Танок драконів

Королівський вартовий

— Ви служили королеві,— сказав Резнак мо Резнак.— А король при дворі хоче оточити себе своїми людьми.

«Я і досі служу королеві. Сьогодні, завтра, завжди, до останнього подиху — мого або її». Баристан Селмі відмовлявся вірити, що Данерис Таргарієн мертва.

Мабуть, саме тому його змістили. «Одного по одному Гіздар прибирає нас усіх». Дужий Бельвас лежить при смерті в храмі, його лікують блакитні грації... проте Селмі підозрював, що вони радше докінчують справу, яку почала медова сарана. Скагаз Гирявий більше не командувач. Незаплямовані повернулися в касарні. Джого, Дааріо Нагарне, адмірал Іролео і незаплямований Геро залишаються заручниками юнкайців. Аґо, Рахаро й решту королівського халасару відіслали за річку на пошуки зниклої королеви. Замінили навіть Місанді: король вважав, що не годиться герольдом виступати дитині, а тим паче колишній рабині-наатянці. «А тепер і я».

Були часи, коли Баристан Селмі сприйняв би відставку як пляму на своїй честі. Але то було у Вестеросі. В гадючому кублі під назвою Мірін честь видається такою самою безглуздою, як блазенський костюм. Та й недовіра взаємна. Гіздар зо Лорак, може, і консорт його королеви, але ніколи не стане його королем.

— Якщо його світлість хоче, щоб я забрався з двору...

— Його ясновельможність,— виправив сенешаль.— Ні-ні, ви неправильно мене зрозуміли. Його величність чекає на делегацію юнкайців, щоб обговорити виведення їхніх військ. Вони можуть попросити... е-е-е... компенсацію за загиблих від драконового гніву. Це дуже делікатна ситуація. Король вважає, буде краще, якщо вони побачать на троні мірінського короля, якого захищають мірінські вояки. Ви ж розумієте, сер.

«Я розумію значно більше, ніж ти уявляєш».

— Можна дізнатися, кого саме обрав для свого захисту його світлість?

Резнак мо Резнак улесливо посміхнувся.

— Це запеклі бійці, які обожнюють його вельможність. Гогор Гігант. Храз. Плямистий Кіт. Белакво Костолам. Усі вони звитяжці.

«Усі вони з бійцівських кубел». Сер Баристан не був здивований. Гіздар зо Лорак не дуже впевнено сидів на своєму новому троні. Востаннє Мірін мав короля тисячу років тому, і серед панства давньої крові були такі, які вважали себе гіднішими престолу. Ззовні місто оточили юнкайці з перекупними мечами й союзниками, а всередині засіли сини гарпії.

А захисників у короля меншало день у день. Помилка, якої Гіздар припустився з Сірим Черв’яком, коштувала йому незаплямованих. Коли його світлість спробував перевести їх під командування свого родича, як зробив з бронзовими бестіями, Сірий Черв’як повідомив короля, що вони — вільні люди, які виконують тільки накази матері. Що ж до бронзових бестій, то половина з них — вільновідпущеники, а решта — гиряві, тому, швидше за все, досі зберігають вірність Скагазові мо Кондаку. Бійці з кубел, либонь, єдина надійна опора короля Гіздара у морі ворогів.

— Най захистять вони його світлість від усіх небезпек,— промовив сер Баристан, не виказуючи ані натяку на свої справжні почуття: їх він навчився приховувати давним-давно, ще на Королівському Причалі.

— Його препишність,— наголосив Резнак мо Резнак.— Інші ваші обов’язки залишаються незмінними. Якщо мир буде порушено, його ясновельможність волів би мати вас на чолі свого війська в битві проти ворогів нашого міста.

«Бодай на це йому вистачило здорового глузду». Белакво Костолам і Гогор Гігант, може, і здатні послужити Гіздарові надійними щитами, але саме ідея, щоб хтось із них повів у бій військо, настільки сміховинна, що літній лицар мало не посміхнувся.

— Чекаю наказів його світлості.

— Тільки не «світлості»,— дорікнув сенешаль.— Так говорять у Вестеросі. А у нас — «його ясновельможність», «його препишність», «його величність».

«Його марнославство» пасувало б краще.

— Як скажете.

