Танок драконів

Тиріон

Цілитель увійшов у намет, приязно бурмочучи, але, занюхавши сморід і кинувши один-єдиний погляд на Єзана зо Каґаза, замовк.

— Кобила біла,— зронив він до Сладко.

«Який сюрприз,— подумав Тиріон.— Ніхто б не здогадався, окрім усіх, хто має носа, і навіть мене, хоча я маю тільки половину». Єзана палила гарячка, він плавав у калюжі власних екскрементів. Його лайно нагадувало коричневий слиз із кров’ю... а витирати йому жовтий зад доручили саме Йолло з Пенні. Навіть з чужою допомогою хазяїн уже не міг підвестися: йому доводилося напружувати всі сили, щоб перекотитися на бік.

— Мої знання тут не допоможуть,— оголосив цілитель.— Життя шляхетного Єзана в руках богів. Охолоджуйте його, якщо це можливо. Кажуть, це допомагає. Принесіть йому води. Чистої питної води — скільки вип’є.

Хворих на кобилу білу повсякчас мучила спрага, вони між нападами різачки пили воду діжками.

— Але не річкову воду,— сказала Сладко.

— Тільки не її.

І з цими слова цілитель утік.

«І нам також треба тікати»,— подумав Тиріон. Він — раб у позолоченому нашийнику з маленькими дзвіночками, які весело бренькають з кожним його кроком. «Одна з Єзанових особливих коштовностей. Це честь, яка мало чим відрізняється від смертного вироку». Єзан зо Каґаз волів тримати своїх любчиків біля себе, тож коли захворів, ходили коло нього саме Йолло, Пенні, Сладко й інші «коштовності».

«Бідолашний старий Єзан»,— подумав Тиріон. Лорд жирний виявився непоганим хазяїном. Сладко мала рацію. Прислужуючи на його вечірніх бенкетах, Тиріон незабаром довідався, що Єзан найбільше з усіх юнкайських лордів шанував мир з Міріном. Інші просто тягнули час, чекаючи на прибуття волантиських військ. Кількоро взагалі хотіло негайно напасти на місто, щоб волантисяни не відібрали у них славу й найкращі трофеї. Єзан не волів і слухати. Не погоджувався він і повернути мірінських заручників, вистріливши ними з метавок, як пропонував перекупний меч Кривавобородий.

Але за два дні може багато чого помінятися. Два дні тому Нянько був кріпкий і квітучий. Два дні тому Єзан не чув примарного стукоту копит кобили білої. Два дні тому флот Старого Волантиса був на два дні далі від своєї мети. А тепер...

— Єзан помре? — запитала Пенні своїм нещасним тільки-не-кажи-що-так-і-буде голосочком.

— Ми всі колись помремо.

— Я мала на увазі — від різачки.

— Єзан не повинен померти,— у відчаї обпекла їх поглядом Сладко-гермафродит і погладила чоло їхнього тлустого пана, відкидаючи з нього вологий від поту чуб. Юнкаєць застогнав, і між ногами в нього ринув черговий фонтан коричневої води. Постіль його була брудна і смердюча, але підняти його вони просто не могли.

— Деякі рабовласники перед смертю звільняють своїх рабів,— сказала Пенні.

Сладко хихикнула. Звук був моторошний.

— Тільки улюбленців. Звільняють від земних турбот, щоб вони супроводжували коханого пана в могилу та служили йому і на тому світі.

«Кому ж це знати, як не їй. Сладко перша, кому переріжуть горлянку».

— Срібна королева...— почав був хлопчик з цапиними ніжками.

— ...мертва,— перебила його Сладко.— Забудь про неї! Дракон забрав її за ріку. Вона втопилася у Дотрацькому морі.

— Не можна втопитися у траві,— заперечив хлопчик.

— Були б ми вільні,— сказала Пенні,— знайшли б королеву. Або принаймні вирушили на її пошуки.

«Ти на собаці, а я на свині ганялися б за драконом у Дотрацькому морі». Тиріон почухав шрам, щоб не розреготатися.

— Конкретно цей дракон уже довів, що дуже любить смажену свинину. Смажений карлик удвічі смачніший.

— Це просто мрія,— тужно сказала Пенні.— Ми б могли кудись поплисти. Війна закінчилася, і знову ходять кораблі.

«Війна закінчилася?» Тиріон не дуже в це вірив. Папери підписані, але війни точаться не на папері.

— Могли б у Карт поплисти,— вела далі Пенні.— Там вулиці вимощені нефритом, так мій брат завжди казав. Мури цього міста — одне з чудес світу. Коли ми виступатимемо в Карті, на нас дощем поллються золото і срібло, от побачите.

— У бухті стоїть декілька картянських кораблів,— нагадав їй Тиріон.— Ломас Легконіг бачив мури Карта. Мені достатньо його книжок. Я вже й так задалеко заплив на схід.

Сладко обтерла розпашіле Єзанове обличчя вологою ганчіркою.

— Єзан повинен вижити. Бо ми помремо разом з ним. Кобила біла забирає не всіх своїх вершників. Хазяїн видужає.

