Я, Богдан

4

Чом думав я про все це дорогою до Кракова, думав саме тепер, у віці далеко не молодому, власне, на спадку життя, — мабуть, не міг би признатися й на Страшному суді. Обсипало мене приском від щонайменшої спроби на щирість перед самим собою, заганяв собі назад у душу все те, що скімлило, ридало, гриміло, ламаючи й трощачи все довкруж і мене самого теж.

Вважав колись, що ніщо на сім світі не повторюється, окрім нещасть та лиха, а тепер з жахом переконався, що повторюється найсокровенніше, і то в спосіб загрозливий. Моя Ганна, яка досі ще спливала в спогаді маленькою дівчинкою на причілку переяславської сомківської хати, і ота Реня, маленька донечка нещасної пані Раїни, невинне дитя, яке я порятував од осквернення поглядами в Переяславі. Попервах не вловив між двома цими видіннями ніякого зв’язку, нічого спільного, окрім хіба Переяслава, але й це пустив поза увагою. Коли привіз їх на хутір свій Суботівський, то пані Раїна поставила вимогу дати їй якусь роботу, бо не хотіла їсти хліб жебраючи, я настановив її економкою, визначив їй платню, зробив помічницею Ганниною, в якої досить було клопоту з дітьми та зі мною, і вже небавом пані Раїна змінилася до невпізнання. Закуповувала в чигиринських крамарів вдягачку лиш шляхетську, стала пишною й гордою, краса її засяяла таким блиском, що вразила й засліпила моє зашкарубле від незгод серце, і я з острахом ходив довкола неї, мов довкола змії красивої, що міниться всіма барвами, а однаково ж колись укусить. Пані Раїна ніколи не забувала про високу порядність і про вдячність до мене, пам’ятала, що я одружений, і увиразнювала це своєю надмірною шанобливістю до Ганни, та водночас була жінкою, мала втіху від моєї збентеженості, терпляче і впевнено ждала, коли біс ударить мене в ребро і я розгнуздаю сліпого коня повабу, випущу повідця з рук. Пані Раїна не вдавалася ні до зальотів, ні до пустої кокетерії, сама тільки її присутність на хуторі вже робила свою справу, може, тому я втікай щоразу звідти, хоч здавалося, що втікаю то від гетьмана Конецпольського, то від його сина Олександра, то від королівського комісара, то від чигиринського полковника шляхетського Закревського. Час втрачав безперервність, він розчленовувався на уламки й шматки, краса пані Раїни тільки зблискувала мені й знов забувалася, бо не була вона тривкою і не могла заволодіти всіма смислами, як заволоділа колись мною Ганна, прийшовши лиш у спогаді. Але втікаючи від краси одної, я непомітно підпадав під чари зовсім неспогадані. Як повільно й непомітно завойовує серце розум, щоб вибухнути зненацька, мовби в один день, в єдину мить, і засліпити навіки, так і краса, як квітка, як золотистий плід, як сонце на сході, як дощ, що впав і прострумився в лоно землі, народжується непростежувано, а вражає спалахом, після якого вже світить незгасно.

Небезпеки завжди підстерігають там, звідки їх ніколи й не сподіваєшся. Я намагався уникати пані Раїни, щоб не скаламутився мій душевний супокій, а мав би вже тоді збагнути, що не ці чари страшні для мого серця, затвердлого. від поневірянь і змагань. Вирушаючи на закупи до Чигирина, пані Раїна, коли бував я на той час удома і не встигав сховатися бодай на пасіку, вередливо випрошувала, щоб супроводжував її до города і «оберігав од орди та гультяйства». Коли ж скакав на коні поперед коляси, в якій їхала пані Раїна, то клята шляхтянка конче домагалася, щоб я сів до неї в коляску, бо їй страшно самій, або холодно, або жарко, або ще щось. Я відмовляв, що негоже козакові розсідатися в колясах. Тоді вона заявляла, що теж хоче верхи, як і пан сотник. «Але ж немає коня!» — пробував я знайти викрут. «Хай випряже челядинець з коляси».

