Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Вітчим і мати — вони купили мене. Татусь і мама — цих купила я, коли пішла геть.

Мені тоді було дванадцять.

Тоді теж був кінець світу. Скоріш — КІНЕЦЬ СВІТУ. Так буде точніше.

Добрий клишоногий француз, він шепотів «ррррр» як «ииииии» і розповідав мені казки. А одного разу він захворів і мій вечір спорожнів. Аби розважитися, я вирішила прогулятися нескінченною квартирою вітчима. Я знала, що мачуха вже пішла і крім кам’яних воїнів тут тільки я і він — Крихітка та її усміхнений вітчим.

У квартирі скрізь було вимкнуте світло. Величезна квартира. Стеля така висока, що не дістанешся до вимикачів. Але я ходила задбаними соборами кімнат і, вгледівши старі вівтарі, запалювала свічки. Я розтискала долоні та випускала бірюзово-бузкових світлячків. Я змушувала світитися папороть і чорну воду бездонних озер.

Я не могла засвітити зірки, але тут я не боялася.

Я просто йшла нескінченними кімнатами, у більшості з яких я ніколи не була і вже ніколи не буду. І мені не було страшно.

Мені не було страшно, навіть коли я знайшла його — провал у стіні, сходи до щойно створеного Вітчимом світу.

— Не йди туди, — шепотів добрий голос за правим плечем.

— Забираймося геть, — просив голос з іншого боку.

У світі, який іще був таким порожнім і в якому можна було робити все, що завгодно.

Я лише присіла навпочіпки і попестила туман, що клубочився при землі. Я встигла виростити лише дві травинки та жучка на них. Але навіть це не зашкодило Вітчимові сотворити задуманий ним Кінець Світу.

І розкидавши потвор, що терлися біля його ніг, він озирнувся й закричав:

— Хто?!

— Забираймося, — сказав добрий голос.

— Не озивайся, — сказав голос за лівим плечем.

І вони сплелися крильми, захищаючи мене од Вітчима. Але мій Вітчим уже побачив мене.

— Доведеться покарати тебе, — сказав Вітчим.

— Я більше не буду.

— Так треба. Дівчатка, які псують батькові речі, мають бути покарані.

І він випростав пазуристу лапу та вдарив янгола, котрий оберігав мої сни. Він убив янгола, який охороняв моє Світло. І вперше в житті я залишилася зовсім сама.

Я поховала їх у дюнах бібліотеки, в білому холодному піску.

Я вистелила їхні могили квітами.

Я плакала, і у світі довкола мене більше не було їхніх золотих крил.

— О, — сказала Мачуха, повернувшись уранці. — Наша дівчинка подорослішала.

А Вітчим, поправляючи перед дзеркалом краватку, сказав:

— Час летить, наші діти дорослішають.

— Влаштуємо вечірку? — запитала Мачуха.

— Авжеж, — сказав Вітчим. — Це треба відсвяткувати.

— Увечері, — сказала Мачуха.

— Увечері, — сказав Вітчим, цілуючи її.

Я пішла, не дочекавшись свята.

Я вирушила на пошуки нових янголів, які охоронятимуть мене тепер, коли я стала дорослою.

Щодо грошей, то мені тоді потрібно було так мало, що, відчинивши сейф, я взяла рівно стільки, скільки вмістилося у моєму рюкзачку. Маленький рюкзачок з прозорими стінками, маленька дівчинка з іграшковими грошима. Хто скривдить мене?

Туп, туп, туп.

— А чому ти сама?

Туп, туп, туп.

— А де твоя мама?

— Я хочу навчатися у вас.

— Ти? — перепитав директор школи. — Ну, що ж…

— Я маю щось принести?

— Табель, довідку і… I адресу, де ти живеш.

Я пішла до поліклініки, де мені написали: «Здорова».

Я купила комп’ютер і надрукувала табель. Як чемна дівчинка, я могла навчатися тільки на «п’ять».

І сумна жінка, вона збирала ганчір’я біля смітника:

— Це ж сотня!

— У мене є ще.

— І це я можу взяти?

— А ви будете моєю мамою?

— Ще б пак, — сказала вона.

Одна кімната — одна канапа. Вона лягла на підлогу.

— Ви виховуєте її самі?

— На жаль.

Розділ 1

Я купила квартиру, я купила нову канапу, а коли вп’яте почула: «Ви виховуєте її самі», я купила нам татуся.

— А що я маю робити? — спитав він.

— Любити мене.

— Як?

— Як дочку.

— Татусю, а що ти мені принесеш?

— Я? Ну, не знаю. А що ти хочеш?

— Собаку.

— Авжеж, — казала мама. — Якщо дівчинці потрібне цуценя…

Вони будили мене зранку лагідними словами, вони купали мене, вони старанно відпрацьовували свою зарплатню, ми були зразковою родиною — тихий татусь, дочка й мати, що любила їх обох…

Потім повернулася до Вітчима:

— Знаєш, хто знову ходить до нашого дому?

— Мсьє И-И.

— Так, — обіймаючи усміхнену Мачуху за стан. — Він знову навчатиме тебе.

Я відвідувала своїх батьків, і ми проводили вихідні вкупці.

Я милувалася хазяйновитим Татусем, я милувалася тим, як Мама готує їжу. Ми сідали разом до одного столу.

Але коли мені виповнилося п’ятнадцять, я сказала:

— Я нікому не потрібна, — і додала, — мені теж ніхто не потрібен.

Я знайшла нових янголів і розпочала нове життя. За цей час рахунок вітчима перетворився в «нуль, крапка, нуль-нуль», а татуся і маму я не бачила майже рік.

Кепсько. Я знала, що вчинила, як погана дівчинка, але тепер їхала до них і хотіла, щоб вони зраділи мені.

Розділ 2

Чи можна сплутати гамівну сорочку з плащем? Чи можна сплутати ковдру, накинуту на плечі, зі шкіряною курткою?

— Татусю, — сказала я. — там біля будинку таксист. Ти зміг би заплатити йому?

— …

— У тебе немає грошей?

