Як читати класиків

1. Золя і смак Франції. Навіщо читати реалістів?

Ядром майже усіх шкільних програм з літератури є об’ємні реалістичні твори сто-двохсотлітньої давнини. І майже завжди для всіх поколінь читачів вони виглядають незносно нудними. Чому так? І що з цим парадоксом робити?

Ну, в програмах вони відповідно до суспільно погодженої інерції: існує переконання, що у такий спосіб учні пізнаватимуть минуле власного народу, краще розумітимуть механізми історії, поважатимуть внесок попередніх поколінь, врешті, стануть справжніми патріотами. Навіть якщо ці міркування зараз видаються парадоксальними, це не змінює факту за-гальної згоди, що так воно і має бути. Так, роман (товстезна романюка) «Хіба ревуть воли…» й далі залишається в програмі з виховною метою. А чому його не люблять учні? Відповідь проста: він їм ще не потрібен.

Звісно, школа повинна виховувати патріотизм, але робити це має дещо іншими засобами. Те, що зараз у нашій національній школі цю місію покладено на літературу (а також історію), є пережитком минулих років і страхів, коли інші засоби були просто недоступними. Власна держава, армія, національні символи існували тільки віртуально — на сторінках книг. Література зберегла мову й цілий спектр важливих для нації речей. Література виховувала й цілком може виховувати далі; однак неправда, що вона має робити тільки це.

Шкільний курс літератури зараз пронизаний цим драматичним парадоксом: там повно книг, які ніхто добровільно не читатиме. Примус, від якого я застерігав, коли починав розмову про читання, постає основним інструментом спонуки до перегортання сторінок. Учні вели і ведуть проти цього затяжну партизанську війну: як не читати нудне, але заслужити похвалу вчителя? Сайти, що пропонують скорочені версії книг, у таких умовах завжди матимуть вдосталь відвідувачів. Чи можемо щось із цим зробити?

Давайте помріємо. Чи можна собі помислити, що уявлення про справжню дружбу виховують на книжках про ельфів, а вчителька дає завдання написати фінал, в якому детектив розкриває суть таємничої пригоди? Ми насправді значно довше діти, ніж здається. Якщо нам навіть далеко в дорослому віці хочеться пригод і розслідувань, то чому підлітків ми заставляємо міркувати про соціальну нерівність середини ХІХ сторіччя? І якби ж то раз! Ні, з тексту в текст — сотні, тисячі сторінок, які вони не збираються читати. Більшість молодих читачів ще не мають достатньо тривкості й навіть посидючості, щоб вгатити середнього обсягу роман. Ми хочемо, щоб вони колись взяли його до рук? То давайте тренувати молоді мізки на чомусь простішому. Чи хто колись намагався з місця штовхнути 100-кілограмову штангу або зразу пробігти марафон? Чому ми думаємо, що література — це легше?

Серйозні психологічні, соціальні та історичні романи не дадуться одразу. Так, це третій рівень проблемного читання, до якого треба набути добрячого досвіду на перших двох. «Сто тисяч» Карпенка-Карого у 8 класі? Для чотирнадцятирічних? Ну-ну… З чого ми взяли, що вони будуть це любити.

Виглядає, що читання може стати радістю (о, жах, а чим ще воно має бути?) лише наперекір загальній тенденції насильного вбивання в голови учнів прописних правд, що, як нам здається, має порятувати суспільну мораль з нашими цінностями вкупі. Насправді, у школі легко справляються зі складними об’ємними текстами лише ті, хто вже давно почав читати і тепер готовий до зустрічі з ними — до їх виклику та ваги.

Читання серйозного тексту, що ворушить гори життєвих проблем, має бути свідомим і добре підготованим кроком. Ні психологічно, ні навіть фізично (з огляду на час, якого потребує подібне заняття) школярі й навіть значно старші люди не готові сприйняти класичні тексти в такій щільній концентра-ції. Уявіть, що просто зараз ваш роботодавець зобов’язав увесь офіс негайно прочитати всього Шекспіра або весь «Кобзар». Безоплатно. З уривками напам’ять і твором після кожної п’єси чи поеми. Як би ми його після цього любили! А діти мусять, а діти не скаржаться.

