Я, Богдан

11

Прибув до Варшави з Черкас знайомий шляхтич, довго не міг знайти мене, врешті знайшов і повідомив, що на хуторі моєму в Суботові вчинено погром. Підстароста чигиринський пан Чаплинський з своїми людьми налетів на хутір наїздом, розметав чотириста кіп збіжжя, зібраного на гумні за декілька літ, повитоптував усе засіяне на нивах, позабирав худобу, коней і овець, ще й грозивея домашнім, Що вижене їх геть силоміць і не чинить того без господаря, бо хоче виганяти всіх з самим паном дому Хмельницьким.

Так блукала лиха доля по моїй землі і приблукала й до мене самого. Що є доля? Промисел Божий, гра сил дияволічних? Люди бувають страшніші за Дияволів. Вони і є твоєю долею одноконечно і, може, й не самі люди, а лиш їхня захланність і ненажерливість. На схилі віку пущено мене старцювати. Мій хутір лежить у грузах, як лежав колись тихий хутір Золотаренків над Россю, як лежала мало не вся моя земля.

Коли прийшло таке лихо на неї, чи справді, шукаючи порятунку від монгольсько — татарської сили, прихилялася добровільно то до литовських великих князів, то до королів Речі Посполитої? Що шукала, і що знайшла, і що ми знаємо про початки? Відаємо все про греків, відомо, що принагідно казав той чи той римський імператор, а історія землі рідної лежить занедбана, заростає будяками та чортополохом, тільки вітри свистять над віками, мов татарські шаблі. І вже не простежиш тепер тої грані, де зіткнулася голуба кров шляхетська і наша кров, чорна, як земля, на якій живемо справіку; не назвеш того дня чи року, коли потягли вельможні зайди в препишну трав’яну чорноземлю, яка була, мовляв, нічия — res nullis, неміряна й дика, і як стали здобувати собі багатства й гідність після слів короля: «Бив нам чолом імость і просив, щоб його Обдаровано, а ми, пам’ятаючи його послуги, даємо…» І краялися споконвічні козацькі займища, називалися пустинями краї, залюднені ще при скіфах, обставлені городами при великих князях київських, на сеймах пани гукали: «Як то, що лузитани й нідерляндяни посягали антиподів і Новий світ, а ми й досі не здолаємо залюднити такого близького і плодючого краю і знаємо сей край менше, ніж знають нідерляндяни Індію».

Вважалося, що огромні обшири степів належали тільки Богові і Речі Посполитій. І Зигмунд Старий, і Зигмунд Август, і Стефан Баторій, і Зигмунд Третій, батько нинішнього короля Владислава, роздавали мою землю тільки на тій підставі, що в них, мовляв, «просили», і хто тільки не поосідав на цих землях, користуючись розбишацьким правом jus ргішцш occupandi, себто хто перший захопить.

Князю Олександру Вишневецькому в році 1590–му надано «пустиню ріки Сули за Черкасами». Року 1591–го князю Миколаєві Рожинському надано «пустиню над ріками Сквирою, Раставицею, Унавою, Ольшанкою і Каменицею». Року 1609–го Валентієві Олександру Калиновському надано «пустиню Умань і во всіх її урочищах».

Надано, надано, надано. Так моя земля стала займанщиною для наїздів, а народ на ній — лиш гречкосіями, броварниками, погоничами, пастухами, кашоварами, лугарями, комишниками, збігами, безіменний і безправний, а над ниц гриміли імена вельможних родів Острозьких, Збаразьких, Заславських, Вишневецьких, Потоцьких, Конецпольських, Калиновських, Рожинських, Замойських, Любомирських, Даниловичів, і кожен намагався випхатися поперед іншого, перевершити всіх інших своіми багатствами, не вдовольнилися старими панськими своїми кублами, хапали один в одного, терлись коло королівського боку, щоб виканючити собі в державу ще шмат коронних земель. Ще за моєї молодості найбільшими магнатами були Острозькі, які орудували чотирма величезними староствами, маючи в майораті свого роду 80 городів і містечок і 2760 сіл. Коли в 1620 році вмер син Костянтина Острозького Януш, після нього зосталося 600 тисяч червінців, 400 тисяч битих талярів, 29 мільйонів золотих іншої монети, 30 бочок ламаного срібла, 50 цугів коней, 700 верхових і 4000 кобил, нелічено рогатої худоби й овець. На землях князів Замойських жила половина українського козацтва. Вишневецькі захопили мало не все Лівобережжя і безжально витісняли звідти всіх своїх суперників. Платили по два гроша крулевщизни за кожного хлопа — ото й уся залежність від короля. Пишучи до монарха, називалися не підданими, а тільки вірними порадниками. І вже не вони тепер запобігали королівської ласки та щедрот, а сам король, гостюючи то в того, то в того магната, ждав, окрім високих гонорів для свого маєстату, ще й багатих дарунків для підтримання того маєстату. Через те в короля не могли знайти справедливості не те що прості, немаєтні піддані, а навіть вельможі, коли опинялися на шляху у вельмож ще більших. У всіх на пам’яті ще була суперечка за місто Ромен між маршалком нацворним Казановським і Єремією Вишневецьким. Хоч Казановський володів Роменом згідно з королівським привілеєм і хоч вважано його улюбленцем Владислава, Вишневецький збройною рукою захопив місто, коли ж покликано його до столиці й поставлено перед королем, то Єремія привів до Варшави своє приватне військо і грозився, що звелить вдарити оружно на панів сенаторів і на сеймових послів, а свого допнеться. Так і лишився він хазяїном Ромен, давши відступного Казановському. Тепер у Вишневецького, який хотів лишитися самочинним господарем усього Лівобережжя, кісткою в горлі ставали Конецпольські, що мали свої добра на землях королівських понад Дніпром. Чотири роки тому Вишневецький і молодий Конецпольський Олександр пошлюбили сестер Замойських, доньок покійного канцлера коронного Томаша Замойського. Єремія взяв красуню Гризельду, Конецпольський її сестру Йоанну Барбару. Родичання не стало на заваді Вишневецькому в його захланності. Він заявив про своє право на сорок міст лівобережних, про які старий Конецпольський твердив, що вонгі закладені на грунтах Речі Посполитої і належать до староства Переяславського, якого він є нині державцем. Вишневецький зробив збройний наїзд на міста Гадяч і Хорол, що належали до маетностей Конецпольських, і захопив їх під свою руку. Конецпольські ж тим часом розпростирали загребущі свої руки на Правобережжі. Старий Конецпольський ще в 1633 році купив у Христини Зубриковської—Корженьовської землі по Тясьмину з городами Мліїв, Орловець, Сміла, Балаклій, Городище, Жаботин, частиною Медведівки, а рік тому купив у пана Кохановського Лебедин з урочищами. Молодий Конецпольський вже сімнадцятилітнім призначений був корсунським і чигиринським старостою, володів Корсунем, Стеблевом, Чигирином, Криловйм, Лисянкою, Звенигородкою з безліччю сіл, слобід і хуторів. Після одруження з молодою Замойською Олександр Конецпольський приїхав до Чигирина, щоб показати жоні свої маєтності й дістати шлюбні дарунки від козаків. Він вельми здивувався, довідавшись, що мій хутір у Суботові не належить до його земель, бо дарований був ще моєму батькові в спокійне володіння.

У новому палацику, відбудованому для нього послужливим підстаростою Чаплинським, Конецпольський з молодою жоною влаштовував бали для панства, яке з’їздилося з околиць поблизьких і далеких, нас же, козаків; коли й допускав перед очі, то хіба що для того, щоб висловити нагану або немилість. Так покликано й мене і при череватому панові Чаплинському недвозначно сказано, що Суботів належить до мліївського «ключа». Я спокійно відповів, що про це нічого не мовиться в мліївських привілеях, бо старі мліївські привілеї у наших руках бували, добре знаємо, поки ці ґрунти сягають.

— Гаразд, пане Хмельницький, — втрутився той мерзенний Чаплинський, — а як пан володіє тою землею?

— То є спадщина по моєму вітцю.

— А чи має пан на ту землю акт надання і королівське підтвердження?

— Земля дарована була сотникові Михайлові Хмельницькому гетьманом Конецпольським за вірну службу короні.

— Михайлові ж Хмельницькому, а не Зиновію.

