Тіні в маєтку Тарновських

Коли двері зачиняють із того боку

Шлюб — це така штука, що іноді чоловік із жінкою хочуть собі завести ще по одній сім’ї. Про це думав я, спостерігаючи за поведінкою своїх батьків, яка ставала дедалі нестерпнішою.

Коли батько пішов із дому, все почалося з його невинних розмов із мамою та Алісою Цицалюк. Під вечір він сів грати за піаніно, а мама розмовляла з Алісою.

— Ти думаєш, чому до нього у філармонії так ставився Кукурійко? — сказала мама. — У філармонії працювала завгоспом Мотря Степанівна Борзило — безцеремонна і дебела баба, що могла випити склянку горілки і не скривитись. Борзило відразу помічала у людей різні заскоки і ними тонко маніпулювала. Оскільки у Луня таких заскоків було найбільше, то він відразу став жертвою Мотрі Степанівни. Одна справа, що Луньо добрий піаніст, а друга, що його поведінка в побуті межує з цілковитим ідіотизмом. Отож Луньо став її улюбленою іграшкою. Для нього ця жінка була страшнішою за художнього керівника і диригента Кукурійка. Одного разу був концерт симфонічної музики, на який зігнали школярів із музичних шкіл і студентів консерваторії. Борзило відразу відчула, що публіка не солідна і з нею можна особливо не церемонитися. А перед концертом вона не встигла поміняти штори на вікнах, бо робітник, що їх вішав, упав із драбини й підвернув ногу. І тоді Мотря Степанівна вирішила закінчити свою роботу, не відкладаючи на потім. Оголосили початок концерту, в залі оплески, і ось під час концерту на сцену піднімається Мотря Степанівна, підходить до Луня, який сидить за фортепіано, забирає його з собою, той слухняно йде, вона пояснює йому, що робити, він лізе на драбину й починає вішати штори. І що ти думаєш? Довішав, піднявся на сцену, сів за рояль і дограв концерт. Кукурійко від обурення ледь не луснув. Вся філармонія з цього сміялася.

— А їй за це нічого не було? — запитала Аліса Цицалюк.

— їй нічого, а Луньо після цього став посміховиськом. Кукурійко почав до нього зневажливо ставитися, чіплятися, платити мало грошей і нарешті вижив.

— Хіба вона тільки зі мною таке витворяла? — образився батько. — Вона робила це й з іншими музикантами. В оркестрі були Влащенко і Малащенко, які грали на мандолінах. А Мотря Степанівна ніяк не могла запам’ятати, хто з них Влащенко, а хто Малащенко. І це її так дратувало, що одного разу вона підкралася до Влащенка, коли той зайшов у філармонію, і як гаркне йому на вухо:

— Ґражданін пасажир, покажіть талончика!

Зненацька заскочений Влащенко злякано почав ритись у кишенях і бурмотіти, що він закомпостував, а вона як зарегоче на всю філармонію. Якось вона улучила момент і перед репетицією запхала Малащенку в мандоліну мишу. Коли під час репетиції миша вилізла з мандоліни, в оркестрі почався такий вереск, що віолончелістка Клара зомліла і її довго ляскали по щоках і кропили водою. Але миша в мандоліні — то дурниця порівняно з тим, що вигадала вона для бандуристки Марічки Гардибурко, яка була дуже колоритною жінкою. Висока, з отакими грудьми, — показав руками, — любила одягатися в етнічному стилі. Здорова, рум’яна, коли йшла, то під нею земля двигтіла. Від Бесарабского ринку через весь Хрещатик було видно, що до філармонії підходить справжня українська жінка. У цей час почали ходити чутки, що захворів колишній компартійний бос Мар’ян Дядюра, який усе життя боровся з релігією та українським буржуазним націоналізмом. А Мотря Степанівна завжди була в курсі колишньої партійної і нинішньої номенклатури. І чимось, видно, цей Дядюра їй колись не вгодив. От Мотря Степанівна набирає номер Гардибурко, змінює голос і каже:

— Вам телефонують із приймальні міністра культури. Погано почуває себе колишній державний діяч Мар’ян Дядюра, який усе життя шкодив релігії і боровся з Україною. А це на старості розкаявся і хоче перед смертю висповідатись священику з автокефальної церкви і послухати гру на бандурі. Ви у нас найкраща бандуристка, так що беріть бандуру і їдьте до Дядюри. Він вас чекає.

І називає його адресу. Гардибурко взуває свої червоні чоботи, одягає кожушка, зав’язує тернову хустку, бере бандуру і їде до Дядюри. Відчиняє їй двері дочка Дюдюри.

— Ви до кого?

— Мене направили з міністерства культури пограти Мар’яну Івановичу на бандурі, — каже Гардибурко.

Як почув це старий! Як зірветься з ліжка! Як підскочить! Де в нього та й сила взялася. Забув, що він хворий і немічний, почав верещати, сикався битись, з відчаю розбив рідкісного порцелянового бюстика Кагановича. То Гардибурко — задом, задом і насилу від нього втекла. Після цього в Дядюри знову пробудилося здоров’я для боротьби з українською справою, він ожив і перестав хворіти.

