Танок драконів

Теон

День підкрався так само, як і Станіс: непомітно.

Вічнозим прокинувся вже декілька годин тому, на зубчастих стінах і вежах юрмилися люди у вовні й кольчугах, готуючись до атаки, яка так і не почалася. Заки небо посвітліло, барабани стихли, але бойові ріжки чулися ще тричі, щоразу трішки ближче. А сніг так і падав.

— Сьогодні метелиця закінчиться,— голосно наполягав один із зацілілих конюших.— Ще ж навіть не зима.

Теонові кортіло розреготатися, але він не наважився. Йому пригадалися казки старої Нан про завірюхи, які лютували по сорок діб, по року, по десять років... завірюхи, які замітали цілі замки, міста й королівства стофутовим шаром снігу.

Він сидів у глибині великої зали, неподалік коней, спостерігаючи, як Абель, Горобина і ще одна праля на ім’я Білка, тиха як мишка шатенка, мегелять черствий чорний хліб, підсмажений на салі. Сам Теон на сніданок випив кухоль темного елю, мутний від дріжджів і настільки густий — жувати можна. Ще кілька кухлів — і, можливо, Абелів план не видаватиметься таким уже божевільним.

У супроводі своєї вгодованої і вагітної дружини Волди увійшов Руз Болтон, поглядаючи безбарвними очима й позіхаючи. Його випередило декілька лордів і капітанів, серед них Хвойдозгуб Амбер, Ейніс Фрей і Роджер Рисвел. Трохи далі за столом сидів Вайман Мандерлі, наминаючи ковбаски й варені яйця, а поряд з ним старий беззубий лорд Лок їв вівсянку.

Незабаром з’явився і лорд Ремсі, на ходу застібаючи пояс із мечем. «Сьогодні він у кепському гуморі,— одразу здогадався Теон.— Або барабани не давали спати всю ніч, або хтось йому не вгодив». Одне необережне слово, один неправильний погляд, один невчасний смішок — усе це могло спровокувати гнів його милості й коштувати людині шматка злупленої шкіри. «Будь ласка, м’лорде, не треба так дивитися». З одного погляду Ремсі про все здогадається. «У мене все на обличчі написано. Він дізнається. Він завжди все дізнається».

— Не спрацює,— обернувся Теон до Абеля. Говорив він настільки тихо, що й коні б не підслухали.— Нас упіймають, ще ми не встигнемо і з замку вийти. А навіть якщо ми втечемо, лорд Ремсі нас вистежить — йому допоможуть Бен Бабкуватий і дівчата.

— Під мурами лорд Станіс, і якщо судити зі звуку, вже зовсім близько. Нам треба дістатися лише до нього,— Абелеві пальці затанцювали на струнах лютні. Борода у співця була каштанова, хоча довге волосся на голові вже переважно посивіло.— Якщо Байстрюк і кинеться за нами, то дуже пошкодує.

«Міркуй саме так,— переконував себе Теон.— Повір у це. Скажи собі, що це правда».

— Тоді Ремсі влаштує полювання на ваших жінок,— мовив він до співця.— Вистежить їх, зґвалтує, а тіла віддасть собакам. Якщо вони добре його поганяють, можливо, наступних цуценят він назве на їхню честь. А з вас він шкуру злупить. Вони зі Шкуролупом і Деймоном Потанцюєм пограються у гру. Ви ще благатимете їх вас прикінчити,— він стиснув співцеву руку покаліченою долонею.— Ви присяглися, що я більше не потраплю йому до рук. Ви дали мені слово.

Йому потрібно було почути це знову.

— Абелеве слово,— сказала Білка,— тверде як дуб.

Сам Абель лише стенув плечима.

— Хай би там що, королевичу.

А на помості Ремсі сперечався з батьком. Вони сиділи занадто далеко від Теона, щоб розібрати бодай слово, але страх на круглому рожевому обличчі Гладкої Волди був дуже промовистий. Зате було чути, як Вайман Мандерлі просить принести ще ковбаси, а Роджер Рисвел сміється з якогось жарту однорукого Гарвуда Стаута.

Цікаво, думав Теон, чи побачить він колись підводні палати затонулого бога, чи його привид залишиться тут, у Вічнозимі. «Смерть — то й смерть. Краще смерть, ніж жити Смердюком». Якщо Абелів план провалиться, Ремсі вбиватиме їх довго й болісно. «Цього разу він злупить з мене шкіру з голови до п’ят, і ніякі благання не врятують від мук». Ніколи в житті не знав Теон такого болю, як від маленького білувального ножика Шкуролупа. Дуже скоро Абель це відчує на власній шкурі. І заради чого? «Джейн, її звати Джейн, і в неї очі зовсім іншого кольору». Лицедійка, яка грає свою роль. «Лорд Болтон знає, і Ремсі теж, але решта сліпі, навіть цей клятий співець з його хитрою посмішкою. Але посміються з тебе, Абелю, з тебе і твоїх смертоносних повій. Ви помрете не за ту дівчину».

