової церкви і поставлена на те саме місце. Стара церква простояла точно 120 років і стала така слаба, що на великі свята, коли сходилось багато бого-мільців, у ній стало небезпечно правити. І ось, працею священика Якова Совачова та парафіян, воздвигнуто новий храм. Питання побудови нової церкви порушувалося ще священиком Іваном Міхновським, який звільнився на пенсію в 1887 р. (остаточно він пішов на пенсію в Турівці в 1890 р. — О. С.). Його місце зайняв молодий священик Григорій Морщаков, який почав збирати гроші для нової церкви. Одначе грошей було мало, а збірка тяглась повільно, аж поки на місце отця Григорія не прийшов священик Яків Совачов. Впродовж 5-ти років своєї служби в Турівці він невпинно трудився, знаходячи засоби і обговорюючи з парафіянами план та місце для нової церкви...»

Дальші розділи статті описують, як отець Совачов та церковний комітет назбирали понад 19 тисяч рублів для нової церкви, без іконостасу, що іконостас для неї вже замовлений в Києві та що ікони будуть копіями ікон Воло-димирського храму в Києві.

Наступні розділи описують сам акт посвячення нової церкви: «Скромна сільська урочистість посвячення нової церкви почалась ще 2 листопада. Ввечері собором п’яти священиків: декана Кирила Андрієвського, отця Івана Міхновського, який прослужив у Турівці близько 50-ти років, отця Івана Тарасевича, колишнього вчителя місцевої школи отця Володимира Міхновського, уродженця села Турівки, та настоятеля отця Якова, в сослужінні диякона, відправлено всеночну службу. Урочиста соборна служба почалась на заході сонця, при блищанні сотень свічок, тихий мелодійний спів парафіяльного хору привів людей в молитовне почуття...»

Друга частина статті опису є урочистості посвячення церкви на другий день, коли приїхало більше священиків та прибула маса народу із сусідніх сіл. Тут автор підсумовує промови, виголошені на урочистостях священиками та мирянами, підкреслюючи заслуги пароха Якова Совачова, що доводився авторові статті шваґром. «Побажаємо, щоб новий храм, воздвигнутий на трудові лепти, проіснував довго, приносячи втіху та ізливаючи благодать Святого Духа на парафіян» — так закінчив свою статтю о. Володимир Міхновський, брат ідеолога.

Аналізуючи цю статтю, ми бачимо, що її автор аж двічі (не без гордості) згадує про знайомство свого батька з істориком України Маркевичем. Підкреслює, що давня церква була в українському стилі і що навіть нова церква матиме ікони, скопійовані в Києві. Тут же дає приблизний час служби свого батька в Турівці, а про себе каже, що він теж народився в Турівці. Назагал стаття кидає ясніше світло на родинне тло і на характер сільської громади та церкви, де народився, молився, виростав та формував свій світогляд ще молодий Микола Міхновський, майбутній ідеолог.

Про батька ідеолога, о. Івана Міхновського, маємо ще такі додаткові дані: 1863 рік, 11 травня — нагороджений набедреником від єпископа.

1875 рік — уповноважений від Прилуцького повіту на Третім полтавськім єпархіальнім з’їзді.

1875, листопад — призначений членом деканатської ради в Прилуцькім повіті.

1876, травень — як учитель релігії в школі села Турівки нагороджений 50-ма рублями від Полтавської єпархіальної шкільної ради.

1888, липень — назбирав 15 руб. на будову Успенської церкви в Переяславі.

1889, липень — під час об’їзду своєї єпархії Полтавський єпископ відвідав Турівку і про отця Івана Міхновського записав у своєму нотатнику: «Старец, но служит хорошо. Представил девять хороших поучений».

1890 рік — в газеті «ПЕВ» було офіційне повідомлення: «Згідно з проханням, 28 травня 1890 р. звільняється у відставку священик церкви Всіх Святих, села Турівки, Прилуцького повіту, Іван Міхновський, з наданням йому права священнослужіння за згодою настоятеля церкви». Треба думати, що відхід на пенсію був спричинений тимчасовою слабкістю здоров’я.

1893 рік — як священик-емерит дістав від єпархії 160 рублів пенсії.

1894-1899 рр. — в газеті «ПЕВ» за 1 та 10 вересня 1899 р. надруковано статтю о. Григорія Прихожого «Село Ивановка и его храмы». Іванівка — це село на півдні Хорольського повіту, засноване запорожцем Іваном Піковцем, який тут і церкву поставив на честь Івана Многостраждального. З плином часу село перейшло до Остроградських, тоді до графів Безбородьків, через продаж до Туманських, а від них (по заповітові) до Леоніда Олександровича Милорадовича (1841-1908), що був київським віце-губернатором (1878), подільським губернатором (1879-1882), почесним мировим суддею Київської та Вінницької судових округ та власником понад 21000 десятин землі на Чернігівщині, Полтавщині та Поділлі. Крім Іванівської та Троїцької церков у цім селі, 1894 р. згаданий Милорадович побудував у своїй садибі власну домову церкву на честь Покрови. Ця домова церква була доволі багата, майже всі прикраси в ній були срібні, деякі напрестольні хрести прикрашені самоцвітами, ікони високої мистецької вартості. Автор статті пише: «Більше як чотири роки в цій церкві правив відставний священик, шановний дід Іван Міхновський, який має 78 років від роду». Ця дата дозволяє точніше встановити рік народження батька ідеолога. Цікаво те, що будучи ще 1862 р. членом російського консульства у Штуттґарті, згаданий Леонід Милорадович перебував під секретним наглядом жандармерії за його «українофільські симпатії». Можливо, цей спільний знаменник пояснює, чому старий о. Іван Міхновський служив у домовій церкві Милорадовича.

1903 рік, 2 березня — старий о. І. Міхновський в церкві Всіх Святих в Турівці перехрещує на православний обряд «австрійського підданого із міста Львова Каспера Жуковського і його дружину Антоніну».

1904 рік — газета «ПЕВ» за 1 червня повідомляла, що «4-го травня 1904 р. помер відставний священик-пенсіонер церкви Всіх Святих, села Турівки, Прилуцького повіту, Іван Міхновський». Прожив він приблизно 83 роки.

1908 рік. Вже post mortem газета «Полтавские губернские ведомости» в листопаді 1908 р. офіційно повідомляла, що «29 листопада 1908 р. на публічному торгу в Прилуцькім повіті, в селі Турівці, при Іллінському хуторі буде продаватись 15 десятин орної землі, яка належить покійному священикові Іванові Івановичу Міхновському, за його борг дворянинові Кривуші в сумі 2500 рублів. Цю позичку було зроблено 12 липня 1903 року». Сергій Шемет у своїй посмертній згадці про Миколу Міхновського пише, що батько ідеолога мав 17 десятин землі [20]. З цього виходить, що о. І. Міхновський мав 15 десятин на полі та 2 десятини біля своєї хати. Зрозуміло, що священик не міг сам зорати 15 десятин землі, він її рентував, за що й оплачував науку своїх синів Миколи та Гаврила в Київському університеті. Ціль позички в 1903 р. нам невідома, і невідомо, чи родина Міхновських відкупила ту землю, заплативши борг. Одначе, згідно з С. Шеметом, Микола Міхновський мав у Турівці свій «батьківський поріг» ще й у 1917-1918 рр., де й перебував у час першої російсько-комуністичної навали на Лівобережжя.

Переяславський повіт

Село Козинці. Павло Міхновський був тут парохом принаймні від 1888 р. до 1905 р.

Містечко Березань. Володимир Міхновський служить тут парохом Михайлівської церкви в роках 1907-1913. На власне прохання в 1914 р. переведений до Преображенської церкви міста Переяслава. Від 1915 р. — член управи Переяславської духовної школи. Він закінчив Київську семінарію в 1906 р., після того був парохом у селі Калинівці Роменського повіту. Впродовж 19061907 рр. збирав на Роменщині церковну старовину (начиння, книги, ікони, одежу), яку передав до новоствореного Полтавського єпархіального музею. Для історичного задокументування тут треба згадати, що наприкінці 1907 р. згаданий церковний музей мав вже понад 800 одиниць експонатів, а Полтавський краєзнавчий музей мав у тому часі понад 1300 одиниць.

Село Дівички. Леонід Міхновський (близький родич майбутнього архієпископа Юрія та однокласник Симона Петлюри в семінарії) служить тут парохом в роках 1906-1914. На власне прохання 1914 р. переведений на місце Юрія в село Бубновська Слобідка Золотоніського повіту, а Юрій перейшов в село Прохорівку.

Ретроспективний аналіз знайдених нами даних вказує, що вже наприкінці XIX століття деякі родини Міхновських виявляють незамаскований український патріотизм. Це особливо стосується гілки роду ідеолога Миколи Міхновського, гілки архієпископа Юрія Міхновського та тих, що належали до Української громади при Полтавській семінарії. У своїх спогадах Ю. Кол-лард поіменно перелічує 15 членів цієї громади, себто лише тих, що були йому особливо знайомі в роках 1896-1898 [8]. Серед членів громади, крім Симона Петлюри, Коллард згадує теж «братів О. і В. Міхновських». І дійсно, коли глянемо на щорічні списки семінаристів у згаданих роках, там бачимо Олександра Міхновського, який в шкільному 1895/96 р. вже ходив у 4-ий клас, разом з Федором Петлюрою, старшим братом Симона. В цей же шкільний рік брат Олександра, Володимир Міхновський ходить у 1-ий клас семінарії, разом з Леонідом Міхновським та Симоном Петлюрою. В цьому шкільному році Олександр Міхновський та Федір Петлюра «зрізалися» на іспитах зі Святого Письма і залишилися на другий рік, а Симон Петлюра «зрізався» на грецькій мові. До речі, це був єдиний академічний неуспіх за всі семінарські роки Симона. Восени 1896 р. до семінарії прийшов Веніамін Міхновський, який, правдоподібно, теж увійшов у громаду, як і його далекі родичі Міхновські.

За словами американського історика українського походження Олександра Стовби, «еволюція роду Міхновських дала свій плід: коли в 1705 році Матвій Міхновський б’ється з росіянами лише кулаками, то 200 років пізніше Микола Міхновський б’ється з тими ж росіянами холодною зброєю і чіткою ідеологією».

[1] Ці дані подані під гаслами «Міхновські» або «Міхнєвські» в «Польській енциклопедії шляхетській», друкованій у Варшаві в 1930-х рр.

[2] Dr. Rolle Anton Jozef., «Powstanie nazwisk u ludu maloruskiego», Sylwetki historyczne, Ser. VIII, Krakow, 1892, str. 363-364.

[3] «Полтавскіе Губернскіе Ведомости» за листопад 5, 1908.

[4] Памятная книжка Волынской губернии на 1915 год, стор. 353.

[5] Харлампович, К. В., «Малороссійское влияніе на великорусскую церковную жизнь», т. 1, Казань, 1914, стор. 647.

[6] Там же, стор. 668, 800.

[7] Власовський, Іван, «Нарис історії Української Православної Церкви», т 4, ч. 1, стор. 337.

[8] Коллард, Юрій, «Спогади юнацьких днів», 1897-1906. Торонто, 1972, стор. 42, 44, 146.

[9] Мандзенко, К., «Петлюра, Петлюрівці, Петлюрівство», Альманах Українського Союзу на 1979 рік, стор. 12.

[10] Памятная книжка Полтавской губернии на 1914 год, Полтава, 1914, стор. 327-328.

[11] Коллард, Юрій, цит. праця, стор. 42, 146. 12 Книжная Летопись за 1909 рік.

[12] Книжная Летопись за 1909 рік.

[13] Памятная книжка Полтавской губернии на 1914 год, стор. 337, 361.

[14] «Весь Петербург на 1912 год», стор. 600.

[15] Шторгин, Д. М., ред., Каталог видань Української Академії Наук 1918-1930, Чікаґо, 1966, стор. 194.

[16] Т. Г. Шевченко, Біографія. Акад. Наук Укр. PCP, Київ, 1964, стор. 82.

[17] Там же, стор. 80.

[18] Там же, стор. 82-83.

[19] Там же, стор. 122.

[20] Сергій Шемет, «Микола Міхновський, посмертна згадка», Хліборобська Україна, книжка п’ята, Відень, 1924-25, стор. 13.

[21] Михновский, Георгий, «Ответ на воззвание к родителям забастовавших семинаристов», газета ПЕВ за 10 грудня 1905, стор. 1399-1401.

[22] Дмитро Антонович, «Праця Олександра Русова для українського театру та музики», Львів, 1938, стор. 8.

[23] Дмитро Дорошенко, «Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу», Варшава, 1940, стор. 46.

[24] Дмитро Дорошенко, «Мої спомини про давнє-минуле» (1901-1914), Вінніпег, 1949, стор. 67.

[25] Петро Мірчук, «Микола Міхновський, Апостол Української Державносте», Філядельфія, 1960, стор. 17, 20.

Самостійна Україна. — 2013. — № 3, 4.

Сергій Шемет. Микола Міхновський (Посмертна згадка)

Давно це було. Тридцята, а може, й більше, весна приходила і минала. З дивовижною виразністю згадується цей травневий ранок, повний сонця, світла, тепла і пахощів. Ніби в цю хвилину відчуваєш ніжний яблуневого цвіту і бузку і бачиш, що ніде на світі немає такої чарівної весни, не пахнуть так сильно квіти, як у нас на Україні. Студентом ще приїхав я одного разу на вакації на батьківський хутір, на Полтавщині. Знаходжу там ціле юнацьке товариство: брата студента і його двох гостей, Гаврила та Миколу Міхновських. Найбільше молодечого запалу, вогню і радості було у цього чарівного хлопця — Миколи! Замерзший після петербурзьких холодів і студій над технікою і математикою, я відогрівав себе в палких проміннях українського сонця, повними грудьми вбирав в себе і ці пахощі полтавської весни, і цю радість життя, і цю дивну, ніжну мрію свіжопробудже-ного українського патріотизму, яку розпалював у всіх нас цей милий, чарівний юнак. Він всіх нас зачарував: і моїх старих, і всю молодь, що зліталась з околиць до нашого хутора на зов української пісні і українського слова, котрі бреніли, як відроджена надія нації. З того часу це зачарування залишилося на все життя у мене і цілої нашої родини.

Він був сином священика на Прилуччині. Виріс, як і ми, на селі, але відчував і любив село і селян якось інакше, ніж ми — так, як ми з свого становища дідичів не могли села відчувати, бо не могли так наблизитись до його внутрішнього, інтимного життя. Він був тим, що допоміг мені, моїм близьким і товаришам пізнати «красу і силу» селянської України, відчути нашу національну гордість і усвідомити бажання України національно могутньої, незалежної.

Микола Міхновський студіював тоді право в Київськім університеті. Він знався зо всіма «старшими» і «молодими» тогочасними представниками українського руху в Києві. В ті часи старі громадяни мали на молодь вплив і багатьох повернули на шлях чисто культурної, аполітичної праці. Цією культурною працею на початку займався й Міхновський. Це було для нього закінченням національного усвідомлення і завершенням загальної освіти. Він ко-ристався при цім поміччю і порадами особливо Олександра Кониського, що тоді багато сил і часу уділяв виховуванню молоді. Швидко, одначе, Міхновський переріс свого наставника. Він хотів поглибити українську ідею, з літературної зробити її політичною і од наукових студій перейти до реальної політичної акції. Він шукає нових шляхів, хоче українську політичну думку звільнити від чужих впливів і намагається самостійно знайти розв’язання українського проблему. Він обурюється вічним українським мавпуванням московських взірців, хоче найти рішення чергових завдань українського національного руху на підставі оцінки потреб і обставин самої України і силами самих українців. Він хоче обняти цілий український проблем, додумати його до кінця, піднятися до найвищого пункту національної свідомості. І він мав смілість, одинокий тоді, до того найвищого пункту піднятися, кінцеву мету — «Самостійну Україну» — побачити і про неї тодішньому українському свідомому громадянству сказати.

За ним пішла і його підтримала невелика групка молоді, найближчих його товаришів, що в «Братство тарасівців» була зорганізувалася. Їх було чоловік 6. Я знав чотирьох з них. Це була зав’язь українського самостійництва. Провідником був Микола Міхновський. Їх світогляд був такий. Своя самостійна Українська Держава. Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися. Настав час почати боротьбу за оцю свою національну державність. Не досить культурницької праці старших поколінь. Треба перейти до праці активної політичної. Треба готуватися до оружної боротьби. Ціль наша — визволення цілої нації з московської неволі, сотворення Самостійної Української Держави. Наші методи і засоби боротьби повинні відповідати поставленій цілі. Методи і засоби революційних російських партій для нас, українців, — непридатні. Наші умови і наші цілі інші. Вже тепер, в перших фазах боротьби, ми — українці — не можемо йти разом з московськими революціонерами, бо московські революціонери, не менше ніж московські оборонці існуючого режиму, хотять нашого національного поневолення, хо-тять українські інтереси підпорядкувати інтересам московським. Україна для українців. Отже, всякий, хто хоче її визискувати, є наш ворог. Українська нація тільки тоді стане вільною, коли ми — українська інтелігенція — звільнимо насамперед свою думку з-під впливу чужинців — експлуататорів нашої нації. Тоді ми зможемо знайти вірні шляхи і способи для визволення своєї нації. Наше покоління мусить сотворити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для сотворення своєї держави. Отже, ні проекти московських лібералів, ні соціалістичні програми московських революційних партій не можуть бути нами прийняті як наші проекти, як наші програми. Хай ця висока московська культура не приваблює і не дурить нас. Будемо жити своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, бо інакше ми своєї нації ніколи не визволимо. В протилежність московському революційному інтернаціоналізму і соціалізму, наш шлях іде по лінії індивідуалізму і революційного націоналізму.

Такі думки роїлись тоді в головах «тарасівців». Проти них було все: і старе — культурницьке, і молоде — соціалістичне українство.

Справа «тарасівців» здавалася зовсім безнадійною.

Опріч як на свої сили, ні на кого і ні на що було рахувати. А своїх сил всього кілька чоловік. І все-таки Микола Міхновський «дерзнув», зважився. Спираючись на невелику групку «тарасівців», він кинувся зо всією силою свого темпераменту в боротьбу за поширення своєї віри, проти всіх і проти всього, що було проти неї. Перше всього він проголосив війну «старим» — «українофілам», — що були тільки за культурну працю, що ні про яку національну революцію не хотіли думати і виступали проти діяльності революційної, яка, мовляв, накличе урядові репресії на всякий прояв українського національного руху, в тім числі і на чисто культурну працю лояльних елементів. Його різкі виступи декого налякали і багатьох образили. Він був різкий в дебатах і в писанні. Його різких статей в галицькій пресі «старі» ніколи йому не вибачили. Ще різче нападав він на молодь за її захоплення московськими соціалістичними ідеологіями. Виступи маленького гуртка «тара-сівців» на велелюдних сходинах різноплеменного київського студентства робили враження якогось донкіхотства. Це були виступи людей якогось іншого світогляду, зовсім тоді не модного і масою студентства не визнаного. Загальновизнані були ідеї всесвітнього соціалізму і всеросійської революції, які мали автоматично визволити і Україну. А тут раптом якийсь нечуваний сепаратизм, чудернацьке якесь «самостійництво», — і ще більше чудне недовір’я до загальноросійської революції і всесвітнього соціалізму! Багатьом здавалося це все просто «желанием пооригинальничать». Хіба можна про такі речі «серйозно говорити»? Словом, випростати українську інтелігентську думку з-під впливу інтернаціональних ілюзій було ділом не легким, настільки не легким, що навіть страшна катастрофа наших днів далеко не всіх ще з-під цих старих ілюзій випростала.

Пропаганда «тарасівців» не мала замітного успіху. Гурт «тарасівців» майже не збільшався, а як покінчали науку основоположники гуртка і розійшлись по світу, то й сама організація перестала існувати.

Кілька років по закінченні науки прийшлося Міхновському віддати своїм особистим справам, тяжкій боротьбі за існування. Він пробує робити адвокатську кар’єру в тому ж таки Києві, а незадовго потім переїздить до Харкова. Тут він швидко придбав собі добру репутацію в ділових кругах, здобув широку адвокатську практику і міцно осів на все життя, поки всесвітня військова завірюха не одірвала його од праці.

В Харкові Міхновський не довго залишався без громадської, політичної роботи. Улаштувавши свої особисті справи, відновлює він зносини з молоддю і продовжує далі пропаганду самостійницьких ідей. В Харкові під ті часи гурт свідомих українців старшого віку був ще зовсім малий, та й ті, здається, не були організовані і ніякої української пропаганди не вели. Це до певної міри сприяє самостійницькій пропаганді Міхновського, бо принаймні позбавляє його опозиції старих — «культурників». Число студентів-націоналістів було ще невелике, і національна думка не була ще викристалізована. Але успіх пропаганди серед молоді був очевидний. Після визнання конечної мети — якою мала бути самостійність України — думка молоді, природно, стала шукати шляхів для її осягнення. Цей шлях — революція. Так народилася «Революційна українська партія», або в скороченні: «Ерупе». Міхновський пише для неї програмову статтю, і її окремою брошурою «РУП» видає у Львові як першу свою публікацію (Видання РУП. — Ч. І: «Самостійна Україна» — промова. — Львів, 1900. — Вид. Е. Косевич). В цій промові-брошурі була вперше публічно заявлена ціль українських національних змагань: «одна, єдина, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі». Тому саме годиться тут довше на ній зупинитися і переказати її зміст.

Міхновський починає з думки, що кінець ХІХ віку єсть добою визволення націй. Державна самостійність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері міжнаціональних відносин. Для нашої нації момент визволення ще не прийшов, п’ятий акт драми ще не настав. Після злуки з Московщиною нація наша знесилюється, гине, завмирає, але потім знову відроджується. З-під попелу загоряється ідея нової України, ідея, що має перетворитися в плоть і кров, прибрати конкретні форми. Далі автор досліджує правну природу злуки України з Московщиною, каже, що Україна злучилася з Москвою як рівний з рівним, і юридично опреділяє цю злуку як реальну унію. Автор полемізує з тими, котрі твердять, що ідея української державності не має під собою історичних підстав, і доводить, що ці підстави існують. Він каже: «.. .через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшим зусиллям пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузі нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає Литовсько-Руське князівство, де геній нашого народу був культурним фактором, і, найголовніше, Галицько-Руське королівство, спробунок злучити докупи всі галузі, всі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пізніше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою».

Змалювавши темними фарбами картину бездержавного існування України, автор далі каже: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації!.. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися докупи, ми згромадилися ув одну сім’ ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народну душу, і — хай навпаки логіці подій — ми виписали на свому прапорі: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Далі Міхновський зупиняється на тих аргументах, які виставляються звичайно проти ідеї самостійної Української Держави. Закид, ніби ми не маємо державно-історичних традицій, він одкидає, покликаючись на історичні факти, вищенаведені, і додає, що хоч би й не було у нас державно-історичної традиції, то це «не може мати ніякого значення для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм «правом сильного...» Закид, що ми некультурні, безсилі і інертні, Міхновський готовий навіть прийняти як справедливий, але в цьому він знаходить тільки «найліпший, наймогут-ніший, найінтенсивніший аргумент і підставу до того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом!» — «Бо хіба можливий для нашої нації поступ і освіта доти, доки нація не матиме права розпоряджатись собою і доки темрява єсть спосіб держати нашу націю у неволі! ?» «Розплющити очі у рабів» — «сю задачу мусить узяти на себе національна інтелігенція. Се її право і її обов’язок».