Це була облуда. Диво буде, якщо Єзан протягне ще бодай день. Наскільки зрозумів Тиріон, лорд жирний і так уже помирав від невідомої страшної хвороби, яку підчепив колись у Соторіосі. А це просто пришвидшить його кінець. «Це буде навіть милосердно». Але собі карлик такого милосердя не хотів.

— Цілитель сказав, потрібна питна вода. Ми про це подбаємо.

— Ти дуже добрий,— безживно озвалася Сладко. Справа була не тільки в тому, що вона боялася за свою горлянку: вона єдина з усіх Єзанових коштовностей по-справжньому прихилилася до їхнього товстелезного пана.

— Пенні, ходімо зі мною.

Відкинувши запону шатра, Тиріон вивів її на спеку мірінського ранку. Вологе повітря тиснуло, однак це все одно було приємніше за сморід поту, лайна й хвороби у Євзановому розкішному шатрі.

— Вода допоможе панові,— мовила Пенні.— Якщо так каже цілитель, то так воно і буде. Свіжа прісна вода.

— Свіжа прісна вода не допомогла Нянькові.

«Бідолашний старий Нянько!» Вчора надвечір Єзанові солдати вкинули його, чергову жертву кобили білої, у труповіз. Коли люди помирають щогодини, ніхто не придивляється до чергового небіжчика, особливо якщо його всі зневажають так, як Нянька. Інші Єзанові раби відмовилися навіть підходити до наглядача, коли в того почалися корчі, отож довелося Тиріонові зігрівати його і носити йому пити. «Розведене вино, і лимонад, і смачна гаряча юшка з собачого хвоста. Пий, Нянечку, треба оту брудну водичку, яка струмить із твого заду, чимось заміщувати». Останнім словом, яке вимовив Нянько, було «ні». Останніми словами, які він почув, були такі: «Ланістер завжди сплачує свої борги».

Тиріон не розповів правди Пенні, але потрібно, щоб вона розуміла, наскільки все серйозно з Єзаном.

— Якщо Єзан доживе до світанку, я буду приголомшений.

— А що буде з нами? — вчепилася вона в його руку.

— У нього є спадкоємці. Племінники.

Четверо з них прийшло з Юнкая разом з Єзаном, щоб командувати його рабами-солдатами. Одного під час вилазки убили таргарієнські перекупні мечі. А решта троє, швидше за все, розділять між собою рабів жовтого череваня. Не відомо тільки, чи хтось із племінників поділяє Єзанову любов до калік, химер і потвор.

— Один з них, можливо, успадкує нас. А може, ми знову опинимося на торжищі.

— Ні,— розширила очі Пенні.— Тільки не це. Будь ласка.

— Мене ця перспектива теж не тішить.

За кілька ярдів попереду Єзанові раби-солдати сиділи в пилюці навпочіпки, кидаючи кості й передаючи по колу бурдюк вина. Серед них був сержант на прізвисько Шрам — лихий брутальний чолов’яга з гладким як камінь черепом, з грудьми як у бика. «І розуму в нього теж як у бика»,— пригадав Тиріон.

І подибав до нього.

— Шраме,— гаркнув він,— шляхетному Єзанові потрібна свіжа чиста вода. Бери двох хлопців — наносіть побільше води. І швиденько.

Солдати урвали гру. Шрам, нахмуривши брови, зіп’явся на ноги.

— Що ти сказав, карлику? Ти себе за кого маєш?

— За одну з коштовностей нашого володаря. Сам знаєш. Я — Йолло. А тепер іди виконуй.

Солдати зареготали.

— Вперед, Шраме,— піддражнив один,— і швиденько. Єзанова мавпочка наказує.

— Не смій наказувати солдатам,— гаркнув Шрам.

— Солдатам? — Тиріон вдав збентеження.— Я бачу тут рабів. У вас такі самі нашийники, як і в мене.

Шрам ударив його з такою силою, що збив з ніг і розбив губу.

— Це Єзан одягнув мені нашийник. Не ти.

Зворотом долоні Тиріон витер кров з губи. Коли він спробував підвестися, нога підломилася, й він упав на одне коліно. Довелося Пенні допомогти йому встати.

— Сладко каже, панові потрібна вода,— заскиглив Тиріон, як міг.

— Сладко хай іде себе віддере — має для цього все потрібне. Потвори нам теж наказувати не будуть.

«Ну звісно»,— подумав Тиріон. Навіть серед рабів є пани й селюки, швидко дізнався він. Сладко-гермафродит була особливою улюбленицею хазяїна, її балували й пестили, тож інші раби шляхетного Єзана її за це ненавиділи.

Солдати звикли слухатися наказів панів і наглядачів. Але Нянько мертвий, а Єзан занадто хворий, щоб обрати нового наглядача. Що ж до трьох племінників, ці троє хоробрих вільних парубків, тільки зачувши стук копит кобили білої, миттєво пригадали, що мають нагальні справи деінде.

— В-води,— зіщулився Тиріон.— І не річкової, сказав цілитель. Свіжої джерельної води.

— От ви і йдіть по неї,— пирхнув Шрам.— І швиденько.