Та й це ще було — півлиха. Все почалося, коли пані Раїна підхарчувалася, здобула всю необхідну жіночу субстанцію, а тоді ще зазнайомилася з цілим оберемком чигиринських пань — шдяхтянок. Ось тоді вона заявила, що не може далі нидіти на цьому хуторі, бо є молода кобіта, уродзона, має доньку гожу і шляхетну, і вони повинні починати виїздити «на баль». Для козака весь «баль» був у шинку та в полі, чи смерть, чи весілля — козаку все однаково, зовсім інша річ шляхта. Молодий Конецпольський, який перейняв староство від свого батька, навіз до Чигирина пияків і пройдисвітів, як підстароста його Чаплинський та зять Чаплинського — Коморовський. Розбудовували палати, щотижня гриміли бали, на банкетах срібна й золота застава, кришталеві чари, від гуку труб і дудок хмари підіймалися, веселе товариство служило Бахусові й Венері, страшно було й подумати, щоб душу чисту віддати в той вертеп, а пані Раїна хотіла й не сама туди, а ще потягнути дитя несмисленне.

Може, тоді тільки й побачив я Мотронку як слід, і серце моє старе здригнулося, і світ захитався мені перед очима. Скаже згодом наш перворозум: «Всяк чоловік є той, яке серце в нім, всьому ж чоловікові глава є серце — воно і є істинний чоловік». Помічено мною не раз і не двічі, що, коли поранене серце, розум втрачає гнучкість, тупіє, власне, вмирає в тобі зовсім.

В своїх частих вимушених від’їздах з хутора, в тяжкій своїй екзистенції, в нелюдському напруженні, в якому я перебував, мабуть, починаючи з часу складання отої тяжкої субмісії боровицької (та й чи я один!), — у такому стані душі проочив я мить, коли Дитя стало не дитям, не помітив, як Мотронка ставала дівчам, дівчиськом, дівчиною, піддівкою.

Найближчим був Мотронці син мій старший, Тимко, хоч і молодший за неї на два чи три роки. Тимко, який з трьох років уже спинався на коня, а в п’ять тримався в сідлі реп’яхом, пробував учити Мотронку їздити верхи, та був надто незграбний і нетерплячий, тож доводилося братися за те діло мені самому. Підсміюючись, підкидав я одною рукою легеньке дівча в татарську кульбаку, їхав поряд з малою, притримуючи її, щоб не впала, тоді зсаджував на землю, і рука моя майже не відчувала тягаря її тіла, тільки незвично мовби терпла, чи що. Скоро Мотронка вже літала наввипередки з Тимком, вигинаючись у сідлі так, що мало не діставала потилицею крупа кінського. Шаленство жило в ній, в її очах, у голосі, в усій поведінці. Голос у неї змінився, став глибокий, настирливий, як звук текучої води. Для мене ще лишалася дитям отим з Переяслава, вона ж бачила в мені батька свого напівзабутого, який чи був насправді, а чи приснився, бравого шляхтича, чий сміх ще лунав їй у пам’яті, чоловіка, пропахлого кіньми й залізом, як я, так само вусатого, з таким самим поглядом з — під брів, з піснями і нестримними замріями. Батьків образ ішов до неї, витав над нею в снах і спогадах; коли ж розплющувала очі, то бачила мене і була вдячна, що так вчасно і доречно заповнював порожнечу, в яку б неминуче мала щоразу низвергатися.

Так тривало довго і тривало б, може, безкінечно, бо й що є чистішого і благороднішого, аніж оте від Бога дане поєднання «отець — донька», правічний зв’язок, освячений тайнощами крові й походження? Та лихо в тім, що тут була чужа кров. Чужа кров! Поки кров невинна, то не спалахують довкола неї пристрасті, а як зануртує, заграє, заклекоче, тоді — щастя незмірне або біда й горе ще незмірніші.

Пані Раїна вже геть забула про свої ридання переяславські й про ту загрозу, від якої я тоді порятував її малу Реню. Тепер, мов сто чортів вселилося в шляхтянку, рвалася вона з невидимих припонів, в одну душу кортіло їй самій до панських вихилясів — вигибасів нічних, та ще й малу свою кинути в той содом! Коли ж я пустив поза увагою ті домагання, та стала допитуватися, чом не запрошую на хутір шляхетного товариства, а все козаків, мугирів грубошкірих, та ховаюся з ними на пасіці, в кущах та лозах, як бездомний.

Так опинився в мене на хуторі підстароста чигиринський пан Чаплинський, сидів у світлиці, пив мої меди, гладив свого вуса литовського, гладив черево своє пухке, розплямкувався, роззирався довкіл, прицмокував на мої достатки, зривистим голосом покрикував:

— Але ж, пане сотнику, пан дещо тут попризбирував, до всіх дяблів! Про пшєпєнькних пань і казати боюся. А то що за квіт райський у пана? Теж донька? Ах, то цуречка пані Раїни? Цілую ручки! Цілую… — І вже поліз був своїми заслиненими губами, щоб через стіл дотягнутися до тоненького рученятка Мотрончиного, аж та висмикнула руку гидливо і вдарила з — за столу поглядом не по панові Чаплинському, а по мені: батьку, чом же не захистиш свою донечку!