Переходячи до оцінки історичної ролі нашої інтелігенції, Міхновський стверджує, що «в історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила свому народові», ніколи не ототожнювала своїх інтересів з інтересами цілої нації. Далі Міхновський зупиняється на такому факті, як одного разу в історії України культурний керуючий верх одірвався од народної основи і пішов до Польщі, як по раз другий відновлений культурний керуючий верх покинув народні низи і «прийняв російську національність» — «Се були такі ... страти, що годі знайти їм рівні в історії якої-будь іншої нації. Але вкраїнський нарід здобув у собі досить сили, щоби навіть посеред найгірших обставин. витворити собі нову третю інтелігенцію». Міхновський хоче вірити, що ця третя генерація інтелігенції буде здібна стерно національного корабля в своїх руках тримати. Але його турбує те, що ця третя генерація вождів досі ще не виконує свого завдання, не веде націю до активної визвольної боротьби; він обурюється цією пасивністю і кличе до активності. Він каже: «Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: “Робім так, щоб ніхто, ніколи, ніде не бачив нашої роботи!” Сі покоління “білих горлиць” своїм псевдопатріотизмом деморалізували ціле українське суспільство в протязі півстоліття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, сі покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію лояльності; сі покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертністю відіпхнули від себе цілий ряд рухів молодіжі, що стояла на українсько-національному ґрунті. Сі покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним! Сі покоління надали українофільству характер не доношеної розумом етнографічної теорії .Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від тих одсахнулася. Таким чином українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною й українофілами немає ніяких зв’язків — крім однієї страшної і фатальної зв’язі — своєю кров’ю заплатити за помилки попередників».

«Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Міхновський твердить, що настав вже час для такої боротьби. «Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації. Нас багато — цілих 30 міліонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 7зо частина усієї людності, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною...»

Захоплений величавим образом самостійної України, розігрітий і воодушевлений фактом заснування першої активної української організації, автор починає далі надмірно ідеалізувати тих, хто, як йому тоді здавалося, має дати нації провід і кого він називав «цвітом нації», «третьою генерацією інтелігенції». «Наша нація у своєму історичному житті часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Берестеч-ки і Полтава».

Надії ідеаліста-самостійника на цю третю генерацію української інтелігенції, як ми всі вже тепер знаємо, не справдилися; видко, це не цвіт нації був, а пустоцвіт. Революційна українська партія в своїй більшості не пішла за Міхновським. Вона була спровокована і розложена соціалістичними впливами російськими, які, оперуючи гаслами всесвітнього пролетарського об’єднання і соціальної перебудови цілого світу, відтягнули увагу кількох українських поколінь від питань національно-державних і цим способом підготовили банкротство українських державних змагань на початку великої революції. Розходження «РУП» з Міхновським було настільки велике, що й тепер ще деякі старі «ерупісти» твердять, ніби Міхновський до «РУП» ніколи не належав. Хай буде так, хоч в умовах повної конспірації факт приналежності до організації документально доведений чи спростований не може бути. Але факт остається фактом, що «РУП» почала організовуватись во ім’я гасла «Самостійної України», проголошеного під впливом власне Міх-новського, і що в цей принаймні підготовчий її період всі ми — тодішні самостійники разом з Міхновським — вважали себе «ерупістами». Правда, цей період єднання всіх, можна сказати, молодих сил України під своїм державним гаслом продовжувався дуже недовго і сліду по собі залишив він хіба тільки одну цю промову-брошуру. Про дальший розвиток ідеології «ерупе» бувший ерупіст Ол. Скоропис-Йолтуховський каже в передмові до другого видання «Самостійної України» (Видання Союзу Визволення України. — Вецляр, 1917 р.) так: «РУП, почавши свою видавничу діяльність оцією брошурою “Самостійна Україна”, в усіх своїх дальших численних виданнях ні одним словом не згадує про своє основне гасло... Ціле видавництво РУП носить пізніше вже цілком соціал-демократичний характер». Коли нагадаємо собі, що й старе, так зване «українофільське», громадянство зустріло гасло «Самостійної України» як щось фантастичне, ефемерне, майже божевільне, то стане ясним, наскільки самотніми залишалися на Україні Міхновський з невеликим гуртком своїх однодумців.

Одворот Революційної української партії од національно-державної ідеології і засвоєння нею інтернаціонального соціалістичного світогляду були для Міхновського більше ніж тяжким моральним ударом. Це була повна катастрофа, бо він побачив, що це молоде покоління для українського державного діла пропало. Він побачив, що сили, придатні для національної революції на Україні, всі пішли на службу соціалістичному Інтернаціоналові в його всеросійській національній формі. А в те, щоб загальноросійська соціалістична революція визволила Україну, він ніколи повірити не міг. Я думаю, що ця катастрофа повернула ціле життя Міхновського в інший бік, з шляху активного революціонера-самостійника на шлях полулегальної, по-луреволюційної національно-громадської діяльності. Думаю я так тому, що спостерігав не раз, як він, не жаліючи себе, кидався з головою в активну боротьбу кожний раз, як тільки обставини давали надію на розвій подій в бажаному напрямкові. Так було під час першого революційного вибуху в 1905 році, так було і на початку останньої революції в 1917 році. Хто знає, які форми прийняла б його діяльність, якби Революційна українська партія пішла за ним.

Але обставини склалися інакше. Міхновський з невеликим гуртком однодумців і з своїми національно-державними планами залишився поза Революційною українською партією, тобто поза головною масою активного молодого українства. Одначе він не складав зброї. Разом з Олександром Макаренком він засновує нову організацію — «Українську народну партію». Головний пункт програми: Самостійна Українська Національна Держава. Але позаяк це є нова спроба залучити в свої ряди ці самі українські інтелігентські елементи, то тепер робляться деякі уступки так популярному серед цієї інтелігенції соціалізмові. Ця гра в соціалізм була досить несерйозною демагогією, якою Міхновський, доведений до страшної розпуки невдалими спробами захопити українською національно-самостійницькою ідеєю ширші кола активної молоді, намагається своєї мети під покришкою соціалізму таки осягнути. Ця соціалістична демагогія виявилась і в першому числі журналу «Самостійна Україна», що напередодні революції 1905 р. було видане у Львові моїм покійним братом Миколою (псевдонім Михайленко). Текст на три чверті був написаний Міхновським, причім були намальовані там такі соціалістичні проекти перебудови світу, до яких бувші «ерупісти», тоді вже «есдеки», і до самої останньої революції ще не додумались. Але ці найрадикальніші соціалістичні реформи — це була, так би мовити, тільки окладинка, а весь зміст був в націоналізмі і самостійництві. Треба зазначити, що сам Міхнов-ський такою демагогією грішив тільки в часи глибокої громадської летаргії, коли всякі надії на політичні переміни в’яли і засихали. Ця демагогія бувала у нього ознакою повного одчаю душі. Коли ж громадська летаргія минала, починався рух, розцвітали надії, з’ являлася можливість реальної праці, тоді кінчалось й всяке загравання з соціалізмом.

Основну свою націоналістично-самостійницьку тенденцію Міхновський ще з більшим завзяттям проводить і через «УНП». Яскравим виразником цієї тенденції були «Десять заповідів», написаних Міхновським і виданих у Львові «Українською народньою партією» десь біля 1903 р.

Коли вибухла перша російська революція, Міхновський з братом моїм Миколою рішають перенести свою видавничу діяльність з закордону на саму Україну. В падолисті 1905 р. починає виходити в Лубнях на Полтавщині перший на наддніпрянській Україні українською мовою писаний часопис «Хлібороб» при діяльній співпраці Міхновського. Тут уже ні про які загравання з соціалізмом мови нема. Часопис не кличе до поглиблювання революції, до анархії. Він хоче організувати українські сили, закріпити за українською нацією здобуті позиції. З сторінок цього першого українського часопису Наддніпрянщини віє духом політичної весни, свіжістю пробудженого в масах національного почуття, бажанням скерувати розбурхану стихію в русло творчої діяльності, утримати її од руйнування. За п’ятим числом видання «Хлібороба» в Лубнях прийшлось припинити. Міхновський і мій брат Микола за поміччю українського патріота Володимира Хрєнникова переносять видання до Катеринослава. Там, під офіціальною відповідальністю професора Еварницького, починає виходити «Запоріжжя», припинене губернатором на першому ж числі. Тоді робиться спроба почати видавати щоденний часопис в Харкові під редагуванням Міхновського. Це був уже березень 1906 р. Надрукувавши одне пробне число, рішили, одначе, од видання одмовитись через фінансові труднощі. Пізніше Міхновський при фінансовій допомозі покійного Михайла Біленького довший час видавав в Харкові тижневик «Сніп».

В квітні того ж року Міхновський бере діяльну участь в виборах до першої російської Державної думи, і, головним чином завдяки його впливові на селян-виборців в Полтаві, удається провести від Полтавщини національно настроєних депутатів, які потім в Державній думі були ядром української посольської фракції.

Наслідком революції і погромів 1905 року було велике число судових розправ. Міхновський виступає оборонцем в ряді голосних процесів, особливо в таких, в котрих уряд, порушуючи основи права і справедливості, користувався судом як знаряддям помсти. Це була одна з великих хиб російського уряду — надуживати совість суддів і зловживати залежністю судових установ од уряду. Це, так само як і використовування церкви в поліційних цілях, руйнувало авторитет і суда, і церкви, виховувало в народі неповагу до того і другого і в значній мірі було причиною передреволюційного упадку авторитету державності в масах. Міхновський був гарячим оборонцем принципів права і незалежності судів. Він любив особливо брати участь в політичних процесах селян і цим придбав собі велику серед них прихильність. В цих процесах Міхновський завжди підкреслював українські національні моменти, як тільки обставини давали до того привід. Допити свідків на суді вів він звичайно тією мовою, якою балакав свідок, тобто здебільшого українською.

Характерним для Міхновського було, що він робив те, що вважав добрим, хоч би громадська опінія вважала це поганим. Так, наприклад, після 1905 р. було багато судових процесів проти тих, що громили жидів. Серед російської адвокатури вважалось невідповідним гідності адвоката виступати на суді оборонцем жидівських погромщиків, і навпаки, кожен, особливо ліберальний, адвокат вважав за честь виступати оборонцем всіх інших по-громщиків, а найбільше тих, що громили панські маєтки. Міхновський не був сам дідичем, він мав всього батьківської землі 17 десятин, але він обурювався такими тенденціями адвокатури. Всупереч цим тенденціям, які підтримувала вся преса, Міхновський радо йшов боронити також тих, що громили жидівські крамниці, як і тих, що громили панські маєтки, доводячи на суді, що ті і другі однаково суть жертви темноти і лихого виховування народних мас. Він не боявся освітлювати на процесі випадки, коли жадність до наживи і аморальні вчинки жидівських крамарів давали привід до особливої до них зненависті нежидівського населення. Це обурювало адвокатів-жидів і кадетствуючих, бо вони мали тенденцію представляти жидівські погроми як виключно наслідок злосливої агітації уряду. Це дало теж привід обвинувачувати Міхновського в юдофобстві, але це обвинувачування було цілком несправедливе. Він не проповідував зненависті ні до кого, він тільки хотів, щоби всі негативні сторони українського життя були ясно усвідомлені і навіть неприємні декому речі були названі своїм власним ім’ям. Ці бажання, так законні і зрозумілі, реалізувати в наших дореволюційних обставинах можна було, тільки ризикуючи своєю репутацією серед ліберальствуючого суспільства. З глибокою вдячністю згадую я також велику працю, вложену Міхновським в оборону на військовім суді моїх двох братів в так званому «Лубенському процесі». Місяці безкорисної, нервово напруженої праці віддав він обороні своїх найближчих приятелів і однодумців. Судова розправа ця відбувалася в військовому суді двічі, кожен раз протягом цілого місяця.

Я вже згадав вище, що після революції 1905 р. настав період великих політичних процесів, причім караюча десниця юстиції, керована міністром Іваном Щегловітовим, тягла до відповідальності не тільки революційно-анархічні елементи, але й такі, що вже санкціоновані свободи, як нову прав-ну норму, прийняли і до життя прикласти намагалися. Оці вічні хитання політичного курсу в старій царській Росії і недодержування правительством царського слова страшно руйнували авторитет самодержавної монархії і анархізували населення. І тут юстиція змішала докупи в однім процесі і есерів, що палили панські маєтки, і есдеків, що тільки займалися класовою організацією робітників, і панів, що до організації місцевого «земського» життя на Україні хотіли приступити. Ця робота щегловітовських агентів обурила проти себе не тільки ліві і ліберальні кола, але також і такі в політичному розумінні лояльні елєменти, як лубенський повітовий маршалок І. М. Леонто-вич і прокурор лубенського суду І. Ф. Калінін. Обидва вони одверто виступали в оборону справедливості. Останній, як залежний по службі од Щегло-вітова, заплатив за чесне виконання свого обов’язку своєю кар’єрою. Два роки працював Міхновський над процесом, поки вдалося йому перемогти всі труднощі і провокаційну роботу поліційних агентів та довести діло до повного виправдання військовим судом його клієнтів.

Останні п’ять-шість років перед всесвітньою війною Міхновський присвятив пропаганді української національно-самостійницької ідеї серед тих кіл, які доти цею пропагандою зовсім не були зачеплені, особливо в такій помосковленій частині України, як північний схід її — Слобожанщина і Донецький басейн. Кола ці були хліборобські і промислові. В цей період Міхновський вже став усвідомлювати собі думку, що держави будуються не інтелігенцією тільки — а в першій мірі продукуючими класами і тими, хто в даній країні продукцію організує. Він сам переймається творчими інстинктами цих класів, старається зароблене адвокатською працею вкладати в продукцію, в те чи інше предприємство. Разом з Михайлом Біленьким купують вони маєток, а спільно з промисловцем Іллєнком приймає Міхновський участь в організації соляного промислу в Слов’янському районі. Під впливом Міхновського обидва спільники його становляться національно свідомими і починають брати активну участь в українській політичній праці. Так само наближається він до родини відомого організатора вугляної промисловості в Донецькому басейні Алчевського, і син та донька Алчевського під його впливом починають брати участь в національному русі, остання стає навіть одною з видатніших українських поеток.

Почалась всесвітня війна. Покликаний до служби Міхновський служить спочатку в північній армії, а напередодні революції дістає, як юрист, призначення до київського Військового суду. Коли вибухла революція, то тут в Києві, з почину Міхновського, зароджується український національний рух в російських арміях. Доводилося Міхновському починати національно-усвідомлю-ючу роботу в армії самотужки, без підготованої здавна організації. Організаційний військовий комітет, далі військовий клуб імені гетьмана Полуботка, врешті організаційна комісія для скликання «Першого Всеукраїнського військового з’їзду» — всі ці організації повстали пізніше. Почин приходилось робити самому. І він цей почин робив. Ішов до казарм і там проповідував не бунт, не порушення дисципліни, не самовільство, а потребу творити дисципліновану військову силу, тільки в новій, національній формі. Він кликав служити своїй національній державі, і служити краще, з більшим завзяттям, з більшою відданістю і при більш суворій дисципліні, якій, во ім’я свого національного і державного обов’язку, кожен повинен добровільно себе підпорядкувати. І тепер здається декому, що така пропаганда тоді серед солдатської маси була неможлива, бо все штовхало цю масу до непослуху, до анархії. Одначе Міхновський йшов проти загальної течії і, дивна річ, на початку він перемагав. Українська солдатська маса в перших часах йшла за ним, а не за тими, що нищили авторитет офіцерства, нищили дисципліну, кликали робити все, що кому подобається.

Його тодішня діяльність розпадається на два періоди: перший — це націо-нально-усвідомлююча пропаганда серед військової маси; другий — це спроба з національно вже розагітованої військової маси організувати регулярні військові частини. Вже по кількох тижнях національної пропаганди Міхнов-ський міг сконстатувати, що солдатська маса жваво переймається національною ідеєю, що його авторитет росте, а, з другого боку, показалося, що серед офіцерства місцевого походження український національний рух постільки має успіх, поскільки він виявляє не анархічні, а державнотворчі тенденції. І Міхновський прикладає всіх зусиль, щоби революційний порив української солдатської маси і довір’я офіцерства до українського руху для української державності використати. Він розуміє, що революція повернулася в повну катастрофу для Російської держави і що перед вождями українського народу стають вже завдання державно-організаційного, а не тільки бунтарсько-революційного характеру. Організувати свою українську регулярну армію, проголосити вслід за тим самостійність Української Держави, зробити сепаратний мир з Центральними державами — ось була програма Міхновського вже в першій добі революції. Для наших недержавників-соціалістів і такої ж недержавницької націоналістичної інтелігенції ця програма здавалась чимсь абсурдним, як абсурдною і досі єсть для них українська державницька ідеологія. В той час як Міхновський з купкою молоденьких прапорщиків веде тисячні товпи українського жовнірства проти «Кіевскаго Совіта Рабочихь и Солдатскихь Депутатові», який тоді репрезентував на Україні державну всеросійську владу, Винниченко організує на Дніпрі прогульки з лідерами всеросійських соціалістичних партій, щоби спільний всеросійський соціалістично-демократичний фронт зміцнити і вірність української демократії цьому всеросійському фронту доказати.

Що мілітаристичні плани Міхновського зустріли сильний спротив з боку російських і жидівських революційних партій, з яких складався «Кіевскій Совіть Рабочихь и Солдатскихь Депутатові», в цьому немає нічого дивного: їхній спротив був логічним і зрозумілим. Але справжньою нашою національною трагедією було те, що діячі Центральної Ради, в руках котрих під ту пору опинився провід нацією, зовсім не хотіли відродження української військової сили, боялися його і всіма своїми силами цьому відродженню противилися. Це було наслідком і доказом того, що цілий український національний рух, Центральною Радою репрезентований, був рухом недержавним. В колах Центральної Ради панували такі думки, що Міхновський має партійні «реакційні замисли», що взагалі регулярні армії не потрібні, бо революція проголосила принцип «самоозначення націй», що на крайній випадок сам народ збиратиметься в «народну міліцію», яка боронитиме край, і т.д. ... Тепер подібні думки і самій нашій соціалістичній демократії видаються наївними, але тоді, в березні-квітні 1917 року, все це проголошувалось урочисто з катедри Центральної Ради, і ці «дурні дотепи» були основними принципами політичної акції найбільш впливових українських партій.

Підозрювання Міхновського з боку діячів Центральної Ради в партійних цілях ні на чім не були оперті. Партійних цілей він не міг мати просто через те, що у нього тоді ще не було партії. Як вище було зазначено, він належав до невеликого гуртка самостійників, який ніяк не міг стати справжньою партією, хоч після невдачі з оснуванням Революційної української партії Міхновський ціле життя робив спроби нову національно-революційну партію закласти. Не маючи роками підготовленої політичної сили, Міхновський задовольнився тим, що революція застала його при війську, і він хотів зробити все, що тільки був в силі зробити, з свого становища військової, а не партійної людини. Він щиро хотів вжити твориму ним військову силу тільки для того, щоби нею підперти державнотворчу роботу тих, до рук котрих революція передала весь політичний вплив і провід. Він хотів вірити, що хто б там не був на чолі Центральної Ради, що до якої б партії не приписався старий професор Михайло Грушевський (як відомо, професор довго вагався і одверто не заявляв про свою приналежність до есерів), що яка б з українських партій не взяла провід, діло самостійної Української Держави цими руками ліпше чи гірше робитиметься. І він робить ряд спроб порозумітися з лідерами пануючих в Центральній Раді соціалістичних партій, бо він зо всією своєю військовою організацією мав одну тільки ціль: служити Українській Державі, боронити її при всяких обставинах і при всякій владі. Але спроби такого порозуміння ні до чого не приводили. Навпаки, недовір’я проти Міхновського росло вмісті з розвоєм початого ним військового діла, а особливо в міру того, як до українського руху у військах приставало все більше і більше офіцерства. «І на якого лиха цей Міхновський організує військо», — балакали тоді в колах Центральної Ради. «Він до того доорганізується, що якогось генерала над нами поставить. Ми вже, мовляв, з французької революції знаємо, до чого цей мілітаризм в часах революції доводить. Ми до цього ніколи не допустимо». І чуючи навкруги це шипіння і недовір’я, усвідомлюючи собі всю мало-сильність невеличкого гуртка самостійників-державників серед бездонного моря політичної глупоти і дичі, він боїться незручним кроком або тактичною помилкою зруйнувати хисткі початки державної будови. Тому він не хоче ставати на якийсь відповідальний пост, свідомо залишає себе в тіні, при чорній організаційній роботі, а для всяких командних постів при війську старається вишукати і закликати кращих фахових старшин, в надії, що до цих фахових, аполітичних людей соціалістична українська демократія поставиться без підозрінь і не буде зі страху за фіктивну свою владу руйнувати розкладовою агітацією головну реальну підпору державності.

При таких тяжких обставинах кладе Міхновський початок відбудові української збройної сили. Кульмінаційною точкою національної пропаганди і переходом вже до військово-організаційної праці було уряджене Товариством полуботківців в послідніх днях квітня «Свято білої квітки». На величезному військовому полі біля Святошина під Києвом зібралось з київського гарнізону з десяток тисяч українського вояцтва. Свято відбувалося при великому підвищенні національного настрою. Організатори свята, члени Полуботків-ського товариства, користуються з цього підвищеного настрою солдатської маси, щоби за її допомогою зламати опір «Кіевскаго СовЪта Рабочихъ и Сол-датскихъ Депутатовъ». Цей «СовЪтъ» впливав на військові власті старої російської армії в тому напрямі, щоби організаційний Військовий комітет полуботківців не одержав легальних умов для формування Першого Українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Полуботківці стройними лавами ведуть всю масу учасників свята до царського палацу, в котрому засідає «СовЪтъ». Натовп демонстрантів облягає зо всіх боків палац. В «СовЬт’і» переляк. Там не знають дійсних намірів Міхновського, носиться чутка, що солдати озброєні і що вони збираються розігнати «СовЪтъ». Останній кличе собі на допомогу представників військової влади, запевняючи їх, що опір в справі організації окремих українських частин він робить тільки в інтересах збереження бойової здатності армії на фронті. До палацу входить делегація на чолі з Міхновським. Міхновський намагається перетягти на свій бік ко — мандуючого військовою округою генерала Ходоровича. Він умовляє генерала вийти до демонстрантів і привітати їх по-українськи, запевняючи, що це вплине на натовп заспокоююче. Генерал приймає пораду, виходить на балкон і кількома короткими фразами в українській мові вітає вояків-українців. Командуючому дружно й сердечно відповідають. Старий генерал вже одвик під час революції од такого дружнього солдатського привітання і він ним до глибини душі зворушений. В «СовЬт’і» обурення проти генерала, який, мовляв, братається з українцями і таким чином «підтримує бунт в армії». На нього зо всіх боків накидаються депутати з докорами, але він вже на них не зважає, бо відчуває, що ця, хоч і підбунтована українцями, але щира в своїх національних почуттях солдатська маса для нього миліша, ніж брехлива зграя депутатів, що робить особисту кар’єру на народному нещасті. Так був зламаний активний спротив організаційним планам Полуботківського організаційного комітету з боку військової влади. Комітет побачив, що хоч формального дозволу на формування окремого українського полку він швидко не одержить, але й активної перешкоди з боку військової влади вже не зустріне.

Тепер повстало питання, де взяти жовнірів для нового полку. Воно розв’ я-зано було так: на київському етапному пункті завжди перебувало по кілька тисяч жовнірів, що з відпусків або з госпіталів після лікування повертались на фронт. Полуботківцям не трудно було підбити частину цих жовнірів, аби вони заявили начальству, що підуть на фронт тільки під тією умовою, коли з них буде зроблено окремий український полк. Так, при більшій чи меншій пасивності з боку військової влади і під шум грізних резолюцій з боку ворожого до української військової акції київського «СовЪт’у», почав Комітет полуботківців організувати в Києві перший український полк.

