Як читати класиків

3. Чим лякає Лем? Фантастичні об’єкти ближчі, ніж нам здається

Там, де література впритул наближається до жаху, вона пропонує і варіанти заступництва та подолання жахливого. Ні, ну зрозуміло, що в класичному хоррорі, коли наприкінці загинуть всі й жорстокий автор чи авторка не врятують навіть закоханих, особисто ми, читачі, зможемо заспокоїти себе, лише відклавши прочитану книжку, — це не про нас! У нас тут сонце, літо і блендер міксує цитрусові з полуницею. Умовність книжки гарантує повернення у наш світ, де не все так страшно. Відчуваємо полегшу. Подібно і після антиутопій чи похмурих фантазій кіберпанку. Але фентезі, сай-фай (science fiction — наукова фантастика), детектив обіцяють нам звільнення та надію одразу — ще в межах самого сюжету.

Наукова фантастика ніколи не мислить себе фантазією. Це наука, що стала художнім текстом. І вона про те, у що зараз вірять найбільше — про технологію. Саме ця могутня заступниця має нас порятувати. Де наші ліки від раку, де запасні органи? Де гіперстрибки крізь час та простір? Де суперенергія, що всіх зігріє та нагодує? Врешті, де наші піґулки безсмертя? Всі ми віримо, що вже скоро.

Фентезі? Казки — це все одно казки, — скаже бородатий завлабораторією фізичного факультету X університету Y в місті Z. Які монстри? Яка магія? Може, ви ще мольфарів бачили з вовкулаками та русалками? Ні, наша цивілізація цінує експеримент, продовжує довіряти системному аналізу й крок за кроком наближується до розв’язання найскладніших сучасних проблем. Серйозні люди, — скаже він, — читають наукові монографії. А для вас, менш тямущих, ми готові роз’яснити наші відкриття на пальцях у популярних виданнях. Серйозні люди читають нон-фікшн, — підсумує він і ствердно струсне добре доглянутою бородою. А як же поезія? — запитаємо ми його.

Наукова фантастика є поезією серйозних людей, які вірять в науку. Вона дозволяє те, що й будь-яка поезія, — мріяти. Як ми читаємо фантастичні тексти? Читачів тут зразу занурюють у специфічний світ, віддалений від них на n років (фантастичний твір діятиме на аудиторію тим яскравіше, чим ближчою буде його перспектива). Це умовний світ, але базовано його не на чистій вигадці, а на цілком науковому прогнозі. Тобто це обов’язково вірогідний світ, що колись цілком може постати. У тому й перевага: найазартніше нам читати, що буде за 10-20 років, адже той світ і зміни в ньому стосуватимуться і нас самих. Ми доживемо і побачимо. Хоч у цьому й ризик: ми таки побачимо, чи праві були автор/авторка й чи добрі вони фантасти. Ефективність творів сай-фаю визначає час.

З іншого боку, хоч ніхто й не перестав читати Жуля Верна, бо його передбачення, у більшості, вже позбувалися (він був саме науковим фантастом, як бачимо), проте його прогнози, відбувшись, втратили актуальність, і ці тексти безжально та рішуче відігнані у підліткову літературу. Інша справа — Герберт Веллс. Адже його найсміливіші візії («Машина часу», «Людина-невидимка») ще не збулися. Не відбулося ні нашестя марсіан з «Війни світів», ні олюднення тварин, як у романі «Острів доктора Моро» (навіть коли Булгаков через 29 років після британця напише у 1925-у «Собаче серце», сюжет все ще ви-даватиметься фантастичним). Тобто в ідеалі нам потрібен твір, що обіцятиме науковий прорив от-от, але здійснення обіцяного все відсуватиметься. Для наукового прогресу то недобре, але для літератури та читачів якраз. Справжня сильна фантастика приваблює нас яскравим майбутнім або лякає ним.

Тому більшість добрих фантастів науявляли речей, до котрих нам ще належить рухатися. Електромобіль у бік Марса ми вже запустили, але що там, на самій планеті, які монстри чи істоти й чи доброзичливі вони, досі знає хіба Рей Бредбері. Те саме і з реакціями розумних комп’ютерних систем: цілий жанр — кіберпанк — побудовано на передчутті небезпек, якими загрожують нам алгоритми, що зненацька вийдуть з-під контролю. Є оптимістична фантастика, де технологія нас рятує від жахів реальності. Проте є й фантазії про страшну реальність, в якій технологія починає убивати. Врешті, чому ми вирішили, що інопланетні істоти або досконалі комп’ютери повинні нас любити чи бодай толерувати? «Люди — це вірус, хвороба, — говорить закамуфльована під стильного агента програма-убивця Сміт напівживому повстанцю Морфеусу, — а ми — ліки.» За звичними нам страхами повсякдення лежить ще більший страх: що технологія не справиться, не порятує.

