Танок драконів

Джон

— Р’глоре,— співала Мелісандра, здійнявши руки до сніжинок, які падали з неба,— ти — світло очей наших, вогонь сердець наших, жар чересел наших. Сонце твоє зігріває наші дні, зорі твої стережуть нас у пітьмі ночі.

— Хвалімо Р’глора, Царя світла,— нестройним хором підхопили весільні гості, але порив крижаного вітру звіяв їхні слова. Джон Сноу накинув на голову каптур плаща.

Сьогодні сніг був негустий — у повітрі танцювали поодинокі сніжинки, але зі сходу вздовж Стіни віяв вітер — холодний, як подих крижаного дракона з казок старої Нан. Навіть Мелісандрин вогонь тріпотів, язики полум’я кулилися в канаві, тихо потріскуючи під спів червоної жриці. Здавалося, тільки Привид не відчуває холоду.

До Джона схилилася Алін Карстарк.

— Сніг під час весілля означає холодний шлюб. Так завжди казала моя леді-мати.

Джон глянув на королеву Селізу. «Мабуть, коли вони зі Станісом брали шлюб, була хуртовина». Горнучись у горностаєву манту, оточена фрейлінами, служницями й лицарями, королева-південка здавалася тендітною, блідою, змалілою. На її тонких вустах застигла натягнута усмішка, але очі були переповнені благоговінням. «Вона ненавидить холод і обожнює полум’я,— з одного погляду на неї здогадався Джон.— Одне Мелісандрине слово — і вона охоче ступить у вогонь, як в обійми коханця».

Але не вся рать королеви розділяла її запал. Сер Брас був напівп’яний; схована в рукавичці долоня сера Малегорна лежала на сідницях леді, яка стояла поряд з ним; сер Нарберт позіхав; сер Патрек з Королівської Гори мав сердитий вигляд. Джон Сноу починав розуміти, чому Станіс залишив їх з королевою.

— Ніч-бо темна і повна жахіть,— співала Мелісандра.— В самоті ми народжуємося й у самоті помираємо, але, йдучи цим темним падолом, ми черпаємо сили одне в одному й у тобі, наш Царю...— З кожним поривом вітру її шовки й шарлати вирували.— Сьогодні двоє з’єднують свої долі, щоб разом опиратися темряві земній. Наповни їхні серця вогнем, наш Царю, щоб вони прямували твоїм осяйним шляхом, тримаючись за руки, повік-віки.

— Царю світла, оборони нас,— промовила королева Селіза. Її слова луною підхопили інші голоси. Мелісандрині віряни: блідолиці леді, тремтячі служниці, сер Аксель, і сер Нарберт, і сер Аамберт, солдати в залізних кольчугах і тенійці в бронзі, навіть кількоро Джонових чорних братів.— Царю світла, благослови дітей своїх.

Мелісандра стояла спиною до Стіни, на краю глибокої канави, в якій горіло вогнище. Пара, яка брала шлюб, розташувалася на протилежному боці канави. Позаду них стояла королева з донькою і її блазнем з картатим татуюванням. Королівну Ширін загорнули у стільки шарів хутра, що вона стала як колобок; з-під шарфа, яким замотали їй майже все обличчя, вихоплювалися білі хмарки пари. Королівську родину оточувала рать королеви на чолі з сером Акселем Флорентом.

Хоча навколо вогнища зібралося лише декілька вояків Нічної варти, з дахів, вікон і великих маршових сходів спостерігало ще чимало. Джон подумки занотував, хто є, а кого немає. Деякі були на чергуванні, інші пішли спати, відстоявши чати. Однак багато хто не прийшов, щоб таким чином висловити своє несхвалення. Серед таких були Отел Ярвик і Бовен Марш. Септон Селадар ненадовго вийшов із септу, перебираючи в руках семигранний кристал, який висів у нього на шиї на довгому шнурку, та щойно почалися молитви, знову пішов до себе.

Мелісандра піднесла руки, й полум’я з канави стрибнуло їй на пальці, як великий червоний собака на кістку. Назустріч сніжинкам, які сипалися з неба, зметнувся вихор іскор.

— О Царю світла, дякуємо тобі,— співала вона до пожадливого полум’я.— Дякуємо за хороброго Станіса, короля нашого твоєю милістю. Спрямуй його й оборони, Р’глоре. Захисти від зради лихих людей і дай йому силу знищити слуг темряви.

— Дай йому силу,— підхопили королева Селіза, її лицарі та фрейліни.— Дай йому мужність. Дай йому мудрість.