— Ми? — Тиріон безнадійно глянув на Пенні.— Вода важка. Ми не такі дужі, як ви. Можна... можна нам узяти віз із мулом?

— На своїх двох ідіть.

— Нам доведеться дюжину разів туди-сюди ходити.

— Та хоч сотню. Мені до сраки.

— Ми вдвох... ми не донесемо стільки води, скільки треба панові.

— Беріть свого ведмедя,— запропонував Шрам.— Він усе одно годиться тільки на те, щоб воду носити.

— Як скаже пан,— позадкував Тиріон.

Шрам широко всміхнувся. «Пан. А йому це сподобалося»,— подумав Тиріон.

— Морго, принеси ключі. Наберете цебра й бігом вертайтеся, карлику. Ви знаєте, що буває з рабами за спробу втечі.

— Неси цебра,— мовив Тиріон до Пенні. Сам він пішов з Морго забирати сера Джору Мормонта з клітки.

Лицар ніяк не міг звикнути до неволі. Коли його викликали грати бурмила, який має викрасти дівицю милу, він сердився й опирався, і навіть якщо погоджувався вряди-годи взяти участь у виставі, то тільки совався по сцені, як примара. Хоч він не намагався тікати й не кидався на своїх полонителів, зате здебільшого ігнорував накази або лаявся собі під ніс. Це дуже не подобалося Нянькові, який своє невдоволення висловив дуже ясно: посадив Мормонта в залізну клітку й щовечора, коли сонце тонуло в Невільничій бухті, наказував його бити. Побиття лицар терпів мовчки: чути було тільки неголосну лайку рабів, які його дубасили, і глухе гупання палиць по синій і потовченій спині сера Джори.

«Від нього лишилася тільки оболонка,— подумав Тиріон, коли вперше спостерігав, як б’ють здорованя-лицаря.— Треба було мені припнути язика й мовчати — нехай би його забирала Заріна. Може, так було б для нього навіть краще».

Зігнувшись і мружачись, Мормонт виліз із тісної клітки; очі мав підбиті, а на спині засохла кров. Обличчя, все в синцях, набрякло так, що він і на людину мало був схожий. Мормонт був голий, якщо не рахувати стегнової пов’язки — брудної жовтої ганчірки.

— Допоможеш їм носити воду,— сказав йому Морго.

Сер Джора відповів похмурим поглядом. «Мабуть, є люди, які радше помруть, ніж житимуть у рабстві». На щастя, сам Тиріон на таку хворобу не страждав, але якщо Мормонт уб’є Морго, інші раби можуть не побачити між ними різниці.

— Ходімо,— промовив він, поки лицар не скоїв якоїсь бравої дурниці, й подибав геть, сподіваючись, що Мормонт рушить за ним.

На цей раз боги змилостивилися: Мормонт пішов слідом.

Два цебра для Пенні, два для Тиріона і чотири для сера Джори — по два в руку. Найближча криниця була на південний захід від Гаргари, отож рушили в тому напрямку, з кожним кроком весело побрязкуючи дзвіночками. Ніхто не звертав на них уваги. Це ж просто раби, які носять воду для свого пана. Нашийник давав деякі переваги, особливо позолочений нашийник з іменем Єзана зо Каґаза. Спів дзвіночків повідомляв усім, що ці раби дуже цінні. Цінність раба залежить від ваги його пана в суспільстві; Єзан, який хоч і нагадує велетенського жовтого слимака і смердить сечею, є найбагатшою людиною в Жовтому місті; він привів на війну шістсот рабів-солдатів. Нашийники дозволяють його рабам ходити в межах табору куди заманеться.

«Поки Єзан не помре».

На найближчому полі володарі брязкунів влаштували тренування своїм рабам-солдатам. Під різку металічну музику, якщо так можна назвати дзенькіт ланцюгів, якими ті солдати були скуті, раби в ногу марширували на піску й шикувалися з довгими списами в руках. В іншому місці загони рабів будували з каміння й піску укріплення, на які ставили метавки і скорпіони, націлюючи їх у небо, щоб захищати табір, якщо раптом повернеться чорний дракон. Карлик не стримав посмішки, спостерігаючи, як вони пітніють і лаються, силкуючись поставити тяжкі конструкції під кутом. Повсюди виднілося й чимало арбалетів. Здавалося, кожен другий має арбалет і сагайдак зі стрілами при боці.

Якби хтось питав думки Тиріона, він би порадив навіть не заморочуватися. Якщо не станеться дива й комусь не вдасться поцілити зі скорпіона залізною стрілою просто драконові в око, такою іграшковою зброєю домашнього улюбленця королеви не збити. «Убити драконів не так легко. А почнете його отак лоскотати, то тільки більше роздрочите».

Найвразливіші у драконів очі. Очі й мозок, у який можна пробитися крізь око. А зовсім не живіт, як розповідається у старих казках. Луска на череві у дракона така сама міцна, як на спині й на боках. І не глотка. Лізти в глотку — це взагалі божевілля. Це ж те саме, що намагатися загасити пожежу, метнувши в неї списа. «Смерть вилітає з пащі дракона,— писав септон Варт у своїй „Протиприродній історії“,— але влетіти туди не може».