Проте це, звісно ж, не значить, що важкі й проблемні тексти не потрібні взагалі. Ще раз: ми маємо бути готовими до них. Школа, якщо йде мова про літературу, повинна виховати лише одне: бажання і вміння читати. А на класичні непрості тексти варто вказувати читачам, що поволі набувають досвіду, як на принадні острови десь там, на горизонті, — вмітимеш плавати, то колись допливеш. І потрібно розказувати, які екзотичні птахи та рослини водяться на далеких берегах, щоб читач захотів їх побачити.

Розмова про серйозні речі в літературі, як я вже сказав, може бути правдива і пряма. Такі тексти ілюструють, що робили люди в епосі Х, коли в них трапилася подія Y. Коли в Англії часів правління королеви Вікторії перед дівчиною стояв вибір або за багатого-благородного, або за веселого зірвиголову, то що вона на це? А коли у Франції сто тридцять років тому керівництво шахт гнобило працівників, то як вони справлялися і чи був сенс влаштовувати страйк? І що має робити журналіст, коли в далекій країні бачить, як його співвітчизники, замість допомагати місцевій владі, як було домовлено, насправді шпигують та розпалюють ворожнечу? Різні часи, різні досвіди — весь спектр людських переживань і рішень у різних точках планети двадцять, п’ятдесят, двісті років тому.

Література, повторюю, відрізняється цікавістю до емоційного боку справи. Історична наука давнішого зразка взагалі не переймалася становищем та поглядами окремої людської особини, її навіть менш важливі групи осіб не надто цікавили (яка різниця, як пережили матроси зменшення пайки рому в Британії ХVIII сторіччя?). Зараз нові історики значно уважніші, скажімо, до спогадів рядового такого-то полку, що брав участь у битві під Ватерлоо — це насправді не менш цікаво, ніж життєпис Наполеона.

Проте історія як наука зв’язана фактами: тут можна стверджувати, де знаєш точно, і хіба припускати, де знання обриваються. А романістам — жодних перешкод. Еміль Золя впевнено проникає у внутрішній світ хоч депутата парламенту, хоч торгаша з паризького ринку, продавчині з крамниці дорогого одягу чи колись блискучої повії. Ага, так, він ще знає, що думає й відчуває Поль Сезанн, краще за самого Сезанна. І в такому, нехай умовному, але цілком певному себе знанні увесь магнетизм літератури: бо інакше у той давній світ ми просто не потрапимо.

Навіть коли автор пише історичний роман, там все одно залишиться місце для умовності. Насправді, більшість реалістичних творів про минуле: той самий Золя пише про Францію останньої третини ХІХ сторіччя, й хоча для нього це світ лише десятирічної давності, тобто майже сучасний, для нас він далеко позаду. Історичними називаємо не просто романи про минуле, а лише ті, де всі події крутяться довкола якоїсь визначної події, як рада низових козаків у Пантелеймона Куліша, або знаної постаті, що увійшла в історію, як Річард Левове Серце у

Вальтера Скотта або Роксолана у Павла Загребельного. Звісно, більше цінують ті історичні романи, в яких точніше, більш реалістично відтворено епоху, проте на тлі визначних подій діють вигадані персонажі — от якраз їхні почуття та уявлення цілком залежать від романіста і його майстерності. А вже реалістичність зображення неминуче тягне за собою й увесь спектр проблем, з якими могли стикатися персонажі — люди свого часу. Ми маємо повірити, що саме так вони думали й переживали побачене. Щойно закрадеться сумнів — і романний світ зазнає краху. Точність історичного роману — індульгенція для його автора: якщо реконструкція добра, ми готові прийняти усі його вигадки.

