Тіні в маєтку Тарновських

Любов Дєньга

Відколи батько втратив роботу в кафе «Старий рояль», домашні сварки у нас розпочиналися щодня із сходом сонця і тривали до ночі. Наша сім’я нагадувала утлий паперовий кораблик, якого каламутна повінь несла у відкрите море і будь-якої миті могла потопити, розірвати на шматки чи викинути на берег суворої дійсності.

Мама так допікала батька за його відірваність від життя і конфліктність, що він хапав ротом повітря, як упійманий сом, червонів, сопів і розводив руками. Сварки через гроші у нашому домі стали сімейним ритуалом. Щоб хоч якось зняти вдома напругу, батько влаштувався на погодинку в консерваторію, але заробляв там небагато. З появою на маминому горизонті Антося Птухи я не знав, як їх помирити, і кидався то до неї, то до нього.

Одного разу після уроків я зайшов у консерваторію. В цей день батько працював зі своїми студентами. Я поспішав, бо в нього закінчувалися заняття, і застав його, коли він уже виходив із консерваторії з якоюсь студенткою.

— У цієї музики є глибина, — почув я уривок його розмови. — До речі, знайомтесь. Мій син Славко.

— Любов Дєньга, — потисла мені руку.

— Дуже приємно, — промимрив я і роздивився цю особу ближче.

Була вона в джинсах, куртці кавового кольору і з рюкзачком. Я помітив, як часто поправляє вона рюкзачка, очевидно вважаючи, що так виглядає привабливішою, і зрозумів, що це в неї від нервів. Дєньга не особливо зважала на мою присутність, бо крутилася біля батька й задавала йому всякі безглузді запитання.

— А яка ваша версія найкращих піаністів усіх часів? — сказала, поправляючи рюкзачка.

— Це доволі провокаційна тема, — відповів батько. — Все так суб’єктивно.

Ми вийшли на Городецького й пішли до Хрещатика.

— Але ж існують рівні духовної сили. Скажімо, Ріхтер і Падеревський. Я маю на увазі за силою звучання, — і тут Любов Дєньга пронизливо вискнула, посковзнувшись на плитці. — Можна я візьму вас під руку?

Батько підставив їй руку і неуважно пробурмотів:

— Дивлячись у чому.

— Ріхтер у Шопені — просто монстр, — притулилась до нього.

І це мені дуже не сподобалося, особливо, як ця нахаба біля нього крутиться. Я для неї став надоїдливим комарем, що випадково причепився на вулиці. Дєньга прилипла до батькової руки, навіть не подумавши, що він не зобов’язаний вислуховувати після занять її нудні пасталакання.

— До речі, саме в Шопені Ріхтер стає штучним і непередбачуваним, — сказав батько. — Він зовсім не слухається автора. Це як Шекспір у постановці Андрія Жолдака, в якій від Шеспіра залишилось тільки ім’я, а все інше — режисерська вигадка.

— Хочете знати мій рейтинг? — запитала вона.

— У вашому віці, Любо, я теж складав рейтинги піаністів, а зараз розумію, що все це дуже умовно.

Коли ми спускалися в Трубу,[1] Дєньга, тріпнувши русявою кіскою, що нагадувала мишачого хвостика, несподівано запропонувала:

— Як ви дивитесь на те, щоб продовжити розмову в «Кафі»?

— А що це таке?..

— Кав’ярня в африканському стилі.

— Навіть не знаю, що вам сказати… — розгубився він.

— Сьогодні нам стьопочку дали, — вдоволено проспівала вона.

— Але плачу я. Домовились? — твердо мовив батько.

— Домовились, — тріпнула хвостиком. — От ви кажете на заняттях, щоб ми шукали свій стиль. Але що можна сказати світу після Штокгаузена і Дебюссі?

— У мистецтві завжди є що сказати, — відповів він. — Сучасний піаніст чи композитор має ставити надзавдання і реагувати на те, що відбувається в світі.

— У двадцяті роки минулого століття варто було молодому Шостаковичу написати Першу симфонію — і її відразу заграли в усьому світі, але уявити собі ажіотаж навколо випускника сучасної консерваторії просто неможливо, — зухвало подивилась на батька вона.

Він притримав дівчину за руку.

— Не рівняйте ті часи з часами інформаційного переситу. Інтернет, Любо, поставив крапку на класичній епосі, коли можна було легко стати класиком у будь-якому виді мистецтва. Теоретично будь-хто з нас може написати симфонію краще за Гайдна. Але практично у нас дуже мало часу на творчість, бо ж треба заробляти гроші, якось виживати, ходити в супермаркети, годинами просиджувати в інтернеті, віддаватися насолодам. Зрештою, ламати голову над тим, як звернути увагу пересиченої публіки на цю нову симфонію.

Мені вже набридли їхні нудні розмови, але Дєньга саме привела нас до кав’ярні з глинобитними стінами і скляним дахом, крізь який було видно шматок сірого осіннього неба.