Коли Горобина привела його до Абеля на руїни Згорілої вежі, Теон уже збирався розповісти їм правду, але в останню мить притримав язика. Співець рішучо налаштований утекти з донькою Едарда Старка. Якщо він дізнається, що дружина лорда Ремсі — виплодок якогось стюарда, тоді...

З гуркотом розчахнулися двері у велику залу.

Влетів холодний вітер, у повітрі заіскрилася хмара блакитно-білих крижинок. З нею зайшов сер Гостін Фрей, до пояса в снігу, несучи на руках чиєсь тіло. По всіх лавках присутні опускали кухлі та ложки й, обернувшись, витріщалися на це похмуре видовище. В залі запала тиша.

«Ще одне вбивство».

Поки сер Гостін лункими кроками дійшов до почесного столу, з його плаща сповз сніг. За ним у залу ввійшла дюжина фреївських лицарів і солдатів. Одного з хлопців Теон знав — Великого Волдера, котрий менший, з лисячим личком і худий як тичка. Груди, руки і плащ у нього були у плямах крові.

Від цього запаху заіржали коні. Собаки, принюхуючись, випірнули з-під столів. Люди підводилися з лавок. Тіло на руках у сера Гостіна мерехтіло у світлі смолоскипів, закуте в рожеву паморозь. Кров на морозі замерзла.

— Це син мого брата Мерета,— опустив Гостін Фрей тіло на підлогу біля помосту.— Зарізали, як свиню, і заховали у сніговій кучугурі. А він ще хлопчик.

«Малий Волдер,— подумав Теон,— котрий більший». Він зиркнув на Горобину. «Їх шестеро,— пригадав він.— Будь-яка з них могла це зробити». Але праля відчула на собі його погляд.

— Це не ми,— сказала вона.

— Ану тихо,— застеріг її Абель.

З помосту до мертвого хлопця спустився лорд Ремсі. Його батько підвівся повільніше — очі безбарвні, обличчя нерухоме і похмуре.

— Брудна робота,— сказав Руз Болтон гучно — вперше в житті.— Де знайшли тіло?

— Під зруйнованою фортецею, мілорде,— відповів Великий Волдер. Його рукавички були вимащені кров’ю його родича.— Тою, де старі химери. Я йому казав не ходити нікуди самотою, але він сказав, що має розшукати чоловіка, який винен йому срібло.

— Якого чоловіка? — запитав Ремсі.— Назви ім’я. Покажи мені його, хлопче, і я з його шкури плаща зроблю.

— Він не сказав, мілорде. Тільки сказав, що виграв гроші в кості,— мовив Фрей і повагався.— У кості його вчили грати якісь хлопці з Білої Гавані. Не можу сказати точно, хто саме, але хтось із них.

— Мілорде,— прогуркотів Гостін Фрей,— ми знаємо, хто це зробив. Убив і цього хлопця, і всіх інших. Не власноруч, звісно, ні. Він надто товстий і боягузливий, щоб самому вбивати. Але це зроблено за його наказом,— він обернувся до Ваймана Мандерлі.— Ви заперечуєте?

Лорд Вайман Мандерлі перекусив ковбаску навпіл.

— Зізнаюся...— витер він рукавом сало з губ,— зізнаюся, що мало знайомий з цим бідолашним хлопчиною. Це ж був зброєносець лорда Ремсі, правильно? Скільки йому було?

— На останні іменини виповнилося дев’ять.

— Такий маленький,— сказав Вайман Мандерлі.— Але, можливо, це благословення. Якби він не помер, то виріс би у Фрея.

Сер Гостін підбив ногою стільницю, скидаючи її з козел просто на велике черево лорда Ваймана. Полетіли кухлі й тарелі, посипалися ковбаски, і дюжина вояків Мандерлі з лайкою підскочила на ноги. Чоловіки хапалися за ножі, тарелі, карафи — все, що можна було використати як зброю.

Сер Гостін, вихопивши з піхов меча, стрибнув до Ваймана Мандерлі. Лорд Білої Гавані спробував відскочити, але стільниця пришпилила його до крісла. Лезо розтяло три з чотирьох складок його подвійного підборіддя, пустивши фонтан ясно-червоної крові. Леді Волда заверещала, вчепившись у руку свого лорда-чоловіка.

— Припиніть,— гаркнув Руз Болтон.— Припиніть це божевілля!

Його вояки метнулися вперед, у той час як люди Мандерлі, перестрибуючи через лавки, кинулися на Фреїв. Один стрибнув на сера Гостіна з кинджалом у руці, але здоровань-лицар, крутнувшись, відрубав йому руку по плече. Лорд Вайман зіп’явся на ноги — і рухнув. Старий лорд Лок кликав мейстра, а Мандерлі сіпався на підлозі в калюжі крові, як оглушений дрючком морж. Навколо нього собаки билися за ковбасу.