Аліс Карстарк узяла Джона під руку.

— Довго ще, лорде Сноу? Якщо мені судилося потонути в цих снігах, хочу померти заміжньою жінкою.

— Ще трохи, міледі,— запевнив її Джон.— Зовсім трохи.

— Дякуємо тобі за сонце, яке нас зігріває.— підспівувала королева.— Дякуємо тобі за зорі, які стережуть нас у пітьмі ночі. Дякуємо тобі за домашні вогнища й за смолоскипи, які відганяють страшну пітьму. Дякуємо тобі за наш піднесений дух і за полум’я у наших череслах і наших серцях.

— Нехай підійдуть ті,— нарешті промовила Мелісандра,— хто хоче поєднатися.

У світлі полум’я її тінь падала на Стіну, а рубін на шиї сяяв на тлі білої шкіри.

— Міледі,— обернувся Джон до Аліс Карстарк.— Ви готові?

— Так. О так.

— Вам не страшно?

Дівчина усміхнулася, настільки нагадавши Джонові його меншу сестричку, що в нього стислося серце.

— Нехай бояться мене.

На її щоках танули сніжинки, але коси їй накрили мереживом, яке десь примудрився відшукати Шовк; сніг, що нападав на те мереживо, вінчав її голову, наче крижана корона. Щоки дівчини розчервонілися, а очі іскрилися.

— Володарка зими,— стиснув Джон її за руку.

Магнар тенійський чекав біля вогнища, вдягнений як до бою: в хутро, дублену шкіру га бронзову кольчугу-луску, з бронзовим мечем при боці. Через залисини на чолі він здавався старшим за свій вік, та коли він обернувся подивитися, як наближається наречена, Джон побачив у ньому хлопчика. Очі магнара були величезні, як два горіхи,— Джон не мав певності, що саме викликало такий побожний страх — вогонь, жриця чи дівчина. «Аліс і сама не відає, наскільки була права».

— Хто віддає цю жінку? — запитала Мелісандра.

— Я,— озвався Джон.— Ось іде Аліс із дому Карстарків, жінка доросла і розквітла, законнороджена і шляхетна.

Востаннє стиснувши Аліс за руку, Джон відступив, долучаючись до інших.

— Хто прийшов її узяти? — запитала Мелісандра.

— Я,— стукнув Сигорн себе у груди.— Магнар тенійський.

— Сигорне,— звернулася Мелісандра,— чи ділитимеш ти свій вогонь з Аліс, чи зігріватимеш її в ніч темну і повну жахіть?

— Присягаюся,— запевнив магнар, і його обітниця білою хмаркою злетіла в повітря. На плечі йому нападав сніг. Вуха почервоніли.— Полум’ям червоного бога зігріватиму її до кінця її днів.

— Аліс, присягаєшся ділити свій вогонь із Сигорном і зігрівати його в ніч темну і повну жахіть?

— Допоки в ньому вирує кров.

Дівочий плащ нареченої був з чорної вовни Нічної варти. На нього пришили променисте сонце Карстарків з такого самого білого хутра, як і облямівка.

Мелісандрині очі сяяли ясно, як рубін на шиї.

— То підійдіть до мене і станьте одним цілим.

Вона змахнула рукою, підкликаючи їх, і стіна полум’я, заревівши, зметнулася вгору, розпеченими жовтогарячими язиками ловлячи сніжинки. Аліс Карстарк узяла свого магнара за руку.

Рука в руці вони перестрибнули через вогнище.

— У вогонь пірнуло двоє людей,— промовила червона жінка, а вітер задер її шарлатні спідниці, й довелося їй притримати їх рукою. Мідне волосся танцювало в неї над плечима.— А випірнає одна. Що поєднав вогонь, нікому не вільно роз’єднувати.

— Що поєднав вогонь, нікому не вільно роз’єднувати,— луною підхопив почет королеви, і тенійці, і навіть декілька чорних братів.

«Крім королів і дядьків»,— подумав Джон.

Креган Карстарк з’явився за день після своєї небоги. З ним приїхало двоє озброєних вершників, мисливець і зграя собак, які йшли по сліду леді Аліс, як по сліду оленя. Джон Сноу перестрів їх на королівському гостинці, за півльє від Кротівки, поки вони не доїхали до Чорного замку, де змогли б заявити гостеправо або викликати його на переговори. Один з Карстаркових вояків випустив у Тая арбалетну стрілу й поплатився за це життям. Лишилося четверо плюс сам Креган.

