Тіні в маєтку Тарновських

В’ячеслав Шнайдер. Демони кохання в маєтку Тарновських

Любов багатолика. Її можна побачити в материнських очах, відчути в чесних чоловічих рукостисканнях, буддійських і євангельських текстах, у промовах пророків і віршах Вітмена. Така любов — вищий духовний прояв, здатний змінити світ, а не лише склад Верховної Ради. Вона робить це незримо, не терплячи надмірної патетики. Але наша сьогоднішня розмова буде про любов між чоловіком і жінкою як один із небагатьох притулків людського духу, що і в наші ринкові часи хвилює людське серце. І мова буде йти про любов у творчості Володимира Даниленка.

Невтолені людські пристрасті, спокуси й безодня кохання, порожнеча сучасної сім’ї — ці проблеми завжди були головними в творах Даниленка. Кохання в його прозі завжди трагічне. Його симпатії неодмінно там, де свобода й пристрасть, навіть хіть, але ніколи вони не були пов’язані з міщанським спокоєм і міщанським шлюбом. Даниленко не проповідує в своїх творах аморальність, а завжди пише про дефіцит любові, свободу любові, але при цьому не забуває сказати про небезпеку і порожнечу свободи, відділеної від любові.

Еротика, якої немало на сторінках таких книжок Володимира Даниленка, як «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа», «Кохання в стилі бароко», існує начебто сама по собі і здебільшого не має нічого спільного з єдністю душ. Його герої палають бажаннями, але ніколи не люблять, їм не дано любовної благодаті. Все, що у них є — це секс, красивий одяг, благополучність, комфорт. І це не якісь виродки, це всі ми, сучасні люди. Гарно одягнуті, напахчені парфумами, із напівмертвими душами. Можливі пристрасті, секс, але дуже рідко трапляється справжнє кохання. Існує лише тимчасово задоволене бажання. Нічого яскравого, сильного, справжнього, ніби глибоких почуттів узагалі не існує.

Такими любовними драмами переповнені оповідання Даниленка «Смак персика», «Нічний коханець», «Пізня шпанка», «Його джмелиний баритон», «Посмішка Савула», «Черемхова віхола», «У промінні згасаючого сонця», «Різдвяна казка», «Розбуди мене до Парипсів», «Знімок з лемуром».

Краса, благородство, часто виявляються безсильними. Справжні хіба що низькі бажання. Так, молода красуня Роксолана з оповідання «Жовті півники» тікає з власного весілля з примітивним і грубуватим молодиком, всі достоїнства якого зводяться до того, що він влаштовує її сексуально. Про це Роксолана розмірковує так: «Чим складніша в людини душа, тим важче їй живеться… тому я спокійно ставлюся до свого чоловіка. Його вистачає лише на заробляння грошей та задоволення статевого інстинкту, і це мене влаштовує».

Еротика для героїв Даниленка несе невеликі крихти радості, вона не поєднує серця і не рятує від самотності й порожнечі нашого світу. А життя багатьох героїв його творів — це сон, у якому пливуть тіні прекрасних і вишуканих, але смертоносних жінок і чоловіків, позбавлених енергії і сили духу.

Але в новій книжці «Тіні в маєтку Тарновських» перед нами постає зовсім інший Володимир Даниленко, що підійшов до проблеми любові раціоналістично й інтелектуально. Загадкові символи його магічного реалізму змінюються логікою, ясністю думки, теоретизуванням героїв.

Розповідь у повісті «Сонечко моє, чорне й волохате» ведеться від імені сина Лілі та Євгена Лунів, хлопчика Славка, якому нецікаво гратися з ровесниками, бо його захоплюють дорослі фільми та думки філософів про стосунки чоловіків і жінок. На його спостережливості й безпосередності тримається динаміка і пружність повісті. Ось як розповідає про свою матір цей підліток: «Ліля — це моя мама. Вона викладає німецьку мову в лінгвістичному університеті, має чверть ставки в університеті Шевченка, вечорами веде мовні курси в Інституті Ґете, підпрацьовує репетитором і перекладачем, коли в Кабмін приїжджають німецькі бізнесмени й політики, і пише докторську дисертацію. Моя мама — висока струнка брюнетка. У неї великі карі очі на півобличчя, і коли хтось уперше на неї дивився, то бачить тільки її очі». Про батька він говорить з більшою іронією: «Мій батько, звісно, ще той фрукт. Усі вважають, що він — дивовижний піаніст, але при цьому в нього просторовий ідіотизм, він не запам’ятовує імена людей, і ніколи нічого не чує». Ще більш відверта оцінка Євгена Луня в оцінці його тещі, поданій зі слів Славка: «Вона говорить, що його цікавить лише музика, мама і я. Все інше він не помічає і пропускає повз вуха, бо воно йому, як каже баба Соня, не тра».