Така суб’єктивна правда, звісно, є не лише в реалістичних романах. Просто для Гоголя, Гофмана, По чи інших літературних готів, авторів та авторок, що пишуть для сентиментальних дам і молодиків, благородних джентльменів, які розважають нас тонким гумором, побутовий бік справи значно менш важливий: описи за визначенням нудні — давайте їх уникати! Але в тому то й річ, що без глибшого занурення в матеріальну текстуру іншої епохи (пейзажі, інтер’єри, одяг, звички) пізнати її неможливо. А от цим реалістичні романи та реалістичні моменти в інших типах творів якраз і цікаві. Це мандрівка. Маршрут, який не розпише жоден туроператор.

Інші країни, інші люди з їхніми проблемами та приватними історіями, вписані в інтер’єр свого часу. Така подорож буде нескінченною й багато додасть. І про нас самих теж. Беремо в Золя уявлення про життя шахтарів у Франції, занурюємося у їхній світ і стан, випірнаємо й думаємо: а що тоді у нас? Чудова нагода взяти до рук «Boa Constrictor» Івана Франка! Плюс один класичний твір і автоматичне підвищення самооцінки.

Утім, є ще один комфортний ефект від подібного читання. Реалістичні соціальні або соціально-психологічні романи пишуть зсередини складних історичних та життєвих ситуацій. Чільні британські, французькі та й наші рідні реалісти доволі докладно описують дилеми й стан людини ХІХ сторіччя, проте немало сказано в цьому ключі й про значно ближче до нас ХХ-те, яке хіба щойно залишилося за порогом. Ці люди майже ми або ми тільки-но перестали бути ними. Це історії батьків наших батьків та бабусь наших мам. Це не може не цікавити.

Так от: непрості життєві ситуації (а про інші й не пишуть), навіть близькі до нас, усе ж залишаються чужими. У подібних текстах ми більш ніж будь-коли відчуваємо оту благодатну здатність читання: ввійти в інше життя — і вийти з нього. Не-ушкодженим. Майже напевне, знову ж, наше становище видасться нам кращим, психологічні проблеми — простішими, а чай смачнішим. Та хто коли в них там, навіть у колоніальній Британії ХІХ сторіччя, міг дозволити собі справжній духмяний саусеп? Треба насолоджуватись життям? Більшість аристократів старого світу за все життя могли не почути такого потужного й чистого звучання, яке транслюють сучасні девайси у вуха першому-ліпшому підлітку. Мандри іншими країнами дуже часто закінчуються визнанням, що вдома таки краще. Подорож давніми світами через сторінки книг майже гарантовано завершиться комфортним усвідомленням переваг нашого часу. Які ж в них тоді проблеми були там, в їхньому Лондоні! — подумаємо ми і захряснемо книжку Діккенса.

Про життя з його проблемами пишуть не лише реалісти, а й модерністи та послідовники інших стильових напрямків. Просто пізніші автори додають у тексти нестравні для справжнього реаліста спеції: міф, марення, парадокс. Навіть Кафка, попри всю його притчевість та фантасмагоричність, ілюструє свій час і, особливо, психіку людей, що жили з ним поруч. Просто в нього є не лише це, не лише матеріальний план, тому Кафка — складніше читання вищого рівня. Й до нього, знову ж, не добратися, не набувши достатнього досвіду сприймання цеглин реалістів. Діккенс щочетверга збирав друзів, й вони по 4 години слухали, як він читає нові тексти (подавали тільки чай і явно не саусеп). Нас ніхто не заставляє щотижня переживати шматки чужих доль, але ці бар’єри треба рано чи пізно взяти. Так — Діккенс, так — Бальзак, так — Золя, Ремарк і Гемінґвей, Мердок і Спарк. У залежності від напруги всередині тексту їхні твори у прикінцевому нашому списку потрапляють у категорії «Книги першої психологічної потреби» або «Книги специфічного досвіду». Я заздрю всім, в кого там багато непрочитаного — бо це цілий континент вражень, переживань і тем для спілкування з нам подібними читачами. Цікаво, чия Франція нам на смак буде кращою — Флобера, Золя чи Мопассана?