— Гроші є, — сказав куплений мною татусь. — Гроші в мене є…

— У тебе поганий вигляд, — сказала куплена мною мама.

— Вітчим хвилюється за тебе…

І я зрозуміла:

— Ви не залишите мене в себе?

— Ми боїмося, — сказали вони.

— Розумію.

— Він дуже просив, щоб ти зателефонувала йому.

Татусь дав мені пальто, а Мама — гаманець.

Продавець став переді мною навколішки.

— Зручно?

Я тупнула:

— Дуже.

— Чого вам ще?

Я залишила пальто в крамниці. Я залишила там гаманець.

— Ти просив мене зателефонувати?

— Не з телефонного автомата, — сказав Вітчим. Його машини не змогли визначити місця, звідки я телефоную.

— А в мене горе, — сказала я.

— Мені шкода. — сказав Вітчим.

— Мої тато і мама померли. Їх більше немає.

— Приїжджай до нас, — сказав він. — Ми завжди чекаємо на тебе.

— Дякую, — сказала я. — Але мені треба побути насамоті.

Усі померли. Я залишилася зовсім сама. Помер Пес, помер Вовк, померли мої татусь і мама.

Настала ніч, ішов дощ, а під моїм під’їздом стояла машина, в якій сиділи ті, що чекали на мене. Чекали, щоб убити й відвезти до Вітчима.

Я побачила їх, хоч у машині було темно.

Я стояла під деревом, ішов дощ, усі повмирали, а мені доконче треба було потрапити додому.

Зашелестівши паперовими ярличками нового одягу, я повернулася назад. Пройшла вздовж будинків і вийшла до чорної води.

Будинок. Милий будинок, що чекає на мене під дощем. Мені вкрай треба було потрапити туди.

Піднятися в ліфті, вийти на дах, торкнутись рукою хмар.

А потім перейти від однієї вежі до другої, спуститись у свій під’їзд, на свій поверх, до своїх нових дверей.

Вони поставили нові двері й нові замки.

Проте на мене чекали. Піднявшись навшпиньки, я простягла руку вгору до одвірка, щоб знайти там новенький блискучий ключ.

Вони чекали на мене біля під’їзду, і в квартирі було темно.

— Ти нудьгувала?

— Дуже.

— Я теж.

— …

— Залишся.

— Не можу.

— Залишся. Я благаю тебе.

— Мені шкода, але я не можу.

Моя маленька квартирка зберегла пахощі моїх парфумів.

В кухні я взяла ніж. У спальні я залізла на ліжко з ногами, встромила його в стіну і, розрізавши шпалери, засунула руку у приховану за шпалерою порожнечу. П’ять пачок грошей, мій запасний пістолет…

— Файно!

І одразу затисла рот рукою. Адже обіцяла собі бути чемною дівчинкою. Я пляцнула себе по губах і суворо сказала собі:

— Ти ж обіцяла.

— Я більше не буду, — відповіла я.

П’ять пачок грошей, мій важкий і великий пістолет та нові набої. Влучивши в тіло, вони залишають у ньому тридцятисантиметрові отвори.

— 3-ззз-д, — я стрималась і похвалила себе.

Моя улюблена затишна квартирка. Я навіть не можу нічого взяти з собою. Я більше ніколи не повернуся сюди. Але ж Вітчим шукатиме мене тут, і йому буде сумно приходити сюди, і знову й знову блукати безлюдними кімнатами.

Ні. Я мушу залишити йому бодай щось.

Я підійшла до стіни й натисла на вимикач. Аби тим, що чекають на мене біля під’їзду, було видно: я вже тут.

Вони скрадалися попід стінами. Один присів, виставивши пістолета вперед, а ще двоє почали повільно обходити його. Вони полювали, вони йшли крізь ліс, вони спускалися по скелях. Я розуміла, як це багато важить для них, тому була найсумирнішою здобиччю з усіх їхніх пожив.

Я сиділа й чекала на них на краю канапи, у будь — який момент готова підвестися та сказати:

— Згода. Ведіть мене, куди бажаєте. Я розумію. І я піду.

Нарешті один із них сів біля дверей кімнати, а двоє стали позад нього.

Я зробила їх щасливими. Протягом п’ятнадцяти секунд.

— Здаюся, — сказала я. — Можете вести мене до Вітчима.

Вони перемогли. Вони наказали мені:

— Підводься.

Вони виконали завдання, вони впіймали мене, тож були задоволені собою. Я зробила їх щасливими, і тому вистрелила у того, що стояв ближче, вбиваючи заднього, — куля пройшла через його правий бік. Наступна куля поранила його в плече, пробивши серце третьому.

— Побачите Вітчима — сказала я, — перекажіть вітання.

І я вбила його, залишивши для названого татуся трьох мертвих мисливців на згадку про себе.

Моя маленька квартирко, прощавай. Я любила тебе.

Розділ З

Тепер у мене були гроші, тепер у мене був пістолет. От воно — щастя. Я стрибала по калюжах, і бризки мерехтіли скрадливими вогнями вітрин, ліхтарів та вікон.

Оце і є щастя. Лишалося тільки довідатися, кого ще Вітчим найняв для полювання на мене. Цікаво полічити всіх, хто тепер ганятиметься за мною.

Але вночі Вітчим спить у будинку. Сто Кам’яних Воїнів охороняють його.

Тоді я помахала рукою, і жовтенька машинка зупинилась поряд зі мною.

— Куди?

— Я покажу.

Сто Кам’яних Воїнів. Я нічим не докоряла їм. Статуї. У чому можна звинувачувати тих, котрі зійшли з гробниць та вкритих мохом постаментів?

— Це тут.

— Я знаю, — сказав водій.

— Стільки вистачить?

— Авжеж, — відповів він.

Замок Нічних Ігор, Замок Багатоповерхових вогнів та Гучної музики на зарослому дубами пагорбі.

Чорний швейцар відчинив мені двері, чорні охоронці вклонилися мені, чорний чоловік забрав мій намочений дощем одяг.

Хмари білого порошку «ко» у повітрі, зелений дим «лі», що завис над підлогою.

