Таємниця піратських печер

Розділ XXVIII ДЕЩО З’ЯСОВУЄТЬСЯ

— Пірат на прізвисько Капітан признався, що Вусань сигналізував ліхтарем, і вони підходили до берега й вивантажували вибухівку, — пояснював Енріке дітям, — Якщо Вусань міг, то відразу її забирав. А ні, то Невмирака ставив ящики в печері з підземним озером. Він припливав туди з аквалангом попід рифами. Згодом місцеві бандити забирали їх у зручний для себе час.

Ірма та Енріке з перев’язаною рукою сиділи у вітальні Селестінової квартири і розповідали. Контррозвідники ще зранку приїхали в селище.

Вдома вони були самі. Хосефа, хоча й не доспала, бо на світанку її розбудили діти, пішла на роботу. Адже її телятка не вміють, як вона сказала, чекати. Селестіно, приїхавши додому на світанку, подався на узбережжя зібрати речі, що їх покинули діти. Він пообіцяв навідати Хасінто, який був у прикордонників.

Маркос уважно слухав контррозвідників. Але йому не давала спокою одна загадка.

— А я ніяк не можу збагнути, як вони дізнались про печеру. Пако її виявив лише завдяки Мочіті.

— Не забувай, що вся ця зона була американська, — нагадала йому Ірма. — Отже, не дивно, що пірати з ЦРУ знають її як свої п’ять пальців.

До них долинув приглушений гавкіт.

— Це Мочіта, — сказав Пепе. — Вона замкнута в кімнаті. До Мануеля ми не заходили, тож мусили взяти її з собою. Лікуємо їй поранену лапу, і вона вже майже загоїлась. Мочіта поводилася дуже мужньо!

Чоловік і жінка погодились. Діти розповіли їм про події, яких Ірма та Енріке не знали.

— Ви дуже добре поводились, — похвалила їх Ірма.

— Тато нам розповідав саме про таких найманців. Він воював з ними на Хіроні,— сказав Пако.

— Енріке, розкажи нам, чому ви повернулись на узбережжя, — попросив Маркос і додав: — До вчора ми вь рили, що ви археологи.

Чоловік усміхнувся.

— Держбезпеці вдалося закинути нашу людину в контрреволюційну організацію, створену для диверсій у промисловості провінції.

Невдовзі агент знав уже всіх змовників, окрім ватажка. А саме той підтримував зв’язок із закордоном і одержував вибухівку, що потроху надходила десь по морю.

Отож розвідники вирішили арештувати ватажка в момент одержання вантажу і водночас затримати його спільників. Під нагляд довелося взяти десятки кілометрів дуже порізаного берега. Щоб не сполохати банду і не провалити весь план, в операції брала участь обмежена кількість прикордонників.

— Тому Антоніо й умовляв нас не йти до печер, — зміркував Пепе. — Він знав, що там, на узбережжі, могло бути небезпечно.

— Авжеж, — підтвердила Ірма. — Ще чотири доби тому рибалки — помічники прикордонників — повідомили йому, що вони чули звук мотора невідомого катера.

— Це було першої нашої ночі на узбережжі! — вигукнув Пепе. — Саме тоді я бачив світло на скелі Корсара! Вони сигналили піратському судну! Мабуть, бандити не знали про нашу присутність і вивантажили ящики.

— Отже, перед світанком я чув їхні голоси, — здогадався Маркос.

— Ні,— заперечив Енріке. — Ти, напевне, чув голоси Антоніо та прикордонників, що прибули туди після того, як їх сповістили рибалки.

— А чому їх не заарештували тієї ночі? — спитала Аліна.

Їй відповіла Ірма. Антоніо та його люди не знали, де судно приставало до берега. Тому вони не встигли заскочити бандитів на гарячому і навіть упевнитись, чи де те саме місце, бо не виявили жодних слідів. Згодом Невмирака признався, що тієї ночі він переніс ящики з човна прямісінько до печери. До берега вони не приставали.

А наш агент повідомив, що вибухівку група не одержала. Отже, вона мала бути в якійсь схованці. Він гадав, що повинні були підвезти ще один вантаж. Тоді виник план — захопити змовників під час передачі вантажу. Було визначено три ймовірні місця проникнення на узбережжя.

Щоб приспати пильність бандитів, було обмежено патрульні обходи. Натомість у кожну з трьох зон направили розвідників, які видавали себе за випадкових людей.

— Нас послали до Піратських печер під виглядом археологів, — пояснив Енріке. — Того дня, коли ви нас помітили, ми тільки прибули. У нас була підозра, що в печерах могли ховати вибухівку. Але ми нічого не знайшли.

— Коли ми спіткали вас біля слідів на піску, то вже дещо намотали на вус. Ці сліди ми бачили раніше і подумали, що їх залишив Хасінто. А коли почули від вас, що це ви ловили вночі рибу разом з Артеміо, — то повірили в не остаточно, — роз’яснила Ірма. — Тепер ми знаємо, що їх залишив пірат на прізвисько Вусань. Це він переносив ящики.

— Якими ж дурними ми були: не зрозуміли, що їх забирають через озеро в печері,— забідкався Пако і додав: — Напевне, той компас, що ми знайшли, був їхній.

— Не журись, адже вони навіть нас збили з пантелику, — сказав Енріке. — На якусь мить ми майже повірили, що шукаємо не там, де треба.

— Але потім ми змінили свою думку, — зазначила Ірма, — Учора в дзеркальце джипу я помітила людину, що стежила за нами, ховаючись на горі. Ми знали, що Хасінто ловить рибу з човна, отже це був не він. Тоді ми вирішили вдати, що від’їжджаємо, а вночі повернулись.

— А я, дурень, розбив передавач.

— Ну що ти, Маркосе, — сказала Ірма. — Ти ж не знав, хто ми насправді.

— Отже, вони висадились вночі, гадаючи, що на березі нікого немає? — спитав Пепе.

— Авжеж, — підтвердив Енріке. — Вусань не знав про вашу присутність.

— Вибачте, — підвівся Пако. — Я зараз повернусь, — і пішов до своєї кімнати.

Аліна пересіла на його місце, ближче до Ірми.

Пако повернувся до вітальні.

— Я вас запрошую на морозиво, — сказав він і показав гроші.

— Ні в якому разі,— заперечив Енріке і підвівся. — Це ми вас запрошуємо. Ви теж багато зробили для успішного проведення цієї операції.