Жуль Верн був оптимістом і вірив у можливості людини, а Герберт Веллс, навпаки, ставився до такої віри скептично й писав, щоб застерегти людство від жахливих примар самознищення. Ці двоє фактично починають жанр наукової фантастики у ХІХ сторіччі (Верн пише найінтенсивніше у 60-ті, а Веллс — у 90-ті). Й надалі всі письменники жанру приєднуються до однієї з цих партій: оптимісти або скептики.

Фантастів багато. Більш відомі в літературах країн, які у ХХ сторіччі змагалися за технологічну першість — СРСР та США. Щоправда, у Радянському Союзі виникає проблема: як і багато що, цей жанр викликає підозру, бо ж стосується не реальності, а умовності. Тоталітарна система просто не любить, коли люди замріюються й бачать різні шляхи, якими можна прийти у майбутнє. Бо насправді шлях може бути лише один — той, який вкаже партія. І майбутнє без варіантів — комуністичне. Тому за всього огрому науково-фантастичних творів, друкованих у «Технике молодёжи» та інших відповідних радянських журналах, серйозних та все ще актуальних радянських фантастів усього два, та й ті брати — Стругацькі. Їхні романи цікаво читати й зараз, хоча інколи вони звучать кумедно: цікаво, бо бачимо, про що тоді таки мріяли і яке майбутнє уявляли, а кумедно, оскільки у них інколи проблискує така наївна та чиста віра в людину, що аж плакати хочеться від розчулення.

Троє провідних американських фантастів того ж часу, середини ХХ сторіччя, пишуть трохи жорсткіше. Роберт Хайнлайн відомий космічно-імперіалістичним романом «Зоряний десант» (1959), Артур Кларк ставить серйозні екзистенціалістські питання (відповідальність, самотність, мета) в циклі «Космічна одіссея» (1968-1997) плюс Айзек Азімов, що чи не вперше міркує про можливість машинної свідомості в «Я, робот» (1951). Проте всі вони все ще доволі оптимістичні щодо можливостей людини — достатньо згадати відомі три закони робототехніки від Азімова: робот не зашкодить людині й захищатиме її; робот виконуватиме накази людини, якщо це не суперечить першому закону; робот буде дбати про себе, якщо це не суперечить першим двом законам. Послідовний гуманізм: найбільш титулована повість Азімова «Двохсотлітня людина» (1976) розповідає про безкомпромісну боротьбу робота за право бути визнаним людською істотою.

Щоправда, не всі такі оптимісти (якраз від цього моменту, від середини 60-х, бере свій початок своєрідна «темна фантастика», яка до людини скептична або не вірить в неї взагалі). Злам помітно вже у «Марсіанських хроніках» (1951) Рея Бредбері, де ще питання, хто більш жорстокий — земляни чи марсіани. Тоді ж люди починають потроху програвати штучним істотам, як в романі Філіпа К. Діка «Чи мріють андроїди про електроовець?» (1968).

Проте найбільший прорив у напрямку осягнення людської безпомічності в космічних масштабах робить Станіслав Лем (так і хочеться сказати — найбільш потужний український фантаст, бо ж народився Лем у Львові).

Він багато написав. Півтора десятка романів, збірки оповідань «Казки роботів» та «Кіберіада», цикли історій про космічні мандрівки Йони Тихого, три книжки рецензій на уявні книги — у всіх багато кумедного, гуманістичного, як те й належить автору некосмічної нації, яка хіба з гумором здатна ставитися до високих успіхів сусідів. Взагалі, подібні історії, включно з текстами американських та радянських космо-оптимістів, варто б поставити на один рівень із простішими авантюрними історіями, про які мова була у попередньому розділі: людина йде вперед, людина перемагає, людина під-корює космос. Самі розуміємо: 50-60-ті були часом віри у зоряне майбутнє людства.

Проте зненацька Лем пише щось кардинально відмінне від своїх звичних проблематики та стилістики і створює чи не найбільший шедевр світової космічної фантастики — Лем пише «Соляріс».

