Українські казки

Язиката Хвеська

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати! А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує — одразу задзвонить по всьому селу: «Ой кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому знати не можна! Це я тільки вам!» І почала! А кума почула — і мерщій давай розказувати другій кумі, а та — третій, а третя — п'ятій, десятій, і так уже всі знають про те, чого нікому знати не треба.

Були собі чоловік і жінка. Петро і Хвеська. І всім гарна була би Хвеська — от тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік — усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — ніщо не допомагає.

Раз поїхав Петро орати і виорав скарб. І думає собі: «Як дізнається панський економ, то відніме гроші. А довідається неминуче, бо від Хвеськи нічого не сховаєш, вона по всьому селу рознесе. Що ж його робити?»

Думав, думав, бідолаха, та й надумав. «Треба, — каже собі, — відучити жінку од такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали».

Узяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого не каже. А другого дня Петро гайнув на базар. Купив там трохи не лантух бубликів та застреленого зайця. Вертаючись із базару, пішов до річки, витягнув із ятерів та із верші рибу, а зайця вкинув у вершу.

Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на грушу що на краю лісу стояла. Повернувся додому пообідав із жінкою та й каже їй:

— Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не приткнулась там риба, то позбираємо!

А Хвеська каже:

— Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж буває у лісі риба?

— Авжеж, буває, — каже Петро. — Здається, сьогодні йшла низом рибна хмара, ліс зачепила, то ми й назбираємо улову. А ходімо лишень!

Хвеська не повірила, а все ж пішла. Приходять у ліс, а там то під одним кущем, то під іншим лежить риба. Петро тоді й каже:

— А що, Хвесько, хіба не казав я тобі?

— Оце диво! — говорить жінка. — І родилася, і хрестилася, а такого дива не бачила!

— Ну, добре, — каже Петро, — ходімо тепер до річки, подивимося, чи не піймався часом заєць у ятір або вершу?

— Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — дивується Хвеська. — Де ж таке видано, щоб зайці у верші ловились?

— Еге, не видано! Ти й риби в лісі не бачила — а є ж! Ходімо лиш! — каже він.

Пішли… Виходять на узлісся, а там стоїть груша, а на ній бубликів так рясно, що аж віття гнеться. Хвеська і кричить:

— Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? — бублики на груші!

— Та бачу, — відповідає чоловік, — то й що з того?

— Та як же так: бублики на груші! Хіба ж бублики ростуть на груші?

— Звісно, не ростуть, — каже він. — Але то, мабуть, бублична хмара йшла та зачепила ліс — оце й зосталися бублики.

— Давай же, чоловіче, струшувати!

Струсили і йдуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витяг другий — нема. Тоді витягає вершу — аж у ній заєць.

— Ох ти ж, моя ненько! — аж скрикнула Хвеська. — Заєць у верші! І родилась, і хрестилась, а такого не бачила!

— Хіба ж це дивина, що не бачила? — каже Петро. — Не бачила, то побачиш! Ходімо лиш додому, а то вже пізно.

Позабирали вони все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала:

— І що то, чоловіче, за день такий! І родилась, і хрестилась, ніколи такого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!

— Це ще нічого, — каже Петро, — і не такі дива бувають. От я сьогодні гроші знайшов.

— Та ну?!

— Їй-бо, знайшов!

— А де ж вони, чоловіче?

— Та ось! — і витягає скарб.

— Отепер же, чоловіче, ми будемо багаті!

— Будемо, — каже чоловік, — та не дуже. Бо як панський економ довідається, то відразу ж одніме.

— А як же він довідається? — каже жінка. — Я нікому не скажу!

— Гляди ж мені, жінко, не кажи, бо буде нам лихо. Та не кажи нікому й про те, що ми в річці та в лісі познаходили, бо люди як довідаються, відразу здогадаються: то знак, що я гроші знайшов.

— Добре, — каже Хвеська, — нікому у світі не скажу!

А вже надвечір на селі чути галас.

— Чоловіче, я піду подивлюся, що там таке, — проситься Хвеська.

— Ет, не дивись та не слухай поганого, — каже Петро.

А Хвеська:

— Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи, що то за галас!

— Та то, — каже чоловік, — наш економ покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б'ють, щоб більше не крав!

Чоловік це собі для сміху вигадав, а жінка вже й повірила.

— Ох, лишечко! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — так і схопилася Хвеська з місця.

— Не ходи, краще сиди вдома! — наказує Петро. — Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе, й мене з'їсть.

Хвеська послухалась і не пішла. Терпить вона, терпить. Мовчить день, другий, а далі таки не втерпіла — і побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла і мовчить — хочеться сказати, та боїться.

А далі каже:

— Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи до свята, та нема за що.

А кума Меланка й собі:

— Що правда, то правда, кумасю!..

А Хвеська не дає їй доказати, та знову за своє:

— Ну, та, може, Бог дасть, скоро не будемо вбогі…

— Як це так? — питає кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила.

— Ох, кумасю, не знаю, як і сказать…

— Та кажіть-бо, кажіть, — умовляє кума Меланка.

— Та не знаю, як і казати, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік ні словечком прохопитися!

— Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — запевняє кума Меланка.

— Ну, кумасю, — каже Хвеська, — це я вже тільки вам, та глядіть же — нікому-нікому!

Та й розказує пошепки про ті гроші.

Тільки Хвеська з хати, а кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:

— Ох, кумасю, чи ви чули?..

А кума Пріська пішла до куми Горпини, а та — до куми Явдохи. Отак уже все село про Петрові гроші гомонить.

Саме того дня Петро посварився за щось із Хвеською і добряче на неї нагримав. А вона тоді:

— Стривай же ти, такий-сякий! Коли так, то матимеш!..

І побігла роздзвонила по всьому селу, що чоловік її налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все…

День чи два проминуло — і вже кличуть Петра до економа. А той на нього як накинеться:

— Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші?

— Ні, — каже Петро, — не знаходив.

— Як же не знаходив? Та ж твоя жінка каже, що знаходив!

— А що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема, наплете!

— А покликати сюди жінку! — каже економ.

От приводять Хвеську. Економ питається:

— Знайшов твій чоловік гроші?

— Знайшов, паночку, знайшов!

— Ну що, — питається тоді економ у Петра, — бачиш?

— Та що ж, — каже той, — вона чого тільки не наплете! А ви краще спитайте її, коли це було.

— А коли це було? — допитується економ.

— Еге! Коли! Саме тоді, як ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.

— А що далі скажеш? — питається Петро.

— Еге, що! Тепер уже не одберешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали, і бублична хмара йшла, і ми в лісі бубликів натрусили, і у вершу заєць упіймався.

— Ото слухайте, пане, що вона плете, — каже Петро. — Нехай вона ще розкаже до пуття, коли і як те було.

— Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…

— А чого ж мене по селу водили? — питається економ.

— Та того, що вас ковбасами били, які ви у пана покрали…

Економ як закричить:

— Ах ти така-сяка! Як ти смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хльосту, щоб казна-чого не базікала!

Тут Петро заступився і почав просити, щоб Хвеську відпустили, бо вона не сповна розуму.

Економ подумав, подумав — і справді дурна, — та й відпустив її.

Ідуть удвох Хвеська з Петром. Він сміється собі у вуса, а вона носа похнюпила. Прийшли додому, а жінка в плач:

— Так ти, — бідкається, — мене підвів!

— Хвесько, жінко моя люба! — каже Петро. — Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься, та давай помиримося.

Ото й помирились. А Хвеська бачить, що багато балакати — лихо, та й прикрутила собі язика.