Як читати класиків

2. Толкін і сучасне конструювання сакрального

«EXPECTO PATRONUM!» — вигукує Гаррі Поттер, і грізний дементор застигає у повітрі. Як спокусливо: всього два слова плюс чарівна паличка, і жах зупинено. Фентезі — це територія, де усунути зло найлегше. Варто лише знати належне заклинання. Ні, це я не про конкретний гарріпоттерівський всесвіт, де, як і в інших фентезійних серіалах, зло вивертається, огризається і на кожному кроці показує ікла. Я про жанр взагалі: адже ми добре знаємо, що у принципі й справді достатньо двох слів чи навіть одного — EXPELLIARMUS!

Фентезійні всесвіти сконструйовано як ланцюжки квестових завдань, де персонажі постійно шукають розгадки більших чи менших ребусів, що наближають досягнення головної мети. Сюжет працює так: виникає проблема, вона локально неприємна (паскудні маґли не відпускають Гаррі у Гоґвортс) або ж небезпечна глобально (перстень треба знищити), а далі шлях до її нейтралізації може бути різним — тим довшим, чим вона серйозніша. Інколи для цього потрібно три книги, а інколи — цілих сім. Але на початку ми не знаємо, що насправді допоможе.

Тоді з’являється хтось, на кого покладено місію порятунку. У більш класичних текстах його видно зразу (Більбо, Фродо, Гаррі), а в менш ортодоксальних, де незрозуміло, що добро, а що зло, рятівника ще слід знайти (Дейнеріс? Джон Сноу? А може, Король Півночі?). Проте механізм тут однаковий: у момент екстремального безсилля, навіть повної зневіри, ви-никає ефективне рішення — просте, як помах чарівної палички (ну, чи палиці, як у Ґендальфа). Всі ми, коли не знаємо, що далі, чекаємо, аби прийшов хтось й сказав оте очікуване: I am Winston Wolf. I solve problems. І чим більше довкола страху, тим інтенсивніше чекаємо. Й тим більш могутнім повинен бути заступник (або ж заступниця — стать тут точно не має значення).

Якщо на переможців чекає слава, то на героїв — благоговіння. В античній міфології герой належав до світу людей хіба частково. Як правило, це був син когось із богів/богинь та котроїсь/котрогось зі смертних. Саме таке непересічне походження давало йому можливість вчинити щось надприродне: приборкати Цербера, зарубати Медузу, зарізати Мінотавра або хоча б украсти Золоте руно. Божественний дотик викликає священний трем, адже герой долає не просто страх, а якийсь із наших фундаментальних жахів. Навіть найжахливіший.

Релігія — це завжди про смерть. У кращих випадках — це про подолання смерті. Ніцше все життя мучився питанням: як таке попервах кволе організаційно, ще й збудоване на потребі жертви християнство змогло підточити могутність однієї з найбільших і найкраще устаткованих імперій? Як Христос переміг цезаря? Як? Ну, просто цезар ні від чого не міг оборонити — в останні роки існування Римської держави навіть від корупції, не кажучи вже про варварів. І взагалі, що там у них в Античності? Які перспективи? Наприкінці прилетить пазуристий Танатос, і всі, за дууже нечисленними винятками, потраплять у потойбічне царство тіней, де нічого хорошого.

Звісно, якщо ти син якогось із богів чи богинь, тоді ти lucky one, бо всі шанси, що тебе перетворять на сузір’я.

Могутні релігії, що існують і досі, чітко й з опорою на кількадесят поколінь вірних дають знати, що буде далі. Й, власне, наголошують, що те далі таки настане. Скінченність як найвищий страх буде подолано, й усі ми ще зустрінемося на полях квітів та теплого сонця. Хіба хто відмовиться?