Щоб розняти бійку та припинити різанину знадобилося чотири десятки списників Страхфорту. На той час на підлозі вже лежали мертві шестеро вояків Білої Гавані та двоє Фреїв. Ще дюжина була поранена, а один з хлоп’ят Ремсі, Лутон, помирав, кличучи маму й намагаючись запхати слизькі тельбухи собі назад у рану на животі. Але ще й тоді у залі лунали крики, молитви й лайка, іржання переляканих коней і гарчання сучок Ремсі. Волтон Сталеві Ноги з дюжину разів гупнув ратищем списа в підлогу, поки в залі затихло і стало чути Руза Болтона.

— Бачу, вам усім хочеться крові,— заговорив лорд Страхфорту. Поряд з ним стояв мейстер Родрі з круком на руці. У світлі смолоскипів чорне пір’я птаха сяяло, як нафта. «Птах мокрий,— збагнув Теон.— А в долоні його милості — пергамент. Він теж, мабуть, мокрий. Чорні слова на чорних крилах».— Замість піднімати мечі один на одного, краще випробуйте їх на лордові Станісі,— сказав лорд Болтон, розгортаючи пергамент.— Його військо менш як за три дні їзди звідси застрягло в снігах і голодує, а я вже втомився на нього чекати. Пане Гостіне, зберіть своїх лицарів і солдатів під центральною брамою. Якщо ви так прагнете бою, завдасте першого удару. Лорде Ваймане, зберіть вояків Білої Гавані біля східної брами. Вони теж беруть участь у бою.

Меч Гостіна Фрея був у крові мало не до руків’я. На щоках у нього, мов ластовиння, розсипалися криваві бризки. Опустивши клинок, сер Гостін мовив:

— Як накаже мілорд. Та коли я привезу вам голову Станіса Баратеона, я остаточно відітну голову і цьому лорду Лою.

Четверо вояків Білої Гавані стали колом довкруж лорда Ваймана, поки мейстер Медрик намагався зупинити кровотечу.

— Спочатку вам доведеться пробитися через нас,— сказав найстарший, сивобородий і суворий, у якого на заляпаному кров’ю сюрко виднілися три срібні русалки на бузковому полі.

— Залюбки. Підходьте по одному чи всі одразу — мені байдуже.

— Годі! — гаркнув лорд Ремсі, потрусивши закривавленим списом.— Ще одна погроза — і я власноруч вам усім кишки випущу. Мій лорд-батько сказав! Побережіть свій гнів для цього самозванця Станіса.

Руз Болтон схвально кивнув.

— Він правильно каже. Буде у вас час повоювати між собою, коли ми покінчимо зі Станісом.

Він обернув голову, щось шукаючи холодними безбарвними очима, поки не побачив поряд з Теоном барда Абеля.

— Співче,— гукнув він,— іди заграй нам щось заспокійливе.

— Як накаже ваша милість,— уклонився Абель. З лютнею в руці він підійшов до помосту, легко перестрибуючи через трупи, і присів, схрестивши ноги, на почесний стіл. Коли він заграв тиху сумну мелодію, якої Теон Грейджой не впізнавав, сер Гостін, сер Ейніс та інші Фреї повели своїх коней із зали.

Горобина схопила Теона за руку.

— Купіль. Просто зараз.

Він висмикнув руку.

— Вдень? Нас побачать.

— Сніг приховає. Ти глухий? Болтон висилає мечників на бій. Ми маємо дістатися Станіса раніше за них.

— Але... Абель...

— Абель про себе сам подбає,— промурмотіла Білка.

«Божевілля. Безнадійне, безглузде, приречене». Допивши ель, Теон неохоче зіп’явся на ноги.

— Збери сестер. Щоб наповнити купіль для леді, води потрібно чимало.

Білка вислизнула з зали — як завжди, безшумно. Горобина пішла разом з Теоном. Відколи вони з сестрами поговорили з ним у богопралісі, одна з них повсякчас ходила за ним назирці, не спускаючи з очей. Вони йому не довіряли. «Та і як мені довіряти? Я був уже Смердюком і, може, знову ним стану. Смердюк, Смердюк, римується з „гівнюк“».

Надворі й далі сніжило. Виліплені зброєносцями сніговики розрослися до моторошних велетів — височенних і страхітливо потворних. Між двох стін снігу Теон у супроводі Горобини простував до богопралісу: доріжки між фортецею, вежею і залою перетворилися на лабіринт крижаних шанців, які доводилося розчищати від снігу щогодини. В цьому замерзлому лабіринті легко було загубитися, однак Теон Грейджой знав кожен поворот.

