Українські казки

Дідова дочка й бабина дочка

Були собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові сказала:

— Як умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!

— Добре, — відказав чоловік, — не буду брати ніякої, і женитися не буду.

Поховав дід бабу та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», — а то й забув, що казав, забіг, побалакав і удову до себе просив жити. Тоді вдова з великих радощів і сказала:

— Я вже давно цього ждала!

От вона усю худобу забрала і помандрувала з дочкою жити до діда. Ото живуть усі вкупі — дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки — все лає її та гризе.

Оце було як підуть дівчата на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.

А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, — то й каже бабина дочка до дідової дочки:

— Дай, — каже, — мені пряжу, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.

— Добре, — каже, — сестрице, на!

Поки дідова дочка перелазить, бабина дочка, узявши пряжу, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.

— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!

От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:

— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!

Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитись, що дід свою дочку жалує, і почали вони вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!

Ото й почала баба дідові гризти голову:

— Твоя дитина ледащо: не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б віддав у найми її де-небудь, може, було би із неї хоч щось!

— Куди ж я віддам її в найми? — каже дід.

— Та веди, куди хочеш, а щоб вона вдома не була!

Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» — та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і шкода рідну кровиночку.

Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:

— Верніться, тату, додому, я й сама піду десь найду собі службу.

— Добре, — каже дід.

Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі.

Ото йде вона та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, і так заросла бур'яном, що й не видно її. Каже яблунька:

— Дівонько-голубонько, обчисти мене, обполи мене — я тобі у великій пригоді стану!

Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила яблуньку і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.

Схотілось дівчині пити. Вона підійшла до криниці, а криничка їй говорить:

— Дівонько-голубонько, вичисти мене, прибери мене, — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, — вона й пішла далі.

Коли біжить такий поганий собака та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисти мене, оббери мене — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп'яхи… Собака сказав:

— Спасибі, дівонько!

І пішла дівчина далі.

Коли стоїть піч — й така облупана, що дивитися страшно, а біля неї глина лежить. І каже та піч:

— Дівонько-голубонько, обчисти мене, обмаж мене — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, а дівчина пішла далі.

Іде та йде, — а на зустріч її жінка та й каже:

— Здрастуй, дівчино!

Дівчина відказала їй:

— Доброго здоров'я!

— Куди ти йдеш, дівчино? — поспитала жінка.

А дівчина й каже:

— Іду, тіточко, щоб де найнятися.

— Наймись у мене, — сказала жінка.

— Добре, — відказала дівчина, — наймусь.

— У мене, — каже жінка, — невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.

— А чому ж не зумію? — каже дівчина. — Раз мені покажете, а вдруге і сама знатиму.

Ото прийшли додому, де та жінка живе. Жінка й каже:

— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й увечері нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай, тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, — стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.

Дівчина сказала:

— Добре, так буду робити, як ви мене навчили.

Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула, — як почали повзти гадюки, ящірки, жаби і всякий звір! Та кожне до корита, понаїдались усі й порозлазились.

І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як скінчився рік, то та жінка й каже дівчині:

— Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.

Дівчина подякувала хазяйці за хліб, за сіль, за все і сказала:

— Хочу додому, спасибі вам!

Хазяйка їй каже:

— Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.

А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалися, жінка вернулась додому, а дівчина поїхала собі.

Їде дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне — аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:

— Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала, — спасибі тобі!

Дівчина подякувала, і тільки що під'їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.

Їде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибіг до возика, та й каже:

— На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!

Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.

От їде — і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап'юсь». Ото заїхала, дивиться — повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка:

— Напийсь, собі набери барильце й кухлик візьми!

Стала та дівчина пити — аж то не вода, а вино, і таке добре, що й зроду такого не пила. Набрала вона повнісіньке барильце додому та й кухлика не забула. І поїхала далі.

Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька і каже:

— Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.

Дівчина сказала: «Спасибі!» — та під'їхала під яблуньку, а яблучка так і покотилися у возик.

Приїхала та дівчина додому і гукає:

— Ідіть, тату, забирайте добро!