Не відзначається Славків батько й особливими стараннями допомогати дружині. При цьому Євген Луньо — блискучий музикант, відданий мистецтву, особистість із усіма достоїнствами і недоліками такого типу людей — митців від Бога. І, звісна річ, з часом любовний човен починає все частіше натикатись на рифи побуту. Дружина втомлюється долати безконечні труднощі, боротися з бідністю, у сім’ї починаються сварки й конфлікти. Хоча шлюб між Євгеном Луньом та Лілією Маціборко розпочинався з романтичного захоплення двох молодих людей.

Герої повістей нової книжки Володимира Даниленка «Тіні в маєтку Тарновських» полюбляють теоретизувати на тему шлюбу. В обох повістях відчуваються інтелектуальні пошуки письменника, добре знайомого з класичним психоаналізом та гуманістичною психологією. Спробуємо трохи потеоретизувати і ми.

Ще древні греки намагались класифікувати кохання, виділяючи Ерос — пристрасне, чуттєве кохання; Сторге — любов-дружбу; Людус — кохання-метелик із частою зміною сексуальних партнерів; Прагму — кохання з розрахунку, коли чоловік вибирає дружину, з якою йому буде зручно жити. Греки виділяли й інші види любові та різні поєднання названих типів: наприклад, «людистичний ерос», «сторгічний людус» тощо.

У наш час такі погляди виглядають, звісно, дещо наївно і спрощено, адже любов набагато складніша й ірраціональніша. Втім, спрощеними і наївними є будь-які теорії любові.

По-новому подивився на проблему любові у двадцятому сторіччі творець гуманістичного психоаналізу Еріх Фромм. Відомий філософ і психоаналітик вважав, що любов — найвища цінність, вирішення головної проблеми людського існування, вихід із самотності й страху, з неврозів та інших внутрішніх проблем. Любов — це не самопожертва, а навпаки — вище щастя та самоствердження. Там, де немає любові, з’являються викривлені форми людського духу, що намагається компенсувати цей дефіцит: безумство й садизм, нічим не контрольоване властолюбство й патологічна жадібність, тяга до самовбивства і релігійний екстремізм, страх і ненависть. Більшість найганебніших пороків та найстрашніших бід людства — від нестачі любові. А відтак любов — це те, що не можна нічим замінити, це — жива вода життя.

Чому ж у світі так не вистачає любові? Тому, відповідає Фромм, що любов насправді не дається так просто, як думає більшість людей. Любов — не тільки емоції, не ідеалізація того, кого любиш, не сентименти. Любов — це насамперед увага й розуміння, зосередженість і воля, піклування та допомога. Зрештою, це мистецтво, якому потрібно вчитися все життя.

Якщо ці ідеї Фромма застосувати для аналізу повісті «Сонечко моє, чорне й волохате», то не виникає сумнівів, що Євген Луньо любити по-справжньому не вміє, хоча, звісно, автор, дружина й читач багато що згодні вибачити непристосованому до життя піаністу. Луньо обожнює свою дружину, але в нього немає сили волі їй допомагати.

Ще один образ твору — подруга Лілі — Аліса Цицалюк, жінка-невдаха, розчавлена особистістю владної матері. Якщо Ліля — вільна й цілісна натура, то Аліса не може любити, їй заважає міщанська обмеженість, міщанський егоїзм, який не бачить життєвих переваг у любові. Цицалюк автор показує смішною в своєму раціоналізмі й практичності, що не мають нічого спільного з повноцінним життям.

Не менш комічним у повісті є начебто «сильний» чоловік Антось Птуха — конкурент Євгена Луня в боротьбі за серце Лілі. Птуха — комерційний художник, прагматик, який непогано заробляє на дешевих картинах, але не знає що таке справжнє мистецтво. До того ж, Птуха самозакоханий егоїст і позер, поверхова і неглибока людина.

