Я, Богдан

16

Аж тепер міг я нарешті послати Мотронці своє слою, сам споряджав гінців, казав, як пробратися, прокрастися, проникнути, знайти, вклонитися, вручити. Бо я — гетьман всемогутній всієї сущої обіруч Дніпра землі української!

«Єдине душі й серця кохання, всі на сім світі втіхи, найпрекрасніша Мотрононько!

Живе золото в крові пробуджує твоє ім’я, і вже скоро кину те золото до твоїх ніг. Я розбудив демонів нищення і пускаю їх на всіх державців і старосток — хай пощезають у димах і ревищах наших пожеж, хай стануть попелом розвіяним, хай єдваби й злотоглови їхні подеруть терни, хай перли й самоцвіти втонуть у топилах степових, а персні їхні надягнуть хай мертві.

Жди мене в Чигирині. Я вже йду і прийду. Ніхто не сміє зачепити тебе, бо я — гетьман, і рука моя стає твоїм втечищем, бо гнів мій знайде Твоїх кривдників і на небі, гнів і страшна помста.

Жди.

Мотрононько!»

Хто б’ється за чужу долю, хоче долі й для себе. Чи я жив лиш для землі своєї і ніколи для себе? Хто б так зміг? Ще не народився чоловік, що їв би чужим ротом і за якого б хтось спав, любив, дихав.

Вела мене образа і пристрасть? Згода. Та хіба лиш мене самого? А коли скласти докупи всі наші образи й наші пристрасті? Чи вмістяться вони між землею і небом і чи не зметуть усе, що їм стане на заваді, мов буря всесвітня? Мені дано до рук ту бурю, мов Богові—громовержцеві. Страшна була моя влада над цими людьми, які не визнавали ніякої сили над собою, жили, як звірі, безпритульні, надголодь, немиті, та водночас володіли досконалістю й викінченістю звірів, їхньою силою, спритом, невибагливістю і пекельною надприродною витривалістю. Тому й той, хто ставав їхнім повелителем, перевищував усі людські виміри, підіймаючись до неосяжності тиранства. Я тиран? Але найгірший тиран ліпший правління безликостей, де не зостається навіть людини, яка могла б спитати, що ж відбувається. Сила неминуче викликає силу супротивну, так само як безсилля породжує теж тільки безсилля. Щодня, щохвилини ми вбиваємо людей. Словом, учинком, поглядом, подихом, думкою, наміром, браком намірів, злою волею і безвіллям, упертістю й поблажливістю, твердістю й нікчемністю, розумом і дурощами. Існує тисячі способів убиватй людей, надто в непомітності існування, вже не кажучи про ті часи, коли перевертається світ. Я ж мав тепер перевернути світ і зробити це ціною людських життів. Досі міг розпоряджатися лише своїм життям, тепер дістав владу над тисячами. Як же міг йосилати їх на смерть? «Діти!» — сказав я їм. «Батьку!» — відповіли вони і пішли вмирати, але не за мене, а за себе самих. Справедливість належала тільки їм і смерть так само.

Самійло записав тоді про мене: «Поглядав він на той час увсебіч численними очима розуму свого, як хитрий ловець, і тримав свої караули на милю і навіть далі від обозу».

Моїми очима були очі всього народу мого, тож бачив я все, ніщо не могло приховатися від мого погляду. Переді мною стояли одверті всі шляхи України тоді як городи й села українські, пишаючись незагнузданою волею своєю, яку я розбудив у них, не то панам своїм, а й панському собаці дороги не вказували. Коронні гетьмани тирлувалися між Черкасами й Корсунем, лякалися вглибитися в мовчазні степи, а самі підігрівали себе п’яними похваляннями, що для збунтованого плебсу не варто висилати навіть війська, досить кількох сотень охочих, щоб пов’язати бунтівників, взяти їх у лики та привести до пана Потоцького на розправу. Так і послав коронний гетьман сім корогов драгунських і чотири козацькі кварцяні корогви з їх ротмістрами під началом свого сина Стефана і комісара козацького Шемберка — «ловити» Хмеля. Пішли вони по першій паші полем на Кодак, а по Дніпру пущено три полки реєстрових з. полковниками Кричевським, Вадовським і Гурським та осавулами військовими Барабашем і Караїмовичем Ілляшем. Обидва війська мали щоденно зноситися, але забули про це одразу. Гетьманський син з Шемберком посувалися черепаїною ступою, помалу й без поспіху, наче бажала подовжити в цьому світі своє існування. З Крилова вони пішли не узбережжям Дніпра, порізаним ярами й укритим лісами, а завернули у відкрите поле, бо мали значний обоз і гармати. Йшли, часто зупиняючись, прогаювались на попасах і тішились тодішньою приємною для людського серця весняною прохолодою. Барабаша ж із Кричевським дніпрові бистрини прудко і якнайшвидше несли донизу.

Тим часом коронний гетьман Потоцький і польний гетьман Калиновський, гризучись між собою, як собаки, з трьома тисячами війська і величезними тяжарами сунули слідом, а то ставали, та знов гризлися, та бенкетували й дівкарювали.

Я прийшов із Січі, щоб прихопити кожне військо по — одинчо і розбити його, а тоді взятися й за обох гетьманів.

Вже за місяць до цього Тугай — бей з Карач — мурзою й ногайцями переправилися коло Кизи — Кермена й тепер попасали коней на Базавлуку. Орда була лиха, нічого й дивитися. Коли поїхав я до Тугай — бея, він не став і збирати розпорошених по балках своїх нужденних воїнів, обідраних, голодних, без шабель і луків, з самими тільки маслаками кінськими замість справжньої зброї.

— Скільки маєш війська? — спитав я його.

— Не менше як дві тисячі, — похвалився Тугай — бей.

— Але, мабуть, і не більше?

— Може, й не більше, — хитро примружився мурза.

Сказати правду, то мого війська так само було не більше двох тисяч, хоч і не менше, зате духом своїм змагатися могло з будь — ким.

Козаки в числі хоч незначнім, граючи на коломийках, б’ючи в бубни, йшли із знаками над полковниками — під бунчуком і під білими хоругвами, з піками, у зухвалих магерках і видрових кабардинках52. Наді мною теж везено бунчук гетьманський, хоч булави за поясом я не мав, слушно розмірковуючи, що не перемоги до булави, а булава до перемог додається.

Козацька пісня лунала над весняними степами:

Ох, горітимуть і меншенькі й більшенькі, мабуть, бо смерть не вибирає. З грішним і праведний буде смертю битий — може між сухого і сире горіти… Ще я. вагався, ще ждав поступок від Потоцького, тому й прямував до свого Чигирина, не мірячись тим часом далі. Дорога до Тясьмину йде Чорним шляхом, на Саксагань, повз верхів’я Жовтої Води, і Княжі Байраки, і відкритим полем; я пішов по ній, маючи по праву руку ногайців Тугай — бея для роз’їздів по ярах і лісах від Дніпра, щоб Барабаш не висадився і не вдарив несподівано мені в крило. Кривоніс пускав наперед вивідників, які вистежували кожен посув Шемберка й молодшого Потоцького, і тепер вже знав я, що перехоплю їх на Жовтій Воді. Я йшов назустріч своїй першій великій битві. Може, й останній, хто ж то відав!

Військо тільки йде охоче і весело на ворога, але битви чи й прагне коли — небудь. Як і рветься до чогось, to хіба що до захисту, коли вже беруть його за горло, або ж до грабунку, здобичі, примітивного насичення й спочинку. Бо кожен хоче жити, а битва — це неминуча смерть для когось. Полководці ж мріють тільки про битви, бо без цього мовби вмирає їм щось у душі і вони самі поволі вмирають навіть тілом. Полководець — творець і пророк. Як той, що складає пісні й думи, як живописець, який малює святах на іконах і парсунах, як співець, що голосом своїм піднімає душі, як пророк, що словом веде на подвиг цілі народи. Та він і вище за всіх, бо вони можуть творити лише під ослоною його потужної руки, бо лише він знає, що пророки перемагають тільки тоді, коли озброєні. Так влаштовано світ, і ніхто не може уникнути своєї долі, навіть сам Бог.

Я ще не мав слави, вороги вважали мене просто дрібним бунтівником і свавільником, світ не чув мого імені, але мені воно вже роалунювало тисячоусто, вже гриміло в мені передчуття великих звитяг, бо став я й не над військом, а над цілим народом, а народ нездоланний, бо хіба ж не доводить цього орда? Що таке орда? Це весь народ, коли навіть маленький, будучи збитий у єдиний кулак, він трощить усе довкруж і немає йому впину.

Я відчував у собі сили неміряні і дух безмежний. Невгадність мислі, непередбачуваність, несподіваність — і для ворогів, і для друзів, і для самого себе. Думки висікаються., як іскри кресалом, і розрізають простір, як вогненні кулі, — куди яка полетить? Ніхто не знає. Але в тобі живе могутня воля, яка все те спрямовує. Іноді мені самому ставало страшно від своєї всемогутності, здавалося, ніби сидить у тобі висока сила і веде не знати куди, в які краї, на які небеса.

