Я, Богдан

8

Який неземний, страх налягає на душу, коли, занурений у справи щоденні, які видаються тобі суттю життя твого, зненацька опиняєшся над отхланню вічності і безнадії, бачачи, як найближча тобі людина поволі й неминуче відходить у позасвіття, замкнена у своєму болеві, як церква покинута, мов самотній острів посеред розбурханого моря. Потойбічний холод проникає в неї, вливається такими потужними струменями, що ніякі вогні земні не здатні вже затримати горіння життя в тілі, ніби квола згасаюча зірка посеред безмежної чорноти небес.

Маєш намір порятувати цілу землю, а тим часом безсилий помогти найближчій людині! Так я сидів біля своєї Ганни, брав її прозору руку, тулив свою обвітрену всіма вітрами щоку до її холодного знекровленого лиця і не міг стримати сліз розпуки і каяття. Ганно, Ганно! Як же це? За твою чистоту, безгрішність і така несправедлива відплата. Ти так щедро дарувала життя, а в тебе життя відбирається без милосердя і без милості.

Ще тяжче мені було від думки, що я зраджував Ганну, мав гріх перед нею, хай ще не здійснений, навіть неусвідомлений, захований так глибоко в серці, що й сам не міг його розгледіти, але вже був той гріх, вже кільчився і мав неминуче прорости, зазеленіти, радісно й буйно нищачи все довкола, розпростуючись пишно і, сказати б, знесамовитіло. Мотря. Мотронка. Роня. Коли заїхав до двору у день свого повернення з Варшави, то першою побачив її. Стояла на ґанку, мовби вичуваючи моє прибуття, мовби ждала там уже багато днів і тижнів, не помічала ні дощу, ні вітру, ні холоду, одягнена абияк, поблискувала сірими своїми очима мені навстріч, притримувала тонкою рукою одяг, який рвав на ній вітер. Стояла, мов гріх втілений. Рука тонка, але округла, вже жіноча, і тіло під завітреним одягом вгадувалося вже не дівчаче, а жіноче. А ще вчора було дитяче. Коли виросло? І як росте тіло жінки? Таїна таїн.

Я відвів погляд від Мотриної руки, дивився на свої руки. Руки для дружніх потисків і для трудів праведних, руки, щоб брати, давати, пестити й карати, руки для шаблі й для пера, для грубості й ніжності. Які ж недоречні вони поряд з тонкими дівочими руками, створеними тільки для любові, вирослими для жаги й пещень.

Зненацька забув, хто я і що я, став перед молодими очима, неначе на оглядинах, сам себе споглядав збоку і був задоволений. Не відзначався вродливістю, зате знав, що маю добру презенцію, шляхетні риси, орлиний ніс, погляд відкритий і сміливий, брови в розльоті, як і думка, легкість слова, мужська постава, лице обгоріло від вітрів і сонця степового, борозни на щоках — сліди дум і пережиттів, сивизна вдарила в волосся — зайвий доказ досвідченості та ясності суджень.

Хлопці мої Демко й Іванець кидали якісь дурні жарти молодечі Мотронці, вона віджартовувалась, а мені здавалося, що дивиться лиш на мене, але не сміє мовити мені бодай слово, і я також розгубив усю свою мужність і мовчав, ніби мені заціпило. Та тут вискочив на ганок Тимко, за ним з виском викотився малий Юрась, я злетів з сідла, одною рукою пригорнув до себе чубату, вже козацьку голову старшого сина, а другою підхопив малого Юрка, а вже й донька Катря йшла до батька, і пані Раїна зродилася мовби нізвідки і розсипалася в своїх шляхетських радощах і захватах, тільки тоді наблизилася й Мотронка, і я впритул побачив її сірі очі під темними бровами, і різонуло мені по серцю страшним болем від давнього — давнього спогаду, ще переяславського, коли такі самі очі з — під таких самих брів дивилися на мене з любов’ю, страхом і надією. Сірі очі під темними бровами. Ганнині очі.

