Тіні в маєтку Тарновських

Ія Браїлко і шкільні гупанці

Мама, я і Аліса Цицалюк сиділи на кухні й вечеряли. На моїх капцях лежав Бахус і принюхувався, а я підігнув ноги по-турецьки й слухав, про що розмовляють жінки. Облизавши ложечку з медом, Аліса подула на чай, пригубила чашку, кокетливо позирнула на мене і сказала:

— А я сьогодні бачила, як Славко ішов зі школи з якоюсь дівчинкою.

— Хто це така? — злетіли вгору мамині вії, і вона цікаво подивилась на мене.

— Та це Ія Браїлко з 7-Б.

— І що ти з нею робив?

— Нічого, — почервонів я. — Просто випадково зустрівся і йшов зі школи.

— Випадково, — підморгнула Аліса Цицалюк. — Дивись, щоб не принесла матері в пелені онука.

— Алісо, не псуй мені хлопчика.

Вона так і сказала «хлопчика».

— Не кажи так про нього. Бач, як губки надув, — засміялась Аліса. — А скільки тобі років?

— Через тиждень буде чотирнадцять.

— Овва, то ти вже дорослий! Знаєш, що таке кохання?

— Кохання — це сон, який зникає під час пробудження, — відповів я.

— Хто це сказав? — засміялась Аліса.

— Я так думаю.

— Чуєш? Я ж казала, що він мислить, як старий чоловік, — втрутилася мама.

— Мамо, якби в тебе не було поганих думок, то не було б і поганих вчинків, і тато залишився б з нами.

— Хто це сказав?

— Конфуцій.

— Не теоретизуй, — поставила на стіл чашку мама. — Іди краще дивися свої дорослі фільми або читай Конфуція. Дай поговорити з Алісою. Мають же в мене бути хоч якісь жіночі секрети?

Я залишив їх на кухні й пішов до своєї кімнати. А доки мама з Алісою вечеряють, розповім вам, хто така Ія Браїлко.

З Ією ми познайомилися на шкільній дискотеці. Коли батько пішов із дому, перші дні я не знаходив собі місця. Мені здавалося, що не вистачає якоїсь частини мене. Так, напевно, почувають себе люди після ампутації рук чи ніг. Щоб забутись, я пішов на дискотеку. На Ію я наткнувся відразу. Вона була нафарбована і виглядала старшою, тому я здивувався, що бачу її вперше. Ми стояли поруч із колонками, від яких закладало вуха. У цьому несамовитому ревищі в такт музиці блимали кольорові вогні і дригались тіла, вихоплюючи зі спалахів знайомі та незнайомі обличчя. Коли заграла повільна музика, і шкільний ді-джей Сява оголосив дамський танець, вона зміряла мене з голови до ніг, видула з жувальної гумки великого пухиря, урочисто луснула, вийняла з рота жуйку, приліпила до колонки і підійшла до мене:

— Потопчемось?

Була в кофтинці з блискітками, темній спідниці, вся в пірсинґу й дешевій біжутерії. Я взяв її за руку й повів у танець.

— У тебе такий причухон, — закричала мені на вухо, перекрикуючи колонки. — Тебе як звати?

— Славко.

— А мене Ія, а якщо коротко, то — І. Ти з 8-А?

— Ти звідки знаєш?

— На перерві бачила.

— А ти?

— З 7-Б.

— Це з вашого класу Ніпель?

— І Ніпель, і Дупель, і Ковбаса, — назвала найчастіше згадувану серед підлітків шпану нашого району.

У її короткій стрижці кожна косинка стирчала окремо, ніби невдоволена сусідством з іншим волоссям, а сама Ія була невдоволена собою і рештою світу.

— Знаменитий у тебе клас, — закричав їй у вухо. — Мабуть, щодня когось водять до директора.

— Мене саму тягали в Гестапо, — вдоволено крикнула вона. — Молекула накапала. Записала мені в щоденник: «На перерві голосно ляскала жувальною гумкою. На моє зауваження сказала, що відлякує мух».

— А де ти живеш?