Я обожнюю «ко», іноді я просто не можу без «лі», адже саме вони дарують мені те, чого мені бракує.

Я вдихаю дим, я нюхаю порошок, і мене більше немає. Я стаю такою, якою мені й годилося б бути — маленькою дівчинкою в одному з освітлених вікон. Вони світяться крізь зимове гілля.

Я стою біля плити і готую вечерю тому, хто йде до мене через сніги. І, як завжди, він входить нечутно. Його руки обплітають мене і, обернувшись, я висну у нього на шиї. Його колючий светр! Його щетина! Його:

— Крихітко, як я кохаю тебе!

Тільки в солодкому диму «лі»…

По сходах на четвертий поверх, аби всю ніч спускатися ними — коло за колом, щоб було чим розважати себе до ранку.

— Я ставлю на «двадцять».

— Виграло «двадцять п’ять».

— Я ставлю на «сім».

— Виграло «дванадцять».

— Я ставлю на «тридцять два».

— Виграло «тридцять два». Вітаю.

До бару, аби покрутитися на стільцях і усміхнутися:

— Нехай там буде лише сік.

— Манго?

— А парасольку залиште собі.

Танцювати, здіймаючи руки до блискучих куль під стелею. Вигукувати:

— Хей! — разом із юрбою.

Повернутися до столика і простогнати:

— Води.

Ще один ковток із запітнілої чарки. І знову танцювати, піднявши руки до барвистого світла.

— Ти хто?

— Я тільки танцюю тут.

— Хочеш поїхати до мене?

— Ні-і.

А якщо повільний танець, опуститися на чиїсь груди.

— Я ставлю на «двадцять сім».

— Виграло «двадцять сім» — човен і коса смерті. Я вітаю вас.

— Щось іще?

— Так, тільки тепер без соку.

Дим зеленого «лі» та білий кристал «ко». Я танцюю цілу ніч.

Розділ 4

А вранці хотілося спати.

Заспаною дівчинкою, що тримається за мамину руку:

— Поквапся, бо спізнишся, — я спускалася з пагорба.

Мені так хотілося спати. Палац потьмянів, і тепер тихий, безгомінний та чорний він стояв, заповнений примарами, і його розбиті вікна дивилися, ніби пусті очиці.

А Бойова Машина, Величезний Зламаний Робот, спав на постелі з жовтого листя просто біля стежки в парку, навколо палацу. Він усміхався, йому наснилися гарні сни.

Побачивши його, я зраділа, адже це був добрий знак.

Він такий милий. І тому я пройшла повз тихесенько, щоб не потривожити.

— Спи, мій любий, я не заважатиму тобі.

А коли спустилася з пагорба, мене обступило місто.

— Гррррр…

— Грррр-ахх…

— Геххх…

Місто, що спало цілу ніч.

Я снідала у кав’ярні. Але дуже хотілося спати. І я сказала таксистові:

— Ось гроші. Повозіть мене годину-другу.

Він не поспішав. Був мовчазним. Він прикрив мене своєю курткою і колисав.

Дві години у колисці заднього сидіння.

З кавовою цукеркою за щокою я попрощалася з ним і стала частиною міста, яке спало цілу ніч:

— Гррррр…

— Грррр-ахх…

— Герхрхх…

— Ти безжальна, похмура вбивця!

— Невже? Я миле і ласкаве щеня.

— Ти — сволота!

— Перепрошую, але я не знаю таких слів.

— Ти — паскуда!

— Та ну. Звичайно ж, ні.

Будинок Вітчима. Весь третій поверх.

Коли я прийшла сюди вперше, і він сказав: «Тепер ти житимеш тут», — я раділа. Це було найкраще з того, що я знала. Це було тією самою зіркою, що першою спалахує в нічному небі.

— Ти будеш нашою донею…

Я стала їхньою долею. Беззубою і кульгавою долею.

Я вигадала імена всім кам’яним обличчям над вікнами:

— Бо. Бу-у. Бум-бум.

З кам’яними воїнами було складніше, адже вони не мали облич. Точніше, мали одне обличчя на всіх.

— Ти Бо?

— Ні, Бум-Бум.

— Ти Бу?

— Ні, я Нартемарах.

Спочатку вони приходили і йшли разом з Вітчимом. А зі мною залишався тільки один. Хто? Я не знаю, адже в них не було облич.

А ще гувернантка…

— Ти звільнив И-И!

Я замкнула гувернантку в спальні, я пригостила Воїна ліками, що їх вживала моя названа мати, коли Вітчим забороняв їй ходити ночами.

Я наділа рюкзачок та пішла. І мій шлях розпочався з мармурових сходів цього будинку.

А в ліфті позолочені ручки і лава з підставкою для ніг. Він піднімається так повільно, що встигаєш сісти, насидітися й підвестися.

— Скоро?

Лише другий поверх.

Згодом їх стало п’ятеро. Але я все одно пішла.

Точніше, я побігла, а вони гналися за мною та залишали відбитки ніг на асфальті й трощили стіни, коли наражалися на них.

— Поверни гроші!

— Повернися до батька!

П’ятеро Кам’яних Воїнів. Тоді вони здавалися мені страшними.

Я прибігла до Пса.

— Любий Песику, врятуй мене!

Він зачинив двері, і вони нічого не змогли вдіяти зі мною.

Але я вийшла на вулицю, і вони оточили мене.

— Песику!

Він наблизився, діставши пістолет, і сказав:

— Хто хоче вбити міліціонера при виконанні?

Пес-Песище Розбитий Носище.

— Гаразд, — сказали вони. — Сьогодні вона твоя.

— Хто хоче вбити міліціонера?

— Я, — сказав кожен із них.

І Пес почав стріляти, рятуючи мене втретє.

— Їй варто тільки повернути гроші…

— Повір, що мені байдуже, — сказав він.

— Не проганяй мене, — благала я.

— Але ти не можеш залишитися, — сказав Пес.

— Я стану твоєю служницею.

— Ти занадто молода для цього.

— Ти занадто молода, — повторив Кіт наступного вечора. — А маленьку дівчинку кожен може скривдити.

— То захисти мене.

— Тримай.