Резнак облизав губи.

— Тоді домовилися,— сказав він, і масна посмішка засвідчила кінець розмови. Сер Баристан пішов геть, радіючи, що залишає позаду міцний аромат парфумів сенешаля. «Чоловік має пахнути потом, а не квітами».

Велика піраміда Міріна від підніжжя до вершка — вісімсот футів заввишки. Покої сенешаля містилися на другому поверсі. Палати королеви й кімната самого сера Баристана займали найвищий поверх. «Височенький підйом як на людину мого віку»,— подумав сер Баристан, рушаючи нагору. У справах королеви він зазвичай здійснював цей підйом п’ять-шість разів на день, що може засвідчити біль у колінах і попереку. «А прийде день, коли я більше не зможу здолати ці сходи,— подумав він,— і прийде він раніше, ніж мені б хотілося». А поки цей день не прийшов, потрібно впевнитися, що бодай кількоро з його хлопців готові посісти його місце біля королеви. «Я сам їх висвячу в лицарі, коли вони заслужать, і кожному подарую коня й золоті остроги».

Королівські покої стояли німотні й непорушні. Гіздар не захотів жити нагорі, облаштувавши свої кімнати глибоко в серці Великої піраміди, де його зусібіч оточували масивні цегляні стіни. З королем переїхали Мезара, Міклаз, Кеза й решта юних чашників королеви (заручників, якщо по правді, але і Селмі, і королева так прихилилися до них, що важко було думати про них як про заручників), а Іррі та Джикі поїхали з рештою дотраків. Лишилася тільки Місанді, маленька зневірена примара, яка блукала в покоях королеви на верхівці піраміди.

Сер Баристан вийшов на терасу. Небо над Міріном було сьогодні трупного кольору — тьмяне, біле, важке: суцільні хмари від обрію до обрію. Сонце ховалося за стіною хмар. Воно і сяде непомітно, як непомітно зійшло вранці. Ніч буде спекотна, пітна, задушлива, липка — одна з тих ночей, коли нема чим дихнути. Три дні збиралося на дощ, але не пролилося ні краплини. «Дощ приніс би полегшенням. Омив би місто й очистив».

Звідси було видно менші піраміди, західні мури міста та юнкайські табори на березі Невільничої бухти, звідки піднімався стовп масного диму, звиваючись, як велетенський змій. «Юнкайці палять своїх мерців,— збагнув сер Баристан.— Кобила біла вчвал мчить через їхній облоговий табір». Хай що робила королева, а пошесть ширилася — і в місті, і поза містом. Мірінські базари зачинилися, вулиці спорожніли. Гіздар дозволив не зачиняти бійцівських кубел, але глядачів збиралося мало. Подейкували, мірінці навіть почали обминати Храм грацій.

«Работоргівці знайдуть спосіб звинуватити Данерис і в цьому»,— гірко подумав сер Баристан. Він уявив ці пересуди: і велике панство, і сини гарпії, і юнкайці всі між собою говорять, що королева мертва. Половина міста в це вірить, просто ще не наважується промовити такі слова уголос. «Але скоро, думаю, наважиться».

Сер Баристан почувався дуже втомленим і дуже старим. «Куди поділося стільки років?» Останнім часом, опускаючись навколішки попити води з басейну, він бачив у водних глибинах обличчя незнайомця. Коли вперше з’явилися ці зморшки навколо блакитних очей? Давно вже чуприна, що була як сонце, стала як сніг? «Роки й роки тому, старий. Десятиліття».

Але здавалося, буквально вчора його висвятили в лицарі після турніру на Королівському Причалі. Він досі пам’ятав дотик меча короля Ейгона до свого плеча — легкий, як дівочий поцілунок. Коли сер Баристан промовляв обітницю, слова застрягали йому в горлі. Увечері на бенкеті він їв вепрячі реберця, засмажені по-дорнському з драконячим перцем,— такі гострі, що горіло в роті. Минуло сорок сім років, а той смак і досі не вивітрився з пам’яті, й водночас сер Баристан не зміг би пригадати, чим вечеряв десять днів тому, навіть якби від цього залежала доля всіх Сімох Королівств. «Вареною собачатиною, швидше за все. Чи ще якоюсь отакою гидотою, не кращою на смак».