На щастя, у замку дюжина крижаних камер. Місця достатньо для всіх.

Як і багато чого іншого, за Стіною не знають геральдики. Тенійці не мають фамільного герба, як це заведено в Сімох Королівствах, отож Джон сказав стюардам щось вигадати. Знається, вийшло добре. На шлюбному плащі, якого Сигорн застебнув на плечах леді Аліс, красувався бронзовий диск на полі білої вовни, оточений полум’ям, пошитим зі стрічок шарлатного шовку. Для тих, хто на такому розуміється, було очевидно, що це віддзеркалення сонця Карстарків, але герб достатньо відрізнявся, щоб стати гідним дому Тенів.

Магнар мало не зривав дівочий плащ із плечей Аліс, однак шлюбного плаща він застібав майже ніжно. Коли він нахилився поцілувати наречену в щоку, їхнє дихання змішалося. Полум’я знову заревіло. Почет королеви заспівав хвалебну пісню.

— Справа зроблена? — почувся шепіт Шовка.

— Зроблена,— мугикнув Маллі,— і це добре. Вони нарешті побралися, бо я вже геть замерз...— Маллі з головою загорнувся у свій вихідний вовняний плащ — такий новенький, що не встиг ще й поблякнути, але від вітру щоки його розчервонілися, зрівнявшись кольором з полум’яною чуприною.— Гоб приготував глінтвейн з корицею і гвоздикою. Хоч трохи зігріємося.

— Що таке гвоздика? — запитав Оуен Одоробало.

Сніг посипав густіше, і вогонь у канаві почав пригасати. Юрма розпорошувалася, люди почали розходитися — і рать королеви, і рать короля, і вільний народ однаково прагнули сховатися від холоду й вітру.

— Мілорд приєднається до нас на весільному бенкеті? — запитав Маллі у Джона Сноу.

— Незабаром,— озвався Джон. Сигорн може образитися, якщо він не з’явиться. «І, зрештою, цей шлюб — моїх рук справа».— Спочатку мені треба вирішити деякі питання.

Джон рушив до королеви Селізи, від нього не відставав Привид. Під чоботами рипів підмерзлий сніг. Дедалі більше часу йшло на те, щоб розчистити стежки від будівлі до будівлі, тож хлопці все частіше користувалися підземними переходами, які вони називали хробачими ходами.

— ...така чудова церемонія,— говорила королева.— Я відчувала на всіх нас вогненний погляд нашого Царя. Ох, ви не уявляєте, скільки разів я благала Станіса ще раз пройти шлюбний обряд, воістину поєднавшись тілом і душею з благословення Царя світла. Я певна, що народила б його світлості більше дітей, якби нас пов’язав вогонь.

«Щоб народити йому більше дітей, спочатку треба затягнути його в ліжко». Навіть на Стіні всі знали, що Станіс Баратеон уже багато років уникає своєї дружини. Можна тільки уявити, як його світлість відреагував на ідею провести ще одну шлюбну церемонію посеред війни.

— З ласки вашої світлості,— уклонився Джон,— бенкет уже накритий.

Королева підозріливо глянула на Привида, тоді підвела голову до Джона.

— Так, звісно. Леді Мелісандра знає дорогу.

— Я маю повернутися до свого полум’я, ваша світлосте,— промовила червона жриця.— Може, Р’глор покаже мені його світлість. Може, покаже велику перемогу.

— О,— вражено зронила королева.— Ну звісно... ми будемо молитися, щоб Цар послав видіння...

— Шовку, проведи її світлість на бенкет,— попросив Джон.

Тут наперед вийшов сер Малегорн.

— Я сам проведу її світлість на бенкет. Обійдемося без допомоги вашого... стюарда.

Те, як він затнувся на останньому слові, свідчило, що насправді він хотів сказати щось інше. «Хлопчик? Песик? Повійник?»

— Як зволите,— знову вклонився Джон.— Незабаром я до вас приєднаюся.

Сер Малегорн підставив руку, й королева Селіза холодно зіперлася на неї. Другу руку вона поклала доньці на плечі. Під бренькіт бубонців на шапці блазня, вони рушили через двір, і за ними потяглися королівські каченята.

— На дні морському тритони їдять суп з морської зірки, а прислуговують їм краби,— дорогою оголосив Картатий.— Знаю, знаю, о-о-о!

Мелісандра потемніла з обличчя.

— Це створіння небезпечне. Чимало разів бачила я його у полум’ї. Іноді він оточений черепами, а його вуста червоні від крові.