І він дав мені пістолет, щоб уже позавтра я стояла позаду Пса, промовляючи:

— Хто хоче вбити подружку міліціонера? — І убила двох із його ворогів.

Будинок Вітчима.

— Здоров, Бу-у.

— І ти будь здорова, маленька мантикоро.

Його двері.

— Здрастуйте, двері.

— Ми не впустимо тебе.

Сто Кам’яних Воїнів… Зараз лише четверо було розставлено у нішах темного коридора для того, щоб я не могла пройти.

— Ми не впустимо тебе, — сказали мені двері.

— Невже?

І я вбила їх, відстреливши засови та ланцюжки.

— Ми не…

БАХ! — і вони мертві.

Розбуджене каміння зарипіло, випрямляючи спину. Обсипаючись піском, вони зробили перший крок:

— Дж-жах-х-х!

— Дівчинко…

— Здоров, — посміхнулася я.

— Дівчинко…

— Здрастуйте!

Вони йшли, опустивши руки:

— Дж-жах-х-х!

А мені треба було пройти повз них, щоб дістатися до комп’ютера на Вітчимовому столі.

Він мав чудовий кабінет, затишний, тихий, прохолодний, як печера. Дуб, порослий плющем, струмування води по камінню. Іноді тут була осінь, іноді зоряна ніч.

Величезний стіл. Крісло для століть чекання. Стара каплиця, невидимий у лісі храм.

І комп’ютер, до якого я йшла. До якого не могла дійти.

— Дівчинко…

— Мені лише натиснути на клавішу.

— Дівчинко…

— Мені тільки зазирнути.

— Дівчинко…

— Я лише погляну й відразу піду.

Але вони були глухими.

Шрами, наче на уламкові скелі, малюнок одягу на нерівному камені.

Останнє:

— Дж-жах-х-х!

І пальці, що зімкнулися на моїй шиї.

— От ти й прийшла…

— Я уб’ю вас.

Він не чув.

— Мені боляче.

Він дивився на мене й не бачив.

— Я покличу Пса…

Розділ 5

— Знаєш, — сказала Мачуха, коли прийшла вранці з цвинтаря, — тобі варто було б колись піти зі мною.

— Навіщо? — посміхнувся Вітчим.

Виставивши підборіддя, вона притрушувала рожевою пудрою омертвілу від холодних поцілунків шкіру.

— Я б дещо тобі показала…

Вона повела його туди вдень. Не тому, що він боявся, а щоб не знайомити з тими, хто її знав.

— Ось, — сказала вона й стала біля давньої могили.

Кам’яний воїн спирався на щит. Сотні кам’яних воїнів серед сотень могил.

Спочатку він оживив тільки трьох.

Жертовна кров, закляття і коло на піску.

— Я хочу, щоб ви служили мені!

— Тобі?

— А чим ти кращий за тих, кому ми служимо?

— Вони мертві, а я живий.

— Ми теж мертві…

— Вони живлять вас тліном, а я нагодую вас плоттю.

— …

— Кров’ю тисячі жертв.

— Дж-жах-х-х!

— Дівчинко…

— Я покличу Пса…

Вони вийшли з могил і знали, що Пес мертвий. Моє: «Я покличу Пса» не могло злякати їх.

— Ваша правда. Пес не прийде.

— Але ж ти прийшла…

— Так, — сказала я. — Хоч ви й не знаєте, наскільки це погано.

Я вистрілила, приставивши дуло пістолета йому до живота, але куля наразилася на камінь і затарахкотіла в дулі дитячим брязкальцем.

— Ой, — сказала я.

Витрусила кулю й спробувала ще раз.

— БАХ! — посилаю нову кулю.

Вона впала на підлогу, випалюючи в ній самотній човник у дюнах.

— Ой-йой-йой!

Я стрельнула втретє. Лише хмаринка кам’яного пилу та голова його, що захиталася з боку на бік.

— Ні? — запитала я.

— Ні, — підтвердив він.

— Шкода.

Вони стояли довкіл. Великі, кам’яні та бездушні.

— Відпустіть мене.

— Ні.

— Будь ласка, благаю.

Чотири приставлених до моєї голови кам’яних пістолети.

— Не хочете? Ну, гаразд, — сказала я. — Нічого цього не було. Ніколи. Не було й не буде…

— Здрастуйте, двері.

— Ми не впустимо тебе.

— То й не треба, — сказала я до них та до кам'яних воїнів, котрі все ще стояли в нішах.

Нічого не було. І я почала спускатися вниз білим мармуром сходинок повз тьмяне золото перил. Повз усміхненого консьєржа.

— Там нікого немає.

Чотири пістолети до моєї голови — це нечесно, і я так не граю.

Маленьку дівчинку скривдити легко. Маленьку та вродливу — й поготів.

Я так не граю, і там нікого немає.

— Там нікого немає, — консьєржеві, що повірив мені.

Краще — є Кіт, що чекає на мене біля самого під’їзду.

Вулиця спускається донизу бруківкою та ґратками навколо дерев. Вулиця підіймається вгору яскравими маркізами над вітринами кав’ярень. Сонце зблискує у вікнах. Жовте листя — в жовтих очах Кота.

— Котику, — я пригорнулася до нього.

— Котику! — я залізла на сидіння поруч із ним.

— Котику!!! — побачивши його машину.

— Котику, любий…

— Здрастуй, — відповів мені Кіт.

Його грива, його плоский ніс, м’які руки із сотнею захованих у шкірі ножів.

— Котику.

— Здрастуй, — відповів мені Кіт.

Я бігла чорною вулицею від ратушної площі, від дванадцяти ударів годинника.

Місто було безлюдне. Місто було повне мертвих ліхтарів. Його фонтани були сухі, а метро перетворилося на чорну безодню. Зайти і не вийти. Ніби в нічний під’їзд.

Я бігла, відчуваючи всіх, хто полює на мене. Я бігла, і тупіт моїх черевиків виказував мене луною серед зовсім безгомінного міста.