Трохи далі два легіони з Нового Гіса вишикувалися стіною щитів один навпроти одного, й сержанти в залізних напівшоломах з кінською гривою на гребені викрикували команди своїми незрозумілими діалектами. Для неозброєного ока гіскарці видавалися грізнішими за юнкайських солдатів-рабів, але щодо цього Тиріон мав сумніви. Можливо, легіонери озброєні й організовані так само, як незаплямовані... але євнухи не знають іншого життя, а гіскарці — вільні громадяни, які служать у війську по три роки.

Черга до криниці розтягнулася на чверть милі.

В радіусі одного переходу від Міріна була тільки жменька криниць, тож черги завжди були довгі. Більшість юнкайських вояків набирала воду зі Скагазадана, й це була дуже погана ідея, зрозумів Тиріон ще до цілителевого попередження. Розумні старалися триматися вище за виходки, однак усе одно це було нижче за течією від міста.

Сам факт, що навколо Міріна є чисті криниці, доводив тільки одне: Данерис Таргарієн ще невинне дитя у всьому, що стосується мистецтва облоги. «Їй слід було всі криниці отруїти. Тоді юнкайцям усім довелось би пити воду з річки. От коли б ми побачили, як довго протриває облога». Тиріон не сумнівався, що його лорд-батько саме так і вчинив би.

Щоразу як вони з Пенні просувалися в черзі, їхні дзвіночки весело побрязкували. «Такий радісний звук, що мені кортить комусь вийняти очі ложкою». На цю мить Гриф, Качур і Гальдон Недомейстер вже мають бути у Вестеросі зі своїм юним королевичем. «І я міг би з ними там бути... але ж ні, мені закортіло повію. Мало було мені кревногубства, треба було ще вином і піхвою довершити самознищення, й ось я тут, на іншому кінці світу, в рабському нашийнику з маленькими золоченими дзвіночками, які всім оголошують про моє пересування. Якщо правильно затанцюю, може, навіть удасться заграти „У Кастамері дощ“».

Найкраще місце дізнаватися останні новини й чутки — біля криниці.

— Я знаю, що я бачив,— розповідав старий раб у іржавому залізному нашийнику, поки Тиріон і Пенні помалу просувалися в черзі,— я бачив дракона, який відривав руки й ноги, роздирав людей навпіл, спалював їх на попіл і кістки. Люди почали розбігатися, намагаючись вирватися з того бійцівського кубла, але я прийшов подивитися гарну виставу, і, клянуся богами Гіса, я її побачив. Я сидів нагорі, на фіолетових лавках, тож був певен, що мене дракон не чіпатиме.

— Королева залізла драконові на спину й полетіла геть,— сказала висока жінка з брунатною шкірою.

— Спробувала залізти,— мовив старий,— але не було за що триматися. Наскільки я чув, арбалетники поранили дракона, а одна зі стріл поцілила їй просто між гарних рожевих груденят. І тоді королева впала. Померла на дорозі, розчавлена колесами фургона. Одна моя знайома має знайомого, який сам бачив, як вона померла.

В такому товаристві краще мовчати, але Тиріон просто не міг стриматися.

— Але тіла не знайшли,— сказав він.

— А ти звідки знаєш? — нахмурився старий.

— Вони ж були там,— мовила брунатна жінка.— Це ж ті карлики-герцівники, які виступали перед королевою.

Старий примружився, наче вперше бачить і Тиріона, і Пенні.

— Це ви скакали верхи на свинях?

«Слава летить попереду нас». Тиріон чемно уклонився, утримавшись від уточнення, що одна зі свиней насправді була собакою.

— Свиня, на якій я їжджу, це моя рідна сестра. У нас однакові п’ятачки, бачите? Її зачаклували, але якщо ти її міцно поцілуєш, вона перетвориться на прегарну жінку. Біда тільки в тому, що коли ти пізнаєш її трохи ближче, одразу схочеться поцілувати її назад.

Навколо вибухнув сміх. Навіть старий зареготався.

— То ви її бачили,— промовив рудий хлопчина у черзі позаду.— Бачили королеву. Вона справді така вродлива, як розповідають?

«Я бачив тоненьку дівчину зі сріблястими косами, загорнуту в токар,— міг би сказати Тиріон.— Її обличчя затуляла чадра, та й здалеку я не зміг її добре роздивитися. Мені треба було ще втриматися на свині». Данерис Таргарієн сиділа в ложі разом зі своїм гіскарцем-королем, але Тиріонові очі були прикуті до лицаря в біло-золотих обладунках позаду неї. Навіть не бачачи його обличчя, карлик де завгодно впізнав би Баристана Селмі. «Принаймні щодо цього Іліріо не помилявся,— пригадується, подумав тоді він.— Та чи впізнає мене Селмі? І що зробить, якщо впізнає?»

