Виконавець

XI

Зранку, зробивши необхідні зміни в своїй «карті», я вирушив до обласного центру. На черзі була лінія під назвою «рушниця», найпривабливіша для досліджень з погляду Світлани, найдоступніша для них з мого погляду. Та в будь-якому разі це потрібно було робити. Прослідкувавши її, я набирав доволі матеріалу і міг знову звернутися до Світлани. Потреба бачитися і говорити з нею відчувалася постійно. Світлана надавала мені не тільки теоретичну допомогу. Якимось чином їй вдавалося тримати мій психологічний стан, мій бойовий дух на такому рівні, який ще дозволяв хоча б іноді сподіватися на порятунок.

І ось я сидів удома в Сергія і чекав, його дружина щось там теревенила про якісь їхні проблеми, готуючи вечерю. Кілька днів тому мені вдалося досить переконливо обдурити його. Я сказав, що, маючи таку стару рушницю, ще й відомої фірми, я, як фанат своєї справи, повинен спробувати встановити її попередніх господарів, тобто її історію. І оскільки мене на роботі відправили у відпустку, я хотів би просто зараз взятися і розшукати хоча б попереднього власника, щоби розпитати про того, в кого він, у свою чергу, придбав рушницю. А що як цей слід потягнеться аж до якогось графа чи барона? Сергій тоді покрутив пальцем біля скроні, але пообіцяв дізнатися. Моє хвилювання дедалі зростало. А якщо й Жанна, й Семен, і рушниця — це зовсім не ті напрями і зараз я наполегливо роблю марну непотрібну роботу? Від цих думок у животі знову розливався холод, неприємний, слизький, який уперто намагався заволодіти мною. Та ось пролунав дзвінок, що примусив мене здригнутися.

Сергій влетів до хати як паротяг, зайнявши, здавалося, відразу весь простір маленького коридору, потирав руки, командував, що ставити на стіл. І ось ми вже сидимо за столом, перехиливши по чарці, наминаємо бараболю і салати. Хоча, власне, наминав він. У мене ті салати лізти не хотіли. Останнім часом мій апетит рідко нагадував про себе.

— Ну що? — тільки й спитав я.

— А що таке? — не зрозумів Сергій.

— Ну, про рушницю, що там?

— Тю, далася тобі та стара ґрата! Давай хоч поїмо, — Сергій завзято наминав картоплю. — Ану, як, ще по одній?

— Давай.

Ми випили, і невдовзі він, нарешті, задовольнив свій апетит. Сергій відкинувся на спинку стільця і перевів дух.

— Так от, голубе, — почав Сергій, — твій старий ґрат…

— «Зімсон», — поправив я.

— Хай буде «Зімсон», — погодився він, — так от, твій старий ґрат «Зімсон» валявся в нас на складі аж вісім років, доки не потрапив до тебе. А органи вилучили його в одного кадра…

Сергій не доказав, бо я підскочив на місці. «Його вилучили!» Я згадав, що казала про це Світлана. Рушниця була конфіскована, її ніхто не здав, не продав, бачачи, що з нею відбувається якась чортівня. Отже, цей слід фальшивий! Але я мусив допитатися до кінця.

— А чого вона так довго була у вас? — продовжував я.

— А кому вона була потрібна? Ніхто з наших на неї не спокусився, ось і лежала в складі, доки не зробили ревізії та не викинули її до магазину. А до цього кілька років її зберігали як речовий доказ.

— Речовий доказ? Доказ чого?

— Ну, розумієш, у нас свої інструкції. Цей самий кадр, ну, той, що володів рушницею, пришив з неї свого односельця, а ми повинні…

— Як, — перебив я, — ти хочеш сказати, що з моєї рушниці було вбито людину? — я роззявив рота.

— Ну то й що? — не зрозумів Сергій. — Було, то й було. Гаратнув він якогось там зека, який щойно звільнився. Чорт їх зна, які там у них були рахунки…

Але я знову не дав доказати:

— Ну а хто, хто він такий, де його знайти?

Сергій подивився на мене, як на дурного.