«Дивина, що ви досі не спалили бідолаху». Досить шепнути слівце на вухо королеві — і Картатий піде на поживу вогню.

— Ви бачите у полум’ї блазнів, однак ані натяку на Станіса?

— Коли я починаю його шукати, то бачу тільки сніг.

«Знову та сама відповідь, з якої мені жодної користі». Клайдас відіслав у Пущанський Насип крука, щоб попередити його світлість про зраду Арнольфа Карстарка, але Джон не знав, чи встиг птах долетіти вчасно. Браавоський банкір теж поїхав на пошуки Станіса в супроводі провідників, яких надав йому Джон, та коли з одного боку війна, а з другого віхола, диво буде, якщо він його знайде.

— А ви б дізналися, якби король загинув? — запитав Джон у червоної жриці.

— Він не загинув. Станіс — обранець Царя світла, його призначення — очолити боротьбу проти пітьми. Я бачила це в полум’ї, читала про це в стародавньому пророцтві. Коли закривавиться червона зірка і збереться темрява, відродиться Азор Агай серед диму й солі, щоб з каменю збудити драконів. Драконстон — це місце диму й солі.

Джон це все вже чув.

— Станіс Баратеон був лордом Драконстону, але він там не народився. Він народився у Штормокраї, як і його брати,— нахмурився він.— А як там Манс? Що вам показує полум’я?

— Боюся, все те саме. Тільки сніг.

Сніг. Джон знав, що на південь звідси триває сильний снігопад. Кажуть, буквально за два дні їзди від Стіни королівський гостинець повністю замело — не проїхати. «Мелісандра теж це знає». А на схід, у Тюленячій затоці, лютує шторм. Коли востаннє були звістки зі Східної-варти-на-морі, різномастий флот, який там вдалося зібрати, так досі й не відплив через хвилювання на морі.

— Ви бачите попіл, який затягує у комин.

— Я бачу черепи. І вас. Бачу ваше обличчя щоразу, коли зазираю в полум’я. Небезпека, про яку я вас попереджала, вже дуже близько.

— Кинджали в темряві. Пробачте мої сумніви, міледі. «Сіра дівчинка на загнаному коні втікає від нав’язаного їй шлюбу»,— ось як ви казали.

— Так і сталося.

— Сталося не так. Аліс не Арія.

— Видіння було правильне. Це я неправильно його витлумачила. Я така сама смертна, як і ви, Джоне Сноу. Всі смертні помиляються.

— Навіть лорди-командувачі.

Манс Рейдер зі своїми списосудженими так і не повернувся, і Джон не міг не питати себе, чи не збрехала йому червона жінка з певним наміром. «Може, вона веде власну гру?»

— Вам не завадить тримати свого вовка ближче до себе.

— Привид рідко бігає далеко,— сказав Джон. Деривовк, почувши своє ім’я, підвів голову. Джон почухав його за вухами.— А тепер перепрошую. Привиде, за мною.

Вирізані в Стіні й зачинені важкими дерев’яними дверима, крижані камери були одна менша за іншу. В найбільших можна було ходити, в середніх доводилося сидіти, а в найменших було занадто тісно навіть для цього.

Головному своєму ув’язненому Джон віддав найбільшу камеру, достатньо хутра, щоб він не замерз, і бурдюк вина. Вартові не зразу змогли відчинити двері, бо в замок понабивалося снігу. Іржаві завіси застогнали, як прокляті душі, коли нарешті Вік Вістря з силою смикнув двері, зробивши достатній отвір, щоб Джон прослизнув усередину. У ніздрі вдарив слабкий запах лайна — Джон очікував гіршого. На такому холоді навіть лайно зразу замерзає. На крижаних стінах камери Джон побачив своє розмите відображення.

У кутку камери гора хутра була мало не заввишки з людину.

— Карстарку,— промовив Джон Сноу.— Прокидайтеся.

Хутро заворушилося. Деякі зі шкур змерзлися між собою, й коли вони ворухнулися, блиснула паморозь, якою вони вкрилися. З’явилася рука, потім обличчя — каштанове волосся з сивиною, сплутане й розкуйовджене, два люті ока, ніс, рот, борода. На вусах в’язня замерзли шмарклі.

— Сноу,— видихнув Карстарк, і тепла пара від його дихання піднялася в повітря, затуманивши кригу позаду нього,— Ти не маєш права мене утримувати. Закони гостинності...

— Ви не гість. Ви приїхали на Стіну без мого дозволу, щоб забрати свою племінницю проти її волі. Леді Аліс ми зустріли хлібом і сіллю. Вона — гостя. А ви — в’язень.

