Я, Богдан

35

Два роки між Зборовом і Берестечком. Безглузді рани на тілі народу, на тілі землі. Чи досить двох років без війни, щоб залікувати ті рани? Не можна відняти в людей минулого, але як же легко позбавити їх майбуття! Я мав дбати про майбуття, про гідність і гордість, подолати ворожість, заздрощі, нерозум, боягузтво, неминучу неправедність влади, одринути саму думку про нашу нібито споконвічну нижчість перед тими, хто гнобив нас і смоктав соки землі нашої. Вважали: ми не здатні ні на що. Вважали: все тільки для них і для їхнього Бога. Вважали: століття треба нам подолати, щоб бодай наблизитися до них.

А мені досить було й тих двох скупо відміряних років, щоб з’явилися і церкви, і школи, і освіченість, і спосіб життя, і одяг та будівлі, і вміння жити, і навіть пиха та ще й те, що не треба. Знання й освіченість рятівні для людей чи згубні? Сотники походжали довкола мене товсті й здоблені, а полковники ще товщі й ошатніші — де набралися, звідки з’явилися, в кого навчилися? Сяяли золотом, шаблями поблискували по — шляхетськи, коли вже добувалися всього, тоді ще кожен хотів мати бодай пару соболів, бо ж соболі — неприступні й за золото, придбати їх ніхто не міг, тільки отримати в дар за високі заслуги або за підступи, а як розрізнити — де заслуги, а де підступи?

Я питав про се отця Федора, коли по весні їхали ми на пасіку коло Суботова, мій сповідник довго їхав мовчки, тоді звернув на поле до залишків солом’яної скирти потемнілих, зліз із коня, підняв підку в одному місці, в другому, в третьому, показав мені мовчки. Земля під змервленою соломою була порита звивистими безладними рівчачками. Мишачі нори. Що в тім дивного?

— Миші, та й то риють як попадя, і кожне тягне собі і домагається як більше й легше, а чого ж ти, гетьмане, хотів од людей? Додай до цих нір ще й розум, ото й матимеш те, що маєш.

Іноді здавалося мені, що сиджу під зрубаним буйним деревом, і кожен збирає собі тріски і гребе один поперед одного — хто більше. Голод зліший і могутніший за ситість, може тому й наповзав на ці степи споконвіку, і споконвіку над ними летів вітер, і крик, і стогін. Голод об’єднує людей, ситість породжує заздрощі, чвари і ненависть. Два роки дарувала мені доля, і два роки лютував холод, пожирав усе довкола, як ті неситі корови у фараоновім сні. Покинуті поля не давали врожаю, морова язва косила людей, вони падали і лежали, як дрова, од Дніпра до самого Дністра, вили вовки й собаки, не співали птахи. Цар Олексій Михайлович дозволив везти з окраїнних московських городів на Україну хліб, сіль і припаси їстівні, звелів воєводам приграничним вільно пропускати купців з живністю в городи українські, та не стачало й того, бо хіба ж прогодуєш цілий народ з возів. Цей безумний світ завжди тримався на бідних і нещасних, я чув їхній голос, він вів мене на мої найбільші битви, а тепер не чутно стало того голосу, натомість гриміли голоси тих, хто ще недавно мовчки вимахував шаблями, і всі вони були так само одностайні в своїй захланності, як безмовним і безіменним був простий люд.

Скупчення влади й власності в тих самих руках завжди чревато. У своїй всемогутності я замахнувся мало не на самого Бога, і поки Бог гнівався й насилав на мою землю неврожай, мор і голод, я робив своє, земне. Відкрив школи, почав будування й здоблення землі, устройство городів, за два роки встиг те, на що йшли віки цілі. Ще вчора Україна воювала, сьогодні вчилася. Ніколи ще так не воювала і ніколи не знала такого навчання. Павло Халебський, який супроводжуватиме патріарха Артіохійського Макарія в його подорожі до Москви, напише про нашу землю: «Починаючи з сього города (Рашкова) і по всій землі руських, себто козаків, ми помітили, на превеликий подив свій, прекрасну прикмету: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жон і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні виспіви; окрім того, священики навчають сиріт і не полишають їх тинятися по вулицях невігласами». Народ учився стати і бути народом. Все здолати! Продертись! Пробитись! Вийти в ряд перший і сказати світові про себе! І хто ж подвигав на се народ український? Я, Богдан, гетьман Хмельницький. Я втішався самовиправданнями, смакував ними. Яких тільки благородних намірів не вигадаєш, аби лиш виправдати свої вчинки. Мене любили й ненавиділи, світ дарував мені все найліпше (і найгірше теж), я жив серед крайнощів. Влада неминуче завдає зло тим чи іншим людям, а тоді воно так само неминуче повертається до своїх джерел і падає страшною покарою на носіїв влади. Був я нестримний у добрі й злі і мав спокутувати це повною мірою. Шкода говорити!

Коли укладав реєстр, думалося, що даю народові своєму не самі тільки імена, але й велику єдність і силу. До тих сорока тисяч, занесених у компут, розбитих на шістнадцять полків (дев’ять на правому, сім на лівому березі Дніпра), додавалося ще тричі або й більше по; сорок тисяч, бо кожен козак втягав у помічники своїх родичів, крім того, мав двох сторонніх підпомічників — пішого й кінного, які з своїми родинами так само вважалися козацтвом. Опріч того, під своєю рукою влаштував я ще двадцять тисяч резервного війська, яке віддав Тимошеві, та ще дозволяв формувати охочі полки. Так, змішуючи і збиваючи докупи народ, вважав я, що даю йому єдність і спокій, а виходило, що розсмикую й розпорошую його ще більше і віддаю під руку або ж бунчукового товариства, себто тих, які стояли при гетьмані «під бунчуком» — генеральні старшини й полковники, або ж товариства значкового — сотників, писарів, осавулів, хорунжих. Найменша влада неминуче робила чоловіка паном бодай на час незначний, ще вчора під нами всіма горіла земля й клекотіла кров’ю, а тепер лежала покірливо і ждала, чиї руки її заграбастають. Все починається із землі і кінчається так само землею. Війна лишає по собі пустирище, на якому ще довго не піднімається древо розуму. Хто найперше може вціліти — мудрі й незахищені чи товстошкурі й цинічні? Не було вже зі мною Кривоноса, поліг молодий Морозенко і великий воїн Бурляй, смерть забрала чесних лицарів Ганжу, Кричевського, Голоту, Тугай — бея. З ким я зостався? Війська ставало щораз більше й більше, полковників і старшин так само більшало, і кипіло від пристрастей, заздрощів і невситимих домагань. У кожного полковника було військо, і він міг не впокоритися й самому гетьману. Народжені в глиняних хатах, тепер заявляли про своє право жити в палатах. Бо ж однако хтось має пити мальвазії з срібних кубків і топтати килими в світлицях на помості, — так влаштовано світ. Ще вчора все довкола вирувало від людей, які різали, кололи, вбивали одне одного за вищі цілі, сьогодні ті самі люди перегризали один одному горлянки за добра, укорочували віку і безсилим та беззахисним, і самому гетьману. Де ж та Немезіда! Де громи небесні? Де всевидячее око Господнє?