Де буде битва, я ще не знав. Ішов навстріч шляхетському війську безстрашно, але й обачливо. Знав, як похваляється молодий Потоцький, що не мечем і зброєю, а батогами зможе притлумити бунтівників, але я на цю зневагу мав відповісти повагою до ворога. Що більше такої поваги, то тяжче їм буде з нами змагатися. Не ми їх кликали сюди — йшли самі. Не ми їх ловили — вони хотіли обкласти нас, як загнану дичину. Тому й намірився я вибрати вигідне місце й там ждати Потоцького і Шемберка. Коли б вони навіть проминули мене, то однаково б мали вернутися, лцоб знайти, бо для цього ж послані були коронним гетьманом.

Я став ждати шляхетське військо на Жовтих Водах, знаючи, що їм ніяк не поминути цих місць, вельми зручних при поході: тут була вода для людей і коней, ліс для вогнищ, саме тут пролягав найкоротший шлях на Січ, і хто ходив по ньому бодай раз, то знав, що на Жовтих Водах можна зупинятися на день і на кілька для перепочинку, бо урочище підносилося над степом, пануючи над довколишньою місцевістю і забезпечуючи від несподіваних нападів. Жовті Води в тому місці розходилися на дві вітки, творячи між річкою Жовтою і Очеретяною балкою великий клинець, зарослий лісом, що звався у козаків суперником Чорного лісу. З трьох сторін клинець захищався болотами й балками, повними весняних вод, і відкритий був лише з півночі, звідки й мали підійти панські корогви. В цьому прикритку коло лівого берега Жовтих Вод я звелів ставити табір, обсипавши його з чотирьох боків земляними валами. Ходив серед козаків з своїми полковниками й сотниками, сам брав лопату, помагав сипати землю, бо теж народжений для отакого риття в землі, бо й звано нас землеробами, кротами, черв’яками земляними, зневажаючи всіляко й насміхаючись. А ми й не ображалися і не зважали на панські кпини, бо знали, що земля — то для нас хліб, скарб, достатки і всяка фортуна, земля була нашим захистом і нашою зброєю, і козак воював стільки ж мушкетом, як мотикою та лопатою, він мав ці обидва інструменти на однім держаку, завсіди прив’язані до пояса, з ними він багато вмів, багато міг, багато доказував, сипав землю, робив укріплення, хитрі пастки для кінноти серед безмежних рівнин свого степу, гробовища, становища, городища, могили, шанці, вали, сторожові могили — скільки того земляного сипання по всій Україні! І все те обкипіло кров’ю козацькою, облилося потом негербованого люду нашого.

Ми вивели вали за одну ніч, ще й прикрили їх травою і гіллям, так що наш табір зливався із зеленим світом довколишнім до цілковитої непомітності. Козацький священик отець Федір, що був невідлучно зі мною, хвалив козацьку роботу: «Добре, дітки, добре, добре і гаразд. Нечиста сила втікає від зеленого, тому Бог і покрив землю зеленими травами та лісами. В темряві ж зеленого не видно, і тоді запановують довкруж дияволи. Чи ж нам брати їх собі в спільники? Земля є свята, хоч би потоптали її всі війська світу, хоч би сплюндрували найлютіші наїздці й грабіжники, хоч би палили найпекельніщі вогні. Земля свята і вічно оновлюватиметься».

— А чого вода каламутна, отче? — питали козаки.

— А чого ж вона каламутна? Хто вважає, що від глини, то воно й так, а ще від знамен ворожих. Падає від них тінь, і вода каламутніє. І душі каламутніють. Отож, бережіться, дітки. Як сказав апостол, духа не угашайте.

Потоцький ішов наосліп. Я й далі держав козаків на вістях і знав про кожне посунення ворожого війська. Ми спокійно сиділи в своєму сховку, а пани, не маючи й у гадці, що жде їх засідка, прийшли до правого берега Жовтих Вод і стали переправлятися до нас на лівий берег.

Козаки мої сиділи тишком та нишком, як святі, лиш переморгувалися та посміювалися в вуса, і так би ми й дочекалися, поки все панство впаде в наш капкан, але чорти принесли під самий наш вал якогось драгуна німецького справляти велику нужду. Поки той драгун приноровлювався до місця та шукав затишку, козацтво ще й нічого. А як став розстібати свої німецькі плюдри53, на валу засичали гнівні шепоти:

— Чи ти ба!

— Воно ще нам під ніс тут смердітиме!

— Принесло своє стерво аж сюди!

— Воняло б уже перед панством!

— Наверне тут купу, ще перечепишся, як на панів бігтимеш!

— Ану ж, Грицьку, сипни йому з мушкета попід гузно!

— Стривай, то ж не німець, а наш козак!

— Чечель з реєстрових! Тільки плюдри на нім та кабат54 німецькі!

— Ач, морду наїв на панських харчах!

— Ну, то дзумкни його стрілою!

— А куди цілити?

Хтось із сотників устиг стримати козаків, та, видати, до того Чечеля долинули перемовляння на валу, він глянув пильніше на дивно погорблену землю, мерщій підсмикнув свої плюдри і, заходячись у мовчазному крикові, помчав до переправи.

Там зчинився дикий тумулт55, військо стало мерщій завертати назад, клятий той реєстровець зіпсував нам увесь празник, засідку нашу викрито дочасно, і я мав тільки дивитися, як пташки виприсають з перевісів, розіпнутих для них у степових пущах.

Для мушкетового вогню вони були задалеко, гармат, як сказано вже, я мав надто мало, отож довелося трохи полоскотати вельможне панство з гаківниць та для страху пустити кілька ядер у ту колотнечу, що зчинилася на переправі, бо вже з першими вистрілами козацьких гаківниць там завирувало, закипіло, зателесувалося, ті, хто встиг переправитися, кинулися тепер назад, зіштовхувалися з тими, хто борсався в грузькій воді, сильніші топтали слабших, коні налітали на людей, вози загрузали, перекидалися, лайки, стогони, прокляття залунали над ройовиськом, а тут ще додали свого голосу й козаки. Підіймали гук аж під небеса, обсипали й ганьбили страшними лайками, прокляттями, сороміцькими й поганими словами синів шляхетських, жовнірів, невдалих регіментаріїв, обох гетьманів і самого короля їхнього.

Недолугий регіментар, старостка ніжинський Стефан Потоцький ще й зривався до приступу під козацький табір, але розважливий Щемберк утримав його від явної смерті, продовживши йому ще на два тижні нікчемне життя. Шемберк мерщій звелів вертатися всім на правий берег і там ошанцювався: збив вози чотирикутником, повів поперед себе На верству довкола вал, поставив на ньому гармати і примусив робити укріплення в таборі.

Коли стемніло, ми теж переправилися на правий берег, до ранку оточили польський табір шанцем, підвели гармати й гаківниці, але вранці тяжка панцирна кіннота шляхетська вдарила на наш передній шанець і вибила звідти козаків. Це був полк Нечая, не звичний до таких штурмів, тож я велів їм одступити до лісу, а тим часом полк Вешняка вдарив на кінну їзду з крила і загнав її назад до польського табору.

Потоцький і Шемберк мали вже побачити, що впіймалися самі, хоч і вирушили на лови Хмельницького. Наші шанці проходили попід лісом, який щоразу давав козакам притулок і захист, до того ж вивели ми їх вище, ніж шляхта свої, і тепер могли бачити у ворожому таборі навіть собаку пана Шемберка. Позаду польського табору була заболочена річечка Зелена — не відступиш і не втечеш. Вийшло, що невдалі регіментарі самі себе замкнули в цьому просторі і тепер мали покірливо ждати, коли ж козацтво потрощить їх дощенту. Тим часом не мали нічого іншого, як зміцнювати свій табір. Рили землю цілий день і цілу ніч, мали між собою чи не половину реєстрових з нашого люду, тож було кому копати й сипати, і коли наступного дня нечаївці спробували ввірватися — до шляхетського табору, то не пробилися й до передніх шанців, — так багато встигли за ніч наші супротивники.

Вони вибудували укріплення свої довгастим колом, розімкненим на південь до наших окопів. Цей вихід захищено серпастими шанцями, внутрішнім боком своїм оберненими до поля. Всіх тих шанців було шість, по три з кожного боку виїзних воріт. Вони йшли рівнобіжно, творячи чотири ряди укріплень, окрім того, було ще шість шанців, обернених відкритими дугами до середини табору, вони творили мовби вулицю, що йшла від поля до головних окопів, по три з кожного боку, один за одним банкетами. Один шанець з колодязем у кінці вулиці замикав ворота. Могло видатися, що укріплення неприступне і його тяжке колесо розчавить будь — яку силу. Мабуть, Шемберк доволі слушно розмірковував собі, що я притьма кинуся здобувати табір, і гарячі голови справді штовхали мене на це, та я не рвався до шляхетських шанців. Збирав раду, питав: хто хоче перший порватися, кому кортить? Жоден з моїх полковників і сотників не хотів першим мовити, бо, як люди прості, а хитрі, боялися вискочити з дурощами, які викличуть сміх, і на все життя тоді отримаєш знущальне прізвисько. А чи ж я сам, досвідчений воїн, старий чоловік, міг допустити, щоб мене, переміг жовтодзьобик Потоцький, посланий своїм батьком здобувати слави на смертях наших? Я казав спокійно: «Хай пани телесуються».