Тоді Конецпольський відпустив мене, власне, ні з чим, погрався тільки, мов кіт з мишею, показав свою силу і право, а я мав мовчки зносити зневагу, почуватися карликом поруч з цим пещеним гетьманичем тільки тому, що він уже з сімнадцяти літ староста, з двадцяти п’яти коронний хорунжий і щоразу тримав над королем прапор державний Речі Посполитої в час найбільших торжеств, я ж простий собі сотник, трохи писар, трохи ще щось. У дитинстві, може, воно було трохи інакше. Конецпольський був пещений нікчема, а я козацький син, зучений до життя твердого й жорстокого, в чистім полі я. б його зім’яв і підім’яв і тоді, та й тепер, хоч і старіший був на два десятки років. Але згодом Конецпольський ріс десь під шляхетськими небесами, кілька років був у Франції, набираючись там пихи й пишноти, тепер став спадкоємцем добр незліченних і став геть недосяжний для мене і для мого Бога, його небеса дивним чином опинилися вище нашого неба, нависли над нами як загроза знищення остаточного.

Мій Суботів погромлений, а з ним понищена і моя душа. Я почувався на краю отхлані. Мовби вже й не жив. Золоте дзвеніння бджіл, спілі груші, сіно в покосах, деркач снує свою пісню, і пугукає край лугу пугач уночі. А я вмираю. На ніщо здалися всі мої труди, пропали всі намагання, пішли в пісок високі наміри, підрубано мені корінь, відібрано всі надії. Як сказано: вся трудна, вся должна, нічтоже полезно.

Але я мав жити! Не миритися з жорстокою долею ні лицем, ні поведінкою. Я готовий був покликати всі сили небесні й пекельні, всіх відьом, вовкулаків, упирів, нечистих. Боротись, змагатися!.

Поки король не відбув до Кракова на коронацію королеви, я мав пробитися до нього з своїм болем і своєю справою.

Король, втративши надію схилити своїх сенаторів до війни, вдарився в розваги і влаштовував одне за Другим пишні весілля для своїх придворних. Видав Констанцію Опацьку з фрауциммеру королеви за придворного шляхтича Марціна Московського, тоді одружив доньку королівського кравчого Даниловича — Гелену з старостою крепицьким Тарновським, про якого казано, що має не всі клепки в голові, а в самий день святого Яна відбулося ще одне весілля: за старосту кременецького князя Чарторийського видано німкеню Розіну фон Екенберг, улюбленицю вмерлої королеви, а ще більше, мабуть, самого короля. Там канцлер коронний Оссолінський посварився мало не до шабель з підканцлером Лещинським (до поєдинку справа, здається, не дійшла тільки тому, що Лещинський мав біскупський сан), і хоч назавтра король примусив їх у своїй присутності подати один одному руки, але Оссолінський, ображений за таке приниження власної честі, не пішов більше на учти, а взявся до справ, виказуючи свою вірність обов’язку і вітчизні. Я не знехтував такою нагодою і, скориставшись з своїх давніх (та й недавніх) знайомств при дворі, став перед очі пана Єжи з своїм нещастям і своїм обуренням.

— Але чим можна зарадити пану Хмельницькому? — подивувався коронний канцлер. — Хай пан звернеться до асесорського суду.

— Не поможе, бо на Суботів не підтверджено інтромісії. Гетьман коронний, який надавав батькові моєму ґрунт, тепер мертвий, а молодий Конецпольський хоче відібрати в мене землю. Порятуватися міг би я хіба що королівським привілеєм.

— Його величність вельми прихильний до пана Хмельницького, — поважно мовив Оссолінський.

— На жаль, пане канцлере, прихильність тим часом прихована і потаємна. Я ж думаю: навіщо затаювати королівську ласку? Доброчинства Божі й королівські слід всіляко розголошувати.

Оссолінський одразу вчув у тих моїх словах погрозу.

— Що пан собі надумав! — злякано зашепотів він. — Всі ті мови про війну на морі і привілеї його величності мусять до деякого часу лишатися без розголосу.

— Пане канцлере, а я у відчаї страшному. Готов утопитися в морі, ніж отак мучитися далі! — вигукнув я.

— Нащо пан так мовить? — спробував він мене заспокоїти. — Кожен мучиться по — своєму. Тому довкіл нас повно великомучеників і маломучеників.

— Що б же сказали леви Колізею, а що їхні жертви? гірко посміявся я. — То чи обіцяє мені пан канцлер коронний екзорбітанцію26 його величності в моїй тяжкій справі?

— Спробую зробити для пана Хмельницького потрібну субституцію, але хай тільки пан заспокоїться.

Король прийняв мене між двома учтами, був добрий і безтурботний, вручив мені привілей на Суботів, а тоді ще й подарував коштовну шаблю, мовби хотів нагадати свої слова про те, що права слід здобувати збройною рукою, а не папером списаним.

Тепер я думаю собі: чи я змарнував ті два страшні роки без користі, а чи конче потрібні вони були, щоб розкрилася в мені велика тайна свободи, а тяжка образа дала мені право кинути звинувачення світові, влаштованому так недосконало й несправедливо?

Привілею королівського не мав кому показувати, бо молодий Конецпольський після похорону батька свого не виїздив з старих родових маєтностей, очікуючи осіннього сейму, на який хотів внести скаргу на Вишневецького за наїзд на Хорол і Гадяч. Вишневецький так само після сварки з королем не подався до Лубен — своєї столиці лівобережної, а засів у Збаражі, теж очікуючи сейму, де мірився дати бій Конецпольському. Король, щоб їх замирити, відвідав обох магнатів у їхніх садибах, приймано його з гонорами найвищими і обдаровано по — царськи. Я ж тим часом брався до своїх нещасних добр, ще не відаючи про те, що відібрано мені не тільки майно моє і домовство, але понищено й людей найрідніших і вкрадено те, заради чого, може, так поневірявся всі оці роки і звівся аж до нікчемного підніжку трону.

Завжди нас немає вдома, коли нищать наш дім.

І хто ж не злякався Божого гніву, не побоявся занести руку неправедну й злочинну на мене? Слинявий Чаплинський, служкар Конецпольського, старостка, байстрюк, опіяк, здирця і злодій, брехун, шевлюга.

Чаплинський разом з зятем своїм Коморовським, взявши з сотню а чи й більше озброєного лайдаптва підкупленого, знов зробили наїзд на Суботів, цього разу вже не позоставивши там нічого живого й цілого, доми й придомки попалили й поруйнували, майно розграбували, рознесли пасіку, розкопали греблі й спустили воду з ставків, домашніх моїх і всіх підсусідків вигнали геть, пані Раїну з донькою Чаплинський повіз з собою до Чигирина, мовляв, не пристало шляхтянці жити серед мугирів, а тоді намовою чи жорстоким примусом досягнув того, що Мотронка стала його шлюбною жоною, та ще й по обряду римсько — католицькому, з ксьондзом і шлюбними обітницями перед чужим Богом. Маленький мій Юрась сказав щось лихе товстому панові, тоді Коморовський кинув дитя на землю і звелів дати йому канчуків, і недужа Ганна, голубка моя, може й умираючи, ще здобулася на силі, щоб відняти синочка, вирвати з рук тих катюг, але сама вже не могла далі жити й за тиждень покінчила свої земні дні і похована моїми козаками в Чигирині.

Скам’янілий, стояв я, дивлячись на чорні згарища свого дому, родового гнізда, мов той осиротілий птах, в якого гроза відібрала пташенят і пташиху. Був би птахом, заквилив би жалібно, а так лиш зціпив зуби, стримуючи страшні слова, страшні й нещадимі, що прогриміли б як вирок на Страшному суді, слова в неземнім холоді, од якого замерзає не тільки милосердя, а й сама ненависть. «Ut quilibet suam crucem baiulet» — «хай кожен понесе свій хрест». Чому ж мій хрест такий нестерпно тяжкий?

Примари запустіння роїлися довкола мене, дух попраної справедливості безсило припадав до землі, а наруга нахабно розпускала зловісні свої крила. Бджоли літали розтривожено й розгублено, не знаходячи домівок, яблука з — за густого листя з печальною безсоромністю виставляли до мене круглі боки, цвіркун, знетямлено вилізши з — під розваленої печі на світ Божий, ворушив переді мною тонкими вусами, аж я не знати для чого нахилився і, відчепивши з пояса порохівницю, висипав з неї порох і штовхнув іуди цього музику домашнього затишку — єдине, що мені зосталося з усього, що мав.

Однак був ще кінь, була шабля й лук, я поїхав з свого колишнього обійстя, цілував коня свого, свою шаблю й лука, цілував, і плакав, і питав: як же так, як же?

