Я, Богдан

20

Скільки разів проїхав я цією дорогою! Дорога була як моє життя. Перемірював її малим хлопцем, юнаком, зрілим мужем і в старості, з надіями, в молодецтві, з любов’ю, в смутку, в розпачі і відчаї, у злій рішучості, а тепер — у славі. Слава котилася поперед мене, обезвладнювала ворогів, приводила в трепет і відчай набагато більший, ніж зазнав колись я.

Потоцький, лякаючись надто потривожити старого й немічного архібіскупа гнєзненського, примаса Польщі Мацея Любенського, писав йому: «По золотім спокою, по вільних часах бурхлива tempestas65 і страшні belloram fulmina66 настають. Козаки запорозькі post praestitum67, fidelitas juramentum68, кілька тижнів тому, старшину свою пострілявши і постинавши, з ханом і ордами його всіма поєдналися і проти панства його королівської мосці з стотисячною ордою йдуть і частину війська нашого, почасти для поскромнення бунтів козацьких, почасти для сторожі Запоріжжя послану, в полях під Жовтими Водами облягли».

Не написав про те, що вже його військо «почасти» розгромлене, зате брехав про якусь стотисячну орду, забувши про високу гідність гетьмана коронного. А до канцлера Оссолінського хоробрий цей вояка посилав з — під Корсуня і геть розпачливе писання: «З такою малою горсткою війська протистати поганській силі і хлопському бунтові, котрого жатва многа, — нема що й думати. Коли ваша милість не порадиш королеві мудро роздуматися над сим — actum de republica (кінець державі)».

Не було в мене гідних супротивників! Казали, що король сам хотів їхати на Україну і втишити бунт, пустивши козаків на море. Та на море ми готові були кинутися колись у відчаї і безнадії, бажаючи хоч чимось заявити світові про себе. Тепер не мали такої потреби, бо перед нами лежала вся земля рідна, яку мали визволити від рабства.

Народ весь піднявся, і хто б міг його спинити? На сім боці Дніпра товкся десь під Корсунем з надією корони — кварцяним військом — пан краківський Миколай Потоцький, а на Лівобережжі розпускав пір’я український магнат Єремія Вишневецький, готовий кинутися на поміч Потоцькому, зубами гризтися за свої маєтності. Ще один магнат наш питомий, премудрий Адам Кисіль, автор жорстокої сеймової ординації 1638 року, вже почав снувати свою павутину підступів і підлот, в яку хотів заплутати і мене, і все військо наше, і всю землю.

А земля ж була неміряна і люд нелічений. Ще колись католицький біскуп Києва Юзеф Верещинський писав, що Україна є довша і ширша, ніж Польска Мала і Велика, а друкував се в Кракові у Анджея Пйотрковича. Пани й корона знали лік своїх підданих, і на мої часи, як то стверджувано, налічувалося люду в Речі Посполитій мільйонів з дванадцять, з них чотири у Великопольській та Мазовшу, два на Литві, в Пруссії та інфлянтах, а цілих шість лягало на Україну та руські воєводства — ціле море безбереге! І чи важило там, який пан — свій рідний, польський чи литовський, чи він з бородою, чи з самими вусами, чи він віри грецької, чи католицької, або й аріанин? Хіба в 1593 році шляхтич Криштоф Косинський не збунтував козаків, бо в нього відняв Рокитне український магнат Януш Острозький! І чи не загинув Косинський під Черкасами од рук слуг іншого українського магната — Вишневецького?

Українські князі Збаразькі посіли серед магнатів Речі Посполитої таке місце, що один з них, Юрій, вважався свого часу навіть претендентом на королівську корону. Брат його Криштоф учився два роки в самого Галілея; коли гинув я в турецькій неволі, він прибув королівським послом до Стамбула і своїм коштом викуповував з неволі польських бранців, серед них гетьмана пального Станіслава Конецпольського і сина вбитого під Цецорою коронного гетьмана Жулкевського. Дав за них 50 тисяч талярів битих. Може, викупив і мене, або Филона Джелалія, або ще інших своїх братів по крові? Вибирав тільки рівних собі маєстатом і багатствами, не важила кров, не мало значення походження — тільки маєтність! А сам Збаразький прибув до Стамбула в такій пишноті і з такими багатствами, що і в найздобичливіших османців од подиву роти ставали отвором. Многі сороки соболів, дзигарі рідкісні, компас морський в дивній оправі, фляші срібні, пугари золоті, многі тисячі золотих готівкою, шуби золотолиті, дзеркала венеційські, ясписи, білі бурштини, дорогі пахощі для дам з гарему, цінні шахи з слонової кістки, саджені самоцвітами, таці до солодощів, кубки для щербетів, фельджани для кави, хорти подольські для ловів, соколи норвезькі, рушниці з ебеновими ложами, — аж диво брало, як може людський піт переливатися в золото, срібло та коштовне каміння і як можуть марнувати працю людську отакі марнославні княжата.