У цій книжці, що знаково з’являється у 1961-у, році першого польоту людини в космос, Лем робить серію безпрецедентних у своїй жорстокості та тверезості відкриттів: у космосі на нас ніхто не чекає; якщо ми там зустрінемо розумних істот, то вряд чи порозуміємось із ними; нарешті, пройде дуже-дуже багато часу, а людство ще майже нічого не досягне. Як так? Адже згідно з хроніками Бредбері ми мали висадитися на Марс ще у 1999-у й до 2002-го планета вже мала бути повністю колонізованою! Зараз 2018 рік, а ми все ще намагаємся (й не аж так успішно), аби до Червоної планети долетів хіба манекен в автомобілі.

От відтоді, від Лемового «Соляріса», вже варто починати боятися. Якщо уявляти собі, що існує космічна готика, то «Со-ляріс» її перший роман. І діє він на читача так само готично: ось космос, ось смерть, і втечі від них не буде.

Розрив цього роману з традиційною науковою фантастикою ще більший, бо зміщені чи й знищені наші звичні орієнтири оцінки, з оптимізмом та песимізмом включно. Соляріс — жива планета, розумна, але незрозуміла істота, яка, схоже, й не намагається вийти із землянами на контакт, а просто реагує на подразники. І жах не в тому, що люди не можуть дешифрувати її сигнали, а в тому, що сигнали людей і самі люди їй анітрохи не потрібні. Всесвіт може обійтися без нас. І там не помітять нашої відсутності.

Чи все, насправді, не так? Ось він — горизонт для додаткових інтерпретацій, що і робить подібні тексти читанням складнішим за прості ланцюжки авантюр. Адже Тарковський прочитав Лема зовсім інакше: наголошують, що режисер, наперекір волі автора, кличе людство повернутися від зірок додому — на Землю. Утім, мені здається, планета Земля, як її зображено у фільмі, постає не більш затишною і навіть не менш небезпечною за Соляріс.

Але погляд Лема все ще спрямований у космос. Вибух популярності такого типу фантастики траплятиметься щоразу, коли людство переживатиме новий етап суттєвих технологічних відкриттів або черговий ентузіаст стартуватиме в напрямку Марса (і це стосується не лише космосу, звісно). Проте вслід за оптимізмом одразу ж крокуватиме скепсис — або навіть випереджатиме його. Згадаймо (хто може): на початку 80-х ще ні мереж, ні навіть толкових комп’ютерів, а в кіберпанківських романах уже на повну амплітуду тривають хакерські атаки й керовані штучним інтелектом корпорації обмінюються ядерними ударами.

Кіберпанк, постапокаліпсис, антиутопія — ось ще три жанри серйозної, «похмурої» фантастики, де для людей у майбутньому нічого доброго, хоча вони зі своєї планети нікуди й не збиралися летіти. І ніхто, хто має досвід читання у цих жанрах, не скаже, що це легке чтиво, примітивна й безвідповідальна масова література. Такі тексти значно страшніше читати на ніч. Власне, ніколи й не намагайтеся повторити це вдома.

Адже на відміну від багатьох хоррорів, у реальність яких ми елементарно можемо не повірити (трилери тут дещо відмінні й ближчі до детективів), на відміну від фентезі, в якому порятунок може прийти одразу й нізвідки, жанри сай-фаю лякають, бо вони… наукові. Це дійсно може трапитися. Післязавтра.

Усі вони описують світ, в якому вкрай погано і яким керують погані люди (антиутопія), дуже погані люди, інколи монстри (постапокаліпсис) чи не менш погані у ставленні до людей машини (кіберпанк). У першому і останньому випадках мешканці уявного простору можуть не помічати всієї крутизни штопору, в який потрапив їхній світ. Їх обмежують в правах та виборі (наприклад, сексуального партнера), але вони цього не бачать й залишаються щасливими. Сюжет обертається навколо одного-двох чи групи персонажів, які справжній стан справ розуміють і кидають виклик системі. Так от — закон жанру — всі повстанці мусять загинути. Фінал має бути сумним. Тому це для читачів із міцною нервовою системою й затишною реальністю довкола. Утім, якою б складною не була наша дійсність, світ у, скажімо, постапокаліптичних творах завжди значно страшніший. Тому виринання з такого тексту завжди радісне. Щоправда, неспокійний осад залишається: який там рік у нас на горизонті? 2084-ий?