— Який жах! — писнула Аліса Цицалюк. — Але хтось же її тримав, що вона таке виробляла.

— У неї були сильні зв’язки в міністерстві культури й Кабінеті Міністрів, — сказав батько. — Вона завжди могла вибити гроші. Ремонт, закупівля музичних інструментів — все це було на ній. Так що керівництво прощало їй усі витівки як дивні забави самотньої нещасної жінки.

Спогади про філармонію роздратували батька, він вийшов у свій кабінет і ввімкнув комп’ютера.

— Що він робить, коли на тебе дметься? — запитала Аліса Цицалюк.

— Хіба не бачиш? Зачиняється в своєму кабінеті, вмикає комп’ютера і дивиться якісь божевільні фільми. А коли я запитую його, що дивиться, то каже: про стервозних жінок, у яких шукає риси мого характеру.

— Що тебе біля нього тримає? — прикриваючи рота, смачно позіхнула Цицалюк. — Ти ж подивися на нього: лайдак із лайдаків, весь час або грає, або лежить на дивані, або дивиться фільми. А ти — гарна, з доброю фігурою, емоційна, жвава. На тебе звертають увагу чоловіки. Чому б тобі не почати все спочатку?

— Колись Аристотель говорив, що кожен чоловік, від якого завагітніє жінка, лишає в ній частину себе. І якщо жінка народить від другого чоловіка, то існує велика ймовірність, що її наступна дитина буде схожа на першого чоловіка, — відповіла мама.

— Звідки він це взяв?

— Помітив, спостерігаючи за тваринами.

— Ти хочеш сказати, що якби захотіла вийти заміж за Птуху і народити від нього дитину, то вона була б схожою на Луня?

Мама не відповіла, а прислухалась, як у туалеті шкребеться Бахус.

— Женику, вижени кота з туалету, бо позагрібає все в своє корито, — гукнула батькові.

Але Бахус продовжував голосно шарудіти, а з батькового кабінету долітали постріли і вибухи снарядів.

— Женику!

— Зараз підійду!

Мама встала з дивана й прочинила двері в туалет. Бахус саме загрібав у корито з силіконовим наповнювачем килимка. В кориті вже лежали присипані дезодорант, гумовий коврик і рулон туалетного паперу.

— Коту!

Бахус вискочив із туалету й почав несамовито дерти кігтями у залі килима, а потім виліз на диван і вдоволено влігся біля Аліси Цицалюк.

— Мені подобається старосвітське лицарське кохання, — сказала Аліса Цицалюк.

— Лицарське кохання — це кохання жінки, що зраджує своєму чоловіку з самотнім самцем, якого будь-якої миті можуть убити в поєдинку чи на війні. У такому коханні чоловік накидається на жінку, бо знає, що вона може бути останньою в житті. Звичайно, що це гострі почуття. Він не бачить її заспаною, невмитою і без макіяжу. Не знає сварливого характеру, який вона щодня випробовує на своєму чоловікові. В коханні лицар зриває квіточки, а вся груба робота садівника, пов’язана з доглядом за квіткою, дістається чоловікові.

— Ти хочеш сказати, що твій чоловік і є той садівник, який тебе доглядає?

— Ну-ууу, при чому тут мій чоловік?.. — розгубилася мама. — Я кажу взагалі за чоловіків у шлюбі.

— До речі, я щось не помітила, чи гуляє Славко з однолітками, — подивилася на мене Аліса. — Мені здається, він весь час удома.

— Славко не грається в комп’ютерні ігри і йому нецікаво з ровесниками, — відповіла мама. — Він любить розмовляти з дорослими, дивиться дорослі фільми й читає все, що написали філософи про стосунки чоловіків і жінок. Ти чула, як він говорить? Як старий чоловік.

— Але ж це ненормально, — здивувалася Цицалюк. — У його віці хлопчики десь бігають, починають курити, цікавитися дівчатками, роблять якісь дурниці.

Якби батько не виходив у цей час із свого кабінету, а додивився фільм до кінця, то, може, усе б якось обійшлося, але він зупинив фільм, зайшов до зали і запитав:

— Ти щось хотіла?

— Женику, ти — ідіот, — обурилася мама. — Я хотіла, щоб ти вигнав із туалету кота.

Батько стояв і тільки посміхався.

— Ти — кретин! Ось хто ти!

Він тільки вдоволено реготнув.

— Ти — придурок!

— Нільс Бор теж був ідіотом, кретином і придурком, — відповів батько, — і заплутувався в елементарних рівняннях, які виправляли його учні, але це не заважало йому бути автором першої квантової теорії.

— Ну, при чому тут Нільс Бор? — обурилася мама. — їй-бо, Женику, ти якийсь неадекватний.

— То це я — неадекватний?! — аж підскочив він. — Я — неадекватний?!! Ну, в такому разі нам немає чого жити разом!

Він ухопив куртку, одягнувся, грюкнув дверима, і в квартирі настала така прониклива тиша, як пауза у «Дев’ятій симфонії» Бетховена.