Безкінечно тяглася переді мною необгороджена гать чигиринська, розтинала стави, болота, чорториї, чорний похмурий ліс, здіймалася над пучинами, похмурими безоднями, над гніздовищами нечисті й невідворотною отхланню, через промивини в гаті перекинутічбули містки, які ледь трималися на підгнилих палях, містки хиталися й тряслися, а може, то тряслася земля і світ хитався мені перед очима, і всюдисуща пучина притягувала й кликала низвергнутся в неї навіки й без вороття, і я мало не стратив змислу й не піддався на той пекельний поклик, але загнуздав своє непокірливе серце, звелів йому мовчати, бо нічого ще не скінчилося, поки не скінчився чоловік, живий Бог і козацькая не вмирала мати, не все ще Чаплинський у мене побрав, коли шаблю в руках маю і волю свою зможу висталити гострішою за шаблю.

На занедбаному кладовищі чигиринському кози скакали по могилках, дерев’яні хрести поперекошувалися, кам’яних чи й було з десяток, оградка завалилася в однім місці, запустіння, убожество, покинутість. Нещасний мій народе! Навіть останнього притулку свого не можеш влаштувати, як у народів просвіщенних. Та й де взяти тобі сили й снаги душевної для клопотів позасвітних, як не маєш життя й на сім світі, живеш в такому часі, коли, сповідавшись, тільки й ждеш, шо ось почнуть начинять тобою шлунки дніпровських осетрів або ж того вошем, того мечем відправлять на той світ.

Довго стояв над свіжою могилкою бідної моєї Ганни. Все найдорожче, що мав у серці, всі мої спогади, болі й радощі душевні, вознесіння духу й спокута — все пішло з нею навіки, навіки! В цілому світі не було чоловіка, бездомнішого за мене, хоч і мав я дім у Чигирині, й дітей своїх, і побратимів на моїй Січі в далеких плавнях. Не було безпритульнішого, хоч скільки ж людей радо б дали мені прихисток. Не було невтішнішого, хоч легко втішитися чоловікові, сівши за стіл дубовий у корчмі Захарка Сабиленка і залитися оковитою, забити нею горе й розпуку, обпалити вогнемторлянку й нутрощі, пустити пекельне полум’я в мозок і в душу, і хоч довкола тебе ще щільнішою стіною стане пітьма, а ти запалаєш, як смолоскип, відчай і нещастя втонуть безслідно, а надії й уповання народяться, виростуть і загримлять у тобі, як великодні дзвони.

Каяття тепер були запізнілі й нікчемні, про спасіння душі дбати не доводилося, коли б мав коло себе отця Федора з Золотаренкового хутора, може, й знайшов би втіху в бесіді з ним, але не було отця Федора, не міг я викликати в пам’яті образу своєї бідної Ганни, хоч скільки чипів над її свіжою могилкою, тільки стояв мені перед очима червоно — чорний морок і з нього, мов зведення, поза моєю волею, поставало видіння, таке дороге моєму серцю і таке тяжке для мене, мов невигойна рана в серці: маленьке лице, лукаве й зухвале, таке молоде, як сотворіння світу, сумно — радісне, несамовито — лагідне, і очі довірливі й докірливі: чом же нас покинув, батьку? Чом, чом? Сірі очі під чорними бровами. Моя доля і моє прокляття!

Я поїхав до корчми Сабиленкової. Радий був би стрінути під тином Захарковим п’яного козака Забудського та послухати його варнякання, щоб хоч трохи відійти душею в потоках дурних словес. Але стояла суша, не було калюж на чигиринських вулицях, пакільці Сабиленкового тину, обшмугляні міцними козацькими долонями, біліли проти сонця пусткою, я штовхнув рипливі важкі двері корчемні ногою, переступив поріг. Нікого й. нічого, я аж розгубився. Чи вже тепер безпритульність переслідуватиме мене скрізь, навіть у таких проклятих місцях, де завжди кублиться люд, хай, може, й щонайгірший, але все ж таки живий! Навіть корчмаря десь заніс чортяка. Ні самого Захарка, цього гвіздка іржавого, ні його Рузі мигдалевоокої.

— Я сів на лаву, похилився на стіл, мов пияк безнадійний. Хоч співай собі пісню корчемницьку:

Стукнуло — грюкнуло, зашамотіло — зашурхотіло, і, мов дух пекельний, з’явився переді мною сам Захарко, схожий на іржавий цвях, худий і високий, з сумним довгим носом і ще сумнішими очима, хоч мав би й не дуже сумуватк, бо в оренду забрав мало не половину староства, і поля, й луки, млини, ставки, ліси, з усього мав зиск і прибуток, дер часом хіба ж так, а сам зоставався без нічого, так ніби ті гроші лиш перелітали через нього, щоб опинитися в старостинських гаманах, а Захарко те й знав, що сумним поглядом супроводив їх, дивуючись, що не затримуються вони в його чіпких кістлявих пальцях

— Що, нехрещений сину, кого продав, кого купив? — зустрів я непривітно Сабиленка і, не давши йому розтулити рота, гримнув: — Горілки!

— Може, пан Хмельницький скуштував би мого меду стояного? — злякано поспитав Захарко. — Вже який я мед маю, то ніхто такого не має.

— Сказано: горілки!

Він приніс чарку, дивився на мене сумно й винувато, мов побитий пес, аж мені засвітило в голові, чи не приклав рук до мого нещастя і цей рендар чигиринський.

— Що ти там маєш за душею? — вихиливши одним ковтком горілку й показуючи, щоб налив ще, спитав я Сабиленка. — Знаєш же, що тут сподіяно?

— Ой пане Хмельницький, — забідкався Захарко, — чи я ж би сказав що проти пана! І моя Рузя хіба ж не казала мені: не слухайся тога пана старости і пана підстарости, не бери гріха на душу. А я що? Хіба я мав що проти пані Ганни і проти тієї ясочки панської, яку пан пригрів і викохав?..

— Помовч! — урвав я його. — Маєш діло, то кажи про діло, а не теревень казна — що! То що ж тобі казали пан староста і той шевлюга підстароста?

— А що вони могли казати, пане Хмельницький? Вони собі покликали бідного Захарка і сказали, що, кажуть, ти вже, Сабиленку, кажуть, он скільки літ маєш в оренді своїй грунти суботівські, а не побираєш звідтам ніц і староству від тебе ще більший ніц.

Я не міг стямитися, чуючи Таке.

— В оренді? Мої ґрунти і хутір мій? У тебе?

— Або я знаю, пане Хмельницький? Це ж не я так сказав, а пани старости так сказали, еж, кажуть, держиш оренду, а від тебе ніц…

— Що ж ти їм сказав, вражий сину?

— А що міг сказати бідний єврей такому грізному панству? Вони кажуть, ти, Сабиленку, рендар Суботова, ну то хай буду я рендарем і суботівським до всіх тих оренд, що я їх маю, а що я від них маю, хотів би я поспитати пана Хмельницького?

— Ти мені не про ті свої оренди, а про моє доказуй до кінця!

— Ну, то вони кажуть, хай буде по суду й по праву коронному, чи я там знаю по якому. Бо коли пан Хмельницький на твоїй оренді забудувався, то виплати панові за його будівлі відступного сто тридцять золотих, та й хай пану сотнику буде акцидент.

— Сто тридцять? Таж там майна не менше як на тисячу золотих. А смерть жони моєї, а син скатований, а розруха моя вся!

— А де б я мав узяти й сто тридцять золотих, прошу пана сотника? Тільки Бог і його пророки знають, чиї то золоті й чому маю їх платити.

— І так дорого продав мене. Юда за Спасителя взяв тільки тридцять срібляників, а ти аж сто тридцять відсипав. А я ж і не спаситель і не губитель.

— Чи я продавав пана сотника? Вони вже продали і пана, і панську родину, і панський майонтек, і мене з усіма бебехами і Рузею моєю нещасною, а вже ту сироту, ту крулевну ясну, що її загарбав той товстий Чаплинський, то вже…

— Помовч!

Сабиленко злякано позадкував од мене, але я прикликав його, звелів подавати ще горілки і, коли вже затуманіло мені перед очима, поманив до себе пальцем.

— Знаєш, хто ти? — поспитав його по — п’яному. — Ти мені оце як Осія Талеві або Левіт, який продав свій шматок землі і поклав гроші до ніг апостолів. Апостоли назвали його Варнава, себто «син пророкування» або «син утіхи». Сам того не відаючи, став ти тут сьогодні для мене отим сином пророкування, хоч утіхи від тебе, казати прямо, мало. Продав ти мене чи купив, лякаючись панства вельможного, а я, може, з того й стану і спасителем, і губителем, возвисившись над усіма. Але возвишатися над рабами німими, здобувати велич коштом малих сих чи ж годиться? Великим треба ставати серед великих. Чи ти їх бачив коли, мерзенний шинкарю? Думаєш, все можна купити за гроші? Знаєш, що сказав апостол Петро Симону — волхву, який хотів купити дар хіротонії? Срібло твоє да буде в погибель з тобою, бо ти помислив дар Божий одержати за гроші. Дар Божий! Не купиш його ні за які гроші! Ні ти, ні твої старостей безчесні. Що ж скажеш, коли проявиться той дар у менії, простому сотникові чигиринському? Якої заспіваєш і де будеш з усіма своїми бебехами!