Вийшов дід із хати, дивиться — аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже:

— Де ж ти, дочко, була?

— Служила, тату, — каже дочка. — Зносьте добро!

А добра ж — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то те гарне, а те — ще краще!

Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла всякої всячини, і напосіла на діда:

— Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!

Ото як докучила дідові, щодня це кажучи, — сказано, заздрість бабу взяла, — то він і сказав:

— Нехай збирається, поведу.

Попрощались, і пішов дід з бабиною дочкою.

Зайшли у ліс, дід і каже:

— Іди ти, дочко, а я вернусь додому.

— Добре, — відказала бабина дочка.

І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.

Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур'яні яблунька та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисти мене, обполи мене, то я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина відказала:

— Оце буду я руки мазати. Ніколи мені!

Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:

— Дівонько-голубонько, вичисти мене, прибери мене — я тобі у великій пригоді стану!

— Оце лиха година! Мені треба йти скоренько, — сказала та дівчина й пішла далі.

Ото йде повз ту піч, а піч і каже:

— Дівонько-голубонько, обчисти мене, обмаж мене — я тобі у великій пригоді стану!

— Та нехай тебе лиха година маже, не буду я мазати! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.

Коли це біжить собака — такий поганий, що гидко й глянути, — та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисти мене, оббери мене — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина поглянула та й каже:

— Оце буду я об такого поганого пса руки бруднити! — і пішла бабина дочка далі, лаючись.

Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:

— Здорова була, дівчино!

Дівчина відказала їй:

— Доброго здоров'я, тіточко!

— Куди ти йдеш, дівчино? — запитала жінка.

А дівчина й каже:

— Іду, тіточко, щоб де найнятися.

— Наймись у мене, — сказала жінка.

— Добре, — відказала дівчина, — наймусь. А яке ж у вас діло?

— У мене, — каже жінка, — невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.

— А чому ж не зумію? — каже дівчина. — Раз мені покажете, а вдруге і сама знатиму.

Ото прийшли додому, де та жінка живе. Жінка й каже:

— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й увечері нагрій окропу, щоб не гаряче було, тільки тепленьке; вилий у корито і замішай борошном. Та не бійся, щоб не бачила, щоб не чула, — стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки і всякий звір. Ти нагодуй їх, вони й порозлазяться, куди кому треба. Зумієш так зробити?

— Зумію, — відказала дівчина.

Увечері дівчина затопила піч, приставила окропу, та як закипіли казани у ключ, — мов грім загримів, бо казани великі були, — тоді бабина дочка набрала борошна мірку туди всипала й замішала не пійло, а лемішку. Стала на порозі, двічі свиснула, — як почали злазитися гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита — як ухватить та й ошпариться. І так усі чисто попеклись. Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, попадали і не встають, пішла до хазяйки та й каже:

— Що це у вас така чудна скотина: наїлись і полягали, та й не встають?

— Як — не встають? — крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.

Побачила, що неживі, ухватилась за голову та у крик:

— Ой Боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!

Лаяла і плакала жінка, та нічого не помогло. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила й дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.

Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.

Коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, ще й шліфоване. Кинулась дівчина за тим собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, — не будеш від мене намисто брати!

От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, коли гляне — аж повнісінька піч пиріжків.

«Ну, — думає, — візьму пиріжків матері на гостинець!»

Тільки злізла з воза, а піч закрилася й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати!

Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — а вода з кринички так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась і каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!

Заплакала дівчина та й поїхала далі.

Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що аж листя не видно, та такі гарні — срібні та золоті. От вона й каже собі: «Піду хоч яблучок струшу, матері гостинця привезу». А яблунька і каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, — не будеш з мене і яблучок зривати!

Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.

Ото приїхала у двір до батька і гукає:

— Ідіть, тату, забирайте добро!

Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися — аж там самі попечені жаби й гадюки! Дід із бабою в крик:

— Дочко, що це таке?

Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:

— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла!

Отак вони собі живуть і хліб жують. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.