— Де мати? — поспитав я дітей, не бачачи Ганни. — Що з нею?

Ніхто мені не відповів, та я вже й сам знав, і неземний страх опанував мною.

Тепер гладив Ганні помертвілі руки й плакав над її долею і над своєю. Людина вмирає, згасає повільно й невпинно, і не поможуть ні королі, ні Боги, ніхто й ніщо. Де таємниця життя і смерті, тривання й минущості?

— Ой Богдане, Богданочку, — шепотіла мені Ганна, — як же сам зостанешся? Бог врозумив тебе, що ти дав притулок у нас пані Раїні. Вона добра жінка й гарна. Буде тобі господинею і дружиною. Послухай мене, Богданочку, обіцяй мені…

Навіть на смертній постелі не могла прозирнути моя нещасна Ганна в похмурі глибини мого серця, не відчула затаєного, не даровано їй ясновидіння остаточності — такий великий і непростимий був мій гріх.

— Прости мене, Ганно, — попросив я її, —прости.

— За віщо? Хіба ти винен?

Справді, чи ж винен? Що робив досі, як жив, якими потребами, турботами й пристрастями? Чи дав волю серцю своєму бодай раз, чи думав про нього, чи подбав? Чоловік має вишумитися замолоду. Літа цілі молитов та суворого ригору в єзуїтів, два роки лютої турецької неволі зупинили мене, мов коня на скаку, зламалося в мені все надовго, мовби й назавжди, коли ж прокинулася душа, то відчув: не буде тепер мені впину ні в чому! Знав, що й смерть Ганнина не стане на заваді, а може, тільки одкриє мені дорогу до гріха.

Страшні думки і страшна душа моя, та що я мав удіяти?

Роздав варшавські подарунки домашнім, привіз із Чигирина лікаря шляхетського, попросив священика суботівського помолитися за здоров’я моєї нещасної Ганни, а тоді зачинився в своєму покої на кілька днів, нікого не пускав до себе, не хотів бачити. Почувався старим і самотнім. Людина й народжується для самотності, бо хіба не в прихованості й зачинають її і приводять на світ? А живеш на людях, і вони віддячують тобі хіба тим, що приходять на твій похорон. І вже тоді знов здобуваєш свою самотність навіки.

Удень час знищується непомітно, він загублюється між клопотами і дріб’язком, а вночі, коли нікого й нічого довкола, коли ти сам, — час тече, мов ріка, він оточує тебе темним морем самотини, яке плине в безвість з невтримною повільністю і вперто несе тебе з собою.

Куди я пливу, й куди пливемо всі ми? Чи тільки до смерті, чи ще до якогось незнаного берега, де чекає нас утішання?

Не помагало мені тоді ніщо. Ні люлька, ні горілка, ні бандура старенька. Блукав я по світлиці, товкся, мов домовик, до вікон боявся й підійти, щоб не бачити Божого світу, вспокоювало мене хіба що тепле старе дерево дверей. М’яке на вигляд і тепле. Як старий чоловік. Я підтягнув лавку до дверей, сів під ними, обіперся спиною, відчував заспокійливу старість і сухість дерева, а важкі руки мої спочивали на легенькій вербовій бандурі. Так і життя видавалося мовби лагіднішим і не мало кінця.

Чи я складав і співав своє, чи виспівував уже чуте колись про славну перемогу Наливайкову над гетьманом коронним Жолкевським при Чигирині? Тоді я ще був немовлям, лежав у колисці, почепленій ось до такого темного дерев’яного сволока, і, може, самий вигляд дерева діяв на мене, малого, так само заспокійливо, як тепер на старого й тяжко досвідченого.

Ох, у кожного свій Бог і надії свої! Коли Миколай Потоцький втопив у крові останнє повстання Остряниці, то теж посилався на ласку Божу, пишучи в Варшаву: «За ласкою Божою і за щастям королівським поводилося нашим добре кілька разів: багато разів сильно громили ту своєволю, табори їхні міцно розривали, їх самих по кілька тисяч вирубували, але що ж! Як їх одного дня згине стільки, зараз другого — третього дня на те місце прибуває ще більше тої своєволі, що з усіх боків валом валить до них!»