Побілів навіть богопраліс. Ставок попід серце-деревом укрився тоненькою кригою, а різьблений лик відростив собі крижані вуса. В таку годину годі було сподіватися опинитися з давніми богами сам-на-сам. Горобина потягнула Теона геть від північан, які молилися перед деревом, у безлюдне місце під стіною касарні, поряд з теплим болітцем, яке відгонило тухлими яйцями. Теон побачив, що навіть воно по краях береться кригою.

— Зима на підході...— промовив він.

Горобина кинула на нього злий погляд.

— Ти не маєш права навіть вимовляти гасло лорда Едарда. Ніколи. Після всього, що ти зробив...

— Ви теж убили хлопчика.

— Це не ми. Я тобі казала.

— Словеса — це суховій...— («Вони не кращі за мене. Ми однакові»).— Ви вбили всіх інших, то чому ж його — не ви? Жовтий Дик...

— ...смердів так само, як і ти. Козел.

— А малий Волдер був козеням. Убивши його, ви нацькували Фреїв на Мандерлі — дуже хитро, ви...

— Не ми! — Горобина схопила його за горло і, втиснувши в стіну касарні, мало не вперлася своїм обличчям у його.— Ще раз це повториш — і вирву твого брехливого язика, братовбивце.

Теон вишкірив поламані зуби.

— Не вирвеш. Тобі потрібно, що він провів вас повз чатових. Без мого брехливого язика вам не обійтися.

Горобина плюнула йому в обличчя. А тоді, відпустивши його, витерла долоні об стегна, немов забруднилася від одного доторку до нього.

Теон розумів, що не варто її роздрочувати. Вона по-своєму така сама небезпечна, як Шкуролуп і Деймон Потанцюй. Але він змерз і змучився, в голові гупало — він уже багато днів не спав.

— Я накоїв чимало жахливих справ... зрадив своїх, перекинувся на інший бік, наказав убити людей, які мені довіряли... але я не братовбивця.

— Бо хлопці Старка ніколи не були тобі братами, ага. Ми знаємо.

Так і було, але зараз Теон зовсім не це мав на увазі. «Вони мені не рідні, та навіть якби й були рідні, я їх не чіпав. Ми вбили простих мірошниченків». Теонові не хотілося думати про їхню матір. Він знав мірошничку багато років, навіть спав з нею. «Великі груди з темними пипками, солодкі вуста, веселий сміх. Таких радощів мені вже більше не пізнати».

Але не було сенсу розповідати це Горобині. Вона йому не повірить, так само як він не вірить їй.

— На моїх руках є кров, але не кров братів,— втомлено промовив він.— І мене вже покарали.

— Недостатньо,— відвернулася від нього Горобина.

«От дурепа». Теон, може, і зломлений, але у нього є кинджал. Легко було б висмикнути його й загнати їй між лопаток. На це він ще здатен з усіма своїми зламаними і вибитими зубами. Можливо, це буде навіть милосердно: швидкий кінець замість того, що їм влаштує Ремсі, якщо спіймає.

Смердюк, мабуть, так і вчинив би. Мабуть, вчинив би, сподіваючись потішити лорда Ремсі. Ці шльондри хочуть викрасти дружину Ремсі — хіба міг би Смердюк таке допустити? Але давні боги його впізнали, вони називали його Теоном. «Я був залізнородним, сином Балона Грейджоя і законним спадкоємцем Пайку». Обрубки пальців свербіли і сіпалися, але він не витягнув кинджала з піхов.

Коли повернулася Білка, з нею було ще четверо жінок: сухорлява сива Міртл, Верба Відьма з довгою чорною косою, Френя — широка в поясі та з велетенськими цицьками, Голлі зі своїм ножем. Вдягнені в потерті сірі домоткані сукні, як служниці, на плечі вони накинули брунатні вовняні плащі, підбиті кролячим хутром. «Немає ані мечів,— побачив Теон,— ані топорів, ані келепів — ніякої зброї, крім ножів». Плащ Голлі застібався на срібну брошку, а Френя під плащем намотала від пояса попід самі груди конопляну мотузку, від чого видавалася ще товстішою, ніж була насправді.

Міртл принесла одяг служниці і для Горобини.

— У дворі повно дурнів,— попередила вона,— які готуються до походу.

— Уклінники,— презирливо пирхнула Верба.— Його можність лорд наказав — мусять виконувати.

— Вони всі загинуть,— радісно цвірінькнула Голлі.

— І вони, і ми,— сказав Теон.— Навіть якщо нам вдасться проминути чатових, як ви збираєтеся вивести леді Арію?

— Шестеро жінок прийшло — шестеро йде геть,— посміхнулася Голлі.— Хто дивиться на служниць? Старківна перебереться на Білку.

Теон глянув на Білку. «Вони майже однакові на зріст. Може спрацювати».

— А як вибереться сама Білка?

Білка відповіла сама за себе.