— На Ялтинській.

— А ти?

— На Ново-Дарницькій.

— Як тобі шкільні гупанці?

— Могло бути й гірше.

— А мої ціцерони? — випнула груди й зазирнула мені в очі.

Її грудей я не помітив. Мабуть, тому, що було темно, або вони поховались у складках її кофточки.

— Вищий клас! — вигукнув я.

І мій голос потонув у ревищі колонок.

— Ліфчик я ношу на розмір менший, щоб груди здавались повнішими.

— А чим ти хочеш займатись? — запитав її.

— Хочу рекламувати жіночу білизну на обкладинках чоловічих журналів.

У нашому класі всі хочуть бути банкірами, адвокатами, топ-моделями, політиками, бізнесменами. Тільки в мене ще немає мрії. Ну, такої, щоб на все життя. Єдине, про що я мрію, то це щоб знову зійшлися батьки, і було все, як колись.

— А ти ким хочеш бути? — запитала вона.

— Я ще не думав.

— А що тут думать? — закричала Ія. — Чоловік має заробляти гроші, а жінка їх тратить. Ти так смачно пахнеш, — принюхалась до мене. — Люблю, коли чоловік пахне сигарами й одеколоном «Антоніо Бандерас».

Я не курив сиґар і не користувався одеколоном «Антоніо Бандерас», але кивнув головою, тупцяючи в такт музиці.

Після дискотеки я провів Ію додому, вона жила навпроти школи в старому будинку з гастрономом, і ми обмінялись телефонними номерами.

— Ну, я пішов, — махнув їй рукою.

— Дзенькни завтра в трубу! Па!

Наступного дня я зателефонував їй після уроків, і Браїлко запропонувала:

— Хочеш заглянути до мене на харіус?

— А твої батьки?

— Трудяться, — буркнула вона.

— А чого ж? Можна.

Ми зайшли в квартиру.

— Стягуй шкуру і докери.

Я зняв куртку, роззувся.

— Мий лапи. Залазь на кухню. Забацаю тобі свій кулінарний шедевр — яєшню з баклажанами.

Ія одягла домашній халат, і через кілька хвилин на плиті зашкварчала яєшня.

— Ти сама готуєш?

— Само собейшн, — вдоволено виключила газ.

Вона відокремила на сковороді дерев’яною кописточкою два яйця мені й два собі, виклала в тарілки, дістала з холодильника слоїка з баклажановою ікрою, наклала в тарілки ікри, нарізала чорного хліба з тмином.

— Будеш Глінтвейн «Гарячі турецькі хлопці»?

— А це що таке?..

— Це такий озвірин.

Вона налила у велику чашку кримський «Портвейн», натрусила туди чорного перцю, накришила імбиру, поставила в мікрохвильову піч, зняла над плитою квітчасту рукавицю, дістала з печі чашку і розлила у склянки гаряче вино.

— Мекнемо на брудершафт?

Ми надпили.

— Повний абзац, — сказала Ія.

Глінтвейн робив свою справу. Я відчув, як п’янію, і вона — теж.

— Це в мене збита різкість чи вже галюни?

На нас напав дурносміх. Ми душилися сміхом, а я голосно гикав.

— Коли нападе гикавка, підніми праву руку і так посиди, — порадила Ія.

— А скільки сидіть?

— Ну, ти й шльоцик! Доки не пройде! — хихикнула вона.

Від випитого алкоголю її обличчя стало зовсім дитячим.

— Відполіруємось газоліном?

Я зрозумів, що треба брати ініціативу в свої руки.

— А не багато для тебе? — засумнівався я у її віковій здатності щодо такої кількості алкоголю.

— Я тобі хто, пепсіколка?

— А то хто ж?! Тобі тільки тринадцять.

— Сховай жало! — фиркнула Ія.

— Але ж ти ще дитина.

Вона почервоніла і вся стислася, мов пружина.

— То піднімай свою гепу і греби звідси! Греби, греби!

Я мовчки натягнув черевики, куртку і грюкнув дверима.

— Чао-какао! — почулося навздогін.