Уже не вперше Селмі чудувався дивній долі, яка завела його сюди. Він — лицар Вестеросу, родом зі шторхмових земель і Дорнського прикордоння; його місце в Сімох Королівствах, а не на спекотному узбережжі Невільничої бухти. «Я приїхав, щоб доправити Данерис додому. Але втратив її, як втратив її батька і її брата. І навіть Роберта. Я і його підвів».

Можливо, Гіздар мудріший, ніж сер Баристан гадає. «Десять років тому я б відчув, що саме замислила Данерис. Десять років тому я б діяв швидше й устиг її зупинити». Натомість, коли вона стрибнула в яму, він причмелено застиг, тільки гукаючи її ім’я, а на пломенистий пісок вибіг, коли було вже запізно. «Я постарів і став забарний». Не дивно, що Нагарис жартівливо прозвав його сером Дідусем. «Встиг би сам Дааріо зреагувати швидше, якби того дня був біля королеви?» Селмі майже напевно знав відповідь на це питання, хоч як йому та відповідь не подобалася.

Вночі йому це все наснилося: Бельвас навколішках блює кров’ю і жовчю, Гіздар підбурює драконоборців, налякані люди тікають, штовхаються на сходах, перелазять одне через одного, верещать і горлають. А Данерис...

«Її коси були охоплені полум’ям. Ось вона, стискаючи батіг у руці, кричить, а ось уже летить, сидячи на спині дракона». Серові Баристану понабивалося в очі піску, який летів з-під крил Дрогона, коли той відірвався від землі, однак крізь пелену сліз Селмі бачив, як велетенська тварина вилетіла з ями, ляскаючи крилами по плечах бронзових бійців при брамі.

Решту він дізнався згодом. На виході була страшенна тиснява. Нажахані запахом дракона, коні від страху ставали дибала, хвицаючи підкутими копитами. Юрма перевертала торгівельні ятки й паланкіни, збивала з ніг і затоптувала людей. Хтось метав списи, хтось стріляв з арбалетів. Дехто навіть поцілив. Дракон дико звивався в повітрі, рани димилися, а дівчина чіплялася йому за спину. А потім він плюнув вогнем.

До кінця дня і майже всю ніч бронзові бестії збирали трупи. Підрахунок засвідчив, що загинуло двісті чотирнадцять людей, ще втричі більше обгоріло й було поранено. На той час Дрогон уже полетів геть з міста, востаннє його бачили над Скагазаданом — він прямував на північ. Не знайшлося і сліду Данерис Таргарієн. Дехто присягався, що бачив, як вона впала. Інші наполягали, що дракон забрав її, щоб зжерти. «Вони всі помиляються».

Сер Баристан знав про драконів тільки з дитячих казок, але він знав Таргарієнів. Данерис летіла верхи на драконі, як за старих часів літав на Балеріоні Ейгон.

— Може, вона полетіла додому,— вголос сказав він сам собі.

— Ні,— тихо пробурмотів хтось позаду нього.— Вона б так не вчинила, сер. Вона б не полетіла додому без нас.

Сер Баристан обернувся.

— Місанді! Дитинко, стільки ти вже тут стоїш?

— Недовго. Вибачте, що потурбувала,— мовила вона й мить повагалася.— З вами хотів би поговорити Скагаз мо Кандак.

— Гирявий? Ти з ним розмовляла?

Ні, це було б необачно, необачно. Між Скагазом і королем — глибока ворожнеча, і дівчинка не така дурна, щоб цього не розуміти. Скагаз відкрито заперечував проти шлюбу королеви, і цього факту Гіздар не забув.

— Він тут? У піраміді?

— Коли захоче. Приходить і йде на власний розсуд, сер.

«Авжеж. Ну звісно».

— Хто тобі сказав, що він хоче зі мною перемовитися?

— Вояк з бронзових бестій. У масці сови.

«Це розмовляючи з тобою, він був у масці сови. А насправді він може бути шакалом, тигром, лінивцем». Від самого початку сер Баристан терпіти не міг тих масок, а тим паче зараз. Чесні люди не повинні ховати обличчя. А Гирявий...