З шляхетського обозу палили гармати, але ядра майже не долітали до наших шанців, і за кілька днів убито тільки одну шкапу, яка паслася на полі між нашими таборами. Регіментарі, не знаючи моєї сили, не зважувалися виходити в поле, не випускали й драгунів, що були, власне, нашими людьми, тільки перевдягненими в німецькі строї. Але жменька панцирної їзди, яку мали при собі, щодня вилітала проти нас і в страшній тупотняві рвалася то на один, то на другий козацький шанець. Це було видовисько знакомите. Важкі коні, прикриті латами, на них схожі на дияволів верпщики з крилами над плечима, так що й татарський аркан супроти них безсилий, і всі в сталевих панцирах непробивних, а поверх панцирів у кожного — білі смертні сорочки. Мчать — і ніяка сила не може їх зупинити. Я казав козакам: «Пустіть їх, розступіться! Це сама смерть і вікторія. Розступайтесь і вклоняйтесь цій великій мужності народу лицарського!»

І козаки розбігалися увсебіч, кіннота проскакувала в порожнечі, нічого не здобувши, тяжко повертала назад, щоб наступного дня знов скакати на козацький табір і знов вдарятися в порожнечу.

Іноді охочі з козаків залягали на полі у викопаних долках, затаювалися там, лоскотали шляхетських коней списами в підчерев’я, а к°ли вершник летів разом з конем на землю, то лоскотали й вершника, хоч і знали, що за таке молодецтво колись розтопче їх. сталева лава гусарська.

Такі смертні іграшки тривали день, і два, й тиждень. Чи можна збожеволіти від видовища крові? Не божеволіють навіть ті, хто її розливає. На жаль, не божеволіють. Щодня перед нашими очима вмирали люди, і то найліпші, бо ж умирали добровільно, попереду нас не ждало нічого, крім смертей ще більших, та водночас ще ніколи не закипало життя, як тепер.

Вже пролинула перша весняна гроза над простором, і перший грім ударив над пагорбами й падолами, етеп здіймався до сонця буйними травами, повнився пташиним співом і клекотом, кажани літали в темряві безшелесні, як душі грішників, черепахи великі, як ночви, грілися на піщаних горбах коло боліт, гади, прокинувшись од зимової сплячки, шелестіли в травах, заповзали в намети, грілися під теплими козацькими боками, лелеки летіли на Україну й перепочивали в зелених нетрях довкола нас, з спокійною цікавістю приглядаючись до людського румовища, а ми сміялися й кричали до них, як діти малі:

«Лелеко, лелеко, до осені далеко!» Вовки й лисиці збігалися з усього степу, чуючи дух крові, але не відважувалися наближатися до Жовтих Вод, налякані кипінням нічних кострищ в обох таборах, надто в козацькому, де я звелів кожному палити по п’ять вогнищ одразу, щоб налякати ще більше Потоцького й Шемберка.

Я знав, що вони чекають помочі від головного війська, тому щодня слав гінців до Тугай — бея, щоб підійшов із своєю ордою, яка самим виглядом своїм змусила б шляхту капітулювати. Не битися — лиш налякати, і вже й цього задосить. Однак хитрий мурза десь ховався по далеких балках розлогих, послав мені якусь сотню вершників, більше не давав, вичікував, вистежував, остерігався прогадати і завчасу приєднатися Не до того, хто переможе. Власне, я сам гаразд відав, що не мені загрібати жар чужими руками, що ніхто не здобуде нам волі, ніхто не подолає ворогів. Знав я й те, що Дніпром пливуть у байдаках реєстрові, які вийдуть на берег біля Кодака і підуть у степ. шукати кварцяне військо.

Ворога найзручніше бити поодинці. Тому, замкнувши в пастку Потоцького й Шемберка, я послав уздовж Дніпра кінноту Ганжі, яка мала зустріти реєстровиків і схилити їх на наш бік хоч би як це було важко. Мало хто знав про цей мій намір навіть у моєму таборі. Потоцький і Шемберк і в гадці не мали, тому спокійно сиділи за своїми редутами, ждучи підпомоги, і знову ж таки й не для себе, а щоб без зброї, самими лиш батогами поскоромнити оте, як казали вони, «українське гультяйство», що зібралося в цих степах.

Не було мені тоді легко. Був я гетьманом без перемог, не відзначився ще нічим, навіть орда, яку так щедро пообіцяв на Січі, не з’являлася перед наші очі, і ніхто й не міг достоту потвердити: була вона чи й не була? Довкола мене став володарювати шепіт, а тоді залягла загрозлива мовчанка. Треба було будь — що зламати цю страшну тишу, розбити її, наповнити голосами коли й не надії, то бодай голосами роздумів, сперечань, непокори, бо в тиші й непорушності очікування — смерть і загибель усіх найліпших намірів і моя власна загибель.

Щодня в своєму простому, далекому від гетьманських розкошів наметі збирав я раду, питав: як ліпше, що маємо робити? Гарячі голови знали одне: бити, бити, бити! В українців завжди було надто багато гарячих голів, а тут, біля мене, здавалося, зібралися вони чи й не з усієї землі. Не хотіли чути ніяких слів перестороги, не мали терпіння ждати, рвалися до биятики, вірили в свою силу й звитяжність і не хотіли нічого більше знати. У кого попереду життя, а в кого смерть, — це їх не обходило. Бо смерть у всіх, це доля, неминучість і приреченість, а життя — в битвах, і що може бути прекрасніше?

Я ще не почувався справжнім гетьманом, мудрим і справедливим хранителем правди, тимчасовість тяжіла наді мною, рівність з усіма давала й силу однакову, але не таку, що підняла б мене над усіма до неосяжності й неприступності. Я вмовляв, переконував, може благав навіть, плакав і сивів ночами в самотині й розпуці безсилля, однак твердо стояв, не піддавався гарячим головам і розхристаним душам, відаючи Напевно, що навіть один необачний вчинок занапастить усю нашу справу. Чи ж я міг допустити? Мав стати греблею, перепоною, лягти впоперек дороги, власним тілом загатиш всі Божевільні джерела людської снаги й завзяття.

— Підождемо вістей од Ганжі, — вспокоював я своїх полковників.

— Ти й Ганжу відіслав, аби вкоротити нам руки, — мовив Нечай своїм тяжким, упертим голосом.

— Скажи йому, Кривоносе, — просив я Максима.

— А що казати?

— Тримаєш на вістях увесь степ, скажи всім, що там і як.

Кривоніс не хотів ставати ні на чию сторону:

— Казати можна все, а можна обійтися й без слів.

— Не моя правда! — темно насідав на мене Нечай. — Доки сидітимемо гі цім степу? Вдарити на панів і злизати їх, як лизень!

— Вже ти бив — то й що? — питав я.

— І молот не за одним замахом залізо сплющує.

— Не хочу, щоб наш люд теж сплющувався.

— А що ж ти хочеш, гетьмане?

— Гетьманів не питають, а ждуть їхнього слова.

— То яке ж твоє слово, гетьмане?

Я не мав слова. Я ждав. Чого? Звідки? Від кого? На що сподівався, чого чекав?

Молодий Потоцький з Шемберком мали надію на гетьманів коронних з військом, які могли колись прийти. А я? Коли б і хотів хто бігти до мене, то не знав, де шукати. Відтоді, як вийшов я з Січі, згинули про мене всі вісті, ніхто не знав, де я і що, де шукати мене і чи слід шукати, тепер тільки я сам міг подати про себе голос, і як же подати? Тільки звитягою.

Щупле своє військо я ще поменшив, потай пославши Ганжу з його верхівцями понад Дніпром стрічати байдаки з реєстровими козаками. Не для биятики — бо й що може вдіяти кілька сот кінноти супроти трьох полків реєстрових? — а щоб умовити наймане козацтво, якому однаково ж король не платить он скільки років, не пливти до Кодака, а вийти на берег, побити своїх старшин і прилучитися до повсталого козацтва і До його гетьмана Хмельницького. З Ганжею послав я свого осавула Демка, звелівши йому твердо не допускати полковника ні до яких бйятик, а всіляко спихати на перемови, бо знав: немає людини на світі, яка змогла б вистояти в перемовах перед Ганжею. Власне, він сам того не відав і щоразу притьмом рвався до самоборства, чи то піший, чи кінний, одразу ставав на герць і завжди перемагав, але вважав, що перемагає завдяки силі й сприту, насправді ж усе було інакше. Ну, так, був дужий, верткий, вмілий у володінні білою зброєю, в малому його тілі було зібрано так багато сили, що стачило б її, може, на цілу сотню людей, та справжня сила його була не в міцних руках, не в широких плечах, не в нєстомності й залізній витривалості (бо й скільки таких людей довкола!), а в його очах. Хто зна, які Боги ліпили Ганжу й споряджали його, пускаючи в наш світ непростий, але зробили вони так, що до його сухорлявої, міцної, як корінь, статури, до чорного, як кінська грива, волосся і чорних, як ніч, брів дали очі неймовірної синяви, і коли цей чоловік дивився на тебе, то забував ти сам себе, відчуття було, ніби немає в тобі ні кісток, ні тіла, і вже й тебе самого немає, а є тільки рабське безвілля і бажання сповнювати всі веління цього чоловіка з несамовито синіми очима. Такий чоловік мав би пересувати гори, примушувати ріки текти навспак, чорноліси — зеленіти взимку, а влітку скидати з себе все листя.

І ось доля послала такого чоловіка полковником до мене, і він, перед яким увесь світ став би на коліна, — коли стрічав погляд гетьмана Хмельницького, то опускав очі. Я любив Ганжу за його несамовиті сині очі і за чаклунський погляд, тому й послав його шукати реєстровиків і спробувати привести їх до мене під Жовті Води. Чи ж приведе? Чи поможуть йому Джелалій, Топига й Кривуля, чи здолають Барабаша, Ілляша Караїмовича і їхніх прихвоснів?