Ображена егоїзмом чоловіка, Ліля піддається зовнішній ефектності Птухи і стає його коханкою. А слабохарактерного Луня підбирає студентка. У відчаї син пересвареного сімейства звертається до експерта кохання, філософа Левка Ребкала й отримує таку відповідь: «Якщо ваша мати належить до жінок вищого ґатунку, в звертанні до яких пасує не пані, як кажуть у нас, шанобливо звертаючись до заміжніх жінок, а донна, як це прийнято в Італії чи Іспанії, то вона залишиться з вашим батьком, — сказав Ребкало й обережно поклав голову на спинку шкіряного крісла, щоб, бува, випадково не звернути собі в’язи. — Донна — жінка шляхетна, створена для чоловіка художнього типу. Як ювелір, що може відрізнити діамант від підробки, донна відразу відрізняє талановитого чоловіка від звичайного. Вона шукає серед чоловіків неординарну особистість і, зачарована талантом, готова бути з ним до кінця. Хоча, мушу зауважити, деякі з них бувають колючими, гострими на язик, із складним характером. Донні одержимий талантом чоловік важливіший, ніж просто чоловік, від якого вона може народити дітей. Для такої жінки ваш батько — той, хто допоможе їй бути собою, а для нього вона — жінка, яка роздмухує в ньому талант і гріється в його променях». І Ліля виявляється донною, а цинічний прагматик Птуха дістає облизня. Чорт забирай, як приємно читати про це в наш час, коли донни зникли разом із лицарями! І якою красивою в повісті постає ідея донни!

У повісті «Тіні в маєтку Тарновських» зображено інший тип сім’ї. Добропорядні буржуа Тадей і Алла Швагуляки, що живуть у серйозному (як це занудно!) і досить таки міщанському шлюбі, несподівано починають відчувати все більшу взаємну байдужість. Першою цей фальш у стосунках виявила Алла, коли сиділа з чоловіком в оперному театрі біля літньої австрійської пари. Втім, краще зацитую цей фрагмент: «Високий чоловік років сімдесяти мовчки тримав у великій долоні руку своєї принишклої дружини. Алла подивилася на австрійську пару, на старого чоловіка, вся постава якого випромінювала глибокий внутрішній спокій. На його обличчі було написано: ця літня жінка — найдорожче, що є в нього. Вона перевела погляд на Тадея і зауважила: в її чоловікові не відчувалося впевненості, що він живе саме з тою жінкою, з якою все життя мріяв жити».

Але справжнім випробуванням для Швагуляків стає їхня спальня, яка виявляє всю штучність шлюбу за розрахунком. Втрачає інтерес до Алли й Тадей. Подружній корабель їхнього зовнішнього благополуччя починає зазнавати катастрофи. Щоб врятувати шлюб, подружжя звертається до психотерапевта Олександра Менделя. Розгорнутий на сторінках повісті психоаналіз стає відвертою картиною внутрішнього життя героїв та їхніх батьків. Виявляється, ось за якими критеріями підбирав собі дружину Швагуляк: «Тадей був із греко-католицької родини, де шанували сімейні цінності. Йому потрібна була інтелігентна жінка з традиційної української сім’ї без радянських рудиментів. Алла була саме такою».

Якщо йти за давньогрецькою класифікацією, то шлюб героїв — справжня, в чистому вигляді Прагма. Як тут усе розсудливо, прораховано, раціонально і як мало тут душі! Герої вибрали один одного, як вибирають банк чи страхову компанію. Але не будемо приписувати буржуа принципової нездатності любити, хоча для тих, хто не належить до богів нашого суспільства, це дуже спокусливо. Легко перемагати буржуа на папері, а спробуйте зробити це в житті! Тож стримаємо роздратування, викликане безправ’ям і бідністю, бо є у пари Швагуляків і немало чеснот. Тадей і Алла — не бездушні, не безсовісні, не патологічно скупі.

Вони — звичайні сучасні люди. Втративши інтерес до Алли, Тадей не перестає піклуватись про неї, та й Алла не спішить кидатися в обійми інших чоловіків. У них немає особливих пристрастей, але є совість і здоровий глузд. Соціально такі люди потрібні й корисні, але внутрішньо вони спустошені й самотні.