Щодалі в старшину пропихалося чимало людей, які відзначалися не так здібностями, як широкою горлянкою або міцними ліктями. Рвалися в полковники, в посли, в гетьмани. Похмуро, вперто, камінно. Ще вчора здавалося мені, що всі вони шукають тільки битв, крові, вогню, просять їх, як милостині, готові полягти в бою за волю і віру, та виходило, що гинули мужні, а лишалися часто не так відважні, як підступні. Хто виплоджує підступних людей?

Легко боротися з чужою несправедливістю — тяжко самому бути справедливим. За багатство треба платити тільки людським життям — іншої плати не існує. Знав я це твердо, але був безсилий супроти темних пристрастей, які насувалися на мене так само загрозливо, як насувалася ще вчора зажерлива шляхта, яка ще й досі темною хмарою стояла на узграниччях моєї розтерзаної землі.

Що лишав по собі простий козак, гинучи в бою? Шаблю з дерев’яним череном, шапку та люльку — ото й усього багатства.

А мої полковники — що полишали вони? По півсотні кафтанів на хутрах, тафті та атласі та десятки пудів срібла? У битвах змагалися відвагою, а тепер увесь хист свій пускали на здобування й громадження добр і майна.

А хто б же то міг списати все майно гетьманське? Шкода говорити! Генерального підскарбія ще не було між старшиною, бо й майна в дотеперішніх гетьманів ніякого не було, а кошовому на Січі, коли обирали на уряд, козаки обмазували обличчя багнюкою, щоб не забував свого походження і не рвав очей на золото та розкоші. Та тепер, коли я розбив тяжку плиту надгробну над свободою свого народу і коли навіть з голодної й спустошеної землі потекли тоненькими цівочками стації до гетьманського скарбу, коли в Чигирині ставилися комори й шпіхлери, мурувалися кам’яниці для збереження золота й коштовностей, припасів і обладунку, то вже не досить мені було й отаманів моїх Лавріна Капусти й Федора Коробки, і Тимоша, що рвався більше до війська, ніж до комор, і самої пані Раїни, моєї давньої ключниці.

Так виник мовби сам собою зегармістр мій, пан Ціпріан. Золото вабило його, не мав нічого, окрім свого потертого оксамитового вбрання і спогадів про Фуггерів, саме ім’я яких пропахло для. нього золотом. Я поставив його біля гетьманського золота, зробив своїм підскарбієм на радість пані Раїні, а може й на свою радість, бо тепер пані Раїна могла втішитися своїм зегармістром і дати більше волі нам з Мотроною.

Настановлюєш не тих, кого б хотів, а тих, що опиняються коло тебе, оточують тебе, зазирають тобі в очі, ловлять кожне слово, роблять дрібненькі послугу, підлещуються й прислужничають. Лестощі, може, й шкідливі, бо підточують чоловіка, як шашіль. Але похвала потрібна, вона дає певність своїх сил, без якої нічого не можеш доконати.

Чи мій вибір упав на зегармістра в несвідомому намаганні задобрити примхливу пані Раїну, а чи від вдячності за те, що застеріг колись од Смяровського? А може, потрібен мені був коло гетьманського золота саме такий чоловік, з мертвою душею, з’їденою золотою ностальгією? Він не міг мені завадити, бо вмів тільки молитися золоту, я ж хотів оживляти цей вічний метал, щоб з його поміччю знайти у світах місце для людини.

І яким же страшним ударом одгогатила мені доля за це!

Поки був я живий, багато чого приховувалося від мене, навіть дух Самійлів часто мовчав, лякаючись одкривати мені очі. Тільки смерть знає все. Тепер знаю все і можу судити про всіх. Хотів творити добро. Добротворець! Чи ж відав путі добра і чи думав про відплату? І Бога нашого розіп’яли, коли він хотів зробити якесь добро в цім жорстокім світі.

Я рвався туди, де люди гарні і добрі і де все велике, навіть найменша травинка. Може, то була моя єдина радість у житті, тож хай докоряє суворий нащадок і не дивується, знизуючи плечима зневажливо, — мовляв, як то великий гетьман міг полишати всі державні справи і втікати на якісь пасіки? Від держави теж потрібен спочинок. У держави багато спільного з вічністю, а вічність пісна, як проскура, вона відбирала в мене життя, висушувала всі корені, ставала коїм прокляттям, — ні краси, ні бажань, ні спочинку. Все життя в несамовитій піднесеності, на граничному напруженні сил — як я міг витримати? Перетягнута струна рветься. Походи, переходи, теплі боки коня, безкінечні шляхи, випадкові нічліги, криваві поля України, танець серед шабель, безмежні простори то дико пустельні, то переповнені людом аж так, що вже ті люди не знають нічого іншого, як убивати одне одного, і Бог прибирає їх, як сміття.

Не кажучи нікому нічого, щойно пригріло сонечко майове, щойно забриніла бджола, проросло зело і защебетало листя теплом, я взяв Мотронку і зник з Чигирина, щезнув, сховався й заховався од світу— шукайте свого гетьмана чи в полі на колосочку, чи в городчику на зіллячку, чи в пасіці на медочку.