Була ще надія на мого союзника, примхливого і невловимого Тугай — бея — хоч і невелику орду привів, та коли степом кожен одвуконь, видовище (надто здалеку) було вражаюче. Щодня слав я гінців до Тугай — бея, просив з’явитися з ордою своєю перед шляхетські очі, вже й не битися, а тільки показатися, полякати, але хитрий мурза охоче й щедро клявся, що він брат мій до могили, а сам вистоював збоку, вичікував, чия буде зверху, не наближався до наших таборів, а коли й присилав свого вояцтва до мене, то не більше сотні, яка лиш майоріла чорним видивом на видноколі і вмить щезала в степу, та й того стачало, щоб тримати панство в шорах, а моє козацтво знай примовляло: «Та й хитрий же наш пан гетьман, тільки сам Бог знає, що Хмельницький думає—гадає».

Козаки й далі палили по кілька вогнищ кожен, темрява кипіла полум’ям, ночі наповнювалися тупотом татарських коней, жах летів над степом, ось такої ночі ударити на шляхетський табір і покінчити за одним замахом з усією їхньою силою, а тоді кинутися навперейми реєстровикам та цобити їх, не випускаючи на берег з байдаків, а опісля вже взятися й за коронних гетьманів. Все так і все не так. Не міг я розпочинати війну супроти народу власного, бо рано чи пізно був би розбитий і знищений. Мав виловити всі заблукані душі, поставити іх під свою хоругву, запалити своїм вогнем, вдихнути в них свій дух, вкласти в їхні уста своє слово — і хай кожен вважає, що все те — його власне.

Але кому про це розкажеш? Тож і здавалося багатьом, що задовго стою при Жовтих Водах, що втратив меткість розуму, не знаю, що діяти. Заціпеніння найшло на мене, вагання роз’їдають душу.

Там, під Жовтими Водами, я до кінця збагнув тягар влади. Мав у руках владу необмежену, жорстоку, майже нелюдську, а сам зоставався людиною і оточений був такими, як і сам. Повинен був поєднати велике і мале, а вже бачив, що ніколи не зможе воно поєднатися і вічно ворогуватиме між собою. Всі свої вчинки я усправедливлював вищими цілями, але що простому чоловікові до вищих цілей, коли він хоче жити в своїй природній малості.

Я вже відчував свою перемогу тут, у степах широких, бачив її в хвилі гострих прозрінь, коли находило на мене щось, ніби ясновидіння. Звідки воно в чоловіка і як з’являється? Треба пережити грозову ніч страшну в безнадійній самотині, коли світ кінчається, гине в дикій пітьмі, а тут удар блискавиці — і розколюється він білим вогнем, вузьким, як жіночий волос, як надія на Бога, — і в тій миттєвості відкривається тобі видиме й невидиме, майбуття подає тобі голос, нові світи чарують своєю далекою красою.

Чи ж треба дивуватися, що я завчасу передчув те травневе передвечір’я, коли передні байдаки з реєстровими увійцши в Кам’яний Затон і пристали до берега в тім місці, де маячило кілька вершників. Вершників було замало, щоб налякати реєстровиків, до того ж полковники та осавули щодня ждали вістей од молодого Потоцького, і оті вершники якраз і могли принести такі бажані звістки. Три байдаки зашихувалися носами в пісок, козаки вискакували на землю, йшли навприсядки, розминаючи затерплі ноги й спини. Навприсядки ж наблизилися до переднього верхівця, та так і скам’яніли всі. Сидів на чорнім коні, сам чорний і лихий, але очі мав такі нестерпно сині, що горіли вони вогнем уже й не людським чи небесним, а мовби пекельним, і голос у нього теж мовби з потойбічного світу — прищухлий, але безмежно далеко чутний, зумисне насмішкуватий, з якоюсь диявольською захриплістю.

— Гей, ви, запроданці, невіспохи, гніздюхи мерзеннії — твердо вимовляючи кожне слово, гримів вершник. — За скільки ж продали народ свій і Бога свого? Та й Чи вельми розжилися за ті юдині срібляники? Кажуть, що й платити вам уже перестали? Ні пани, ні король і в гадці того не мають. Скільки залеглої плати вам уже назбиралося? Всю Річ Посполиту можна б купити! А ви все ллєте кров християнську та все ходите під ярмом полковницьким? Тепер ще й проти батька Хмеля пішли? Хто кликав? Куди йдете? Не бачите своєї погибелі?

Хтось із тих, що трималися позаду і не піддалися ще несамовитим чарам Ганжиних очей, гукнув без поваги:

— А ти ж хто за один? Чого розпащекувався?

— Ти! — посунув на нього конем Ганжа. — Хто ти є, нікчемний виплодку? А я — Ганжа, полковник гетьмана Хмельницького! Досшь з тебе! І посланий до — вас од самого гетьмана з словом милостивим і закличним, щоб покидали своїх полковників к чортовій матері в воду на добру прохолоду, а самі прилучалися до народу свого. Бо де Хмель славний — там і народ наш вкраїнський!

— Де ж той Хмель ваш? — почувся ще чийсь голос недовірливий. — Покажи його нам, тоді й говоритимем.

— А тобі мало, що я перед тобою? — тихо поспитав Ганжа. — Хочеш мене роздивитися пильніше? То підходь ближче, не бійсь, я не кусаюся! Ну ж бо! То як, козаки, чиєї ви матері діти? Може, згадаєте? А то мої хлопці підпоможуть. Весь Кам’яний Затон обложений моїми верхівцями, гармати дивляться на всі ваші байдаки, а за горбами орда ховається, жде. мого свисту. То що — битись чи миритись? Приймає вас під свою руку гетьман Хмельницький, то йдіть під ту руку, а я поведу.

— Раду! — закричали козаки.

— Чорну раду!

— На берег усім!

Поставлено хоругву в тім місці, де стояв Ганжа з своїми вершниками, байдаки один за одним врізалися в береговий пісок, реєстровики вискакували на сушу, бігли до гурту, від старшин зневажливо відмахувалися, деяких звичаєм запорозьким уже й втишено навіки: піску за пазуху та в воду. Полковників, наставлених од шляхти, побито одразу, не зачеплено тільки Кричевського, бо знали, що визволяв він Хмельницького з темниці. Пан Барабаш після доброго обіду спав на своєму байдаку, і коли прочумався, то не міг гаразд збагнути, що діється. Гукав джуру — не міг догукатися, зброю шукав — не знаходив, навіть паса на товстому череві своєму не мав. Став лаятися, гримати на козаків, та тут хтось стукнув його весуюм, а ще кілька набігло, підважили товсту Барабашеву тушу, перевалили за облавок — тільки булькнуло.

А вже чорна рада йшла, як хвиля на морі, голоси летіли до неба, а за ними шапки, а тоді знову гамір тисячоголосий і дружний, мов у одну горлянку:

— Джелалія гетьманом!

— Топигу!

— Кривулю!

— Джелалія! Джелалія!

Ранжа й не заважав обирати ще одного гетьмана. Знав: гетьмануватиме до Жовтих Вод, а там влада його скінчиться, як кінчається річка, впадаючи в море. Так і обрано було реєстровиками Джелалія наказним гетьманом, а осавулом йому Кривулю. Я ще не знав, що діялося в Кам’яному Затоні, але передчуття підказало мені вже за кілька днів до того домовитися з Тугай — беєм, щоб дав він підзаводних своїх коней перекинути митло всіх реєстровиків до мого табору, Ганжа знав про цю умову, тож на ранок після чорної ради, після цілонічної колотнечі й безмірної радості серед реєстровиків, несподівано зродилася перед нами орда, але ne ворожа й здобичлива, як завжди, а мирна і дружня, та ще й помічна. Піше козацтво ставало бодай на час короткий кінним лицарством, знято було з байдаків дванадцять гармат водяних, легких таких, що й пара коней вільно везла їх, забрано весь вогневий припас і всю знадобу, байдаки чи потоплено, чи пущено вниз по Дніпру на втіху комендантові Кодака пану Гроздзіцькому, а нова сила несподівано вглибилась у степи, прямуючи до Жовтих Вод.

І чи то знов надприродна сила підійняла мене, чи то вістуни Кривоносові, хоч як там було, зібравши полковників і старшину свою, виїхав я назустріч реєстровим, став на степовій могилі, і кінь піді мною був такий самий, як тоді, коли втікав я на Січ від Конецпольського, — з одного боку білий, з другого чорний, і чорніло шляхті від того видовища в очах і темно ставало в душах.

Реєстровикам не треба було й казати, хто то стоїть на високій могилі степовій. Скочувалися з коней (бо незвично справжньому козацтву терти кінські боки, більше вірило ногам власним, якими твердо стояло на рідній землі), шикувалися в свої сотні, кидали шапки догори, палили з мушкетів, гукали:

— Слава Хмельницькому!

— Слава гетьманові!

— Слава Україні!

Я сказав їм:

— Браття — товариші! Приймаємо вас до себе, хочемо, щоб пішли разом з нами за волю й честь народу нашого. Чи ж підете?

— Підемо, батьку!

— Як один!

— Всі підемо!