Мабуть, був я не дуже справедливий до цього чоловіка, який слугував лиш знаряддям здирства, був лиш сокирою в руках ката, рубає ж не залізо в шаблі, а той, хто заносить і опускає ту шаблю. Та був я надто нещасний того дня, здавалося мені, що стою на краю погибелі, а Боги, перш ніж погубити чоловіка, відомо ж, одбирають у нього розум.

Хоч би взяв був з собою Демка, або Іванця, а чи когось з козаків, а то ж метався сам — один з своїм горем, з своєю розпукою, тільки коня мав з собою, та шаблю, та скаламучені змисли, жадоба помети і відплати винесла мене з шинку, і опинився я в старостинській канцелярії, допинаючись будь — що — будь бачити Чаплинського, хоч ще й не знав, навіщо він мені, що хочу сказати йому, що сподіяти. До підстарости мене спробували не пустити його жовнірчики, але я розлякав їх самим видом своїм несамовитим, коли ж допався до самого підстарости і той спробував гримнути на мене, я вхопився за шаблю й уже був наполовину видобув її з піхов, та тут схаменувся, загнав шаблю назад у ящурки, схрестив на грудях руки, процідив зневажливо:

— Ти на мене напав, як розбійник з великої дороги, Чаплинський, я ж звичаєм рицарським і чином благородним кличу тебе на поєдинок шабельний. Ждатиму тебе в четвер увечері коло Погибельних могил в кінці гаті чигиринської. Хто живий зостанеться, хай живе, хто загине, хай приймуть його нетрі бездонні. Та дивись, не крути й не хитруй. І на тім світі знайду!

На тім слові обернувся, вийшов з староства, сів на коня й знов поїхав до Сабиленкової корчми, бо тепер вона мала стати мені Домом рідним.

Був я там і в четвер з самого ранку, не вельми переймаючись тим, що увечері маю битися з Чаплипським на шаблях. Захарко спробував знов намовити мене на свій мед, але я нагримав на нього і пив оковиту, не заїдаючи нічим, тільки посмоктував люльку і дивився в стіну. Не було в мені мстивості, не було жадоби: відплати, тільки втома нелюдська заволоділа всіма членами, та невидима сила, яка тримає чоловіка зсередини, кудись зникла, і я почувався ніби мертвий, зі страхом пересвідчувався, Що тіло моє втрачає природні свої кшталти, форму свою, пливе, мов тісто, нічого живого в ньому вже не зостається. Мабуть, не я сам помічав те своє знищення, Захарко теж придивлявся до мене сумним своїм оком, і коли я вже був на грані відчаю від занепаду свого тіла, він опинився коло мене, присунувся впритул і зашепотів так тихо, що й не розбереш: чоловік говорить чи вітер шелестить у тебе над вухом:

— Слухайте, пане Хмельницький! Не моє то діло, що у вас на мислі і куди ви маєте їхати сьогодні ввечері, та тільки я дещо маю вам сказати, бо як я не скажу, то вже вам ніхто того не скаже. А я таки дещо знаю, хоч і не казав нічого панові сотникові, а пан сотник нічого від мене й не чув, та тільки хай пан сотник не дуже вірить тому панові Чаплинському і візьме з собою кількох козаків, бо той пан Чаплинський то таке стерво…

— Ти, нікчемний торгашу! — гримнув я на нього. — Як смієш радити мені таке! Щоб я збезчестив лицарський свій чин? І в тебе повертається язик….

— Тихо, пане Хмельницький, хіба я не просив вас бути тихо! І хіба я що казав панові? Коли пан не хоче нікого брати, то, може, й не треба йому нікого брати, бо я там знаю! Але хай пан сотник хоч надягне на себе що там треба таке тверде та залізне, чи я там знаю, що воно таке! Бо цей збуй Чаплинський, пан його ще не знає, але ж він звик мати контентацію на всьому задарма! То чи цей чоловік підставить панові черево, щоб пан його проткнув своєю шаблею? Хай пан сотник послухає, що каже йому бідний єврей, хоч я нічого й не казав панові, а пан нічого від мене не чув…

І відсунувся од мене тихо, і шепіт його розтанув у похмурій корчмі, і може, й справді не казав він нічого, а я не чув.

Все ж, підкоряючись якомусь незнаному голосу перестороги, надяг я під жупан сталеву кольчугу, а під шапку — міцну мисюрку турецьку, даровану мені колись мурзою татарським, так і поїхав сам — один через гать до Погибельних могил, але Чаплинського не міг там знайти і вже пошкодував, що призначив такий час пізній, та ще й у цих нетрях. Та тут затупотіло кілька коней і налетіло на мене кілька темних вершників, мовчки вдарили зусібіч, один навіть дряпнув мене шаблею по боку, але залізо чиргикнуло по залізу, я ж тим часом полоскотав одного та другого, а третій кинувся навтьоки.

— Чаплинський! — гукав я. — Гей, пане підстаросто! Де ж ти! Виповзай, тхоре, з своєї нори смердючої! Гей!

Луна від голосу мого розкочувалася понад болотами, поверталася назад до — мене, а більше ні звуку, ні гуку.

Тільки там я збагнув свою нерозважливість і дурість свою. Та водночас гіркота залила серце ще з більшою силою, бо рука моя не діткнулася найбільшого мого ворога, Чаплинський десь жив і сміявся з мене, може й разом з пані Раїною, яка нарешті мала змогу відплатити мені за мій ласкавий хліб і за зневагу, яку я виявив до її жіночих гідностей, за зневагу, а ще більше за неувагу. Знов згадав я, що втратив yсe, найперше ж Мотронку, відтепер почуття цієї страшної втрати гнітитиме мене, й довгі місяці моїх самотніх страждань стануть роками цілими і супроводжуватимуть печальними своїми рядами до самої смерті.

Не було мені тепер ніде ні порятунку, ні втішання, ні надії. Мов зранений звір, кидався туди й сюди, сподівався знайти забуття в мандрах безглуздих, пустити силу ерою на зухвальства й відчайдушність. Але пам’ятав, що сам король намовляв Нас на морський похід, Тож не хотів у такій пригніченості шукати своїх потаємних побратимів, а поїхав до Черкас, щоб поспитати в пана Барабаша, чи він вже надумався розпочинати приготування до морських виправ наших, чи пустив у діло королівське золото ї чи й сам піде на море, чи сидітиме каменем у своїй садибі черкаській.

Але ж цей м’ясопоглинатель, підхлібця лядський, недруг отчизний дбати про людське добро й у гадці не мав, тримався за своє осавульство та полковництво, привілеї королівські ховав і втаював, потирав їх десь у жінчиних прискринках, творив всіляку зволоку й пролонгацію святій нашій справі, ждав, коли ж дозволять обирати гетьмана, щоб мерщій втулити під булаву й бунчук свою грубу тушу. Єдине, на що намовив я тоді Барабаша, — це послати на сейм осінній депутацію від козаків з скаргами на Конецпольського, який далі роздавав Україну лащиківцям, і ті вже обдирали не тільки козаків і посполитих, а й церкви і кладовища розоряли, розкопуючи й могили, коли можна було там чимось поживитися. Сам я теж намірився їхати на сейм, щоб там добиватися підтвердження королівського привілею на Суботів, хоч і знав, що правом у Речі Посполитій доходити — однаково що у воді глибокій загублене шукати.

Власне, те саме сказав мені й полковник чигиринський Станіслав Михал Кричевський, хрещеник мого батька переяславський, мій кум, що теж виявився безсилий проти Конецпольського й Чаплинського і тільки й поміг мені, що дав притулок моїм дітям, поки був я у Варшаві. Кричевський походив з шляхти ходачкової, що має тільки ноги, якими може йти куди схоче, та руки, якими може тримати зброю й дослужитися до такого — сякого становиСька, ллючи кров свою за панів вельможних.

— Гей, Зиновію, — почувши про намір мій їхати на сейм, став відраювати мене Станіслав. — Чи ж ти не відаєш, що на сеймах наших без золотої швайки нічого не зшиєш? А було б у тебе золото, то купив би собі хутір ще кращий за Суботів — і кланятися ні перед ким не треба.

Я вперся: поїду та й поїду! Вже коли й виїхав з вірними своїми Демком та Іванцем, мав перед Білою Церквою пересторогу, але не зважив і на неї.

Стрілися нам на розбагненім осіннім шляху цигани з ведмедем на ретязі муштрованим.