Тиріон мало не признався до Селмі, але щось його стримало — обачність, боягузливість, інстинкт, називайте як заманеться. Він не очікував від Баристана Безстрашного нічого, крім ворожості. Селмі ніколи не схвалював присутності Джеймі в його дорогоцінній королівській варті. До повстання старий лицар вважав Джеймі надто молодим і недосвідченим, а опісля казав, що Царевбивці слід змінити білий плащ на чорний. А Тиріонові злочини ще гірші. Джеймі убив божевільного. Тиріон загнав арбалетну стрілу в пах власному батькові, якого сер Баристан знав і якому служив багато років. І все одно Тиріон міг би спробувати, але в цей момент Пенні поцілила йому в щита, і він проґавив слушну мить.

— Королева дивилася наш герць,— розповідала тим часом Пенні іншим рабам у черзі,— але то був єдиний раз, коли ми її бачили.

— Мабуть, і дракона ви бачили,— сказав і старий.

«Якби ж то!» Боги навіть цим Тиріона не порадували. Коли Данерис Таргарієн відлітала, Нянько саме защібав кайдани в них на щиколотках, щоб вони не втекли дорогою назад. Якби наглядач, доправивши їх на ту різанину, забрався геть чи бодай кинувся тікати разом з усіма рабовласниками, коли з неба спустився дракон, двоє карликів могли б і вийти на волю. «Чи радше вибігти, побрязкуючи дзвіночками».

— А чи був дракон? — знизав плечима Тиріон.— Я знаю тільки те, що мертвої королеви точно не знайшли.

Старого це не переконало.

— Ай, та трупів там були сотні. Їх затягнули в яму і спалили, хоча вони й так уже були добряче підсмажені. Може, її просто не впізнали, така вона була попечена й закривавлена. А може, і впізнали, просто вам, рабам, не сказали, щоб ви не патякали.

— Нам, рабам? — перепитала брунатна жінка.— Та ти теж у нашийнику.

— Це нашийник Газдора,— хвальковито мовив старий.— Ми в нього й народилися. Я йому майже як брат. А такі раби, як ви, збиранина з Астапора і Юнкая, ви тільки й ниєте про свободу, а от я б не віддав свій нашийник тій королеві драконів, навіть якби вона за нього відсмоктала б у мене. Краще мати гарного пана, отак.

Тиріон не сперечався. Найпідступніше в неволі те, як легко до неї звикнути. Як на Тиріона, то життя більшості рабів мало чим відрізняється від життя слуг у Кичері Кастерлі. Це правда, трапляються рабовласники і наглядачі, які відзначаються особливою брутальністю й жорстокістю, але те саме можна сказати і про деяких вестероських лордів і їхніх стюардів та бейліфів. А переважно юнкайці обходилися зі своїми невільниками добре, якщо ті старанно працювали й не створювали проблем... і цей старий в іржавому нашийнику, затято відданий Панові Щокастому, цілком типовий раб.

— Ти про Газдора Гойного? — солодко промовив Тиріон.— Наш хазяїн Єзан частенько згадував його розум.

Насправді Єзан висловлювався приблизно так: «У мене в лівій булці розуму більше, ніж у Газдора і всіх його братів разом узятих». Але повторювати такі слова нерозважливо.

Було вже добре по обіді, коли вони з Пенні нарешті достоялися в черзі до криниці, з якої тягав воду худоребрий одноногий раб. Він підозріливо примружився на них.

— По воду для Єзана завжди ходить Нянько з чотирма помічниками та з возом, запряженим мулом.

Він укотре опустив цебро в криницю. Почувся тихий сплеск. Одноногий раб почекав, поки цебро наповниться, а відтак потягнув його нагору. Руки в нього, худі, але жилаві, обгоріли на сонці й облуплювалися.

— Мул здох,— пояснив Тиріон,— і Нянько теж, бідолаха. А тепер і Єзан осідлав кобилу білу, й у шістьох солдатів теж почала різачка. Можна мені два повних цебра?

— Як скажеш.

На цьому розмова й закінчилася. «А це не тупіт копит чується?» Брехня про солдатів примусила одноногого працювати хутчіше.

Рушили назад: карлики несли по два повні цебра джерельної води, а сер Джора — по два цебра в кожній руці. Ставало спекотніше, повітря було важке й вологе, як мокра вовна, і з кожним кроком цебра, здавалося, важчають. «Довгий шлях на коротких ногах». На кожному кроці вода під бадьорий марш дзвіночків виплюскувалася Тиріонові на ноги. «Якби я знав, що так обернеться, батьку, може, лишив би тебе в живих». За півмилі на схід у небо піднімався чорний стовп диму: там горів намет. «Палять небіжчиків, які померли за ніч».

— Сюди,— мовив Тиріон, сіпнувши головою праворуч.

— Ми прийшли не звідси,— кинула на нього здивований погляд Пенні.

— Не хочу димом надихатися. Він шкідливий.

Тиріон не брехав. «Принаймні не зовсім».

Пенні швидко засапалася, ледве тягнучи воду.

— Мені треба перепочити.

— Як скажеш,— озвався Тиріон, поставивши цебра на землю й теж радіючи перепочинку. Ноги вже судомило, тож він підшукав собі каменюку і, присівши, заходився розтирати стегна.

— Можу допомогти,— запропонувала Пенні.

— Не треба, я краще знаю, де найбільше судомить.