— Ти не знаєш, де шукати людину після того, як вона скоїла вбивство і її зловили?

— Отже, він сидить! Так ти ж казав, що він убив зека?

— Ну то й що, що зека? Зек звільнений — уже не зек, а громадянин. І наскільки я зрозумів, убивство було за обтяжливих, так що отримав він свої дванадцять і поїхав в Уфу.

— В Уфу?

— А ти як думав? Він, щоправда, якийсь заслужений був, чи то учасник війни, чи то активіст партійний, щось таке.

— Ну а хто він, звідки? Як його звати?

— Та я що, записував? — здивувався Сергій, — ти ж його й так не побачиш! Він же, напевно, сидить ще.

— Ну я ж тебе просив! — закричав я.

— Тю, скажений, — здивувався він знову, — ну й причепився! Та воно тобі треба?

— Треба.

— Як хочеш, — сказав Сергій, — а я більше не піду. На мене і так косо дивилися. Я тут ще не так давно працюю, а на мої забаганки мусять архіви рити і всілякі дурниці вишукувати. А в нас ще в карному начальник такий придурок, яких мало. Мусив я йому байки сплітати, для чого то мені. Не піду. Він там родом з якогось Надлісного чи то Підлісного, це я запам’ятав. Отож їдь собі і шукай, якщо в тебе цвях у задниці!

І Сергій, плюнувши, пішов курити.

А я сидів і думав. Чого мені вдалося домогтися цього разу? Було таке враження, що я товчуся лобом об височезну неприступну стіну невідомості, перед якою безсилий. Що я мав робити далі? Знову йти до Світлани з даними, які вдалося здобути? Чи не йти, а поїхати в те саме Підлісне чи то Надлісне? А може, взагалі нічого не робити, а сісти вдома й чекати і дивитися, як цей привид щодня, щогодини безжалісно наближатиметься до мене?

Я стояв на пероні, підперши спиною вокзальну стіну. Мої почуття зовсім затупилися, голова відмовлялася працювати, і я просто стояв, слухняно наближаючись до тієї миті, коли злізу з поїзда на своїй станції, де виходить, як правило, п’ятнадцять-двадцять пасажирів, і поступово лишуся сам. І тоді він вийде до мене, вирине з темряви. А доти можна не оглядатися. Яка відстань буде між нами цього разу? Кроків за двадцять від мене стояв стовп, на якому світився ліхтар. Напевно, він з’явиться ще ближче. Доки це триватиме й чим закінчиться? Мною знову заволоділа приреченість, і сил для боротьби з нею я не мав.

Несподівано хтось обережно торкнув мене за рукав. Моє серце стислося в такому пароксизмі, що я мало не підскочив на місці, увесь здригнувшись. Поруч зі мною стояв Антонович і здивовано оглядав мене. Я перевів подих і силувано посміхнувся:

— Та ось, замислився, а ви так несподівано надійшли…

— А-а-а… буває, — протягнув старий, — але щось ти дуже сильно замислився, так я собі з боку подумав. Може, що сталося?

— Та ні, дрібниці, — запевнив я його.

— Еге ж, і таке буває. А я он їздив дещо для бджіл купити — літо на носі.

Тим часом надійшов поїзд, і ми влаштувалися біля вікна. Пасажирів у вагоні їхало мало. І я, не гаючи часу, вирішив розпитати старого про те Надлісне. За моїми розрахунками, воно мало б бути приблизно за тридцять-сорок кілометрів від нас, у сусідньому районі. Якщо ж прикинути відстань навпростець, лісом, то виходило явно менше. Безперечно, старий знав багатьох мисливців в окрузі й, звичайно, всі ліси. Тому про цю історію міг свого часу чути. І я запитав його.

— Так, так, чув про таке. Вже, певно, років з десять минуло з того часу, — відповів старий, — а може, ще й немає. Не скажу тобі точно. Був там такий — Антін Гаркуша. Ото ж він і застрелив.

Мій супутник замислився і замовк.

— А розкажіть, може, ви знаєте які подробиці тієї справи, — попросив я.