Може, потомні й осудять гетьмана за його дивну пристрасть до пасік, не вміючи збагнути, що то, і Навіщо, і чом? Хіба ж про те розкажеш? На пасіці — ні суєти, ні злоби, ні гріха. Вечори там не зім’яті, як скинутий одяг, а дні безмежні в щасливій нескованості життя серед клечаного світу і лагідних душ. Коники сюрчать у траві, жайворонки срібними нитями своїх голосів ангельських поєднують небо і землю, каченята хлюпощуться в рясці, мов перші діти світу нашого, бугай водяний дме десь у свою дуду сумну й величальну, зозуля виковує нестомно многая літа всьому живущому, безодні зелені розверзаються в тебе під ногами, рослини течуть, як ріки, повз тебе і крізь тебе, і ти стаєш мовби тим зеленим світом, забуваєш про королів, вождів, гетьманів, про битви й незлагоди, примкнувши очі, опиняєшся між сном і просонню І хочеш сісти, мовчати, вчитися у трави спокою і сили.

Я думав про все своє дотеперішнє життя, і виходило, що жив тільки для людей. Чи ж міг узяти собі спочинок від людей, від їхніх клопотів, їхньої колотнечі, вічної невдоволеності й невдячності? Хоч був гетьманом кілька років, а здавалося — вже спервовіку кинутий між людські юрмовиська і ройовиська, в жадібність і ненаситність, і звідусюди тягнуться пожадливо руки, горять вогнисто очі, чорніють розкричані роти, чується зойк і стогін: «Поможи!», «Дай!», «Ущедри!», «Спаси!».

Зупинив свій час, заплющив очі, затулив вуха, потонув у безчасі, ущасливлювався. Марнотратний розум. Оздобив свою самотність найшляхетнішим клейнодом, який мав, відкинувши всі доброчинства світу, прагнув знайти чотири добродійства в сім молодім тілі і сім гріхів у цій молодій Богині зеленості й ночі. Був самолюбом нещасним, упертим собком, волохатим янголом жаждивості, тіло моє, мов ведмідь, уперте й ненажерливе, пхало мене в чорні провалля пристрасті. Ох, Мотронко, Мотронко, дитино й жоно, гетьманшо і богине! За якою зорею мої надії про тебе і за якою зорею втрачу їх? Важколиций гетьман старий і важкогруда молода гетьманша, потолочені тіла і цілий світ лиш для них одних — степи всеширокії, всевисокеє небо, земля хмаросягла, ріки, наче крик протяжливий. Радуйся, золотистих бджіл чільце!

Ми поїхали з Мотронкою на суботівську пасіку, де бачив я старої бджоли стоянів двадцять три да роїв уже поставлених три. Тоді перескочили аж на другий бік од Чигирина на пасіку до Грицька Великого, де показалося роїв сімнадцять.

Ніхто не знав, де я і що зі мною. Мав з собою кількох козаків вірних, що стерегли вже й не мене самого, а хіба що мою втому.

Мотронка була зі мною, і сторука пристрасть сповивала мою душу. Чи відав тоді, що то останній дарунок Мотрончин мені, старому? Вона любила, як я співаю, приграючи собі на старенькій кобзі, любила, як я мовчу, як гніваюся, коли заводить мову то про Київ, то й про Варшаву. Чом не вивезу її далі Чигирина?

— Вже була в Переяславі серед пишного панства.

— То однаково, що й Чигирин.

— Немає двох однакових міст на нашій землі, моя дитино.

— Міг би покликати мене до Києва восени.

— Тоді я квапився до Чигирина, де ждав царський посол Унковський.

— А в березні?.

— Хіба мала б утіху від Киселя та митрополита? Хай вже сам нестиму хрест свій…

Киселеве красномовство — кисломовство мав терпіти, аби передчасно не зірвати Зборівської угоди, бо ж мир завсігди дорожчий од війни, а в моїй змученій і знекровленій землі аж он як пожаданий. Окрім сорокатисячного реєстру, вперше за всі часи визнаного королем, угода Зборівська вказала, що унія буде скасована, всі володіння православної церкви будуть їй повернені, в Києві і на всій Україні не буде ні латинських костьолів, ні монахів будь — яких католицьких орденів, митрополит київський дістане місце в сенаті. Та за се все мав я вивести своє військо за межі, визначені в угоді, отже, підпустити до козацьких границь коронне військо, що ж найтяжче — повернути шляхту в її колишні маєтності на Україні.

До затвердження угоди на сеймі (а я відав вельми гаразд, що ніколи її там не затвердять, бо магнатство українське не дозволить сього королеві!) народові я нічого не повідомляв, військ нізвідки не виводив, посполитих від козаків не відділяв і по домах не розганяв, дав волю всякому — хто хоче козаком бути, — а хто мужиком, шляхти в маєтності не пускав.

Кисіль, сидячи на краю козацької землі, скімлив у листах до мене: «Ми, дивлячись на отчі дими, чекаємо на березі отчинної нашої землі помочі. Зима наступає, кождий мав би на своїх попелищах розігрітися». За Киселем і зголодніла шляхта настирливо й уперто пхалася до своїх колишніх маетностей, аби бодай щось уколупнути з своїх «здичілих підданих», як висловлювався пан київський воєвода. В Чигирин набилося безліч магнатських служебників, які випрошували в мене листи на те, щоб їм і їхнім панам жити в маетностях і правити колишніми підданими. Мої запеклі вороги зверталися тепер з уклінними посланнями. Вишневецький дарував мені коня з сідлом, а від свого сина Михайла Корибута — Тимошеві шаблю коштовну, аби лиш я пустив його за Дніпро в його втрачене царство. Я не дав ні Вишневецькому, ні Конецпольському, ні Заславському, ні Лянцкоронському жодних старосте і жодних добр, все поорендував од гетьманської влади о десяту частину дешевше.

Все ж перед сеймом дав Киселеві в’їзд у Київ. Мене там не було, тож воєвода мерщій кинувся урядувати, відновив владу магістрату, вчинив розправу над убивцями слуги місцевого шляхтича Голуба, підмовив митрополита Косова й печерського архімандрита їхати до Білої Церкви і просити мене прибути до Києва, аби своєю владою освятити Киселеві починання криваві й зловорожі. Перед цим покликав їх на обід до себе в замок, розпускав перед ними своє пишнослів’я.

— Преосвященний отче митрополите і ви, чесні отці! Не надійтеся на князів, на синів чоловічих, бо в них нема спасіння. Як сказано: вийде дух його, і вернеться він в землю свою, і в той день погинуть всі помишлення його! Не треба покладати благочестія нашого на силу козацьку, бо коли благочестіє збройне повстане, то від зброї й загине.

