Тіні в маєтку Тарновських

Скандал із Кремпохою

Вранці, після святкової вечері з Алісою, мама розклала на столі гроші, що приніс батько, десять стосиків по тисячі, й радісно сказала:

— Боже, як добре! Десять тисяч гривень за один місяць. Я зможу кинути репетиторство й Інститут Ґете і зайнятись нарешті докторською дисертацією.

А батько сидів у кріслі й дивився, як вона захоплено перебирає гроші. У цей момент він нагадував первісного мисливця, що приволік у свою печеру впольованого вепра. Мамина радість роздмухувала вогонь його чоловічого самолюбства. Він був задоволений, що після трьох років безгрошів’я сім’я почала дивитися на нього з трепетом, як на справжнього чоловіка.

Батькові дивацтва іноді заважали помічати в ньому ті чесноти, які не завжди можна було знайти в інших чоловіків. Особливо маму дратував батьків пунктик щодо газової плити.

— Якби серед усіх фобій у психіатрії треба було дати назву страху, пов’язаного з газовою плитою, то кращої назви за комплекс Луня годі й шукати, — казала мама.

Коли батько виходив із квартири, то цей ритуал, скажу я вам, був не для тонкошкірих. Спочатку він ішов на кухню, присідав, довго дивився на газові конфорки, запитував:

— Газ виключений? — і невпевнено додавав: — Здається, виключений.

Але за тональністю відповіді відчувалося, що він не йме віри своїм очам. Одягався, знову йшов на кухню, ставив перед плитою стільця, сідав, втуплювавсь у газові сопла і заклякав. В такі моменти він нагадував коропа на дні водяної ями, що впадає в глибоку зимову сплячку. Мені здавалося, що в нього уповільнюються серцебиття, дихання і рух крові, а на шиї випинаються жили, схожі на зябра, знижуються температура тіла й електрична активність мозку. І коли я нетерпляче покашлював, повертаючи його до дійсності, він здивовано дивився на мене, наче вперше в житті, згадував, хто я, і розгублено бурмотів:

— Мабуть, вже підемо.

Ми йшли на вулицю, але чим далі відходили від будинку, тим невпевненішою ставала його хода. Нарешті батько зупинявся, хапав мене за руку й просив:

— Зачекаєш на зупинці? Мені треба повернутись.

Я знав, що він прибіжить додому, зайде на кухню, відірве шматок газети і над кожною конфоркою буде перевіряти, чи не загориться папір.

Минулого літа між батьками розгорілася сварка, що зіпсувала нам літній відпочинок. На початку серпня ми зібрались до моря, в Залізний Порт. Відвезли Бахуса бабі Солі, спакували валізи і зібрались у дорогу. Наш потяг відходив близько десятої вечора. За дві години батько почав заклопотано заходити на кухню й перевіряти газову плиту. Нарешті ми витягли валізи з квартири, сіли на маршрутку, доїхали до метро й за півгодини до відправлення вже були в своєму купе. Всю дорогу батько думав про щось своє, і коли до відправлення залишилось п’ять хвилин, кудись вийшов. Спочатку ми думали, що він стоїть на пероні, потім, що зайшов у тамбур. Але через п’ятнадцять хвилин подорожі мама почала підозрювати найгірше. З батьком не було телефонного зв’язку. Телефонний оператор відповідав, що він поза зоною досяжності. Нарешті через півгодини з ним вдалося з’єднатись.

— Ти де?!! — закричала мама.

— їду додому, — почувся його відчужений голос.

— Це ж чого?!

Він мовчав, тільки десь на лінії чувся шум мотора і віддалений жіночий сміх.

— Що сталось? — істерично вискнула мама.

— їду перевіряти газ, — нарешті видушив із себе.

— Ах ти ж, Господи! Який газ? То є в тебе олія в голові чи нема?

Всю дорогу її тіпало в істериці, і вона не знаходила собі місця.

— Щоб у тридцять сім років бути таким ненормальним! Ні, я цього так не залишу! Після повернення або розлучення, або хай іде до психіатра!

О десятій ранку ми приїхали в Херсон, перетягли свої сумки до автобуса, приїхали в Залізний Порт, поселились, і тільки через день, коли вже встигли засмажитися на сонці, з’явився батько.

— Я всяке бачила! — обурювалась вона. — Але щоб таке… Чому ж ти не приїхав учора?

Ми сиділи на березі моря, батько дивився, як бовтаються у воді малюки, як гавкає, наскакуючи на пінисті хвилі, білосніжна болонка, і мовчав.

А я думаю, що він добу сидів навпроти газової плити і спостерігав, чи не з’явиться синя газова квітка, заради якої він утік із купе.

Коли батько був на першому курсі консерваторії, з ним трапився випадок, який на все життя застряг у його свідомості. На початку літа його запросив пожити в своїй квартирі на Русанівці київський однокурсник Олесь Бурденко, батьки якого поїхали відпочивати в Одесу. Теплого літнього вечора батько з Бурденком гуляли набережною і познайомилися з високою білявою дівчиною. Запросили її до кафе і довго сиділи, пили вино, розважали історіями про музикантів. Потім Бурденко вирішив провести її додому, а батько поїхав на квартиру. Спочатку він грав на піаніно, а тоді зайшов на кухню, знайшов крахмал і вирішив зварити кисіль. Запалив газ, поставив емальовану каструлю з водою, увімкнув телевізора, ліг на диван і заснув. Вода закипіла, залила газ, а батько спить. Газу находить усе більше і більше, а батько спить. У цей час Бурденко провів дівчину на Караваєві Дачі і повернувся додому в гарному настрої. Зайшов у квартиру, бачить, що батько спить. Принюхався — наче чути запах газу. Зазирнув на кухню, закурив — і відразу пролунав вибух, яким вибило двері, вікна, а Бурденка викинуло з третього поверху, але він благополучно упав на бузкове дерево і цим врятувався від переломів і каліцтва. З переляку батько прокинувся: вікон нема, двері у вітальні зірвані з петель, а внизу верещать дівчата, що цілувалися з хлопцями на лавочках. Якби Бурденко прийшов пізніше, батько вчадів би від газу, і не було б мене. Від того, що накоїв, батько ледь з глузду не з’їхав. Виходило, що Олесь Бурденко запросив його на свою голову додому, врятував йому життя, а батько знищив його квартиру і ледь не скалічив. Після того випадку батько все літо грав на сільських весіллях, щоб заплатити за ремонт квартири на Русанівці.

