Як читати класиків

2. Міцний магічний Маркес: літературний коктейль з Південної Америки

Про латиноамериканський магічний реалізм, насправді, варто було б говорити вже у наступному розділі — це, фактично, 5 рівень складності (я не знаю людини, яка б з першого разу осягнула «Сто років самотності», принаймні у молодому віці). Однак, з іншого боку, зацікавлюють ці романи подібно до класики реалізму: хочемо уявити собі Аргентину, Бразилію, Колумбію, Кубу, Мексику, Перу, їхніх людей і їхні клопоти? То ось нам: Кортасар, Амаду, Маркес, Карпентьєр, Фуентес, Льйоса — навіть у цьому ряду 2 нобелівських лауреати.

І от в оцю цікаву нам далеку реальність, де світ такий несхожий на наш, майже зразу і майже завжди починають вриватися нотки чогось незрозумілого — таємничі звичаї, запозичені в індіанських племен, містичні з’явиська, якась неймовірна у своїй інтенсивності та пристрасті любов. Та й взагалі уся їхня дійсність дивує: ось двадцять років йде громадянська війна, ось брат закохується у сестру, тут — племінник вперто добивається любові тітки, там — до жінки навідується вже померлий чоловік. Навіть якщо їхні персонажі потрапляють деінде (наприклад, у Париж, як в Кортасаровій «Грі в класики»), вони й туди приносять свою колосальну дивність та іншість. Свого часу в Бразилії, а я потрапив у одне із найбільших міст планети Сан-Пауло, мене вразила якась неймовірна сила місцевої рослинності. Виглядало, що трава, квіти, дрібні пагони кущів випинаються на кожному кроці з усіх щілин та тріщин — після кожного дощу, від кожної краплі води, що досягає землі. Мені здавалося, що варто відповідним службам того міста на день припинити роботу, перестати обтинати гілки й підстригати газони, й корені дерев підірвуть асфальт, а остови хмарочосів обплутають ліани. Я покидав Сан-Пауло на початку сезону дощів і був певен, що за місяць (а сезон триває рівно стільки) джунглі увірвуться в місто й поглинуть його. Латиноамериканська проза працює так само: дивовижне проступає з усіх сторінок, заполоняє якоюсь дикою несхожістю та свіжістю.

Починати читати латиноамериканців треба тільки не з Борхеса (він точно на 5-му рівні й до нього ще значний шлях). Оптимальним автором для занурення в тему є бразилець Жоржі Амаду — він, до речі, один із найстарших, народився у 1912 році. І писати почав ще у 30-ті; тоді з’явився його найгострі-ший соціальний текст про безпритульних підлітків «Капітани піску» (таку критику буржуазного суспільства палко вітали й широко тиражували в СРСР, тим більше, що певний час, доки не постаршав, Амаду був членом комуністичної партії). Хто цікавиться питаннями класових протистоянь, може прочитати трилогію про трударів на плантаціях какао: романи «Безкрайні землі», «Земля золотих плодів», «Червона парость»; для розваги (хоч це й крок назад — до першого рівня) можна взяти еротичну та мелодраматичну «Ґабріелу». Але найвідомішим магічнореалістичним романом автора є «Донна Флор та її двоє чоловіків» — якраз легкий вступ до не такого вже й легкого жанру.

Далі можна читати майже всього Льйосу, заразом із його найкращим романом «Тітонька Хулія і писака» — це ціла енциклопедія і про життя в Перу 50-60-х, і про різні стратегії письма, включно з радіоп’єсами. Магічності, яка все ускладнює, там якраз не дуже, а от дивності — хоч відбавляй. Парадоксально, але найскладнішими для читання є найбільш ранні романи Льйоси — «Місто і пси» та «Зелений будинок».

Черга Маркеса. Перш ніж братися до «Ста років самотності», що є однозначним шедевром, варто потренуватися на коротких дистанціях — тобто почитати малу прозу та повісті (наприклад, «Стариган з крилами» дає дуже добре уявлення про увесь магічний реалізм). А коли нам врешті стане сутужно, адже це й далі проблемні тексти й смутку через людське безглуздя там з надлишком, берімося до «Кохання під час холери» — теж мелодрама, але яка іронічна та дотепна! Це з тих книжок, над якими плачуть від сміху.

«Сто років самотності» треба читати, відкладаючи книжку щоразу, коли мова заходить про нове покоління Буендіа. Бачите, Золя кожну іншу історію родини Руггон-Макарів виносить в окремий роман, тож якщо нам цікавий лише жорсткий треш буднів тогочасних робітників, ми можемо не братися за ті сюжети, де про священиків або чиновників. Маркес епопею життя однієї родини подає конденсовано та інтенсивно — роки і люди летять, мов у калейдоскопі. Тому, як читати це запоєм, то всі Аркадіо та Ауреліано (чоловікам дають лише ці два імені) дуже швидко переплутаються. Значить не варто поспішати: поколінь лише сім — на кожне можна витратити останній вікенд місяця. Півроку — й один із найсильніших романів світової літератури — ваш. У паузах можна розважатися легшим Льйосою або, навпаки, робити карколомні спроби вдертися у парадоксальний світ Борхеса.

Якщо хочеться ще більше магічного реалізму, беремося за романи «Маїсові люди» Міґеля Астуріаса, «Царство земне» Алехо Карпентьєра чи «Виграші» Хуліо Кортасара (звісно, цікаві й інші тексти цих авторів). Тепер ми готові до найскладнішого, й це, фактично, перехід на 4-й експериментальний рівень — можна почитати пізніші романи Кортасара «Гра в класики» та «62. Модель для складання». Саме ті тексти, які категорично не можна брати до рук, якщо в активі позаду не мати 10-20 років активного читання та 100-200 дійсно розумних і складних книг.