Тоді побув я в Києві тільки три дні, бо в Чигирині вже чекав на мене мій давній приятель, посол з Москви Унковський, прибули й посли семиградський і ханський. Не були то дні надто веселі й пишні, і не втішилася б молода гетьманша у Києві зі мною. Чоловіча то справа — кров, бруд, ламання ший упертих і змагання з людською затурканістю й підступністю.

Кисіль уже в ті три дні пробував заплутати якомога пункти угоди Зборївської, митрополит Косов, посилаючись на старощі і нікчемність, власне, відмовлявся й од того місця в сенаті, яке я виборов для престолу митрополитського кров’ю козачою, ще й нарікав: «Тепер, коли піддані командують своїми панами, не диво, що й пастирям доводиться слухати своїх овець». Не пощастило нам на митрополита. Був упертий, як кінь, а блиску й розуміння — ні на макове зерно. Я сказав тоді митрополиту: «Ти, отче митрополите, коли в тих наших речах, тобі доручених, не будеш проти панів стояти, і надумав нашу раду переміняти, і на щось нове призводити нашу волю, — то конечно будеш у Дніпрі! І ти, воєводо, коли якоюсь зрадою обіцянку королівську зміниш — згинеш безчесно. А ми війною за свою волю битись готові!»

Кисіль утішив Косова: «Коли б у Польщі повстали мазури, було б з біскупами ще гірше». Самого Киселя кияни мало не посадили в воду, насилу мої осавули його оборонили в замку.

Чи ж Мотроні хотілося все те бачити, а не втішатися тут спокоєм зі мною? Втішання. Чи знав я це слово і це почуття коли — небудь? Вигравав одні битви, а мав думати вже про нові, розгромив короля під Зборовом, а сам нагнув Шию перед ханом, а тоді мав думати, як нагодувати голодну Україну, як врятувати її од чорної пошесті і де взяти нових сил для покрепу душ. Нестатки були такі тяжкі, що й посла московського Григорія Неронова, який прибув наскоро по Зборівській битві з піддячим Посольського приказу Григорієм Богдановим, чигиринський мій отаман Федір Коробка не міг прийняти належно (хоч би так, як приймано перед тим Унковського). Давано послам лиш три хліби житні, щучини в’яленої і бочечку меду відер в шість, а коням самого сіна. Отаман перепрошував, що за великою водою риби свіжої не можна вловити, а овса не було зовсім, бо хліб не родився, а подекуди за війною його й не сіяли.

Коли згодом прибув послом Унковський, то сказав мені на прийомі: «Царській величності відомо учинилося, що у вас хліб не родився і сиронча поїла, а солі за війну привозу нізвідки не було. І царська величність тебе, гетьмана, і все Військо Запорозьке пожалував, хліб, і сіль, і всякі товари в своїх государевих городах купувати вам і в Запорозьку землю пропускати велів». Цілий той рік везли безперестанно з окраїнних руських земель на Україну хліб, сіль, мед прісний, товари всякі, себто селітру, порох, свинець, аж і в тих землях всі запаси вичерпалися.

Казав я тоді московському послу в Чигирині: «Государева милість до мене і до всього Війська Запорозького велика, і в хлібний недорід нас з голоду не поморив і велів у такий злий час прокормити, і многі душі від смерті жалуванням його царської величності учинилися свободні і з голоду не померли».

І Неронов і Унковський знов чули від мене слова про піддання під високу руку царську, їдучи ж по Україні, бачили й чули, як всяких чинів люди кажуть, що вони царської величності під високою рукою бути раді й о тім Бога молять.

Боярство тим часом лякало царя то Річчю Посполитою, то Швецією, то аж Францією, додавалися до того ще й бунти в Москві, у Пскові й Новгороді, — все промовляло проти спілки з козацтвом непокірливим, і я мав терпляче очікувати, поки приймуть в одну родину з народом російським мій народ, бо ж по крові і мові єдині, а самому ще кілька літ треба було світити очима перед вельможним панством і притакувати для годиться їхнім намірам. Многоглаголивий Кисіль, задобрюючи мене всіляко, за моєю спиною виписував до нашого найтяжчого ворога Потоцького свої хитромудрі дискурси:

«Або утишиться саме се бурливе море, і ми хоч ще рік приложимо до свого вигнання — мало що куштуючи господарства і достатків наших, але вітчина, маючи спочинок, могла б і нас рятувати, а ми б поволі запізнавалися із здичілими підданими нашими, спочатку вдоволені самим признанням панської влади навіть без доходу. Або знищить Бог махінатора Хмельницького і розсипле все те, що зміцнив і об’єднав на кару за гріхи наші. Або, скаравши нас нашою черню, дасть і нам Божа справедливість помститися над нею».

Магнатство, втративши свої добра на Україні, тепер готове було битися вже й не зі мною, а з самим королем. Вишневецький на грудневий сейм, де мав ставитися на затвердження Зборівський договір, прибув з цілим військом своїм прибічним: попереду князя їхало сто слуг на аргамаках, обіч нього йшло двісті піхотинців з мушкетами, всієї челяді, пахолків і гайдуків княжих налічувалося аж за півтисячі. І хоч шляхта великопольська, яка не хотіла війни, лякаючись бунту власних підданих, домоглася затвердження Зборівських пактів, високе духівництво й магнати не хотіли й чути про ту умову, і вже одразу після сейму Вишневецький, Конецпольський, Лянцкоронський з ватагами стали чинити наїзди на приграничні землі, мордували людей, чоловікам ноги відсікали, вирізали у жон груди, дітям виколювали очі. Каліки повзли через усю Україну до Чигирина, до гетьманського двору — поглянь, гетьмане, батьку Богдане, як — то ти дотрактувався з панами. ї вже не розминешся з ними і не втішиш ніяким словом.

Притерли ми роги магнатству, а тепер вони знов одростали.

Все те падало на гетьмана, і чи ж підставив хто бодай руку, аби полегшити страшний тягар, що звалювався на мою голову? Шкода говорити!

Життя людське — як лазня: хто вище сидить, той обфітніш потіє. І соболі мають болі. І свічка на вівтарі має щипці, що їй носа втирають.