Міщанство — категорія позакласова, це визнавали навіть у радянські часи. Власне, людей із такими поглядами на кохання і шлюб, як Тадей і Алла, можна зустріти серед інтелігентів, робітників, селян, бандитів (у сучасній Україні цей клас навіть володіє великим капіталом і править країною), буржуазії. Міщанством наповнені всі соціальні верстви. Але кожне міщанство має свій колорит, і Даниленко, далеко не лівий за світоглядом письменник, не може стримати іронічної посмішки, спостерігаючи за внутрішніми проблемами буржуа: «Тадей Швагуляк думав, що ці сеанси дуже недоречні, особливо зараз, коли робота потребує пильного контролю. Він розширював мережу бутиків, але не вистачало продавців, які могли б цікаво розповідати і захоплювати покупців колекціонуванням дорогих вин. Подумав, що було б непогано найняти продавцями поетів, які могли б метафорами розпалювати колекційні пристрасті покупців». Так думає під час сеансів психоаналізу власник мережі київських винних бутиків. А ось що тримає біля Тадея Швагуляка його дружину Аллу: «Вона хотіла жити з Тадеєм і виконувати роль добропорядної дружини, щоб він при цьому зробив її співвласницею своїх грошей і статків».

Під час сеансів психотерапевт Олександр Мендель, уособлення єврейского інтелекту (і єврейського практицизму), знаходить першовитоки сімейної дисгармонії. Тадей Швагуляк зізнається йому в своїх грішних помислах: «Мене завжди вабили розпусні, злі, аморальні жінки, але мій розум і виховання не дозволяли мені в цьому зізнатись. Я розумів, що з такою жінкою нормальної сім’ї не створиш». А далі Швагуляк стає ще відвертіший: «Я хочу шалену жінку, яка вміє це приховувати. Про таку жінку я мріяв усе життя, добропорядну в сім’ї і розпусну в ліжку».

А коли сеанси виявилися безсилими повернути навіть звичайний сімейний секс, Тадей Швагуляк звинувачує в усьому дружину: «Та пісна вона мені! Така у всьому правильна, аж нецікава!». Отже, гроші, як переконується подружжя, не всесильні. За них не можна купити любові й справжньої пристрасті.

Врешті Алла починає розуміти, що причини несумісності з Тадеєм закладені її матір’ю, яка все життя гамувала пристрасті своєї доньки, залякуючи, що коли вона піддасться почуттям, то нічого в житті не доб’ється і залишиться на соціальному дні «….все життя моя мати хотіла несамовитого кохання. їй потрібний був пристрасний романтичний чоловік, а не делікатний і м’який тато. Вона відчувала, що в мені є її темперамент, тому з дитинства лякала й віднаджувала мене від великих пристрастей, бо добре знала, що великі пристрасті тягнуть за собою великі страждання. Самодисципліну і контроль над почуттями вона виховувала в мені з раннього дитинства. Я боялася почуттів і хотіла їх, і це розривало мою душу. Я жила, як черниця, гамуючи в собі вогонь кохання. Боялася навіть мріяти про інших чоловіків. Ось що робило мене нещасною. І коли я нарешті досягнула того, про що мріяла, зрозуміла, що пружина, яку багато років заганяла в себе, почала розкручуватись у мені й ранити моє серце. Це тільки збоку здається, що в нас із Тадеєм ідеальна сім’я. Насправді він і я глибоко нещасні. Ми не можемо розлучитись і не можемо бути щасливими. Розуміючи це, ми жаліємо одне одного і воліємо повернути хоча б те, що єднало нас на початку знайомства».

Яскрава фігура повісті «Тіні в маєтку Тарновських» — єврей Олександр Мендель, психоаналітик, такий собі київський Фрейд і Фромм в одній особі. Мендель — справжній професіонал, інтелектуал, глибока людина, правда, меркантильна. Даниленко тут частково віддає данину традиційним українським міфогемам стосовно євреїв. Втім, як же малювати єврея в нашому культурному космосі? Однак в антисемітизмі автора повісті не звинуватиш, адже Мендель проповідує високі та благородні погляди на любов і є певною опозицією стосовно прагнень Тадея: «Кохання — це і є найбільш руйнівна катастрофа, після якої люди втрачають роботу, бізнес, покінчують життя самогубством чи потрапляють до божевільні, — поправив складки халата Мендель. — Ви плутаєте любов з коханням і не використовуєте переваги, які дає вам ваша мова. Кохання проходить, як алкогольне сп’яніння, а любов — це те, що залишається. Кохання неможливе без сп’яніння, тому в давніх греків воно було пов’язане з діонісійським культом. А якщо після сп’яніння приходить тверезість і залишається щось, і це щось набирає інших форм, то це вже любов». Відповідаючи Швагуляку на питання, що таке любов, Мендель пояснює, що вкладає в це поняття те, «що глибше за пристрасть… співчуття, повагу, залежність, бажання допомагати, вести домашнє господарство, народжувати і виховувати дітей». І додає такий своєрідний психологічний тест: «Якщо після бурхливої ночі насолод від жінки хочеться втекти, це означає, що між вами немає любові». Мендель говорить про те ж, що і Фромм: про високу, терплячу, надійну любов.