Може, то діда моєї нещасної Ганни розіпнуто на одному з хрестів гетьмана Жолкевського, а на другому діда мого побратима Богуна, якому не помогло й взяте від Господа Бога ім’я. Проти трьох хрестів Жолкевського Наливайко виставив тоді три хоругви козацькі червоні хрещаті з написом: «Мир християнству, а на зачинщика Бог і його хрест!» Як співалося: «У кого хрест, на того й хрест!»

Струни гриміли, співалося само собою, мовби то й не я вже, а доля наша співала, я ж мав почуватися ще самотнішим і безраднішим з своїми клопотами невтоленними і горем близьким, що було ось тут поруч і стояло невідступно і вже шуміло страшною косою, яка стинає все найдорожче і найпрекрасніше.

Холод самотній такий, що не зігрієшся на всіх вогнях світу. Може, й зблиснув би мені збавчий вогонь з сірих очей, та, бач, як мстиво поєднала доля очі Ганнині й очі Мотрончині.

Я відсунувся трохи од дверей, бо щось мені наче муляло в спину. Тільки відсунувшись, почув якийсь звук сторонній, настирливий позаду. Цвіркун у шпарці заворушився чи старе дерево потріскує, всихаючи далі, хоч де вже йому всихати? Не хотілося прислухатися, нічого не хотілося, але звук був настирливий, хоч і кволий, я наставив вухо і тепер виразно почув, ніби хтось шкрябає в двері з того боку. «Хто там? — промурчав я. — Чого треба? Нікого не хочу бачити!» Але воно шкрябало далі, мов Дух Святий або домовик. Тоді я відкинув лавку і смикнув до себе двері. Випустив бандуру з рук, відхитнувся. Кров уся з мене впала кудись униз, провалилася крізь мене. Не міг ні ворухнутися, ні дихнути.

За дверима стояла Мотронка. Стояла переді мною, мов гріх втілений.

— Батьку, — мовила тихо, — ви так гарно співали, так гарно… Я хотіла послухати.

— Я? Співав? — здобувся я нарешті на слово. — Тобі здалося, дитино. Хіба я годен співати?

— Так, як ви, ніхто…

Але договорити не встигла, бо надбіг Тимко, з ласкавого брутальністю відіпхнув її, затулив од мене, не пробуючи притишити свого дужого голосу, гукнув:

— Он ба! А я нишпорю, а я нишпорю! А вона ба де!..

Гарний козак виростав, шаблею рубався з обох рук вже й незгірше за мене, грамоти навчав я його разом з Мотронкою і моєю Катрею, затягаючи в Суботів найліпших навчителів, яких міг роздобути в сих краях, а лагідності в душу, бач, не зумів я синові внести. Грубий був і брутальний навіть перед батьком рідним.

Не хотів я дорікати Тимкові за його поведінку недоречну, та й не мав на те часу, бо й ще одна людина з’явилася, щоб порушити мою самотність, а може, слідом за Мотроною та Тимошем, так що й не збагнеш, хто кого вистежує, хто кого оберігає. Нечутно з’явилася пані Раїна, стала віддаля, мовчки дивилася на нас трьох, мовчки і не без радості. Де троє, там немає гріха. І нічого немає. Окрім хіба що зненависті. Та про це тоді не думала ні пані Раїна, ні я, і ніхто з нас.

А треба було б думати, ой треба! Тільки дурні тішать себе думкою, ніби знають усе про людей. Людина — незбагненна. Недаремно древні вперто повторювали: пізнай самого себе, пізнай себе! Я ж, лякаючись зазирнути собі в серце, не пробував зазирнути в душі своїх близьких і згодом мав жорстоко розплачуватися за таку легковажність.

