Врятувати Вбивцю

Глава 7

Звичайно ж, трагедія. Що може бути страшніше – самому обірвати нитку і увійти в пітьму, на віки вічні? Офіційної назви нема, але можна започаткувати її самому – суїцидологія. Або суїцидознавство. Як на чий смак.

Гадаю, це питання занадто серйозне, на ньому варто зупинитися.

В інституті, де я вчився, цей предмет називався “Суїцид та його запобігання”. Ми вивчали різні симптоми в стані і поведінці людей, які мали намір накласти на себе руки. Ми вивчали, які категорії людей в Америці входять до так званої групи ризику. Розглядали мотиви: чи спробу суїциду спричинило бажання привернути до себе увагу, чи все ж таки людина справді має намір піти з життя.

На цю тему написана неймовірна кількість книг, проводяться чисельні дослідження, опубліковані свідчення очевидців і навіть тих, хто насправді намагався, але дивом вижив. Усі як один зізнаються, що в останню секунду (коли хтось уже летів вниз головою з мосту чи натискав на гачок пістолета) до них приходило прозріння – розуміння, ЩО вони зробили. Тонни, тонни літератури…

Однак зараз ми намагаємося з'ясувати, що відбувається не в душі людини, а в СИСТЕМІ американської медицини, коли мова йде про суїцидного ПАЦІЄНТА.

Усі бояться. Страшно. Дуже страшно. А раптом пацієнт не тільки задумає, але й здійснить це?! Які тоді будуть наслідки для психотерапевта?

Здавалося б, як ти можeш знати, що спаде на думку хворому через п’ять хвилин після того, як він пішов з кабінету лікаря? Кого він зустріне? Куди піде? Що вирішить зробити?

Але не все так просто. Лікар усе ж таки відповідає. Відповідає у тому випадку, якщо проігнорував очевидний задум хворого піти з життя. Повторюю, мова йде про очевидні сигнали суїциду. Скажімо, пацієнт зізнався лікареві, що сьогодні збирається застрелитися і вже купив пістолета. Або написав передсмертну записку.

Однак межа між очевидними сигналами і неочевидними іноді розмита. Знайдуться родичі, друзі, іноді й сам пацієнт, якщо виживе, котрі заявлять, що лікар, мовляв, відпустив людину в жахливому душевному стані, от і сталася біда. Підключаться адвокати, почнуться неприємні розслідування, лікаря затягають по судах.

Я особисто жодного разу не зіштовхувався і ні від кого не чув, щоб психотерапевт втрачав ліцензію через суїцид пацієнта. Проте теоретично таке можливе.

Тому не дивно, що американські лікарі виявляють надзвичайну обережність, вважаючи за краще зайвий раз перестрахуватися, аніж ризикувати своєю ліцензією, посадою, кар’єрою. Запідозривши щось, поспішають викликати “швидку”, щоб пацієнта відвезли до найближчої лікарні. “Нехай там з’ясовують і відповідають за наслідки. Моя спина прикрита”.

Наведу приклад, що підтверджує, яким серйозним є питання суїциду в американській системі медицини, аж до абсурду. Коли я проходив практику у клініці в Гарлемі, несподівано виплила справа одного пацієнта, який відвідав цю клініку вперше і востаннє аж.. два роки тому. Хлопця зареєстрували і призначили день, коли він мав з’явитися до лікаря.

Жодних небезпечних симптомів у нього не помітили: леза при собі не мав, пістолета також, а в залі, поки йому оформляли папери, на нього чекала весела подруга. На перший погляд, у нього не було серйозного психічного порушення – він скаржився на безсоння й слабкість. На прийом до лікаря він так ніколи й не прийшов. А два роки потому наклав на себе руки – застрелився на даху будинку.

Ця клініка в Гарлемі входила до складу міської лікарні. І коли самогубця з простреленою головою привезли до моргу цієї лікарні, електронна система показала, що він був зареєстрований в гарлемській клініці. Отже, колись був пацієнтом!

Машина зразу ж почала рухатися: в архіві знайшли тоненьку папку зі справою; з головного офісу приїхало високе начальство і адвокат. Запросили працівника, який два роки тому оформляв хлопця на прийом і давно забув, як той виглядав. З’ясуванню, чи не винен у чомусь персонал, чи не можна буде до чогось причепитися, присвятили аж три довгих засідання! Побоювалися, що батьки самогубця – їх почуття зрозумілі – подадуть на лікарню судовий позов.

А ще єінші пацієнти – так звані хронічні самогубці. Вони безконечно ходять кабінетами лікарів і тримають лікарів у напрузі: “Так, лікарю, я маю бажання поквитатися з життям. Але зроблю це не сьогодні. Сьогодні точно буду жити. А ось завтра… Поки що не знаю, завтра, може, й поквитаюся. А, може, й ні”. От і вирішуй, лікарю.

Іноді такі хроніки ковтають таблетки у ризикованих дозах, ріжуть собі вени. І відразу ж самі телефонують у “911”.

Хворі люди, зрозуміло.

Але деякі люди і справді періодично відчувають велике бажання суїциду і не впевнені, що зможyть з цим бажанням упоратися. Вони приходять до “психіатричної швидкої”, просять, щоб їх на певний час “зачинили”.

……………………………………………………………………………………………………

Випадок з Іваном був іншим. Іван не шукав уваги від тих, хто його оточував. Нікого не шантажував погрозами піти з життя. Не звертався до “швидкої” за допомогою. Він кинувся з платформи під поїзд, що виїхав з тунелю. Його привезли до психлікарні, прив’язаним ременями до нош, де він пролежав тиждень.

Що ж стосується мене, то я, поварившись у цьому “психотерапевтичному бульйоні” (майже три роки в інституті і на практиках), вже був дуже обережним щодо можливого суїциду моїх пацієнтів. На щастя, жоден із них руки на себе не наклав. Однак і мені не раз доводилося відводити сумнівних хворих до свого керівництва, викликати їм “швидкі”.

Іван був першим у моїй практиці, хто здійснив реальну спробу самогубства.