Українські казки

Казка про Лугая

Колись у далеку давнину жили собі чоловік та жінка. У них був син, який дуже любив битися. Через це в їхній хаті завжди була сварка. Якось приходить до них одна баба та й каже:

— Ваш хлопець бився з моїм сином. Зробіть щось з ним, покарайте його.

Тато налаяв хлопця. А мама збоку й каже:

— Аби ти, сину, так бився, як Лугай у полі.

Хлопець і задумався: що то за Лугай, хто він такий?

Довго думав, ходив та думав, врешті й вирішив: «Коли мама так сказали, піду я геть від них. Може, того Лугая знайду».

От і пішов він. Ходив світами, сто країв обійшов. У тих мандрах минуло багато часу.

Одного разу іде хлопець степом, дивиться: спить чоловік, а коло нього — шабля. Хлопець шаблю підняв, думає: «Відітну голову то буду мати шаблю». Але потому міркує: «Чого ж я буду рубати голову, коли не знаю, хто це…»

Ліг він коло чоловіка та й заснув.

А то був сам Лугай. Лугай пробудився, дивиться — коло нього хлопець спить. Він хапнув шаблю — хотів відрубати голову. Потому подумав: «Ні, чого ж я рубатиму, не розібравшись, хто це…» Розбудив хлопця та й каже:

— Ти хто такий, хлопчино?

— Я такий і такий-то, — відповідає хлопець. — Мені заповіли, аби я так бився, як Лугай у полі. От я й шукаю — хто він такий, той Лугай? Ходжу, ходжу і ніде не можу його знайти.

А Лугай каже:

— Ось ти й знайшов мене. Я є сам Лугай. Я б'юся з дванадцятьма чортами вже купу років. Б'юся за свою королеву що вони її вкрали в мене. Уже дванадцять років не можу дванадцятого чорта вбити.

Хлопець каже:

— Давайте я вам допоможу.

— А ти не боїшся?

— Чого ж мені боятися?

Лугай дав йому шаблю. Хлопець і питає:

— А коли з ними битися?

Лугай відповідає:

— Скоро дванадцята година. Ось тоді вони надлетять сюди.

Коли й справді: о дванадцятій годині летить дванадцятеро чортів — і до хлопця. Він повертається в один бік, у другий — рубає чортів своєю чарівною шаблею. Вбиває одинадцятьох, а дванадцятий — тікати. Хлопець каже Лугаєві:

— Біжімо за ним!

Побігли. Старший Лугай лишився ззаду а молодший Лугай біжить попереду. Вже доганяє чорта — аж там велика чорна прірва.

Чорт — туди!.. Але хлопець був спритніший і все ж таки відрубав чортові голову. Тоді й думає: «А що ж далі робити? Мабуть, мушу лізти в цю прірву: недаремно ж чорт рвався туди».

Заліз у прірву. Пішов собі, роздивляється. Іде далеко, іде довго. Дивиться, аж велика печера, а в печері сидить дівчина. Він і питає:

— Хто ти така?

А вона:

— Я королева донька. Мене вкрали чорти у мого коханого Лугая.

Хлопець каже:

— От я й Лугай.

— Неправда, — відповідає дівчина. — Мій Лугай старший за тебе.

А хлопець:

— Ходи зі мною.

— Ні, — каже дівчина. — Я не піду з тобою. Піду лише зі своїм Лугаєм.

— Лугай послав мене за тобою, — переконує хлопець.

Вона й погодилась. Пішли. Вийшли на світ та й ідуть до Лугая. Лугай побачив їх і біжить назустріч. Падає хлопцеві в ноги і каже:

— Віддай мені її.

А хлопець:

— Я ж тільки вам її привів.

Лугай забрав свою дівчину і каже:

— Я знаю для тебе ще кращу наречену і також королівну. Допоможу тобі її роздобути.

І пішли вони в степ, спинилися. Лугай підняв руки догори і крикнув:

— Чорти! Лугай в полі війни хоче!

Дав хлопцеві чарівну шаблю, а сам пішов. Залишився хлопець самий. Стало йому страшнувато. От приходить дванадцята година. Дивиться: летять дванадцять чортів, і всі дуже розлючені — летять просто на нього. Він шаблею в один бік, в другий — одинадцятьом голови відтяв, а дванадцятий тікає. Хлопець за ним та за ним. Можна було би зрубати голову, але чогось не зрубав. Дивиться, куди чорт утікатиме. Аж той — у печеру. Він за ним. Там вогонь — хлопець у вогонь, далі вода — хлопець у воду, там морок заступає дорогу — він через морок. За чортом, за чортом… Так добігає на той світ і аж там стинає чортові голову.

