Таємниця піратських печер

Розділ XXI МАРКОС ІДЕ НА ПОШУКИ

— Що таке? — кинувся зі сну Маркос.

Він сів і безтямно вдивлявся в темряву, що панувала в наметі. Спросоння хлопчик забув, де він. Але за мить згадав і стривожився. Міг би присягтися, що його розбудили якісь крики. Хтось кликав на допомогу. Тоді він увімкнув ліхтар. Біля нього спала Аліна, трохи далі близнята. Але… Маркос переліз через Пепе і впевнився — Пако зник.

— Пепе! Пепе! — покликав він стривожено.

Хлопчик прокинувся. З голосу Маркоса він зрозумів, що сталося щось надзвичайне.

— Що? Що трапилось? — спитав він.

— Де Пако?

— Що там таке? — сонно спитала Аліна.

— Пако немає,— відповів Маркос, взуваючись. Він вирішив не казати, що чув якісь крики, щоб не налякати товаришів.

— Він вийшов, — винувато пояснив Пепе. — Сказав мені, що бачив, як на скелі Корсара блимало якесь світло, і хоче подивитись, що то.

— Але ж він обіцяв не виходити з намету!

— Він не обіцяв. Ти нас сплутав, і вийшло так, що то я пообіцяв двічі.

— Все одно негарно зробили. Лишайтеся тут, а я піду його шукати.

— Зажди, Маркосе! — гукнув Пепе і метнувся з намету за ним. — Я тобі щось скажу.

— Що таке? Кажи швидше, — кинув Маркос, невдоволений затримкою.

— Коли я був у таборі археологів, то мені здалося… У наметі була коробка а в ній… пістолет… великий пістолет.

— Пістолет? — занепокоївся Маркос.

— Так. Але я не дуже певний цього, тому досі й не казав нічого. Проте хочу, щоб ти знав.

Маркос замислився на хвильку. Потім кивнув Пепе, щоб той увійшов до намету.

— Щоб ніхто з вас не виходив, — застеріг він. — Хоч би там що. — І пішов.

Маркосу здавалося, що крики долинали десь згори, можливо, зі скелі Корсара. Туди й подався. А в чагарнику, що оточував гору, хтось був. Він бачив, як пішов хлопчик, вийшов зі схованки і підійшов до намету.

— Що там? — злякалася Аліна, почувши шерехи.

— Хто тут ходить? — спитав Пепе, переборюючи страх.

— Це я, — пролунав знайомий голос, і на порозі з’явився Хасінто. — Я бачив, як вийшов Маркос. Щось сталося?

— Пако десь пішов і досі не повернувся. Він бачив якесь світло і захотів дізнатися, що то.

— Непевна якась ніч, — підтвердив старий і сів.

— Хасінто, а як ви взнали, що ми лишились на узбережжі?

— Я бачив з човна, як ви поверталися, дочко. Тож я шукав вас і знайшов ось тут.

— А навіщо ви шукали нас?

— Не хотів кидати вас напризволяще. Цієї ночі я чув якісь підозрілі звуки. Тому краще, щоб з вами був я. Тут, на узбережжі, діється щось дивне. І ніхто не знає, що саме. Іноді чуються голоси і блимає світло. Тут стає небезпечно. Дуже небезпечно.

Маркос оббіг вершину гори, яку тьмяно освітлював місяць. Був певний — з Пако щось трапилось. Тому волів обходитись без ліхтаря, щоб не виказати й себе.

Слова Пепе приголомшили його. Археологам для їхньої роботи зброя не потрібна. Це ясно. Далі: Пако подався з’ясувати, хто це запалює й гасить світло. На горі гнилі для мандрівних вогників не було. Отже, те світло подавала людина.

На узбережжі, окрім них, був тільки Хасінто та археологи. Діти цілковито довіряли старому. А от архео^логи… Щоразу казали, що вже від’їжджають, а потім повертались. Та ще й отой випадок з ящиками. Ящики безслідно зникли. Тепер Маркос питав себе: чи справді то були археологічні знахідки? Адже після появи Пепе вони не знайшли нічого. То чи справжні вони археологи?

Хлопчик знову подумки повернувся до світла. Світло хтось вмикав і вимикав. Навіщо? Це могли бути тільки сигнали. Отже, тут є сигнальник. А кому можуть сигналізувати з берега, як не якомусь судну, ворожому судну? Ірма та Енріке — шпигуни і щось приймали з-за кордону або передавали туди.

Маркос також пригадав, що Пако бачив на ящиках прокладки з поліетилену. Це, певне, для того, щоб зробити їх водонепроникними. Але що там могло бути? Важко уявити. В усякому разі йшлось про щось незаконне і небезпечне.

Мабуть, Пако побачив спалахи, піднявся поглянути, і його спіймали. Маркос обережно просувався далі. Місцевість здавалась безлюдною, але ж він був певний, що крики долинали звідси. Виходило, що гору покинули незадовго до його приходу. Хлопчик вирішив зупинитись на вершині і звідти оглянути усе навкруги.

Нікого. Але ось чиїсь кроки. Хтось ішов. Він сховався за кущем. Невідомий ішов на нього. За мить тінь побільшала і наблизилась до його схованки. Хлопчик напружився, серце в нього калатало. Та він переборов страх, бо заради свого друга був готовий на все.

Коли незнайомець опинився поруч, Маркос спружинив ногами і плигнув на нього. Той ступив два кроки назад і раптово нагнувся. Хлопчик перелетів через його спину і, падаючи, відчув, як йому перехоплюють руку. Маркос опинився на землі, коліно чоловіка вперлося йому в груди так, що годі було й поворухнутися. Зненацька праворуч спалахнув ліхтар, і промінь ударив прямо в очі.

— Це ти? — пролунав жіночий голос.

Маркос його впізнав. Це був голос Ірми.