— Одну каву з прянощами, одну з бергамотом і одну по-мексиканськи, — замовив офіціантці батько.

І коли Дєньга ходила в туалет, я поцікавився:

— Де ти взяв гроші?

— Одноразовий заробіток, — зам’явся він. — Вчора недалеко від «Лівобережної» у приватному садку грав на дитячому ранку.

— А ось і я, — вдоволено вмостилася за стіл Любов Дєньга. — Як смачно пахне!

Ще в консерваторії я зауважив усю безцеремонність цієї дівки, а в кав’ярні Дєньга просто нависала над батьком своїми великими настовбурченими грудьми в кофтинці кольору очищеного ківі. Ми розлили із кавників у чашки каву, і Дєньгу знову потягло на базікання:

— А що ви слухали, коли вчились у консерваторії?

— Наприклад, блискучі симфонії «Лірика» й «Ларго» молодого Євгена Станковича.

— Мені здається, що київський авангард — це просто набір звуків, — надпила каву Дєньга, демонстративно погойдуючи своєю товстою ніжкою в потертих джинсах.

Батько долив із кавника в чашку решту кави.

— Мені теж колись здавалося, що музика, складніша за Яніса Ксенакіса, це просто набір звуків. Але пройшло трохи років, я послухав різних композиторів, і мені багато що почало подобатись із сучасного. Я б із задоволенням пограв, скажімо, що-небудь Дьордя Ліґеті чи Олів’є Мессіана.

— Але для таких творів треба мати віртуозну техніку, — підсунулась до нього ближче Любов Дєньга.

— Володимир Горовиць, який був студентом нашої консерваторії, взагалі не надавав значення техніці. Він просто захоплено грав музику, що йому подобалася.

— Чесно кажучи, не розумію його шаленого успіху. Чим він брав?

— У Горовиця був прекрасний звук. Особливо в басах. Такі насичені баси, як у Горовиця, я більше ні в кого не чув. З такими басами він був недосяжний у виконанні органного Баха. Я слухав концерти Горовиця з грамплатівок. Це була власна музика, нетерпляча, експресивна.

Дєньга доторкнулася до батькової руки, ніби її найбільше цікавив Горовиць, а насправді безцеремонно до нього клеїлася. Здавалось: ще трохи — і ця штучка сяде йому на коліна.

— А ви чули хоч один його живий концерт?

— В 1986 році за рік до смерті Горовиця я слухав його в Москві. Могутні концерти, якими він славився замолоду, на старості змінилися на тиху задумливу гру. Це була музика старого піаніста, який узяв від життя все, що хотів.

— Кажуть, у нього був дуже високий темп.

Вона притулилась до батькового плеча і вдоволено заплющила очі.

— Якось Горовиць грав з англійським оркестром і йому не сподобалася флегматична гра музикантів. «Я з України і зараз покажу англійцям, що таке справжній темп», — сказав він. Після його гри музиканти були в милі. На жаль, — поглядаючи на годинника, завовтузився батько, — мусим із Славком вас залишити.

Але вона зреагувала на це по-своєму:

— А ви на метро?

— На метро, — кивнув батько, розраховуючись із офіціанткою.

— Тоді я вас ще трохи проведу.

На ескалаторі вона стояла попереду й трималась за нього, не вгаваючи говорити про піанізм та інші нецікаві речі.

«Які вони зануди», — подумав я.

— До речі, Горовиць відчував зміну погоди й називав себе ходячим барометром, — сказав батько.

— А ви це відчуваєте? — кокетливо запитала Любов Дєньга.

— Тільки у довгому підземному переході метро між станціями «Хрещатик» і «Майдан Незалежності». Коли має випасти дощ або сніг, там завжди змінюється волога, і я це відчуваю.

— То ходімо перевіримо.

— Іншим разом, — ввічливо відмовив їй.

— А це правда, що Горовиць не приймав ніяких рішень, а все вирішувала його дружина?

— Ванда Тосканіні своє життя посвятила кар’єрі Горовиця. Вона була скандалісткою і мала деспотичний характер.

Ми зупинилися на станції «Хрещатик» і чекали електропоїзда. Дєньга була весела й безупину тринділа.

— Я б теж посвятила життя такому чоловіку, — мовила вона, притуляючись до батька. — 3 деспотичним і скандальним характером у мене поки що проблеми, але, думаю, цьому можна легко навчитись.

Якраз підійшов наш потяг, і ми нарешті її здихались.

— Дякую за вечір. З вами було дуже цікаво, — поправляючи свого рюкзачка, вдоволено вискнула Любов Дєньга.

І коли поїзд рушив, мені здалося, що в останній момент вона передумає їхати додому, вскочить у наш вагон, вчепиться в батькову руку й буде знову цвірінькати про Горовиця, але в останню мить я встиг побачити помах її руки за вікном електропоїзда, який із шумом влітав у темний тунель київського метрополітену.