Українські казки

Як цап хизувався перед бараном

Якось узимку ходить баран містечком і збирає сіно, що порозтрушувалося з возів. На ґанку лежить цап і гріється на сонці. Цап побачив барана, та й давай глузувати, сміятися з нього:

— Гей ти, опудало-мужичище! Убрався в кожушище та насилу повертаєшся, як той ведмідь. Ось подивись, який я прудкий та жвавий в легенькому сурдуті.

— Мені добре і в кожусі, дарма що я опудало, — каже баран.

— А дивись, баране, який я гарний в сурдуті та як мені легко танцювати, — каже цап та скік із місця. Зіп'явся на задні ноги, передні задер вгору та мах на один бік головою. Круть на другий бік рогами. Верть хвостиком. Зігнув шию дугою, ще й борідкою потряс.

Баран витріщив очі на цапа й каже:

— Постривай лишень, ось прийде вечір та вдарить мороз, тоді побачимо, кому з нас краще.

Сонце зайшло. На небі стали червоні стовпи. З-за лісу виглянув страшний мороз із очима. Як дмухне холодом… Лід затріщав, неначе хто з рушниці вистрілив. У лісі дерево залущало! Дмухнув мороз на барана. Баранові байдуже: тепло йому в кожусі.

Як скрутить мороз цапа, — цап аж підскочив, неначе його хто окропом ошпарив.

— Гей ти, лапище-мужичище! — кричить цап барану. — Скидай швидше кожуха, хай я трохи погріюсь!

— Чи то можна, щоб такий пан та вбрався в простий кожух? — каже баран.

Тоді цап заходився просити барана:

— Ой, братику, баранчику, голубчику! Не видержу, бо дуже дошкуляє! Таки-так, неначе ножами ріже по шкурі та голками шпигає. Я хоч притулюсь до твого кожуха та хоч боки погрію!

— Та йди вже, чваньку, грійся, — каже баран. — Я знаю, що не з добра пан у жупані ходить, а того, що свити не має. Та це, бач, не вперше, коли сурдут коло кожуха боки гріє.