Декорація для полювання: там бореться Пес, намагаючись зупинити їх; там вони завмерли на перехресті й нюхають плити, намагаючись зрозуміти, де я; там вони мчать зграєю, заганяючи мене у безвихідь — зусібіч, без жодного згуку. Ніч повна чорних очей.

І я втікала від них. Відчувала, що вони наближаються. Знала, що вони наздоженуть.

Темною вулицею, що насправді вела в глухий кут.

І коли притислася до останньої стіни, коли озирнулася, побачивши їх на зігнутих лапах там, де вони завернули в мій глухий кут, коли я майже закричала:

— Ні!

Він востаннє вдихнув дим і, відкинувши цигарку, сказав:

— Агов.

Величезний пустельний хижак — Кіт, який підкрадається нечутно.

— Агов, — зістрибуючи на бруківку вслід за ними.

— Вона наша, — сказали вони.

— Вона занадто молода для вас.

— Вона наша! — тепер це був виклик.

Вони вирішили вбити його.

Кіт кружляв серед них, сичав і розтинав пазурами. Вони гарчали, казились і пускали піну, не спроможні зжерти його. Вони билися так довго. Вони билися двісті сімнадцять секунд. І він переміг.

Простягнувши мені руку, він вимовив:

— Пробач, — і сховав пазурі.

Його рука була така м’яка.

— Не бійся.

— Я не боюся.

— Ходімо?

— Дякую, — сказала я.

Він навчив мене вбивати, дав великого пістолета. Він навчив мене захищатися.

— Котику, — шепотіла я, притискаючись до нього.

А він сказав:

— Годі. Куди тебе відвезти?

— Не знаю, — відповіла я. — Я тепер зосталася сама.

— Не думаю, — сказав Кіт. — У тебе є ті, хто тебе любить.

— В мене є тільки ти.

— Не тільки.

— Я більше нікого не знаю.

— А Вовк?

— Він помер.

— Він помер, — кивнув Кіт. — Хочеш, я розповім тобі про місце, де він похований?

— Ти не підеш зі мною?

— Ні.

— Бувай?

Я не знаю, які квіти полюбляють вовки. І тому купила йому чотирнадцять чорних троянд.

Його могила була так далеко. Вона була захована в чорному мармурі. І на ній написали: «Жив, убивав та був убитий».

Я стояла біля неї, і мені так хотілося плакати.

Чоловік вийшов з-поза надгробків, з-поза верб між ними. Він, як завжди, посміхався, і волосся було довге, а очі сяяли зелено.

Він підійшов до мене і став поряд.

— Ви знали його? — спитала я.

— Здається, так, — сказав Вовк. — А ти?

— Мені так здавалося.

— Ким він був для тебе?

— Я любила його.

— Та ну?

— Як брата, — сказала я.

— Тоді, здрастуй, сестро.

Розділ 6

— Як добре, що вони не вбили тебе!

— Вірю, — всміхнувся Вовк. — Мені теж подобається.

Чорні таємниці дикого лісу. Таємниці трясовин і засипаних кістками улоговин. Хіба я могла розпитувати:

— Як?

Хіба він збирався розповісти мені правду?

Вовк прокидався разом із темрявою. Там був його світ, там він жив своїм життям, а опісля відсипався у своїй засипаній цигарковим попелом квартирі.

Він увійшов до Замку Ігор на великі гроші й не помітив погляди сотень жінок, які враз повернули голови.

— Ставлю на дев’яносто сім.

Це він навчив мене таких ігор. Вовк ніколи не вбивав за гроші. Вовк виграв себе у грі на Великі Гроші.

Чоловіки гнівалися, їхні жінки жадали бодай одного погляду, а Вовк грав, і тільки смугасто-червоний круп’є з опудалом метелика на шиї чув номери, на які він ставив:

— Сімдесят сім.

— Виграло сімдесят сім.

— Чотирнадцять.

— Виграло чотирнадцять. Робіть ваші ставки. Виграло вісімдесят, — фішка з ощереною пащею вовка на цифрах вісім і нуль.

— Вина, — сказав Вовк.

— Пригости мене, — просила жінка праворуч.

— Поцілуй мене, — благала інша.

— Сімнадцять, — вимовив Вовк.

— Виграло сімнадцять, — відповів круп’є.

Він відчув чужий запах і побачив радість у чоловічих очах, що ненавиділи його.

— Люба моя, — сказав Вовк і взяв за підборіддя жінку праворуч. — Яке вино ти будеш?

— Байдуже, — шепотіла жінка. — 3 твоїх рук.

— Повернися до чоловіка. — сказав Вовк.

І посміхнувшись, він побачив у її сльозах відображення чотирьох довгих плащів та насунутих на очі капелюхів.

— Повернися до чоловіка, — повторив він і, падаючи спиною на фортецю зі своїх фішок та перекочуючись через рулетковий стіл, вихопив пістолет і вбив трьох із тих, котрі прийшли, щоб убити його.

Униз килимами на сходах, повз кришталеві лампи в руках у дівчат. Назустріч трьом плащам із величезними автоматами, що гавкали свинцем.

— Як я не люблю псів!

І, перестрибуючи через перила, він упав на їхні кулі.

— Він мертвий, — сказав один із плащів, бо не почув, як кричать перехожі:

— Дивіться — вовк!

Вони не бачили, як величезний попелястий вовк мчить нічною вулицею.

— Поїхали? — спитав він.

— Поїхали, — сказала я.

Я тоді шукала друзів. Мені здавалося, що всі люди можуть бути моїми друзями.

— Крихітка? — запитали мене троє чоловіків.

— І ти втекла з дому?

— Так, і мій вітчим…

— Гайда, — вони далі не слухали мене.

А я не запитала:

— Куди?

Я просто пішла за ними й опинилася у підвалі. А там було повно диму та п’яних чоловіків.

Мене виштовхнули на середину, і котрийсь вигукнув:

— Хто більше?!

— П’ятдесят!

— Шістдесят!

— Сімдесят!

Вони збиралися продати мене. Вони називали ціну.

— У мене є гроші, — сказала я. — Я сама заплачу за себе.

Тоді в мене ще не було пістолета.

Але вони не чули:

— Сто!