Хай як Тиріон прихилився до дівчини, а й досі почувався незатишно, коли вона його торкалася. Він обернувся до сера Джори.

— Ще кілька разів вас віддубасять — і ви станете бридкішим за мене, Мормонте. Скажіть-но, у вас ще лишилося бодай трохи волі до боротьби?

Звівши підбиті, почорнілі очі, здоровань-лицар глянув на нього, як на якусь комашку.

— Достатньо, щоб тобі шию звернути, Куцю.

— Це добре,— Тиріон підняв свої цебра.— Тоді нам сюди.

Пенні зморщила чоло.

— Ні. Нам ліворуч,— вказала вона.— Ось Гаргара.

— А ось Капосна Сестричка,— кивнув Тиріон у протилежному напрямку.— Повір мені. Моя дорога коротша.

І він рушив уперед, побрязкуючи дзвіночками. Він знав: Пенні піде за ним.

Іноді він заздрив дівчині за її маленькі милі мрії. Вона йому нагадувала Сансу Старк, його малолітню наречену, яку він пошлюбив і втратив. Попри всі жахи, які пережила Пенні, вона примудрилася не втратити довірливості. «А мала б. Вона старша за Сансу. І вона карлиця. А поводиться так, наче забула про це, наче вона високородна й гарна леді, а не рабиня в цирку потвор». Ночами Тиріон частенько чув, як вона молиться. «Тільки слова марнує. Якщо боги і чують, то це чудовиська, а не боги, які мучать нас заради розваги. А хто би ще створив такий-от світ — повний неволі, крові, болю? Хто ще зробив би нас такими, як ми є?» Іноді кортіло дати Пенні ляпаса, потрусити її, накричати на неї, збудити її з того замріяного сну. «Ніхто нас не врятує,— хотілося горлати до неї.— Найгірше ще попереду». Але чомусь він не міг на це наважитися. Замість добряче зацідити їй в обличчя, щоб збити з очей шори, він несамохіть стискав її за плечі або обіймав. «Кожен мій дотик — облуда. Я так засипав її фальшивими монетами, що вона повірила у власне багатство».

Він навіть не розповів їй правду про Дазнакове бійцівське кубло.

«Леви. На нас хотіли випустити левів». Оце була б тонка іронія долі! Може, Тиріон навіть устиг би коротко й гірко реготнути, перш ніж його роздеруть.

Ніхто йому не розповідав, яка саме доля була для них запланована, принаймні не в подробицях, але не так і важко було здогадатися, сидячи під цеглою Дазнакового бійцівського кубла, в таємному світі під лавками, в темному царстві бійців і їхньої обслуги, меткої і безживної: кухарів, які їх годували; залізняків, які їх озброювали; цируликів, які пускали їм кров, голили їх і бинтували їм рани; повій, які обслуговували їх до і після бою; трупарів, які за допомогою ланцюгів і залізних гаків витягали з піску переможених.

Перший натяк Тиріон прочитав на обличчі Нянька. Після виступу вони з Пенні повернулися в освітлене смолоскипами підземне приміщення, де збиралися бійці до і після поєдинків. Хтось нагострював зброю, хтось приносив жертви своїм чужоземним богам, хтось заспокоював перед смертю нерви маковим молочком. Переможці після бою збиралися в кутку і грали в кості, регочучи так, як може реготати лише людина, яка стояла віч-на-віч зі смертю й вижила.

Нянько програв ставку й відлічував срібло одному з працівників кубла, коли побачив Пенні, яка вела Хрума. Подив у його очах зник за одну-єдину мить, але Тиріон устиг усе зрозуміти. «Він не очікував на наше повернення. Ми мали там загинути». Останній шматочок мозаїки став на місце, коли він підслухав нарікання дресирувальника розпорядникові кубла. «Леви голодні. Два дні не їли. Мені наказали їх не годувати, і я не годував. Хай королева платить за м’ясо».

«Так можеш їй і сказати, коли наступного разу вона влаштує суд»,— відшив його розпорядник.

Але й тоді Пенні не запідозрила нічого. Пригадуючи яму, вона хвилювалася тільки через те, що мало людей сміялося. «Та вони б усі штанці обмочили від сміху, якби левів таки випустили»,— мало не сказав їй Тиріон. Натомість він потиснув їй плече.

— Ми йдемо не туди,— зненацька зупинилася Пенні.

— Туди,— опустив Тиріон цебра на землю. Дужки глибоко врізалися в пальці.— Нам потрібці он ті намети.

— Середні сини? — обличчя сера Джори розрізала дивна посмішка.— Якщо сподіваєшся знайти допомогу там, то ти погано знаєш Брунатного Бена Плама.

— О, ще й як добре! Ми з Пламом зіграли п’ять партій у сивас. Брунатний Бен хитрий, впертий, має голову на плечах... але він обачний. Право ризикувати віддає суперникові, а сам сидить вичікує, лишаючи собі кілька варіантів і діючи в залежності від того, як поверне битва.

— Битва? Яка битва? — позадкувала від нього Пенні.— Нам треба повертатися. Хазяїнові потрібна вода. Якщо ми надто забаримося, нас відбатожать. І там лишилися Гарнюня і Хрум.