Забачивши козаків двох молодих, а з ним сотника товстого, нашорошеного, може, й від багатства, цигани зупинили свою валку, вивели наперед ведмедя і примусили його танцювати перед нами. Я махнув їм рукою, щоб вони не дуріли й дали нам дорогу, але цигани не повели й вухом, бігали довкола ведмедя, галасували, примовляли своїх примовлянь крутійських: «Шурхай, бурхай, кичкарай, сирже, мирже, дрик…» Ведмідь ставав на задні лапи, трусив передніми, вигинався й вихилявся, як п’яний козак, знай витанцьовував переді мною в багнюці, в непрохідді, в понищенні, а я мав дивитися на це блюзнірство, бо обминути незмога, бо обабіч бездонність чорнозему, осінні розтопи, я гнівно кричав щось циганам, вони блискали зубами, метушилися, мовби звільняючи дорогу сердитому сотникові, а насправді ще тісніше її загачували своєю метушнявою й тупотнявою свого ведмедя. І я з особливою гостротою збагнув там свою малість, своє безсилля, свою безсенсовість. Що чоловік? Очеретина під вітром. Що я роблю і навіщо? І чи те роблю, що мав би робити?

Все ж добирався далі, до Варшави, де ніхто не ждав мене і нікому не було діла ні до моїх кривд, ні до болю сердечного, ні до справедливості для когось там, бо кожен дбав лиш про справедливість для себе самого.

Панство прибуло на сейм у пишноті й силі, кожен посол тягнув за собою цілу вервечку служок, часто озброєних так, ніби мали йти проти орди. Дехто приводив загони досить значні, а великі магнати обставлялися й справжнім військом своїм надворним, бо той же Вишневецький, для прикладу, міг виставити війська набагато більше, ніж Річ Посполиґа своїх кварцяних жовнірів.

Тому до Варшави не було чого й потикатися, не було там місця ні в домах міщанських, ні в заїздах, вже не кажучи про палаци, та ще уяздовські, де я розкошував перед цим. Довелося зупинитися за Віслою, надто що переправлятися у Варшаву мені не треба було щодня, а тільки в дні, призначені на справи судові, хоч і тяжко було сказати, коли ж настануть ті дні.

Сейм почався, як казано, щасливо 25 жовтня. Після меси, згідно зі звичаєм, зійшлися посли сеймові в невеликім числі на місці звичнім. Торішній маршалок сейму Гієроним Радзієвський, який приїздив торік до Києва кликати нашу козацьку депутацію для перемов з королем, урочисто зложив тростину і без супротиву переказав її як знак влади новому маршалкові, писареві землі Жмудської Яну Миколаю Станкевичу і повідомив про це короля. Король мило прийняв посольство сейму й призначив наступний день для цілування монаршої руки. Ще один день пішов на мови канцлера коронного і примаса Мацея Любенського, слабкого старечого голосу якого ніхто не wir як слід почути. Далі була неділя, день святковий. Вже з самого початку сейм заповідався затяжливий і марудний, так воно, власне, й вийшло.

На сеймі відсунули всі пункти, які запропонував за звичаєм від себе король, і вчепилися тільки в одне: війна з турком. Попервах посли розмірковували спокійно. Мовляв, Річ Посполита відчуває цілком слушно неспокій, викликають побоювання приповідні листи, видавані жовнірам під мирною печаттю королівською, ще більший неспокій пов’язаний з упровадженням до країни німецьких найманців і призначенні по добрах шляхетських лежі27 для цих військ. Зроблено це теж без згоди Речі Посполитої, вже навіть ідуть поголоски, ніби ці чужинці мають нас поекромити і дивною алхемією змінити хлопа в шляхтича і шляхтича в хлопа. З тривогою говорено про те, що предки завжди утримувалися від війни з Туреччиною, бо хоч з іншими неприятелями щастило їм, з тим потвором завжди зазнавали труднощів. Далі мови стали гостріші, голоси лунали крикливіші, сейм рвався до короля, щоб висловити йому своє невдоволення й жадання розпустити навербованих німецьких Найманців, скоротити королівську гвардію, видати універсали про відмову від самої думки про війну. Король не приймав нікого, бо хворів, тоді хтось запропонував, щоб сейм вів свої обради разом з сенатом без королівської присутності (яка була обов’язковою), але король не погоджувався й на це. Він допускав до себе лиш канцлера коронного Оссолінського та маршалка сейму і через них передавав свою волю й свої прохання, хотів, щоб сейм виніс ухвали щодо кордону з Москвою, про забезпечення маєтностями королеви і королевича Яна Казимира, який після своїх багатолітніх мандрів повернувся на батьківщину, склавши з себе сан кардинальський, що був наданий йому папою на прохання Владислава, і вийшовши з товариства єзуїтського, в яке був кинувся після своєї поразки на елекції тридцять другого року. Однак сейм не хотів нічого слухати, поки розв’яжеться питання з війною і найманим військом, яке об’їдало й плюндрувало шляхетські добра, чого жоден шляхтич не міг допустити навіть з найбільшої любові до свого короля.

Довго йшла суперечка за уряд гетьмана польного. Замість вмерлого Конецпольського Владислав нарешті номінував гетьманом коронним Миколая Потоцького, хоч великої булави домагався найдужче Єремія Вишневецький, але гетьмана польного король призначати не хотів, що викликало новий галас серед послів, мовляв, од такого поводження королівського маліє повага не тільки стану шляхетського, але й сенату, і коли така небезпека нависла над Річчю Посполитою, то обидва найвищі військові уряди мають бути забезпечені негайно так само, як негайно розпущений німецький жовнір і заборонено козакам виходити на море. Врешті канцлер з доручення короля оголосив гетьманом польним воєводу чернігівського Марціна Калиновського, сказав також, що розіслано листи до найманців, щоб вони, склавши бубни й хоругви, розходилися по домах, що лічба гвардії королівської залежить од потреби й не може бути встановлена точно, про козаків він поговорить з новими гетьманами.

Але це було вже через місяць після початку роботи сейму. До того ж часу ні про що, крім війни, мови не велося, і я з своєю дрібного образою приватною не міг сподіватися навіть на те, щоб мене вислухали. До того ж король вніс на сейм ще й суперечку між воєводою руським Вишневецьким і хорунжим коронним Конецпольським, де йшлося про величезні добра, а не про якийсь хуторець мал взнаного сотника реєстрового козацького війська.

Я знайшов великого нашого прихильника, як сам він себе називав, пана Киселя, щоб порадитися з ним і поспитати, чи не допоможе мені в моїй тяжкій справі. Кисіль замахав на мене руками.

— Нащо панові дратувати таке поважне зібрання малою справою своєю? Сейм відклав аж на лютий наступного року навіть слухання справи воєводи руського й хорунжого коронного. Посли нині вельми роздратовані, і коли з’явиться їм перед очі козак, то й не знаю, що буде.

— Коли то бувало, щоб сама згадка про козаків не дратувала панство? — похмуро кинув я. — То що ж мені — порадить пан сенатор? Що маю діяти? Відібрано мені землю, позбавлено притулку, згладжено Дружину, забрано сироту, яку викохав…

— Тут ідуть поголоски, ніби то була панська коханка? — прискалив прозоре своє око пан Адам. — Чи ж варто побиватися за якоюсь там кобіткою? Скільки красунь залюбки віддадуть панові свою прихильність, а коли треба, то й серце.

— Пан сенатор не відповів на моє запитання, — нагадав я йому. Що маю діяти нині? Не треба посилатися на державні потреби, як це пан звик робити, бо ось перед тобою, пане каштеляне київський, живий чоловік у крові й плоті, який віддав державі все своє життя, а тепер вона не хоче про нього чути, заклопотана якимись вищими справами. Може, й тоді йшлося тільки про якісь незнані нам вищі справи, коли пан Кисіль вносив на сейм ординацію проти козаків жорстоку?

Це вже взяло його за живе, аж він закрутив своїми круглими вузькими плечима.

— Чи я не одної віри з козацтвом, пане Хмельницький, і чи я не хотів завжди тільки замирення для народу мого й для віри нашої?

— Щоб вірити, треба жити, — сказав я йому. — Мертві не вірять. А я нині мовби вже помер, то що ж мене може втішити?

— Хіба я знаю, пане Хмельницький? Може, хай пан лишить свій писаний репротест до наступного сейму?

— Вже лишив, та не знаю, що з того вийде і як маю жити. Хіба як оце створіння Боже?

І, відіткнувши свою порохівницю, випустив на стіл перед паном сенатором суботівського цвіркунчика нещасного.

— Що то є? — бридливо скривився Кисіль.