«Про що він узагалі думає?» Потому як Гіздар передав командування бронзовими бестіями своєму родичу Маргазу зо Лораку, Скагаза призначили хранителем ріки; це означало відповідальність за перевози, драгування, зрошувальні канали на п’ятдесят льє вздовж Скагадазана, але Гирявий відмовився від цієї стародавньої почесної посади, як описав її Гіздар, і вирішив повернутися у скромну піраміду Кандаків. «Коли немає королеви, щоб його захистити, він дуже ризикує, приходячи сюди». А якщо побачать, що сер Баристан розмовляє з ним, підозра може впасти і на лицаря.

Селмі це все не сподобалося. Це тхнуло облудою, змовою, брехнею й інтригами, які плетуться в темряві,— усім тим, що Селмі сподівався залишити в минулому разом з Павуком, лордом Мізинчиком та іже з ними. Баристан Селмі не був великим книголюбом, але він частенько проглядав сторінки Білої книги, в якій записані діяння всіх його попередників. Серед них були герої, були слабаки, були шахраї і боягузи. Але здебільшого то були просто люди — меткіші й дужчі за більшість, вправніші зі щитом і мечем, але все одно піддатливі гордощам, амбіціям, хоті, коханню, гніву, ревнощам, жадобі золота, прагненню влади та всім іншим порокам, притаманним іншим смертним. Найкращі подолали свої вади, виконали свій обов’язок і загинули з мечем у руках. Найгірші...

«Найгірші гралися у гру престолів».

— Зможеш знову розшукати ту сову? — запитав сер Баристан у Місанді.

— Можу спробувати, сер.

— Перекажи йому, що я побалакаю з... з нашим другом... поночі в стайні,— мовив він. Після заходу сонця центральний вхід у піраміду замикався. А в стайні в такий час буде тихо.— Тільки постарайся впевнитися, що це та сама сова.

Не дуже добре буде, якщо Місанді заговорить не до тієї бронзової бестії.

— Розумію.

Місанді вже розвернулася йти геть, але на мить завагалася й мовила:

— Подейкують, юнкайці оточили місто скорпіонами: якщо Дрогон повернеться, стрілятимуть у небо залізними стрілами.

Сер Баристан теж таке чув.

— Дуже нелегко вбити дракона в небі. У Вестеросі чимало людей намагалося збити Ейгона і його сестер. Але нікому це так і не вдалося.

Місанді кивнула. Важко було сказати, чи ці слова її заспокоїли.

— Гадаєте, її розшукають, сер? Зелені луки неозорі, а дракон у небі не лишає слідів.

— Аґо й Рахаро — кров од крові королеви... та й кому знати Дотрацьке море краще за дотраків? — Селмі стиснув її за плече.— Якщо її можна знайти, вони її знайдуть.

«Якщо вона ще жива». У травах ходять інші хали — комонники з халасарами, які налічують десятки тисяч вершників. Але дівчинці зовсім необов’язково таке чути.

— Я знаю, ти її любиш. Присягаюся, я її захищу.

Його слова, здавалося, трохи втішили дівчинку. «От тільки словеса — це суховій,— подумав сер Баристан.— Як можу я захистити королеву, коли я не з нею?»

Баристан Селмі пережив чимало королів. Народився він під час неспокійного правління Ейгона Маловірогідного, якого так любили прості люди, й отримав лицарство з його рук. Коли Селмі було двадцять три роки, у Війні дев’ятипенсових королів він зарубав Мейліса Монстра, і Ейгонів син Джейгейрис одягнув на нього білого плаща. В тому-таки плащі Селмі стояв поряд із Залізним троном, коли божевілля поглинало Джейгейрисового сина Ейриса. «Стояв, дивився, слухав — і нічого не робив».

Ні, не так. Це несправедливо. Він дещо робив — виконував свій обов’язок. Бувало, ночами сер Баристан замислювався, чи не занадто добре він виконував той свій обов’язок. Він дав обітницю перед очима богів і людей, честь не дозволяла йому зламати її... але дотримуватися обітниці в останні роки правління короля Ейриса стало неймовірно важко. Він бачив речі, які боляче згадувати, й неодноразово замислювався, скільки насправді крові має на своїх руках. Якби він не поїхав у Сутінь-діл рятувати Ейриса з підземель леді Дарклін, король міг би там і померти під час спроби Тайвіна Ланістера взяти місто штурмом. Тоді на Залізний трон зійшов би королевич Рейгар і, може, зцілив би королівство. Сутінь-діл став для Селмі зоряним часом, але залишив по собі гіркий присмак.