— Про них подбає Сладко,— збрехав Тиріон. Швидше за все, Шрам з друзями скоро потішиться шинкою і смачним рагу з собачатини, але Пенні такого казати не можна.— Нянько мертвий, Єзан помирає. Нас, може, не хопляться аж до сутінок. Кращого шансу не буде.

— Ні. Ви знаєте, як чинять з рабами, яких ловлять на спробі втечі. Ви знаєте. Будь ласка! Нам не дозволять вийти з табору.

— Ми й не виходимо з табору,— сказав Тиріон і підхопив цебра. Перевальцем він швидко рушив уперед, не озираючись. Мормонт пішов поруч. За мить почулося, що Пенні їх наздоганяє, збігаючи з піщаного пагорба в напрямку пошарпаних наметів.

Перший чатовий перепинив їх біля конов’язі — стрункий списник з багровою бородою, яка видавала в ньому тайросянина.

— Хто це тут у нас? І що у вас у цебрах?

— Вода,— сказав Тиріон,— якщо дозволиш.

— Я б дозволив пиво.

Тут Тиріона штрикнув у спину гостряк списа — позаду з’явився другий чатовий. Якщо судити з акценту, чоловік був з Королівського Причалу. «Бидло з Блошиного Дна».

— Ти загубився, карлику? — поцікавився чатовий.

— Ми хочемо приєднатися до вашого загону.

Цебро випало з руки Пенні й перевернулося. Поки вона його підняла, половина води вилилася.

— У нас і так досить блазнів. Навіщо нам ще три? — тайросянин зачепив Тиріонів нашийник кінчиком списа, і золоті дзвіночки заспівали.— Я тут бачу раба-втікача. Трьох рабів-утікачів. Чий нашийник?

— Жовтого Кита,— промовив третій вояк, якого привернули голоси: худий, із зарослим щетиною обличчям і червоними від кислолисту зубами. «Сержант,— здогадався Тиріон з того, як решта двоє відступили перед ним. На місці правої долоні у нього був гак.— Якщо це не Бронова тінь, тільки ще лихіша, то я — Бейлор Богоугодний».— Це ті карлики, яких Бен хотів купити,— пояснив сержант списникам, скоса роздивляючись гостей,— а от здоровань... його ведіть також. Усіх трьох.

Тайросянин махнув списом. Тиріон рушив у вказаному напрямку. Інший перекупний меч — зовсім юнак, можна сказати, підліток, з пушком на щоках і з чуприною кольору брудної соломи — узяв Пенні під руку.

— О, а моя з цицьками,— засміявся він. І пхнув руку Пенні під сорочку, щоб пересвідчитися.

— Тягни вже її,— кинув сержант.

Юнак завдав собі Пенні на одне плече. Тиріон рушив уперед з усією швидкістю, на яку були здатні його короткі ніжки. Він знав, куди вони прямують: на той бік від кострища, у великий намет, фарбовані стінки якого потріскалися й поблякли за багато років від сонця й дощу. Кількоро перекупних мечів обернулося, проводжаючи гурт поглядами, а табірна повія хихикнула, але ніхто не втручався.

У наметі Тиріон побачив похідний стільчик і стіл, стійку зі списами витерті килимки яскравих кольорів на долівці — і трьох офіцерів. Один, стрункий і елегантний, мав гостру борідку, бравський меч і рожевий камзол з прорізами. Другий, опасистий і лисуватий, затискав перо вимащеними чорнилом пальцями.

Третій був саме той, хто потрібен. Тиріон уклонився.

— Капітане.

— Зловили їх, коли вони намагалися прокрастися в табір,— мовив юнак, кинувши Пенні на килим.

— Раби-втікачі,— оголосив тайросянин.— З цебрами.

— З цебрами? — перепитав Брунатний Бен Плам. Оскільки ніхто не відповів, він мовив: — Повертайтеся на чати, хлопці. Й нікому про це ані слова.

Щойно вони пішли, він посміхнувся до Тиріона.

— Прийшов на партію сивасу, Йолло?

— Чом би й ні. Мені сподобалося вигравати. Я чув, ти двічі перекинчик, Пламе. Мені такі до душі.

Очі у Брунатного Бена не усміхалися. Він дивився на Тиріона таким поглядом, яким міг би дивитися на змію, що раптом заговорила.

— Навіщо прийшов?

— Здійснити твої мрії. Ти намагався купити нас на торгах. Потім спробував виграти в сивас. Навіть до того, як втратити ніс, я був не аж таким красенем, щоб викликати стільки пристрасті... хіба що в людини, яка усвідомлює мою справжню цінність. Що ж, ось він я, можна брати. А тепер будь другом, пошли по коваля, щоб зняв з нас нашийники. В мене вже у вухах дзвенить.

— Не хочу клопоту з твоїм шляхетним паном.

— У Єзана зараз серйозніші проблеми, ніж троє зниклих рабів. Він осідлав кобилу білу. Та й чого б це нас шукали тут? У тебе достатньо мечів, щоб відігнати будь-кого, хто прийде тут винюхувати. Маленький ризик заради великої наживи.