— Співець пенатів українських. Цвіркун. Єдине, що лишилося від мого обійстя.

— Але він живий! Ворушить вусами.

— Чом би не був живий?

— Не до віри. В Цій порохівниці? Чим же там міг харчуватися?

— Шкода говорити, пане сенаторе! Про цвіркуна питаєш, а про мене й не хочеш? А весь народ мій чим і як харчується? Чи, може, тими пирогами з Шляхетської приповідки? Мовляв, докіль блукали по Вкраїні козаки з рогами, стойли поля — степи облогами, а як явились на Вкраїні пани в ладівницях, стали в хлопів пироги на полицях.

— З дикої пустелі ми зробили край, що медом і молоком плине.

— Для кого ж молоко й мед той! Шляхта хвалиться: таке багатство на Україні, що й старці в нових свитках ходять. Чи не блюзнірство! Коли вже таких розкошей Наробили для народу мого, чом же не здобулися хоч на одну пісню ерою про це? Наші плачі чутно повсюди, а шляхетських виспівів щось нігде.

— Кожен співає в своїй землі і про своє.

— То мав би і наїдатися в своїй землі, а не в чужій.

— Пан Хмельницький занадто рознервований нині…

— І нині, і прісно, і во віки віків, пане Киселю. Доведений до відчаю. І не я сам. Хай би дехто це затямив.

Пана сенатора не стривожили ці мої слова. Чужий відчай не дошкуляв йому. За давньою звичкою своєю полизькав він собі вуса, так ніби той був намазаний медом, і, випроваджуючи мене, спокійно мовив:

— Час і терпіння, пане Хмельницький. Час і лікує, і живить, і судить найліпше.

— Судить, то й судить, — мовив я на прощання, і пан Кисіль відпустив мене охоче, відпустив мене, радіючи, що спекався настирливого козачини. Якби ж то міг знати він, що за рік мало не на колінах благатиме, щоб вислухав я його мови!

Але той рік треба було ще прожити й пережити.

Аж у грудні сейм нарешті закінчив свої бурхливі засідання, винісши конституцію з дев’яти пунктів. Примо: щоб негайно розпустити чужинських вояків. Секундо: аби зберегти неторканими всі союзи і пакти. Терціо: щоб не вживано мирної печаті на шкоду короні й Литві. Кварто: щоб гвардія прибічна королівська не перевищувала лічби, усталеної згідно з давнім звичаєм. Квінто: щоб посольства до інших земель повнили громадяни Речі Посполитої. Сексто: усунути чужоземців з оточення короля. Септімо: щоб козаки понищили свої човни й не нападали на морі. Октаво: щоб комісії, які вирівнюють кордони, не діяли без згоди станів. Ноно: щоб не укладалися союзи з іноземними державами без відома Речі Посполитої.

Цій ухвалі передувала промова канцлера Оссолінського, в якій він з усім своїм умінням спробував залагодити суперечності між королем і сенатом, вдаючись при цьому до звичного пишнослів’я. Сказав він буцімто таке: «Бог оздобив правління короля дивовижними тріумфами й трофеями; нині нову вложив йому на голову корону, коли після стількох звитяг над ворогами сам себе в кінці переміг і сам себе віддав до рук і моці своїх підданих. Однак не без жалю приймає слова маршалка сейму, щоб доконечно військо було розпущене, бо свою рішучість король не раз виказував, коли сам голову свою і життя своє стільки разів наражав на небезпеки. І все ж, що стосується війська, то звелів його розпустити, видав універсали до гетьмана і старост, дасть ще комісарів, виконає все, чого жадаєте. Заперечує, ніби були універсали до Литви, — були тільки приватні листи до підскарбія литовського, щоб не відмовляв утримання в економіях королівської гвардії. Гвардія та вже отримала наказ стати тут, біля короля. Що ж до козаків, то кораблі, звані чайками, готували згідно з ухвалою сенату, бо в пактах є пункт, що турок не повинен підтримувати буджацьких татар, а оскільки він порушував ці пакти, видавалося слушним полякати його козаками.

Тепер, схиляючись до ваших голосів, король видасть лист до гетьмана, щоб козаки понищили свої чайки і сиділи там спокійно, не даючи оказії до порушення миру».

Але після такої мови, і після сеймової Конституції, і після того, як мене випхано з сейму, як жебрака церковного, той — таки канцлер коронний знов розшукав мене аж за Віслою, припровадив до себе в Уяздов уночі і просив в ім’я короля повертатися додому й терпляче ждати слушного часу.

— Вже не вірю, що настане той час, — сказав я канцлеру. — Козаків трактують нині ще гірше, ніж під Боровицею. Барабашеві посли поскаржилися сейму, що лащиківці грабують і нищать церкви по Україні, то й що почули на відповідь? Глуми й лайки на адресу схизматів, а тоді козаків виставлено з сейму, щоб не заважали панству творити його високу політику. Після королівських заохочень ми справді піднесли були голови, але тепер знов маємо зазнати ще більшого пониження й занепаду.

— Король не відступається ні від свого заміру, ні від своїх запевнень козакам. Нині зима, але з настанням тепла він знову хоче повернутися до морської виправи і має намір номінувати пана Хмельницького гетьманом того війська.

— В нас ще не було морських гетьманів.

— Tе будуть! Хай пан Хмельницький тільки терпляче жде. Час, пане Хмельницький, час — то всевладний творець справ великих і людей визначних.

Вони обидва з Киселем мовби змовилися в своїх упованнях на чудодійну силу часу. Та що час! Навіть горобцеві треба поклювати конопляного сім’я а чи там проса якогось, щоб вижити, а що вже казати про чоловіка, який і не самим хлібом насущним живе. Коли треба йти на війну, то лащаться до тебе, щоб послати на убій, коли ж небезпека не загрожує, то ми в панів останні з людей, підніжки й собача кров.

Так я поїхав з Варшави ні з чим, щоб уже більше ніколи туди не повертатися. Зима була тяжка для всього живого. Морози стояли такі, що дерева в лісі тріскалися і птахи вмирали на льоту, снігами загорнуло землю непробивними, весна довго не приходила, а коли й настала, то була вся у вітрах холодних, у зливах, а тоді в знаменнях небесних зловорожих, лютували стихії, яких не пам’ятали найстаріші люди, блискавиці палили хата й цілі села, церкви й костьоли, розшалілі води в несамовитому клекоті зривали греблі, зносили млини, змивали цілі лани, шкоди й утрати були повсюди страхітливі, і, може, саме це всезагальне лихо помогло мені забути на якийсь час власну біду, і я спокійно сидів на своєму сотниківстві в Чигирині з синами своїми й донькою і втишував своє бунтівливе серце.

У Києві помер митрополит Петро Могила, і шляхта зітхнула з полегкістю, дякуючи Богові, що він вчасно забрав до себе таку заражену істоту, щоб вона далі не шкодила церкві католицькій. У травні знов розпочав свою роботу сейм, який мало не всксвої зусилля витратив на замирення Вишневецького з Конецпольським, навіть обидва гетьмани — Потоцький і Калиновський — взялися до цієї справи.

Знов блиснула мені якась надія, коли з початком осені, як завжди потаємно, покликано мене за Дніпро і під Ніжином в маєтностях Єжи Оссолінського я мав зустріч з паном коронним канцлером, який прийняв мене разом з королівським секретарем Любовицьким. Сказали мені, що про їхню подорож на Україну відає лиш король, що, власне, він і послав їх сюди з високою місією проголосити мене гетьманом морського походу й передати мені королівські знаки: булаву і бунчук. Тепер я мав змогу діяти, хоч привілеї королівські далі тримав у себе пан Барабаш і добути їх від нього не могла, здається, ніяка сила, бо ж пан осавул військовий добре бачив, що король не має ніякої ваги перед всемогутньою шляхтою і виграє не той, хто держатиме руку за королем, а той, хто веслуватиме на кораблі Шляхетському, спрямовуючи його до порту, званого золотим спокоєм.

У серпні помер восьмилітній королевич Зигмунд Казимир, єдина й остання надія короля Владислава. Знов лютували стихії й лиха. Сарана, затемнення сонця, мітла в небі, а у Варшаві бачено над містом могилу і хрест вогнистий у хмарах. Казано, що то знак війни великої й кривавої. Король тепер гірко шкодував, що поступився шляхті й не розпочав війни першим, щоб попередити удар ворожий, хоч би звідки він мав бути. Поступився шляхті тільки тому, що не хотів дратувати її, сподіваючись на обрання малого королевича на престол по смерті власній, яку вже відчував за плечима. Тепер все це здалося на ніщо. Коли б Бог прибрав королевича раніше, то все було б інакше.