Він якусь мить помовчав, щоб його слова добре вкарбувалися, а потім провадив:

— Ваша небога сьогодні побралася.

Креган Карстарк вищирив зуби.

— Аліс була обіцяна мені,— сказав він. Хоча йому було вже за п’ятдесят, у крижану камеру він заходив сильним чоловіком. Холод забрав у нього всю силу, залишивши його задерев’янілим і слабким.— Мій лорд-батько...

— Ваш батько — каштелян, а не лорд. А каштелян не має права укладати шлюбні угоди.

— Мій батько Арнольф — лорд Картверді.

— За всіма відомими мені законами по лінії наступництва син іде перед дядьком.

Креган зіп’явся на ноги й відіпхнув хутра, які примерзли йому до гомілок.

— Гаріон мертвий.

«Або скоро помре».

— Донька також іде перед дядьком. Якщо брат леді Аліс мертвий, Картвердь належить їй. А вона віддала свою руку Сигорну, магнарові тенійському.

— Дикуну. Брудному вбивці-дикуну,— Креган стиснув кулаки. Рукавички в нього були шкіряні, підбиті хутром, як і плащ, який звисав з широких плечей, пом’ятий і задубілий. На чорному сюрко було вишите біле променисте сонце дому Карстарків.— Я тебе наскрізь бачу, Сноу. Ти напіввовк-напівдикун, незаконний вилупок зрадника й повії. Такий, як ти, вкладе високородну леді в ліжко смердючого дикуна. А ти з неї перший зняв пробу? — розреготався він.— Хочеш мене вбити — вбий, станеш проклятим кревногубцем. Старк і Карстарк — однієї крові.

— Моє прізвище Сноу.

— Байстрюк.

— Винен, визнаю.

— Нехай тільки цей магнар припхається у Картвердь. Ми йому голову відрубаємо і вкинемо у виходок, щоб сцяти йому в рота.

— Сигорн очолює двісті тенійців,— зазначив Джон,— і леді Аліс упевнена, що Картвердь відчинить перед нею браму. Двоє ваших людей уже присяглися служити їй і підтвердили все, що вона розповіла нам стосовно планів, які готував ваш батько разом з Ремсі Сноу. Кажуть, у вас у Картверді залишилися близькі родичі. Одне ваше слово може врятувати їм життя. Здайте замок. Леді Аліс дарує прощення всім жінкам, які її зрадили, а чоловікам дозволить убратися в чорне.

Креган похитав головою. В його сплутаному волоссі понамерзало криги, яка тихо цокала, коли він ворушився.

— Ніколи,— сказав він.— Ніколи, ніколи, ніколи.

«Слід було б мені піднести його голову леді Аліс і магнару як весільний дарунок»,— подумав Джон, але так він не ризикуватиме. Нічна варта не бере участі у війнах королівства; багато хто скаже, що Джон і так уже надав забагато допомоги Станісові. «Відрубаю цьому йолопу голову — і почнуть говорити, що я вбиваю північан, аби віддати їхні землі дикунам. Звільню його — і він усе зробить, щоб зіпсувати мої плани на леді Аліс і магнара». Цікаво, думав Джон, а як вчинив би батько? А як повівся б дядько? Але Едард Старк мертвий, а Бенджен Старк зник безвісти у крижаній глушині за Стіною. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу».

— Ніколи — це довгенько,— сказав Джон.— Можливо, ви зміните свою думку завтра... або за рік. Однак рано чи пізно на Стіну повернеться король Станіс. І тоді він вас стратить... якщо ви, бува, не вберетеся в чорне. Коли чоловік вдягає чорний плащ, йому прощаються всі злочини...— («Навіть такому, як ви»).— А тепер перепрошую. Мені ще на весільний бенкет іти.

Після кусючого холоду крижаних камер у людному підвалі було так жарко, що Джон почав задихатися з тої самої миті, як спустився сходами. У повітрі пахло димом, смажениною і глінтвейном. Коли лорд-командувач зайняв місце на помості, Аксель Флорент саме виголошував тост.

— За короля Станіса і його дружину, королеву Селізу, світло Півночі! — горлав сер Аксель.— За Р’глора, Царя світла, най оборонить він нас усіх! Один край, один бог, один король!

— Один край, один бог, один король! — луною підхопив почет королеви.

Джон випив з усіма. Чи щаслива буде в шлюбі Аліс Карстарк, він не міг передбачити, однак бодай сьогоднішній вечір можна вважати святковим.