Те, що робилося в Києві, мало всеукраїнське значення, бо всі погляди звернені були на Київ і всюди, де б не був активний український елемент, він переймав методи акції і тактику з Києва. Таким чином утворилась деяка однорідність українського військового руху і конкретних його форм на всій території України і навіть в Росії, де були розкидані українські мобілізовані вояки. Цей процес розвитку українського руху, як на фронтах, так і в тилах, відбувався по прикладу Києва ще до скликання «Першого Всеукраїнського військового з’їзду». При цьому, як зазначив в своїх спогадах Юрко Тютюнник, люди в провінції страшенно ідеалізували те, що робилось на верхах українського життя, в Києві, придумуючи різні мудрі причини для пояснення того, що здавалося їм там незрозумілим або хибним. Так, на провінцію доходили чутки про дивне поводження лідерів Центральної Ради в справі організації українського війська, — про те, що Центральна Рада виступає проти такої організації — але в серйозність цих виступів і в самоубійчу політику української соціалістичної демократії на провінції не вірили. Давали таке хитре пояснення: Міхновський веде організацію війська на підставі таємної умови з лідерами Центральної Ради, але ці, щоби приспати увагу петербурзького правительства, удають, ніби між ними і Міхновським незгода.

Згідно виробленій тоді революційній практиці, український військовий рух мав виявитись в об’єднуючім цілий цей рух «Всеукраїнськім військовім з’їзді». З’їзд цей мав служити також для поборювання ворожих до української військової акції впливів як київського «СовЪта», так і центрального Тимчасового всеросійського правительства. Міхновський заздалегоди усвідомлював небезпеку такого з’ їзду, що мав відбутись під проводом діячів Центральної Ради. Бо це значило ставити організацію державної української мілітарної сили в залежність від демагогії недержавницьких, керуючих Центральною Радою, елементів. Але іншого виходу не було. Організація українського військового руху — за винятком 1-го Українського корпусу, зорганізованого легально його тодішнім начальником, генералом Павлом Скоропадським, — відбувалась революційним шляхом, тобто шляхом об’єднування збунтованих військових елементів на ґрунті непослуху легальній військовій владі. Організовані при таких умовах українські військові частини не можна було вважати за регулярне дисципліноване військо, і щоб з них таке військо зробити, треба було якнайшвидше витворити авторитетний організаційний центр. Це примусило полуботківців скликати на початок травня «Перший Всеукраїнський військовий з’їзд».

З’їзд цей відбувся дуже імпозантно. Його агітаційне значення для національного українського руху було величезне. Він також підняв в очах всеросійського петербурзького правительства значення і удільну вагу української Центральної Ради. Але сама Центральна Рада цього значення української військової сили не хотіла бачити. Її зусилля і далі були скеровані в напрямі гальмування і розкладання української мілітарної акції. Хоч з’їзд в ряді резолюцій визнав заслуги Міхновського і полуботківців, але, вибираючи новий вищий орган для дальшої організації українського війська, він, під впливом соціалістичних агітаторів з Центральної Ради, покликав в більшості до цього органу власне цих агітаторів з Петлюрою на чолі. І хоч до «Всеукраїнського військового комітету» був вибраний також Міхновський і ще кілька полуботківців, але вони були в меншості і притім в меншості, весь час цькованій і очернюваній більшістю. Ця меншість завзято боронила ідею сильної, дисциплінованої Української Армії, але не могла встояти проти напору демагогічної більшості, яка мала сильну піддержку ще й зовні: в зростаючій анархії, в недержавницькім характері цілого українського руху і в діяльній підтримці проти «українських реакціонерів» з боку московської, польської і жидівської демократії. Два найгарячіші і найбільше важні місяці революційної доби проходять для Міхновського в безплідній боротьбі з соціалістично-демагогічною більшістю Українського військового комітету, з народженою тоді в лоні цього комітету «петлюрівщиною». Міхновський пробує знайти для себе опору в організації «Союзу української державності», але в цій добі розцвіту української демократії така організація поважного впливу мати не могла.

Тим часом організаційний військовий комітет при Товаристві полуботківців продовжував формування Богданівського полку, призначав йому офіцерів, навіть командира полку, і взагалі зараджував цілою тією справою. Фролівський жіночий монастир вишив чудовий прапор для богданівців: шовкове полотнище з одного боку малинового кольору, з другого — темнозеленого, на ньому вишитий шовками портрет Великого Богдана і вишитий золотом напис: «Перший імени Гетьмана Богдана Хмельницького Козацький Полк».

У Міхновського вже в червні 17 року повстає план проголосити державну самостійність України, спираючись на сили Богданівського полку. При тодішнім безвласті ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на цій святій для всякого свідомого українця землі, проголосити самостійність Української Держави. Для цього треба було мати надійного командира полку. Думка призначити самого Міхновського командиром богданівців була залишена, бо полуботківці дивилися на цей акт проголошення самостійності і на Богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялися залишитись без головного свого керівника.

За порадою Клима Павлюка був викликаний з Симбірська кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав, на всіх полуботківців зробив добре враження. Втаємничений в самостійницькі плани полуботківців, Капкан на всі їхні пропозиції пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні і на виконання цілого того плану проголошення самостійності. Але Капкан, увійшовши в той же самий час в зносини з головою обібраного Військовим з’їздом Військового комітету Симоном Петлюрою і з петлюрівською соціалістичною більшістю цього комітету, присягу свою зламав. План проголошення державної самостійності України таким чином упав. Верх взяв Петлюра, який вів політику піддержування Тимчасового всеросійського правительства і виконування всіх наказів Ке-ренського. Такою політикою він змарнував весь український національний порив в військах, пропустив найзручніший момент для сформування Української Армії і в той спосіб підготовив всі будучі катастрофи наших державних змагань.

Кінчається діяльність Міхновського в цій добі на тому, що, завдяки закулісним заходам петлюрівсько-соціалістичної більшості Українського військового комітету, з наказу всеросійського військового міністра Керенського, Міхновського зсилають на румунський фронт. Там, при штабі якоїсь армії, перебуває він до розвалу фронту і в глибоку осінню пору повертає на Полтавщину. Довший час перебуває він моїм дорогим гостем в Лубнях, а тяжкі місяці першого більшовицького наскоку на Україну переживає в своїм ріднім селі на Прилуччині. З великим інтересом ставиться він до нової класової партії хліборобів-демократів, в заснуванні якої я приймав участь. Міхнов-ський тоді стояв поза всякою партією, бо та «Українська народна партія», ініціатором якої він колись був і яка до революції майже нічим себе не проявляла, під час революції хоч і ожила, і числом дуже збільшилась, але, на думку Міхновського, вона не подавала надій на серйозний розвиток тому, що по характеру свойому могла черпати сили тільки з тоненької і хисткої верстви української націоналістичної інтелігенції. До того, на думку Міхновського, після зруйнування революцією старих форм державних, які зв’язували розвиток української нації, настав вже час для позитивної, будуючої і творчої, а не руйнуючої праці і тому в виборі гасел треба берегтись демагогії і бути щирим та обережним. Він вважав недопустимим грати на тимчасовім захопленні вульгарним соціалізмом політично несвідомих і неграмотних мас і на цій підставі на початку революції цілком розійшовся з своїми колишніми однопартійниками, що почали вже тепер звати себе «соціа-лістами-самостійниками» і почали прикидатися, ніби вони теж вірять в соціалістичні ідеали. Класова і консервативна ідеологія хліборобської партії була тим, що найбільш відповідало тодішньому державницькому світоглядові Міхновського, і він починає працювати в цій партії. Після звільнення Києва від більшовиків я, Міхновський, Липинський і інші учасники організованого хліборобського руху з’їздимось до Києва, радимось над новою політичною ситуацією і однодушно приймаємо тоді за основу дальшої політичної праці нашої пропоновані Липинським від самого початку революції — класовий принцип в організації громадській і принцип монархічний в організації державній. Через третіх осіб робиться розвідка для вияснення намірів німців і їхнього відношення до нашого монархічного напрямку.

Виявилось, що німці не знають, що їм робити з Центральною Радою, і самі ще шукають способу вийти з тяжкого становища, яке виникло з несерйозного управління державою правительством української соціалістичної демократії. Можна було тільки з певністю передбачати, що довго такого уряду німці не потерплять і будуть шукати якихсь нових політичних комбінацій. Ясно було також, що життєві інтереси привели цілу німецьку армію на українську територію і що німці, коли не знайдуть на Україні таких організованих груп, які були б здатні опанувати анархію і сотворити серйозну українську владу, то просто підпорядкують своїй військовій владі управління цілого краю, на основах звичайної окупації. Щоби запобігти такому сумному і катастрофічному кінцю української державності, було на нашій нараді вирішено: всім роз’їхатись негайно по провінції і відновити якнайшвидше — припинену більшовицьким наскоком — діяльність місцевих організацій Хліборобсько-демократичної партії. Найшвидше вдалося відновити нашу організацію в Лубнях.

Зорганізована в Лубнях при кінці березня численна хліборобська делегація — своїм демонстративним появленням в Києві, своїм протестом проти соціалістичних ексцесів правительства Центральної Ради і своєю виразно підкресленою вірністю державно-національним українським змаганням — показала і своїм і чужим, що на Україні єсть сили, які хочуть України, але для яких Україна не єсть синонімом анархії, розбишацтва або безвідповідальної гри в різні соціально-революційні експерименти. В той спосіб ця делегація відіграла також велику ролю в ділі національного відродження і політичної організації місцевих консервативних елементів.

Частина консервативних елементів, яка об’єднувалась біля будучого Гетьмана Павла Скоропадського і яка шукала виходу з руїни України не в поваленні української державності, а в реорганізації її форми в дусі української історичної традиції і в напрямі зміцнення самої Української Держави — знайшла піддержку для своїх планів власне в державницькій і протианархічній акції тих, що здавна національний український рух репрезентували. Більшість імущих і досі правлячих на Україні консервативних класів до всяких українських змагань ставилась вороже, бо вона в цих змаганнях бачила саму тільки анархію і руїну. Тому становище тієї частини цих класів, яка хотіла українські власно-державницькі змагання в їх консервативній формі піддержати, було незвичайно тяжке. Приклад лубенської делегації, складеної з дійсних людей землі — переважно козаків і селян-землевласників, яких не можна було запідозрити в соціальній революційності, але які разом з тим себе гарячими прихильниками української державно-національної ідеї заявляли, — зміцнив становище цієї українсько-державницької частини серед загальної маси місцевих консервативних елементів, збільшив її віру в свої сили і дав їй останній імпульс та рішучість для активної участі в будові Української Держави і для здобуття в ній влади.

В історичних днях київських хліборобських з’їздів, коли відроджена була традиційна Гетьманська Влада, Міхновського в Києві не було. Він саме тоді перебував в ріднім селі на Прилуччині, прикований до ліжка тяжким приступом ревматизму. Але зараз по проголошенні Гетьманства політичні приятелі привезли автомобілем ще хорого Міхновського до Києва. Хлібороби-демо-крати вели переговори з Гетьманом про передачу до рук Міхновського Міністерства внутрішніх справ. Проти кандидатури Міхновського гостро виступили як представники національно-свідомих українських кіл, запевняючи Гетьмана, що при своїй різкій вдачі Міхновський розжене все міністерство, так і представники «Союзу землевласників», які в Міхновськім бачили людину, персонально зв’язану з багатьма діячами українського революційного руху, і тому, на їх думку, невдатну виявити суворості, необхідної, аби покласти кінець розкладовій революційній роботі. При таких з різних боків ідучих протестах Гетьман не зважився віддати до рук Міхновського (якого персонально зовсім до того часу не знав) внутрішньої політики в державі. Натомість Гетьман запропонував Міхновському пост бунчужного товариша, тобто становище свого постійного особистого радника. Довго Гетьман умовляв Міхновського прийняти цю пропозицію. Міхновський вагався і просив дати строку для обдумання. Він радився в цій справі зі мною, і я дав настільки рішучу, наскільки і фатально помилкову пораду: одмовитись. В своє оправдання можу тільки сказати одне: я так дуже любив і цінив Миколу Міхновського, що не міг погодитись з такою пасивно-дорадчою, а не активно-творчою, як я думав, ролею і не міг зважитись наразити його — з одного боку на неминучі конфлікти з міністрами, а з другого — на ще більші конфлікти з т. зв. свідомим українським громадянством, яке за всі помилки міністрів робило б тоді відповідальним Міхновського.

Таким чином Міхновський і цілий провід Хліборобсько-демократичної партії (за винятком Липинського, що з дозволу партії зайняв пост посла Української Держави і дуже докоряв за опозиційну тактику мені і Міхновсько-му) опинився в опозиції до першого гетьманського кабінету Лизогуба. Перу Міхновського належить меморандум, критикуючий перші кроки кабінету Лизогуба і поданий Гетьману спільно чотирма опозиційними українськими політичними групами.

В літі того року Міхновський бере діяльну участь в житті Хліборобсько-демократичної партії і в дальшім теоретичнім розвитку основ партії, який йшов в напрямку наближення до тієї ідеології, що остаточно вже викристалізувалася на еміграції як ідеологія хліборобів-державників. Восени 1918 року бере Міхновський жваву участь у Всеукраїнській конференції партії в Києві. Як делегат од партійної конференції він кілька разів одвідує Гетьмана, і Гетьман знов висловлює бажання покликати Міхновського до державної праці. Мені довелося передати пану Гетьману постанову нашої партії, що ми — політичні однодумці Міхновського — цього дуже бажаємо, але при умові введення Міхновського в склад правительства. Тоді Гетьман запропонував нам осягнути порозуміння між нашою партією і головою кабінету, і, щоб такому зближенню допомогти, взяв на себе ініціативу в справі прийому головою кабінету делегації від нашої партії. Але практичних наслідків од цього вже не могло бути. Наступали критичні осінні дні.

До Києва на заклик «Національного союзу» з’їздилися члени Всеукраїнського національного конгресу. Хоч Хліборобсько-демократична партія до «Національного союзу» не належала і до його соціально-революційної політики ставилась вороже, але в скликаному ним конгресі ми рішили взяти участь. Тому в делегаціях з провінції були і члени місцевих відділів нашої партії. Ми ще не передбачали тоді неминучої катастрофи і сподівалися удержати конгрес в рямках легальної співпраці з гетьманською владою. Про порозуміння Винниченка і інших верховодів «Національного союзу» з більшовиками ми, розуміється, не знали. Але знав про це гетьманський уряд. У відповідь на революційну тактику проводирів «Національного союзу» появився акт про федерацію. Зібрання конгресу рішуче заборонено. Ми, хліборо-би-демократи, опиняємось між вибухом споконвічної української анархії і вибухом такого ж споконвічного її наслідку: шукання порятунку у сусідів. Разом зо всіма українськими державницькими елементами, в тім числі і з самим паном Гетьманом, ми в цій боротьбі українських необузданих стихій губимо ґрунт під ногами. Разом з Українською Державою перестає існувати і найбільше державницька Хліборобсько-демократична партія. Своїх відносин до дальших подій вона вже не в стані була, як організація, вирішити. Деякі члени партії на власну відповідальність взяли участь в повстанні; інші навпаки, цю участь в повстанні як найгостріше осудили. Але оці розходження були тільки на верхах, бо загал партії — козаки і селяни-хлібороби — в повстанні проти влади гетьманської участі не брав.

Міхновський і я належали до тих, що дали себе захопити подражненим національним почуванням. Нація одвернула в цей мент наші думки од Держави. І ми піддались тому самообману, в якому десятиліттями виховувалась національно свідома частина нашої інтелігенції: ніби тільки ця невеличка частинка інтелігенції і єсть ціла українська нація. Цей міраж не дав нам бачити реальної дійсності. Він заслонив перед нашими очима грізне майбутнє і не дозволив нам хоч би так вірно оцінити політичну ситуацію, як оцінили її сини наших козаків і селян-хліборобів, що в сердюцьких полках стали до боротьби за Гетьмана як за Голову і як за Символ Української Держави.

Нашвидку зібрана нарада перебуваючих тоді в Києві членів партії посилає мене і Любарського-Письменного до Одеси, аби протиділати там ворожим до України впливам на представників Антанти. Міхновський з першим потягом виїздить до Харкова, до Запорозького корпусу, який мав стати головним центром цілого повстання. Там він тісно сходиться з командуванням цього корпусу і свій вплив використовує для того, щоб вирівняти тертя між конкретно життєвими тенденціями військового командування і революційною легковажністю та загонистістю представників тріумфуючої української соціалістичної демократії. Залишаючи себе навмисне в тіні, Міхновський допомагає виплисти нагору кращим елементам з-посеред повстанців. Мабуть, не без його впливу, вже в розгарі повстання, командування Запорозьким корпусом, щоб рятувати Державу од розвалу, робить спробу примирення повстанців з гетьманською владою. Але в щирість цих заходів в Києві вже не могли повірити, і сама ця спроба була якась нерішуча, несміла.

Тим часом швидким кроком насувалась катастрофа. До Києва вступила Директорія. Її нездарність правити державою виявляється швидше, ніж можна було сподіватися. Замість використати залишений Гетьманом і вже налагоджений державний апарат, почалось безумне руйнування його. Більшовики, які тільки цього і ждали, почали швидко просуватися на Україну. В послідню хвилину перед віддачею Харкова більшовикам Міхновський виїхав до Києва. Я повернув тоді з Одеси, і ми зустрілись з ним в Києві вже при Директорії. Не хотілося вірити, що все загублено. Міхновський набирає групу старшин генерального штабу і з ними виїздить до Кременчука, аби допомогти полковнику Болбочану. Він не міг бути пасивним глядачем загибелі України. Приїздить до Кременчука Міхновський на день перед зробленим з наказу Петлюри арештом командуючого фронтом полковника Болбочана. Цей арешт остаточно дезорганізує оборону фронту. Війська Директорії починають розбігатися. Запорозький корпус відходить в глибокий тил на правобережну Україну. Міхновський занедужує на плямистий тиф, його кладуть в лікарню. Більшовики захоплюють місто, і Міхновський попадає до в’язниці. Заходами місцевої адвокатури і національно настроєної місцевої української групи більшовиків Міхновському вдається визволитись з в’язниці. Його інтернують на приватному помешканні під доглядом ЧеКи. Наближається рання весна 1919 року. Григорієв захоплює на кілька днів Кременчук, і це дає Міхнов-ському можливість виїхати з-під догляду ЧеКи на село, на Херсонщину. В той час в загонах Григорієва служило кілька старшин з кременчуцьких хліборобів, які особисто знали Міхновського. Ці старшини намовляють Гри-горієва закликати Міхновського до участі в організації його штабу, і Гри-горієв робить таку пропозицію Міхновському через сотника Прудкого. Міхновський цю пропозицію одхилив, хоч, здається, він де в чому допомагав штабу Григорієва. Принаймні випущені в той час Григорієвим відозви до населення — по своїй гарній, сочній українській мові і по закликах до бідніших і багатших об’єднатися для оборони України — нагадували нам своїм стилем і духом Міхновського.

Про дальші чотири роки життя Міхновського я мав тільки уривочні, розрізнені відомості. В часи евакуації Денікіна він був в Новоросійську, хотів виїхати за кордон, але не міг одержати потрібних віз від добровольчої влади і залишився на Кубані знову під більшовиками. Потім доходили чутки, що він дуже бідував, служив один час в кооперації і довший час працював як учитель чи завідуючий школою в якійсь козачій станиці. На початку 1924 року Міхновський повернув до Києва з наміром виїхати за кордон. Він почував себе вкрай перетомленим і хотів тільки відпочинку. В лютім місяці 1924 року я одержав од нього коротеньку записку з Києва. Він писав: «Ви цікавитесь становищем української церкви. Я був на службі Божій у Софії. Це чудово! Можу тільки сказати, як ті посли Володимирові, повернувшись з Царгороду: я не знав, де я, чи на землі, чи на небі. В цих журливо-побожних співах, можна сказати, виявляється душа цілої нації. Українська церква само-святна, в цім її слабість. Хтозна, що з неї вийде». Далі він писав, що хоче виїхати за кордон і потребуватиме там заробітку. «Я хоч і старий, — шуткував він, — а їсти хочу». Він просив допомогти йому порадою і подати інформації про життя на еміграції. Я поспішив вислати дозвіл на візу, подав свою думку про те, як можна було б за кордоном улаштуватися, а щодо становища еміграції взагалі, то описав його так, як сам собі уявляв. Це була моя помилка. Картина життя еміграції вийшла досить похмура. Його надії на закордон впали, сили його покинули. В останній коротенькій записці він писав мені: «Ваш лист — цінний по свому основному мотиву. Не бренить в ньому надія на краще. Оттак і в мене. І сюди круть і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання усім, хто мене пам’ятає. Ваш Микола». Я старався в дальших листах оживити надію на краще, але цього осягнути мені не вдалося. Він остаточно вже загубив віру в життя, в свої сили... Третього травня 1924 року його не стало. Він позбавив себе життя...

Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь любові до України, що в другій країні він запалив би міліони сердець бажанням патріотичного подвигу, а в безкислородній атмосфері нашої інтелігенції запалилися цим вогнем тільки одиниці. О, як мусило заболіти серце тих українців, які святий вогонь любові до своєї Батьківщини в собі мають, після звістки, що життя його згасло... І згадуються мені останні хвилини, коли ми були разом. Це було на початку січня 1919 р. в Києві. Він похапки збирався їхати з десятком старшин, рятувати фронт під Кременчуком. Бадьорий, енергійний, з виразом активної турботи за долю України в очах. Він поспішав, прощався і твердою, швидкою стопою, з жовнірським клунком на плечах вийшов з дому. Я кинувся до вікна, щоби ще раз поглянути на його милу постать. Падав густий, лапатий сніг, він швидко скрив його обрис на обрії і замів його сліди на подвір’ї.

Для оцінки праці Міхновського не настав ще час. І ці мої рядки, складені на могилу Найдорожчого Друга, такою оцінкою не мають бути. Але вже сьогодні, в цій ще близькій перспективі, зарисовуються виразно і великі заслуги і — неминучі в кожній праці — помилки Покійного.

Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. Малесеньку любов до пісень, вишивок і соціалістичних брошурок він розпалив серед українців в полум’я любові до Великої, Вільної, Самостійної України. Оце захоплення національних почувань великим, достойним великої нації, ідеалом — забезпечило Миколі Міхновському почесне місце в історії України навіки.

Але життя його увірвалося раніше, ніж він встиг показати шлях для здійснення оцього, його великим серцем породженого, національного ідеалу. Питання політичної тактики остались у нього нерозроблені, і в цих питаннях були у нього помилки і хитання. Одначе і в цих помилках і хитаннях намічався вже виразний шлях, по якому його розум йшов до здійснення заповітів його серця.

Від соціально-революційної націоналістичної демагогії з часів молодості Міхновський все більше схиляється до ідеології державницької в другій половині свого життя. Разом з тим він вчиться цінити більше, ніж «міцну своїми потугами» сліпої руйнуючої стихії «чернь дніпровую», — і більше, ніж «плодну матку» української емоціональної революційної анархії — консервативні, здержуючі і організуючі сили нації. Він все ясніше усвідомлює собі, що, як в житті одиниці, так і в житті громади-нації, нінащо не здасться найбільший порив серця, коли його не взяти під міцне керівництво волі і розуму. Питання організації здержуючих, консервативних українських сил починає особливо інтересувати Міхновського в часах революції, по упадку Петербурзької держави. Бо тоді стає ясно видко, що самими лише національними почуваннями не можна збудувати своєї власної нової Української Держави на місці упавшої держави старої метропольної. Відтоді Держава в його світогляді починає переважати над пануючою над ним досі неподільно Нацією. І хоч хвилинами його чуттєва революційна вдача бере ще верх над наукою досвіду, і хоч хвилинами націоналіст переборює ще в нім державника, але основний напрям шляху, по якому він йде, остається незмінним. І на нас, його приятелях, коли ми хочемо його пам’ ять на Україні зберегти, лежить обов’ язок цей тернистий український державницький шлях далі своєю працею продовжувати.