В березні хан випустив з неволі найлютіших ворогів козацьких Потоцького й Калиновського, хоч як я просив його тримати їх у себе. Господар молдавський Лупул, забувши про віру православну, клопотався за Потоцького й Калиновського, поміг викупити їх, ще й полегшував переїзд до королівства. Хотів моєї згуби, лякаючись зрослої сили козацької, мов недовірок бусурманський. Хан писав до короля: «Аби приятельські листи були тим миліші, посилаємо Потоцького, обдарувавши його волею за здоров’я голови вашої — що звольте ласкаво прийняти».

Їдучи до Любліна, Потоцький послав королеві листа, де прямо закликав до війни: «Коли вони такі вірні піддані і Хмельницький такий цнотливий слуга, чому він так часто посилає до хана, розпалюючи його на війну? Чому різних монархів і княжат запрошує до спілки у війні? Я так розумію, що з природженого свого лукавства він недобре замишляє вітчизні і маєстатові вашої королівської милості. На доказ мені вистачає того, що козаки ніколи не дотримувалися нам віри статочно і що більше складали присяг, то більше у них було хитрості, неправди, зла, незичливості. А що маю доказів стільки, як волосся на голові, то ніяк не можу дати себе збити з такої опінії про козаків і Хмельницького, що у них не те що слизька вірність, але ніякої вірності нема!

Але припустім, не упереджаючи подій, що Хмельницький буде чесний і, пам’ятаючи таку ласку і добрість вашої королівської милості, схоче затримати чернь в обов’язку. Як же він, прошу, її затримає, коли у неї так розбіглись колеса своєвільства, що їх жодним чином не можна затримати? Чи у них один Хмельницький? Тисячами б їх рахувати треба! Одного сьогодні стратять — на його місце іншого — здібнішого, справнішого виберуть і то такого, щоб їх сторони пильнував. Переконався я в тім під Кумейками: зимою знищив Павлюка, ожив Острянин на весну, не вважаючи на такий великий погром. Погромив я Острянина — того ж моменту обрано на регімент Гуню, і я дванадцять тижнів вів з ним війну, та ледве привів до послуху — зброєю і не малим розлиттям крові. Всі комісії, скільки їх бувало, ніколи не кінчалися без пускання крові, і доки хлопство не побачило сильного війська з нашої сторони і земля не скропилася кров’ю, доки шаблі не затупляться на їх шиях, — побачиш і тепер того, ваша королівська милість, — не погамується та сваволя і цнотливими вони не будуть, поки не побачать нашого оружного війська та його рішучості. Коли за давніх часів, як цвіла ще Річ Посполита, тяжкі вони були до послушенства, то надто тепер, коли сліпе щастя наповнило їх пихою, за сею карою Божою. Хотів би я бути фальшивим пророком, але все мені показує, що тих хлопів ніщо не може привести до послуху і від бунту відігнати може одна тільки шабля».

Здавалося мені після трудів кривавих, що вже подолав усіх своїх ворогів, розметав і понищив, і тепер, звільна ширяючи розумом по констеляціях політичних, твердою рукою вестиму човни козацькі до певно захищеної гавані спільної із золотими царськими стругами.

Озирнувся — од ворогів аж Чорно!

Тяжке було моє життя, навіть смерть іноді буває легшою. Страшний тягар гетьманської булави, і часто думав я: чом не поліг десь у чистім полі, чом не зостався навіки під вітрами в степах, чом не заспівав до коня свого вірного:

Мертвим завсігди легше, ніж живим. Я ж був живйй, і моя мила Мотронка, хоч не зомлівала, однак мала напади головних болів такі тяжкі, що й у мене самого душа краялася. Від Грицька Великого поїхав я з двома козаками на пасіку до старого козака Кирила Яременка аж над Дніпро. Мотронка не поїхала, бо в неї боліла голова. Як то часто було в неї! Голова болить — і життя довкола зупиняється. Сад замкнений. Джерело запечатано. А моя голова, хоч мала б розколюватися від тягаря думок, не боліла ніколи. Дарунок небес чи, може, кара? Хто ж то знає.

На пасіці в Яременка показалося роїв аж тридцять сім, мої козаки, відклавши щаблі, взялися помагати пасічникові струшувати й ставити рої, а я пішов до води, сів у густих лозах, примкнув очі, перебирав у думці дні й місяці свої останні, вслухався в звук води і в безвідповідь небес, гамував зойк душі своєї вічно розтривоженої, для якої ніде на світі — тепер уже відав напевне — не знайду спочинку. Клопоте, горе, діткливості всілякі не є чимось, що зродилося сьогодні, щойно. Вони існували вже тисячі літ тому. А хіба людині від того легше? І хіба конче треба повторювати всі людські заблуди так само, як вчимося ходити, витрачаючи цілий перший рік свого життя тільки на те, щоб звестися на ноги! А мисль людська визріває ще повільніше й болісніше, і мова в людині росте тяжко й довго, як райський овоч, і то лиш для того, щоб чоловікові упродовж усього життя намагалися затулити рота, забити ту мову назад. Шкода говорити много!

І найбільший може щомиті стати найменшим. Над кожним нависає загроза так само, як усі ми смертні. Істина, справедливість і благо — споконвічні устремління людини, її жадоба й туга, та чи ж завжди вони доступні й приступні? Люди, безсилі підкорятися справедливості, вважають за справедливе підкорятися силі, яку знаменують собою королі, багачі, полководці, тирани й деспоти. Сі ж не хочуть бачити величі людей розуму, які, з свого боку, не помічають зовнішнього блиску цих великих людей, бо й що блиск, коли і найбільший може стати найменшим.

Над кожним навйсає загроза так само, як смерть шумить косою для всіх однаково.

Прошуміла вона й для мене на тій пасіці тихій, вриваючись крізь спів вивільги і прийгру бджіл, розлякуючи мої думки тяжкі й повільні дикою тупітнявою, криками, стріляниною, а тоді останньою засторогою одного з моїх козаків:

— Гетьмане, спасайся! Погибель! Геть…

І нічого, все вмерло, все вбите, чарівність світу сього зеленого впала в чорну сіть — дурна і страшна пригода гетьманська. З смертю, як і з душею, не іраються. Як сидів, у одязі, з шаблею нерозлучною, з люлькою і капшуком для табаки, скочив я на рівні, метнувся в зарості, зірвав очеретину, обкусав її від колінців, затиснув у зубах і, коли тупотнява покотилася від пасіки до води, забрів у зелені нетрі якнайдалі й підтопився тихо за козацьким звичаєм. Міг тепер пересидіти хоч і цілу орду, хоч, може, й справді орда якась налетіла на пасіку, вистежуючи мене пильно і терпляче.

