Виконавець

XVIII

Надворі ось-ось мало смеркатися. Я сидів за столом у невеличкій дерев’яній хатині та чистив картоплю у «шубі». Прохорівна також всілася навпроти, пригощаючи мене своїми звичайними наїдками. Щастя, що вона не вздріла через вікно моєї розмови з Губіним, інакше настрій у неї, безперечно, зіпсувався б. А так стара виглядала майже щасливою, оскільки цього вечора знайшовся хтось, хто спромігся наколоти дров та розрадити її самотність.

— І що ж, — запитав я, — дід Мішка так і не бував більше у Гачилівці після того, як прийшов звідти та оселився тут?

— Бував, — сказала вона, — спочатку ходив кілька разів, а потім покинув. Принаймні я не знала, щоб він бував там. От тільки недавно чогось туди поперся. Перед смертю, наче відчував щось. Казала я йому: «Ну чого тобі там треба?» Ні, пішов-таки. І не одужав ще повністю після лікарні — так ні, взяв і пішов. Кілька днів його тоді не було. Потім прийшов. «Ну, що?» — питаю. А він: «Та нічого». Ось і все. Дуже він тоді запив, як ото останній раз ходив туди. Ой, запи-и-ив… Все-таки шкода його, хоч і непутящий був. Одного разу каже мені, вже зовсім перед тим, як згорів: «Знаєш, Прохорівно, а давай я тобі новий дім покладу! Мені вже нічого не треба, а тобі згодиться». А потім почав плести щось про свої гроші, яких у нього багато. П’яний був… Ну звідки в нього гроші візьмуться? Я ж його змалку знала…

— А як його справжнє прізвище? — запитав я. — А то все Мішка-шаман, Мішка-шаман… Навіть негарно якось.

— Хаврюков, — відповіла Прохорівна. — Михаїл Хаврюков, а по батькові Іванович. З року він був або тридцять четвертого, або тридцять шостого, багато молодший від мене…

— Виходить, навіть шістдесяти не мав?! — відверто здивувався я.

— Не мав, — погодилася Прохорівна, — молодий ще був…

Час було збиратися. Я таки залишив сумку з речами в наших хлопців, про що тепер шкодував. Переночувати тут виглядало набагато зручніше, заховуючи й те, що завтра о п’ятій від її хатини я мав вирушати у гачилівську глухомань. Думки про це та про того, з ким я йтиму, викликали неприємний холод під грудьми та слабкість у ногах — відчуття, до яких я так звик останнім часом. Хтось із відомих учених назвав їх гімнастикою для нервів, вважаючи потрібними для людини. Але в такій кількості вони вже не тягнули на гімнастику — це була праця на знос. Навряд чи варто було всерйоз сприймати припущення Прохорівни стосовно до Тимофія Губіна. Чого не наплете язик старої переляканої баби? Хоча, з іншого боку, можна припустити, що селом свого часу справді ходили такі чутки, а диму без вогню, як відомо, не буває. В будь-якому разі, з Губіним тепер треба бути насторожі, щоб він не дізнався про моє зацікавлення Мішкою-шаманом. Як це зробити, я поки що не знав.

Я дуже шкодував, що залишив у земляків сумку з речами. Адже зараз я повинен був вийти з хати у весняний сірий морок безлюдної околиці села і попрямувати у бік хатини, де проживали Петро зі своєю бригадою. Це недалеко. Якщо піти швидко, то навіть не зчуєшся, як будеш на місці. Але, відійшовши кілька кроків та занурившись у липку темряву, я обов’язково озирнуся. Що я там побачу? Як і належить, ще чорніший від неї силует зі знайомими обрисами своєї другої тіні? Невже? Невже таке можливо? І що тоді? Що тоді робити?

Попри всі доводи Світлани, я знав одне — будь-який пес, чи то натуральний, чи то нематеріальний, хай який би він був, не зміг би миттєво перенестися за мною сюди, за тисячі кілометрів. Цього усвідомити я не міг. Зустрітися тут зі своєю другою тінню означало для мене одне — мій «дах» зовсім поїхав і я не сповна… Тоді вже можна не тріпатися і остаточно заспокоїтися. Напевно, так зробив свого часу і Мішка-шаман. Усвідомлення цього виглядало жахливіше, аніж зустріч з будь-якою нечистю, з будь-яким невідомим явищем. Тому, божеволіючи від думки, що це випробування зараз все-таки доведеться пройти, я пропускав повз вуха останні теревені Прохорівни. Вона ж, у свою чергу, товклася поруч, похитуючи головою, і, не помічала, що коїлося зі мною. Напевно, їй ніколи не доводилося бачити людину, яка готувалася підписати собі вирок.

Раптовий звук примусив мене здригнутися. У вікно несподівано постукали, гучно та по-свійськи. Прохорівна вийшла у сіни, і вже звідти почулися голоси. До хати, пригинаючись у дверях, зайшли Васюха, а за ним і Петро.