Берлін. Квітень 1925 року.

Юрій Коллард. Передмова до книжки-промови М. Міхновського «Самостійна україна»

Дуже я щасливий тому, що мені припала честь писати передмову до цієї маленької книжечки М. Міхновського, якою в 1900 році партією РУП була проголошена ідея «Самостійної і Соборної України». знаємо, що з маленького жолудя виростає кремезний дуб, так і з цього зернятка, кинутого на плодючий ґрунт України, зросла Велика Ідея — Національного Відродження Української Нації.

Оформлення цієї ідеї має свою історію.

Рівно 50 років тому, а саме восени 1897 року в Харкові на Великій Україні була заложена організація під скромною назвою: «Українська студентська громада». Тут треба сказати, що друга половина XIX століття визначилася повним занепадом почуття окремішності українського народу. Русифікаційна політика московського уряду обезкровила українську націю по-московленням майже всіх верств населення України.

В 1863 році вийшов закон, яким заборонялась популярна українська література, а законом 1876 року — всяке українське слово.

Робітництво по містах було чуже — московське, українським залишилось тільки селянство, але між народом й інтелігенцією не було ніякого зв’язку, — було велике провалля. Інтелігенція в своїй значній більшості одійшла до московського табору, а народ залишився самітним.

Тому не даром російський міністр Валуєв проголосив: «Нікакой Украіни не било, нєт і бить нє может!» Хоч у ліпших синів України не вгасла ще в серцях любов до рідного народу, до землі рідної, але назовні не могла вона активно виявитися. В кінці XIX століття ця ідейність, ця любов до Батьківщини, виливається у формі так званого «українофільства». В той час світ кипів у різних революціях. Кінчилася французька революція, що принесла світові ідею «свободи, рівності і братерства», народжуються різні інші течії «ущасливлювання людства», теорії Маркса та Енгельса з диктатурою пролетаріату і под. В Росії народжується партія декабристів, далі течія «народолюбства» — «хожденіє в народ», партії «Народна воля» та інші. Ці ідеї «народолюбства» приходять до нашої молоді через московські партії, до яких наша активна молодь і вступала, не вносячи до цих партій з собою ніяких українських національних домагань. Усі оці Желябови, Лизогуби, Кибальчичі та інші, всі вони були «плоть від плоті» та «кров від крові» синами української нації. (Атентат на царя Олександра II в 1880 році).

Тим часом українська інтелігенція винародовлювалась. Лівобережна змос-ковлювалась, правобережна полонізувалась, Галичина «рутенізувалась», Буковина німчилась і Закарпаття мадяризувалось. Народ був полишений самотою та уявляв з себе етнографічну масу.

Аж у 1846 році під впливом поезій Тараса Шевченка закладається в Києві українське товариство під назвою «Кирило-методіївське братство», в якому брали участь як основоположники: М. Гулак, М. Костомаров, В. Біло-зерський і сам Тарас Григорович Шевченко. Належав до цього «Братства» і Пантелеймон Куліш та ще декілька молодших членів зі студентства, як-от Андрузький та інші.

Ідеями «Товариства» було створення «Всеслов’янської Федерації» на широких демократичних підставах та проповідувалася мирна пропаганда цих ідей. «Товариство» не розпочало своєї практичної діяльності, бо скоро після надрукування програми в році 1847 було урядом московським ліквідоване і не залишило безпосередніх наслідків у визвольному українському рухові. Всі дальші гуртки різних орієнтацій, що закладалися в Україні українцями по походженні, не носили національного обличчя і розпливалися по загаль-норосійських течіях.

У 1879 році постала російська соціал-демократична партія, яка заклалася під проводом Плеханова та під впливом західноєвропейського «наукового соціалізму» чи марксизму. Ця партія потягла за собою особливо багато нашої української студентської молоді.

Однією з найбільш активних постатей тогочасної доби був Михайло Драгоманов. Він також не поділяв погляду наглої революції та стояв на принципі еволюційного розвитку.

Драгоманов казав, що соціалістичний устрій прийде тоді, коли настануть відповідні глибокі зміни в поглядах цілого суспільства, а що торкається України, то нашою метою мусить бути засада: «поступовою пропагандою та культурною працею зробити український рух політичним, і тоді тільки можна буде говорити про можливість національного визволення» («Чудацькі думки»). Відома програма Драгоманова під назвою «Вільна спілка» на засадах рівноправності та самоуправи громад. Щодо України в цілому, то він обмежувався «автономією України», заявляючи, що «ніякого політичного сепаратизму в російській Україні тепер немає». Драгоманов у своїй політичній пропаганді успіху не мав, бо сидів, як кажуть, «на двох стільцях», а саме: з одного боку, був українцем, а з другого — общеросом. Одні вважали його за революційного діяча в ширшому значенні цього слова, а тогочасні соціалісти бачили в ньому «українофіла», себто реакціонера. З одного боку, він осуджував глибокий занепад української політичної думки серед української молоді, ганьбив участь тієї молоді в загальноросійському політичному русі, критично ставився до безхребетного аполітичного українофільства за його ігноранцію насущних потреб українського народу, а з другого боку пропагував «Вільну спілку» всіх слов’ян, себто разом з москалями і поляками, для боротьби проти існуючого ладу за соціалістичну громаду. Ідею незалежності України він уважав за передчасну, яка не має ще для пропаганди під собою належного ґрунту. Він розійшовся з тогочасним українством, ніхто до його поглядів і праці не прилучився, і таким чином Драгоманов залишився «без нащадків». В кінці XIX століття в Росії панувала «чорна реакція». В Україні національний рух завмирав. В році 1893 жандармерія ліквідувала так звану «Тарасівську громаду», яка була поширенням «Братства тарасівців», що заложено було в 1891 році на могилі Тараса Шевченка в Каневі. Основоположниками цього «Товариства» були: Микола Байздренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик, всі харківці. Пізніше цей гурток розповсюдив свою діяльність і на другі університетські міста. Одним з видатних членів Київського гуртка був саме Микола Міхновський, студент Київського університету.

Гурток «тарасівців» складався з молодих українських патріотів, які не задовольнялися українофільством, не хотіли йти до російських партій, а шукали стежок до національного радикалізму. Вони хотіли служити рідному народові, бо москалі всіх напрямів хочуть тільки визискувати Україну і українців та підпорядкувати їх цілком інтересам московським. Тому треба було цілком змінити спосіб думання та увільнити його від впливів московських та шукати шляхів до нашого національного визволення взагалі, тому ні ліберали російські, ані революційні партії московські не можуть бути для нас взірцями. Ідеї цього гуртка були висловлені в декларації «Profession de foi» молодих українців, яка була надрукована в 1893 році у львівській «Правді».

Головні точки цієї декларації були:

1. Розбиття російських кайданів та визволення російських народів з-під гнітючого їх деспотизму і централізму.

2. Відживити й виробити серед інтелігенції й народу національні почуття українські.

3. Дбати про добробут народний.

4. Працювати в дусі такого ладу, де не буде місця ні визискувачеві, ні визискуваному, а буде місце цілоукраїнській національній родині.

5. Віддати всі свої сили на те, щоб визволити свою націю.

6. Ми стоїмо за повну автономію всіх народів (Росії).

Але «тарасівці» ще не мали сміливості, щоб ясно поставити справу національного відродження України без огляду на інші народи російські. Не проголосили себе націоналістами українськими, а тільки назвали себе «націоналами».

Все ж поява «Братства тарасівців» зрушила з місця справу українську та мала великий вплив на тогочасну українську інтелігенцію, що складалася тоді з трьох таборів: українського, з незначної частини, що ще була під впливом ідей Драгоманова та ішла стежкою соціалістичного федералізму, та з третьої течії, більш радикальної, що пішла просто до соціалістичних революційних партій московських та іронічно й навіть з презирством ставилася до українського національного руху, ігноруючи всякі його вияви.

«Братство тарасівців» через неконспіративність його членів було скоро жандармерією зліквідоване, але цей жандармський розгром «Товариства» відразу ж звернув увагу на український рух усіх тих, хто до цього часу цим рухом не цікавився, і до нього вже почала придивлятися поступова українська молодь, що шукала живої праці на національному полі та шляхів до радикалізму в українському національному питанні. Виявом цих настроїв серед української молоді і була заснована «Українська студентська громада» в Харкові, яка постановила боротися за долю свого народу, за поліпшення його матеріального добробуту та проти національно-політичного його рабства — за право «жити господарем на своїй власній землі». В оповіщеннях 1889 року повідомлялося, що «Громада» має таку мету:

1. Спинити шкідливе і згубне для нашої нації винародовлення студентської молоді в Україні й навернути всіх студентів до служіння інтересам українського народу.

2. Довести до відома як народної маси, так і інтелігенції, що лихий соціально-економічний і культурний стан нашого народу залежить від його національного і політичного рабства як безпосереднього наслідку російського абсолютизму.

«Студентська громада» набрала великого впливу серед українського студентства по всій Україні і поза нею і стала матір’ю майже всіх, потім заложених, українських організацій та партій, що відіграли таку велику ролю в нашому українському національному поступі і в нашій визвольній боротьбі.

Микола Іванович Міхновський з 1899 року переселився до Харкова, де відчинив свою адвокатську канцелярію. Це мало величезне значення для розвинення нашої національної свідомості, бо зразу ж він вступив з «Громадою» в найтісніший зв’язок та впливав на «Громаду» в напрямі скріплення наших національних постулатів та дальшого революціонізування наших думок.

Під впливом М. Міхновського більш активні члени «Громади» прийшли до переконання в потребі заснувати «революційну партію з гаслами українських політичних і економічних домагань засобами революційними».

Це сталося початком 1900 року на організаційних зборах основоположників «Української революційної партії» (РУП), а саме: 5 лютого (ст. ст.) 1900 року. Основоположниками партії були: Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Михайло Русов, Левко Мацієвич, Юрій Коллард, Олександер Коваленко та Дмитро Познанський. Але душу в цю партію вдихнув знов-таки Микола Іванович Міхновський.

На різних сходинах приватних чи громадського характеру він висловлював свої погляди про «необхідність революційної акції та збройної боротьби за права українського народу».

В протилежність усім теоріям соціалістичних гуртків, які казали, що треба наперед соціально піднести український народ, тоді тільки можна буде говорити про питання національні, М. Міхновський казав, що наперед треба досягти національного визволення засобом революційним, а вже тоді тільки можна буде у всій повноті перевести соціальні реформи, потрібні для осягнення добробуту народу, бо «без національного визволення українського народу неможливе і його соціальне визволення з темряви, визиску і рабства».

В одвертому листі до російського міністра внутрішніх справ Сіпяґіна в 1900 році, що був видрукуваний іменем РУП у львівській «Молодій Україні», з приводу заборони умістити на проектованому тоді пам’ятнику Котляревському напис по-українськи, М. Міхновський казав: «Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія. Мусить добути свос визволення з рабства національного і політичного, хоч би полилися ріки крові!»

М. Міхновський, хоч сам офіційно до партії РУП і не належав, тепер не можу сказати власне чому, також при заложенні самої партії, так і в її дальшій діяльності ближчої участі не брав, але всі найактивніші члени партії в перших початках заложення її, так і в її дальшій діяльності були під його особистим впливом.

Першою публікацією партії була оця книжечка, написана М. Міхнов-ським під заголовком «Самостійна Україна». Вона вийшла друком за кордоном у Львові, заходом В. Старосольського та Е. Косевича. В цій брошурці гасло самостійної України було поставлено ясно, «Україна для українців». Причому Україна розумілася як цілість усіх етнографічних українських земель. Цією публікацією іменем РУП М. Міхновський проголосив «єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатських аж по Кавказькі», себто був проголошений принцип «Самостійності і Соборності України», і це стало заповітом для тодішніх українців і їх нащадків «вовік-віки», а сам Микола Міхновський став пророком нашого національного визволення.

Коли РУПівці цій ідеї зрадили, то заходами М. Міхновського була заложена друга партія, а саме: «Українська народна партія» (УНП), що це гасло Самостійності і Соборності доповнила соціальними вимогами. Кличами цієї партії стали: «Самостійна Українська Республіка працюючого люду, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від капіталу», а в самій Україні «вся влада належить народові українському». Своє політичне «кредо» партія УНП висловила у відомих 10-ти заповідях[204], написаних М. Міхновським.

Восени 1905 року партія УНП видала часопис «Самостійна Україна», у якому був видрукуваний проект Української Конституції, де був висуне-ний постулат «націоналізації землі», себто — соціалізація в межах українського народного господарства. Так далеко пішов Микола Міхновський у соціально-економічних питаннях для українського народу.

Із головних постанов партійних з’їздів УНП найцікавіші для нас постанови з’їзду в 1907 році, коли імперіалістичні російські політичні уряди і цькування українців з боку різних російських поступовців та соціалістів дійшли до крайніх меж. Ось хоч би перший та четвертий пункти цих постанов:

І. «Український пролетаріат має по містах два завдання:

1. організовано боротися проти капіталу і

2. забезпечити себе від конкуренції зайд, головним чином росіян, які, гнані стихійною силою шукання ліпшого життя, потоками линуть на українські міста і — завдяки культурному гнобленню української нації, державній опінії російської державної народності й підмозі капіталістів, що самі складаються переважно з москалів (Лівобережна Україна) й тому охоче беруть до себе на роботу своїх земляків, — відбивають у українського робітника працю, випихаючи його з усіх професій, з фабрик, заводів і робітень у ряди безробітного пролетаріату, в пащу моральної, а потім і голодової смерті.

Поміщики, промисловці (Правобережна Україна) надто щиро беруться до колонізації.

IV ...Пролетаріат нації пануючої і зневоленої — це два класи з неподібними інтересами».

З цих коротких зауважень бачимо, які підлі наклепи на Миколу Івановича Міхновського як на людину «реакційну», що нібито не цікавилася економічними проблемами українського народу, сипали наші «великі борці» за соціалістичні ідеали людства.

Дмитро Антонович у своїх заввагах до спогадів Коваленка (збірник «З минулого» за 1939 р., ст. 72) пише: «...харківські українські революціонери з запалом неофітів кинулись на пропагандивну та організаційну працю в робітничій гущі, головним чином між залізничниками міста Харкова і залізничної станції Нова Баварія... Розуміється, в захопленні справжньою революційною роботою молоді українські революціонери з презирством (підкреслення наше. — Ю. К.) ставилися до “салонових” націоналістів типу Миколи Міхновського...»

На це можу сказати наступне:

В Харкові невеличку групу залізничників зібрав Андрій Жук (це було вліті 1903 року), на станції Баварія нічого не було, а в Люботині (наступна за Баварією більша залізнична станція) була Юрієм Коллардом організована між залізничниками «Вільна громада» (РУП). Туди ми якось їздили і разом з А. Жуком для пропаганди та возили туди літературу РУП[205]. А. Жук служив тоді за писця в адвокатській канцелярії М. Міхновського, а я був з Міхнов-ським у найліпших відносинах, і ані я, ані Жук не ставилися до М. Міхновського «з презирством», а навпаки — з великою пошаною. За цю революційну працю в Люботині Ю. Коллард попав у 1904 році під суд Харківської Судебної палати. Другий, уже з сучасних соціал-демократів, Панас Феденко в додатку до часопису «Наше життя» (7 лютого 1947 року — пам’яті Євгена Чикаленка), на ст. 2 пише: «Чикаленко був рішучим противником російського царського самодержавства. Коли відомий (! — Ю. К.) Микола Міхновський надумав був “мирити царський уряд з українським рухом” тим способом, що українці мали б заявити свою прихильність до самодержавного режиму, то Євген Чикаленко гостро засудив ту затію як безвідповідальну авантюру». На жаль, шановний автор не сказав, коли й де таке було?

Про один характеристичний для М. Міхновського випадок з року 1899 розповідає Олександер Коваленко в своїх споминах «На межі двох віків» — у книжці «З минулого», збірник, том II, ст. 9, але щоб вивести з того щось подібного, то треба мати дуже буйну фантазію і недобру волю.

Ще один автор, а саме Борис Мартос у додатку до часопису «Наше життя» (господарсько-кооперативне життя) за листопад 1947, стор. З, пише:

«Група крайніх націоналістів, що гуртувалася коло Миколи Міхновсько-го, висунула гасло творити українську буржуазію, поширюючи національну свідомість серед заможних малоросів, але більшість прислухалася до Миколи Левитського, відомого кооператора...» і т. п.

В цьому шановний професор глибоко помиляється.

І ще багато можна було б привести прикладів перекручування ідей Міхновського й умисного, або й «щирого», нерозуміння його ролі в нашому національному рухові, та щоб з цим покінчити, ствердимо, що Його ідеї захисту народу від експлуатації далекосягліші і більше радикальні, як слова і діла всіх отих «крайніх» українських соціалістів, чи демократів, чи революціонерів, всіх отих «чесних з собою» демагогів, «діячів» нашого визвольного руху. В цьому ми переконаємося навіть з цієї коротенької розвідки.

Тепер вернемося знову до партії РУП.

Хоч ця партія і вийшла в світ брошурою «Самостійна Україна», але наша молодь, члени партії, що були все ще під впливом російських соціалістичних революційних партій, особливо партії соціал-демократичної, легко зрадили цьому заповітові. Вже на ІІ з’їзді цієї партії в кінці року 1904 одна група РУП стояла за самостійне існування партії та визнавала автономію України (М. Порш), а друга група постановила своїм завданням з’єднання з російською соціал-демократичною партією, і таким чином «перешкодити відтягненню українського пролетаріату в бік буржуазно-радикальної» «Самостійної України», себто перешкодити «затємнєнію класовова сознанія ук-раїнскаво пролетаріата» та «направити його у спільну могутню річку пролетарського руху всієї Росії». Себто, як казав співець «єдиної неділимої Росії», поет Пушкін: «славянские ль ручьи сольются в русском море!» Ці елементи організували так звану «Спілку», що влилася до російської СДРП та цілком вийшла з РУП. Один з головних провідників тієї групи О. Скоропис-Йолту-ховський тоді вважав, що «маса сільського пролетаріату на Україні єсть національно-українська. Масова організація його врешті може бути тільки українська. Головною метою єсть політичне і соціальне усвідомлення маси, а українською вона буде сама собою без усяких коло того заходів». На цьому з’їзді один тільки М. Порш непохитно тримався позицій національної розбудови України і виголосив реферат, в якому обґрунтовував ідею «Самостійної України» як необхідної передумови для економічно-продуктивного розвитку України, але більшість була проти того, і тому був прийнятий постулат автономії України. Нарешті на III з’їзді партія РУП змінила свою назву на «Українську соціал-демократичну робітничу партію» (УСДРП).

В. Садовський, також член УСДРП, у своїй статті «Студентське життя у Києві у 1904-1909 роках» в збірнику «З минулого», том II — 1939 року — Варшава, ст. 10, пише: «...коли я пригадую імена всіх тих, що перейшли через РУП і пізніше через УСДРП, а потім опинилися пізніше так далеко і від соціалізму, і від робітничого руху (В. Степанківський, М. Троцький, М. Порш, Д. Дорошенко, О. Скоропис, Д. Донцов), насувається висновок, що в тодішньому нашому підпорядкуванні себе гаслам марксівської ортодоксії був до деякої міри момент використання політичної кон’юнктури».

Українські соціал-демократи весь час кажуть, що вони переводили широку працю між робітництвом, а той же В. Садовський на наступній стор. 11 того ж журналу пише: «Чув я, що провадиться праця серед робітників, що є зв’язки з іконостасниками на Подолі, але в перше півріччя (1905. — Ю. К.) перебування в Києві не бачив я ні одного РУПівського робітника».

Те ж саме можу сказати і я. В революції 1905 року українські СД як окрема група участі не брали, і я, приймаючи найближчу участь у всіх революційних комітетах Харкова, ніде не зустрічав також ані одного партійного робітника з УСДРП. Тоді партія РУП припинила свою діяльність, а до УСДРП я не пішов. Найбільший удар партії РУП завдав сам Д. Антонович. Від гасла «Самостійна Україна» дійшов він поволі до твердження, що «національне питання вигадала буржуазія, щоб затемнювати самосвідомість пролетаріату», і нарешті дійшов до «неіснуючого (національного. — Ю. К.) питання». В 1905 році він вийшов з РУП, не пристаючи на автономію чи федерацію України, і в партію УСДРП також не пішов. Під час революції 1917 року і потім на еміграції в Празі Д. Антонович перевів поважну національну працю, і тому величезні заслуги його в українському національному русі треба визнати без застережень.

Хитання нашої «революційної братії» особливо катастрофально відбилося під час нашого визвольного руху в 1917-1920 роках.

В блуканні за вирішенням національного питання ми зробили ціле коло і, вийшовши з однієї точки, зробили за 19 років, так би мовити, «мандрівку довкола світу», і повернулися знову на те саме місце. Вийшовши від гасла

«Самостійна Україна» в 1900 році, перейшли через федерацію та дійшли до автономії України — І та ІІ з’їзди РУП, далі через «обласне самоурядування» зійшли на кульмінаційну точку — «неіснуючого національного питання», потім знову вернулися до автономії — І і II Універсали Центральної Ради перейшли через федерацію — ІІІ Універсал Центральної Ради і врешті, під впливом подій, прийшли знову до свого основного гасла «Самостійна Україна» — IV Універсал Центральної Ради 1918 року, а потім у 1919 році вже була проголошена «Соборна Україна». Одним непохитним борцем за «самостійну, вільну, соборну Україну» був Микола Міхновський з купкою своїх однодумців, що донесли цю ідею аж до часів нашого національного відродження, до якої всі «відступники» цієї ідеї кінець кінцем повернулися. Навіть такий стовп українства, як проф. Михайло Грушевський, ще перед революцією писав в «Українському віснику»: «Україна має цілком означену етнографічну і національну індивідуальність, що в новім устрої демократичної Росії повинна знайти сприятливі умови для свого культурного і суспільного розвитку і національного самоозначення». Якраз це ми бачимо тепер при опануванні України максимумом того «демократизму».

В часи нашого національно-політичного зриву в роках 1917-1919 М. Грушевський усе відтягав проголошення самостійності України, бо все вірив у те, що в «новій демократичній Росії» настануть можливості національно-суспільного та економічного розвитку України. І треба було стільки жертв, щоб його переконати в хибності цих поглядів. Він нарешті прийшов до переконання, що ані Росія чорносотенна, ані комуністична не несуть для України щастя, а несуть повну загибель, і тоді тільки згодився на проголошення IV Універсалу з гаслом самостійності України, але то вже була «12 година», коли всі можливості досягти Волі України силою своєї зброї були страчені.

В 1917 р. книжечка «Самостійна Україна» була ще раз перевидана «Союзом Визволення України» у Відні. В передмові від видавців було написано таке: «... питання нашої державної незалежності для нас, РУПівців, ніколи не зникало, не сходило з порядку денного!» І далі там читаємо: «...чи треба кому яснішого доказу на те, що “Самостійна Україна” є наше старе гасло, як той факт, що всі чотири члени Президії “Союзу Визволення України” були діяльними членами “Революційної української партії”, перша брошура якої носить назву “ Самостійна Україна”. А саме: О. Скоропис-Йолтуховський та М. Меленевський, які були членами-основоположниками “Спілки”, що проголосила себе федеративною частиною Російської соціал-демократичної партії»[206]. Далі А. Жук, український соціал-демократ, та М. Залізняк, український соціяліст-революціонер. Інші «відступники» від ідеї Самостійної України повернулися до цього гасла аж з проголошенням IV Універсалу в кінці 1918 р.