Я відтопився у воді, мов посполитий безрадний.

Коли стемніло, вичалапкав на берег і, як був, у куширі, в жабуринні, мокрий і знікчемнілий, побабілий, холодний, як мрець, посунув берегом, беручи подалі від Яременкової пасіки, де могла чигати засідка. Та хоч як тихо й покрадьки ступав по м’якій траві, хтось мене почув, вистежив, ставна моїй путі, тихо кашлянув. Я вхопився за шаблю:

— То я, сину, — почувся голос пасічника.

— Яка то лиха година була: чамбул заблуканий, чи що? — спокійно поспитав я.

— Якби ж то! Наші людці! Кров наша і мова наша. Вхопили твоїх козаків, тебе шукали, та дарма…

— Як же то? — не збагнув я.

— А отак, сину. Одної матері діти, та не одної віри і мислі, аби ти знав.

— Чи ж не знаю!

— Тоді чом же не бережешся?

— В самому серці землі козацької та берегтися!

— Берегтися треба й од самого себе, — сказав пасічник. — Та вже тепер що? Коня твого я приховав. Он пасеться. Тепер бери й скачи. А пасіки обминай.

Я став простим козаком, якому степу — куди досвисне, якому воля неміряна та смерть так само неміряна і жде за кожним пагорбом, в кожній діброві і в кождім байраку. Мій кінь летів у вільному просторі й не дотикався землі. Все довкола цвіло й золотилося, але не для мене, не для мене. Не кували зозулі, звільна літаючи поміж деревами, не заливалася зеленою пристрастю вивільга в гущавинах, не дзвеніли бджоли ласкаві, — все корчилося й судомилося, перевертні кричали в гаях, сови літали за дня, зловорожістю пойнялася вся моя земля. Як се і чому се?

Сміх і гріх: гетьман великий у темному степу бездорожнім, покинутість і безсилля, що межують з небуттям. Невже мені судилося кінчати тим самим, з чого починав колись?

Так приблукав до якогось вогню в плавнях, забувши про небезпеку, спрямував коня туди, до світла, до тепла й людських голосів.

Були то діти. Пасли коней і палили сухі кінські балабушки. Вогник ледь жеврів, повивався солодкавим димком, босоногі хлопчаки сиділи довкола, про щось говорили, коли ж я під’їхав, замовкли, неналякано повернули до мене голови.

— Добривечір, хлопці, — привітався я до них. — Самі й пасете? Без козаків?

— Хіба ми не козаки? — відмовив старший з хлопців.

— Татари можуть же набігти, або циган заблукає, — пробував я налякати пастушків.

— Ти ж не татарин і не циган? — одповір ще хтось з хлопців.

— Та ні.

— Отож. А козаки сьогодні всі в селі. Гетьмана обирають.

Мені видалося, що не розчув.

— Гетьмана? Якого ж?

— Великого.

— Хіба в вас немає гетьмана? А Хмель?.

— Вже немає. Хмеля вбито, і хто почув про се, той і обирає гетьмана. Наші, може, найперше се зроблять.

Я мовчки вдарив коня. Гнав до вогнів за горбами, влетів у сільську вуличку, далі, до середини села, до майдану, де палахкотіли дві смоляні бочки, юрмився люд, гукали, кипіли, клекотіли. Я зіскочив з коня, тримаючи його за повіддя, став, слухав.

— Люди! Людоньки, як же тепер?

— Ось, браття — товариство, немає вже з нами нашого батька Хмеля і не буде. А що козаки без гетьмана? Діти без батька — бджоли без матки.

— Без гетьмана тепер несила.

— Треба нового.

— Хто ж його обере?

— Та ми й оберемо! Перші прознали, то перші й оберемо.

— А кого?

— Кого — кого! Хіба мало в нас добрих козаків?

— Илю Слишенка можна б…

— І Василя Лукіїного.

— А то й Гриця Безкишкого.

Я не стерпів. Ступив у світляне коло, прокашлявся, гукнув різко:

— Що ж се ви тут гетьмана обираєте при гетьманові живому? Я — гетьман!

— Ти — и? Та хто ти такий?

— Звідки тут у нас?

— Я — гетьман Богдан Хмельницький!

— Гетьман, та ще й Хмельницький!

— Тю на тебе!

— В куширі весь, як водяник!

— Почув, та й прибіг!

Не було тут суперників, бо добрі не знають заздрощів. Однак і спокуси силою та славою теж не було тут, панувала вічна байдужість або й зневага до сих двох спокус, що стоять між істиною і душею людською.

— Гетьман, кажеш?

— Та тобі ж до гетьмана — як нам до Бога!

— Чи хоч знаєш, що то: гетьман?

— Вмієш що?

— Може, скажеш людям?

Я задумався. Справді: що ж умію?

— Шаблею рубаюся вельми, — сказав їм.

— Шаблею? Та в нас он Иля Слишенко волові голову відрубує за одним замахом. Ти б зміг?

— Не знаю.

— Чого ж тоді пхаєшся не в своє діло? Ще щось умієш?

— Грамоти навчений.

— На грамоті панотець у нас знається і всіх сиріт уже навчив. А ти навчив хоч когось?

Я мовчав. Кого навчив? Народ увесь? Та кому про це скажеш і як?

— Поставою хіба не вийшов у гетьмани? — розправляючи плечі, спитав їх гордо!

— Поставою? Тю на тебе!

— Старий і горбатий!

— Як віл у ярмі.

— В нас он Василь Лукіїн — ото постава! Хоч і в королі! Василю, ну ж бо покажися отсьому приблуді!

— Був я справедливий до всіх, — не хотів відступати я.

— Справедливий? А що то таке?

— Це коли само їсть, а другому не дає.

— Або ж як його хата горить, то воно твою підпалить!

— Го — го — го!

— А ще Бога молить: дай Боже, щоб і в мого сусіда корова здохла!

— Ото ж смішний чоловік: справедливий, каже!

— Ох — хо — хо!

Я перечекав сміхи й глузи, знов мовив їм:

— Милосердним теж був у всьому.

— Не туди вцілив, чоловіче!

— Ох, не туди!

