Таємниця піратських печер

Розділ XIV НЕАБИЯКЕ ВІДКРИТТЯ

Діставшись до скелі Корсара, близнята спіткали Ірму та Енріке. Пепе приєднався до них. Тепер археологи з хлопчиком були у вузькому тунелі Довгої печери. Вони вже обстежили більше половини скелястого грота. Чоловік освітлював долівку метр за метром і раз у раз нагинався, ретельно вивчаючи глинисту землю.

Пепе вичікував слушної нагоди і нарешті зважився:

— То ви шукаєте кераміку сібонеїв? — спитав він уд_авано наївно.

— Кераміку сібонеїв? — перепитав Енріке, не відводячи очей від освітленої ділянки землі.— Хто тобі таке сказав?

— Ірма, — лукаво відповів хлопчик.

— Я? — засміялася жінка. — Я не могла тобі такого сказати. Сібонеї гончарства не знали. Ми шукаємо гончарні вироби таїно.

— А ще маємо надію знайти якесь знаряддя, — додав Енріке.

«Невже я помилився?»— подумав хлопчик, вже не такий певний того, що саме сказала жінка минулого разу.

Лишивши брата з археологами, Пако у супроводі Мочіти подався до Лійкуватої печери. Цього разу хлопчик був добре споряджений. З допомогою ліхтарика він дістався до кінця печери. Що його найбільше затримало, так це пошуки виступу, щоб прив’язати мотузок, по якому йому потім доведеться вибиратись. Мочіта тим часом греблася в кутку й гарчала.

Нарешті хлопчик прив’язав мотузок і закинув кінець в отвір. Потім узяв ліхтарик, підпертий каменем, і посвітив униз: дно було неглибоко. Причепивши ліхтарик до пояса, Пако обережно зсунувся в отвір і стрибнув.

— Неглибоко, — казав сам до себе.

Потяг за мотузок. Тримався добре. Хлопчик пов’язав на ньому вузли, щоб легше було вилазити назад. Після цього взяв ліхтарик і обвів променем довкола себе. Яма була широка. Глина поступалася місцем каменю, а з одного боку стіни не було.

«Тунель», — подумав хлопчик.

Йому довелося нагнути голову, щоб вільно пройти по ньому. Через кілька метрів стеля понижчала, і це змусило його зігнутися, але далі знову повищала.

«Я йду до берега», — подумав він.

Тунель тягнувся в напрямку моря паралельно з печерою, що була нагорі. Хлопчик уже чув шум прибою. Ліхтарик світив тьмяно — орієнтуватися було важко. Він забув поміняти батарейки, хоча іі привіз до селища нові.

Пако почув шум моря ближче, і через кілька кроків тунель несподівано перейшов у печеру. Звідкись долинав плескіт води. Проте слабке світло не діставало до неї.

Хлопчик обережно рухався вперед, орієнтуючись на шум. Скелясте дно було вологе і слизьке. Раптом він відчув, що промочив ноги. Посвітив униз і побачив, що підошви черевиків у воді. Пако витягнув руку з ліхтариком, і тьмяний промінь освітив маленьке озерце в печері. По гладіні іноді котило невелику хвилю.

— Неймовірно, — тихо промовив він, а відлуння повторило:

— …мовірно… вірно…

«Ця печера сполучається з морем попід землею, — зміркував хлопчик. — Вода просочується через глину».

Пако посвітив перед собою, щоб роздивитися, що там далі, але морок був непроглядний.

— Треба повертатись, — сказав сам до себе. — Розповім друзям. Та й ліхтарик уже ледь блимає, а лишатися тут без світла небезпечно.

Хлопчик обернувся, відшукуючи вхід до тунелю.

І тут він побачив якусь невиразну чорну тінь. Пако завмер. Він відчув, як мурашки забігали йому по спині.

— Х-хто там? — проказав він тремтячим голосом і, долаючи страх, рушив уперед, сповнений рішучості відбиватися ліхтариком, кулаками й ногами. Ні, йому не привиділось. Пако підступив ближче і зрозумів, що то.

— Скрині! — вражено вигукнув хлопчик. Відлуння повторило: «…ині!»

Він відчув, що весь спітнів. Але невдовзі переляк минув і його охопила цікавість. Чому ці скрині опинились тут?

Хлопчик освітив їх. Це були два видовжені вузькі дерев’яні ящики. Через край одного з них звисав клапоть поліетилену.

«Це не з піратських часів, — подумав хлопчик. — Їх принесено сюди нещодавно».

Він спробував відкрити ящики, та марно. Тоді Пако освітив ліхтариком навколо себе і помітив камінь. Підняв його і вдарив по ящику, що був зверху. Та камінь був над. то маленький, і він не зміг відірвати жодної дошки, лиш трохи сплющив дерево.

— Треба знайти більший, — сказав собі Пако і пошукав ще. Під тьмяним світлом ліхтарика він побачив ще один, але завважив, що він йому мало підходить. Узяв його в руку. Камінь був круглий і шліфований, похватний. Де він бачив подібні? Де?

Пригадав, що вони були розкладені по порядку, під склом… Та це ж було в музеї Академії наук, куди вони ходили з Пепе. Хлопчик вирішив сховати камінь до кишені.

«Тут потрібна викрутка або щось на зразок лома, — подумав він. — Треба йти. Прийдемо сюди всі разом з новими батарейками».

Пако присвітив і легко знайшов тунель. Поминувшії місце, де стеля знижувалась, він дістався до отвору. Потім причепив ліхтарик до пояса і міцно вхопився за мотузок, збираючись вилазити.

Зненацька хлопчик почув якийсь шерхіт і поглянув угору. В отворі печери він побачив невиразну постать людини. До нього тяглася чиясь рука.