В різних писаннях представників українських соціал-демократів ми часто зустрічаємо погляд, що для нормального відродження України треба було з початку пройти велику підготовчу працю для соціального розвитку народних мас в «умовах реформованої Росії», тому пропаганда «Самостійної України» після їх погляду була передчасною, не мала підложжя. А треба їх спитати: «А скільки часу на це треба, щоб ці умови назріли?» Це погляд був хибний та стоїв нам дуже дорого, бо вся наша національна катастрофа була причиною цього помилкового погляду.

Ми ж знаємо, що стоїло тільки РУП розповсюдити в українській мові свої брошури «Самостійна Україна», «Дядько Дмитро» та «Чи єсть тепер панщина», як в 1902 році по всій Україні спалахнули селянські повстання. Далі відомо нам, що в 1917 році, ще ніяких таких «умов реформованої Росії» в Україні не настало, як у листопаді того року при виборах до «Всеросійських Установчих Зборів» українські соціалістичні партії зібрали в Україні до ³/4 всіх голосів, і дістали їх тому, що були вони українськими партіями, а не московськими, бо якраз усі російські партії провалились. Далі в грудні 1917 року до «Українських Установчих Зборів» по тих районах, де ті вибори відбулися, наші українські партії дістали ⁹/ю усіх голосів. Так чому ж би агітація за «Самостійність України» та визволення українського народу від національної та економічної неволі не могла мати успіху? Неправда, могла б мати колосальний успіх, тільки треба було до цього доло-жити рук та самим вірити в справу «визволення України», а не чекати, що те «визволення» прийде з чужих рук. В цьому виявилася й у нашої, хоч і революційної, молоді, просто підсвідомо, психологія нації-раба, що породила 300-літня неволя українського народу під Москвою. Матеріал, на який мусила тоді опертися наша національна революція, була безземельна та малоземельна селянська маса. У нас тоді було 64% малоземельних і 10% безземельних селян від всієї людності. Міський пролетаріат становив тоді хіба 1% і був абсолютно чужого національного походження або зденаціоналізований взагалі. Коли пролетаріат був тоді зацікавлений у революції, то мусив би сам українізуватися та йти разом із селянською масою.

РОСІЯ ЗАВЖДИ, ЯК КУЛЬТУРНО, ТАК І ЕКОНОМІЧНО, ВИЗИСКУВАЛА УКРАЇНУ НА КОРИСТЬ ЦЕНТРУ, НІЧОГО ЇЙ ЗА ТЕ НЕ ДАЮЧИ, ТОМУ ПОСТУЛАТ «САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ» БУВ І ЄСТЬ ЄДИНИМ ВИХОДОМ ІЗ ЦЬОГО ПОЛОЖЕННЯ.

Хоч пани Антоновичі та Грушевські, а зокрема Винниченки і залишилися «чесні з собою» і не зрадили «єдиного революційного фронту, також здобутків революції та загальноросійської культури», зате Україна і українці попали в сучасне безвідрадне становище, і треба чекати може ще ¹/2 століття, щоб з’явилася ще раз така нагода досягти нашої державної самостійності, яку ми так «геніально» прогавили в році 1917. Мали ми тоді 3 мільйони українського війська, яке могли виставити проти Росії і Польщі та захорони-ти нашу свободу, бо воно стояло тоді на фронті та чекало наказу з Києва

(III військовий з’їзд 18 травня 1917 р.). І ще й тепер наші соціалісти ставляться до бл[аженної] п[ам’яті] Миколи Міхновського і до його євангельського заповіту з резервою, а коли б ми стояли твердо на позиціях перших часів РУП, працювали б і далі в тому ж напрямі, борячись за «самостійну і соборну Україну», то тепер ми мали б НАШУ УКРАЇНУ ОДНІЄЮ З СИЛЬНІШИХ ДЕРЖАВ СХОДУ ЄВРОПИ, ЗБУДОВАНУ НА ПІДСТАВІ ПОТРЕБ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ І СИЛОЮ САМИХ УКРАЇНЦІВ, а Микола Міхновський був би пророком нашого національного визволення.

Нехай же ці неудачі нас не розчаровують, будемо й далі працювати в дусі заповіту Миколи Міхновського та, як сказав Андрій Мельник, закінчуючи III Великий Збір українських націоналістів 30 серпня 1947 року:

«Розгортаймо гордий наш прапор, щоб занести його до Золотоверхого та поставити його на бані Св. Софії!»

Авґсбурґ, 30.XII.1947.

Віктор Андрієвський. Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії)

Українська література дуже бідна на життєписи наших визначних людей, особливо ж — політичних діячів.

У свій час, коли до нашого розпорядження були матеріали книгозбірні НТШ у Львові, автор цих рядків (навесні 1943 р.) дістав завдання написати життєпис Миколи Міхновського для нашої повстанської армії.

Використовуючи ті матеріали, він склав опис життя і діяльності М. Міхновського. Той матеріал був надрукований на машинці в чотирьох примірниках (понад 100 сторінок машинопису). За моїми відомостями, з того — три примірники десь під час ревізії сконфіскувало Ґестапо, а один примірник таки мав дійти до свого призначення. Оце й усі мені відомі спроби зібрати систематичний матеріал про життя і діяльність Небіжчика.

Тепер нижчепідписаний знову одержав це саме завдання. Але, на жаль, до свого розпорядження не мав ніяких оригінальних матеріалів. Користувався головно спогадами сучасників, а в першу чергу близького співробітника і приятеля Миколи Міхновського — інж. Юрія Колларда та недавно померлого підполковника Вартоломія Євтимовича, а частково і — власними, бо близько знав Миколу Івановича і деякий час із ним співпрацював. Історичні дати я підкріпляв даними з «Історії України» Дмитра Дорошенка, як і деякі факти взяті звідти ж. В примітках показані джерела, якими автор користувався. Якщо ж цей нарис-компіляція вийшов дуже неповним і недосконалим, то автор цілком того свідомий. Причиною є повний брак оригінальних джерел. Хочу, щоб ця моя спроба послужила спонукою для наших фахівців-істориків виконати ліпше мою роботу.

Віктор Андрієвський

14 травня 1950 р.

Міттенвальд. На чужині.

В житті нашого народу немало історичних трагедій і трагічних постатей. Але певно, що одна з найтрагічніших — це постать Миколи Івановича Міхновського.

Ціле своє життя він працював для свого народу, змагався, творив — просто палав любов’ю до нього і від того народу не мав не то подяки, а й навіть зрозуміння своєї роботи. Навпаки: іронія, насмішки, недовір’я в ліпшому разі, а в гіршому — відверта ненависть і наклепи його політичних ворогів, а не раз і зрада друзів — оце була йому нагорода за його відданість і працю.

Але, що найбільш парадоксальне, — ті ж його ідеологічні вороги згодом самі перебрали його науку, засади його політичної роботи — цілу його самостійницько-державницьку ідеологію, піднесли самі той його прапор, котрий колись обпльовували, доки він маяв над головою свого творця.

Тож давно вже пора тим людям, що близько знали М. Міхновського, представити у правдивому світлі бодай перед нащадками його невдячних сучасників світлу постать і ролю М. Міхновського в історії політичного відродження українського народу.

Микола Міхновський народився в 1873 році (точну дату годі встановити через брак джерел) у селі Турівці, Прилуцького повіту, на Полтавщині, де його батько — Іван — був сільським священиком.

Батько М. Міхновського, нащадок старого козацько-попівського роду, свято хоронив українські національні традиції і не боявся у ті чорні часи російського царського панування над Україною виявляти свою любов до наших народних звичаїв та до нашої мови. Він, напр., свої проповіді виголошував тільки українською мовою, не зважаючи на сувору заборону російської цивільної й духовної адміністрації.

Малого Миколу віддав на науку до Прилуцької гімназії, де він, як підріс — гуртує товаришів у гімназіальну українську громаду. За його прикладом незабаром така ж громада постає в Лубенській гімназії під проводом його най-щирішого друга і побратима Володимира Шемета.

По закінченні гімназії (дату також годі усталити — десь у 1890-91 рр.) М. Міхновський вступає до київського Університету Св. Володимира, де студіює право.

Була це доба, коли по цілій російській імперії почали ширитися соціалістичні ідеї, особливо ж серед студентської молоді.

Українська Студентська громада, якої діяльними членами були обидва побратими — правник Микола Міхновський і природник Володимир Шемет — також відчула подих вітрів із західної Європи. Особливою популярністю в той час користувалася книга Бельтова-Плеханова «Моністичне розуміння історії», що мала за основу марксівсько-матеріалістичний світогляд. Той тоді та й пізніше дуже модний світогляд, а також твори і листи Михайла Драго — манова відіграли велику ролю і в Студентській громаді. Власне під їх впливами у ній стався розкол. Більшість її членів, на чолі з Іваном Стешенком і Ларисою Косач (Леся Українка, небога М. Драгоманова, що була під чарами дядькової науки) — пристали до інтернаціонально-соціалістичного напрямку, але до нього не пристали Міхновський і Шемет. Вони з меншістю стали на твердому національному ґрунті й на ніякі компроміси з соціалістами не пішли. Що більше — в той час (1891 р.) на могилі нашого пророка Т Шевченка збирається мала групка українських патріотів: Микола Байздренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик, які тут же складають урочисту присягу ціле своє життя бути вірними його заповітам. Так постає Братство тарасівців. Головою його був відомий лікар Іван Липа, а до київської громади братчиків належали: Микола Міхновський, Володимир Шемет, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Олександер Черняхівський, Мусій Кононенко та інші.

Братство тарасівців можна вважати другою українською політичною організацією після Кирило-Методіївського братства, бо тарасівці стояли на твердій українській національній основі та різко виступали проти старого аполітичного українофільства і приймали європейську культуру за свою, як не цуралися й європейських форм політичної організації. Гаслом братчиків був наказ Т Шевченка: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...»

Братство тарасівців через неконспірацію деяких його членів було незабаром (1893 р.) зліквідоване царською жандармерією. Але більшість братчиків залишилася вірною своїй присязі аж до кінця свого життя. Серед них на першому місці все були побратими — Микола Міхновський і Володимир Шемет.

Зрозуміло, що ідеї братчиків ширилися серед тодішньої громадськості, а головно серед молоді. Сам М. Міхновський в Київській студентській громаді твердо боронив національні засади проти І. Стешенка і Лесі Українки, що оголосили себе «соціал-демократами». Тут цікаво підкреслити, що власне Леся Українка цілою своєю психікою і дальшою літературною творчістю була найбільше споріднена з М. Міхновським. Але сила моди велика: в той час у Західній Європі (головно Німеччині), а за нею і в Росії пішла мода на соціал-демократів. Тож і Леся Українка, молода дівчина, але з яскравою жіночою психікою, не могла виступити проти тієї моди, особливо ж під впливом свого дядька М. Драгоманова і молодого ентузіаста нової віри — дуже талановитого Івана Матвійовича Стешенка.

Та не таким був Міхновський. Він не знав компромісів і навіть по закінченні університету не залишав без своїх порад Студентської громади. Його впливи були такі сильні, що доки він був у Києві адвокатським конціпієн-том, до злуки обох частин громади не дійшло. Це сталося кілька літ пізніше, коли Міхновський вже виїхав з Києва, заходами тодішнього голови громади, студента прав Андрія Миколайовича Лівицького.

В січні 1899 р. М. І. Міхновський прибув до Харкова, де відкрив свою власну адвокатську канцелярію[207].

В Харкові він уже застав зорганізовану «Українську громаду», яку заснували ще в 1897 р. студенти Дмитро Антонович (колишній член Київської Студентської громади і прихильник у ній течії М. Міхновського; перейшов з Київського до Харківського університету), Євлампій Тищенко, Юрій Кол — лард, Олександер Коваленко та Іван Кухта[208].

Ю[рій] К[оллард], член тієї громади, так характеризує Міхновського:

Наша «Громада» підтримувала з Миколою Івановичем Міхновським найтісніші зв’язки. В той час М. І. Міхновський здобув уже між українським громадянством ім’я людини безкомпромісової в українському національному питанні і, хоч був не на багато років старший від нас, мав на молодь величезний вплив. На всіх наших святах він був завжди нашим дорогим гостем, а «громадяни» часто звертались до нього за різними порадами громадського та приватного характеру. Крок за кроком прищеплював він нам дух революційності в національному питанні, й під його впливом харківська «Студентська громада» в особі своїх найбільш активних членів приходить до переконання, що треба заснувати революційну партію з гаслами українських революційних домагань... Критикуючи тогочасні українофільські чи соціалістичні експерименти з боку українців чи ганьблячи зрадницькі діла всяких перевертнів-яничарів, він укладав систематично й поволі в наші душі розуміння: «Куди йти!»

В той час за діяльної співучасті М. Міхновського було засновано й Революційну українську партію (РУП) у Харкові.

Ось як розповідає про її заснування один із її основоположників, той же Ю. К.[209]:

...29 січня (ст. ст.) 1900 року на сходинах ініціативної групи чотирьох, а далі на зборах основоположників, членів «Української Студентської громади», і була заснована «Революційна українська партія». Ці збори, які треба вважати організаційними, відбулися 5 лютого 1900 року. Основоположниками і організаторами РУП треба вважати таких осіб: Дмитра Антоновича, Михайла Русова, Боніфатія Камінського, Левка Мацієвича, Юрія Колларда, Олександра Коваленка і Дмитра Познанського... Так партія РУП була заснована студентською молоддю, але душу в неї вдихнув Микола І. Міхновський.

Невдовзі після цього, а саме на Шевченківських роковинах у Полтаві 19 лютого 1900 року, що їх організувала Полтавська Українська громада, Микола Іванович Міхновський виголосив свою промову, в якій підкреслив «необхідність революційної акції та збройної боротьби за права українського народу». (підкреслення оригіналу).

Другу промову, вже з цілком ясним окресленням мети тієї збройної боротьби, виголосив Микола Міхновський 26 лютого 1900 р. в Харкові на Шевченківському святі, що його влаштувала наша Студентська громада. На тому святі були присутні як гості представники різних національностей, як поляки, грузини та інші, так і представники російських партій. Від російських соціалістів-революціонерів був відомий есер Лавров.

Мавши на увазі присутність чужих гостей, Микола Іванович виголосив свою промову уже тоді, як більшість з них розійшлася, а залишилися майже виключно свої люди. Микола Іванович, уже одягнений, з шапкою в руках, звернувся до присутніх і заявив, що хоче тепер сказати дещо в справі заснування Української Революційної партії, про її завдання і програму. Тут він короткими словами окреслив ті засади, які потім увійшли в брошуру «Самостійна Україна», що він її написав на замовлення РУП. (Ця книжечка згодом була надрукована в Г аличині й переправлена на Україну)... Видано її було від імені РУП заходами В. Старосольського і Є. Косевича в кількості 1000 примірників 1900 р., а в 1917 р. її перевидав «Союз визволення України» у Вецлярі, і, нарешті, третім накладом вона вийшла в 1948 р. з передмовою Юрія Колларда (видавництво «Український патріот». На чужині, — точнішого місця друку не подано). З цього останнього видання я й беру дальші цитати.

Книжечка М. І. Міхновського створила епоху в нашому політичному житті. Не тільки тому, що вона оголошувала засаду української державно-сти, а й через той підхід, яким те домагання підпиралося.

Ще перед Міхновським домагання української державної самостійності було висунене, напр., Юліяном Бачинським у його «Ukraina Irredenta». Але його обґрунтування дуже цікаве, своєрідне і цілком у дусі марксівського соціалізму. Він виходив з таких міркувань: для того, щоб український пролетаріат міг увійти як революційний чинник до інтернаціонально-соціалістичного руху, треба, щоб він позбувся свого націоналізму, а для того знову треба створити власну державу, яка уможливить розвиток власної української буржуазії і тоді тільки український пролетаріат, розчарувавшись у власній буржуазній державі, стане справді інтернаціональним.

Цілком інакші підстави висуває М. І. Міхновський:

...Коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розквіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин[210].

Міхновський у своїх домаганнях української державності стоїть на історично-правних засадах, що їх сучасні його земляки — призабули, а соціалісти взагалі не надавали їм значення, не вважаючи державу за конче потрібну чи конечну форму для людського співжиття, висуваючи натомість «вільну спілку» усякого роду організацій робітничих, професійних, «класових» тощо.

Отже, М. Міхновський сучасне йому становище України в історичній перспективі вважає лиш «антрактом» в українській історії від акту Богдана Хмельницького в 1654 р.:

Антракт власне починається з 1654 року, коли Українська Республіка злучилась з московською монархією політичною унією...[211]

І далі, цілком резонно, як належить правникові та й кожному громадянинові, що звик шанувати прийняті умови і взяті на себе зобов’язання, він, свідомий гідності громадянина українського, ставить прямий запит:

Яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами?[212]

І пригадує, що такий стан не опертий на жодні правні основи:

І нарешті найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади? Чи становище царського правительства відносно нас є становище права чи насилля? Відомо гаразд, що ми власновільно прийшли до політичної унії з московською державою і заступником її — царським правительством.[213]

Тут він подає переяславські пункти угоди України з Москвою в 1654 р. як правний доказ.

Ось у цьому яскраво виявляється ціла ментальність автора «Самостійної України», яка глибоко відрізняє його від його сучасників. У той час, як одні з них за «лакомство нещасне» — за «чини, а паче жалованьє», від російських царів набуті — свідомо свого права на свою державу зреклися (нащадки козацької старшини, т. зв. «потомственные дворяне»), в той час, як друга частина — т. зв. соціалістична і революційна інтелігенція — закликала наш нарід до бунту чи революції в ім’я інтересів шлунку, — Міхновський, повний пошани до свого народу, нагадував йому його історичне право на власну землю, як це робити годиться кожному громадянинові своєї землі, і як до цього кличуть закони цивілізованого світу. Одна сторона (Росія) не виконала взятих на себе зобов’язань, і Міхновський це констатує для чергових висновків:

Переяславська конституція була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи. Московські царі чи імператори не виповнювали своїх обов’язків по конституції 1654 року і поводяться з нами так, наче Переяславська конституція ніколи не існувала...[214]

Отже, якщо це правда, то з цього належить вивести й єдино можливі кон — секвенції для народу, свідомого своєї національної гідності й історичних прав:

Наше власне існування є протест проти насильства не тільки над нами, а й над нашими предками, воно перериває течію задавнення, воно накладає на нас обов’язок розбити пута рабства, щоб — спадкоємці Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватися нашою спадщиною!..[215]

В той час — в добу матеріалістичної ментальностьі, в добу Плеханова, Михайла Драгоманова, в добу панування над рабськими душами ідей «Ко — муністичного маніфесту», за три роки перед офіційним народженням боль-шевицької партії, — такі горді гасла нащадка козацького роду були мало доступні для широкого кола тодішньої української революційної й нерево-люційної інтелігенції. Вони стали доступні й зрозумілі наступному поколінню — націоналістів-державників!..

Які ж домагання, які гасла виписав Міхновський на своєму прапорі?

Одна, єдина, нероздільна вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі![216]

А які ж до цього засоби? Які ж засоби можуть бути проти узурпатора, що силою і підступом переступив узяті на себе обов’язки у писаному договорі?..

Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято від нас теж силою.[217]

Автор свідомий, що обставини й настрій його сучасників мало сприяють успіхові його ідей:

Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли, до табору наших ворогів — їм не місце поміж нами і ми проголошуємо їх ворогами вітчизни.

Усі, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас.

Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятаймо, що слава і побіда — це доля борців за народну справу. Вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ, щоб цілий народ не загинув через його необачність[218].

Ось такі провідні ідеї «Самостійної України». В них увесь Міхновський — романтик, мрійник і ентузіаст. Але й — політик, свідомий дійсності і обставин. Він розуміє, що його сучасникам мало доступні його аргументи, а ще менш доступні його мрії. Та він свідомий і того, що великі народні рухи ніколи не починає маса — їх починають провідники, тверді, уперті, послідовні, яких стимулює до чину любов до їх ідеалу, — цей найпотужніший у світі двигун: «Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!» І правда, як виявилось, була на його боці і на боці тієї «горстки», що була при ньому. Сьогодні прапор «Самостійної України», піднесений Міхновським, уже несуть широкі народні маси, сьогодні під тим прапором уже йдуть його колишні вороги і «реальні політики», а завтра на останній бій із ворогом і узурпатором наших прав під ним рушить цілий український народ!..

Крім «Самостійної України», в тому ж 1900 р. від імені РУП було надруковано у львівській «Молодій Україні» відкритий лист до російського міністра внутрішніх справ Сіпяііна з приводу заборони російським урядом вмістити на проектованому пам’ятникові І. Котляревському в Полтаві напис по-українському. В тому листі Міхновський писав:

Українська нація мусить здобути собі свободу, хоч би захиталась ціла Росія.

Мусить здобути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би полились ріки крові[219].

Це був, здається, другий і останній документ державницького змісту й характеру, опублікований від імені РУП.

В самій партії почалася еволюція, що незабаром довела її до розколу.

Соціалістичні ідеї, головно марксистського толку, все більше опановували в той час російську поступову інтелігенцію. Це не могло не відбитися й на українських настроях, а в першу чергу на одинокій українській політичній партії — РУП.

Вже в 1902 р. у своєму партійному органі «Гасло»[220] більшість членів партії виреклась своєї ідеологічної програми, висловленої у «Соборній Україні», і стала на явно соціалістичний шлях. Її заходами вийшли дві брошури: «Дядько Дмитро» і «Чи є тепер панщина?». В тих брошурах, переповнених загальносоціалістичною демагогією того часу, вже не було ні згадки про українську державність. Натомість пропагувалася «класова свідомість» «бєднєйших» селян, підкреслювалися кривди, що їх вони зазнають від панів та держави і т. д. Світові гасла «соціального визволення» ставали все більш популярними серед української т. зв. прогресивної інтелігенції — їх же вона намагалася прищепити й нашому народові. Внаслідок тієї агітації 1902 р. в Костянтиноградськім повіті на Полтавщині та й ще подекуди в Україні ви-бухли селянські розрухи. Їх жорстоко здушила російська адміністрація, а М. Міхновському потім довелося виступати оборонцем наших селян на судових процесах, що їх організувала російська царська влада.

Відкритий лист РУП до царського уряду в закордонній пресі зробив своє діло. Росія того часу все ж рахувалася з європейською опінією, а особливо з думками своєї сусідки Австрії, де українці користувалися певною свободою культурного розвитку. Незабаром дозволено зробити напис на пам’ятнику

І. Котляревському по-українському, але неодмінно «с соблюдєнієм всєх правіл русскаго правопісанія». Так на передній стороні пам’ятника красується й досі той історичний напис:

Де згода въ симействи, де мыръ и тышына,

Щаслыви тамъ люды, блаженна сторона.

Міністра Сіпяґіна незабаром (1903 р.) убив студент Балмашов, а замість нього прийшов на пост міністра внутрішніх справ фон Плеве. Та в політиці супроти українців не змінилося нічого. І ось по закінченні побудови пам’ятника в Полтаві призначено на 30-31 серпня (ст. ст.) 1903 р. урочисте його відкриття. Та тут для російського уряду виникли нові труднощі: з Австрії прибула делегація галицьких і буковинських українців із привітом. Не дозволити їм промовляти українською мовою — це пахло європейським скандалом. Знову ж не можна було дозволити публічно виступати українською мовою українським підданцям Росії, бо в тій імперії ні такого народу, ані його мови для публічного вжитку не визнавали. Тоді рішено вжити половинчастої міри: закордонним делегатам дозволити промовляти їхньою (офіційно — «русинською») мовою, а російським громадянам заборонити уживати «ма-лоросійськаво нарєчія».

Досі точно не встановлено, чи полтавська адміністрація дістала такий офіційний наказ від самого міністра, а чи це було залишене «на усмотрєніє» самої полтавської адміністрації, що в такому випадку здіймала відповідальність із вищих російських сфер перед Європою.