Проте портал у вічність відкривається не всім і не зразу. Ключ доступу треба знайти й не втратити, а код постійно повторювати. Mea culpa. Credo. Amen. І тут недостатньо ритуалу, палити там свічки чи запашні палички. Недостатньо жестів — важить етика. Вірні всіх світових релігій обирають квест довжиною у життя: подорож, паломництво, в якому треба відмовитись від себе і наново знайти себе. Джихад, хрестовий похід проти власних демонів.

Вони вельми добре розуміли, ці двоє друзів, Джон Рональд Руел Толкін та Клайв Стейплз Льюїс, що у часи, коли релігійні символи малюють на танках, традиційна віра переживає кризу. Яка етика, якщо йде континентальна битва кровожерних параноїків з войовничими безбожниками? Яка поезія після Аушвіцу? Льюїсу вистачило і Першої світової, в якій він брав участь ще 19-річним, аби переконатися, що світ потрібно рятувати. Він довго, але цілеспрямовано йде до свого християнського фентезі. У 30-х пише фантастичну «Космічну трилогію», де переймаються не стільки технологією, скільки мораллю й питаннями гріхопадіння, у 40-х, подібно до Орвелла, веде пропагандистські передачі на радіо й видає низку релігійно-публіцистичних праць, які сам же й озвучує. І щойно коли йому поза 50, одна по одній (з 1951 по 1956) з’являються сім книжок «Хронік Нарнії».

Звісно, ми знаємо, винахідник не він. Льюїс відверто полемізує з «язичницьким» фентезі Толкіна й намагається, додавши більш прозорі й промовисті алегорії, повторити його успіх. Але нам тут важить мета: серйозну казку використовують, щоб транслювати правди віри, щоб спонукати, прийнявши фантастичний сюжет, повірити знову. Пам’ятаєте, як називається фінальна частина хронік? «Остання битва». Безсмертний лев — добрий і могутній заступник. Мораль залишається традиційною, але звучить по-новому, свіжо. Підліткам мало це сподобатися. І сподобалося.

Толкін, звісно, не думав (як і Джоан Роллінг не думала, вочевидь) про те, в чому його потім часто звинувачували — насамперед, сам Льюїс. Маю на увазі цілеспрямовану пропаганду язичництва. Ним взагалі рухав дослідницький інтерес, щоб отак взяти і перенести чарівних істот зі своїх наукових праць на сторінки художнього тексту. Його особистий католицизм і антивоєнні настрої значення тут не мали. Він 1892 року народження (на 6 років старший за Льюїса), й у тому ж Оксфорді, де його друг захоплювався Блейком, Мілтоном і трактатами отців церкви, Толкін фанатів від Середньовіччя та фольклору. В 30 років уже викладав давньоанглійську мову та літературу і взявся за переклад «Беовульфа» — однієї з чільних європейських епічних поем, яку датують ще Х сторіччям. Словом, магічної глини для світу Середзем’я вистачало. Тоді молодий вчений розпочинає глобальний і амбітний (молоді часто роблять саме так) проект створення власної версії англосаксонської міфології, що тепер відомий як «Сильмариліон», але залишився б нікому не знаним, якби не традиція домашнього читання, що у родині Джона Рональда Руела (дружина, троє синів, одна дочка), на щастя, була і квітнула.

Дописування й переписування історій «Сильмариліона» могло тривати вічно. (Насправді, том так і не побачив світ за життя автора, й уклав міфи в одну книгу вже пізніше його син Крістоф.) Але у міжчассі, для сімейного вжитку й на радість нам, було написано бічний і доволі локальний сюжет, що в масштабі усієї середземної космогонії важив хіба однією до-рогес-сенькою деталлю. Так у 1938 році з’явився «Гобіт», з якого все й почалося — і слава Толкіна, і справа фентезі.