Я міг би поспівчувати королеві, але не мав на те ні часу, ні можливості, ні бажань, коли вже казати відверто.

На Чигирин напав якийсь заблуканий татарський чамбул. Його відбито досить легко, але тут прискакав з Черкас коронний хорунжий, який недавно повернувся з Варшави після такого — сякого замирення там з Вишневецьким і тепер рвався показати на чомусь свою силу, і без готувань належних об’явив похід на орду.

Дурне то було діло й непотрібне, про що я казав і своїм козакам, та й самому полковникові Кричевському, і осавулові Пешті. Хтось доніс Конецпольському, і той одразу ж покликав мене і став грозити.

— Вже й так маю тебе на оці, пане Хмельницький! — викрикував. — А тепер ти ще бунтувати мені будеш козаків.

Я змовчав на той вельможний гнів, тільки сказав, що одна справа мова, а друга — діло. В діло ж я готов іти, бо маю обов’язок і сповню його належно.

— Побачимо! Побачимо! — погрозливо гукнув Конецпольський. — Я звелю приглядати за паном сотником і не подивлюся на його високі знайомства й покровительства, бо тут я пан і тільки я маю право поєна таліоніс28. Сподіваюсь, пан ще не забув латини?

Я знов змовчав, хоч і кортіло мені сказати, що сподіваюся ще й сам нагадати мстивому панові не саму латину, а й свою мову батьківську.

Знаючи підступність і мстивість Конецпольських, я для застороги вдяг на себе кольчугу і залізну мисюрку під шапку, і досить слушно, бо щойно ми зіткнулися з якимись татарськими пастухами, як на мене вчинено замах смертний; жовнір Чаплинського Дашевський рубнув мене ззаду по голові так, що розвалив би череп, якби не мисюрка, коли ж я, хоч потемніло мені, в очах, все ж вибив у того зрадника щаблю з, рук і поспитав його, що б то значило, він став божитися, що взяв мене за татарина. Щоб якось задобрити мене, Конецпольський, ділячи здобич у кінці походу, звелів оддати мені захопленого ще під Охматовим малого сина перекопського мурзи Тугай — бея, і я взяв того нещасного бранця, заприсягнувшись у душі повернути його рідному батькові якомога швидше.

Без побід і без слави повернулися ми до Чигирина, і Конецпольський розпустив козаків по домівках, а в цей час Вишневецький, позаздривши своєму ривалеві29 слави, й собі кинувся по скіфських степах, але повернувся додому, так і не побачивши жодного татарського вершника.

Тепер, коли вельможні пани, всупереч власним же постановам, розбуркали орду і показали свій намір іти на неї війною, була для мене найліпша нагода відібрати в Барабаша привілей хоч і силою, вдатися до хана, налякати його приготуванням великої війни і намовити вдарити купно на панів.

Я став готуватися до від’їзду на Запоріжжя, спродував, що мав, дітей менших своїх хотів віддати між добрих людей, хто мене жалував, а Тимка взяти з собою. Козаки з моєї сотні і з сотень Федора Вешняка і Кіндрата Бурляя теж готові були йти зі мною. До Самійла на Січ я послав вірних людей, щоб він зготовлявся нас прийняти і скликав усіх лугарів і заволок з очеретів, повідомив про свої заміри Максима Нестеренка в Корсуні і Яцька Клишу в Білій Церкві, з якими ще тоді в Варшаві змовився до дії, послав і до давнього побратима ще по стамбульській неволі Филона Джелалія, який сидів серед реєстровиків т тім боці Дніпра, в Кропивній, і до Богдана Топиги в Черкасах. Все йшло тихо і швидко, хоч і без надмірного поквапу, бо тепер я відчував, що готуюся здійснити найбільшу справу життя, і не міг, отже, занапастити її необережним посуненням30. Кривд і образ довкола зібралося тоді вже стільки, що здавалося мені — не знайдеться жодного козака або посполитого, який, хоч і довідавшись про мої таємні готування, зрадив би мене й моїх товаришів і кинувся з доносом до панства. Вчинити таке означало б піти проти народу свого. Хто на таке спроможен?

Але мав поплатитися за надмірну довірливість. Мій кум Кричевський, відаючи про мою розпродажу, але не допитуючись ні про що, намовив мене, коли я хочу продати коня свого дорожче, поїхати разом з, ним на ярмарок до Бужина над Дніпром, і я, не відчуваючи лиха, згодився. Коня продати я не зміг, бо не встигли ми й до ярмарку доїхати з паном полковником, як на околиці Бужина оточив нас чималий загін жовнірів, і старий вусатий ротмістр, чемно вклонившись Кричевському, та й мені, попросив мене здати шаблю й лук і їхати з ним, бо він має наказ козацького комісара пана Шемберка.

— Куди ж їхати? — поспитав я спокійно, ще сподіваючись, що то лиш жарт немилий.

— Нам скажуть. про це в путі, — ухильно відмовив ротмістр, може, й справді ще не відаючи, куди має мене попровадити.

— Пан Хмельницький їде зі мною, — сказав Кричев — ський, — і я Не дам його в обиду.

— Маю писаний наказ пана комісара Шемберка, — дістаючи з — за обшлага папір і простягаючи його полковникові, знизав плечима ротмістр.

— Але це безчинство! — гукнув Кричевський. — Я беру пана Хмельницького на поруки.

— Цілком поділяю обурення пана полковника і висловлюю своє співчуття пану Хмельницькому, але маю виконати наказ. Коли ж пан полковник хоче помогти панові Хмельницькому, то радив би йому, не зволікаючи, вдатися до пана комісара Шемберка.

Кричевський поглянув на шістку козаків, які нас супроводжували, і на залізних гусарів комісарських і зрозумів, що сперечання тут буде даремним.

— Пане Зиновію, моя вина, — сказав зітхнувши, — але видобуду тебе, хоч як би вони пробували тебе заховати!

Мене привезли назад до Чигирина, але зробили це вночі, з чого я збагнув, що вдень тут побоялися мене брати, остерігаючись козацького бунту, а так ніхто нічого не знав, ні про що не здогадувався, а тим часом найбільший ворог старостинський (чи ж тільки старостинський!) сидів за товстими дубовими дверима в смердючій цюпі разом з якимись трьома злодіями нікчемними. І хто ж мав тепер мене в своїх руках? Знов Чаплинський! Так наче сходилася на ньому клином уся земля і нікчемний цей зайда, понищивши все моє найдорожче, сам того не відаючи, мав занапастити ще й усю велику справу життя мого.

Кричевський не кинувся до комісара Шемберка в Трахтемирів (і добре зробив, як виявилося згодом), а висте — жив, куди мене запроторили жовніри, і з’явився другого дня до Чаплинського з вимогою відпустити мене на поруки. Разом з Кричевським були й сотники Вешняк, Бурляй і Токайчук, та Чаплинський не хотів їх і слухати, заявивши, що тут уже й не його воля і навіть не воля пана комісара Шемберка, а самого гетьмана коронного.

Та водночас боягузливий підстаростка вже й не радий був, що зайшов у таку суперечку з цілим полком Чигиринським, і тому вельми зрадів, коли, довідавшись од Кричевського про мій арешт, прибігла до нього Мотронка, себто пані Чаплинська, як тепер звалася, і сказала, що коли муж її не випустить негайно пана Хмельницького, то вона готова накласти на себе руки і ніхто їй не завадить того зробити.

— Панство бачить, яка шалена ця кобіта, — виправдовуючись, вказав на неї Чаплинський і, трохи поогинавшись для виду, згодився віддати небезпечного в’язня на поруки полковникові й сотникам, але й тут вдався до хитрого викруту, заявивши, що хай того Хмельницького звільнить з — під замка рука жіноча, бо ж ніхто не стане карати жінку за таке свавільство.

Сумне то було побачення моє з Мотронкою. Вже не була дівчам сірооким, ніжним і розгубленим, стояла переді мною жона шляхетська, в дорогих хутрах, високогруда, хижоока, гнівна на весь світ, а найперше на мене, що віддав її на поталу, не захистив, не відвоював, як рицар з твердою рукою і мужнім серцем, і не я, в’язень її чоловіка, отже і її власний, звинувачував Мотрону, а вона мене, хоч і мовчки. Коли ж схилився, щоб поцілувати їй руку, вона злякано відсмикнула й крикнула своїм давнім голосом, од якого перевернулася мені душа: «Ні! Ні!» Вже був я на волі, вже ждали мене одцаля мої вірні побратими, щоб оточити мене, обступити стіною і не видати ні Богові, ні чортові, але не міг я так відійти од найдорожчої тепер для мене істоти, глянув у її сірі очі й сказав тихо: «Їдьмо оце зараз зі мною, Роню! Їдьмо!» — «Ні! Ні! — ще наполоханіше зашепотіла вона. — Визволи мене звідси, батьку! Визволи!» Сковзнула устами по моїй неголеній шершавій щоці й побігла по мокрому снігу, ніби й не лишаючи зовсім після себе слідів — і не знайдеш, і не побачиш!