Стюарди почали виносити першу страву — цибулеву юшку зі шматочками козятини й моркви. Не зовсім королівське частування, але ситне і смачне, і гріє живіт. Оуен Одоробало заграв на скрипці, декілька вільних людей долучилося до нього з волинками і барабанами. «На цих самих волинках і барабанах вони грали перед Мансовою атакою на Стіну». Зараз, здавалося, вони звучать мелодійніше. До юшки подали буханці грубого чорного хліба, ще теплого, просто з печі. На столах столи сіль і масло. Побачивши його, Джон спохмурнів. Солі запас достатній, запевнив його Бовен Марш, а от масло закінчиться ще до кінця місяця.

Старого Флінта й Норі всадовили на почесних місцях біля самого помосту. Обидва були вже застарі, щоб іти у похід разом зі Станісом, тож натомість послали своїх синів і онуків, Але в Чорний замок на весілля вони приїхали одразу. Обоє привезли з собою ще й по годувальниці. Норі привіз сорокарічну жінку з такими величезними грудьми, яких Джон у житті не бачив. Флінт привіз чотирнадцятирічну дівчину, пласку як хлопчик, але молока їй не бракувало. З ними двома малюк, якого Вал прозвала чудовиськом, розквітав.

Джон був їм за це вдячний... однак він і на мить не повірив, що двоє старих сивих воїнів спустилося зі своїх гір тільки для цього. Всі вони привезли з собою вояків: Старий Флінт — п’ятьох, Норі — дванадцятьох, вбраних у пошарпані шкури й дублену шкіру в заклепках, страшних, як лице зими. В одних були довжелезні бороди, в інших — шрами, а в деяких і те, і те; усі вони шанували давніх богів Півночі — тих самих богів, яким молиться і вільний народ за Стіною. Але ось вони сидять і п’ють за шлюб, освячений дивним заморським червоним богом.

«Це краще, ніж якби вони відмовилися пити». Ні Флінт, ні Норі не перевертали кубків, щоб вилити вино на підлогу. Це теж спосіб висловити свою згоду. «А може, просто не люблять марнувати добре південне вино. У своїх скелястих горах вони його куштують нечасто».

Між стравами сер Аксель Флорент повів королеву Селізу танцювати. Приєдналися й інші — спершу королівські лицарі з фрейлінами. Сер Брас повів до першого танцю королівну Ширін, а потім потанцював з її матір’ю. Сер Нарберт по черзі танцював з усіма фрейлінами королеви Селізи.

Чоловіків у почті королеви було втроє більше, ніж жінок, отож довелося танцювати навіть найскромнішим служницям. Після кількох пісень і дехто з чорних братів пригадав навички, набуті при дворах і в замках їхньої юності, коли гріхи ще не ув’язнили їх на Стіні, й також вийшов танцювати. Старий шахрай Ульмер з королівського лісу довів, що танцює не гірше, ніж стріляє з лука, а під час танців, безсумнівно, розважав своїх партнерок байками про братство королівського лісу — про свої пригоди з Саймоном Тойном і Барилкуватим Беном і про те, як Венда Біла Олениця ставила своє тавро на дупах високородних бранців. Шовк був сама ввічливість — він по черзі танцював з трьома служницями, але навіть не думав наближатися до високородних леді. Джон вирішив, що це мудро. Йому не подобалися погляди, які кидав на стюарда дехто з королівських лицарів, особливо сер Патрек з Королівської Гори. «Оцей залюбки пролив би трохи крові,— подумав він.— Так і шукає приводу».

Коли Оуен Одоробало почав танцювати з блазнем Картатим, полетів сміх, луною відбиваючись від склепінчастої стелі. Леді Аліс усміхнулася.

— Би тут, у Чорному замку, часто танцюєте?

— Щоразу як у нас весілля, міледі.

— Знаєте, а потанцюйте зі мною. Виявіть увічливість. Ви же зі мною леда танцювали.

— Леда? — піддражнив Джон.

— Коли ми були дітьми,— відламала вона шматочок хліба й кинула в нього.— Ви й самі це добре знаєте.

— Міледі має танцювати з чоловіком.

— Боюся, магнар не танцює. Якщо не хочете зі мною танцювати, бодай налийте мені глінтвейну.

— Як накажете,— Джон жестом попросив принести карафу.

— Отож,— сказала Аліс, поки Джон наливав,— тепер я — заміжня жінка. У мене є чоловік-дикун зі своєю власною маленькою армією дикунів.