— Вони нам принесли заразу. Просто в намет,— засичав джиґун у рожевому камзолі й обернувся до Бена Плама.— Відрубати йому голову, капітане? Решту можемо вкинути у виходок.

Він витягнув меча — тонкий бравський клинок із самоцвітним руків’ям.

— Обережніше з моєю головою,— сказав Тиріон.— Ти ж не хочеш заляпатися кров’ю? З кров’ю розноситься зараза. Одяг доведеться виварити або й спалити.

— Мені так і хочеться спалити тебе просто в одязі, Йолло.

— Мене звати не так. Але ти й сам це знаєш. Знав з тої самої миті, коли вперше мене побачив.

— Можливо.

— Я теж вас добре знаю, мілорде,— сказав Тиріон.— Ти не фіолетовий, як Плами там, удома, ти брунатний, але якщо це справді твоє прізвище, ти західняк по крові, якщо не по місцю народження. Дім Пламів давав присягу Кичері Кастерлі, і я трохи знаю його історію. Без сумніву, твоя гілка проросла на кам’янистому мисі за вузьким морем. Можу закластися, ти — молодший син Вісериса Плама. Дракони королеви тебе любили, правда?

Перекупний меч здивувався.

— Хто тобі розповів?

— Ніхто. Більшість історій по драконів — казочки для дурнів. І балакучі дракони, і дракони, які стережуть скарби, і чотириногі дракони з черевом, як у слона, і дракони, які разом зі сфінксами загадують загадки... це все дурня. Але в старих книжках трапляється і правда. Я не тільки знаю, що дракони королеви полюбили тебе — я ще й знаю чому.

— Мама казала, мій батько мав краплину драконової крові.

— Дві краплини. Або це, або прутень шість футів завдовжки. Знаєш цю байку? Я знаю. А тепер, якщо ти розумний Плам, ти маєш знати, що за мою голову дають титул лорда... у Вестеросі, на іншому кінці світу. Заки ти туди дістанешся, від неї лишиться тільки череп з личинками. Моя люба сестричка не повірить, що це моя голова, й обдурить тебе з обіцяною винагородою. Сам знаєш, які вони — королеви. Мінливі хвойди вони всі, а Серсі серед них найгірша.

Брунатний Бен почухав бороду.

— Можна було б доправити тебе живеньким-здоровеньким. Або засолити твою голову в горщику.

— Або об’єднатися зі мною. Так буде наймудріше,— широко всміхнувся Тиріон.— Я з народження другий син. Ваш загін мені послала доля.

— Загін середніх синів — не місце для балагану,— презирливо сказав брав у рожевому.— Нам потрібні бійці.

— Я вам одного привів,— Тиріон указав великим пальцем на Мормонта.

— Оцей? — зареготався брав.— Бридкий здоровань, але самих шрамів замало, щоб стати середнім сином.

Тиріон закотив різнобарвні очі.

— Лорде Паям, що це у вас за друзі? Цей рожевий мене дратує.

Брав закопилив губу, а чоловік з пером у пальцях почав хихикати з такого Тиріонового зухвальства. Але представив їх Джора Мормонт.

— Каламар — скарбничий загону. А цей павич називається Каспоріо Кмітливий, хоча йому більше підійшло б Каспоріо Курва. Лихий малий.

Обличчя Мормонта важко було впізнати в такому побитому вигляді, але голос не змінився. Каспоріо здивовано глипнув на нього, а Плам зачудовано примружив очі.

— Джора Мормонт? Це ти? Вже не такий гордовитий, як у день від’їзду. Мені звертатися до тебе «сер»?

Набряклі губи сера Джори скривилися в химерній посмішці.

— Дай мені меча — і може звертатися до мене, як захочеш, Бене.

— Ви... вона вас вигнала...— позадкував Каспоріо.

— Я повернувся. Вважайте мене бовдуром.

«Закоханим бовдуром». Тиріон прочистив горло.

— Про старі часи поговорите пізніше... потому як я поясню, чому моя голова цінніша на в’язах, а не деінде. І ви дізнаєтеся, лорде Плам, що з друзями я дуже щедрий. Якщо сумніваєшся, запитай Броня, Запитай Шаґу, сина Дольфа. Запитай Тимета, сина Тимета.

— І хто вони такі? — поцікавився чоловік на прізвисько Каламар.

— Добрі люди, які послужили мені своїми мечами і непогано на цьому збагатилися,— знизав плечима Тиріон.— Ой, ну гаразд, щодо «добрих» я збрехав. Вони — кровожерливі покидьки, як і ви.

— Можливо,— мовив Брунатний Бен.— А можливо, ти просто вигадав ці імена. Ти сказав — Шаґа? Це жіноче ім’я?

— Цицьки у нього і справді чималі. Наступного разу, як побачуся з ним, зазирну йому в штани, щоб перевірити. Це там у вас столик для сивасу? Несіть його сюди — зіграємо. Але спочатку, думаю, кубок вина. У мене горло пересохло, як стара кістка, а мені, я бачу, ще говорити й говорити.