Українські казки

Золотий черевичок

Були собі чоловік та жінка, і мали вони дочку. Мати була гарна, а дочка ще краща. Ледве вибилося дівча у підлітки, аж горе спіткало — мати лежить при смерті. Коли мама вмирала, покликала до себе дочку, та й каже їй нишком:

— На тобі, доню, це зернятко, та нікому не кажи, що в тебе воно є. А як прийде тобі лихо, посади його, то виросте з нього верба яра. І що тільки тобі треба буде, все ця верба тобі дасть.

От поховав чоловік жінку, погорював-пожурився. А тоді знов оженився на вдові. І була в тієї вдови своя дочка.

Як то часто буває, баба свою дочку жалує, а дідову зненавиділа так, що й просвітку їй не стало. Бабина ж дочка така лінива, така ледача: ні до холодної води не береться, все б сиділа, склавши руки. А дідова дочка роботяща та добра дитина, і що не дай їй робити, і скільки не дай — чисто все зробить.

Та що з того, коли нічим бабі вона догодити не може. Хоч як гарно зробить, а баба все її лає, а то й межи плечі стусана дасть, чи таки й зовсім добре попоб'є. За роботою та за тими штурханцями ніколи дівчині й угору глянути, ніколи й причепурити себе, сорочку вишити. А що було в неї пошите ще за материного часу, своїй дочці баба позабирала. Ходить, бідолашна, в такому рам'ї, що й люди сміються. Мовчки терпить усе те бідна дівчина, тільки поплаче нишком, а лиха баба ще більше лютує, що вона мовчить, ще гірше над нею коверзує й так усе визирає, до чого б ще прискіпатися. А нема до чого — дівчина все робить на совість.

От баба й надумала.

— Жени, — каже, — ледащо, бичка пасти! Та на тобі круг прядива, щоб ти його й зім'яла, і потіпала, і спряла, і помотала, і зіткала, і побілила, і полотно додому принесла! Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!

Узяла дівчина те прядиво, погнала бичка пасти. Бичок пасеться, а вона плаче: де ж таке видано, щоб усе те за день зробити? А далі й згадала: «Є ж у мене зернятко від матінки!».

От і посадила його дівчина на леваді, полила, а сама сіла та й знову плаче. Плакала, плакала, та й не зчулася, як заснула. Прокидається — аж із того зернятка гарна верба яра виросла, а під вербою криничка, і вода в ній чиста, як сльоза. Підійшла дівчина до верби та й каже:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

От верба й відчинилася, а відтіля так панни й вилинули:

— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?

Дівчина й каже:

— От вам круг прядива: треба його зім'яти, й потіпати, і потрясти, і помотати, і полотно з нього зіткати, і побілити.

— Панно наша мила, панно наша люба, зараз буде.

Та й назад усі у вербу.

От допасла дівчина до вечора, та знов до верби:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

Верба відчинилася, і звідти панни виносять їй тонке полотно — таке біле та гоже, хоч зараз сорочки ший. Узяла дівчина полотно, пригнала бичка додому, віддає бабі роботу. А та аж зубами заскреготіла, як побачила, проте нічим не могла допекти — завдання ж бо виконане.

А наступного дня баба свою дочку послала бичка пасти та й каже:

— На тобі, донечко, мичку: спрядеш — то спрядеш, а не спрядеш, то й так принесеш.

Погнала бабина дочка пасти бичка, а мичку закинула. Увечері повернулася і каже:

— Голова в мене, мамо, так боліла, що я її звести не годна була.

— Ну, дарма, доню, ляж та відпочинь!

От діждали вони неділі. Баба свою дочку причепурила і веде до церкви, а на дідову гримає:

— Топи, ледащо, нетіпахо! Щоб ти й витопила, і обідати наварила, і прибрала, ще з цього полотна й сорочку пошила, поки ми вернемося з церкви. Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!

От пішла баба з дочкою до церкви, а дівчина швиденько витопила, обідати наварила, в хаті поприбирала, тоді побігла на леваду до верби й каже:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

Верба відчинилась, а відтіля панни так і вилинули.

— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?

— Треба з цього полотна, поки мачуха із церкви прийде, сорочку пошити. Та ще й дайте мені вбратися — хочу і собі до церкви поїхати.

Ті зараз кинулись, убрали її пишно, а на ніжки маленькі золоті черевички вбули. Тут і коні під'їхали — сіла дівчина і поїхала до церкви.

Як увійшла в церкву, так церкву й осяяла. Люди аж нестямляться з дива: «Чи воно князівна, чи королівна? Ще такої не бачили!» А на той час князенко в церкві був. Як угледів, то й очей уже відвести не сила від неї… Щойно відправа скінчилася, дівчина перша з церкви вийшла, сіла, поїхала. Під'їхала до верби, верба відчинилася, вона поскидала все з себе, знову наділа своє рам'я, пошиту сорочку взяла… Коні у вербу в'їхали, зачинилася верба, а дівчина пішла до хати, сіла і виглядає бабу з церкви.

Прийшла мачуха із донькою і давай до бідолашної чіплятися.

— А що, наварила?

— Наварила.

— А сорочку пошила?

— І сорочку пошила.

Подивилась баба, нічого не сказала, тільки плечима здвигнула.

— Давай обідати!

Посідали обідати та й почали розказувати, яку-то вони панночку в церкві бачили — як сонце гарну… Що аж князенко і молитись забув та на неї дивився.

— А на кого вона схожа? — питає дівчина. — Може, на мене?