— Ну, ти застряг, земляче! — сказав Петро. — Бачу, тебе добре приймають! Не те, що нас! Пам’ятаєте, тітонько, як ви не хотіли нам лопати позичити минулого року, щойно ми приїхали?

У відповідь Прохорівна замахала на нього руками, доводячи, що я їй і дров наколов, і розважив, а лопату вона їм все-таки дала. Втім, обоє говорили жартома.

— Ну, все розвідав, що потрібно? — запитав мене Петро.

— Принаймні тут — усе, — відповів я.

— Що, і зошит з нотатками знайшов?

Васюха також не гребував найменшою можливістю підколоти мене, та я вже до цього звик, лише тепер, напевно, зрозумівши, якою помилкою свого часу виявилася безглузда бійка з Сашком Гессленгом. Тому лише відповів, що ще не вечір.

— Ну, давай, збирайся, — сказав Петро, — бо ми по тебе прийшли. А то ще сам заблукаєш. Хлопці вже вечерю зготували, напевно, думають, що ти щось виставиш за приїзд, а як ні, то вони можуть і самі виставити.

— Ти що, я сам, — відразу заперечив я, радіючи, що вони позбавили мене випробування, яке вже здавалося неминучим.

Я вдягнув куртку, попрощався з Прохорівною і вийшов за ними у темряву.

А вечеря й справді давно була готова. На незграбному кривуватому, але великому та міцному столі височів казан під кришкою, від якого дуже смачно пахло. Тут же стояла відкрита банка консервів, розрізана здоровезна чорна хлібина, квашені огірки та дещо інше. Привітавшись, я витяг із сумки завбачливо прихоплену з собою сувенірну літрову пляшку «Української з перцем» і виставив на стіл, що викликало справжні овації моїх земляків. Це й стало сигналом до вечері, й усі, включаючи Васюху, миттєво опинилися за столом. А після кількох чарок вищезгаданого еліксиру навіть мені життя почало здаватися кращим, аніж було насправді. Отож, напевно, Мішка-шаман і мав рацію, регулярно вживаючи ці «ліки від пса».

За розмовами з’ясувалося, що бригада Петра працює і в іншому селі, кілометрів за сорок звідси, ще одна — в Уренгої. Вахтовий метод дозволяв людям три місяці працювати тут, а потім три місяці відпочивати дома — на заміну їм приїжджали інші, — і давав непоганий заробіток. Сам Петро жив в Уренгої і мотався постійно від однієї бригади до іншої, організовуючи справи.

— Дивись, — казав Петро, — ти ніби непоганий мужик. Зараз, припустимо, роботи немає, щоб тебе взяти, а за два-три тижні щось і з’явиться, подумай. На теперішні часи, це зовсім непогані заробітки, та й роботодавець солідний — компанія експортує деревину! Гарантія, що завтра-післязавтра справа не заглохне.

На це я тільки ввічливо відмовлявся.

— І коли ж ти назад? — запитав Зеник.

— Гадаю, післязавтра, — відповів я. — Завтра тут дещо планую, потім просплюся, відпочину і зранку на Уренгой.

— А що завтра збираєшся робити, якщо не секрет? — запитав Васюха.

— На полювання хочу сходити, — повагавшись, відповів я. — Обіцяли мене тут на глухаря взяти. Не був ніколи, тільки в книжках доводилося читати.

— О, а ти що, мисливець? — здивувався Васюха. — Що, і рушницю маєш?

— Тут, звичайно, не маю, а вдома аж дві. І міжнародне посвідчення…

Задля солідності знову ж таки довелося витягнути і показати свої документи. Про плани щодо Гачилівки я вирішив більше не згадувати. Документи з цікавістю розглядали всі, а потім Васюха запитав:

— І хто ж тебе бере з собою?

— Губін, — відповів я. — Тимофій.

— А… — Васюха несподівано замислився. — І де ж ти його надибав?

— У Прохорівни.

У цього Васюхи завжди був такий вигляд, ніби він щось підозрює. Недарма риси його обличчя чимось нагадували лисячі, та разом з тим простота так і перла з нього. Якби він був справжнім лисом, напевно, зумів би якось не виставляти цього назовні. Побачивши, що хлопці повечеряли і збираються помалу вкладатися, Васюха розпрощався і пішов додому. А мені показали вільне ліжко, і я також почав влаштовуватися на ніч.

— Слухай, Петю! — раптом згадав Зеник. — А ти чого мовчиш, привіз мені те, що обіцяв? Я й забув зранку тебе запитати…

— Ой, та привіз! Більше не маю про що думати! На.

І він дав Зенику маленьку жовту коробочку, схожу на упаковку від фотоплівки. Той відразу розкрив її і витяг маленькі блискучі патрони, схожі на пістолетні.

— Чим би дитя не тішилося… — зітхнув третій — Ігор, відвертаючись до стіни.

Четвертий на той час уже міцно спав. А Зеник із задоволеним виглядом витяг зі свого рюкзака пістолет і почав приміряти патрони.