Тоді я не чув і не бачив нічого, окрім темного поклику жаги, який низько виплодився в мені і з нездоланною яросною силою вів мене за отими сірими очима під темними бровами, і хоч я знав, що не повинен був піддаватися, що це злочинно й ганебно, я не міг противитися, я відкинув усі докори сумління, я йшов сліпо й слухняно, і вже не був у себе на хуторі в Суботові, не був у своєму чаєі, перенісся на багато літ назад і на відстань незміряну опинився в замкненому кам’яному дворику, обнизаному внутрішніми галереями, на які виходило безліч дверей од вузьких келій, і одні двері були мої, і келія була моя в отців—єзуїтів, з моїм твердим ложем, з столом і книгами, дозволеними й забороненими, в яких я разом зі своїм наставником Мокрським шукав пророкувань, як шукав їх у небесних знаках, в травах і деревах, в голосах людей, пробував тлумачити власні сни, вгадувати долю з допомогою хіромантії, вчитувався в таємничі тексти псевдо — Йосифа, розбирав абеткові ключі псевдо — Даниїла, трактат Артемідора Ефеського, «Clavicula» Соломона. А тоді кидав усе, знесамовитіло вдивлявся в сутінки світу, в яких клубочилися дияволи, а з — за них поставала жона з тугим лоном, високими персами і тілом, що пахне марципанами, і я летів у темряві до єзуїтської фурти, яку стеріг вірний Самуїл, і рвався за фурту, за Полтву, де зелений дух трави ї могутнього життя. І цей дух пойняв мене й тепер, він був мов диявольська мана, наслана на мене в таку тяжку хвилину, щоб до кінця звідав я жах прокляття, каламутну жагу, бридливість до себе, межу страждань. Я відчував, що тону, гину, Зраджую себе, й Ганну, і все святе, але не мав сили збороти смертельну спокусу й ринувся в гріх явний чи тільки уявний, в шепоти й зітхання, в плотські стогони й палкі обійми. Яка марнота! Стогони любові були стогоном вмираючої Ганни, молоде тіло, яке я обіймав, було тілом Ганни, її стегнами, її грудьми, її шиєю.

Я струснув з себе наслання, здолав чари, вирвався на волю, знов запрагнув діла великого, де був рятунок і для моєї змученої душі, й для землі моєї. Тільки у великому ділі порятунок. Душа чиста, мисль жива, і серце невинне.

Гукнувши вірного Демка свого, звелів сідлати коней і поїхав до Чигирина.

Осінь того року не мала кінця; Лила дощі, розвішувала між небом і землею тумани, вводила в оману дерева, трави й злаки, все зеленіло, озимина густо кущилася, здається, навіть птахи ще не всі полетілиу вирій, все змішалося в світі людському й Божому, і хто там міг дати раду в такій каламуті?

Мало не милю треба було їхати від Суботова до Чигирина величезною гаттю, що тяглася понад ставами, болотами, островами, вздовж багнистого допливу Тясьмину. І в гарну погоду в цих місцях подорожній здригався од страху, а о цій похмурій порі навіть мені ввижалося слизьке гаддя, що пнеться з боліт і трясовиськ, і щоразу вчувалися моторошні гуки, так ніби подавала голос сама нечиста сила.

Та хоч яка кругом пустиня, милосердний Бог усюди над чоловіком.