— Милосердя вмерло в нашій землі ще й не народившись.

— Де вже його й шукати!

— І не тобі, старому та зужитому.

— Глянь на себе: три чисниці до віку!

— Я дав волю народові — хіба сього не досить? — гукнув я, втрачаючи терпець.

— Волю? Перехрестись, чоловіче!

— Сам Бог святий не може сього дати, а ти замахуєшся!

— Та й нащо людям та воля?

— їм аби їсти, та пити, та хороше походити!

— Голодному ж воля однаково, що собаці бездомному: біжи світ за очі, а повсюди гаплик!

— Я підняв народ на Січі, і ми змогли те, чого не зміг і сам Господь Бог! — знову гукнув я.

— На Січі? Де дід — пасічник Арсентій?

— Покличте діда Арсентія!

— Діду, бачили ви сього чоловіка на Січі?

— Та, може, й бачив, а може, й ні. Хіба тепер згадаєш? Багато там люду було, пребуло й перебуло. Та й ще, мать, перебуде.

Я відступив поконаний. Чим перевершиш сих людей? Ні розумом, ні силою, ні красою чоловічою, ні гідностями високими не зможеш, бо мають усього з достатком.

А вони вже й забули про мене, знову взялися за своє, думали — гадали, кого б то висунути з — поміж себе на гетьмана, бо ж і шана неабияка для них, і слава, та й прибуток сякий — такий.

І тут уже з другого боку підлетіли до майдану темні вершники, зіскакували з коней, дзвеніла збруя і зброя, залунали голоси стривожені, і серед них — голос Демка мого.

Я знов ступив у коло освітлене, і хоч не схожий був на самого себе, Демко вмить упізнав мене, сплеснув руками, розштовхав людей, упав на коліна переді мною:

— Гетьмане! Батьку!

Темні крикуни, які ще мить тому здіймали мене на глузи, дивилися мовчки, мовби їм позаціплювало, тоді у всіх зняло полуду з очей, потовпилися один поперед одного, лукаво вклонялися, ще лукавіше гукали:

— Сам гетьман великий!

— Ой лишечко!

— Та як же це?

— Батьку! Чом же не сказав?

— Та ми ж і бачили, ніби чоловік якийсь не такий!

— Хіба ж я не примітив?

— То я примітив!

— Ні ж бо — я!

— А я й казав!

— Та то я казав!

О мій лукавий народе!

Я прискочив з козаками Демковими на пасіку Грицька Великого, страхаючись самої думки про покинуту там Мотронку, несамовитий від страшних здогадів, лихий на себе за необачність і дурну свою байдужість.

Мотронка була ціла! Боліла в неї голова ще й досі, але ніхто не потривожив спокою пасіки, бджоли гуділи заспокійливо, коні паслися, похрумуючи травою, козаки грілися на сонечку, Грицько виставляв знай нові рої. Невже десь є загрози, кров і смерть, і чорно рветься простір лихими пострілами, і кінський тупіт чужий б’є просто тобі в серце?

— Чужих не було? — спитав я старшого над своїми козаками охоронними.

— Бог милував, — позіхнув той. — А хіба що?

А сам дивився на мене, хотів спитати, чом я весь у засохлім куширі й жабуринні, і боявся те зробити. В Мотрони ж так боліла голова, що вона й не помітила мого вигляду.

— В погоню! — гукнув я козакам. — Шукати! Наздогнати! Всіх до одного!

Я підняв Бужинську сотню Лук’яна Сухині, тоді сколотив увесь Чигиринський полк, і вже другого дня тих дванадцятеро, що напали на пасіку Яременка й ухопили моїх двох козаків, упіймано й припроваджено до судді генерального Зарудного. Припечені козацьким залізом, вони недовго й мовчали і сказали, що підрядив їх сам князь ясновельможний Вишневецький, зібравши в полісу зрадника Забудського і повишкрібавши де ще міг, так що вийшло їх аж триста, і розіслав по всіх пасіках довкола Чигирина, щоб упіймати мене й припровадити до князя, живого чи мертвого.

Гей, пане Вишневецький, не виросло ще те дерево, з якого б зробили труну Хмельницькому!

Гінді мої полетіли по всіх полках і сотнях з універсалами таємними й негайними, всіх чужих велено хапати, де будуть виявлені, і припроваджувати до Чигирина без пролонгації і зволоки. За кілька день всіх посильщиків Вишневецького переловлено, так що мав би я втішитися, мовби впіймав уже й найлютіших своїх ворогів — Вишневецького, Конецпольського і мерзенного Чаплинського, якого король мені так і не видав, попри всі мої домагання ще під Зборовом. Та втіха була мала, стояли переді мною три сотні дрібних зрадників, а найтяжчі вороги лишалися недосяжні і, мабуть, знущалися з мого безсилля і глумилися.

Сих триста посильщиків Вишневецького, аби духом їхнім не паскудити столиці гетьманської, запхнуто до овечих кошар за Погибельними могилами, і я поїхав туди з генеральними старшинами поглянути на зріддя сатани, на зрайців мерзенних, на виплідків і випортків мого нещасного народу.

Я стояв перед ними і мовчав, скарайній128 гетьман, суд явлений і кара втілена, і вони так само мовчали тяжко й принизливо, бо й що могли мовити? Чоловік може говорити тою самою мовою, що й ти, і водночас бути негідником, перевертнем, паскудою і падлюкою. Аби ж то мова рятувала нас од скаламучення душ!

— Що сим зрадникам? — поспитав я свого генерального суддю. — Пустити під шаблі козацькі?

— Не самих їх, гетьмане, — мовив Самійло.

— З ким же в кумпанії? Хіба що з князем Вишневецьким? Та не маєш його в руках.

— Мислю щось іншого. Весь рід цей зрадницький вивести слід. Вже послав я по Україні, аби звозили сюди матерів їхніх, які народили таку нечисть, і дітей, що наплодили сі недовірки.

Смертельним холодом позасвіття війнуло на мене од тих похмурих слів мого судці генерального, і хоч уже здогадався я про його страшний замір, та все не хотів йняти віри, спробував одігнати тяжкий здогад, випросити милосердя не так для тих нещасних, як, може, для самого себе:

— Хочеш, аби поглянули на карання зрадників?