В кожному разі на урочисте засідання Полтавської думи, що відбулося в міському театрі, губернатор не з’ явився, а міський голова Віктор Павлович Трегубов (очевидно, колись «Тригуб» — із старого козацького роду) мав сам виплутуватися із ситуації і нести на собі всю відповідальність за події.

Українці, що великою кількістю прибули на свято з цілої України, не знали, як стоятиме справа, але були приготовані на все. Напередодні відбулося зібрання найголовніших представників від українських делегацій, і було рішено влаштувати демонстрацію. Тон демонстрації і то в такій формі, щоб вона вийшла гідним протестом культурного народу перед цивілізованим світом проти свавільства і дикунства російського уряду, — надав М. Міхновський.

Перебіг подій був такий: насамперед читали по-українськи свої привіти «австрійські» українці. Коли ж вони скінчили і на сцену вийшла панна Анд-рієвська й почала по-українськи свій привіт від Чернігівського земства, Трегубов зупинив її, заявивши, що він не може дозволити промов українською мовою. Сталося замішання, і не знати було, як вийти з ситуації. Тоді на сцену виступив Міхновський і заявив:

Мене послано вітати Полтавську думу з нагоди великого українського свята — вшанування сина українського народу і славного українського поета Івана Котляревського. Харківська українська громада передала мені привіт в мові поета. Якщо ж мені заборонено його відчитати в нашій мові, то я в другій мові не уважаю можливим це зробити. Тому передаю п-ві голові обгортку з привіту, а самий текст зверну моїм землякам у Харкові. Але я протестую проти поступування пана голови як протизаконного і заявляю, що оскаржу його до Сенату...

З тими словами він витягнув текст, поклав його до кишені свого фрака, а обгортку передав Трегубову. За його прикладом пішли й інші делегати з «російської» України. Тоді в залі залунали вигуки: «Ганьба!..» «Ходім звідси!..» і т. д. Трегубов зомлів, завіса опустилася під оклики і свист, присутні вийшли із зали. На цьому звичайно мемуаристи кінчають опис події, додаючи хіба те, що її рознесли по цілому світі газети з відповідними коментарями.

Але не згадують, що М. Міхновський згідно з постановою Полтавської думи вніс скаргу до російського сенату, а відповіді на неї ні він, ні Дума не одержали. Випадок у практиці російського сенату дуже рідк[існ]ий, пояснюється він тим, що дійсно такого закону, що забороняв би публічне вживання української мови в російській державі — не було. Були, натомість, адміністративні розпорядження, і то часто таємні[221]. Тому сенат не міг оперти своє рішення на законі, а правник, і то високої класи, М. Міхновський знав як правно обґрунтувати свої виправдані домагання, захищаючи честь і гідність свого народу не тільки перед найвищою законодавчою (в той час) інституцією Російської імперії, а й перед цілим культурним світом.

Як ми вже згадували вище, гасла «Самостійної України» не довго присвічували членам РУП. Вони швидко еволюціонували від них у бік соціалізму марксистського толку, що в ті часи був модним серед російської інтелігенції.

Та дамо слово в тій справі одному з основоположників і найбільш заслужених членів РУП — Юрієві Коллардові:

...Наша молодь, члени партій, що були все ще під впливом російських соціалістичних революційних партій, особливо партії соціал-демократичної, легко зрадили цьому заповітові. Вже на другому з’їзді цієї партії в кінці 1904 року одна група РУП стояла за самостійне існування партії та визнавала автономію України (М. Порш), а друга група поставила своїм завданням з’єднання з російською соціал-демократичною партією і таким чином «перешкодити відтягненню українського пролетаріату в бік буржуазно-радикальної «Самостійної України», себто перешкодити «затємнєнію класоваго сознанія украінскаво пролєтаріата» та направити його у спільну могутню річку пролетарського руху всієї Росії... Ці елементи організували т. зв. «Спілку», що влилася до російської СДРП та цілком вийшла з РУП. На цьому з’їзді один тільки М. Порш непохитно тримався позицій національної розбудови України і виголосив реферат, у якому обґрунтовував ідею «Самостійної України» як необхідну передумову для економічно-продуктивного розвитку України, але більшість була проти того, і тому був прийнятий постулат автономії України. Нарешті на ІІІ-му з’їзді (грудень 1905 р.) РУП змінила свою назву на «Українську соціал-демократичну робітничу партію» (УСДРП)...

Найбільший удар РУП завдав сам Д. Антонович. Від гасла «Самостійна Україна» він поволі дійшов до твердження, що «національне питання вигадала буржуазія, щоб затемнювати самосвідомість пролетаріату», і нарешті дійшов до «неіснуючого національного питання»[222]. В 1905 р. він вийшов з РУП, не пристаючи на автономію чи федерацію України, і в партію УСДРП також не пішов[223]...

На таку еволюцію слабших духом членів РУП безперечно найбільшою мірою впливали настрої російського оточення. Російські революціонери різних напрямків всі однаковою мірою почали цькувати РУП за її нібито «шовінізм».

В російській соціал-демократичній газеті «Искра» за 1904 р., з якою коо — перували наші колишні рупівці та «Спілка», було, напр., сказано:

Первой офіціальной брошюрой Украінской Революціонной Партіі била діко-шовіністіческая «Самостійна Україна» (Нєзавісімая Украіна). На нєй нє так от-разілся шовінізм партії, как шовінізм єя автора, которий, к слову сказать, к партіі нікогда нє прінадлєжал» (себто М. І. Махновський. — Ю. К.)...[224]

Для декого являється загадкою, чому власне творець і ідеолог РУП — М. Міхновський — сам до неї не належав. Але для людей, що ближче М. Міхновського знають, це цілком зрозуміле: Микола Іванович Міхновський дуже добре знав тодішні настрої, обставини, а головне — людей, що РУП закладали. Для нього було ясно, що ані М. Русів (який незабаром вступив до УСДРП і помер в 1909 р.), ані Д. Антонович, що вже пройняті соціалістично-класовим духом і доктриною, довго на позиціях «Самостійної України» не встоять. А сам автор «Самостійної України» не хотів зривати зв’язків ані з колишніми однодумцями, ані із заснованою ним же партією. М. Міхновський був просякнутий не матеріалістичним світоглядом, а українськими історичними, національно-державницькими традиціями. Він був вірний своїй присязі братчикам — тарасівцям. В нього вдача була козацька, а не пролетарська. Отже, ціла його духова істота бридилася тієї російсько-інтернаціонально-пролетарської віри, яка все більше притягала і втягала до себе його слабодухих земляків. Власне до того часу (1903 р.) належить епізод, який найбільше характеризує його духову істоту.

Якось у Петербурзі серед тамошньої прогресивної громадськості йому довелося зустрітися з одним із таких земляків, про яких він згадує в «Самостійній Україні» — з відомим російським письменником Володимиром Галактіоновичем Короленком. Коли його представляли Міхновському, він сказав: «Я ренегатам руки не подаю...». Таким був Микола Іванович Міхновський: послідовним, упертим у своїй послідовності сином козацького народу!..

Очевидно, що його вчинок обурив більшість його ліберальних земляків. Але меншість — дуже маленька меншість, і то з молоді — була захоплена: це ж був гідний наслідування вчинок українця-націоналіста...

До цього хіба не зайвим було б додати, що М. Міхновський і об’єктивно мав рацію. Короленко якось на пряме запитання: «Яку батьківщину він уважає своєю?» — відказав просто: «Моя родіна — вєлікая русская література»! Він для українського державницького руху ніколи нічого, крім шкоди, не зробив. Тому, коли влітку 1918 р. ліберальна російська інтелігенція у Полтаві, де він жив, влаштувала для нього ювілейне свято, то всі українці, вже без різниці партій і напрямків, вшанували те свято демонстративною відсутністю...

Отже, незважаючи на зраду ідеї «Самостійної України» більшістю рупістів, М. Міхновський не впав у розпач і рук не зложив. Він закладає (1903 рік) нову партію, яка мала на прапорі це саме гасло, але певніших членів, — Українську народну партію (УНП). До неї, крім самого М. Міхнов-ського як основоположника, належали: брати Микола, Володимир та Сергій Шемети, брати Шевченки (Василь та Грицько), брати Макаренки (Олексан-дер та Сергій), Михайло Біленький, Євген Любревський-Письменний, Олек-сандер Степаненко та інші. Клич УНП був такий: «Самостійна Українська Республіка працюючого люду, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від капіталу».

Своє політичне «вірую» УНП висловила в 10-ох заповідях для українця:

1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна — Республіка робочих людей.

2. Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи й мадяри — це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.

3. Україна для українців.

4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народові і тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренеґатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх. Держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти даєш їм силу і відвагу; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш[225].

Цей декалог мав великий вплив на наше суспільство, особливо ж на молодь.

В 1918 р. видавництво «Вернигора» випустило його накладом десять тисяч примірників, які розкуплено за кілька днів. В 1936-1937 рр. цей декалог ходив серед шкільної молоді в підсовєтській Україні у відписах[226].

Восени 1905 р. УНП розпочала була видавати часопис «Самостійна Україна» у Львові, якого вийшло тільки одне число (за вересень). Тут же було надруковано проект Української Конституції, опрацьований М. Міхновським. Цей проект проф. С. Дністрянський (у своїй праці «Загальна наука права») називає «основним законом Самостійної України».

В згаданім «основнім законі» говориться про єдність народу українського, в якій вся етнографічна територія України має злучитися в загальну спілку, що її автор проекту уявляє собі як «спілку вільних самоуправних земель», обмежену виразно українською етнографічною територією, де «вся влада належить народові українському».

Цікавий також соціально-економічний бік проекту цієї конституції. Вся земля має бути націоналізована; тільки земля — не торгівля, не промислові підприємства. Націоналізація землі мала б бути проведена на підставі правила: «від власників-українців земля викупляється, від чужинців — відбирається без відшкодувань...»

Ціла програма Української народної партії була надрукована в 1906 р. з популярним викладом ідеології партії.

В 1905 р. УНП подала організований протест графові Вітте, тодішньому голові Ради царських міністрів, з великою кількістю підписів українців різних установ Харкова, інтелігенції та робітників проти закону 1876 р[227]. Граф Вітте телеграфічно відповів робітникові Біланкові, який був підписаний на протесті першим, що «закон 1876 року буде анульований»[228].

З головних постанов з’їздів Української народної партії цікаві постанови з’їзду в 1907 р., за часів реакції, що прийшла в Росії по революції 1905 р. Ось перший і четвертий пункти тих постанов, що показують ставлення партії, а це означає і самого М. Міхновського в першу чергу, до робітничого питання:

І. Український пролетаріат по містах має два завдання:

1) Організовано боротися проти капіталу.

2) Забезпечити себе від конкуренції зайд, головним чином росіян, які, гнані стихійною силою шукання ліпшого життя, потоками линуть на українські міста і — завдяки культурному гнобленню української нації, державній опінії російської державної народності й підмозі капіталістів, що самі складаються переважно з москалів (Лівобережна Україна) й тому охоче беруть до себе на роботу своїх земляків, — відбирають в українського робітника працю, випихаючи його з усіх професій, з фабрик, заводів і робітень у ряди безробітного пролетаріату, в пащу моральної, а потім і голодової смерті.

Поміщики, промисловці (Правобережна Україна) надто щиро беруться до колонізації.

IV .. .Пролетаріат нації пануючої і зневоленої — це дві класи з неподібними інтересами...[229]

Зрозуміло, що такі твердження, хоч які радикальні з боку соціально-політичного, були страшною герезією для ортодоксальних оборонців «інтернаціонального пролетаріату», який, згідно з наукою Маркса-Енґельса — «не має батьківщини» або, ліпше сказати, «має право на кожну чужу батьківщину». Звідси й ненависть до М. Міхновського ортодоксальних ісповідників марксо-вого катехізму, що триває від того часу аж до наших днів.

Але характеристична й друга риса М. Міхновського: він не гребує жодними способами політичної боротьби, а в тому й легальними: пише скарги до сенату й телеграми до міністрів — другий не менш тяжкий його «гріх», на думку соціалістів і революціонерів російського ґатунку, що, вирісши в потаємних гуртках, виховані на гуртківській конспірації і партійній догматиці, не могли допустити й думки про якісь легальні засоби політичної боротьби...

Після маніфесту 17 жовтня 1905 р., в Лубнях, заходами братів Шеметів та М. Міхновського, починає виходити з 12.x! 1905 р. «явочним порядком»[230]тижневик «Хлібороб». Його випущено тільки шість чисел (шосте вже сконфіскувала російська адміністрація, а потім його видавання заборонив царський уряд). Цікаво, що в Петербурзі й Москві російські соціалісти — с-д і с-р — друкували тоді, що хотіли. У своїх виданнях вони прямо лаяли не тільки міністрів, а й з самого царя глузували, як ось, напр., у брошурах «Коньок-Горбунок» або «Полное собрание речей (промов) Императора Николая ІІ». I ті видання, періодичні й неперіодичні, мільйонами розходилися по цілій імперії й одверто продавались по книгарнях. Але скромний український листок на чотирьох сторінках, що виходив у глухій провінції, російська адміністрація вважала для себе за більш небезпечний. Чому? Бо в тому листку українських селян навчалося, що вони не є «русские», а українці. Пригадувалося їм їх минувшину і навчалося любити Україну, а не російську державу.

Ранньою весною 1906 р. в російській імперії відбувалися вибори до першого всеросійського парламенту — Державної думи. В той час М. Міхнов-ський випустив одноднівку «Слобожанщина», яка поширювалася серед виборців по українських містах. У Полтаві її поширював автор цих рядків. «Слобожанщина» змістом була ще радикальніша від «Хлібороба». Досить того, що на видному місці в ній красувалися портрети Ґонти й Залізняка, пояснювалося їхню історичну ролю й заслуги та запрошувалося виборців давати голоси за українських кандидатів. Вибори були двоступневі, себто народ вибирав насамперед виборщиків, які вже на своїх зібраннях по більших центрах вибирали самих послів. У Полтаві селянських виборщиків адміністрація старанно ізолювала від сторонніх впливів. Але М. Міхновський спеціально прибув із Харкова до Полтави, потаємно пробрався на одні із зборів виборців-селян і сказав до них промову. Та таку промову, що люди плакали! Наслідок був такий, що від Полтавщини пройшли всі, як один, кандидати українсько-кадетського («КД» — партія «конституційних демократів») блоку. Оті полтавці потім були осередком, коло якого згуртувалася «Українська громада» в першім російськім парламенті. Історія наша часто згадує про ту «громаду», але забуває додати, що головним спричинником її народження був Микола І. Міхновський!

В Катеринославі він же пробує видавати газету «Запорожець» такого ж напрямку, але її вийшло лише одне число.

Більш йому повелося з тижневиком «Сніп», що, незважаючи на часті грошові кари і конфіскації, виходив цілий 1912 рік у Харкові. І припинився він зовсім не через адміністраційні репресії, як про це дехто згадує, а через байдужість українського суспільства, бо про це оголошувала сама редакція в останнім числі. Коли Є. Чикаленкові доводилося докладати 3000 карбованців на його народницько-півсоціалістичну і національно-анемічну «Раду», що ще сяк-так могла заінтересувати тодішню «прогресивну» українську громаду, то зовсім очевидно, що самостійницький і «шовіністичний» «Сніп» не міг знайти собі передплатників серед соціал-малоросійської інтелігенції і темного селянства того часу. Ґрунт для сприйняття ідей М. Міхновського ще не був готовий: він сам його в той час підготовляв.

Революція 1917 р. застала М. Міхновського у Києві, де він, як офіцер запасу, в ранзі поручника виконував свої обов’язки при Київськім Окружнім військовім суді.

М. Міхновський із своїми прихильниками й однодумцями (капітан артилерії Ган, В. Павелко, Валентин Отамановський, Бартоломей Євтимович та інші) зараз же береться до організації українського війська.

Так, уже 6 (19 н. ст.) березня (перша вістка про зречення царя наспіла до Києва 28 лютого ст. ст.)[231] він організує перше українське військове підготовче віче, а вже на другому Установчому вічі 9 березня ст. ст. (22 н. ст.) збори ухвалили вважати себе за Тимчасову військову раду і звернутися із відозвою до Тимчасового російського уряду[232].

24 березня (н. ст.) відбулося військове віче, на якому зібралося понад тисячу солдатів і офіцерів. Віче схвалило резолюцію попередніх зборів, ухвалило організувати Український охочекомонний полк і вибрало тимчасове Військове бюро з 7-ми членів.

А 29 березня (н. ст.) з ініціативи М. Міхновського скликано нараду українців, вояків київської залоги. На тих зборах, де сам Міхновський був секретарем (головою полк. Павло Волошин), на пропозицію М. Міхновського одноголосно схвалено постанову негайно приступити до організації власної національної армії як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України. Було схвалено постанову розпочати організацію українських охочих полків усіх родів зброї і першому полкові надати назву «Перший охочий імені гетьмана Богдана Хмельницького полк».

Одночасно схвалено постанову відкрити у Києві «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка» як окрему повністю самостійну українську військову організацію. Для проведення постанови в життя вибрано організаційне бюро з М. Міхновським на чолі. Нарешті опрацьовано й церемоніал участі українського війська у загальній українській маніфестації в Києві 1 (н. ст.) квітня 1917 р. Дійсно, в національній маніфестації 1 квітня велика частина українських вояків, які виступали в зразковому порядку, свідчила про добру підготовку й організацію справи[233].

М. Міхновський, вірним помічником якого був капітан Ган, із запалом узявся за організацію Клубу, сам уклав статут і провів формування Клубу протягом одного тижня. Цей Клуб пізніше став осередком не тільки для українського вояцтва, а й для організації українського політичного життя взагалі. Вже ці факти свідчать про організаційні здібності М. Міхновського, як і про його ментальність.

Український Військовий організаційний комітет відразу розпочав заходи до утворення українського добровольчого полку. Незважаючи на опір російської «демократии» і без дозволу російської військової влади, незабаром зорганізовано Богданівський полк. В усіх делегаціях і переговорах неодмінним учасником був той же М. Міхновський. Перші добровільці записалися до полку ще на згаданім вічі 22 (н. ст.) березня, і тоді ж М. Міхновський видав першу від часу скасування Запорізької Січі відозву-наказ українському війську[234]. До полку вписалося 3400 людей. Його затверджено Першим Військовим з’їздом у Києві, а черниці Фролівського монастиря вишили для нього чудовий малиновий прапор із портретом гетьмана Богдана Хмельницького. Перед цим прапором полк склав присягу.

Український військовий рух входив у нову фазу. Розпочавшись з ініціативи кількох націоналістів-самостійників з М. Міхновським на чолі, він деякий час розвивався під чисто національними гаслами. Творення власної національної армії як головної основи української державності, — ось що було провідною ідеєю керівників руху[235].

Але українська т. зв. «революційна демократія», або, ліпше сказати — українські соціалісти, швидко спотворила первісну ідею М. Міхновського. Речником соціалістичної «демократії» виступав В. Винниченко.

Він уважав формування української армії річчю непотрібною і небезпечною.

Було ясно, що обидва напрями мусять вступити між собою в колізію. Ареною цієї боротьби став Перший Український військовий з’ їзд, скликаний на 5 ст. ст. (18 н. ст.) травня в Києві з ініціативи Українського військового комітету (отже, М. Міхновського) і з допомогою Української Центральної Ради, що вже зорганізувалася пізніше.

На першому ж діловому засіданні з’їзду Симон Петлюра (тоді ще український соціал-демократ) як голова зборів зігнорував програму з’ їзду, опрацьовану Т-вом ім. Полуботка, і подав порядок дня, запропонований Центральною Радою. Але тут справу полагоджено ще компромісово, та вже не можна було дійти до компромісу під час схвалювання резолюцій. Микола Міхнов-ський запропонував резолюцію, у якій, покликаючись на пункти Вільсона про самовизначення націй, було домагання української державної самостійності. Але з гарячим одпором Міхновському виступив В. Винниченко. Він ганьбив українських історичних діячів, гетьманів та полковників, обвинувачуючи їх, що вони гнобили простий народ і продали його свободу, казав, що світову війну почали не народи, а пани-капіталісти і т. д. Агітація соціалістів зробила своє, і в дусі вимог Винниченка схвалено таку резолюцію:

Зваживши, що всяка війна є справою не народів, а імперіалістичної політики пануючих клас, постійне військо як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу, тому Український військовий з’їзд, закладаючи перший фундамент задля організованої збройної сили української демократії, ставить собі головним завданням, щоб українська армія стала по війні армією народу — народною міліцією[236].

Сьогодні, по стільки роках від тої резолюції, у світлі фактів яскравими стають обидві ті концепції, як і їхні творці: соціаліст В. Винниченко і націоналіст М. Міхновський.

Сьогодні, коли в соціалістичній «безкласовій» державі, що зветься СССР, уже нема «пануючих клас», ми вправі запитати того соціалістичного трибуна: чиєю справою було постання совєтської соціалістичної армії?.. Яких саме «клас»? Це питання сьогодні тим більш виправдане, що М. Міхновського не перестають ганьбити новітні глорифікатори В. Винниченка та його ідей. Сьогодні — епігони М. Міхновського та й нащадки отих темних і спантеличених «дядьків Дмитрів» мають виправдане право запитати українського соціал-демократа В. Винниченка та й автора «Неіснуючого питання»: «Чи є тепер панщина»? І хто власне її запровадив та тримає силою отої «безкласової» армії?

На ті питання вже дістали ясну й остаточну відповідь ті, що мають очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути, а ясний розум, щоб розуміти справу такою, якою вона є. Але — не ті, що самі собі заплющують очі й вуха затикають, щоб власних злочинів не бачити і про них не чути!..

Для керування організацією українського війська і військовими справами Перший Військовий з’їзд у Києві обрав Український Генеральний військовий комітет, до складу якого увійшли: 1) Володимир Винниченко, 2) Симон Петлюра, 3) д-р Іван Луценко, 4) полк. Віктор Павленко, 5) полк. Ол. Пильке-вич, 6) прапорщик Михайло Полозів, 7) матрос Ст. Письменний, 8) ген. Михайло Іванів, 9) військовий урядовець І. Горемика-Купчинський, 10) поручник Арсен Чернявський, 11) солдат Дмитро Ровинський, 12) прапорщик Аполлон Певний, 13) підполк. Юрій Капкан, 14) поручник Микола Міхновський, 15) прапорщик Федір Селецький, 16) солдат Степан Граждан, 17) підполковник Віктор Поплавко і 18) прапорщик Василь Потішко[237].

Якщо вважати, що наведений список указує порядок по більшості поданих голосів, то ясним стає, що агітація В. Винниченка і його групи зробила своє діло на з’їзді, ініціатором якого був сам М. Міхновський.

Зрозуміле й те, що і згоди між прихильниками М. Міхновського та В. Винниченка в тому обраному комітеті бути не могло. Занадто вже розбіжними були мета та й суперечні настрої і психологія членів обидвох груп. Між Міхновським, з одного боку, і Винниченком і Петлюрою — з другого почалася відразу гостра боротьба, яка закінчилася виходом Міхновського з комітету. Чому? Чому він не залишився до кінця провадити боротьбу за справу, яку сам розпочав? Треба знати обставини того часу і людей. Винниченко в засобах боротьби не перебирав — він і його група шукали собі союзників скрізь, а в першу чергу серед російської т. зв. «демократії»... М. Міхнов-ський, джентльмен і творець державницької ідеології, автор декалогу, який послідовно запроваджував і в життя, — що «ренегатам руки не подавав», не міг подати руки й В. Винниченкові та його товаришам. Проти Міхновського велася завзята кампанія з боку Винниченка і його товаришів, яких піддержували члени комітету, солдати і молодші офіцери.