Я їхав до шинку чигиринського ревдаря Захарії Сабиленка, де мав спіткати когось з довірених козаків, через яких подавав вість до своїх у плавнях. Надумав прикликати до Чигирина писаря свого Самійла, який, власне, був молодшим після Степана Браславського писарем на Січі, але то для прикриття, насправді ж писарював Самійло для моєї потаємної Січі. З ним мав я порадитися, як нам вестися, коли стало відомо після перемов з канцлером коронним і послом короля Франції. Тверде життя давно вже призвичаїло мене ховати свої справжні заміри під машкарою згідливості й позірної байдужості. Я мав переконання, що на світі, надто в політиці, годі інакше жити й чинити, тому доводилося вдавати з себе простодушного, безпретензійного чоловіка, грати в непомітність, що сягала часто анонімності, і виходило так, що моє ім’я загублювалося в сум’ятті подій і, власне, майже ніколи досі не спливало, не було простежено в реєстрах історії, я значився або просто «козак», або «скрибент», коли ж довелося чи не вперше поставити свій підпис, то був то підпис тяжкий і ганебний — під Боровицькою субмісією і змити його можна було хіба що кров’ю панською. Ось уже кілька років ішов я до цього з дикою впертістю, з шаленством, яке насилу міг стримати, але й з розумною зручністю й оборотистістю в усіх своїх ділах. До мене горнулося все, що тільки жило, а я до часу не міг об’явитися всенародно, мав затаюватися, заганяти в найглибші глибини серця свої заміри, споглядаїочи, як Конецпольський з Потоцьким налягають на козаків уже й на Запорожу, нищать Україну, мабуть задумуючи саме наше ім’я козацьке викорінити або й увесь народ із землі зігнати.

Тепер же виходило, що наміри мої відкриті передчасно. і не друзями, а ворогами, до того ж найвищими. Як тут повеетися? Хто порадить і зарадить, коли сам не спроможешся найвищим напруженням розуму й волі. Нападати? Передчасно. Захищатися? А як і чим? Третього ж не дано, люди або нападають, або захищаються, навіть схимники в печерах усамітнюються, захищаючись, боронячись од світу, од спокус, од диявола.

Коні наші чалапкали по багнюці, ледь просуваючись по заболочених вулицях, хоч і брали ми з Демком попід самими тинами, по згорбках, вишукуючи бодай трохи сухіші місця, хоч яка вже там сухість серед цих потопів. Багнюка стояла така, що ніщо живе не могло, здавалося, й виткнутися з дворів. Калюжі розпливалися морями й озерами, вулиці стали мовби руслами для дощових рік і вливалися в площі, де вода стояла потопом. Шинок Сабиленків був на площі чи не найбільшій, поставлений так, щоб можна під’їхати до нього зусібіч, не загороджений і не обгороджений, тільки з одного боку запобігливий шинкар поставив не знати для чого шматок міцного тину з високим пакіллям над ним, і тепер саме до того тину простувала якась невиразна постать — козак не козак, шляхтич не шляхтич, просто п’яний чоловік, і не з простих, а маєтний, бо одяг мав на собі дорогий і зброю показну, та й тушею відзначався хіба ж такою. Брів од шинку, сказати б, як свиня нескребена, мірився до того тину, а вухом попереду поводив, мовби слухав, послухав, чи не судить його де козак або мужик, не сміється — насміхається. Нас іще й не бачив, бо мірився до того звабчого тину, врешті допався до нього, вхопився за один з кілків, що стирчали зверху, перевернувся спиною, вхопився ще й за другий кілок, широко розметуючи руки, і тепер став мовби розіп’ятий на тому Захарковому тину п’яний великомученик — ні відірватися, ні зворухнутися, широкомордо втупився на нас з Демком, що наїжджали на нього, пустив з Вузьких, як у татарина; очиць хитрий усміх, дошкульно — тихим голосом мовив мені навстріч:

— Гей, пане Хмельницький, де ж то ти бродиш — блукаєш, а що в тебе за спиною діється, то й не знаєш.

Я натягнув повіддя, пильніше продивився до того козака — некозака, впізнаючи його, але не впізнав.

— Я тебе не знаю, — сказав йому, хоч і негоже було встрявати в балачку з пияком.

— А я тебе знаю, — засміявся тихо й дошкульно, як і говорив, козачина. — Хто ж не знає пана Хмельницького! Я ж Семко Забузький альбо Забудський, бо забуваю, що мені треба, і міцно пам’ятаю те, що не треба.

— Не чув про тебе, — сказав я так само неприязно.