— Сказав же тобі, гетьмане: викорінити рід увесь їхній! І матерів, і дітей їхніх перед їхніми очима понищити, перш ніж самих пустити під шаблі. Аби й на тім світі вже не мали ніяких сподівань.

— Чи не занадто жорстоко?

— А коли хотіли допасти тебе, гетьмане, чи думали про жорстокість і справедливість?

— Винних і скарати. А дітей невинних за віщо ж?

— Щоб не розплоджувалося плем’я негідне на нашій землі. Коли молоді падлюки стають старими, вони стають падлюками ще більшими.

— Що ж скажуть про гетьмана? Проклинатимуть, як Ірода, що побив младенців?

— Народ чистий бути має, гетьмане!

— Всі хочуть очищати Народ і тільки кров’ю, а кров та падає на гетьмана. Чи ти питав мене, замислюючи цю нелюдську кару?

— Суддя не питає нікого. За ним стоїть закон. А предківський закон гласить: зрадників вирубувати з коренем! Ото й усе, гетьмане. А питав би тебе ліпше твій писар Виговський, який бере по сто або й по двісті червоних від кожного універсалу, що пани випрохують у нього, лізучи назад у свої маєтки. І всі ті універсали значаться твоїм ім’ям, а ти ж гадаєш, що не пустив шляхту на Україну. І проклинають не Виговського, а тебе, гетьмане.

Я не мав що відповісти. Хто дає народові волю, втрачає її сам назавжди, стає її рабом довічним. Думки ворушилися в мені тяжко, як конаючі люди, вони стогнали, плакали, проклинали, стікали кров’ю. В моїй землі лилось завжди занадто багато крові. Занадто? Хіба кров конче має литися — аби лиш не занадто? І потечуть кривавії… Чому вони текли через усю нашу історію? Я хотів перепинити ту течію і пролив крові ще більше, після чого (себто після моєї смерті, висловлюючись примітивною мовою історії) потече її ще більше. Так де ж кінець тим рікам, озерам, морям? Висихають води земні, а кров не висихає — клекоче, стогне, вопіє.

А тим часом усе творилося іменем гетьмана Хмельницького — правда і кривда, злочини й кара, милосердя і суд, та тільки милосердя було так мало довкола, ніби воно вже давно вмерло і ніхто його ніколи не воскресить.

За велінням генерального судді рідних отих посильщиків Вишневецького знаходили по всій Україні — на Поділлі, Лівобережжі, в лісах і степах, їх звозили до Чигирина ночами в козацьких луб’янках, аби ніхто не бачив — жінок і дітей, пов’язаних, кинутих на дно возів, прикритих лубом, мовби вони вже неживі. Страту суддя обмислив уночі коло Погибельних могил в тих — таки кошарах, при генеральній і полковій старшині, без вистрелів, самими шаблями. Молоді козаки (бо молоді завжди безжальні) з осавульського охоронного полку за наказом генерального судді кинулися до одної з кошар, де були діти, стали хапати білоголових і чорноголових хлопчиків і дівчаток у довгеньких сорочечках, потягнули до тої кошари, де зібрані були посильщики, а підсудки й писарі генерального суду гукали до посильщиків: «Чия дитина? Виходь, дивись, як і пагону від тебе не лишиться, покидьку!»

І норовили надягнути дітям козацькі шапки, щоб обдурити Господа Бога і саму Смерть, — мовляв, не кров невинна проливається, а вбивають козаків дорослих, які вже нагрішили доволі.

Мертвий місяць обливав страшним сяйвом те, що почалося на землі, нещасні діти, відчувши подих загибелі, рвалися з рук молодих убивць, кричали, плакали, докоряли:

— Не хочу вмирати!

— Татоньку, за віщо?

— Татусю, що ж ти наробив?

Біленькі, мов малі лелечата, м’які тільця, м’які душі, безсилі й безпорадні. Заховатися — нікуди! Провалитися крізь землю — вона не приймала! Злетіти, як пташенятам, — не мали крил! Розповзатися комашками, але ж були людськими дітьми. Люди, помилуйте! Боже, порятуй! А милосердя давно вже вмерло на світі. Бідні діти. Чи ж вони винні? А хіба винен я, що народився в такі жорстокі часи і отримав незносний тягар найвищої влади? Трава росте, щоб її косили, а люди — щоб жити. Діти переживуть усіх полководців, королів, імператорів, убивць сановних і повольних129 непородних.

Я плакав разом з дітьми, не ховав сліз, які текли мені по щоках, плакав над їхньою долею і своєю, а посильщики стояли безладною німою купою, тільки один якийсь гукнув понурим голосом:

— Гей, Хмельницький! Не ти б нас, то ми б тебе!

Мав би я тоді стямитися і загриміти на козаків, на суддів і підсудків, на всіх, хто був довкола мене:

— Стійте! Одпустіть дітей невинних! Дитяча кров до Бога вопіє — нею не можна кривавитись. І жінок відпустіть. Жінки — то народ, а в народу завжди чиста душа.

І я зробив се. А тоді одвернувся і пішов у степ, плачучи. Не хотів дивитися, як брат убиває брата. Хотіли вбити мене ті посильщики? Хіба вони перші? Немає злагоди в народі. Як у кобзі: легше настроїти дві струни, ніж три, щоб згоджувалися між собою. Хіба я взимку не вкоротив шиї Худолієві, який вискочив на Запорожі самозваним гетьманом? У короля Семко Забудський пнеться в гетьмани, тут Худолій сей, в’їдливий, ненависний, запалі щоки, гострі вуса, як мишачі хвости, зненависть до всього на світі, як і в Семка, в того кабаняри товстого, що кнує зради, збирає до себе нездар, нікчем, підлотників, іде проти найкращих синів свого народу, пхається у всі великі битви і скрізь стримить, як гнилий кілок, хоч однаково ж щезне безслідно, як слина на воді. Шкода говорити! Не оддаси свою біду нікому, а жити з нею нестерпно.

Я одвернувся од своїх старшин, од усього, що там було, світ не вміщався мені в зіницях, був затяжкий для очей, вони не витримували його тягаря, те, що досі було легким, не помічалося, входило в мене просто й природно, тепер стало нестерпно болісним, аж я застогнав глухо, так ніби вже вмирав. Покинути сей світ у ненависті? Шкода говорити! Хай терзається тіло, але душу свою не віддам нікому. Душа моя очиститься навіть у стражданнях.

Страшний сміх кобзарський.