Але здебільшого його ночами переслідували поразки. «Джейгейрис, Ейрис, Роберт. Троє мертвих королів. Рейгар, який міг стати кращим королем за всіх них. Князівна Елія з дітьми. Немовлятко Ейгон, Рейніс із її кошеням». Усі вони мертві, а він, який присягався їх захищати, і досі живий. А тепер Данерис, його ясна дівчинка-королева. «Вона не померла. Ніколи не повірю».

Вечір приніс серові Баристану можливість ненадовго забути про сумніви. Його він провів у тренувальній залі на третьому поверсі піраміди, працюючи з хлопцями — навчаючи їх мистецтва щита й меча, коня і списа... і лицарського кодексу, завдяки якому лицар відрізняється від звичайного бійця у кублі. Коли Селмі не стане, Данерис знадобляться нові захисники — її ровесники, і сер Баристан має твердий намір їх підготувати.

Тренував він хлопців віком од вісьмох до двадцятьох років. Коли починав, їх було понад шістдесят, але багатьом навчання не давалося. Нині їх залишилося менше половини, але кількоро подають великі надії. «Оскільки непотрібно захищати короля, можу присвятити більше часу їхньому тренуванню»,— збагнув Селмі, переходячи від пари до пари, спостерігаючи, як вони атакують одне одного тупими мечами та списами з заокругленими кінчиками. «Хоробрі хлопці. Прості, але з них вийдуть добрі лицарі, й усі вони люблять королеву. Якби не вона, всі вони зрештою опинилися б у бійцівських кублах. Король Гіздар має своїх бійців, а Данерис матиме лицарів».

— Тримай щита вище,— крикнув він.— Ану покажи, як рубаєш. А тепер разом. Знизу, згори, знизу, знизу, згори, знизу...

Увечері Селмі виніс свою просту вечерю на терасу королеви і їв, милуючись сонячним заходом. У фіолетовому присмерку один по одному запалювалися вогні у великих східчастих пірамідах, а різнокольорова цегла Міріна сіріла й чорніла. Внизу на вулицях і у провулках збиралися тіні, зливаючись у ставки й річки. У присмерку місто здавалося спокійним, навіть чарівним. «Не мир це забезпечив, а пошесть»,— сказав собі літній лицар з останнім ковтком вина.

Йому не хотілося привертати до себе увагу, отож він, закінчивши вечеряти, перевдягнувся, змінивши придворний білий плащ королівської варти на брунатну подорожню опанчу з каптуром, як у простих містян. Меч і кинджал лишив на поясі. «Може, це пастка». Він дуже мало довіряв Гіздарові, а ще менше — Резнакові мо Резнаку. Можливо, за цим стоїть напахчений сенешаль, який намагається заманити сера Баристана на таємну зустріч, щоб там схопити і його, і Скагаза й обвинуватити у змові проти короля. «Якщо Гирявий наговорить на державну зраду, я не матиму вибору — доведеться його арештувати. Гіздар — консорт моєї королеви, хай мені це й не подобається. Я маю обов’язки перед ним, а не перед Скагазом».

Але чи так це?

Найперший обов’язок королівської варти — захищати короля від кривди й небезпеки. Білі лицарі присягаються виконувати накази короля, берегти його таємниці, давати поради, якщо попросять, і мовчати, якщо їх ніхто не питає, а також виконувати його бажання й захищати ім’я і честь короля. Строго кажучи, король сам вирішує, чи поширюється захист королівської варти на інших членів родини, навіть королівської крові. Деякі королі вважали правильним доручати королівській варті захист своїх жінок і дітей, братів і сестер, тіток і дядьків, інших близьких і далеких родичів, а іноді навіть своїх коханок, наложниць і байстрюків. А інші для такої мети використовували придворних лицарів і солдатів, а своїх сімох воліли тримати під рукою, для своєї особистої охорони.