— Сто десять!

— Сто п’ятдесят!

І раптом почула голос:

— Досить, я забираю її.

— Чужинець, — сказали йому. — Іди собі. Це не твої ігри.

— Ігри? — посміхнувся він, і очі зайнялися зеленим. — Ігри. Давайте зіграємо у гру.

Це був Вовк і два його пістолети, що відблискували вогнем та нікелем.

— То їдемо? — спитав він.

— Їдемо, — зраділа я.

— Здрастуй, Бу-у, здрастуй ліфт, здрастуйте двері.

Я знову була в будинку вітчима, тільки на цей раз із Вовком.

Адже треба було лише дістатися комп’ютера і дізнатися про тих, хто тепер воює зі мною.

А кам’яних воїнів стало вісім, і Вовкові кулі відлітали від них. Але Вовк не хотів іти, хоч я й гукала йому:

— Ходімо!

Здається, «жив, убивав та був убитий» стало його долею.

Він жив, убиваючи так, ніби сам хотів бути вбитим.

— Ходімо!!!

Він не міг убити Воїнів, але він стріляв по них, не зважаючи на те, що шість кам’яних куль уже летіли в нього.

— Це погано! Я не хочу! Це погана гра! Ні!!! Я не хочу!!!

Ми вийшли з цвинтаря, і Вовк мовив:

— Вибач.

— Усе гаразд, — сказала я.

— Хочеш, я відведу тебе до Пса?

— Авжеж! — Я зраділа.

Пес! Боже, вони всі повернулися до мене!

Пес! Пес!!! Пее-е-е-с!!! Пе…

Він лежав увесь загіпсований, і в його палаті пахло безсиллям.

— Бувай, — сказав Вовк, зупиняючись біля дверей лікарні.

— Не зайдеш? — питала я.

— До Пса? — він усміхнувся. — Ні. Я не люблю псів.

— Не зайдеш? — колись запитала я.

— До Вовка? — колись перепитав Пес і усміхнувся. — Ні. Я не люблю вовків.

Розділ 7

Він лежав увесь загіпсований, і в його палаті пахло смертю.

І Смерть сиділа у нього в ногах, застромивши дерев’яний кінець коси в тліючу тліном підлогу.

Але маленька медсестра праворуч ліжка і Залізний Чоловік, друг Пса, з лівого боку не підпускали її. І вона сиділа й чекала, коли вони стомляться, щоб вона могла забрати Пса з собою.

Стомлена, вона казала:

— Ходімо. Чого тобі тут? А що, коли там справді щось є? Криниця і рай. Про який рай ти мрієш? Там, де немає болю? Тільки скажи, і я допоможу тобі.

— Цуцику, — сказала я. — Не слухай її.

— Він не чує, — сказав Залізний Чоловік.

— Незабаром вона піде, — пообіцяла Маленька Сестра.

Адже вони були знайомі — Смерть і Маленька Сестра. Вони вивчали звички одна одної багато років у цих палатах, по різні боки операційних столів. І хоч зазвичай вигравала Маленька Сестра, Смерть усміхалась до неї:

— Маленький червоний хрестик, вони однаково будуть моїми. До того ж, усі.

— У нас є вакансії, — сказав головний лікар, коли якось давно вона прийшла до цієї лікарні, тоді ще зовсім Маленькою Сестрою. — Але чи ви впораєтесь?

— Мені потрібна робота, — сказала вона. — Будь-яка.

— Тоді знайомтеся, — сказав лікар. — Це — Смерть. — Тепер ви працюватимете разом.

— Не бійся, — сказала Смерть. — Твій час ще не настав.

Іноді їй дарували квіти. Іноді — коробки цукерок.

— Дякую, — казала Маленька Сестра.

Але варто було засвітитися лампі біля входу і комусь закричати:

— Ще один!

Вона бігла назустріч каталці з понівеченим тілом, щоб прошепотіти вмираючому:

— Пусте. Ви одужаєте. У вас усе буде гаразд.

— Ти вже тут? — усміхалася Смерть. — Цього разу я була першою.

А іноді вони зустрічалися у кав'ярні на першому поверсі, і Смерть запитувала:

— І що він?

Маленька Сестра відповідала:

— Я чекала на нього весь вечір, а він не прийшов.

І одного разу Смерть привела до неї чоловіка з ножем у тілі:

— Ще один!

— Реанімаційна група!

І, сидячи біля ліжка, Смерть усміхнено дивилася, як Маленька Сестра захищає його. Вона усміхалася і не збиралася нічого йому робити, адже вона зумисне привела його, щоб вони могли познайомитися, Чоловік і Маленька Сестра.

А потім, сидячи в нічній палаті, під шепіт штучних легень і зумер кардіометра, вона розпитувала:

— То як він?

— Уже може самотужки підвестися, — розповідала Маленька Сестра.

— Кохання? — усміхалася Смерть.

— Так, — шарілася Маленька Сестра.

— Вона піде?

— Піде, — сказала Сестра.

— Йому кепсько?

— Так, — мовив Залізний Чоловік.

— Хто там ще? — спитав Вітчим.

— Пес, — сказав найнятий ним плащ і витяг з рота порожній мундштук.

— Пес, — повторив Вітчим. — То вбийте його?

— Міліціонера?

— Розумію, тому й плачу втричі.

Мій добрий Песик. Вони подзвонили в його двері й затіяли стрілянину раніше, ніж він устиг відчинити.

Гавкіт автоматів, що вбивали Пса…

Тисячу років тому я гралася в чарівному саду, серед пташок і квітів, коли підійшов чоловік і спитав:

— Ти тут сама?

— Сама.

— А де твої тато і мама?

— Їх немає.

— Ти з притулку?

— Уже ні, я втекла звідтіля.

— Справді?

— Справді, — сказала я.

Мені було всього сім років.

— Ти житимеш тут.

— Ви будете моїм татком?!

— Краще. Я зроблю тебе собою.

Я сиділа півроку в його підвалі, на його іржавому ланцюгу.

Колись прикутий до стіни, він зітер його за сорок п’ять років. Але ланцюг не міг лишатися без діла, і він прикував мене.