Шикувалися твердим строєм сотня до сотні, під свої хоругви й бунчуки, дані ще королями, йшли мовби військо королівське, прямували на шляхетський табір, заходячи з північної сторони, так ніби шукали проходу між валами, аж шляхетство обманулося і висипало на вали, щоб повітати підмогу, так вчасно прислану. Тоді реєстрові, не зупиняючись, випустили наперед себе всі гармати і вдарили дружно з гармат і мушкетів по панству, і хоч шкоди великої й не завдали, бо стріляли здалеку, але переполох у таборі Потоцького зчинився страшний і відчай наповнив багато сердець.

Тепер уже я не гаявся. Не був тим повільним гетьманом, якому Нечай дорікав за нерішучість. Спитати б оце Нечая, спитати інших: куди рвалися, чом так нетерпеливились? То я мав би летіти до Чигирина як вітер, бо думав про. нього вдень і вночі: в час тяжкого сидіння на Бучках, коли немиті, голодні, упосліджені зимували зиму своєї розпуки і надії, думав і в отому поході через бездорогі степи, і в смердючій татарській кошарі, і в ханському палаці, дивлячись на гаремну Соколину вежу, бо хіба ж не в такій вежі десь замкнено мою голубку? Скрізь думав тяжко і безнадійно про Мотронку, готов усе покинути, від усього відмовитися, позбутися навіть власної суті, стати самим духом лиш і з вітрами степовими полинути до Чигирина, ввірватися в осоружну оселю старостой нікчемного і бодай обвіяти лагіддю миле личко з сірими очима під темними бровами. Та стримував своє розшаліле серце, гамував, приборкував, як дикого беркута, і ждав своєї години, своєї величі. Шкода говорити. Велич — у вмінні стримуватися там, де вже ніяк не можеш стриматися, і ніхто не помітить її в тобі, ніхто не підкаже, доки не помітиш сам.

Я наступив собі на серце, але витерпів. Билися об мене гнівливі хвилі нетерплячки— я вистояв. Реєстровики могли вдарити на Ганжу — і тоді навіть хитрий Тугай — бей покинув би мене серед степу самотнього. Старий Потоцький з Калиновським за ці два тижні могли б уже прийти на поміч своєму оточеному війську — і тоді не зоставалося б у мене ніяких надій. Та все сталося так, як я хотів і знав. Бо моя земля, і народ мій довкола, і все мало сприяти тільки мені, а не моїм ворогам. Коронний гетьман за два тижні так і не довідався, що сталося з його передовим загоном. Про бунт реєстровиків його сповістив комендант Кодака Гроздзіцький уже тоді, як під Жовтими Водами все було скінчено. Гроздзіцький послав до Потоцького трьох гінців з коротким листом, а на словах велів переказати, що вниз по Дніпру мимо Кодака пливуть порожні байдаки. То що то за знак? Чи його милість гетьман коронний послав ті байдаки Хмелеві, щоб той вирушав на султана, а чи залога кодацька має їх переймати та лаштуватися звідси, поки жива та тепла?

Гетьмани, поволі посуваючись з обтяжливим обозом слідом за молодим Потоцьким, були вже на той час за Чигирином, але, почувши про бунт реєстровиків і лякаючись бунту в себе за спиною, мерщій відступили назад на Черкаси і далі на Корсунь. Були як у мішку. Нічого не бачили, нічого не відали. Бо чужа земля довкола.

Я починав війну на своїй землі і вірив, що це принесе мені перемоги. Ще починав я свою війну рукою оборонною. Не вибирав розлогих рівнин і класичних полів битовних, одразу вподобав місце незвичайне — глухий кут між водами та болотами, а довкола балки степові та байраки. Цим заскочив невдалих регіментарів шляхетських аж так, що й вони самі теж обкопалися в цьому місці, яке для мене обіцяло звитягу, а для них погибель. Я твердо знав, що всі битви, які доведеться мені вести хоч і до кінця життя, — треба нав’язувати ворогові там, де він ніколи їх не сподівається. То води, то болота, то рови, то горби та яри, вічні перепони, перешкоди, так ніби й сама земля здиблювалася перед ворогами.

Під Жовтими Водами я замкнув Потоцького з Шемберком так, що вони не могли відступити без бою, однак і битися кінно не мали змоги, бо місце було нерівне, тяжке для коней, до того ж козаки за два тижні ще й перекопали все довкола так, що й сам чорт ноги зламав би.

Вночі Джелалій підвів реєстровиків під самі вали шляхетського табору. Присунулися нечутно й непомічено, без голосу, без брязку, без звуку. Вдарити мали вдосвіта, щоб не побити своїх, вриватися в передні шанці, захопити шанець з колодязем і тримати його, щоб одрізати панство від води. Гармат у діло не брали, бо в тіедярі вони тільки заважали б. На Тугай — бея надії не було й далі, тому язвелів Ганжі з вершниками вдавати орду на такій відстані, щоб недобрали з табору, хто воно й що. Запорожці йшли слідом за реєстровиками, не даючи шляхті спам’ятатися. Ще я виставив з боків Нечаєвих лучників, бо самопал гарна річ, а лук ще ліпша.

Як стало сіріти, лучники без зайвого шелесту прибрали сторожу на валах, та хіба ж при такому ройовиську людському всіх прибереш? В таборі шляхетському; чи й спали після того, як умикнули їм зі—під самого носа реєстровиків, та й стереглися там доволі пильно, бо ж не всі такі жовтороті, як ніжинський старості Потоцький, — багато там воїнів досвідчених і витривалих, могли б позмагатися в Досвідченості й хитрощах будь з ким.

Тож при першому хрипінні недобитої сторожі, від першого крику тривожного вмить скинувся весь польський табір, і на моїх козаків, що мовчки дерлися на вал, вдарено з такою страшною силою, таким вогнем густим, що й земля під ними загорілася, але сила натрапила на силу, вогонь на вогонь, завзяття на завзяття, запеклість на запеклість, до того ж ми наступали, а ворог оборонявся, хоч і не любив того заняття, не вмів, надто ж — не хотів марудитися.

З чигиринською сотнею я сам прискочив помагати Джелалієві. Нечаївці з диким гуком і галалайканням мовби татарським знетямили оборонців, всі мої полковники, осавули й сотники билися на валах поруч з козаками, відступати нам не було ні охоти, ні потреби, коли з середини шляхетського табору вдарила на нас лава панцирної їзди, то й вона зламалася об козацькі піки, розсипалася, втратила свою грізну силу і вимушена була відступати. А тут реєсгровики з шляхетського обозу, скориставшись з погрому гусарів, мерщій запрягли вози і виїхали до нас, надто що передні шанці вже були в руках Джелалія.

Шемберк ще сподівався помочі від коронних гетьманів, тож не кинувся відбивати і втрачені шанці, а мерщій став сипати нові, перегороджуючи, власне, свій табір

— Вдаримо на панів, поки не обсипалися, гетьмане? — прискалив око Джелалій.

— Хай обсипаються. Тепер уже не ми вдарятимемо, а вони хай вириваються. Ми ж і так поклали стількох товаришів своїх. Мертві вимагають пошанування.

Без шапки, в простому темному жупані, пішов я між тих, хто поліг у нашій першій великій битві. Лежали хто як біг, хто як бився, хто як перемагав, і жоден не лежав як мертвий. Згадалося мені, як ішов отак колись полем нашої поразки на Сулі — лежали там самі вбиті. Тут не було вбитих — тільки переможці. І не були неприродно великі, як там, на Сулі, але не були й непомітно малими, як ото казав колись Ювенал: мовляв, смерть одна тільки знає, які малі тіла людські. Ні, вони були такі самі, як і всі ми, живі, так само дивилися на небо, одкривали груди вітрові, а уста — дощам і росам, так само прислухалися, скільки накують їм років зозулі, а як не їм, то дорогим їхнім людям, народові їхньому, землі їхній. Гей, браття моє полегле та невмируще! Сумують за вами і степ, і зозулі, і вовки, і вітри, сумуємо й ми всі і хочемо влаштувати вам похорон козацький та й влаштуємо ж!

Козаки ходили між полеглих, впізнавали товаришів, промовляли до знайомих і незнайомих:

— Не журіться: бач, серед якого гарного степу лежатимете!

— І заснули вічним сном не на голій землі, а на подушках з ворожих тіл.

— Лежите, як герої, а панство валяється, як гнилі дерева.

— Оце ж і висповідатися не мали кому, бо всі попи порозбігалися.

— У гетьмана, кажуть, є піп!

— А що їм піп? Хай сповідаються або милосердному Богу, або землі—матері, або Чорному морю та Дніпрові—батькові, або й старій людині.

— Торохнемо над вами з гармат, заграємо в суремки, а харамаркати зайвини і не дамо нікому!

— Ось не мели дурниць, бо ж он сам пан гетьман!

— Де? То ж простий козак!

— Перед мертвими всі прості…

Я схиляв голову, знай схиляв голову свою важку:

Ой не дамо наших полеглих у пекло, а шукатимемо для них козацького раю, хоч і день, і тиждень, і роки цілі, а шукатимем.

Однак на ранок наступного дня панство, чи то відчаявшись до краю, чи то заохочене нашим спокоєм, посунуло з — за своїх шанців, ударило з усіх гармат кулями вогнистими, а з неба, мовби в поміч шляхті, загриміла гроза і злива впала така, що замочило й порох і гноти, вже не лунало жодного стрілу, тільки громи били над нами та блискавиці сипали вогнем, нам же довелося заганяти панів до їхнього притулку шаблями та піками, і була то нелегка робота, хоч і славна для козацтва.