Ходить по тому світу, ходить, а довкола все якесь не таке, як на цім світі. От прийшов він в одне місце, дивиться, а там стоїть великий палац із кількома дивними дверима. Хлопець відчинив одні двері — звідти вогонь. Він зачинив. Відчинив другі — звідти людські голови котяться. Відчинив треті — там жіноче волосся… Багато страхіть показувалося йому в тих дверях, аж доходить він до дванадцятих. Заглядає у щілину — бачить: сидить там дівчина, прикована на двох ланцюгах. Він і каже:

— Я прийшов, щоб визволити тебе.

Дівчина питає:

— А ти хто?

— Я Лугай, — відповідає він.

Дівчина каже:

— Я тебе не знаю, але тікай звідси, доки не прилетіли чорти.

— Уже я чортів подолав, — відповідає хлопець.

А дівчина:

— Тут ще гірші страхіття є. Тут живуть дванадцятеро зміїв. Вони тебе вб'ють.

— А ти не знаєш, де вони тепер?

— Пішли битися з кимось у степ.

Хлопець і думає: «Це, певно, зі мною».

— А коли вони мають повернутися?

— Вони, перш ніж іти назад, кидають з лісу свою булаву, — каже дівчина.

Хлопець позачиняв усі двері, пішов до полонянки. Хотів відкувати її з ланцюгів, але вона не дозволила:

— Не треба, — каже, — бо й мене вб'ють.

Чекають вони, чекають. Коли це через якийсь час чують: у подвір'я влетіла булава. Хлопець вискочив надвір і завернув булаву назад у ліс.

Наймолодший змій крикнув:

— Хлопці, проти нашої сили хтось є!

Кинулися змії додому. Прилітають, аж усе зачинено, тільки двері до темниці, де дівчина сидить, відхилені. Менший змій скочив досередини, а хлопець з-за дверей — чвах! — відтяв голову — і на бік. Другий зайшов — відтяв. Далі третій, четвертий… Так усім голови повідтинав.

Дівчина каже:

— Отепер ми вільні.

Вийшли вони надвір і бачать, що коло палацу росте яблунька. Яблука на ній такі, яких хлопець ще зроду не бачив. Дівчина й каже:

— Ану, зірви яблуко.

Він зірвав.

— Переріж надвоє.

Він перерізав.

— Кинь через себе.

Він кинув, і палацу не стало.

— Бери в кишеню.

Він узяв.

— А тепер пішли, — каже дівчина.

Ідуть вони, йдуть, вийшли на цей світ. Серед степу хлопець каже:

— Отут нам би жити.

— Ні, — відказує дівчина, — тут недобре. Підемо далі.

Знову йдуть. Дійшли аж над море. А там такі гарні причали, кораблі…

— Отут би жити, — каже дівчина. — Море рибку викидає, всілякі кораблі припливають.

— Та й справді, — каже хлопець. — Але де ми тут жити будемо?

— А ти витягни яблуко з кишені, — каже вона.

Хлопець вийняв.

— Кинь через себе.

Він кинув, і там, де яблуко впало, став пишний палац. Почали вони в ньому жити.

Кораблі приходили з різних країн. Якось жінка й каже:

— Чоловіче, глянь, то приплив корабель від мого тата!

От і добре. Прийняли вони гостей та передали з ними записку, що живуть вони там-то й там — нехай батько до них приїде в гості.

Посланці сповістили батька. Старий зрадів, але наказує:

— Вертайтеся до них і забирайте їх сюди.

Припливли посли, передають батькову волю.

А молодий Лугай відповідає:

— Як йому задалеко до мене, то і мені до нього. Коли тато не приїхав до рідної доньки, котра була пропала навіки, то і я не поїду.

Жінка злякалася:

— Тато розгнівається на нас.

А Л угай:

— Я не боюся нікого!

Посли повернулися додому розповіли батькові про зятеві слова. Той розгнівався, наказав зібрати військо і вбити зятя.