Латиноамериканський магічний реалізм вплинув на багато національних літератур другої половини ХХ сторіччя. У нашій навіть виник окремий жанр — так званий «химерний роман». Найбільш визнаним тут є відомий і зараз Валерій Шевчук. Його «Дім на горі», «Птахи з невидимого острова» й особливо «Три листки за вікном» — добрі приклади жанру і, як на мене, промовисте свідчення південноамериканського впливу. Інші автори напряму: Олександр Ільченко («Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця»), Євген Гуцало («Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий»), Володимир Дрозд («Ирій»), Роман Іваничук («Манускрипт з вулиці Руської»). Самі назви дивні — якісь нероманні. Що вже казати про тексти: вони виглядають складними, незрозумілими, заплутаними. Але після латиноамериканців цілком можна прочитати. Починати варто із найяскравішого нашого «химерного» письменника — Василя Земляка та його романів «Лебедина зграя» і «Зелені млини», за першим з яких знято не менш дивний культовий фільм «Вавилон ХХ» з режисером Іваном Миколайчуком у головній ролі. До речі, всі згадані українські автори приблизно того ж віку, що й латиноамериканські, й починали писати вони щойно трохи пізніше магічних реалістів — з кінця 60-х. Рух, який у нас називають шістдесятництвом і який асоціюється, насамперед, із суспільним протестом, мав також ра-зючу естетичну відмінність від решти тогочасної радянської літератури. У прозі це була якраз химерність, парадоксальність. Почитайте «Лебедину зграю»: яке дивне те село із назвою Вавилон, містичне, точно нерадянське — справжнє Макон-до Маркеса, інкрустоване у нашу незатишну історію.

У 80-х луна магічного реалізму озвалася на Балканах. Центральним текстом напряму, що уже давно має статус культового, став роман Милорада Павича «Хозарський словник». Павич продовжував писати у тій же стилістиці, хоча наступні романи («Пейзаж, намальований чаєм», «Остання любов у Царгороді», «Зоряна мантія» і т. д.) резонансу й популярності «Хозарського словника» не набули. Вони також уже радше експериментальні: до книжки «Остання любов у Царгороді» додається колода карт Таро, і як вони випадуть, так і слід читати епізоди тексту. Серед інших вагомих балканських письменників 2-гої половини ХХ сторіччя — Меша Селімович («Дервіш і смерть»), Данило Кіш («Енциклопедія мертвих»), Дубравка Угрешич («Знесла Баба Яга яйце»).

А взагалі, містика, що активно вторгається у звичну нам дійсність, — це, звісно, не винахід латиноамериканців. Вони швидше вдало реактуалізували давніші романтичні матриці подібних текстів. Щоправда, романтикам більше важить якраз містичне, а тут відправною точкою є таки реальність в усій її конкретиці й детальності, а також із сильним соціально-психологічним контекстом. Якісь кроки до цього симбіозу роблять ще у ХІХ сторіччі, скажімо, Бальзак у «Шагреневій шкірі» або Оскар Вайльд у «Портреті Доріана Ґрея», для яких важить моральна проблематика. У цій же перспективі варто сприймати натхненних образами Гоголя Достоєвського (насамперед, «Брати Карамазови») й особливо, якщо рухатися далі в часі, Михайла Булгакова. Вкидання пересічних, навіть стереотипних персонажів з повсякденної дійсності у дивну чи таки магічну реальність — його улюблений прийом від «Собачого серця» та «Івана Васильовича» до «Майстра і Маргарити».

Гоголь та Достоєвський, сюжети яких балансують на межі дійсного та ірреального, суттєво вплинули на японську літературу ХХ сторіччя: відгомони можемо бачити в Ясунарі Кава-бати, Кобо Абе, Кендзабуро Ое, навіть в Юкіо Місіми (перший і третій — нобелівські лауреати). Відкриття для себе японської літератури, якщо такого ще не трапилося, — це цунамі естетичної насолоди. Так новий для нас, екзотичний і дивний світ, сюжети, де майже нічого не відбувається, прості, але неймовірно цікаві персонажі — все це теж варто читати потоком, зразу, роман за романом, проте лише тоді, коли вже є досвід читання реалістів, а бажано ще й латиноамериканців.

Ви помітили, я у цьому розділі перестав розказувати історії про авторів? Розповідь концентрується: треба сказати про різні вектори письма, про цілі групи авторів, тексти яких важливіші за них самих. Романи з проблемним ґрунтом дадуть нам не лише уявлення про людей, країни та цілі епохи, але й завантажать їхніми виборами, які, можливо, й нам колись доведеться зробити — тоді вже матимемо варіанти, нехай гіпотетичні, своїх попередників, які теж колись страждали чи перемагали, захоплювалися життям чи просто проживали його. До цих текстів треба обов’язково добратися, від них слід рухатися далі до складніших, проте конче потрібно дава-ти собі перепочити, повертаючись до легших, не таких напружених історій. Навіть якщо ви захопилися і потоком читаєте Астуріаса чи Кобо Абе, тримайте під рукою детективи перевіреного автора: побачите, у порівнянні з «Жінкою в пісках», навіть «Убивство на 31 поверсі» — приємна прогулянка. Бо далі, на наступному рівні, у нас тексти, які ми навряд чи полюбимо, але досвід такого читання мати потрібно — щоб відчути себе частиною експерименту, щоб побачити межі, яких сягає людська здатність висловлювати свої думки і взагалі промовляти.