— Вони себе називають вільним народом. Принаймні більшість із них. Тенійці — окремий народ. Дуже давній,— сказав Джон. Йому про це розповідала Ігритта. «Нічого ти не знаєш, Джоне Сноу».— Вони родом з таємної долини на північному краю Льодоіклів, оточеної високими вершинами, і тисячі років вони торгували більше з велетами, ніж з людьми. Тому вони трохи інші.

— Інші,— сказала вона,— однак усе одно більше схожі на нас.

— Авжеж, міледі. У тенійців є і правителі, і право...— («І вони уміють прихиляти коліно»).— Вони добувають олово і мідь для виготовлення бронзи, зброю і лати вони кують самі, а не крадуть. Це гордий і сміливий народ. Мансові Рейдеру довелося тричі перемогти колишнього магнара, перш ніж Стир прийняв його як короля-за-Стіною.

— А нині вони тут, з нашого боку Стіни. Їх вигнали з їхніх гірських укріплень і загнали в мою спальню,— вона криво посміхнулася.— Але я сама винна. Казав мені лорд-батько, що я маю причарувати вашого брата Роба, однак мені було всього шість років і я ще не вміла.

«Так, але нині тобі майже шістнадцять, і будемо сподіватися, що ти зможеш причарувати свого новоспеченого чоловіка».

— Міледі, як у Картверді з запасами харчів?

— Не дуже добре,— зітхнула Аліс.— Батько забрав за південь стільки чоловіків, що збирати врожай залишилися самі жінки й маленькі хлопчики. Ну, і ще старі й каліки, які не могли піти воювати. Врожай або так і пожух у полях, або його збило в землю осінніми дощами. А тепер уже і сніг випав. Зима буде важка. Мало хто з літніх людей її переживе, й багато дітлахів також повмирає.

Знайома пісня для північан.

— Бабуся мого батька по материнській лінії була з гірських Флінтів,— мовив Джон до Аліс.— Вони себе кличуть першими Флінтами. Кажуть, усі інші Флінти — нащадки молодших синів, яким довелося спуститися з гір у пошуках їжі, землі й жінок. У горах завжди жилося нелегко. Коли випадає сніг і закінчуються харчі, молодим доводиться переїздити у зимові поселення або йти на службу в який-небудь замок. А старі збираються з силами й оголошують, що йдуть на полювання. Декого з них знаходять навесні. Але здебільшого їх більше ніхто ніколи не бачить.

— У Картверді все майже так само.

Джон не здивувався.

— Коли у вас почнуть танути запаси, міледі, пам’ятайте нас. Відішліть своїх старих на Стіну, нехай вони дадуть обітницю. Тут вони принаймні не замерзнуть самотою у снігу, зігріті лише спогадами. Присилайте і хлопчиків, якщо маєте.

— Як скажете,— торкнулася вона його руки.— Картвердь пам’ятає.

Почали ділити лося. Пахло смачніше, ніж очікував Джон. Він звелів передати порцію Шкіряку в Гардинову вежу разом з трьома великими тарелями смажених овочів для Вун-Вуна, а потім і сам з’їв чималий шмат м’яса. «Трипалий Гоб не підвів»,— подумав Джон, який трохи хвилювався з цього приводу. Два дні тому Гоб прийшов до нього, нарікаючи, що він приєднався до Нічної варти, аби дикунів убивати, а не готувати для них. «І крім того, я ні на яких весільних бенкетах у житті не куховарив, м’лорде. Чорні брати жінок собі не беруть. У клятій обітниці так і говориться, присягаюся».

Джон саме запивав смаженину глінтвейном, коли біля нього з’явився Клайдас.

— Птах,— пояснив він, вкладаючи пергамент Джонові в руку. Записка була запечатана кружальцем чорного воску. «Східна варта»,— зрозумів Джон, ще навіть не зламавши печатки. Листа написав мейстер Гармун: Котер Пайк не вміє ні читати, ні писати. Але слова були Пайкові, записані так, як він сказав: прямо й чітко.

— Чорні слова на чорних крилах? — запитала Аліс Карстарк.

— Навпаки, міледі. Ми давно чекали цих новин.

«Хоча останнє речення мене непокоїть». Глендон Г’юет — чоловік загартований і сильний, саме такого й можна залишити командувати за відсутності Котера Пайка. Однак він — друг Алісера Торна, якщо в того взагалі є друзі, і, можна сказати, приятель Джаноса Слінта, хоч і не дуже близький. Джон і досі пам’ятає, як Г’юет витягнув його з ліжка й зацідив йому чоботом під ребра. «Його б я точно не обрав». Згорнувши пергамент, він заткнув його за пояс.