Я дивився, як вона відходить від мене, хотів завернути і повернути її, але не вмів і не міг цього зробити і плакав від безсилля. Не приховував своїх важких сліз. Чим змиє їх мені світ жорстокий і злочинний!

Вещняк намовляв мене вже тої ночі, не гаючись, втікати на Запорожу. Вони з Бурляєм та Токайчуком наготували вже вози з припасом, мовби для того, щоб їхати до Трахтемирова просити за мене комісара Шемберка, самі ж повернуть на Крилій і на Омельнику стрінуться зі мною, щоб разом іти на Низ степом. Я й не мав нічого супроти, та тільки надумав всё ж відібрати в Барабаша привілей королівський і оце, сидячи в ув’язненні кілька днів, знайшов, здавалося мені, на те спосіб. Сказав сотникам, щоб зготовлялися потиху, а сам на день Миколи зимового, найпершого помічника і заступника бідарям, шостого грудня, учинив обід великий в своїм сотниківськім домі чигиринськім і на той обід запросив ласих на частування старшин з Черкас на чолі з паном Барабашем. Поки реєстрове старшинство пило та гуляло, я закликав і обдарував милостинею старців і калік, попросивши молитися за мене і мою справу Господу милосердному й заступниці нашій Матері Божій, а тоді взяв бандуру й став складати й виспівувати думу про пана Барабаша, вихваляючи його за те, що то він захищав віру християнську і до самого короля виступав і листів та універсалів на захист віри нашої прохав.

Захмелілий пан осавул військовий і полковник тільки довбешкою покивував, слухаючи, та підтакував грубим своїм голосярою: «А таки ж так, трясця його матері, таки ж воно так, пане Хмельницький!»

Я співав далі:

— Істинна ж правда! — реготав Барабаш. — Хто б же то з перин наших та кинувся оце в ті темні луги дніпровські та підставляв тіло своє шляхетське під комаря ненажерливого! Таки ж вгадав мої слова, пане Хмельницький, ой же ж і вгадав! Давай вип’ємо за твоє здоров’я!

Далі було так, як і в моїй думі. Барабаш упився до втрати змислів, я зняв з нього пояс і шапку, дав Демкові своєму й велів скакати до Черкас, показати пані Барабашевій речі її мужа і виманити в неї королівські листи.

Вранці Барабаш, оклигавши, похопився за поясом та шапкою, але я сказав, що не отримає їх до кінця гостини, бо ж не годиться відпускати такого гостя дорогого, ще й не почастувавши як слід. Пили чи й не до самого вечора, власне, день був такий нахмарений, що годі було й розібрати, де воно ранок, а де вечір, нарешті прибуд Демко і підморгнув мені, мовляв, усе гаразд, пане сотнику, я ще почастував милих гостей стояним медом на прощання, віддав Панові Барабашеві його шапку й пояс, обдарував усіх, випровадив за ворота, а, сам мерщій кинувся збиратися.

Не став ждати нового дня, бо й що козакові ніч чи день, степ йому буде й постіллю, і прихистком. Побратими мої збиралися звідусюди, зготовлені до всього. Позаду в них були цілі віки, то що їм якийсь перехід у днів кілька?

Степ лежав перед нами розмоклий, сумно — засльозений. Річки вийшли з берегів, всі вибалки поналивалися водою, навіть верхівцям тяжко було братися цією бездорогою рівниною, вози ж застрявали щоразу, довелося кидати їх, а самим летіти без спочинку — так за чотири дні переміряли ми велетенську рівнину і вже були там, де треба, ще й поспівували собі бадьоро і мовби безтурботно:

Чи хто міг би уявити такий перехід за чотири дні? І яких же то людей треба було мати, щоб перескочити незмірні степи, де навіть згук умирає між могилами!

Кому про це розкажеш?

Я став складати в думці лист до Мотронки, лякався Звернутися до неї, почуваючись спровиненим за те, що не зміг захистити її, та водночас і не можучи втриматися, бо слово народжувалося в душі, рвалося з неї, мучило мене й катувало.

«Найпрекрасніша й найвеличніша Мотроно, пані і добродійко моя!

Мотрононько!

Коли в години недолі моєї трапляв я в роздор з світом і судьбою і всі молитви мої безплідні спадали з глухих і байдужих небес, чи ж не ти стала моїми небесами і світлою тінню в пітьмі мого мученицького життя?

А тепер покинув тебе на згубу, немічний і зрозпачений, втікаю в сподіванні рятунку для тебе, для себе і для землі всієї. Чи ж справдиться моя надія? Шкода говорити!

Земле моя нещасна і нещасні діти твої!

Кров людська бризкає в небо і добризкує до самого Бога, а він купає в ній ноги свої і мовчить.

Велике мовчання степу над нами, і стежки, знані й незнані, невидимі навіть для Всевишнього, вгадувані й відчувані самими лиш мудрими кіньми. Тільки прослідок звіра знаходимо часом та божища давні кам’яні по степових могилах німуючі, як моя душа.

А де ж моє божище, де Есфір — жалівниця, що визволила мене з неволі старостинської, вкинувши в ще більшу неволю й гріх, чом покинув її, чом не вирвав з рук брудних на волю і в простори неміряні!

Згадую, як любила ти мою шапку, як пригортала її до грудей, як цілувала. Боже праведний!

Душа стогне, а я заганяю ті стогони назад, тамую, мов кров із рани.

Мотрононько!»

Не лист, а стогін, і розпач, і кривавлення серця. Куди й кому таке відішлеш?

Я складав той лист у думці, в думці він мав і залишатися. Що було в наших душах? Ми відважилися на смертельний зрив з усім, що мали, стали відчахнутою гілкою від дерева ріднизни, ще не здобувши майбутнього, ми відкинули все минуле і те, до чого можна було б доторкнутися рукою, але ми відсмикували ту руку, ладні спалити її, як Муцій Сцевола, — хай звогниться, звуглиться й спопеліє, але не спонукає до покори, бо нам нема вороття!

Згодом, через багато літ, неприязний до нас письменник напише про цих людей слова образливі: «Дикі запорожці танцювали коло вогнищ, кидаючи вгору шапки, палячи з пищалів і п’ючи квартами горілку». А далі: «В місті чабани заводили щораз голосніше хороводи, а запорожці палили з самопалів і купалися в горілці».

Чом би й не написати, що купалися в сльозах? А Україна тоді купалася і в сльозах, і в крові, і, може, це найбільше сприяло мені.

І той неправедний не зможе не віднотувати сеї обставини: «Запорожжя стало при нім, бо ніколи під нічиєю булавою не розкошувало так у крові й здобиччі, дикий з натури люд горнувся до нього, бо коли хлоп мазовецький чи великопольський без шамрання ніс отой гніт переваги й утиску, який тяжів над „потомками Хама“ в цілій Європі, українець разом з повітрям степів вхлинав у себе любов до волі, такої необмеженої і дикої, як степи самі. Чи ж воля йому була ходити за панським плугом, коли погляд його тонув у Божій, не панській пустині, коли з — за порогів Січ гукала до нього: „Кинь пана і ходи на волю!“, коли татарин суворий учив його війни, призвичаював очі його до пожоги й морду, а руки до зброї? Чи ж не було йому ліпше у Хмеля бушувати і панів різати, ніж хребет гордий гнути перед підстаростами?»

Так, згодом усе сприяло мені, але й тоді теж були сприяння і небесні, й земні; і зима м’яка, вся в весняних розтопах, і низькі хмари над степом, під якими ховалися звір, і людина, і констеляції небесні. Конецпольський не міг мене затримати, бо їздив по козацьких городах з ревізією коронною, закликав би на поміч собі Чаплинський безчесного Лаща, але той сидів у Стеблеві, гетьман Потоцький стояв у Барі, й поки гінці від Шемберка доскакали до нього та поки привезли його веління відрубати мені голову, вже не було мене ні в Чигирині, ні на Україні.

Чигирин — це стежки в снігу. Багато стежок у снігу — ось що означає, слово «Чигирин» по — татарськи.

Хто втікає, вибйрає одну стежку, а хто женеться, має кидатися одразу по всіх. Шукай вітра в полі!

Я виїздив з Чигирина простим сотником козацьким, а вже вилітали з мок очей орли і линули в дні минулі і в дні прийдешні, у дні великих битв і великої крові, і в їхньому клекоті чув я свободу, велич і вічність.