Нікого там не було, крім живих і мертвих, і доблесть людська промовляла повним голосом, і навіть сама історія безсило заламувала руки перед цими лицарями, та знов з’являється чоловік, який пише, що Потоцький не побив Хмельницького під Жовтими Водами тільки тому, що вдарила страшна злива, мушкета й гармати замокли і не стріляли, шум дощу глушив команди, і козаки покористалися з цього і зчинили різанину. Так ніби дощ мочив тільки шляхетський порох, а до козацького не діставав! Та й що той порох, що ті мушкети та гармати для жовтодзьобика Потоцького? Ішов же подавити бунт Хмельницького, і не мечем, не зброєю, а батогами! Тепер і злива не завадила йому побачити, що не був то вже Хмельницький знедолений, скривджений, втікаючий на Січ, але гетьман, мститель кривди не тільки власної, а й усього народу свого. Гей, панове історіографи, дієписці, справоздавці, лукаві свідки, зрадливі душі, нещирі уми! То й не Хмельницький бився під Жовтими Водами, а сама Доля народу вкраїнського, Що ж то були за люди досі? Нетяги, перекотиполе, бездомність і безпритульність одвічна, бо звідти орда, а звідси шляхта. Та ось з’єдналися для великого і стали народом в один день, в одну ніч, в одну мить історії. Не в королівських шуплих реєстриках; не в молитві і сльозах, навіть не в піснях своїх розлогих народжувалася нація, а в оту горобину ніч на Жовтих Водах, коли блискавиці розпанахували небо, зойки заглушали громи небесні, а води змішувалися з кров’ю і ставали самою кров’ю. Не була то якась визначена година, а тільки невловима ірань між минулим і майбутнім, щось пролинуло над нами, мов зітхання чи спів вічності, і тоді ми відчули, хто ми і навіщо, а я відчув себе Богданом. Я, Богдан. Повстати можуть змовники, розпочати визвольну війну здатен тільки народ. Люди з’єднуються в народ для безсмертя, тоді знов розходяться Кожен по своїх закутках, щоб жити і вмирати. Але безсмертними можна стати лиш маючи доволі мерців і кладовищ у своїй землі. Кладовища історії. Поглянули б на них всі оті лукаві справоздавці оком коли й не прихильним, то бодай неупередженим. Народ створюється іноді і за одну ніч, в одній битві, а просторікують потім про нього цілі віки! Шкода говорити!

Кривава та субота на Жовтих Водах стала мовби відомщенням за мій Суботів, хоч про те я не думав тоді. В один день і в одну ніч народився народ і його муж державний, а державний муж не повинен перейматися надмірно власними думками — за нього думає саме життя.

У неділю вранці ми вже знали, що перемогли. Від грози лишилися хіба що рівчаки, попроорювані дощовими потоками, та полеглі трави, а небо сміялося сонцем і бездонною блакиттю, радість лилася на козаків з високості, козаки гримали з самопалів, співали пісень, у кобзи грали, колесом качалися і всячини виказували,

У шляхетському таборі все мовби вимерло. Не видно навіть пса, об якого Шемберк ночами грів свої подагричні ноги. Тоді тонко заграла суремка і на шанець передній вийшло троє жовнірів з шапками, піднятими високо на списах, — знак для переговорів. Я звелів пропустити жовнірів і провести їх до мого намету, а сам зібрав старшину та полковників. Жовніри прийшли, з гідністю вклонилися мені й старшинам і сказали, що просять вислухати їх в ім’я їхніх регіментарів. Усі троє були воїни, видати, досвідчені, рубані—перерубані, не мали ні позаду, ні попереду нічого, окрім битв та суперечок, ждала їх тільки смерть почесна, до таких людей слід ставитися з шанобою, тож я, не бажаючи завдати їм образи, сказав:

— Цінуємо ваше благородство, доблесні воїни, однак перемови можемо вести або ж з самими регіментарями, або з вельможним панством, яким, знаю, напхано увесь ващ табір. А, щоб панство занадто не лякалося, то й ми пошлемо навзамін двох своїх славних старшин, — так і спробуємо дійти до згоди, а не лити далі безвинну кров. Тепер, коли ви тут, то бачите, що легко могли б розчавити вас без сліду, не давши виприснути жодній живій душі, але не хочемо того робити, ба ми не зарізяки, а лицарі і вміємо трактувати належно свого ворога. Ви досвідчені воїни, тож бачили, що обоз мій уже переправився на цей бік і поставлений довкола вашого табору — тепер звідти й муха не вилетить. А ще ж орда в мене під рукою, хоч я й не пускав її в діло, не маючи на те потреби.

Жовніри вклонилися і пішли до свого табору. Потоцький і слухати не хотів про переговори, він і тих жовнірів присилав не просити, а вимагати дати йому вільну дорогу до відступу, та досвідчений Шемберк добре бачив, що тут уже про гонори треба забути, і сам узявся за переговори. Знов прислав незнатного ротмістра з двома гусарами, але я не став їх і приймати, відправивши до Кривоноса, начальника усіх розвідників і вістунів. Кривоніс вразив посланців кармазинами, багатим наметом, велетенськими килимами, коштовною знадобою, меткими пахрлками, що бігали, як шалені, знай погукуючи: «Як звелено, пане старший!» Для невтаємничених і не знати було, де тут справжній гетьман — чи отой Хмельницький, в убогім наметі й простій одежі, чи цей роззолочений прямоплечий Кривоніс з вогнистими очима.

— Виходить, так, — різким своїм голосом прокричав до посланців пан Максим, — ми вам стрижене, а ви нам — шмалене! Скільки ж будемо воловодитися з вашими регіментарями? Ось вам строк до полудня — та й уже! Хай присилають двох вельможних закладників, як сказано було нашим гетьманом, а до вас хоч і я сам піду, взявши свого сотника Крису!

І показав на Крису, зодягненого ще в розкішніші атласи, ніж кармазини пана Кривоноса. Довго терлися мої побратими поміж шляхтою, щоб знати, чим найшвидше можна дійти їй до серця.

Я не хотів пускати Кривоноса до Потоцького. Попросив Самійла, щоб той покликав його до мене. Всадовив обох коло себе за стіл, обійняв Максима за маслакувате плече.

— Був моїми очима, Максиме. Чи хочеш, щоб без тебе осліпнув?

— Ще далі побачимо, гетьмане! — засміявся Кривоніс. — Вже як я доберуся до панства, то щось там визирю.

— А що там визирювати? І так видно, що зім’яли б їх в одній жмені. Але не будемо кровожерами. Дав я слово — і дотримаю. Тебе ж не хотів туди посилати. Не вірю шляхті. Скільки вже вона ламала слово.

— Моє діло піти, а твоє — вберегти мені життя, гетьмане, — шорстко мовив Кривоніс. — Не вбережеш моє, то, виходить, і нічийого б не вберіг, а життя кожному дороге.

— Для кожного — так. А д ля гетьмана і життя має ціну неоднакову. Негоже так мовити, а доводиться. Ти надто цінний чоловік, аби ризикувати твоєю головою.

— А може, я шукаю смерті? — засміявся Кривоніс.

Казав уже мені це при морських виправах. Наосліп кидався завжди в самі лабети смерті, але виходив неушкоджений. Справді мав позад себе чоловік щось страшне, коли за ніщо вважав життя власне, та хіба про це розпитаєш? У козаків про минуле не питали нікого й ніколи. Хоче — сам розповість. Не хоче — все поросло травою, важить тільки лицарство, завзяття і чесність перед товариством, перед Богом і землею рідною.

— Смерті чи й слід шукати — сама нас знайде, — сказав я, аби сказати, бо й сам не вірив цим словам.

— А ще: на кому ж шляхта побачить так кармазини, як не на мені? — збиваючи мене з похмурих думок, вигукнув Максим. — Звикли, що козак округлий та гожий, мов линок, а ось я кострубатий та маслакуватий, як розіпну жупан на своєму маслаччі, мов хоругву, то лиш погляне пан — і вже душа в п’ятах!

— Говориш, мов у дзвони дзвониш, а все ж прошу тебе, Максиме, будь обачним.

— Слово, гетьмане!

Ми обійнялися, поцілувалися, на тім і кінець розмові. Коли Самійло, провівши Кривоноса, повернувся до намету, я нагримав на нього:

— Чому мовчав?

— А що мав казати?

— Поміг би мені вмовляти.

— Треба було кликати отця Федора для вмовлянь. А я — тільки записую все.

— Що твій атрамент, коли смерть пише кров’ю!

— Іноді атрамент міцніший і за саму кров, гетьмане.

Надвечір ми обмінялися закладниками. На вузькому проміжку між двох шанців зійшлися дві мальовничі групи воїнів — з нашого боку Кривоніс і Криса з кількома підпомічниками вістовими, з шляхетського — суддя військовий Стефан Чарнецький і полковник Сапіга, з роду литовських магнатів. Сапіга, здається, й по — польськи не вмів до ладу, тож треба було з ним спілкуватися латиною, зате пан Чарнецький, маючи маєтності на Чернігівщині, вмів і по — українськи, хоч і кривився від нашої мови, як од кислиць.

Та я не вельми й докучав великородному панству своєю мовою і своїми домаганнями, а звелів запросити їх до намету, де вже був зготовлений стіл з добрими напоями і закусками, хоч і не пишними, зате поживними, так що навіть кислий Чарнецький не стримався:

— Багато живеш, пане Хмельницький!