Але М. Міхновський не складав рук. Вірний своїм засадам — всякими способами, а в тому й революційними у першу чергу, щоб досягнути свою мету — українську державну незалежність — він організує відоме повстання «полуботківців».

Ось що розповідає про те С. Шемет:

У Міхновського вже в червні 1917 року постав план оголосити державну самостійність України, спираючись на сили Богданівського полку. При тодішньому безвласті ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на цій святій для всякого свідомого українця землі, проголосити самостійність Української держави. Для цього треба було мати надійного командира полку. Думка призначити самого М. Міхновського командиром богданівців була залишена, бо полуботківці дивились на цей акт проголошення самостійності і на Богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялися залишитися без головного свого керівника. За порадою Клима Пав-люка, був викликаний з Симбірська кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав і на всіх полуботківців зробив добре враження. Втаємничений у самостійницькі плани полуботківців, Капкан до всіх їхніх пропозицій пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні й на виконання цілого плану проголошення самостійності. Але Капкан, увійшовши в той же саме час в зносини з головою обраного Військовим з’їздом Комітету — Симоном Петлюрою і з петлюрівською більшістю цього Комітету, присягу свою зламав. План проголошення державної самостійності України таким чином упав...[238]

Та все ж ця спроба відбулася, і то заходами «полуботківців».

В «плані» повстання, що пізніше потрапив до рук відомого російського політичного діяча П. Мілюкова[239], про генезу повстання говориться так:

Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. По проголошенні І Універсалу (ми II універсалу не визнаємо) ми приступаємо до запровадження порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їхніх постів силою, не рахуючись із російським урядом.

Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми, поки що, виганяємо зрадників з України без її відома. Коли все опануємо, тоді цілком підпорядкуємося Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Києві і по всій Україні, як у власній хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо шість своїх людей, котрі мусять усім керувати.

В цьому «плані» видно й чути стиль М. Міхновського. М. Падалка, історик повстання полуботківців[240], каже, що ініціатива виступу вийшла від групи українських діячів, які були незадоволені з нерішучої політики лояльності Центральної Ради до російського уряду: «Сюди належали, — каже він, — деякі члени клубу ім. Полуботка, як, напр., Міхновський, Лук’янів, Павленко, члени Генерального Комітету Центральної Ради, напр., Горемика та інші». Повстання почалося і пройшло дуже вдало: вночі з 4 на 5 (ст. ст.) липня 1917 р. полуботківці рушили до касарень 1 запасного українського полку і захопили там зброю. Потім рушили до міста, де захопили головні урядові будинки. Але полк. Капкан, який знав про планований виступ і був у зв’язку з його організаторами, своїх товаришів-полуботківців зрадив і спочатку сам, на власну руку, а потім із доручення Генерального військового комітету повстання здушив із допомогою організованого Міхновським полку богданівців, себто українськими ж руками!

Того ж самого дня (5. VII. 1917 р.) голова Генерального Секретаріату Української Центральної Ради український соціал-демократ В. Винниченко повідомив по прямому дроту петербурзький уряд про цю подію такими словами:

Вночі на 5 липня група українців-вояків, біля 5000 чоловік, що переходила розбивний пункт та самовільно і всупереч розпорядженню Генерального Комітету назвала себе полком імені гетьмана Полуботка, захопила арсенал, озброїлась і поставила караули коло державних установ. Генеральний Секретаріат негайно вжив рішучих заходів до встановлення порядку. Викликано військо Гарнізону; як українці, так і росіяни охороняють місто. Частину повстанців заарештовано[241].

Ці історичні події й документи з однаковою мірою характеризують — як М. Міхновського, так і В. Винниченка.

Отже, у зв’язку з цією подією противникам М. Міхновського вдалося (не без допомоги петербурзького уряду) усунути його з Києва: М. Міхновського вислали на румунський фронт. Д. Дорошенко[242] до того додає, що «до активної політичної діяльності він властиво вже не повернувся».

Але це не повністю відповідає правді. Автор цих рядків дозволить собі подати кілька відомих йому пізніших фактів.

В травні 1917 р. у Лубнах С. Шемет заснував партію Українських хліборобів-демократів (УХД). Незабаром, незважаючи на скажену агітацію проти неї усіляких «совєтів», особливо ж і в першу чергу українських соціалістів, вона поширила свою діяльність на цілу Полтавщину. Наприкінці листопада і на початку грудня 1917 р. по всій Україні відбулися вибори до Всеросійських Установчих зборів. На цілу Україну тільки Полтавщина виставила одинокий самостійницький список ч. 11. На тому списку першим стояв М. Міхновський, другим — автор цих рядків, третім — Михайло Злобинців із Золотоноші, четвертим — інж. Павло Макаренко з Полтави. Цей список устій-нили члени Партії українських хліборобів-демократів у Полтаві, в тому і В’ячеслав Липинський. З нечленів УХД у списку був лише Злобинців. Міхновського, за його згодою, вже вважалося за члена УХД, хоч сам він не був присутній тоді в Полтаві. До партії «соціалістів-самостійників» Міхнов-ський ніколи не належав, хоч вона й була під його впливом. Цю партію вже в 1917 р. організувало «Братство самостійників», якого діяльним членом, як і членом партії «соціалістів-самостійників», був Валентин Отамановський. (Докладніше про це див. у «Сурмі», — видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, ч. 8, з 15.VI.1949, стор. 11).

Незважаючи на те, що будь-яку агітацію за цей список українських хлібо-робів-демократів унеможливили українські соціалісти, він все ж зібрав тисячу сто кільканадцять голосів[243].

Як відомо, 29 квітня 1918 р. оголошено гетьманом генерала Павла Скоропадського. Напередодні, себто 28 квітня ст. ст., в Києві відбувся з’їзд Партії українських хліборобів-демократів. На з’їзді справи майбутнього перевороту не обговорювали, але на другий день (29 квітня) в київському цирку, де відбулися вибори, була на з’ їзді й частина членів Партії хліборобів-демо-кратів, які своїми голосами піддержали гетьмана.

Про не відомі ширшому загалові обставини розповідав мені пізніше Володимир Михайлович Шемет. Точний зміст його інформацій вважаю за потрібне передати на цьому місці. Отже, за його словами, справа виглядала так:

28 квітня (ст. ст.) 1918 р. до помешкання братів Шеметів пізно ввечері зайшов майбутній гетьман. В. М. Шемет навіть пам’ятав, що гетьман був одягнутий в елегантний цивільний сурдут. В розмові гість передав про подію, яка має статися завтра, і просив піддержки з боку хліборобів-демократів, або, в крайньому разі, щоб із них ніхто не виступав проти. Шемет відповів йому, що не може гарантувати піддержки цілої партії, але хто з членів партії бажає, той може його піддержати. Одночасно прирік, що проти гетьмана і гетьманства ніхто з хліборобів-демократів виступати не буде. За те він поставив умовою, щоб прем’єр-міністром у першому гетьманському уряді був М. Міхновський. Майбутній гетьман дав на те своє слово. І тієї своєї обіцянки не додержав, бо ж першим «отаманом ради міністрів» він призначив Миколу Сахна-Устимовича. Ні йому самому, ані Миколі Василенкові, якому було доручено гетьманом скласти кабінет міністрів уже на другий день (30 квітня), не вдалося залучити до їхніх кабінетів українських соціалістів (соціалістів-демократів і соціалістів-революціонерів), ані навіть соціалістів-федералістів. Тепер українському суспільству того часу ставиться у вину, що воно вже із самого початку відмовилося піддержати гетьмана. Але в тій справі не все договорюється до кінця. Отже — ні М. Сахно-Устимович, ані Микола Прокопович Василенко в українських політичних колах не були відомі, як і пізніший прем’єр — Федір Лизогуб. Перший, зрештою, дуже порядна людина, — був знаний лише як поміщик, що кохався в конях, другий — як російський кадет, а третій — як довголітній голова Полтавського губернського земства, добрий господар — та й тільки. Але чому ж гетьман зламав свою обіцянку щодо М. Міхнов-ського? Бо останній був широко відомий як український «шовініст», на якого не погодилися російські кола, що підтримували гетьмана. Так гетьман поінформував і В. Шемета, коли той пізніше нагадав йому про його приречення.

Інформації В. Шемета цілком збігаються з інформаціями Андрія Миколайовича Лівицького, що їх я дістав від нього в приватному до мене листі й подам їх тут в оригінальному тексті:

Був я в гостях у свого кума, В. Шемета, на Жилянській вулиці, й зустрівся там з Миколою Івановичем десь у червні 1918 р. Він розпочав зі мною розмови на політичні теми і запитав мене, чи не погодився б я бути міністром або, принаймні, віце-міністром внутрішніх справ. Я жартом одповів, на якій підставі він робить мені подібні пропозиції. Він різко сказав, що «завтра Ви довідаєтесь про ті підстави». Другого дня я зустрів Миколу Івановича на Великій Житомирській вулиці, і він одразу почав лаяти гетьмана останніми словами: «Подумайте, після довгих пертрактацій з нашою організацією (хлібороби-демократи) цей к[анал]ія визначив мені аудієнцію, і всі були певні, що він запропонує мені уряд прем’ єр-міністра. А Ви знаєте, що він мені запропонував? — Якусь декоративну «придворну посаду». І справді хлібороби-демократи на початку (підкреслення оригіналу. — В. А.) позитивно ставилися до гетьманської влади, і було б нормально, якби Ск[оропадськ]ий запропонував власне їм організувати уряд. Натомість він призначив декоративного Отамана Ради Міністрів, а пізніше почав намовляти есерів, сподіваючись, що вони, по своїй мягкотілості, легше підуть на угоду з Протофісом[244]... Таких, як Міхновський і його тодішні однодумці, гетьман з своїм Протофісом боявся за їх різкий «шовінізм», хоч у Вас досить було людей, щоб організувати два уряди... Коли б так (підкр[еслення] оригіналу. — В. А.) сталося, не було б ані повстання, ані тієї руїни, яка існує до сьогодні. Міхновський не потребував би «федерації з Росією» навіть з міркувань «тактичних», як твердять тепер гетьманці.

До цього не маю додати нічого. Хіба лиш те, що майбутнім історикам варто було б взяти до уваги цей безперечно певний історичний матеріал, який досі або не був відомий, або свідомо був замовчуваний.

З вищеподаного бачимо, що між гетьманом і його урядами, з одного боку, а з другого — з Партією українських хліборобів-демократів і її членом М. Міхновським відносини не були добрі. До їх ілюстрації може послужити ще й такий факт.

На 17 (ст. ст.) листопада Український національний союз скликав Національний конгрес у Києві. Автор цих рядків як делегат від хліборобів-демо-кратів із Полтави прибув (ще з двома делегатами) на той конгрес саме в день оголошення гетьманської «Грамоти» про федерацію з Росією — 14.XI.1918 р. (ст. ст.). В Києві ми негайно відвідали братів Шеметів і довідались, що гетьманський уряд заборонив конгрес і що оголошено повстання проти гетьмана. Сергій Шемет прочитав нам і меморіал, що його він мав відвезти в Одесу до французького консула Енно, на якого тоді покладали великі надії українці й москалі. В тому меморіалі, що вже був готовий і надрукований французькою мовою, сказано таке:

Ми, українські хлібороби-демократи, що у свій час допомогли гетьманові зайняти його пост, надіялися, що він вестиме українську державницьку політику. В тих надіях ми завелися. Тепер нам відомо, що проти нього готують повстання українські соціалісти. Наша партія не є соціалістичною, навіть навпаки: соціалізмові ворожа. Але ми заявляємо, що прилучимося до повстання, якщо Антанта не вплине на гетьмана в напрямі зміни його політики на українську і державницьку...

Автором цього меморіалу був Микола Міхновський.

Під час Трудового конгресу М. Міхновський був у Києві. Ми зустрічалися у братів Шеметів, обговорювали ситуацію і бачили, що з Трудового конгресу і з цілої тої політики, що вели в ньому соціалісти, добра не буде. Тож М. Міхновський рішив вибратися в Кременчук до П. Болбочана, щоб допомогти йому своїми порадами у справі дальшої боротьби й організації війська.

Нещастя хотіло, щоб М. Міхновський незабаром захворів на тиф, перебуваючи у вагонах разом із військом. Болбочана незабаром арештував Волох з наказу Директорії. Люди розповідали, що в день його арешту бачили, як Міхновський виходив із вагонів, готовий до подорожі, з торбою за плечима.

Пізніше (в березні 1919 р.) я зустрічався у Станіславові з Болбочаном, який мені розповідав про М. Міхновського. Болбочан був захоплений його мудрістю, широкою ерудицією, організаційним хистом і патріотизмом:

Жаль, що я не був знайомий з хліборобами-демократами бодай ще у Полтаві. Якби хлібороби-демократи і такі люди, як Міхновський, тоді допомогли мені, то я певний, що багато дечого ще можна було врятувати!..

Такі були думки про Міхновського та його партію одного з найвидатні-ших наших вояків...

Треба думати, що десь наприкінці лютого 1919 р. М. Махновський прибув на Кубань, де й поселився у станиці Полтавській[245]. Там він учителював і працював у Педагогічному технікумі повних п’ять літ, бо був змушений виїхати з Кубані в лютому 1924 р. М. Марченко, що працював із ним разом у згаданому технікумі, дуже докладно оповідає про свої розмови з ним в 19221923 рр. і високо цінить його розум та подивляє його ерудицію і політичний світогляд. Зрозуміло, що коли большевики повністю опанували Кубань, Міхновському годі було вдержатися на відповідальній посаді і він мусив, як і багато інших людей, змінити місце свого перебування.

Отже, наприкінці лютого 1924 р. він прибув до Києва й оселився у свого побратима Володимира Шемета, в його будинку на Жилянській вулиці. Про його київське життя згаданий М. Марченко пише так:

В перші дні по приїзді він був у піднесеному бадьорому настрої. Зустріч після довгої розлуки з близькими людьми, з багатьма давніми товаришами в спільній боротьбі вливала немовби нові сили, нову енергію в його душу. Але дуже скоро цей настрій почав змінюватися. Все частіше я бачив похмурий вираз на його обличчі, все більше безрадісних нот чулося у його голосі. Тут, у Києві, значно більшою мірою, ніж у далекій кубанській станиці, відчувався безоглядний гнітючий тиск жорстокої большевицької руки, й це не могло не впливати на Махновського.

Але, як мені здавалося, це не було головною причиною зміни його настрою. Тут, у Києві, у серці України, до якого він так поривався, перебуваючи далеко від нього, він побачив навколо себе не таких людей, яких хотів бачити й яких сподівався побачити. Жива, свіжа національна стихія, здоровий молодий український патріотизм, які виразно виступали й виявлялися там на Кубані — трудно було відчути й помітити їх у великому, майже мільйоновому Києві. Ворожі до українства численні московські й жидівські елементи й свої ж таки «обивателі-малоро-си», скептично байдужі до національних прагнень українського народу, створювали те глинясто-болотяне тло, на якому не знаходили ґрунту вияви міцної національної енергії, які ослабляли, притупляли міць і потужність національного пориву ще більшою мірою ніж грубий тиск ворожого ярма[246].

До того ж часу стосується і лист М. Міхновського за кордон С. Шеметові. В тому листі він запитував, чи не варто йому виїхати за кордон, чи можна здобути візу та чи не доведеться йому за кордоном умерти з голоду як безробітному. Від С. Шемета одержав дуже песимістичну відповідь, що на нього дуже вплинула. Не дрімала й київська ЧК. Вона кілька разів викликала його на конфіденціальні «поради». На другий день рано після однієї з таких «нарад» 3 травня (н. ст.) 1924 р. його знайшли повішеним на яблуні, в саду В. Шемета. Висів на власних шельках.

Існує цілком виправдане припущення, що ЧК змушувала його до співробітництва — щоб він служив їй як розвідник серед українських кіл. Зрозуміло, що гордий патріот М. Міхновський не міг на це піти, але й виходу не було, бо за ним пильно стежили чекістські агенти. Тож він повідомив своїх друзів, про яких його розпитувала ЧК, про небезпеку і мусив сам покінчити із своїм життям...

Мусив, бо іншого виходу не було для чесної й порядної людини. Зрештою, це не перший такий випадок. Рік пізніше з тої ж причини в Полтаві застрілився, напр., колишній військовий міністер УНР — Сиротенко.

Існує припущення, що М. Міхновського поховали в Києві на Байковому цвинтарі. Але де його могила — встановити трудно, бо ж в ті часи хто б відважився взяти участь у похороні такого визначного «контрреволюціонера»!..

Такі факти, що самі собою найліпше характеризують постать М. І. Міх-новського. Подаємо й характеристику М. Міхновського від людей, що близько його знали і з ним співпрацювали.

Ось що пише про нього Вартоломій Євтимович, що в перші дні березня 1917 р. допомагав йому в організації українського війська:

Микола Іванович Міхновський — це сама українська стихія. Не розхристано-дика й розгнуздана, а опанована сильним та шляхетним інтелектом. — Несокрушима воля, ведена чесним розумом.

То був високоосвічений і досвідчений практик із глибоко розвиненим змис-лом правовості, тонкий психолог, щасливий ініціатор, визначний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керівник, добрий знавець нашої історичної й побутової минувшини, наділений даром передбачування політик, революціонер — тип людини, здатної на рішучий чин, прекрасний і милий у поведінці товариш. Був високого зросту і сильної будови, мав мужнє, типово українське обличчя та незвичайно милозвучний голос, що відразу приваблював до себе слухачів вже одним своїм тембром. Словом, це був «ко-зак-характерник», як його прозвала українська вояцька молодь[247].

М. Марченко так говорить про Миколу Міхновського:

Людина міцної вдачі, залізної, непохитної волі, Міхновський завжди підкреслював, що українську національно-визвольну справу мусять вести тільки енергійні вольові люди. Гостро обурювався проти тих українських квазі-націоналістів, які не могли зрозуміти конечної необхідності висунення на перший план політично-державних домагань і боротьби за створення власної держави.[248]

Нарешті дозволю собі доповнити його портрет зі слів його хрещениці — доньки його побратима по Братству тарасівців Олександри Мусіївни Пота-пенкової, уродженої Кононенківни, нині вже небіжчиці.

Вона розповідала мені, що її хрещений тато дуже любив дітей.

Ото приїде було до нас та й розмовляють собі з татом у його кабінеті. А ми, діти, я з братом, посідаємо в нього на колінах — він нас і гойдає. А в тата на столі стояла така мисочка, в яку він збирав маленькі срібні п’ятачки. От ми до Миколи Івановича: «Дядю, ану скрути п’ятачок...» А він візьме з мисочки та й скрутить. Геть було всі п’ятачки покрутить.

Я, що близько знав М. І. Міхновського, мушу відзначити ще одну його рису — сарказм. Ніхто так не вмів «приставити слово» — схарактеризувати свого противника, як він. Особливо не терпів він «українофілів» і соціалістів усякого роду. Але й вони йому віддячувалися такою ж монетою. Тому уважаю не зайвим згадати про його ворогів.

Як визначна особистість серед своїх сучасників, М. І. Міхновський мав або друзів, що були йому щиро віддані, або ворогів, що ненавиділи його від цілої душі. Деякі з них донесли цю ненависть і до наших днів. У першім ряді його ворогів стоять українські соціалісти. Це й цілком зрозуміло, бо ж М. Міхновський був фанатиком. Фанатиком націоналістично-державницької віри. Зрозуміло, що люди інших «ісповідань» відчували ту його фанатичну непримиренність, отой його націоналістичний фанатизм, з яким він і не крився. Характери дрібнішої міри й гатунку не могли знати його цільності у порівнянні з власною дрібністю й опортунізмом. Його сучасники «українофільського» чи соціалістичного ґатунку не могли повірити, щоб у їхній час і в їхнім середовищі існувала фігура такої величини. Тому закидали йому нещирість і позерство. Його політичні потягнення на легальному ґрунті вважали за вияв «вєрноподданіческіх» почувань. Його політичні плани вважали за фантазію, а в засобах боротьби з ним не перебирали: в потребі не бридились наклепами, брехнею та всілякими інсинуаціями.

Подам кілька типових зразків. Дмитро Антонович у своїх заввагах до спогадів Коваленка (збірник «З минулого» за 1939 р., стор. 72) пише:

...Розуміється, у захопленні справжньою революційною роботою молоді українські революціонери з презирством (підкреслення. — Ю[рій]. К[оллард].) ставилися до «сальонових» націоналістів типу Миколи Міхновського.

На це Юрій Коллард, один із тих згаданих «молодих революціонерів», які разом із А. Жуком «кинулись на пропагандивну та організаційну працю серед робітничої гущі», відповідає:

...Ані я, ані Жук не ставилися до Міхновського «з презирством», а навпаки — з великою пошаною (підкр[еслення]. — Ю. К.)[249].

Зрозуміло, чому таких неправдивих тверджень допускається Д. Антонович, що взагалі не міг терпіти М. Міхновського. Адже Д. Антонович у Київській Студентській громаді був гарячим прихильником власне М. Міх-новського. Згодом, у Харкові, підтримував концепцію РУП і «Самостійної України». Потім ті свої давні симпатії змінив на протилежну віру в «Неіснуючім питанні» і, нарешті, зробив собі кар’єру як міністер УНР.

Ще один автор, а саме Борис Мартос, у додатку до часопису «Наше життя» (господарсько-кооперативне життя) за листопад 1947 р. (стор. 3) пише:

Група крайніх націоналістів, що гуртувалась коло Миколи Міхновського, висунула гасло творити українську буржуазію, поширюючи національну свідомість серед заможних малоросів, але більшість прислухалася до Миколи Левитського, відомого кооператора — і т. п.

Юрій Коллард, що добре знає, як це було, делікатно завважує: «В цьому шановний професор глибоко помиляється,..»[250]. Зрозуміло й чому «шановний професор глибоко помиляється»..бо ж рівно тридцять літ раніше він, ще перед своєю міністерською кар’єрою, був заявив, що йому «соціалізм дорожчий як Україна, і якщо Україна не буде соціалістичною, то не треба ніякої»[251]. Тож гасло «творити українську буржуазію» очевидно дуже не до смаку шановному професорові. Михайло Горбенко в «Нашому житті» (ч. 2 із 7 січня 1948 р., стор. 7), у відповідь мені на мої раніші закиди в статті своїй «Дещо про демагогію», пише про Миколу Міхновського:

Трагічна ця постать. Написав він колись брошуру для РУП «Самостійна Україна»... Подаючи рукопис Дмитру Антоновичу, просив, щоб ніхто не знав, що він написав її для революційної партії.

Справді дивна просьба! А для чого ж і для кого він її писав? І навіщо було її тоді «передавати», як не для друку?.. Не для читання ж самому Д. Антоновичеві?..

Далі М. Горбенко каже:

...На початку війни в 1914 році збирав (М[икола] Махновський]) підписи під вірноподданий «адрес» царю Миколі II. Під час війни був «своєю людиною» у царському палаці в Києві, де проживала цариця-мати Марія Федоровна. За це, власне, не попав він до Центральної Ради — і т. д.

Отже, спробуємо розібратися в тому матеріалі, щоб виявити не тільки демагогію, а й просту неправду автора М. Горбенка.

За що саме М. Міхновський «не попав до Центральної Ради»: чи за те, що підписи збирав, чи за те, що «був своєю людиною у цариці»? Насамперед невідомо, що сталося з тим мітичним «вірноподданим адресом»? Де він дівся? Про нього в пресі не було чути. Симон Петлюра, тоді ще соціал-демократ, у той час був видрукував в «Украинской жизни» в Москві статтю, де справді говорилося про лояльність українців до Росії, але ця всім відома стаття не перешкодила пізніше С. Петлюрі займати в Центральній Раді найвищі пости.