Поїхали вони. Припливають, військо вискочило з корабля, почало стріляти. Лугай вийшов — в один бік шаблею махнув, у другий… а в третій уже не було чого махати. Залишилося з цілого війська дві-три душі. Вони й повернулися з кораблем.

Старий, коли почув, ще більше розлютився. Зібрався і йде до Ліктибороди, найстаршого над чортами:

— Як уб'єш мого зятя, забереш мою доньку собі за жінку, — просить старий, — а я буду замітати у вас коло хати. Лишень убий мого зятя.

— Добре, — каже Ліктиборода. — Мені твого зятя нема що бити…

На цьому й порішили.

А тим часом Лугаєва жінка застерігає:

— Лугаю, на тебе йде Ліктиборода з чортами. Тут ти пропав.

— Так, — каже Лугай, — тепер я і справді пропав, та боронитися буду.

Сім днів бився Лугай із чортами. Нарізав їх такі купи, що гори стали навкруги. Нарешті так знесилився, що мусив зайти до хати. Каже до жінки:

— Клич Ліктибороду, нехай іде мене вбивати.

Жінка вийшла надвір.

— Іди вбивай, — каже. — Він більше не може битися.

Ліктиборода зайшов до хати. Лугай ще тримав шаблю: махнув нею, але шабля випала йому з рук. Ліктиборода скочив до жінки.

— Ти хочеш, аби він мене вбив? — питає.

— Ні, — каже. — Іди рубай його, але тільки один раз. Відрубай голову, а над тілом не знущайся, бо не піду з тобою.

Ліктиборода відрубав Лугаєві голову, забрав жінку на корабель і поплив назад. Стали вони собі жити, і старий з ними.

Тим часом Лугаєва мама довідалася від людей, що її син був великим сміливцем і загинув. Пішла вона його шукати. Іде, іде, іде.

Дні й ночі йде. Бог його знає, скільки вона отак мандрувала, аж якось бачить у степу: біжать чорти і сперечаються між собою. Один другого по обличчю — пах-пах-пах! А той другий каже: «Ти чого б'єшся?!» А перший лише шаблею — чвах! Відтяв голову. Третій каже: «Що ти зробив?» Підбіг, притулив голову, зірвав якусь травичку, приклав до шиї. Той чорт ожив, і вони побігли далі.

Мама й собі тої травички зірвала. Нарешті прийшла до палацу. Заходить, а син лежить неживий. Вона притулила голову до тіла, приклала травичку до шиї. Син і пробудився:

— Ох, як я довго спав.

Відтак почав усе згадувати, а згадавши, й каже:

— Ви, мамо, лишайтеся тут, а я піду шукати свою жінку.

Пішов до причалу, сів на корабель і поплив до тестя. Припливає до його королівства, шукає, де той мешкає. Ходить лісами, вже й зголоднів. Бачить: яблунька росте. Зірвав собі яблуко, з'їв. Коли мацає свою голову а на ній роги виросли — такі, як в оленя. Хоче йти, а роги не дають — за дерева чіпляються. Але якось боком-скоком, сяк-так перейшов ліс, вийшов на галявину, а там грушка росте. Він й собі думає: «З'їм ще й цієї грушки. Може, вмру. Бо з рогами я й так вже нікуди не дінуся…»

Як він ту грушку з'їв, так ті роги й відпали. Хлопець зрадів. Повернувся до яблуньки, зірвав із неї яблук, потім до грушки підійшов і з неї плодів набрав.

Доходить до міста, до тестевого палацу, де жив Ліктиборода з його жінкою. Набрав у кошик яблук, ходить під вікнами та й кричить:

— Купуйте яблука, купуйте яблука!

Жінка подивилася з вікна й упізнала його. Збігла вниз та й запитує:

— Це ти, Лугаю?

Він каже:

— Я. Тікай зі мною.

— Не можна мені втікати, — каже вона. — Ліктиборода все одно дожене і вб'є. Треба так зробити, аби його самого зі світу звести.

Лугай і каже:

— Ти купи в мене ці яблука, але сама їх не їж. Загадай зробити великий бенкет і скажи, що ти купила святих яблук. Нехай всі разом їх покуштують.