Бабина дочка в сміх, а баба відрізала:

— Ач, нетіпаха, грубниця погана, до кого рівнятися здумала!

От діждали й другої неділі. Знову дід із бабою та з бабиною дочкою до церкви подалися, а дівчині звеліла баба топити та й ще якусь роботу загадала. Та впоралась швиденько й до верби кинулася:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

Відчинилася верба, а з неї панни так і вилинули.

— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?

Вона їм знову загадала ту роботу, яку мачуха докинула, а сама вбралася до церкви, в золоті черевички взулася й поїхала.

Коли князенко вже там… Вона як увійшла, то знову церкву осяяла. Люди торопіють: «Боже, яка краса! Хто ж це?» Ніхто не знає, а князенко й очей не відведе… Скінчилася відправа — дівчина перша вийшла. Приїхала, пишне убрання поскидала, своє рам'я наділа, сіла та й дожидає з церкви.

Повернулася сім'я з церкви, посідали всі обідати і знову розказують за ту панну.

— Князенко гарний, а вона ще краща.

— А може, вона на мене схожа? — Ганна питається.

Бабина дочка регоче, а баба лютує — трохи не б'є дівчини… Не знає вже, що б їй і робила, — так зненавиділа.

А князенко тим часом усе вивідує: хто та панна? Ніхто не знає. Раду радить він із приятелями, як би його дізнатися. От один хлопець і каже:

— А я знаю, як довідатися.

— Як? — питається князенко.

— На тому місці, де красуня стає, смоли підлити, — черевички й пристануть.

Так і зробили. Приїхала Ганна-панна на третю неділю до церкви, стала. А князенко з панами так і пильнують, так і пильнують… Кінчається відправа, хоче вона йти, — не може рушити з місця. Рвонулася дівчина, таки зірвалась, а один черевичок і зостався. Утекла додому. Приїхала, убралася знов у своє рам'я та й сидить.

Приходять усі з церкви, та як стали розказувати!

— Такий, — кажуть, — маленький черевичок, що й ноги такої нема, щоб на неї прийшовся по мірці.

— А може, на мою прийдеться? — допитується дівчина.

Баба як розлютується, як почне її лаяти! І дочка бабина приєдналася:

— Оце так нетіпаха! Оце грубниця! Тільки в попелі гребеться, ноги, як колоди, а до кого рівняється!

Побила бідолашну баба та й з хати прогнала.

А князенко скрізь розпитується: хто золотий черевичок загубив? Ніхто не знає. Що його робити? А той парубок, що порадив про смолу знову каже князенкові:

— А я знаю, як її знайти.

— Як? — питає князенко. — Кажи!

— Послати людей по всіх усюдах міряти черевичок: на чию ногу прийдеться по мірці, то буде вона, вродлива панна.

Так і зробили — пішли черевичок міряти. Пішли спершу по князях, тоді по панах. Як же всім дівчатам хотілося, щоб черевичок по мірці був, аби князенкові за жінку стати! Ні, не приходиться! Пішли тоді по купцях — ні! По міщанах — ні!.. Треба йти по мужиках. Пішли.

Ходять та й міряють, та й міряють — усе нема і нема. От заходять і в ту хату, де дідова і бабина дочка були. А баба ще здалека людей побачила, та промуркотіла до своєї дочки:

— Мий, доню, швидше ніжки, бо йдуть черевичок міряти!

А на дідову гаркнула:

— А ти, нечупаро, задрипанко, грубниця погана, геть мені зараз на піч, щоб і не видно тебе було!

Та й заховала її.

Прийшли посланці.

— Здорові будьте!

— Дай боже доброго здоров'я.

— Чи є у вас дівчата?

— Є у мене дочка, — каже баба. — Доню! Доню! Біжи сюди, давай ніжку, золотий черевичок міряти! От люба дитина, ніжки біленькі!

Почали міряти, — ні, не підходить їй золотий черевичок.

— Та ти дуженько, доню, стромляй ніжку, вона влізе! — баба доньку вмовляє.

Стромляла-стромляла — де там!

А дідова дочка дивиться з печі.

— А то ж яка дівчина у вас на печі? — питається посланець.

— Та то ледащиця, грубниця, нетіпаха!.. — говорить баба, та на дівчину: — Ти чого вилізла, задрипанко, сказано тобі: сиди тихо!

— Ні, бабо, а хай вона сюди йде! Злазь, дівчино!

Злізла вона, стали черевичок міряти — враз так і прийшовся.

— Ну, бабо, — кажуть вони, — мусимо цю дівчину із собою взяти.

— Оце лихо! Де ж таки видано, щоб таке опудало та князенкові за дружину було! Чи то ж годиться?! Я не пущу!

— Не перечте, бабо, таки візьмемо!

Баба верещить: та вона така, та вона сяка!.. Та вона з попелу не вилазить, та на ній сорочки ніколи білої нема…

Але ті не слухають.

А дівчина каже:

— Заждіть трохи, піду приберуся!

Вибігла вона з хаті й мерщій до левади:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!

Як відчинилася верба, а з неї панни так і вилинули. Убрали дівчину, причепурили. Помчала вона назад до хати. Увійшла — й все довкола осяяла… Так люди й поторопіли.

— Дай, — каже, — взую і другий свій черевичок.

Тут уже всі зрозуміли, що Ганна — та панна, що до церкви їздила. Посадили її у бричку, поїхали до палацу. Швидко й весілля відбули. А верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенковому саду вийшла.