Врятувати Вбивцю

Глава 4

Наші сесії тепер мали зовсім інший характер. Ми облишили всю цю маячню з коліном і змовами. Щось трапилося, в душі Івана зрушилися якісь глибокі пласти. Мова його стала жвавішою. Він багато розповідав мені про свою колишню роботу у хірургії, про свою юність. У такі хвилини крізь сіру подобу здичавілої людини було видно іншого Івана. Я тьмяно вирізняв у ньому колись рішучого, уважного, мабуть, занадто прискіпливого хірурга. Навіть його пальці пожвавилися.

“Ось так, – думав я, – людина зняла з душі гріх того, у чoму не винна, відкрилася”.

Часом у наших бесідах Іван намагався нагромаджувати незліченну кількість усяких анатомічних деталей, назв хірургічних інструментів і т.і. Я ж намагався донести до його свідомості очевидне і найголовніше: він не винен у смерті брата, затискач зірвався випадково. Така реальність. Усе інше – самонавіювання, можливо, таємні бажання, які він сприйняв за реальність.

– Вам довелося пережити величезний больовий шок. У вас занадто чуйне серце, – запевняв його я, чекаючи, коли нарешті Іван почне мені вірити.

Він кивав головою, нібито погоджуючись, підтакував.

ххх

Одного разу на моє прохання він приніс свої фотографії.

– Це ви біля будинку зі своїм братом? Це ж треба, які ви схожі! А тут де ви? У лабораторії медінституту? Щурів і жаб там різали? – перебирав я світлини. – А це ви, як я розумію, в лісі на пікніку. Хто ця чудова жінка у ваших обіймах? Зізнавайтеся.

Він мовчав. Відірвавшись від фотографій, я глянув на Івана. І обімлів. У його очах були сльози. Його нижня щелепа судомно тремтіла, рот був відкритий, ніби він хотів і не міг видихнути.

І раптом сталося те, чого я найменше чекав. Обличчя Івана спотворилося в муці. Він схопився за голову й почав смикати на собі волосся так, ніби хотів його вирвати:

– Мерзотник! Мерзотник! Мерзотник! – з болем вигукував він. – А–а!..

У вікні начебто спалахнуло яскраве світло, освітивши для мене реальність. Невдала операція не була трагічною випадковістю, ні! Іван зробив усе, щоб той злощасний затискач зіскочив. Він убив, убив брата заради жінки, з якою був у змові!

– Не треба, не треба… – підійшовши до Івана, я з усієї сили стиснув його напружені тремтячі руки, притиснув іх до своїх грудей. – Не треба… Перестань…

ххх

– Отже, Іван зумисно вбив свого брата. Щоправда, я в цьому не сумнівалася, коли дізналася, що саме він його оперував. А якщо тут ще й замішана жінка… – сказала Сандра, коли я розповів їй про свою останню сесію з Іваном. – Але я гарантую: він ні за що не зізнається в убивстві. Здається, я добре розумію, що це за людина. Він не зізнається ні тобі, Германе, ні взагалі нікому у світі.

У відповідь я розвів руками: мовляв, не сперечаюся, поживемо – побачимо.

– Що ж ти тепер збираєшся робити? Як думаєш його лікувати?

– Хочу переконати його піти до церкви. Мені здається, що психотерапія тут уже безсила.

– А Іван віруючий?

– Ні.

Сандра задумливо погладила пальцем підборіддя:

– Церква, молитва… Віра іноді допомагає більше, ніж будь-які ліки. Мені потрібно про це подумати. Час у нас є, ситуація поки що не критична.