— Та де тобі, пане Хмельницький! Ти на Січ та з Січі, до Варшави та з Варшави, а я собі то на Донець, то на Остер, то Валуйку звоюю, то на бродах когось вловлю. Ти про нас і не чув. Та й що ти чув? Ласка королівська на тебе падає, на погреб королеви їздив, а чом ти, простий сотник, а не пани полковники та осавули? Чом не осавул полковий Роман Пешта і не Осавул генеральний пан Барабаш, мій сусід черкаський? Я питаю: чом? А ти не вмієш відповісти, пане Хмельницький. Бо хто ти є? Простий сотник, хоч колись і був писарем військовим генеральним. А може, ти й тепер не простий сотник, а щось більше? Га? Не скажеш, а я скажу. Бо Семко Забузький нічого не забуває. Може, ти хочеш, аби тебе й гетьманом викрикнули? Тоді й мене покличеш. Скажеш: пане — брате Семку, подай свій голос чесний за мене грішного. А Пешта не подасть. І Барабаш, мій сусіда черкаський, не подасть, хоч він і твій кум. Бо що? Лічать себе благородними… А бл… благородство не в тім, щоб говорити про бл… благородство, а самому бути свинею. Ось я впилий і в багнюці, як свиня, а душа в мене чиста, як сльоза. Твій же Пешта в оксамитах та в шовках, а душа мов хлів… А я все знаю… Я — все, пане сот… Вони ж зазд… др…

Я вдарив коня. Гидко було слухати п’яне варнякання незнаного мені Семка. Вдерся його дошкульно — тихий голос у мої тривоги так зловісно, що хотілося заткнути вуха, щоб не чути, втекти світ за очі від цього опецькуватого козачини, в марному сподіванні, що ніколи не відклеїться він від Захаркового тину і так висітиме тут до кінця світу.

Я входив до шинку, Захарія, трусячи сумним своїм довгим носом, летів мені назустріч, щоб мерщій зняти з мене мокру кирею, гукав про велику свою радість бачити в себе пана сотника, а мені аж тепер стало страшно, бо зімкнулося в моїй свідомості щойно почуте від п’яного Семка і те все, що чув у Варшаві од графа Де Брежі і пана Оссолінського, і тепер уже не Забузький розіпнутий був посеред заболоченої площі на високому тину, а я сам висів на хресті, піднятому над усією землею, і не було у мене ніяких таємниць, все відкрилося, хтось зрадив мене і моїх товаришів, і де тепер наш порятунок?

Самійло Прибув по першому снігу. Привіз з собою дивний дух волі, весело наставляв на мене татарські свої вилиці, жартівливо питав: «І промовив Самуїл до Саула: нащо тривожиш мене? Нащо викликав?»

Я розповів йому про свої побоювання, про свій ляк перед викриттям, але він не зважав, правив своє: «Ситі хліб свій заробляють, голодні святкують, неплідна сім разів рожджає, плідна яловіє». Хочуть, щоб козацтво показало себе на французьких полях битевних? Хай поглянуть…

— Чи ще мало воно показувало? Не про те йдеться. Не знаючи нашої сили, хочуть виманити нас із землі нашої, щоб згубити на чужині, а самим звільна фасувати на Україні, вже й так без міри покривавленій, копитами зораній. Від мене вимагають без натиску, але твердо, так що бачу вже: не відступляться. Сам канцлер коронний Оссолінський вів зі мною мову про це.

— А король? — поспитав Самійло.

— Король усунувся. Не прийняв мене, щоб не дати обітниць ніяких. Та хіба його коли — небудь зв’язували обіцянки? Як легко їх давав, так легко й ламав. Честь його скільки разів закладено, а чи викуплювано бодай один раз? Шкода говорити!

Самійло був розважливіший за мене.

— А пошлемо їм молодих наших лугарів та охочих, самі ж зостанемося тут. І ти, Зиновію, взявши з собою молодших старшин, як Сірко та Солтенко, уклади угоду й повертайся. За тобою не поженуться, бо ж зостанешся сам, а хто те знає, що й усі ми зостанемося? Коли ж і далі вивідачі тривожитимуть панські вуха, то бийся тоді вже впрост до короля самого, мовляв, ваша величність, козаки хочуть іти за короля проти панів, які його не слухають і проти його волі гнітять козаччину. Хіба не дивувався він, коли сказано йому про утиски після ординації тридцять восьмого року? Мовляв, не знав, які саме права і вольності козацькі, котрих їм не відбирав, а велів тільки привести до слушного порядку.