— Через вікно спущуся в богопраліс. Мені було дванадцять, коли брат узяв мене на першу вилазку на південь, за вашу Стіну. Там я і отримала своє ім’я. Брат казав, що по деревах я лажу, як білка. Відтоді я перелазила Стіну шість разів туди й назад. Думаю, з кам’яної вежі тим паче зможу спуститися.

— Задоволений, Перекинчику? — спитала Горобина.— Починаймо.

Величезна кухня Вічнозиму займала цілу будівлю, розташовану на випадок пожежі далеченько від головних палат і фортець. Усередині аромати змінювалися щогодини — мінливі парфуми, в яких змішувалися запахи смаженини, пражу й цибулі, свіжоспеченого хліба. Під дверима кухні Руз Болтон поставив варту. Коли годувати треба стільки ротів, берегти слід кожен шматочок. Навіть кухарі й кухарчуки були під постійним наглядом. Однак вартові знали Смердюка. Любили поглузувати з нього, коли він приходив по воду на купіль для леді Арії, але далі глузувань заходити не наважувалися. Знали, що він — цуцик лорда Ремсі.

— Королевич Смердючий прийшов по гарячу воду,— оголосив один з вартових, коли перед ним постав Теон у супроводі служниць, і відчинив двері.— Тільки швидко, поки не випустили все тепло.

На кухні Теон схопив за руку першого-ліпшого кухарчука.

— Гарячої води для м’леді, хлопче,— наказав він.— Шість повних цебер, і щоб була по-справжньому гаряча. Лорд Ремсі воліє бачити дружину рожевою і чистою.

— Ага, м’лорде,— мовив хлопчик.— Секунду, м’лорде.

«Секунда» тягнулася набагато довше, ніж хотілося б Теонові. Не було жодного чистого казана, тож хлопцеві довелося вимити один, перш ніж набирати в нього воду. Потім ледве дочекалися окропу, а потім ще довше чекали, поки воду переллють у цебра. Весь цей час Абелеві жінки ховалися під своїми каптурами. «Вони все роблять неправильно». Справжні служниці завжди дражнять кухарчуків, куштують страви, хапаючи шматочок то одного, то іншого. Горобина зі своїми змовницями-сестрами не хотіла привертати уваги, але через їхнє похмуре мовчання вартові дуже скоро почали кидати на них похмурі погляди.

— А де Мейзі, Джез і решта дівчат? — запитав один з чатових у Теона.— Ті, що приходять зазвичай?

— Леді Арія висловила невдоволення,— збрехав Теон.— Минулого разу, поки донесли воду, вона була вже геть холодна.

Гаряча вода парувала, розтоплюючи сніжинки, які падали з неба. Процесія рушила назад лабіринтом крижаних шанців. З кожним кроком вода холоднішала. Проходи були забиті вояками: озброєними лицарями у вовняних сюрко і хутряних плащах, солдатами зі списами за спиною, стрільцями з ненапнутими луками та жмутками стріл, вільними вершниками і грумами, які вели румаків. У Фреїв на грудях були герби з двома вежами, а у вояків Білої Гавані — тритон з тризубом. Рухаючись крізь сніг у протилежних напрямках, представники двох ворожих домів сторожко поглядали одні на одних, але мечів не оголювали. Не тут. «А от у лісі все може бути інакше»,— подумав Теон.

Двері Великої фортеці вартувало півдюжини гвардійців Страхфорту.

— Знову клята купіль? — вигукнув сержант, побачивши цебра гарячої води. Долоні він сховав од холоду під пахви.— Вона вчора ввечері купалася. Як може жінка забруднитися у власному ліжку?

«Гірше, ніж ти уявляєш, якщо ділить це ліжко з Ремсі»,— подумав Теон, пригадавши першу шлюбну ніч і все те, що Джейн примусили робити.

— Наказ лорда Ремсі.

— То бігом заходьте, поки вода не вихолола,— сказав сержант. Двоє чатових відчинили подвійні двері.

У коридорі було майже так само холодно, як надворі. Голлі, потупавши чоботами, щоб обтрусити сніг, скинула каптур.

— Я боялася, буде важче,— сказала вона, і з рота в неї вихопилася пара.

— Нагорі під спальнею м’лорда теж є вартові,— попередив Теон.— Люди Ремсі.

Він не наважився назвати їх Байстрючими хлоп’ятами — не тут. Ніколи не знаєш, хто тут може підслухати.

— Схиліть голови і не знімайте каптурів.

— Роби, як він каже, Голлі,— мовила Горобина.— Хтось із них може знати тебе в обличчя. А нам проблем не треба.

Теон перший рушив сходами нагору. «Я піднімався тут уже тисячу разів». В дитинстві він бігав цими сходами — спускаючись, перестрибував по три сходинки за раз. Одного разу врізався у стару Нан і збив її з ніг. Заробив найгіршу прочуханку за все життя у Вічнозимі, хоча її можна було назвати ніжною порівняно з тим, як його били брати вдома, на Пайку. На цих сходах вони з Робом влаштували чимало героїчних битв, змагаючись дерев’яними мечами. То було корисне тренування: зразу починав розуміти, як важко пробиватися нагору гвинтовими сходами, долаючи запеклий опір. Сер Родрик казав, що один добрий боєць здатен на сходах стримати сотню.