Ні навчання в європейських університетах, ні скарби многі, ні розкішні кам’яниці в Кракові не намножили слави князям Збаразьким, великий рід їхній зник, кості залягли в Краківському мавзолеї домініканів, волості забрали Вишневецькі, що мали в жилах своїх теж кров українську, ще й пишалися цим неабияк, хрупостіли предківськими кістками; похваляючись походженням, і без жалю проливали кров свого народу; хоч жили на цій землі, але всіма змислами тягнулися, на захід, до панства польського, до магнатерії католицької, аж поки останній з Вишневецьких Єремія і сам покатоличився і тепер заворушився у своїх Лубнах, щоб кинутися на поміч Потоцькому під Корсунь.

Не було в мене гідних ворогів!

Потоцький заярювався коло молодих пань та тягом заливався горілкою, пильнував більше чарок і шкляниць та жіночих подолків, ніж добра Речі Посполитої та гідності свого зващія гетьмана коронного, яке отримав недавно, діждавшись смерті старого Конецпольського. Не виграв жодної значної битви за своє життя, прославився. тільки розправами кривавими над козацтвом і за це тепер отримав становисько, найбільш ціноване в короні, бо довічне. Дозгонність уряду гетьмана коронного встановив король Стефан Баторій. Не лякався чужої величі, вмів знаходити й добирати людей, так наблизив до себе видатного мужа державного Яна Замойського, зробив його великим канцлером, а тоді за взяття Полоцька і облогу Пскова в час війни з Іваном Грозним домінував Замойського ще й коронним гетьманом, встановивши довічність того звання. Цей привілей, встановлений у Воронцю на землі московській, згодом мав завдати чимало клопоту королям, бо після Замойського та Жолкевського не було на цім уряді мужів значних, хоч жорстоких та бутних і не бракувало. Гідність гетьманська не давала місця в сенаті, але військо тепер вимкнуло з — під руки короля, якому лишалося посполите рушення, що скликалося лиш за згодою сейму. Опріч того, довічність звання гетьманського ставила такого чоловіка навіть вище за короля, бо й того могли здетронізувати, гетьмана ж великого — ніколи.

А достойник, якого не можна здеградувати, опиняється поза впливами, отже стає понад законом. Беззаконністю відзначався вже старий Конецпольський, Потоцький живився нею, як хробак яблуками, та на тому й кінчалися всі його таланти. Брутальність і беззаконність — то ще не здібності.

А Вишневецький? Увійшов до історії завдяки Хмельницькому. Його ім’я розславила перелякана шляхта, що захоплювалася кровожерністю Вишневецького, та ніхто не міг сказати, чим же прославився, окрім жорстокості, цей чоловічок марний, з мізерною постаттю, дрібним обличчям, з маленькими, хижими, немов позиченими очицями. Найліпше відзначався під чужою командою. Малі здібності, малі задуми, тільки жорстокість велика, а так — ницість і нікчемність. Жодної промови в сенаті, гідної уваги, сама патетика, пуста пиха і марнослав’я без меж.

Не засвітили розумом у тих місцях, де грасував колись багато літ пан Станіслав Конецпольський, ні Потоцький, ні Вишневецький. Потоцький розділив своє військо на три частини, мовби для того, щоб полегшити мені його розгром. Вишневецький, маючи свого дворового, добре навченого і озброєного до зубів війська удвічі більше, ніж було в мене на Жовтих Водах, дуже довго збирався йти на поміч коронному гетьману, а коли скинувся, то побачив, що всі дуби й човни на Дніпрі попалені, а береги обсаджені козацтвом аж до Києва. Тож і не з поміччю до Потоцького тепер біг найясніший князь український, а втікав з своїх Лубен до Трубежу, лісами й болотами, поза Чернігів і переправився через Дніпро аж за Любечем, під Брагином, щоб устигнути бодай до своїх волинських маєстностей.

Як набулося, так і збулося.

Вже відкрилося мені, що тепер внівець оберну всю їхню таку, здавалося б, могущу силу.