— Живемо — як воюємо, — відмовив я.

Сапіга мовчки нипав очима по непоказній обставі мого намету, простому столу, струганих лавках дерев’яних, полив’яному посуду, тоді поглянув і на мене, але не зачепився оком ні на чому, бо не було на мені дорогого одягу, коштовної зброї, простий собі козак, ніякий не гетьман. Та я й так відав, що гетьманом пани не назовуть мене, хоч буду весь у золоті, тож навмисно дратував їх своєю буденністю. Чарнецький знов не стримався, аби не вкольнути:

— Звичай ваш нібито забороняє в поході вживати міцні труйки?

— Не ніби, пане Чарнецький, а на горло: що в горло ввіллєш — горлом і поплатишся!

— То як же це? — показав він на столи з карафами та, суліями.

— А то вже не наше.

— Чиє ж?

— Панське, прошу пана полковника. Як шляхетський обоз переїхав до нас, то й привіз усю панську знадобу. Вогневого припасу чи й була там дещиця, а вже питва всякого — хоч залийся!

— То здрайці! — звискнув Чарнецький.

Я засміявся.

— Гей, пане Чарнецький, облиш свої гніви. То поштиві люди, коли подбали завчасу, щоб не дерло тобі в горлі, як опинишся в мене в гостях.

— Які ми гості? Ми — закладники мілітарні! — крикнув Чарнецький.

— У моїм наметі — гості. Тож прошу до столу, панове, та вип’ємо за здоров’я його мосці короля Речі Посполитої Владислава, який завсігди був прихильний до козаків і під хоругвою якого ми виступаємо.

— Хай би пан Хмельницький не чіпав королівської корогви, — подав голос Сапіга.

— То панство вип’є за здоров’я його величності короля? — поспитав я.

Довелося пити, ковтаючи образу і гніви. Тоді, я припив за здоров’я Чарнецького й Сапіги, за кожного зосібна, коли ж Чарнецький, подивований тим, чом я не веду мови про те, що їм найдужче болить, спробував Порватися до переговорів, я завергіув на своє, запросивши їх випити за здоров’я канцлера Оссолінського, мужа мудрого й справедливого. Чарнецький аж рота розтулив кинути якусь зневагу на зненавидженого польськими магнатами Оссолінського, та вчасно згадав, що тут сидить магнат литовський, і мовчки вихилив чарку, ще й докинув:

— Замалі чарки в пана, запорожці ж з коряків цілих п’ють.

— А то для того, що маємо сьогодні пити за багатьох людей знатних, — пояснив я, — може, ще й до самого папи римського доп’ємося.

— Пан же схизмат!

— То й що? Хіба гідності залежать од віри? Я звик цінувати їх навіть у ворогів. Так само, як за волю народу свого б’юся під королівськими хоругвами.

— Хай би пан не чіпав тих хоругвів!

— Чом же? Мені ще й мало тих, що маю. Тепер хочу, щоб і панове регіментарі віддали мені всі королівські хоругви.

— Ніколи! — тупнув ногою Чарнецький. — Довіку пан того не одержить!

— Тоді панству теж доведеться сидіти тут довіку, — спокійно сказав я. — То що, вип’ємо, щоб дома не журилися?

— Які ще умови ставить нам пан? — нетерпеливився Чарнецький.

— Ще не чув ваших.

— Ми вимагаємо розступитися всій вашій сваволі, всьому цьому гультяйству, щоб ми вільно пройшли назад до Крилова!

— Вимагання скінчилися, пане — добродію, хай панство забуде про вимагання і домагання. Тепер усе переінакшилося. Козаки он сміються: «Скачи, враже, як Хмель скаже». Ось давайте ліпше вип’ємо, та хай панство спочине, а взавтра я вже й скажу все, що треба.

— Хіба пан уже не сказав про хоругви? — подивувався Сапіга.

— Хоругви — то лиш знак вашої поразки.

— Приниження! — гукнув Чарнецький.

— Браво, пане полковнику! Слово знайдено. Справді: поразки і приниження. Та чи ж я примушував панство так уперто йти навстріч своїй поразці й приниженню? А вже коли прийшли і дійшли, то треба дати належні докази. Найпереконливіші докази — мертві воїни. Але я не хочу лити кров. Бо воїни завжди невинні, а їх примушують розплачуватися за чужі гріхи. Не хочу такої плати.

— Що ж пан хоче? — поспитав Чарнецький.

— Трохи сказав уже, ще скажу завтра, а тепер хай панство спочине.

— Ми не склепимо повік, — повільно мовив Сапіга.

— Шкодую, але нічим не можу зарадити. Копи вже казати по щирості, то козаки й обрали мене гетьманом, щоб зганяв сон з панських повік. Добраніч панству!..

Вдосвіта зчинилася в таборі дика веремія, тупотіли коні, били постріли, галас, свист, так ніби наскочила орда. Я лежав на попонах одягнений, не спав, лиш придрімував, та однаково стривожився немало і загукав на своїх осавулів, але не догукався нікого і, лихий, як чорт, ухопивши лук, вибіг з намету. І груди в груди зіткнувся з Кривоносом, якого за поли притримували Демко й Іванець, видно не пускаючи до гетьмана.

— Максим? — не повірив я власним очам. — Де взявся?

— Та бачу, що не спиш, гетьмане, а й ми з Крисою не спали. Така нудьга обсіла. Никали, никали по табору панському, а тоді я й кажу: давай, кажу, пане Крисо, підемо провідаємо нашого пана гетьмана, а то він тривожиться вельми. Ну, то взяли там з собою декого, та закіль шляхта пробуркалась, то ми вже й тут.

— Кого ж привів?

— Драгунів триста чи там скільки їх було.

— Міг, бачу, й увесь табір панський заодно перекапустити?

— Ти ж не велів. Не міг я ламати гетьманське слово.

— Чи вже так допильновуєш мого слова?

— Хіба ні! А цих Привів, бо всі наші. Як то сказано: natione Roxolani, religione Graeci, habitu Germani56.

Хто був сей загадковий чоловік? Одні звали його моїм земляком, козаком з Вільшани, що змалку вихований у всіх родах морської служби, був на найважчих місцях Геллеспонту й Середземного моря, знайомий з океаном і всякими ворогами. Ще інші виводять його з острозьких шляхтичів, а за якийсь, мовляв, злочин підданий інфамії, тому ховався то серед купців, то між козаками. Ще в інших — він уже простий коваль з підданих пана Немирича, задушевного друга Адама Киселя, а хтось вигадав, ніби Кривоніс зовсім не наш чоловік, а шотландський полковник Макс Кемпбелл, привезений двадцять літ тому паном Степаном Немиричем з війни у Європі. Немирич, мовляв, познайомив того Кемпбелла з українською шляхтянкою Ганною Вовк, з якою той і одружився, приживши з нею синів Юрія і Романа та доньку. Панна Вовк одержала в Заславльському повіті три села — Пузирки, Федорівку і Рублянку, а що там було ще село Перебийноси, то пан Кемпбелл став зватися від назви того села Перебийносом, або Кривоносом, бо мав носа таки справді видатного і добряче погорбленого, як кроква на хаті.

Що тільки можна вигадати про чоловіка, коли він заллє комусь за шкуру сала! Та хай ламають голови вчені мужі, а нам з Максимом було не до вченості в ті часи, хоч і могли, коли треба, завернути латиною і перед панством, і перед своїм козацтвом.

— Вважай, що сам зібрав собі полк, — сказав я Кривоносу. — Бери свою сотню вістунів та цих кількаста і будеш полковником переднього нашого полку, бо ще ж маємо йти на коронних гетьманів.

— А цей чиряк на рівнім місці? — показав Кривоніс на шляхетський табір.

— Як вискочив, так і щезне. Покличемо ось панів закладників та виставимо їм наші умови. Бо вчора я сказав їм тільки про королівські хоругви.

— Та ми там трохи схопили, — усміхнувся Кривоніс.

— А нам хай оддадуть усі. Та й не просто кинуть, а піднесуть з гонорами. А ще хай видадуть усю армату і складуть зброю, а тоді пішо хай собі чимчикують.

Оце так! — вдарив себе об поли Кривоніс. — Це ліпше, ніж пошаткувати панство на локшйну! Принизити їх, як принижували нас віки цілі! Хай побачать, де бидло, а де лицарі! Бидло панське, мухоплюї, дівкарі!

Я урвав цей невичерпний потік, моргнувши Кривоносу, що вже наближаються панове закладники.

— А, ясновельможні словолови! — по — своєму привітав їх Максим, та вони чи й почули його слова, так спантеличила їх поява тут Кривоноса.

— Пан? — поспитав Чарнецбкий, мовби не вірячи власним очам.

— Та вже ж не Дух Святий! — одповів Кривоніс.

— Але чому пан тут?

— Чому я тут, коли й ви тут? — засміявся Максим. — Пан гетьман усе скаже пишному панству. І я б сказав, та негоже при гетьмані. Чолом!

Він уклонився, щоб іти, але я затримав його і сказав осавулам кликати всіх полковників для переговорів.