Але то було давним-давно. Всі вони вже мертві: Джорі, старий сер Родрик, лорд Едард, Гарвін і Галлен, Кейн, Дезмонд і Товстун Том, Алін зі своїми мріями про лицарство, Мікен, який викував для Теона його перший меч. Навіть стара Нан, швидше за все.

І Роб. Роб, який був Теонові більшим братом, ніж сини, народжені з чересел Балона Грейджоя. «Загинув на Червоному весіллі, убитий Фреями. Я мав би бути з ним. А я де був? Я мав би загинути разом з ним».

Теон зупинився так нагло, що Верба мало не врізалася йому в спину. Попереду виднілися двері до спальні Ремсі. Їх чатувало двоє Байстрючих хлоп’ят — Квасний Алін і Німак.

«Давні боги нам сприяють». Німак без’язикий, а Квасний Алін безмозкий, любить казати лорд Ремсі. Перший брутальний, а другий злий, але вони обидва майже все життя провели на службі у Страхфорті. Вони виконують те, що накажуть.

— Ми принесли гарячу воду для леді Арії,— мовив до них Теон.

— А ти сам не пробував митися, Смердюче? — озвався Квасний Алін.— Від тебе тхне кінськими сцяками.

Німак на згоду крекнув. А може, то був сміх. Однак Алін відімкнув двері у спальню, і Теон махнув жінкам заходити.

У кімнаті так і не розвидніло. Усе ховалося у сутінках. У коминку серед жару слабенько потріскувало останнє поліно, а на столику біля зім’ятої порожньої постелі мерехтіла свічка. «Дівчини немає,— подумав Теон.— У відчаї викинулася з вікна». Але від метелиці зачинили віконниці, які примерзли, заметені снігом.

— Де вона? — запитала Голлі. Її сестри вилили воду у великі круглі дерев’яні ночви. Френя, зачинивши двері спальні, підперла їх спиною.— Де вона?! — повторила Голлі. За вікнами почувся ріжок. «Сурма. Фреї шикуються перед виходом». У Теона свербіли відсутні пальці.

І тут він її побачив. Вона скулилася в найдальшому кутку спальні, на підлозі, згорнувшись клубочком під горою вовчих шкур. Теон би її і не помітив, якби вона так не тремтіла. Джейн натягнула шкури на голову, щоб заховатися. «Від нас? Чи очікувала свого лорда-чоловіка?» На думку про те, що зараз може прийти лорд Ремсі, кортіло закричати.

— Міледі,— покликав Теон, який не міг називати її Арією, але не наважувався називати Джейн.— Не треба ховатися. Це друзі.

Шкури ворухнулися. Визирнуло блискуче від сліз око. «Темне, занадто темне. Каре око».

— Теоне?

— Леді Аріє,— підійшла Горобина.— Ходімо з нами, хутко. Ми заберемо вас до брата.

— До брата? — з-під вовчих шкур показалося дівоче обличчя.— Я... я не маю братів.

«Вона забула, хто вона така. Забула своє ім’я».

— Це правда,— мовив Теон,— але раніше мали. Трьох. Роба, Брана й Рикона.

— Вони всі мертві. Я не маю братів.

— Але маєте зведенюка,— сказала Горобина.— Лорда Ворона.

— Ви про Джона Сноу?

— Ми відвеземо вас до нього, але ходімо швидше.

Джейн натягнула шкури до підборіддя.

— Ні. Це пастка. Це він, це мій... мій лорд, мій любий лорд, це він вас підіслав, щоб випробувати мене й пересвідчитися, що я його кохаю. А я кохаю, дуже-дуже, понад усе на світі,— по щоці в неї побігла сльоза.— Так і скажіть йому, так і скажіть. Я зроблю, як він скаже... все, що він скаже... з ним... чи з собакою... будь ласка... не треба відрубувати мені ноги, я не тікатиму, ніколи, я народжу йому синів, присягаюся, присягаюся...

— Най проклянуть його богове,— тихо присвиснула Горобина.

— Я чемна,— заскиглила Джейн,— мене навчили.

— Скажіть їй хтось, щоб вона припинила ридати,— скривилася Верба.— Вартовий німий, а не глухий. З того боку дверей усе почують.

— Піднімай її, Перекинчику,— вихопила Голлі ніж.— Піднімай, поки цього не зробила я. Треба йти. Підніми малу поцьку на ноги й потруси, щоб отямилася.

— А якщо вона заверещить? — сказала Горобина.