Романтичними фарбами змальовано красеня-актора Дениса Пуленка, в якого закохується Алла. Вона хоче вирватися з ним на волю, до романтичного, пристрасного кохання, про яке все життя мріяла вона та її мати. А Тадей прагне розкомплексованої, розпусної, аморальної жінки. Він рветься в пекло, де його чекає Ліліт, зустріч із якою обіцяє полум’яне блаженство, несамовиті пристрасті й душевні катастрофи.

Сексуальну тему повісті «Тіні в маєтку Тарновських» яскраво виражає образ режисера Бея, розумної, цікавої людини, щоправда, охопленої несамовитою хіттю. Завдяки монологам Бея в повісті з’являється образ демонічної сексі української літератури Марка Вовчка, котра подається як фатальна жінка, кар’єристка, серцеїдка, жінка-вамп, яка шлях до літературного олімпу прокладає через спальні впливових чоловіків. Ось як коротко й переконливо розповідається про еволюцію Марка Вовчка від юної дівчини до левиці літературних салонів: «П’ятнадцятирічна Марія вже була досвідченою спокусницею, здатною закрутити голову будь-якому чоловіку. У двадцять років у її колекції вже були українські, російські, польські, єврейські, італійські, французькі, німецькі, англійські, іспанські чоловіки, які перекладали її твори різними мовами, водили в літературні салони, друкували захоплені рецензії, брали в далекі мандрівки, дарували діаманти і свою пристрасть». Своєю прагматичною і цілеспрямованою поведінкою Марко Вовчок викликала заздрість і лють інтелігентних жінок імперії. Коли письменниця добилася визнання завдяки старшим і впливовим чоловікам, вона перекинулася на молодших чоловіків. У повісті про це сказано так: «Її терпіли, доки морочила голови старшим чоловікам, та коли вона взялася за молодших, що за віком годились їй у сини, і ці почали через неї стрілятись, труїтись, вішатись, проти неї збунтувались усі інтелігентні жінки Російської імперії».

Риси демонічної жінки закладено в образі танцівниці Ольги Фафлей, що, як і Марко Вовчок, розбиває чоловічі серця. Це той тип жінки, про яку все життя мріяв Тадей Швагуляк. Це жінка, яка поєднує в собі і риси російської дівчинки з військового гарнізону, що кинула в річечку обгортку з морозива, зневаживши етикет у громадських місцях, і Оксану Дронь, яка вкрала в крамниці ляльку, і всіх розпусних жінок, що їх Тадей бачив у фільмах. Танцівниця Ольга Фафлей, ця «дівка без кісток», як охарактеризувала її Алла, має не тільки гнучке тіло, а й розкомплексовану поведінку і зневажає традиційну мораль.

Чи не проповідує автор аморалізм? Цілком можливо. Після фіналу повісті «Тіні в маєтку Тарновських» невідомо, чим закінчиться сімейний розрив Швагуляків. Але хіба морально жити й мучитися через невтолені бажання? І чи потрібно це Богу? Хто достеменно знає, що таке добре й погане в коханні? Ми, що дожили до двадцять першого століття, бачили, як змінювалися погляди на дозволене й недозволене у двадцятому столітті. І хто знає, що стане нормою в майбутньому?

Академік Ігор Кон, що вважався найбільш авторитетним (і мало не єдиним гуманістично спрямованим) радянським сексологом, у свої книжках розповідає про те, яким було сексуальне життя людства в різні історичні епохи. На думку Кона, давнє слов’янське язичництво не відзначалось ні надмірною розпущеністю, ні особливою свободою сексуальної моралі. Сексуальність вважалася позитивним явищем. Були оргіастичні свята, коли чоловіки й жінки купалися голими. Існувало поклоніння фаллічному богу, божествам плодючості. Язичництво не розпутне, але пронизане еротизмом. Таке і грецьке поганство.

Християнство, як і його родичі — мусульманство та іудаїзм — сексуально репресивні релігії. Кон приводить неймовірні в наш час приклади сексуальних заборон, які практикувала впродовж століть християнська церква. Так, суворо регламентованими були сексуальні пози, серед яких єдиною правильною вважалася «місіонерська», коли жінка лежить на спині, а чоловік — на ній. Ця поза символічно підкреслювала владу чоловіка над жінкою. А жінка зверху під час злягання вважалася на християнському Сході і Заході великим гріхом і вимагала покаяння на строк від трьох до десяти років з численними земними поклонами. Інтромісія ззаду заборонялась, мінімальною карою за це були шістсот земних поклонів, а максимальною — відлучення від церкви. Феляція і кунінгулус були серйозними гріхами, за яких вимагалося від двох до трьох років посту, майже як за перелюб. Звичайний глибокий поцілунок також був гріховним, щоправда карався відносно легко, лише дванадцятьма днями посту.