«Якби це королева наказала мені захищати Гіздара, я не мав би вибору — мусив би скоритися». Але Данерис Таргарієн навіть для себе не зібрала справжньої королівської варти, а тим паче не давала ніяких наказів щодо свого консорта. «Світ був простіший, коли наді мною був лорд-командувач, який вирішував такі питання,— подумав Селмі.— Тепер я сам — лорд-командувач, і дуже важко вирішити, яка путь істинна».

Нарешті здолавши останній марш сходів, він опинився в безлюдних коридорах, освітлених смолоскипами, усередині товстостінної цегляної піраміди. Велика брама була замкнена на засув, як Селмі й очікував. При брамі чатувало четверо бронзових бестій усередині та ще четверо ззовні. Саме їх літній лицар і бачив — кремезних чоловіків у масках вепра, ведмедя, миші-полівки й мантикори.

— Все тихо, сер,— сказав йому ведмідь.

— Щоб так і далі було.

Сер Баристан частенько робив нічний обхід, перевіряючи, що піраміда в безпеці.

У глибині піраміди стояло на чатах ще четверо бронзових бестій, охороняючи залізні двері в яму, де були прикуті Вісеріон і Рейгал. Світло відблискувало від їхніх масок — мавпи, барана, вовка, крокодила.

— Їх нагодували? — запитав сер Баристан.

— Так, сер,— озвалася мавпа.— Отримали по вівці.

«Надовго цього вистачить?» Дракони росли, і ріс їхній апетит.

Час було розшукати Гирявого. Сер Баристан, проминувши слонів і сріблясту кобилу королеви, пішов у кінець стайні. Один з віслюків заревів, а кількоро коней заворушилося, коли на них упало світло ліхтаря. В цілому ж тут було темно й тихо.

З порожнього стійла випірнула тінь і перетворилася на чергову бронзову бестію, вдягнену в складчасту чорну спідницю, поножі й рельєфний нагрудник.

— Кіт? — здивувався Баристан Селмі, побачивши під каптуром бронзову маску. Коли Гирявий командував бронзовими бестіями, він надавав перевагу зміїній голові, владній і застрашливій.

— Коти гуляють де завгодно,— озвався знайомий голос Скагаза мо Кандака.— Ніхто на них і не дивиться.

— Якщо Гіздар дізнається, що ви тут...

— А хто йому скаже? Маргаз? Маргаз дізнається тільки те, що хочеться мені. Бестії досі служать мені. Не забувайте про це,— сказав Гирявий; голос його приглушувала маска, але Селмі відчув у ньому гнів.— Я знаю, хто отруйник.

— Хто?

— Гіздарів кондитер. Ім’я його вам нічого не скаже. Цей чоловік — простий найманець. Сини гарпії викрали його доньку й пообіцяли повернути її цілою і неушкодженою, щойно королева помре. Данерис врятували Бельвас і дракон. А дівчинку ніхто не врятував. Її повернули батькові серед ночі, розрубану на дев’ять шматків. По одному шматку на кожен рік, який вона прожила.

— Навіщо? — Селмі досі мучили сумніви.— Сини гарпії припинили вбивства. Гіздарів мир...

— ...удаваний. Ні, не від самого початку. Юнкайці боялися нашу королеву, незаплямованих, драконів. Ці землі вже бачили драконів. Юрхаз зо Юнзак добре вчив історію і тому все розумів. Гіздар також. То чом би не укласти мир? Данерис цього і хотіла, вони це бачили. Слід було їй тоді піти з військом в Астапор,— мовив Скагаз і нахилився ближче.— Але так було спочатку. Події в кублі все змінили. Данерис зникла, Юрхаз мертвий. Замість одного старого лева тепер маємо зграю шакалів. Кривавобородий... не хоче він ніякого миру. І це ще не все. Є дещо гірше. Волантис вислав проти нас свій флот.

— Волантис...— у Селмі почала поколювати робоча рука. «Ми уклали мир з Юнкаєм. Не з Волантисом».— Ви впевнені?

— Впевнений. Мудре панство знає. І їхні друзі також. Гарпія, Резнак, Гіздар. І коли волантисяни припливуть, король відчинить перед ними браму. Всі, звільнені Данерис, знову потраплять у рабство. В кайдани закують навіть декого з тих, хто ніколи не знав рабства. Ви можете закінчити свої дні в бійцівському кублі, старий. І Храз зжере ваше серце.