Далі подали рибну страву, та поки щуку знімали з кісток, леді Аліс витягнула магнара танцювати. З того, як Сигорн рухався, було очевидно, що він у житті не танцював, але він уже випив стільки глінтвейну, що це не мало значення.

— Північна панна і дикунський воїн, поєднані Царем світла,— опустився сер Аксель Флорент на порожнє місце леді Аліс.— Її світлість схвалює. Я завжди біля неї, мілорде, я знаю всі її помисли. Король Станіс також схвалить.

«Якщо Руз Болтон ще не нахромив його голову на спис».

— Але з цим, на жаль, згодні не всі,— провадив сер Аксель; його борода на обвислому підборідді нагадувала облізлу щітку, а з вух і ніздрів стирчало жорстке волосся.— Сер Патрек вважає, що став би для леді Аліс кращою парою. Він, коли пішов на північ, втратив усі свої землі.

— У цій залі є чимало людей, які втратили набагато більше,— сказав Джон,— а ще більше таких, хто життя віддав на службу королівству. Серові Патреку ще пощастило.

— Король, якби був тут,— усміхнувся Аксель Флорент,— мабуть, сказав би так само. Але ж віддані лицарі його світлості заслуговують на певну винагороду, правда? Вони пішли з ним у таку далечінь, багато від чого відмовившись. І нам потрібно прив’язати дикунів до короля і королівства. Сьогоднішній шлюб — гарний перший крок, але я знаю, що королеву би потішив би ще й шлюб дикунської королівни.

Джон зітхнув. Він уже втомився пояснювати, що Вал — ніяка не королівна. Хай скільки він це всім повторював, здавалося, його ніхто не слухає.

— А вам у наполегливості не відмовиш, пане Акселю.

— Ви мені докоряєте, мілорде? Такий трофей ще пошукати. Пишна дівчина, я чув, мила з обличчя. Гарні стегна, гарні груди — все, щоб народжувати дітей.

— І хто буде батьком? Сер Патрек? Ви?

— А хто може бути кращий за мене? Ми, Флоренти, маємо в жилах королівську кров давніх Гарденерів. Церемонію могла би провести леді Мелісандра, як для леді Аліс і магнара.

— Усе є, тільки нареченої бракує.

— Це легко виправити,— посміхнувся Флорент так фальшиво, що боляче було дивитися.— Де вона, лорде Сноу? Ви переселили її в якийсь інший свій замок? У Сіроварту або Тіняву вежу? У Блудний Курган разом з іншими дівками? — він нахилився ближче.— Дехто каже, що ви її ховаєте для власних розваг. Мені це байдуже, якщо вона не в тяжі. Я їй зроблю своїх дітей. Якщо ви її вже об’їздили, що ж... ми всі — люди світські, правда?

З Джона було досить.

— Пане Акселю, якщо ви і справді правиця королеви, я не заздрю її світлості.

Обличчя Флорента почервоніло від злості.

— То це правда. Ви хочете залишити її собі, я бачу. Байстрюк воліє отримати батьків престол.

«Байстрюк відмовився від батькового престолу. Якби байстрюк хотів Вал, йому було б досить її попросити».

— Даруйте, сер,— сказав Джон.— Мушу подихати свіжим повітрям.

«Тут смердить». Рантом він несамохіть обернув голову.

— Ріжок.

Інші теж це почули. Миттю стихли і музика, і сміх. Танцюристи закам’яніли, дослухаючись. Навіть Привид нашорошив вуха.

— Ви це чули? — запитала королева Селіза у своїх лицарів.

— Це бойовий ріжок, ваша світлосте,— сказав сер Нарберт.

Рука королеви, затремтівши, метнулася до горла.

— Нас атакують?

— Ні, ваша світлосте,— озвався Ульмер з королівського лісу.— Це сурмлять чатові на Стіні.

«Один сигнал,— подумав Джон.— Повертаються розвідники».

А потім знову почулася сурма. Здавалося, звук заповнив приміщення.

— Два сигнали,— сказав Маллі.

Чорні брати, північани, вільний народ, тенійці, почет королеви — всі затихли, дослухаючись. Минуло п’ять секунд. Десять. Двадцять. А тоді Оуен Одоробало захихотів, а Джон Сноу видихнув затамоване повітря.

— Два сигнали,— оголосив він.— Дикуни.

Вал.

Нарешті прийшов Тормунд Велетозгуб.