Жодну церкву в наш час не хвилюють сексуальні пози. За декілька десятиріч стало нормою співжиття без реєстрації в загсі (жахлива річ з точки зору ортодоксальної християнської моралі). Щодо гомосексуалізму, то особисто Кон, наприклад, пропонував трактувати його не як «патологію» і «відхилення», а як «особливість» людини, чим викликав несамовиту лють представників багатьох впливових кіл Росії. Кон науково доводив, що певна кількість людей у будь-якому суспільстві при будь-якому вихованні обов’язково матимуть гомосексуальну орієнтацію.

Протягом історії людства сексуальність звільнялась і знову табуювалась безліч разів. Вижати з людини всі соки на виробництві за рахунок її любовного життя намагались і на буржуазному Заході, і в сталінські часи.

Втім, повністю звільнена сексуальність в епоху Відродження призводила часто до дикої аморальності. Словом, сексуальність — це завжди проблема. Людина, а не держава, не суспільство вирішує, що погано, а що добре в цій тонкій сфері людських стосунків. Людина, а не церква, яка занадто часто говорить від імені Бога. Але вирішення ніколи не буде безпроблемним!

А ось і відносно нове явище — сексуально відкритий шлюб, тобто такий, при якому подружжя визнає один за одним право на сексуальні зв’язки поза сім’єю, бо задовольнити один одного ця пара не може.

Звісно, що такі шлюби були й раніше. Мендель наводить Тадею Швагуляку приклад напіввідкритого шлюбу Володимира Винниченка та Розалії Ліфшиць: «Розалія Ліфшиць була мудрою жінкою. Вона водила дівчат до Винниченка, Винниченко з ними кохався, але залишався з Розалією Ліфшиць».

Чи не до відкритого шлюбу рухаються герої повісті «Тіні в маєтку Тарновських»? Фінал повісті показує, що це можливо. З могутньою силою їх притягує демонічне.

Наукова психологія не знає, що таке демонічне. Для психоаналізу існують поняття мазохізму й садизму. Однак література, театр, кіно і просто життя бачать це по-своєму, а інтуїція нашіптує, що ці речі так просто не пояснюються… Ми відчуваємо, що життя без Дона Жуана, Печоріна, Манон Леско, Кармен було б біднішим, втратило б еротичні фарби. А що б робило без них мистецтво?! І ось філософ щось бурмоче про «метафізичну й еротичну загадку зла», художник малює демонів і чарівних чортиць, а письменник створює образ демонічної жінки.

І Ліля з повісті «Сонечко моє, чорне й волохате», і Алла з повісті «Тіні в маєтку Тарновських», здавалося б, цілком звичайні земні жінки без найменших ознак демонізму. Але саме їхнє пристрасне бажання кохати і бути коханими робить їх незвичайними. Найбільш демонічна жінка в книжці — танцівниця Ольга Фафлей із повісті «Тіні в маєтку Тарновських». Це тип жінки, що знищує чоловіків, роблячи їх жертвами пристрасті. І на вогник Фафлей зачаровано летить Тадей Швагуляк.

Ключем до багатьох жіночих образів у творчості Володимира Даниленка є його стаття «У пошуках демонічної жінки», присвячена творчості Валерія Шевчука.[6] Демонізм Даниленко розглядає як силу, що пробуджує до життя. Втім, дозволю собі його востаннє процитувати: «… демонічні пристрасті пробуджують волю до життя, очищують почуття між чоловіком і жінкою від рутини буденності. На думку Сократа, демон сидить у кожній людині. І оскільки демонічне знаходиться за межами добра і зла, то воно пов’язане з силами природи і піднімається від основ буття. Аристотель вважав, що бути щасливим — це значить жити в гармонії зі своїм демоном».

Що сказав би з цього приводу Еріх Фромм? Думаю, щось на кшталт: «Демонів можна любити, але не потрібно їм підкорятись і ставати їхніми рабами». Цим не зовсім безпечним, але доволі обнадійливим висновком, хочеться закінчити свої роздуми.

В’ячеслав Шнайдер