Класичні антиутопії Євгенія Замятіна, Олдоса Гакслі, Джорджа Орвелла та Рея Бредбері, що з’явилися у першій половині ХХ сторіччя, непокоять вже менше. Нам моторошно, але спокійніше, бо здається, що тоталітарні небезпеки минули. Але варто дещо змінити час та простір, як це зробили ближчі до нас Марґарет Етвуд в «Оповіді служниці» чи Булем Сансаль у «2084: Кінець світу», і страхи оживають з новою силою. Що вже казати про класику постапокаліпсису, як от роман Кормака Маккарті «Дорога» (2006) чи антологія «Спустошені землі: історії апокаліпсису» (2008), серед авторів якої Стівен Кінґ, Джордж Мартін, Корі Доктороу, Октавія Батлер та багато інших.

Кіберпанк, що лякає нас майбутнім пануванням машин, свої витоки бере у романах Курта Воннеґута і Філіпа К. Діка, проте реально окреслюється у 80-ті роки минулого сторіччя в прозі Вільяма Ґібсона та Брюса Стерлінґа. Стартовими книгами, що дали жанру відомість, є перший роман «Трилогії кі-берпростору» Вільяма Ґібсона «Нейромант» (1984) та збірка «Дзеркальнотіні: антологія кіберпанку» (1986). Наступне покоління авторів з’явилося вже у новому сторіччі. Їхнім маніфестом стала збірка «Перепаяні: антологія посткіберпанку» (2007). У масовій свідомості та культурі жанр матеріалізувався, звісно ж, після появи першої частини кінотрилогії «Матриця» (1999). Ми ще не підозрюємо свої ноутбуки, що вони мають власну думку про нашу поведінку та тексти, проте алгоритм фейсбуку, що приймає рішення, які пости нам читати, уже непокоїть. Й ми зовсім не певні, що ним все ще керують люди.

Надія на технологічний порятунок нас самих і всього планетарного життя сусідить зі страхом, що техніка дасть збій, вийде з-під контролю і відмовиться нас захищати. Ми ще можемо сподіватися на дрібку милосердя влади, коли мова про антиутопії (адже всі диктатори люблять дітей, ні?), проте гіпотетичне правління машин обернеться тотальною байдужістю до людини й долі всього людства. Зараз фільтри мереж холоднокровно блокують наші акаунти й витирають профілі, але що коли вони доберуться до банківських рахунків та систем життєзабезпечення? Смерть в кіберпанківських творах автоматична, а відповідь системи миттєва. Найгірше, що це не лише лякає, але й заворожує.

Багато разів ставив собі запитання: чому нікому не подобається Волдеморт, проте підлітки малюють графіті з Дартом Вейдером? Напевне, знову ж, справа в тому, що Темний Лорд не обіцяє жодного рятунку — AVADA KEDAVRA! У той час, як Лорд Імперії сам є живим прикладом технологічного воскресіння. Він теж убиває (і то доволі ефектно), проте ми знаємо, що навіть поплавлене світловими мечами тіло потім здатне відродитися в кіборгічному організмі. Й технологія дасть йому суперсилу. У всіх супергероїв так. Нас тішить, як легко слабкий може стати сильним, як рішуче жертва перетворюється на месника за свої та чужі кривди. You’re coming with me dead or alive, — каже Робот-поліцейський і волочить за собою поверженого зловмисника, відстрілюючи дорогою його поплічників. Бути Гаррі Поттером здатен лише Гаррі Поттер; навіть чарівником-напівкровкою треба народитися. Натомість технологія дає шанс на всесильність буквально усім — а може, ми завтра знайдемо суперкостюм чи лати, чи

крила, чи відростимо зябра? Сила технології вражає, навіть якщо вона втілена у всуціль ворожому організмі чи машині. Термінатор здатен, розсипавшись на друзки, зібратися знову крапля за краплею, і він йтиме до мети, незважаючи на всі обставини, цілеспрямовано, вперто, аж доки не зможе сказати своє заповітне — Hasta la vista, baby!

Читання хоррору або фентезі, або варіантів наукової фантастики — обов’язковий крок до текстів вищих рівнів. Це гарт психіки та тренінг сильних почуттів. Пожива несвідомим бажанням, коли лібідо блідне, а мортідо звучить на повну. Так виглядає релігійна література агностичної епохи, хоч ангели в ній приходять чи то в образах ельфів, чи в подобі джедаїв на міжгалактичних зорельотах.