— Дивись і вчися.

— Зрозуміло.

— Учися любити те, що побачиш.

— І не забувай про ланцюг.

Довгими днями, іноді цілу ніч, я терла його об каміння, намагаючись перетерти.

Мені було сім років, і тоді я на це була неспроможна.

— Ти знову хочеш їсти?

— Ні, — відповідала я.

— Що знову?!

— Ні! Та ви що! Ані трішки!

Але він бив мене, примовляючи:

— Так твоя лють буде лютіша. Адже коли перетреш ланцюг, ти маєш стати на моє місце. Тобі слід буде зробити це зі мною.

Він брав ніж і відрізав руку. Блідий товстий сопун.

— Ти хотіла їсти. Їж.

І кидав її мені.

Але я не хотіла вбивати його, тому що тричі він сідав поруч зі мною і розповідав чудові казки.

Я мріяла, що коли я визволюся, то розчаклую його, і він буде моїм татусем. Він мене любитиме і щовечора розповідатиме казки. А щоб він не надто стомлювався, я допомагатиму йому різати людей на шматки.

Що ж. Я отримала те, про що так мріяла — мій Вітчим убиває людей. Моя Мачуха шукає любові мерців.

Усе, що хотіла.

І навіть трішки більше.

— Збочена погань!

Адже ти не знаєш і третини правди.

Хочеш, я розповім тобі про те, що буде, коли ти помреш? Хочеш уявити, що станеться з твоїм тілом, якщо два тижні воно пролежить на залізному столі в холодному підвалі, який у нього буде колір, і чим воно бризне, коли всадити в нього ніж?

Це нескладно. Вийди, убий і принеси труп. Тицьни в нього пальцем і скажи:

— Він — це я.

А потім роби з ним усе, що хочеш. Усе, про що прагнеш дізнатися.

Я бачила, як це робиться. Дуже просто. Повір, адже я ніколи не брешу.

Чемні дівчатка взагалі ніколи не брешуть. Вони завжди кажуть правду.

Пес порвав мого ланцюга й виніс мене на руках з підвалу.

— Що це? — я не бачила цього так довго.

— Сонце.

— А це?

— Вітер.

— А це?

— Дощ.

Він привіз мене у свою Кримінальну Міліцію, до величезного будинку, повного коридорів і дверей, за одними з яких нас зустрів Залізний Чоловік:

— Привіт. Ти хто?

— Не знаю, — сказала я.

— Добре, — сказав він, загортаючи мене в ковдру. — Крихітко, побудеш поки зі мною.

— А Пес?

— Мені треба йти, — сказав Пес.

І я почула, як, опинившись за стіною в сусідній кімнаті, він питав:

— То як?

А потім голос чоловіка, що кидав мені на підлогу їжу:

— Я сам усе розповім.

Казки. Його чудові, чарівні казки. Він повинен був розповісти їх.

А замість цього нецікаве і монотонне:

— Я вбив.

— Я приніс.

— І я зробив.

Це було так нудно.

— Я заварив тобі чаю, — сказав тоді товариш Пса.

— А це що таке? — запитала я.

— Пий, — сказав Залізний Чоловік. — Це те, що п’ють маленькі дівчатка, щоб бути гарненькими.

Він одвіз мене до дитячого будинку. Вони із Псом відвідували мене. Поки Вітчимова дружина вимовила:

— Ця.

А він запитав:

— Скільки з нас?

— Гаразд, — сказала Смерть і підвелась. — Я йду.

— Все, — сказала Маленька Сестра. — Тепер йому стане ліпше.

— То що? — запитав мене Залізний Чоловік. — Проведеш мене?

— Я?! До тебе на роботу?! Авжеж! Звісно «так»!

Його чудовий кабінет, його ковдри у шафі. Я попестила їх рукою, і вони впізнали мене.

Він витяг пістолет і, розрядивши, почав розбирати. Я сиділа на краю стільниці, хитала ногами, їла бутерброд із сиром та пила чай.

— Пий-пий, — усміхався Залізний Чоловік. — Від чаю дівчатка стають вродливими.

— Я випила вже дві філіжанки, — сказала я. — То як?

— Чудово, — сказав він. — Ще ковточок і тоді буде саме те, що треба.

— Готова?

— Готова, — сказала я.

— Ходімо.

— Я готовий, — сказав Залізний Чоловік.

— Ходімо.

Але вони теж були напоготові. Дванадцять Кам’яних Воїнів і величезний кам’яний змій.

— Ха, — він навчився приручати драконів.

Вони обступили мене, і дракон бив хвостом, налаштовуючись уразити мене в саме серце.

— Ходімо звідси, — сказав Залізний Чоловік.

— Ходімо, — кивнула я.

Розділ 8

І я знову вийшла до Кота.

— Допоможи мені.

— Годі, — сказав Кіт.

— Але в мене є тільки ти.

— Не тільки…

— А хто ще?

— Озирнися.

— Робот!!! — вигукнула я.

Як я зраділа.

— Вітаю!

Мерщій відчинити вікно, аби сказати йому:

— А, — яка я рада, що це ти.

Величезний Бойовий Робот. Він зрадів, як побачив мене. Він присів, щоб стати нижчим і сказати мені:

— А, — я так довго шукав тебе.

— Е? — Кіт із твоїх друзів?

— А? — він тобі не сподобався?

— Е — я хочу бути твоїм другом.

— А — але ж ти не можеш допомогти мені.

— А — можу.

— А?! — як?!

Він простягнув руку і сказав:

— А — ходімо.

Ми йшли вулицею, і я задирала голову, щоб бачити його обличчя.

— Куди ти ведеш мене?

— До друзів, — казав він. — А.

— Вони допоможуть нам?

— Вони не допоможуть. Вони вже не можуть допомогти.

— А що з ними? Вони хворі?

— Е — ні, вони померли.

Маленький гуркотливий трамвай. Величезний Бойовий Робот.

— А — виходимо.

— Е — тепер сюди.

До занедбаних будинків на вулицях передмістя, у величезний ангар з напівстертими написами «ми переможемо», «на потреби війни», «належить армії» — на склад бойової техніки.