У Селмі бухало в голові.

— Слід повідомити Данерис.

— Спочатку бажано її знайти,— мовив Скагаз і схопив його за руку. Пальці в нього були залізні.— Ми не можемо чекати на неї. Я вже поговорив з вільним братством, з материними мужами і з міцними щитами. Вони не вірять Лораку. Ми мусимо перемогти юнкайців. Але нам потрібні незаплямовані. Сірий Черв’як послухається вас. Поговоріть з ним.

— З якою метою?

«Це ж державна зрада. Змова».

— З метою зберегти життя,— сказав Гирявий; його очі за бронзовою котячою маскою здавалися чорними озерами.— Потрібно атакувати, поки не припливли волантисяни. Прорвати облогу, вбити рабовласників, перетягнути на свій бік перекупних мечів. Юнкайці не очікують атаки. У мене є шпигуни в їхньому таборі. Пошесть день у день тільки поширюється. Дисципліна зійшла на пси. Панство переважно п’яне: пани розважаються на бенкетах, балакають про те, як ділитимуть багатства, коли впаде Мірін, і сваряться за владу. Кривавобородий і Пошарпаний Правитель зневажають один одного. Ніхто не очікує бою. Не зараз. Усі вірять, що Гіздарів мир нас приспав.

— Цей мир підписала Данерис,— сказав сер Баристан.— Не нам його порушувати без її дозволу.

— А що як вона мертва? — запитав Скагаз.— Що тоді, сер? Я впевнений, вона б хотіла, щоб ми захистили її місто. Її дітей.

Її дітей — то вільновідпущеників. «Вони її кличуть „миса“ — всі ті, чиї ланці вона розбила. „Мати“». Гирявий не помилявся. Данерис хотіла б, щоб її дітей захистили.

— А як же Гіздар? Він і досі її консорт. Її король. Її чоловік.

— Її отруйник.

«Чи так це?»

— Де ваші докази?

— Корона в нього на голові — достатній доказ. І трон, на якому він сидить. Розплющте очі, старий. Це все, що йому було потрібно від Данерис, усе, чого він хотів від неї. А щойно отримав, навіщо з кимсь ділити владу?

«І справді — навіщо?» Як було гаряче в тій ямі! Селмі мов навіч бачив, як мерехтить повітря над пломенистим піском, відчував запах крові людей, які помирали заради чужої розваги. Чув голос Гіздара, який заохочував королеву скуштувати сарани в меду. «Дуже смачна... гостра й солодка водночас... Але сам він тої сарани і не торкнувся...— Селмі потер скроні.— Я не давав присяги Гіздарові зо Лораку. А якби й давав, він сам мене звільнив, як колись Джофрі».

— Цей... цей кондитер... я хочу сам його допитати. Наодинці.

— Така умова? — Гирявий схрестив руки на грудях.— Домовилися. Допитуйте скільки заманеться.

— Якщо... якщо його розповідь мене переконає... якщо я приєднаюся до вас у цій... цій... Хочу отримати ваше слово, що з Гіздаром зо Лораком нічого не станеться, поки... поки не буде доведено, що він до цього причетний.

— Чого ви так переймаєтеся через Гіздара, старий? Якщо він не сам гарпія, він її первісток.

— Напевне я знаю тільки одне: він — консорт королеви. Тому або ви дасте слово, або, присягаюся, я виступлю проти вас.

— Тоді я даю слово,— хижо всміхнувся Скагаз.— Ніхто не скривдить Гіздара, поки не доведена його провина. Та щойно ми отримаємо докази, я вб’ю його власноруч. Витягну з нього тельбухи — нехай подивиться на них перед смертю.

«Ні,— подумав літній лицар.— Якщо Гіздар змовлявся вбити королеву, я сам про нього подбаю, але смерть буде легка і швидка». Боги Вестеросу лишилися далеко, але сер Баристан на мить замовк, щоб подумки прочитати молитву, просячи Старицю освітити йому шлях до мудрості. «Заради дітей,— нарешті сказав він собі.— Заради міста. Заради королеви».

— Я поговорю з Сірим Черв’яком,— відповів він.