— Ну, які тобі подробиці? — Антонович зібрався з думками, — давно це сталося, та й мене там не було. Чув тільки, що люди патякали. Той Гаркуша, кажуть, був паскудою. Я його особисто не знав, але люди про нього погане розповідали, що багато на ньому гріхів всіляких ще з війни. І по війні багато хто від нього біди зазнав. Такі тоді часи були. А вбив він такого собі Петра Гончарука. Того я знав колись давно, але так, неблизько. Він, бідолаха, сьорбнув злиднів. Ще у п’ятдесятому році заслали його до Сибіру, а ото років з п’ятнадцять, як повернувся звідти, і така його лиха доля…

Антонович знову замовк. Мої запитання викликали в нього давно забуті спогади та думки.

— А яка в нього рушниця була, в Гаркуші? — спитав я.

— Отого вже не знаю, а що таке?

— Та здається мені, що «Зімсон», який я купив, минулого року, був його рушницею. Один капітан з міліції мені таке казав, — додав я.

— Може бути таке, — протяг старий, — а якщо й так, то що з того? Добра рушниця.

— Слухайте, Антоновичу, а хто би міг мені докладніше про це все розповісти? — я з надією подивився на нього.

Старий зняв шапку, пошкріб голову і сказав:

— Є там у Надлісному один чоловік. Колись за молодих років товаришами ми з ним були.

А за кілька хвилин я зістрибнув з підніжки у просякнуту мрякою липку темряву. Навколо станції був густий туман. Ліхтар над станційним будиночком ледве мерехтів, розсіваючи своє матове світло. З передніх вагонів зійшло кілька пасажирів, і я з надією слухав, чи не наближатимуться їхні кроки та голоси. Але сподівання виявилися марними. Голоси віддалялися. Люди пішли навпростець до іншого кінця містечка. Я залишився сам. Сильно калатало серце. Я озирнувся. Його ніде не було. А навколо стояла така пелена! Я повернувся і, примушуючи себе не оглядатись, рушив додому, тримаючи курс на ліхтар своєї метеостанції. Під ногами хляпало болото. Здавалося, зроби лише крок убік — і зійдеш з гостинця, загрузнувши по коліна. Власне, так воно і було. І раптом я його помітив. І знову похололо в животі, коли пес, ні, не пес, оскільки мряка не дозволяла розгледіти його, а тільки чорна пляма почала рухатися за мною, безшумно пливучи в тумані краєм дороги. І якщо я дивився вперед і ловив поглядом світло ліхтаря, то миттєво переставав бачити його. Та коли очі звикали до темряви, я знову бачив розпливчасту чорну пляму з обрисами пса, що рухалася за мною якихось п’ятнадцять кроків позаду. Ближче, ніж я сьогодні очікував. І мене разом із жахом, до якого я вже звик, охоплювало таке бажання побігти! О-о-о! Скільки сил мені коштувало не піддатися йому! І щоразу я запитував себе: а що сталося б тоді? І не знаходив відповіді. Можливо, мій страх загнав би мене на смерть, як знесиленого коня, оскільки зупинитись я, напевно, вже б не зміг. Та я знав, відчував, що цього робити не можна. Потрібно було йти, повернувшись до нього спиною, відчуваючи нею його невидющий погляд, його холодне дихання. Щоби потім, зрештою, зачинивши за собою двері і обхопивши голову руками, кинутися обличчям у ліжко і усвідомити, що все менше часу залишається до тієї миті, коли він з’явиться зовсім поруч, коли він торкнеться мене. І що тоді? Я просто зникну? Загину? Збожеволію? А може, зроблюся таким, як Петро з села Галяви? А що, як я вже збожеволів? Що, як насправді нічого цього немає — ні пса, ні двоногої постаті, яку бачив я на краю лісу? Може… І підминаючи під себе усі ці численні «може», насувався сон, точніше забуття. Бо снів я не бачив. Хоч уві сні він поки що не переслідував мене.

Щойно прокинувшись, я зібрався і попутною поїхав у Надлісне.