— Хоче вдавати хитрого лиса, — сказав я без поваги, — а в самого тільки хитрощі облізлі, як хвіст у старого лиса.

— Вважає нас дурнями, а ми йому свій респонс: мовляв, хочемо стати захисниками його величності, бо ж чули вже, що хоче його величність утекти од шляхти, яка намірилася його отруїти, і приїхати в наш Печерський монастир. То хай ще, а ми станемо за Нього стіною…

Самійло заспокоїв мене, а більше впокоїло тихе сидіння зимове на хуторі. Навіть Ганні мовби покращало, і хоч з постелі вона не підводилась, але мала силу говорити і все хотіла повернутися до тої своєї мови про моє майбуття, але я забобонно наставляв на неї руки, закликаючи не тривожити духів.

Несвідомо уникав Мотронки, лякався її чару, і вона, мовби вичуваючи мій стан, теж трималася обережно й наполохано, але раз не витримала, і коли я повів до водопою свого улюбленого коня, вона вискочила з дому, випереджаючи, мене, спустила відро до криниці, а сама блискала мені навстріч своїми очиськами, що на морозі стали мовби ще сірішими й хижішими.

— Вибігла й не одяглася як слід, — сказав я, — змерзнеш.

— Не важить! Поможу вам, батьку.

— Поїти коня — діло козацьке, а не дівоче.

— А може, я теж козак!

— Коли козак, то маєш скакати на коні, — посміявся я.

— І поскачу! Он якби в степ, у сніги отак поскакати!

Дивилася на мене так, що я весь стерп.

— Може, й удвох би поскакали? — спитав чужим якимсь голосом.

— Чом би й ні!

— Коли ж хочеш?

— Хоч і сьогодні!

Чорти прителюдцили пані Раїну. Чи підслухувала, чи здогадалася, чи винюхала. Прискочила до криниці, бігала від мене до Мотронки, зазирала нам в обличчя, ловила наші погляди, вгадувала слова.

— Про що ви тут? А мене забули? Я теж!

— Що тобі? — майже вороже мовила Мотронка.

— А ви про що? — не відставала та.

— Хочемо з батьком поскакати в степ.

— В степ? Там же орда. Під Чорним лісом коней пасе цілу зиму.

— Нам з батьком орда не страшна.

— Не страшна? Тоді йяз вами. І я! Не відпущу вас самих. Поїду з вами!

Я зауважив, що пані Раїна не вміє їздити верхи. Це викликало цілий вибух.

— Я? Не вмію верхи? Я шляхетська жона! Я не на таких конях їздила!

— Одне їзда шляхетська, а що інше — козацька. Мотронка вже по — козацькому навчена, вона й від орди, коли що, зможе втекти, а пані Раїна хіба що покрасуватися може на коні, а цього не досить.

— Тоді в санях, — не роздумуючи, заявила пані Раїна. — Ми всі вмістимося в санях, і це буде мила прогулянка! Шкода, що пані Ганна нездужає, а то взяли б і її…

Так мусив я запрягати козирки. Був за машталіра, сидів обважніло на підвищенні переднім, потиху попускав віжки, коні несли в засніжений степ навпростець, збитий сніг з — під копит стукотів у передок саней, сани заносило, іноді мало не перекидало, пані Раїна захоплено звискувала, аж я озирався через плече, побоюючись, щоб не випала вона в замет, і щоразу натикався на сірі Мотронині очі. Мотрона сиділа мовчки, дивилася прямо, непорушно, ненависно. Кого ненавиділа — матір чи мене? Хто ж то знав. Сказано ж бо, що Бог, створюючи пророка, не знищує людини. Я зоставався людиною в усьому.