«Нам усім кінець,— подумав Теон.— Я їм казав, що це безглуздя, але ніхто не хотів мене слухати». Абель прирік їх усіх. Усі співці божевільні. В піснях герой завжди рятує панну з замку чудовиська, але життя не пісня, а Джейн не Арія Старк. «У неї очі не того кольору. І тут нема ніяких героїв, тільки повії». Проте він усе одно опустився біля дівчини навколішки, прибрав від її обличчя шкури й торкнувся її щоки.

— Ти мене знаєш. Я — Теон, ти це пам’ятаєш. Я теж тебе знаю. Знаю твоє ім’я.

— Моє ім’я? — похитала вона головою.— Моє ім’я...

Він приклав пальця їй до вуст.

— Про це поговоримо пізніше. А тепер тихенько. Ходімо з нами. Зі мною. Ми заберемо тебе звідси. Заберемо тебе від нього.

У неї розширилися очі.

— Будь ласка,— прошепотіла вона,— будь ласка.

Теон узяв її за руку. Коли він піднімав дівчину на ноги, у нього сіпалися відсутні пальці. Вовчі шкури впали на підлогу. Під ними вона була голісінька, маленькі білі груденята — у слідах укусів. Теон почув, як котрась із жінок ахнула. Горобина пхнула йому в руки згорток одягу.

— Вдягай її. Надворі зимно.

Білка в самому спідньому рилася у скрині в пошуках чогось теплого. Зрештою зупинилася на одному зі стьобаних камзолів лорда Ремсі й добряче поношених бриджах, які метлялися на її ніжках, як корабельні вітрила у шторм.

За допомогою Горобини Теон одягнув Джейн Пул у Білчине вбрання. «Якщо боги змилостивляться, а вартові заплющать очі, вона може і пройти».

— А тепер ми виходимо і спускаємося вниз,— мовив Теон до дівчини.— Натягни каптур і схили голову. Іди за Голлі. Не біжи, не плач, не розмовляй, не дивися нікому в очі.

— Не відходь від мене,— попросила Джейн.— Не кидай мене.

— Я повсякчас буду поряд,— пообіцяв Теон, а Білка пірнула в ліжко леді Арії і натягнула ковдру.

Френя відчинила двері спальні.

— Добре помив її, Смердюче? — запитав Квасний Алін, коли вони вийшли зі спальні. Німак лапнув за груди Вербу, коли та проходила повз нього. Добре, що він поліз до Верби. Якби торкнувся Джейн, вона могла б заверещати, і тоді Голлі перерізала б йому горлянку схованим у рукаві ножем. А Верба просто ухилилася й пішла собі далі.

У Теона від успіху запаморочилося в голові. «Вони й не дивилися. Вони нічого не побачили. Ми провели дівчину просто повз них!»

Але на сходах страх повернувся. А що як їм трапиться Шкуролуп, або Деймон Потанцюй, або Волтон Сталеві Ноги? Або сам Ремсі? «Боги милостиві, тільки не Ремсі, хто завгодно, тільки не він». Що з того, що вдалося викрасти дівчину зі спальні? Вони й досі в замку, всі брами зачинені й замкнені, а на мурах повно чатових. Швидше за все, їх зупинять вартові під дверима фортеці. Проти шістьох вояків у кольчугах, з мечами і списами, Голлі зі своїм ножем нічого не вдіє.

Але вартові за дверима кулилися, підставивши спини крижаному вітру зі снігом. Навіть сержант кинув на жінок лише побіжний погляд. Теон відчув до нього і його підлеглих жалість. Ремсі з усіх них шкуру злупить, коли дізнається, що дружина втекла, а що він зробить з Німаком і Квасним Аліном, навіть думати не хочеться.

Відійшовши від фортеці буквально на десяток кроків, Горобина опустила порожнє відро, й так само вчинили її сестри. Великої фортеці вже й видно не було. Двір перетворився на білу пустелю, повну приглушених звуків, які дивно відлунювали крізь метелицю. Навколо виросли крижані шанці — спочатку до коліна, потім до пояса, потім вище голови. Теон перебував у самому серці Вічнозиму, навколо всюди замок, але його не видно і знаку. Так наче вони з жінками загубилися у краю вічної зими, за тисячу льє за Стіною.

— Холодно,— схлипнула Джейн, бредучи поряд з Теоном.

«А скоро буде ще холодніше». За мурами замку чекає зима, вишкіривши крижані зуби. «Якщо вдасться туди потрапити».

— Сюди,— промовив Теон, коли дійшли до перетину трьох проходів.

— Френю, Голлі, йдіть з ними,— наказала Горобина.— А ми будемо з Абелем. Не чекайте на нас.

З цими словами вона розвернулася й, пірнувши в завірюху, пішла до великої зали. За нею поквапилися Верба і Міртл, і на вітру виляскували їхні плащі.