Жінка так і зробила. Скликали сусідніх королів і вельмож, а тоді вона подала до столу фрукти та й каже, що то святі яблука. Гості їх покуштували — і в усіх них повиростали пишні роги. Почали вони кричати та грозитися… Ліктиборода з рожищами бігає палацом і не знає, що робити; в його доньки роги заросли в стіну і вона не може й поворухнутись. Ще й жінка дуже захворіла (це вони так з Лугаєм домовилися) і просить:

— Певно, я буду вмирати, то признайся мені, чоловіченьку, хоч перед смертю: звідки в тебе така сила і чи можна її здолати?

Ліктиборода не хоче казати, але жінка просить та й просить. Врешті признався:

— Моя сила, — каже, — у дванадцятій горі, в золотій дірі. Гора раз на рік відкривається — моя сила показується.

А Лугай тим часом переодягнувся на ворожбита і ходить під вікнами, викрикуючи:

— Я вмію лікувати, я вмію лікувати.

Ліктиборода почув та й кличе його:

— Як вилікуєш нас усіх і мою жінку — віддам пів королівства, а ні — то вб'ю тебе.

Лугай зайшов до палацу, порізав грушок, дав усім покуштувати — роги й повідпадали.

Та Ліктиборода й далі сам не свій від горя: жінка от-от помре.

— Я вилікую твою жінку, — каже Лугай. — Нехай лише п'ять днів до її покоїв ніхто не заходить.

Домовилися.

Лугай побув п'ять днів зі своєю жінкою, про все в неї розпитався. Через п'ять днів виходять. Жінка вже весела, здорова. Ліктиборода на радощах питає Лугая:

— Що тобі дати, чоловіче, за те, що ти нас усіх врятував?

— Нічого не хочу, — відповідає Лугай. — Лиш дай мені пару добрих коней і на рік їсти. Я собі й поїду.

На то й пристали. Лугай зібрався в дорогу попрощався з жінкою й поїхав.

Їде, їде, через півроку добирається до тої гори, а там три орли — стережуть гору й нікого до неї не підпускають. Ті орли дуже голодні, бо Ліктиборода за своїми клопотами забув їх годувати.

Один орел спустився до Лугая — хотів його з'їсти. А Лугай каже:

— Не їж мене, орле. Я прийшов у Ліктибороди силу забрати.

— Ми тебе не пустимо, а тут-таки вб'ємо, — кажуть орли.

— Ні, — каже чоловік, — краще вбийте моїх коней, бо я мушу помститися Ліктибороді. Він колись переміг мене й жінку в мене вкрав.

— А ти вб'єш його? — питаються.

— Уб'ю, — каже Лугай.

— Тоді добре, — каже один із орлів. — Я беру коня і пораджуся з товаришами.

Вхопив коня, злетів на гору. Там орли коня роздерли, з'їли. Порадилися.

Злітає один орел до Лугая та й каже:

— Через три дні гора буде відкриватися. Як зайдеш туди — не барися, бо гора швидко закривається.

Узяв орел чоловіка на плечі, виніс на гору. Через три дні гора відкрилася. Звідти видно стало золотий стіл із золотою шухлядою. Лугай скочив туди, висунув ту шухляду, а там — скринька. Він ухопив її — і назад. Все ж трохи припізнився: гора відтяла йому п'яту. Орли поплювали йому на ногу, п'ята й загоїлася. Хлопець каже орлам:

— Летіть зі мною. Як розправлюся з Ліктибородою, будете жити в мене.

Сам сів на коня, що лишився цілий, і їде… їде, їде, і так йому кортить дізнатися — що ж у тій скриньці? Не втерпів — відкрив її, дивиться — а там дванадцять шершнів. Один із них просунув голову в щілину, а Лугай і відітнув її накривкою. Вже лиш одинадцять шершнів, далі десять, дев'ять…

Ліктиборода відчув, що слабшає. Почав кричати:

— Жінко, я захворів!

Жінка й рада. Думає собі: «Дістався нарешті мій Лугай до твоєї сили».

Доки Лугай доїхав додому, в скриньці залишився лише один шершень, Ліктиборода вже ні рукою, ні ногою не може ворухнути. Прийшов до нього Лугай, чортяка в нього й просить:

— Лиши мені хоч трохи сили. Я буду служити тобі.

— Ні, — каже Лугай, — з господарством свого тестя я і сам упораюсь, — і відрубав Ліктибороді голову. Тіло спалили, позамітали, а самі залишилися жити на тому королівстві.