Щодо «цариці-матері», то це просто якась неймовірна фантазія: адже ж не такий високий пост в російській ієрархії займав скромний адвокат М. Міхновський, щоб бути «своєю людиною» в цариці, до якої не тільки звичайним людям, а й високим державним особам двері відчинялися дуже туго!..

Панас Феденко в додатку до часопису «Наше життя» з 7 лютого 1947 р. (в статті «Пам’яті Євгена Чикаленка», на стор. 2-ій) пише:

Чикаленко був рішучим противником російського царського самодержавства. Коли відомий Микола Міхновський надумав був «мирити царський уряд з українським рухом» тим способом, що українці мали б заявити свою прихильність до самодержавного режиму, то Євген Чикаленко гостро засудив ту затію як безвідповідальну авантюру...[252]

Юрій Коллард, навівши цю цитату, додає від себе: «На жаль, Шановний автор не сказав, коли й де таке було?»

Я думаю, що можу дати докладну відповідь. А саме: наприкінці січня 1919 р. ми з Євгеном Харламповичем Чикаленком їхали разом в одному вагоні з Підволочиська до Тернополя. Розповідаючи мені про різних політичних діячів, Чикаленко розповів мені і про Миколу Міхновського (якого він справді не любив) такий факт.

Якось у місяці лютому 1917 р., коли вже було ясно, що цар на троні довго не вдержиться, до Є. Чикаленка зайшов М. Міхновський із таким своїм планом: російська держава переживає критичний момент. Військо відмовляє вже послуху. Царський трон тріщить і не сьогодні-завтра впаде. Ми, українці, могли б ще спасти трон для російського царя, поставивши цареві такі умови: на фронті відділити українців-вояків в окремі українські частини. До українського організованого війська видати відозву і наказ про сувору карність і порядок. Російські війська занархізовані. В них відібрати зброю й пустити додому. Війну негайно припинити, а озброєні українські полки частинно направити в столицю для охорони порядку і таким способом забезпечити російському цареві його корону.

За це цар має зобов’язатися поновити статті Б. Хмельницького і власною присягою забезпечити, що ні російські урядники, ані військо не сміють переступити кордонів України. Таким способом Україна, забезпечивши себе власною військовою потугою, мала б зайняти домінуюче становище у двоєдиній монархії.

«Я назвав цей план диким, — продовжував Є. Чикаленко, — і сказав, що ні я, а ніхто з інших членів української громади його піддержувати не буде...»

Такий план дійсно відповідав способові дії Миколи Міхновського, тому після абдикації царя він негайно почав його здійснювати: зараз же став організовувати українське військо. Але на ті часи і за тих людей, що були коло царя і в Україні, він дійсно виглядав дико, бо на нього з певністю не пристали б ні Гучков, ні Мілюков, ні Керенський, ні наші Чикаленки, Мартоси й Винниченки.

В оббріхуванні М. Міхновського від соціалістів сьогодні не відстають і наші півсоціалісти, себто люди, що духово не можуть сприйняти націоналістичної концепції. Зразком таких являється т. зв. УРДП та її апологети й ідеологи.

Один із них — Юрій Дивнич[253], напр., уживає такого способу, щоб підірвати політичний кредит М. Міхновського. Він у примітці, ніби мимоходом, подає увагу:

І. Мазепа (український соціал-демократ. — В. А.) в цитованій праці «Підстави нашого відродження» (стор. 164) наводить витяги із спогадів Д. Антоновича (львівське «Діло» з 29 березня 1937 р.) і Є. Чикаленка; там читаємо, що й М. Міхновський боявся (підкр[еслення] оригіналу. — В. А.) на початку революції проголошення самостійності України, зважаючи на можливий «страшний терор» (підкр[еслення] оригіналу. — В. А.) кадетів та інших сил післяцарської Росії...

Юрієві Дивничеві напевно невідомі відносини між М. Міхновським і автором «Неіснуючого питання», як рівно ж і засоби, що їх уживав у полеміці автор «Підстав нашого відродження» — український соціал-демократ і міністер УНР Ісаак Мазепа. Дивничеві досить їх авторитетного твердження, щоб ввести в блуд довірливого читача. Але для людини, що особисто знала Миколу Міхновського, такі засоби, як Юрія Дивнича, — видаються аж надто прозорими.

В тій же своїй брошурі (стор. 49) Дивнич пише таке:

Єдина самостійницька партія Міхновського ще більше запізнилася на поле бою, ніж партія Липинського... Ні він (М. Міхновський), ні його однодумці за ввесь 1917 рік не відважилися на гасло негайного виходу України з чужої для неї війни. Адже негайний вихід України з війни означав вхід її у власну державність...

Відповідь на цю сентенцію найліпше дає подане вище оповідання Є. X. Чикаленка. Зрештою, відповіддю можуть служити також і настрої, і праця авторів усіх чотирьох універсалів Української Центральної Ради! Отже, безсторонній читач з наведених фактів хіба найліпше може собі уявити як дійсну постать Миколи Міхновського, так і всі оті засоби, яких вживають його вороги для дискредитації не так його самого, як його ідеї, якої нібито щирими адептами вони сьогодні себе висувають: річ-бо йде про історичну спадщину державного будівництва України, що нею не по праву хочуть ко — ристатися українські соціалісти.

Але для об’єктивного історика українського державного будівництва постать Миколи Міхновського цілком ясна, незважаючи на те, як і хто намагається кинути на неї тінь. М. Міхновський — державник і націоналіст, духовий батько всіх теперішніх визнавців тих концепцій: чи то консервативно-державницької В’ячеслава Липинського, а чи революційно-націоналістичної Дмитра Донцова однаковою мірою.

На нашому політичному обрії Микола Міхновський ясна зоря, і то зоря першої величини.

Визвольний шлях. — 1974. — № 6. — С. 588-617.

Михайло Сосновський. Микола Міхновський і Дмитро Донцов — речники двох концепцій українського націоналізму

Український націоналізм як ідеологія і як зорганізований політичний чинник в українському національному житті — явище в українській історії відносно молоде, яке своїми початками сягає кінця XIX століття. Розвиток українського націоналізму припадає на роки між двома світовими війнами. Початковий етап українського націоналізму пов’язаний з постаттю Миколи Міхновського, а другий етап, після Першої світової війни, — з постаттю Дмитра Донцова. Міхновський і Донцов відіграли в розвитку української націоналістичної думки особливу роль, започатковуючи певні ідейно-програмові концепції та формулюючи окреслені світоглядні позиції. У цьому моєму огляді я хочу докладніше проаналізувати роль і місце Міхновського і Донцова в розвитку українського націоналістичного руху та його ідеології, а також насвітлити провідні ідеї, що їх вони видвигнули і прищепили на українському ґрунті.

У нас вже прийнято шукати початків українського націоналістичного руху в ініціативі кількох студентів, які в 1891 р. заснували Братство тарасівців, ставлячи собі за мету змагання за привернення прав українському народові. В 1893 р. це Братство опублікувало відоме «Profession de foi молодих українців», в якому не тільки наголошено примат нації у противагу до інтересів індивідуальних чи групових, але також визначено як першочергове завдання української людини змагатися за політичне визволення української нації. Душею Братства тарасівців і автором «Вірую молодих українців» був тоді ще студент Микола Міхновський, на долю якого припало покласти підвалини під зорганізований український націоналістичний рух.

Багато ширше і докладніше своє націоналістичне «вірую» Микола Міхновський виклав у 1900 р. в брошурі «Самостійна Україна», що появилася накладом новозаснованої Революційної української партії, а відтак у програмі Української народної партії: «Десять заповідей Української народної партії» треба вважати за завершення процесу оформлювання на українських землях нової націоналістичної ідеології у роках перед Першою світовою війною. Микола Міхновський не тільки був першим, хто виступив з націоналістичними ідеями і не тільки з гаслом самостійної України «від Сяну по Кавказ», але й був першим, хто зробив спробу надати українському націоналізмові зорганізовані форми. Такою спробою було утворення Української народної партії з власною, цілком націоналістичною програмою.

Що ж являв собою український націоналізм з-перед Першої світової війни? Якою була політична філософія Миколи Міхновського, основоположника модерного українського націоналістичного руху? На ці питання треба дати найвичерпнішу відповідь, якщо хочемо зрозуміти ґрунт, на якому розвинувся український націоналізм перед Першою світовою війною, а відтак між двома світовими війнами, а зокрема зрозуміти роль, яку відіграв у його дальшому розвитку Дмитро Донцов, зайнявши після Першої світової війни місце провідного українського націоналістичного публіциста і теоретика. Це останнє тим важливіше, бо в останні роки свого життя, вже після Другої світової війни, Дмитро Донцов заперечив роль Міхновського, твердячи, що не Міхновський, а він, Донцов, «назву та ідею націоналізму... виніс на форум політичний... в 1926 році»[254].

Український націоналізм, який вийшов на історичну арену під кінець XIX століття, був не тільки, як це твердять деякі автори, однозначним «з активною національною свідомістю та патріотизмом», чи виключно «самостійництвом»[255], але специфічним ідейно-політичним напрямком, який визнавав примат нації та національний принцип за підставові в організації політичного життя цілого світу. Мало того, український націоналізм того періоду виступав з виразним постулатом, що «Україна для українців, тому виганяй з неї усіх ворогів-зайдів», декларуючи водночас, що ворогом українського народу є кожен народ, який посягає на право українського народу жити вільним і незалежним життям. На ці особливості українського молодого націоналістичного руху в Україні звернув був увагу Михайло Грушевський, пишучи ще в 1908 р. про «носителів національної виключності, темного націоналізму, шовінізму, темних інстинктів, обгорнених плащем національним», і підкреслюючи, що «поступове українство останніх десятиліть зігнало його з поля», визнавши важливим, «щоб національне усвідомлення українського громадянства, українських мас, осталось під прапором українства культурного, поступового, свобідного від всякої національної виключності, націоналістичного канібалізму і реакціонерства»[256]. Мова тут власне про той політичний рух на українських землях, виразником і речником якого був Микола Міхновський. Іншими словами, не йдеться тут про націоналізм як «активну національну свідомість та патріотизм», бо були національно свідомими і патріотами і Михайло Грушевський, і українські демократично-ліберальні та соціалістичні політичні кола, але про цілком інший світогляд і про інше розуміння національного ідеалу. Очевидно, Микола Міхновський був самостійником і в «начало» своєї політичної програми поклав засаду про «самостійну Україну». Не є тут суттєвим той факт, що він цю свою засаду доводив історично-правними аргументами, відкликаючись до постанов Переяславської угоди з 1654 р. Засадничим є те, як він розумів ідею нації та її неминучу перемогу у цілому світі. У «Самостійній Україні» він дав цьому такий вислів:

Кінець XIX віку визначився з’явищами, що характеризують новий зворот в історії людськості. Ці з’явища свідчать за те, що п’ятий акт великої історичної трагедії, званої «боротьбою націй», вже почався і закінчення наближається. Ці з’явища — це уоружені повстання зневолених націй проти націй-гнобителів... Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності єсть метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин[257].

Ставши на таких вихідних ідейних позиціях, Микола Міхновський у той сам час визначив і другу засаду українського націоналізму, а саме, що здійснення національного визволення прийде у висліді переможної боротьби з поневолювачем. Завданням українського націоналізму є зорганізувати народ до цієї боротьби, яка має закінчитися утвердженням «одної, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від Карпатів аж по Кавказ».

Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться, — писав Микола Міхновський. — Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’ язок... Війна провадитиметься усіми засобами, і боротьба культурна уважається так же відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нехай наша історія сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все ж існуємо і хочемо далі існувати. І не тільки існувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяни, як члени вільної нації[258].

Такого роду декларацію ідейних принципів у «Самостійній Україні» Микола Міхновський невдовзі доповнив досить широко опрацьованою політично-соціальною програмою, що її прийняла Українська народна партія. Програма УНП включає боротьбу за політично-державне унезалежнення України та передбачає побудову на українських землях справедливого соціального демократичного ладу. Майбутня українська держава ввижалася Міхнов-ському, як «республіка українських робочих людей», тобто селян і робітників. Для своєї соціальної програми Міхновський адоптував засади соціалізму, вважаючи, що тільки здійснення соціалістичного ідеалу «може остаточно задовольнити український і інші народи, знищити визиск, безправ’я, знищити сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і пануванні»[259].

У Міхновського ми подибуємо дуже вдале поєднання національного з соціальним, що знайшло своє особливе віддзеркалення у сформульованому ним гаслі — заклику до поневолених народів єднатися в боротьбі проти на-родів-поневолювачів за здобуття національної волі та здійснення соціальних цілей. «І ми виголошуємо новий поклик, — писав Міхновський. — Робітники поневолених націй, єднайтеся для спільної боротьби за свої національно-політичні, духові й економічні інтереси проти пануючих націй, під умовою обопільного признання своїх національних прав»[260].

Приймаючи соціал-демократичну програму, Міхновський відкидав марксистське гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», бо він не вважав за можливе поєднання інтересів пролетаріату панівної і поневоленої націй. Не принесе порятунку поневоленій нації також перемога демократії в нації-поне-волювача, бо тоді, як казав він, «коли демократія пануючих націй виб’ється на свободу, коли вона запанує, коли вона стане при державній владі, тоді сподіватися на співчуття до поневолених націй можна ще менше. Тому треба знести національне панування на цілому світі вже до того часу, поки розв’яжеться соціальне питання, поки демос виб’ється на свободу»[261].

Передумовою встановлення на українських землях справді справедливого соціального і політичного ладу, знесення всяких форм експлуатації є ліквідація чужонаціонального поневолення, постійно твердив Микола Міхновський, «здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, заснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу»[262].

Багато світла кидають на погляди Міхновського його «Десять заповідей Української народної партії». Ці «заповіді» — це перша на українському відтинку ще до Першої світової війни виразно націоналістична програма, яка визначує, з одного боку, мету боротьби українського народу, а з другого — шлях, яким повинен іти український народ, а в першій мірі український націоналіст — член УНП, у цій важкій визвольній боротьбі. У першій «заповіді» зібрана суть усієї політичної і соціальної програми молодого українського націоналістичного руху, яку накреслив Микола Міхновський. Ця «заповідь» звучить:

Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна, республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя[263].

У Миколи Міхновського було глибоке розуміння ролі і ваги націоналізму в національному житті. У брошурі «Справа української інтелігенції в програмі УНП» він писав, що «головна причина нещастя нашої нації — брак націоналізму серед ширшого загалу її». Водночас там же Міхновський так уточнив своє поняття націоналізму: «Націоналізм — це велетенська і непоборна сила, яка яскраво почала проявлятися в XIX віці. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з’являються до історичного життя нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов’язки супроти чужинців-переможців. Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу. Українська нація мусить йти тим самим шляхом, як і поневолені народи Заходу, (і вона) перейде його і повалить все, що стоятиме перепоною на цій дорозі»[264].

Підсумовуючи завваги на тему націоналістичної ідеології Миколи Міхновського, мушу сказати, що вона:

1. Виходить з засади виключного примату нації та національного інтересу, ставлячи націю і національний інтерес на перше місце у загальній системі соціополітичних цінностей, приймаючи, що національний інтерес може бути повністю забезпечений тільки у власній, ні від кого не залежній державі;

2. Визнає національний принцип за єдиний принцип справді справедливого укладу міжнародних відносин і тому заперечує право будь-якої нації поневолювати другу націю, заявляючись за політичною незалежністю для кожної нації у світі;

3. Є виразно самостійницька і соборницька, коли мова про відновлення незалежної і суверенної держави української нації;

4. Спирається на засаді власних сил у боротьбі за політично-соціальне визволення української нації;

5. Приймає засаду народоправства (демократичного ладу) на шляху політично-державної організації нації, визнаючи, що ця форма може в найкращий спосіб забезпечити інтереси широких народних мас у незалежній державі;

6. Приймає соціалістичні засади у питанні соціально-економічної організації нації.

Треба відзначити, що хоч націоналістична ідеологія Миколи Міхновського накреслена у відносно загальній формі і виявляє автора радше як політичного пропагатора й організатора, а не теоретика, то її ідейно-світоглядні і політично-програмові елементи досить чітко визначені. Найсуттєвіше це те, що ця ідеологія принесла на Україну виразно уточнене поняття націоналізму, з’ясовуючи його місце і роль в житті поневоленої нації. Не приходиться, отже, дивуватися тому, що її головні засади лягли в основу модерного українського націоналістичного руху, який у пізніші десятиріччя перетворився у вирішальний політичний фактор українського життя. З цих міркувань ми оправдано вважаємо Миколу Міхновського основоположником українського націоналістичного руху, першим, хто накреслив засади українського націоналізму як ідеології, і першим, хто зробив спробу дати початок окремішній українській націоналістичній організації, яка ставила собі за мету боротьбу за українську самостійну соборну демократичну державу — «республіку робочих людей». Твердження, мовляв, Микола Міхновський був тільки основоположником українського самостійництва, але не націоналізму, суперечить фактам. Навпаки, я сказав би, що самостійництво Міхновського є випливом його націоналізму.

Як знаємо, український націоналізм перед Першою світовою війною і в роки війни та революції не став такою політичною силою, яка б заважила на ході історичних подій на українських землях того часу. У змаганні з іншими політичними групами на українських землях український націоналістичний рух не захопив широких мас. На історичну арену він вийшов щойно у повоєнній добі, знайшовши остаточно своє організаційне оформлення в Організації Українських Націоналістів. Цей другий період на шляху розвитку українського націоналізму тісно пов’язаний з особою Дмитра Донцова, політичного діяча, публіциста, ідеолога. Дмитро Донцов належав до молодшого покоління українських діячів. Свою політичну і публіцистичну кар’єру він почав у 1905 р., тобто в час, коли Міхновський поклав вже був основи під український націоналістичний рух. Звичайно, Донцов був знайомий з писаннями Міхновського, зокрема з його брошурою «Самостійна Україна», але ці писання, як і ціла націоналістична програма Міхновського, не виявилися для нього настільки переконливими, щоб він відразу став на націоналістичних позиціях. До 1914 р. Міхновський і Донцов ідеологічно і організаційно стояли на цілком протилежних позиціях, і цьому Донцов дав вислів у своїх творах того часу, заступаючи в них позиції марксистського соціалізму.

Свій погляд на український націоналізм Донцов змінив щойно після Першої світової війни, коли сам став на націоналістичних позиціях. У творі «Націоналізм» Донцов дав навіть позитивну оцінку націоналізму Міхновського, пишучи, що у творах Міхновського «бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний». Хоч Міхновський, як підкреслював там же Донцов, «ще не важився розбити скорупу старих гасел», то твір

«Самостійна Україна» Донцов зараховував «до тих немногих голосів, що рвали з провансальством, кличучи до нового націоналізму»[265].

Після Другої світової війни Донцов виступив з іншою оцінкою Міхнов-ського, заявляючи, що в Міхновського була тільки ідея самостійності, а не націоналізму, що тільки він сам, Донцов, щойно в 1926 р. назву й ідею націоналізму виніс на український політичний форум. Це твердження може видаватися дивним і не згідним з історичними фактами, але, проаналізувавши його і порівнявши націоналізм Міхновського з націоналізмом Донцова, можемо бачити, що таке твердження небезпідставне.

Справа в тому, що тут ідеться не про один, а про два націоналізми: націоналізм Міхновського і «чинний націоналізм» Донцова. Між цими націоналізмами є суттєва різниця, яку в нас не завжди береться до уваги, бажаючи представити послідовність розвитку націоналізму і націоналістичної думки на Україні упродовж останнього півсторіччя. Згідно з цим досить спрощеним поглядом, Братство тарасівців, Микола Міхновський, Дмитро Донцов, «Заграва», Партія народної роботи, ОУН, а далі цілий ряд націоналістичних авторів розглядається як ланки одного й того ж ланцюга, які одна одну не тільки доповнюють, але з яких кожна чергова ланка є вдосконаленням попередньої. Очевидно, в цьому є своєрідна логіка, але, як бачимо з твердження Донцова, ця «логіка» не відповідає фактичному станові.

Треба згодитися з думкою чи твердженням Донцова, що він не є продовжувачем ідей Міхновського і що його «чинний націоналізм» — це не націоналізм Міхновського і Української народної партії з-перед Першої світової війни. Донцов є автором на українському ґрунті ідеології т. зв. інтегрального націоналізму, що його він окреслив у своєму творі «чинним націоналізмом». Ідеологія «чинного націоналізму» спирається на засадах, яких не знає ідеологія націоналізму Міхновського. Йдеться тут про такі засади, як філософський волюнтаризм, антидемократизм, політичний і соціальний ієрархізм, про концепцію «правлячої касти» — єдиного і виключного виразника національної волі, «ініціативної меншості», що являється рушійною силою історії, та про ідею «творчого насильства»[266].

Донцов відкидає принцип народоправства, заявляючи, що «ініціативна меншість», а «ніколи народ», є підметом історичних процесів, пропонуючи на місце справедливого соціального ладу для всього «робочого люду», про що мріяв Міхновський, кастократичну соціальну структуру з абсолютним підпорядкуванням т. зв. підвладних класів (тобто «народу») класу панівному, що має складатися з «луччих людей»[267].

Безперечно, що у Міхновського і Донцова є подібні елементи чи засади, як, наприклад, засада примату нації, принцип боротьби, наголошення важливості державної незалежності нації, але на цьому кінчаються схожості між цими двома націоналістичними ідеологіями. Це прекрасно розумів Донцов і тому поставив твердження, що не Міхновський, а він є основоположником українського націоналізму, вважаючи націоналістичною тільки таку ідеологію, яка включала б елементи, накреслені в його «Націоналізмі» та інших писаннях.

Фактичний стан є такий, що Міхновський і Донцов є творцями двох напрямків в українському націоналістичному русі. Микола Міхновський був виразником і речником демократичного націоналізму, який радше нагадував специфічний національний радикальний рух, що прагнув до побудови української держави шляхом революційної боротьби, не відкидаючи також і інших засобів і метод. Ідеалом Міхновського була українська демократична республіка з прогресивною соціальною програмою, зачерпнутою з соціалістичного вчення. Донцов розвинув свою ідеологію «чинного націоналізму» в періоді, коли в Європі святкували перемогу авторитарно-елітарні й тоталітарні рухи, які послужили Донцову зразком. У висліді українське суспільство дістало націоналістичну ідеологію, яка перекликалася в ідейній площині з цими рухами і заважила вирішально на спрямуванні українського націоналізму в цьому напрямку, розриваючи його природний зв’язок з тими засадами, що їх в «начало» руху поклав був Міхновський. Треба, однак, відзначити, що, незважаючи на майже абсолютний тріумф ідеології «чинного націоналізму», все-таки ідеї Міхновського не загинули, а продовжували існувати, щоб вийти на поверхню життя при змінених обставинах.

Криза «чинного націоналізму» Донцова почалася на початку 1940-их років, а в роки Другої світової війни в Україні прийшло до ґрунтовної ревізії ідейно-програмових засад українського націоналістичного руху і до розриву з ідеями «чинного націоналізму». Український націоналізм знову найшовся на тих позиціях, що їх накреслив був ще до Першої світової війни Микола Міхновський, доповнюючи їх, очевидно, здобутками української політичної думки останніх десятків років і враховуючи вимоги та потреби нової політичної і соціальної дійсності на українських землях і в цілому світі. Засад-ничо, однак, справа йшла про звільнення українського націоналізму з наслідків авторитарно-елітарного мислення і тоталітарної практики та про перехід на позиції демократизму і такої соціальної програми, яка, як колись це пропонував Міхновський, запевняла б максимальну соціальну справедливість для селянства і робітництва. Коли йдеться про український організований націоналізм, то вперше це знайшло своє конкретне віддзеркалення у програмових постановах ОУН на III Надзвичайному Великому Зборі, а пізніше у численних працях націоналістичних підпільних авторів 1940-их і початку 1950-их років в Україні.

1973.