«Зовсім збожеволіли»,— подумав Теон. Втеча малоймовірна навіть з усіма шістьма Абелевими жінками, а лише з двома вона взагалі неможлива. Але вони зайшли задалеко, щоб повернути дівчину в спальню й удати, що нічого не було. Отож Теон узяв Джейн за руку й потягнув до Бійничної брами. «Це лише напівбрама,— нагадав він собі.— Навіть якщо вартові нас пропустять, крізь зовнішній мур проходу немає». В інші вечори вартові завжди його пускали, але він тоді був сам-один. З трьома служницями він так легко не пройде, а якщо вартові зазирнуть Джейн під каптур і впізнають дружину лорда Ремсі...

Коридор звернув праворуч. Попереду, за пеленою снігопаду, роззявила пащеку Бійнична брама, обабіч якої стояло двоє вартових. Вони тримали восьмифутові списи.

— Хто йде? — гукнув один з чатових. Теон не впізнав голосу. Обличчя було сховане під шарфом. Виднілися тільки очі.— Смердюче, це ти?

«Так»,— збирався сказати Теон. Натомість він несамохіть озвався:

— Теон Грейджой. Я... я привів вам жінок.

— Бідолашні хлопчики замерзли,— мовила Голлі.— Ану зараз я вас зігрію.

Прослизнувши повз вістря списа, вона потягнулася до обличчя гвардійця, щоб, скинувши підмерзлий шарф, поцілувати його в губи. І тої миті, коли її вуста торкнулися його вуст, вістря ножа уп’ялося йому в шкіру нижче вуха. Теон бачив, як розширилися очі чоловіка. Коли Голлі відходила, на її вустах блищала кров, і з рота чоловіка, коли він падав, теж побігла кров.

Другий вартовий тільки рота роззявив, коли Френя схопила ратище його списа. Якусь мить вони боролися, тягнучи списа, поки жінка не викрутила зброю з його пальців і не ляснула його ратищем у скроню. Чоловік поточився, а вона, розвернувши списа, тільки й крекнула, заганяючи гостряк йому в живіт.

Джейн Пул пронизливо заверещала.

— Трясця,— вилаялася Голлі.— Тепер на нас накинуться уклінники, навіть не сумніваюся. Тікайте!

Однією рукою Теон заткнув Джейн рота, а другою схопив за стан і потягнув повз мертвих вартових у браму, а потім через замерзлий рів. Мабуть, давні боги й досі їх оберігали: підйомний міст був опущений, щоб захисники Вічнозиму мали змогу швидко виходити на зовнішні укріплення. Ззаду почувся сигнал тривоги, потім тупіт ніг, зазвучала сурма на внутрішньому мурі.

На мосту Френя зупинилася й розвернулася.

— Біжіть уперед. А я затримаю уклінників.

У своїх великих долонях вона досі стискала закривавленого списа.

Заки дісталися сходів, Теон уже спотикався. Перекинувши дівчину через плече, він почав підйом. Джейн уже припинила опиратися, та й вона була така маленька... але на сходах під сніжком ховалася слизька крига, і на півдорозі Теон оступився й важко гримнувся на одне коліно. Заболіло так, що він мало не випустив дівчину й на мить злякався, що далі вже не зможе йти. Однак Голлі знову поставила його на ноги, й разом вони нарешті витягнули Джейн на зубчасту стіну.

Прихилившись до зубця й відсапуючись, Теон почув унизу крики: Френя у снігу відбивала атаку півдюжини гвардійців.

— Куди тепер? — гукнув Теон до Голлі.— Як нам вирватися звідси?

Лють на обличчі Голлі змінилася жахом.

— Ох, чорти твоїй матері! Мотузка,— істерично зареготала вона,— мотузка у Френі.

І тут вона крекнула і схопилася за живіт. З нього стирчала стріла. Голлі стиснула її рукою, і між пальців їй побігла кров.

— Уклінники на внутрішньому мурі...— видихнула вона, і тут у неї між грудей з’явилася друга стріла. Голлі потягнулася до найближчого зубця — і випала назовні. Сніг, який вона збила, падаючи, поховав її під собою.

Ліворуч дзвеніли крики. Джейн Пул витріщалася вниз, де на очах снігове покривало, яке її привалило, з білого стало червоним. На внутрішньому мурі арбалетник, певно, перезаряджав зброю, здогадався Теон. Він кинувся праворуч, але і звідти бігли люди з мечами в руках. Далеко на півночі почувся бойовий ріжок. «Станіс,— зринула шалена думка.— Станіс — єдина наша надія, якщо зможемо до нього дістатися». Вітер завивав, а вони з дівчиною опинилися у пастці.

Почувся виляск арбалета. Стріла пролетіла за фут від Теона, збивши пласт підмерзлого снігу, який набився у найближчу бійницю. Ні Абеля, ні Горобини, ні Білки, ні інших не було і знаку. Теон і дівчина лишилися самі. «Якщо нас візьмуть живими, то передадуть Ремсі».

Схопивши Джейн за пояс, Теон стрибнув.