— Дивись, тільки не встрель тут випадково, бо всі почадіємо, — пробуркотів Петро. — Я тебе тоді розрахую.

— Не бійсь…

Патрони виглядали незвично, напевно, пістолет був газовий. Я підсів до Зеника, а він із задоволенням покрутив зброю в руці. Пістолет гарно виблискував рівними гранями воронованого заліза. Непевно, іграшка йому подобалася.

— Що, газовий? — запитав я.

— Еге ж… А виглядає як бойовий. Скажи?

— Тобі б ще бойового… — і далі буркотів Петро.

— А що, тільки тобі?

— Мені положено. Та й я не трушу ним попід носом у всіх підряд, а використовую за призначенням. А ти — як та дитина… Хоча, треба сказати, — Петро повернувся до мене, — раз і він виручив. Тут минулого року якось п’яні мужики заявилися з сусіднього села — громити когось хотіли, але поплутали та й до нас завалилися. То Зеник навіть раз стрельнув тоді, потім переживав, чи не влучив у кого.

Петро засміявся.

— Я скромно мовчу, — сказав Зеник.

Петро також ліг спати, а ми з Зеником ще з годину теревенили, доки я не глянув на годинник.

— Ну, добре, — сказав він, — пішли ще перекуримо, та й спати. Тобі взагалі давно вже час, бо не встанеш.

І ми вийшли на ґанок. Вечір видався холодний. На небі виясніло, і місцями проглядали зорі.

— А в нас, напевно, вже скоро цвістиме, — зауважив Зеник.

— Вже починає, — сказав я.

Ми помовчали, випускаючи дим.

— А пістолета де ти взяв? — запитав я його.

— Васюха привіз, — відповів він просто. — Там, в Уренгої, такого добра навалом. Навіть бойовий можна купити. А цей — так, дрібниці. Хоча, знаєш, на близьку відстань все-таки зброя. Я тоді раз стрелив — швидко порозбігалися. Потім навіть дільничний приходив…

— А він що в тебе, легально?

— Ти що, звідки? Так, тримаю про всяк випадок. Вертатимуся додому зовсім — залишу або продам комусь. Літаком не провезеш. От у Петра все легально. Йому шефи зробили. Він часом при грошах, то для охорони не завадить мати. В нас тут, між іншим, всяке буває. Он рік тому напали на інкасатора. Баба везла гроші на весь полховський колгосп. Отак собі просто зупинили й забрали. То тут хоч без жертв обійшлося, бо вони самі все повіддавали. А перед тим, як ми приїхали, у сусідньому селі взагалі хтозна-що робилося! Інкасатора та охоронця застрелили. Ну, там і господарство солідніше, як тут. А цей, ти що думаєш, — він покрутив пістолет на пальці, — усього шістдесят баксів і коштує.

— Ну, у вас тут просто «дикий захід», — здивовано сказав я.

— Не захід, а схід, — зауважив Зеник. — Захід — це в нас, і, погодься, порівняно з тим, що тут, виглядає він цілком цивілізовано.

— Слухай, Зенику, — нарешті наважився я. — В мене тут така справа: йду я завтра, як уже казав, у подорож. Ти що думаєш, мені того глухаря треба? Мушу я потрапити до Гачилівки. Кров з носа — мушу. Збираюся там від’єднатися від свого проводжатого, якщо він не схоче гачка зробити, і все-таки заскочити туди, пошукати покинуту хату отого Мішки-шамана. Позич свою іграшку, га? Мені у тій глухомані спокійніше буде. А я повернуся — віддам. Хочеш — залишу тобі документи, хочеш — гроші, скільки там він коштує, словом, не пропаде він. То як? Виручиш?

Зеник пом’явся, знизав плечима і спитав:

— А ти що, там щось таке задумав? Гляди, щоб не залетів десь. Тут ніхто з тобою панькатися не буде, чужа держава тепер, нікому нічого не доведеш, у разі чого…

— Знаю, — сказав я. — Нічого я такого не задумав. Просто мушу туди потрапити й подивитися. Не переживай.

— Мені-то чого переживати? — сказав він. — На, бери. Гроші залиш. Я собі новий замовлю, якщо раптом загубиш…

Я поклав пістолета в кишеню, і ми пішли спати. Вже у кімнаті Зеник щось витяг з рюкзака і простяг мені. Це виявилася дуже зручна шкіряна кобура через плече.

— Дивись, — сказав він, — загубиш — я грошей не поверну.

— Що ж, — сказав я, — повертатимуся в такому разі не літаком, а пішки.

Це була більша частина моїх заощаджень. Я ліг, не роздягаючись, і заплющив очі, розуміючи, що не завадило б зараз миттєво відрубатися і поспати цих п’ять з половиною годин, що залишалися до ранку. Будильник на столі давно почав відлік. Пістолет Зеника, навіть такий, зігрівав кишеню, і я почувався спокійніше і впевненіше. Сон насувався на мене. Наостанок схотілося згадати щось приємне. Я зробив невеличке зусилля і… опинився на кухні з квітами.