І ось тут неждано прибув з пишним кінним почтом мій союзник, друг і брат, хранитель священного порога Кримського ханства, мурза Ор — капу Тугай — бей. Два тижні, відтоді як я став на Жовтих Водах, не показувався хитрий мурза на очі, никав з своєю маленькою ордою по степових балках, вичікував і винюхував на всі мої заклики з’єднати сили та вдарити по шляхті не відгукувався, поміг, власне, тільки один раз, давши коней перекинути реєстрових від Кам’яного Затону, а тепер, коли запахло здобиччю, негайно прилинув, так ніби нанюхав близьке дуванення57 або визирив своїм гострим оком з — за степових могил. Була в цьому велика пересторога для мене на прийдешність, але що я міг? Не вибирав собі союзника — брав того, якого мав під рукою, власне, найнужденнішого, бо, поки ми не виказали перед світом своєї сили, світ нас не зауважував, не хотів знати про наше існування або ж трактував як приступних і дешевих найманців для своїх кривавих забав.

— О великий гетьмане хороброго народу козацького, який дивує сушу і море і володарює на ріках, у лугах і степах, вітаю тебе з сяйливою перемогою, рівної якій ще не бачило ні сонце, ні місяць, ні вся небесна твердь, що над нею простерта рука Аллаха всемогутнього, хай буде вічним її могуття…

Тугай — бей низав слова без ніякої думки, просто чіпляв їх одне до одного, сплітав у химерну, паморочливу сіть, ткав словесну павутину, в яку мали конче впійматися всі дрібні уми, марнославні й обмежені люди, пихаті самолюби, нікчеми, маленькі деспоти й нездари. Я не уривав його мови. Прикрив очі тяжкими повіками, вдавав, ніби слухаю водночас і самого Тугай — бея, і татарського бута, який тлумачив слова свого мурзи, вишукуючи в нашій мові таке саме пишнослів’я, яким захлинався хранитель Ор — капу, мій союзник. Слова ці мали справити враження не так на моїх полковників, як на Чарнецького і Сапігу. Хай знають, що кримське красномовство віднині дарується не тільки їхнім коронним гетьманам і його королівській мосці, але й гетьманові запорізькому, а знаючи це, хай звикають до поступливості.

Однак сподівання мої виявилися марними. Вельможні пани витримали безкінечне словолнвство Тугай — бея, досить байдуже споглядали на дарунки, які метали мені до ніг нукери мого названого брата, коли ж я перейшов до діла і назвав свої, умови, на яких згоджувався відпустити шляхту, і Чарнецький, і Сапіга в один голос закричали:

— Що пан собі думає, пан Хмельницький! Річ Посполита ні перед ким зброї не складала!

— Вам і не доведеться складати її перед кимось, — спокійно мовив я їм, — бо тільки перед самими собою. Адже ми теж члонки Речі Посполитої, хоч вона й не хоче, цього помічати. Вперто зветься Річ Посполита обойга народів, себто народу польського і литовського, українського ж народу мовби й немає, він тільки для визиску та кректання. Мовляв, двох сорок за хвіст чоловік водночас ще може спіймати, а вже трьох не втримає. Аж ось тепер є ще й народ третій! І домагається свого права. Коли б панство поглянуло пильніше, то побачило б ще й четвертий народ — білоруський, який так само хоче промовити до світу і ще промовить! Втікають до мене, щоб битися тут, а згодом битимуться за волю і в своїй землі. Ми пережили часи рабства й скарг, тепер б’ємося. Складіть зброю і йдіть спокійно додому. Ніхто вас не зачепить. До нас же зі зброєю не рватися!

— Як пан сміє так мовити! — закричав Чарнецький. — Щоб перед цим гультяйством квіт народу польського схиляв голову?

— Не будемо про народ, пане зацний, — тяжко поглянув я на нього. — Бо й ви хотіли побити мене руками мого ж таки народу, та й серед мого війська налічити можна чимало тих, хто вчора ще вважав себе поляком, а хто ще й сьогодні ним є, і ще й не знати, хто з них більше поляк — вони чи пан полковник, який припускається слів нестосовних, забувши, де він, і що, і хто перед ним. Я не з паперу витнутий чоловічок, пане Чарнецький! І хоч сказав уже досить тут, під Жовтими Водами, та далеко не все, що маю сказати. Панству ж радив би слухати обіуш. А тепер — шкода говорити!

Послано до Потоцького й Шемберка. Ті відмовили в моїх домаганнях, як і Чарнецький з Сапігою. Мовби на сміх, вигнали з свого табору всіх драгунських коней, бо ж однаково драгуни втекли з Кривоносом. Та ми бачили, що то тільки панський гонор, бо в таборі вже не зоставалося й жмені паші і вже третій день відрізана була шляхта, від води. Пили з калюж, що лишилися після дощу, тоді копали мокру глину і смоктали її, щоб бодай трохи погамувати спрагу. Я ще раз послав до регіментарів їхніх же полонених, повторивши свою вимогу.

Знову нудили мені світом Чарнецький і Сапіга, і знов я припивав за їхнє здоров’я, а їм шматок до рота не ліз, на світ Божий дивитися не хотілося. Чарнецький уперто виторговував для шляхти зброю.

— Можемо покласти хоругви і здати армату, але ж зброю як можна! В цих степах чоловік без зброї однаково що голий серед вовків.

— Ніхто не кликав панство в ці степи, — терпляче пояснював я вельможним.

— Але ж пан Хмельницький лицар, — невміло лестив мені Чарнецький, а сам був кислий, як сирівець. — Чи ж може він допустити, щоб лицарство польське було обдерте навіть од білої зброї? Це зброя, якою предки наші тисячі літ боронили свої вольності.

— Поки боронили свої вольності, були справді лицарями, а стали зазіхати на вольності чужі — як тепер вас назвати? Дрібними грабіжниками? А грабіжникові не слід давати й ножа до рук. Та вже гаразд. Залишимо вам білу зброю, можете брати і вози, які зосталися в таборі, але коней всіх видати!

— І що — шляхтичі уродзоні мають котити вози, як бидло? — підскочив Чарнецький.

— Хай не котять.

— Але ж тут переходу на тиждень, і потрібен провіант для війська, — знайшов нарешті відтулину для своєї латини Сапіга.

— Хай несуть харчі в торбах, як козаки, — порадив я.

— А коли доведеться оборонятися? — не вгавав Чарнецький. — Без возів серед степу не збудуєш табору, коли налетить орда. Чи пан Хмельницький забезпечить нас од орди?

— Ви воюєте зі мною, я веду переговори з вами. Орди тут не було.

— Але вона присутня!

— Цілком можливо. І навіть недалеко. Як то кажеться: без табору годі, а з табором є річки — тічки…

— Пан Хмельницький знає, ето пан є? — не приховуючи ненависті, сказав Чарнецький. — Пан є лев і лис, орел і змій в одній особі.

— Гаразд, хоч лева й орла в мені признав пан полковник, — сказав я йому теж без надмірної любові. — Та й то тільки тому, що панство в ликах сидить. А так мені й лиса та змія пощкодовано б. Та дарма! Взавтра зранку козаки мої забирають армати, хоругви і вогнепальну зброю — і панство вільне собі гуляти. Ще хай панство запам’ятає, що Не вимагаю присяг, як колись од нас вимагали ваші коронні гетьмани, рубаючи голови козацькі: «На се присягаємо, піднісши руки до неба, і на вічну і несмертельну пам’ятку як тої кари нашої, так і милосердя, над нами показаного».

(Так я проміняв Чарнецького на армату й клейноди, щоб через кільканадцять років він вдерся до Суботова і розкидав мої кістки. А може, то й не мої кістки були в Іллінській церкві суботівській, по яких топтався шляхетський чобіт? Шкода говорити завчасу. Я. к то сказано у Вергілія: «ехоrіаrе aliquis nostris et ossis ultor» — «нехай з кісток наших зродиться прийдешній месник»).

Двох людей найдовіреніших мав коло себе. Одного для мислі, другого — для чину. Першого, Самійла, не мав чим до часу тривожити, другого, Демка Лисовця, ще звечора став ладнати на Чигирин. Дав йому чигиринську сотню козаків, сказав:

— Коли й садить там ще якась шляхта, вибити з замку, Чаплинського тримати в тій самій цюпі, де тримав мене між злодіїв. Пані Раїну і доньку її Мотрону, псевдо — Чаплинську, попроси перейти в мою сотницьку хату, поможи влаштуватися. Дітей моїх забери від добрих людей сам. Прибуду слідом за вами. Пані Мотроні з пошануванням вручиш лист мій гетьманський.

Дав йому звоєць з гетьманськими печатями червоними. Ще один мій лист без відповіді. Може, останній?

«Знадо і звабо моя! Мотрононько!

Три речі перевіряються в ділі: мужність у бою, смирення в гніві, любов у нужді. Я перевірив усе те кров’ю власною і своїх побратимів. Зазнав нужди, якої ще не бачив світ. Земля, і небо, і душа моя роздерті були на лахміття, і хто ж міг зшити з них золоті ризи для твоєї неуявленої молодої краси? Слова гризуть моє серце. Доволі слів — я йду за ними слідом. Як сказано: хочеш дикого оленя вловити, та далеко в пущу зайшов. Я повертаюся з пущ і пустошей душі. Виціловую кожну мить і кожну п’ядь, яка наближає до тебе, вибавлюючи мене з теперішнього фрасунку58. Ох, усе тепер у мене інше. Диспозиція інша, фортуна інша, а серце — чи ж інше?

Осавул Демко — мій повірений. Він викаже тобі всю належну шану. Жди мене, як гетьманська жона.

Твій невтішимий Богдан».