А я мовби ждав того погляду, перехопив його, мерщій сховав у собі, нікому не дав, не показав, тільки собі, тільки для себе, бо це був перший погляд уже не дитини, а майбутньої жінки. Сірі очі під темними бровами. Припливли з далекої далечі, з безвісті, а погляд — то ніби з віків, неначе жили ми з нею давно — давно, тисячі літ тому, знали там одне одного, були тільки одне для одного, а тоді віки роз’єднали нас, щоб тепер повернулися ми на землю і знайшли одне одного знов. Принаймні знайшов я. А вона? Я поглянув на Мотронку тяжко й зболено і побачив, що на неї теж наслано, як і на мене, й вона так само зраділа, а ще більше злякалася, аж до здригання в обличчі. А я? Старий, жонатий, багатодітний, власне, дід, три чисниці до віку — а гріх гримить у серці, мов великодні дзвони.

Пані Раїна щось сокоріла чи то до Чаплинського, чи до мене, та я не чув нічого, не вмів розібрати слів, кров у мені клекотала, хотів би кинути душу до самого неба, а мав придавлювати серце.

Ще недавно, коли був у Корсуні, прочув про мудру ворожку в Богуславі і заїхав до неї, хоч згодом і пошкодував. Ворожка виявилася не старою і мудрою, а вродливою зальотною молодицею, грала очима, ловила мій погляд, сказала майже весело: «Ти одружений, але годен вести розпусне життя. Ти скоро овдовієш і знов женишся теж на вдові невисокого походження, до якої всі почуватимуть відразу, але ти спалахнеш до неї такою пристрастю і так будеш нею засліплений, що візьме вона тебе в руки і водитиме за ніс, як захоче». (Вона сказала ще образливіше: «Водитиме, як бугая за кільце»). Тоді я подумав, що це про пані Раїну, і став ще дужче лякатися й уникати шляхтянки, виходило ж геть неждане й загрозливе. Як ото співають: «Ой я з кумою розкумаюся, з куминим дівчам ізвінчаюся».

Тож з радістю чималою їхав я на королівські запросини до Кракова, бо єдине, чим тепер міг порятуватися від гріха ймовірного, то це далекою дорогою. Semli genio corruptus — піддавшись людській слабості, як мовили отці єзуїти. Раз піддавшись, не хотів більше, тому втікав з Суботова. Що далі, то ліпше!

Всі домашні вийшли проводжати мене з моїми джурами, підводили коней підсідельних і під юками, бажали щасливої путі. Ганна цілувала мене так, ніби виряджала на смерть, пані Раїна ще раз перелічувала свої замовлення на панські витребеньки, які я мав привезти з Варшави, дочки мої цілували руку батькові, малий Юрась сидів у мене на руках, а Тимко поправляв кульбаку на моїм коні. А Мотронка? Де ж вона? Несла мені мою шапку — кабардинку. Малою любила надягати ту шапку і кружляти по світлиці, пританцьовуючи, тепер несла, тулячи до грудей, дивилася на мене своїми хижо — сірими очима, а я не міг відірвати погляду від її тонких рук, в яких вона тримала мою шапку. Гладила ту шапку! Гладила пальчиками ледь помітно ласкаво, чуло, заплутувалася у м’якому хутрі, випручувалася, ледь торкала, а мені здалося, що гладить мою душу. Шкода говорити!

Вільною рукою пригорнув я до себе Мотронку, поцілував її зверху в голову, лякаючись поглянути їй в обличчя, ласкаво відіпхнув од себе, віддав малого Юрка Ганні, скочив у сідлр — і світ широкий, воля!

Як сказано: «Полюбила Давида друга дочка Саулова Мелхола. Саул думав: оддам її за нього, щоб вона була йому сіттю».

Мав рватися з сіті! Рвати сіть і свою душу!

Досі вчувається мені тупіт копит того коня, що виніс мене з Суботова. Вже давно немає того коня та безлічі інших, які носили мене вірно по безкінечних шляхах, вже й мене давно немає, а я далі чую тупіт мертвих коней, усіх коней, які мене носили, — крізь ночі, крізь тумани й дощі, крізь завірюхи й теплу тишу, крізь небуття.