Проте потім була війна, коли знавець мов і давніх рун Джон Рональд міг стати дешифрувальником, як батько першого комп’ютера Алан Тюрінг, проте не став або ми не знаємо, чи таки став насправді. Виглядає, що в тій війні всі британські лінгвісти займалися шифрами, а літератори вели радіопропа-ганду або шпигували. Й тільки Агата Крісті знову, як і в Першу світову, пішла працювати в госпіталь. Війна спонукала (як, на жаль, спонукає вона завжди) усіх творчих стати однозначно корисними. Адже для творчості потрібна свобода, й тому, коли вона під загрозою, оповідання мусять стати бойовими радіоп’єсами, а вірші — римованими прокламаціями. І що б хто не казав, але повоєнні фентезійні демарші Льюїса та Тол-кіна таки були спробами знайти певність у світі, який її майже втратив. Освітити його вірою. За помахом палички — LUMOS!

Свій шедевр — трилогію «Володар перснів» — Толкін так і пише: одним ривком, упродовж 1954-1955 років, коли добропорядне фентезі Льюїса уже також широко відоме. Утім, багато хто цінував «Гобіта» і чекав продовження. І воно з’явилося. А далі міфологія Толкіна почала обганяти в популярності прозорі алегорії Льюїса. Чому «Нарнію» не друкували в СРСР? Християнські алюзії там надто близько до поверхні й легко прочитуються. Тому no way. Значно цікавіше поміркувати, чому все ж автор «Володаря перснів» переміг і продовжує перемагати свого доброго друга. Все просто: у Толкіна літературні механізми краще працюють — фантазії більше, персонажі складніші й етично неоднозначні, сюжети загрозливіші. Врешті, це вам не казковий світ, у який треба лізти крізь шафу, і не сага про дорослішання дітей, яку все одно зарахують до дитячої літератури, поруч «Мандрів Гуллівера» та «Аліси в Країні див», нехай навіть ці книги будуть в сто тисяч разів інте-лектуальнішими й парадоксальнішими за просту чарівну казку. Космос Толкінового Середзем’я самодостатній, він не існує поруч справжнього світу людей; він сам є справжнім. І люди там лише одна із численних рас. Ми сприймаємо його фентезі значно менш фантастично, власне, добре фентезі назавжди втрачає казковість — у нього можна повірити.

Середзем’я — це не вигадана країна, куди можна зайти і якось звідти вийти. Трилогію Толкіна дійсно сприймаємо, наче давній епос — легенду про те, що насправді колись трапилося. Вже не казковість, самодостатність уявного світу і робить фентезійний текст сильним. Це бачимо у «Чарівнику Земно-мор’я» Урсули Ле Гуїн, «Хроніках Амбера» Роджера Желяз-ни, «Пісні льоду та полум’я» Джорджа Мартіна, «Відьмаку»

Анджея Сапковського, «Американських богах» Ніла Ґеймана та «Темній вежі» Стівена Кінґа. (Так, і «Гаррі Поттер» сюди, звісно, теж: адже магам таки доводиться жити між цих нудних маґлів!)

Добре зроблене фентезі розгортає перед нами уявний світ, який, як ми готові повірити, колись існував чи ще буде існувати (тут воно насправді впритул підходить до наукової фантастики, хоч і не стає нею). Цей світ жорстокіший за наш і небезпечніший за наш — тому нам там так цікаво. Але пронизують його магічні сили, які обіцяють заступництво, які дарують упевненість, — тому нам там так, врешті, спокійно. Захоплені читачі фентезі, справжні фани жанру, поглинаючи черговий текст саги або нову серію наступного сезону (уявні світи великі — автори не спиняються), відчувають справжнє благоговіння і проживають майже релігійний екстаз. Звичайно, воно складне, це читання, — це могутній емоційний удар і випробування тривкості нашої реальності красою, досконалістю й багатома-ніттям світів, що вже перестали бути уявними. Як і для чого читати фентезі? Візьміться, коли люди навколо дратують. Бо ніщо так не повертає віру в людину, як добряча історія про ельфійських найманців або безпросвітно жорстоких орків. З іншого боку, навіть вампіри бувають людяні та красиві — і ми це добре знаємо.