Підлога була встелена іржавим металом.

Тьмяний метал, поплавлений метал, почорнілий метал.

Відблиски перемог на пробитих і покалічених тілах зламаних роботів — бойових машин останньої війни. Їх уже ніхто не зможе полагодити, їх уже ніхто не змусить іти в атаку.

Їхній прапор у кутку. Їхня зброя попід стінами.

Мій бідолашний Зламаний Робот. Він залишився останнім з них.

Колись тут був його дім. Колись це було домом для всіх.

Він порозставляв, він розсадив їх, він дав їм спокій.

І тепер тут був тільки пил, засіяна іржею підлога та завішані сірим брезентом стіни.

Мертві ліжка, пусті столи, нескінченні ряди шаф із пожовклими фотокартками на внутрішньому боці дверцят. Діти, що стали старими, дружини, котрі знайшли нових чоловіків, матері та давно померлі від передозування акторки.

Шафка три тисячі чотириста двадцять сім.

— Це твоє ім’я?

— Е, — сказав він.

Він взяв куртку з нашивками, узяв берет. Але врешті відклав і пов’язав лише хустинку вузлом на потилиці. А потім, затягнувши шнурки, тупнув ногою, півторитонною сталевою підошвою.

А коли ми пішли до виходу, я почула їх, застиглих тим самим нерухомим, мертвим металом:

— Чудово, хлопче.

— Усип їм усім.

— Усип їм усім за нас.

Він не питав, скільки їх. Для нього не мало значення, скільки драконів охороняє комп’ютер і скільки Кам’яних Воїнів виступлять зі своїх ніш.

— Здрастуйте, двері!

— Хай тобі грець!

— Бах!!!

І вони розлетілися вдрузки, а він зайшов у коридор зі своїм Винищувачем Танків у руках. Отим самим, з яким пройшов три війни. Розтираючи Кам’яних Воїнів на пил, перетворюючи Драконів на безголових зміїв.

Величезний Бойовий Робот, що стоїть серед битого каміння.

— Дякую, — сказала я.

Мерщій до кімнати. До комп’ютера: увімкнути, перебрати теки й повідомлення останніх трьох днів.

Список був величенький…

Але раптом почулося:

— Е-е-е…

— Тебе поранили?! — я кинулася до Робота. — Що з тобою?! Що?!

Він стояв посеред коридора.

— Що сталося?

— Е — відвези мене до лікарні, — сказав Бойовий Робот, — я знову хворий.

— Що сталося? — спитала я.

— Е, — сказав він.

Увесь його рукав був залитий кров’ю.

— Це тільки кров, — сказала я.

— Е, — сказав він, — я знову захворів.

— У мене є серветки, — заспокоїла я. — Ти не бійся. Я витру її до решти.

— Е — ні, я знову захворів.

Список був величенький. У мене ледь вистачило паперу.

— До лікарні, — сказала я.

— Якої? — запитав таксист.

— Е — потерпи, незабаром приїдемо.

— А — я знову захворів…

Вони поставили нові ґрати, але він вирвав їх. Троє санітарів, побачивши його, притислися до стін, але він пройшов повз них до своєї палати, до того самого Місяця у вікні.

Він ліг, і я накрила його.

— А — так буде краще.

— Авжеж, — сказала я.

Він заснув, і я тихесенько вийшла.

— Спи, мій любий Роботе, я не заважатиму тобі.

Я вмостилася на підвіконні і почала читати. Список був величезний. Я знайшла його у файлі «витрати», у розділі «витрати на дочку»:

— мисливці раз;

— мисливці два;

— мисливці вісім;

— дикі пси;

— люди-пацюки;

— ожилі мерці.

Я сиділа на підвіконні в коридорі серед стогонів нічної лікарні, прислухалась, як, сховавшись у темряві шаф, санітари пильнують мене, як вони чекають на вирок Лікаря, що намагається додзвонитися моєму батькові.

У списку не було санітарів. У списку не було їхнього Лікаря.

І свинцевим кінчиком кулі я написала «Лікар», щоб, склавши та сховавши папірець, зістрибнути з підвіконня та підійти до дверей його кабінету:

Стук-стук-стук.

— Дозволите?

— Я зайнятий, — сказав він.

Та коли я вже тут.

Розділ 9

— Ти вирішила повернутися? — запитав Лікар.

— На жаль, — сказала я.

— У тебе пістолет!

— У мене пістолет, — кивнула я.

— Ви хворі.

— То давайте лікуватися, — сказала я і почала. — Ви чуєте лише мій голос. Більше нічого немає. Лише мій голос і мій пістолет. Вони такі чудові, що ви не бачите і не чуєте нічого, окрім них. Світ зникає. Тільки мій голос. Тільки він у вашому мозку. Ви будете щасливі. Ви знайдете ясність і зміст. Ви мріяли про сон і спокій. І я зроблю все, щоб вам було добре. Ви чуєте лише мене. Ви чуєте лише мій пістолет. Зараз він вистрелить, і ви відчуєте щастя.

Ні. Я не така страшна.

Я навіть сказала:

— Пробачте, але в мене є аркушик, на якому написано, що я мушу вбити вас.

Тією кулею, якою я написала його ім’я.

А краплиною крові поставити крапочку — його більше немає.

Я вийшла, у лікарняному коридорі не було нікого.

Тільки стогін хворих, які бояться, що вони не божевільні.

І я увімкнула світло. Я запалила всі лампи та відчинила всі двері. Я порозв’язувала паски та вузли і сказала їм:

— Ви вільні. Ви всі можете йти.

Спочатку крадькома, а потім голосно сміючись, спочатку лякаючись роси, а тоді сміливіше вони бігли до волі, вони бігли до любові, вони розбігалися, і я гукала їм навздогін:

— Мерщій! Мерщій! Мерщій!

Як було класно визволяти їх!

І тільки Місяць — сіролиций алкоголік — сказав:

— Негідниця. На цьому світі вистачить тебе однієї.

Так зручно було в нього цілитися, стиснувши пістолет обома руками.

— Бах!