З того часу страх перед газовою плитою поселив у батьковій голові ще одне дивацтво, якого ніхто не міг витерпіти, крім мене, звичайно.

Але для чого згадувати торішній випадок, якщо те, що відбулось у цьому році, коли в нас усе нарешті налагодилося, струснуло нашу сім’ю сильніше за Таншанський землетрус.

Згодом мама казала, що, радіючи батьковим грошам, перестаралась. Як зараз пам’ятаю її обличчя, коли вона розкладала гроші на столі, перераховувала і захоплено говорила:

— Хоч би не почув ніхто, як я тішусь, і не зурочив.

Та після цих слів батька вигнали з кафе «Старий рояль».

Після третьої зарплати мама кинула своє репетиторство й Інститут Ґете. І як тільки вона це зробила, у батька виник конфлікт з адміністратором кафе Кремпохою.

З появою батька в «Старому роялі» почала збиратися публіка з усього Києва. Якщо раніше до кафе заходили урядові чиновники й депутати парламенту, то незабаром усе частіше почали навідуватися студенти консерваторії, музичні критики і просто скромно одягнута інтелігенція, для якої гра батька стала викликом снобістським смакам пихатого буржуазного Києва.

Я був свідком сварки батька з Кремпохою. Того вечора всі столики в кафе були зайняті. Я примостився в куточку за барною стійкою, куди заздалегідь посадила мене офіціантка Катруся, ніби передчувала небачений аншлаґ. Незабаром усі столики були зайняті, а відвідувачі все підходили й підходили.

— Вибачте, у нас нема вільних місць, — сказала Катруся.

— Ми прийшли послухати музику, — поправляючи окуляри, відповів худорлявий хлопець. — Не будете проти, якщо ми тут постоїмо біля барної стійки? Чотири кави і один зелений чай без цукру, будь ласка.

Батько бачив, що відвідувачів заходить усе більше й більше і що вони чекають його музики. Катруся піднесла йому традиційну чарочку коньяку, він опустив руки на клавіші й почав грати. Його музика нагадувала тихі краплі, в яких відчувались велич і тривога.

— Сильвестров, «Постлюдіум», — сказав худий молодик.

— Я чула це у фільмі Франсуа Озона «Час прощання», — прошепотіла русява дівчина. — Музика на грані тиші.

— А то хіба не лисина Валентина Сильвестрова?

— Де?

— А он за столиком з кавою?

— Здається, він. Як пафосно сидить!

— Він грає заборонений колишньою владою київський аванґард шістдесятих років.

— Ціхо! Дайте послухать…

Батько замовк. У кафе стояла напружена тиша. Тільки почулося, як хтось поставив на стіл чашечку кави. І тоді він заграв щось динамічне й гучне. Я побачив, як у кутку побуряковів повний чоловік у костюмі від Бріоні, підвівся й підійшов до Катрусі:

— Мені адміністратора.

— Зараз покличу, — відповіла вона.

Біля чоловіка в костюмі від Бріоні з’явився адміністратор кафе Кремпоха.

— На що ви перетворили кафе?! — запитав він Кремпоху, перекрикуючи батькову гру. — Раніше тут звучав добрий шансон. А це що? Музика?! Це чорт зна що! Подайте мені рахунок!

Катруся злякано забігла за стійку, подивилась на монітор і принесла рахунок. Чоловік простягнув їй п’ятсот гривень.

— Здачу не треба, — сердито вийшов із кафе.

Після музичної паузи Кремпоха підкликав батька і прошипів йому в обличчя:

— Це що, гра на нервах?!

— Що ви маєте на увазі? — стримано запитав батько.

— Що ти грав?!

— Двадцять другу прелюдію Карабиця.

— Через тебе тільки що я втратив нашого постійного клієнта, — важко дихав Кремпоха. — За одне його відвідування кафе заробляло більше, ніж за всіх студентів, які поприходили сьогодні, щоб послухати твою малохольну музику.

— Як ви зі мною розмовляєте?! — обурився батько. — Я записав власну транскрипцію двадцяти чотирьох прелюдій Шопена.

— До сраки твій Шопен! — закричав Кремпоха. — Ти перетворив «Старий рояль» на чорт зна що! Сюди почала злазитись усяка бідна шушваль, в якої гроша ламаного за душею нема. А нам потрібна така музика, щоб приходили солідні люди.

Він зайшов за шинквас, відрахував гроші і, бризкаючи слиною, простягнув батьку:

— Ось за п’ять днів роботи у цьому місяці — 1666 гривень і 66 копійок. І щоб більше тебе я тут не бачив.

Батько мовчки взяв гроші, подивився на переповнене кафе, на студентів, що були свідками цієї розмови.

— Пішли звідси, — підштовхнув мене до дверей.

Ми вийшли на Шовковичну і перейшли на протилежний бік вулиці. Дув пронизливий холодний вітер. Біля верби Аї я звів коміра в куртці й запитав:

— Що ти скажеш мамі?