Врятувати Вбивцю

Глава 6

Іван лежав у психлікарні, а я, замучений докорами сумління, готувався відповідати.

Пацієнт намагався накласти на себе руки! Це не жарт! Навіть якщо не вдалося достеменно встановити причину того, що трапилося, справу мали розглядати на робочій нараді медперсоналу нашої клініки.

У наступний четвер я мав виступити перед колегами, представити їм справу Івана. У клініці ніхто не знав про наші з ним відвідини церкви.

Увесь тиждень мене розривали сумніви: чи варто мені щиросердно у всьому зізнатися і “покаятися” у своїй сваволі, що ледве не спричинила загибель хворого? Але ж тоді – страшно подумати! – якими наслідками це може обернутися для мене: поставлять низьку оцінку або й зовсім не зарахують інтернатуру! Відправлять депешу в інститут деканові! Повідомлять у Раду психотерапевтів штату! У моїй душі роїлися страхи. Кілька разів я був на порозі того, щоб провідати Івана у лікарні “Святого Луки”. Формально я був його лікарем-психотерапевтом, мене б до нього впустили.

Добре, прийду, – міркував я. І що? Попрошу його, щоб він “не проговорився”? Щоб не топив мене? Що ж це виходить? Іван ледве не наклав на себе руки, важко уявити, що зараз відбувається в його душі. І тут я приповзу до нього на колінах і почну вмовляти, щоб він не руйнував мою кар’єру?

А чи не вкладу я тим самим у руки Івана зброю, якою він зможе потім помститися мені? Почне мене шантажувати? Або, проконсультувавшись зі своїм адвокатом, подасть на мене позов до суду? Адже тепер він ще більше зненавидить і себе, і весь світ.

Словом, я почувався злочинцем, який приховує від усіх свій злочин і пов’язаний з Іваном таємною змовою. Однак цього разу жертвою був він, а я ніби був злочинцем, що штовхнув його на рейки.

Після вагань я все ж таки вирішив про молебень нікому не розповідати і до Івана в психлікарню не їхати. Хай буде що буде.

Я намагався не подавати й знаку, що хвилююся. У розмовах з Сандрою я тримався, мабуть, занадто невимушено, майже зухвало. Вона уважно читала мої звіти про сесії з Іваном, ставила мені запитання, готуючи таким чином до майбутньої наради. Професійний нюх підказував їй, що в цій історії зі спробою самогубства “не вистачає якогось важливого шматочка”, але про молебень не знала і вона.

За день до наради Сандра повідомила мені надзвичайно неприємну новину: Івана завтра виписують із лікарні і знову направлять до нас – продовжувати амбулаторне лікування!

Він прийде завтра. А-а…

Усю ніч напередодні наради я не спав. Крутився, дивився телевізор. Нарешті під ранок почав дрімати, але мій сон переривали кошмари: я бачив Івана в подобі ката, з сокирою в руках.